Політико-правове вчення Ф. Ніцше

Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844 1900) - одна із значних фігур в історії філософської і політико-правової думки. Питання політики, держави і права освітлюються, зокрема, в таких його роботах, як «Грецька держава», «Воля до влади», «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Походження моралі» і інш.

Держава, право, законодавство, політика являють собою, по концепції Ніцше, службові знаряддя, засоби, інструментарій культури, яка, в свою чергу, є прояв, виявлення і утворення космічної за своїми масштабами боротьби сил. «Поняття … «сила», за допомогою якого наші фізики створили Бога і мир, - писав він, - вимагає, однак, доповнення: в нього повинна бути внесена деяка внутрішня воля, яку я називаю «волею до влади», тобто ненаситне прагнення до вияву влади або застосування влади, користування владою як творчий інстинкт і т.д.»

Воля до накопичення сили і збільшення влади трактується їм як специфічна властивість всіх явищ, в тому числі соціальних і політико-правових. Причому воля до влади - це повсюдно сама примітивна форма афекту, а саме - «афект команди». У світлі цього все вчення Ніцше з'являється як морфологія волі до влади.

Перелічуючи свої «принципові нововведення», Ніцше, зокрема, відмічав: «На місце «моральних цінностей» - виключно натуралістичні цінності. Натуралізація моралі. Замість «соціології» - вчення про форми і зразки панування. Замість «суспільства» - культурний комплекс - як предмет мого головного інтересу (як би деяке ціле, співвідносне в своїх частинах). Замість «теорії пізнання» - перспективне вчення про афекти (для чого необхідна ієрархія афектів...). Замість «метафізики» і релігії - вчення про вічне повернення (як засіб виховання і відбору)».

Уявлення про прогресивний характер розвитку він вважав помилковими.

Цінність, згідно з Ніцше, - це найвища кількість влади, яку людина спроможна собі засвоїти. Людство ж лише засіб, але не мета. Саме нечисленні великі особистості (типу Цезаря, Наполеона), незважаючи на короткочасність їх існування і неможливість передачі їх якостей по спадщині, і є, по Ніцше, єдиним значенням, метою і виправданням що відбувається і всієї боротьби різних воль за владу.

Всю соціально-політичну історію Ніцше характеризує як боротьбу двох воль до влади - волі сильних (вищих видів, аристократичних добродіїв) і волі слабких (маси, рабів, натовпу, стада).

Аристократична воля до влади, по Ніцше, це інстинкт підйому, воля до життя; рабська воля до влади - інстинкт занепаду, воля до смерті, до нічого. Висока культура аристократична, панування ж «натовпу» веде до виродження культури, до декадансу. Мораль - знаряддя рабів проти добродіїв, етичні думки і встановлення слабких проти сильних, виправдання панування стада над вищими видами. Історія людства декількох останніх тисячоліть (від панування древньої аристократії до сучасності) розцінюється Ніцше як процес поступового виродження здорових життєвих начал, як зрештою перемога численної маси слабих і пригноблених над нечисленною аристократією сильних.

Але те, що вже раз було в минулому, можливо і в майбутньому - така ідея вічного повернення. І в пошуках зразка для ладу нової аристократії Ніцше звертається до історії панування древньої аристократії (в Індії, Греції і т.д.), перетворюючи своє трактування минулого в соціально-політичну програму вічного повернення, що планується ним.

З різними варіаціями Ніцше повторював провідну ідею своєї аристократичної концепції: висока культура і розвиток вищих видів людей потребують рабства, в підневільній праці величезної більшості для звільнення нечисленного привілейованого класу від фізичної праці і потреб боротьби за існування.

Відкидаючи різні концепції походження і ролі держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильного соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, пануючої над іншою масою. «Яким би не було сильним в окремій людині прагнення до спілкування, - писав він, - тільки залізні лещата держави можуть згуртувати один з одним велику масу настільки, щоб могло початися те хімічне розкладання суспільства і утворення його нової пірамідальної надбудови».

Дотримуючись глобальної перспективи аристократичного естетизму, Ніцше дає принципову перевагу культурі і генієві перед державою і політикою - там, де таке розрізнення, розходження і зіткнення має, на його думку, місце. Він - переконаний прихильник аристократичної культури, можливої лише в умовах панування трохи і рабства інших, він - елітист, але не державник, не етатист. Він позитивно відгукується про державу і політику і навіть вихваляє їх лише остільки, оскільки вони належно виконують свою роль як відповідні знаряддя і засоби на службі у аристократичної культури і генія.

Мета людства, по Ніцше, складається в його найбільш досконалих представниках, виникнення яких можливе в обстановці високої культури, але ніяк не в довершеній державі і поглинанні політикою - останні ослабляють людство і перешкоджають появі генія. Геній, борючись за збереження свого типу, повинен перешкоджати установі довершеної держави, яка могла б забезпечити загальне благополуччя лише ціною втрати насильного характеру життя і продукування млявих особистостей. «Держава, - писав Ніцше, - є мудра організація для взаємного захисту особистостей; якщо понадміру удосконалити його, то під кінець особистість буде ним ослаблена і навіть знищена, т. е. буде в корені зруйнована первинна мета держави».

Антагонізму між культурою і державою Ніцше надає принципове значення. Саме в такому контексті аристократичного естетизму і потрібно сприймати досить часті у Ніцше критичні випади проти держави і політики, проти їх збиткових для високої культури надмірностей і згубних крайнощів.

Вихваляючи аристократичний кастовий лад часів законів Ману, Ніцше прагнув до біологічного обгрунтування кастових ідеалів. У кожному «здоровому» суспільстві, вважав він, є три різних, але взаємопритягаючих фізіологічних типи зі своєю власною «гігієною» і сферою додатку:

геніальні люди - небагато які;

виконавці ідей геніїв, їх права рука і кращі учні - вартові права, порядку і безпеки (цар, воїни, судді і інші охоронці закону);

інша маса посередніх людей. «Порядок каст, ранговий порядок, - затверджував він, - лише формулює вищий закон самого життя; роз'єднання трьох типів потрібне для підтримки суспільства, для того, щоб зробити можливими вищі і найвищі типи».

Стійкість високої культури і сприяючого їй типу держави, за твердженням Ніцше, цінніше за свободу.

Ніцше розрізнює два основних типи державності - аристократичний і демократичний. Аристократичні держави він називає теплицями для високої культури і сильної породи людей. Демократія характеризується їм як занепадницька форма держави. Як «самої велична форма організації» характеризує Ніцше Римську імперію. Високо оцінює він і імператорську Росію. Лише при наявності антиліберальних, антидемократичних інстинктів і імперативів, аристократичної волі до авторитету, до традиції, до відповідальності на сторіччя уперед, до солідарності ланцюга поколінь можливо існування, справжніх державних утворень типу Римської імперії або Росії - «єдиної держави, яка нині є міцною, яка може чекати, яка ще може щось обіцяти, - Росії, протипоняттю жалюгідному європейському мілковолодінню і нервозності, що вступили в критичний період з основою німецької імперії».

Ніцше - непримиренний противник ідей народного суверенітету, реалізація яких веде, за його оцінкою, до потрясіння основ і падіння держави, усуненню протилежності між «приватним» і «публічним».

Відмічаючи тенденцію падіння ролі держави і допускаючи в принципі зникнення держави у віддаленій історичній перспективі, Ніцше вважав, що «менш усього наступить хаос, а швидше ще більш доцільна установа, ніж держава, отримає перемогу над державою». Разом з тим Ніцше відкидав активне сприяння падінню держави і сподівався, що держава устоїть ще на довгий час.

Проповідь Ніцшевського Заратустри про надлюдину, що зовні часом має анархічне звучання, по суті направлена проти ліберальних і демократичних концепцій моралі, культури, суспільства і держав. Сучасність, по представленнях Ніцше, належить черні, тому всебічна критика сучасності (в тому числі - сучасного йому держави і право, влада і політики), перегляд всіх цінностей, що існували, нове виховання людства розглядалися їм як необхідний момент рушення до грядущого ладу нової аристократії. Критика Ніцше, таким чином, велася з радикально аристократичних позицій.

Все неаристократичне в політичному житті сучасності виявляється в оцінці Ніцше занепадницьким, ліберально-демократичним. Навіть німецьку імперію Бісмаркової конструкції він розцінював як ліберально-демократична державність. Вустами Заратустри Ніцше відкидав сучасне йому держава - цей «новий кумир» натовпу. «Державою, - повчав він, - називається саме холодне з всіх холодних чудовиськ. Воно холодно бреше, і брехня повзе з вуст його. Змішання добра і зла на всіх мовах - це знамення даю я вам як знамення держави. Справді волю до смерті означає його знамення!»

Характеризуючи державу як «смерть народів», установу тільки для «зайвих людей», Ніцшевський Заратустра закликає своїх слухачів звільнитися від ідолопоклонства «зайвих людей» - шанування держави. «Там, де закінчується держава, починається перша людина, яка не є зайвою: там починається гімн тих, хто необхідний, мелодія одноразово існуюча і неповоротна. Туди, де закінчується держава, туди дивіться, брати мої! Хіба ви не бачите райдужне небо і міст, ведучий до надлюдини?» - так говорив Заратустра».

Значення цього Заратустровського антиетатизму, очевидно, складається у втраті надій на сучасну державу як на союзника нової аристократичної культури, оскільки воно, за оцінкою Ніцше, виявилося в руках гірших, плебейської більшості.

Зразком довершеної політики, за його оцінками, є макіавеллізм. Перевертаючи навиворіт всі цінності в сфері культури, держави, політики і моралей, Ніцше прагнув до того, щоб стандарти макіавеллістської політики, вже звільненої від моралі, знову впровадити в сферу моральних оцінок і орієнтації - у вигляді принципів «великої політики доброчесності».

Ніцше розвиває аристократичну концепцію права.

Право, по Ніцше, щось повторне, похідне від волі до влади, її рефлекс. З цих позицій він атакує різні версії історично прогресивної інтерпретації природно-правової доктрини, відкидає ідеї свободи і рівності в людських відносинах, обгрунтовує правомірність привілеїв, переваг і нерівності.

Нерівність прав Ніцше розглядав як умова того, що права взагалі існують. Право є перевага. Кожний вигляд буття має свою перевагу. «Неправота, затверджував він, ніколи не полягає в нерівних правах, вона полягає в домаганні на «рівні» права». Справедливість, по Ніцше, полягає в тому, що люди не рівні, і правова справедливість, таким чином, вийде з принципу нерівності правових домагань різних індивідів - в залежності від того, чи відносяться вони до сильних, аристократичних верхів або являють собою ординарні «нулі» натовпу, значення і призначення якої в служінні «вождям» і «пастирям» стада. Людина сама по собі, взятий поза контекстом його служіння верхам, не володіє ні правами, ні достоїнствами, ні обов'язками.

Право, по Ніцше, - результат війни і перемоги. Він солідаризується з «правовим інстинктом» древніх: «Переможцеві належить переможений з дружиною, дітьми, всім майном. Сила дає перше право, і немає права, яке в своїй основі не було б привласненням, узурпацією, насильством».

Відкидаючи інше трактування природного права, Ніцше разом з тим прагне видати саме свої уявлення про право війни і переможця, аристократично-кастовий правопорядок і т. д, за природне справжнє право.

З позицій такого правопорозуміння він зазначає, що, подібно праву необхідної оборони, потрібно визнати і право необхідної агресії. Право переможця у війні тим самим резюмує боротьбу різних воль до влади і служить основою аристократичного правопорядку.

Якщо по своїх джерелах право є право війни, то право, що устоялося, право в обстановці правопорядку, що сформувався фіксує результати війни різних воль до влади і, отже, передбачає деяку угоду, деякий договір сил, що борються. «Без договору, писав Ніцше, немає права». У цьому значенні право характеризується їм як визнана і засвідчена влада. До договору про право (правах і боргу) і його дотримання ведуть міркування розуму, страху і обережності. Відповідно до договірного права наш борг - це права інших на нас, а наші права - та частка нашої сили, яку інші не тільки визнали, але і охороняють.

Ніцше оспівує аристократичні правові інститути греків героїчного часу, захоплюється «арійською гуманністю» законоположень Ману, авторитетом закону кастового ладу. «Кастовий порядок, вищий домінуючий закон, писав він, є лише санкція природного порядку, природної законності першого рангу, над якою не має влади ніяке свавілля, ніяка «сучасна ідея»».

Відхід від аристократичних стандартів також і в сфері права кваліфікується їм як декаданс і нігілізм, виродження «здорових» правових інстинктів в стадні. Сучасні йому ліберальні і демократичні ідеї, встановлення і закони він різко критикував як «стадне законодавство», розраховане на середній сорт людей і направлене проти виключень.

З позицій аристократичної переоцінки всіх цінностей і пошуку шляхів до майбутнього ладу нової аристократії Ніцше відкидав політику сучасних йому європейських держав як дрібну політику взаємної ворожнечі і розбрату європейців. До розряду цієї національно обмеженої політики Ніцше прираховував і бісмарковську політику, якої один час (на початку 70-х рр.) він сам захоплювався. Скептично і іронічно відносячись спочатку до ідеї «великої політики», Ніцше надалі користувався цим поняттям як для критики сучасного йому політичного стану, так і для освітлення політичних контурів грядущого майбутнього - політики в XX в.

Час дрібної політики, пророкував Ніцше, пройшов: наступне, двадцяте сторіччя буде часом великої політики - боротьби за світове панування, небачених раніше воєн. Навколо поняття політики буде розв'язана духовна війна, і політичні утворення, що все покояться на брехні старого суспільства будуть висаджені. Відкрито зв'язуючи таку долю грядущого зі своїм ім'ям, Ніцше вважав, що саме з нього починається велика політика.

Обгрунтовуючи свої уявлення про майбутнє, Ніцше вважав, що, з одного боку, демократичне рушення в Європі приведе до породження людського типу, приготованого до нового рабства, і тоді з'явиться «сильна людина» - без забобонів, небезпечної і привабливої властивості, «тиран», що мимовільно підготовлюється європейською демократією. З іншого боку, продовжував він, Європа, що роздирається в його час ненормальною ворожнечею своїх народів, в майбутньому стане єдиної. При цьому європейська проблема загалом бачилася йому як «виховання новою, керуючою Європою, касти».

Така інтерпретація тенденцій розвитку пояснює і те вирішальне значення, яке Ніцше постійно додавав проблемі аристократичного виховання, пропаганді своїх переконань, і тому своєрідному наднаціональний аристократичний солідаризм, який він відстоював. З цих позицій наднаціонального елітизму він критикував націоналізм і національну обмеженість, висока зарозумілість європейців у відношенні до азіатів, національна зарозумілість німців, тевтономанію, антифранцузькі, антислов'янські, антисемітські настрої і переконання. Але зрештою він робив ставку на майбутнього європейця і бачив в німцях саме той народ, який, подібно євреї і римлянам в минулому, запліднить грядущий «новий порядок життя».

Ніцше часто користується поняттям «раса», тлумачачи його швидше як соціально-політичну, ніж національно-етнічну характеристику; сильна раса - це, по суті, особлива порода що володарюють, аристократичні добродії, слаба раса - життєво слабі, пригноблені і підневільні.

У контексті вічної боротьби різних воль до влади, насильного характеру самого життя Ніцше розвивав і свої погляди на війну. При цьому він нерідко, подібно Геракліту, називав війною всяку боротьбу в потоку становлення. У такому по перевазі філософсько-світоглядному аспекті Ніцше вихваляв війну і відкидав мир. «Побратими по війні! - звертається Ніцшевський Заратустра до своїх слухачів. - Любіть мир як засіб до нових воєн. І притому короткий мир - більше, ніж довгий... Ви говорите, що блага мета освячує навіть війну? Я же говорю, що благо війни освячує всяку мету. Війна і мужність здійснили більше великих справ, ніж любов до ближнього».

Метафізично виправдовуючи війну, Ніцше зв'язував з нею свої надії на нову високу культуру. «.. Війна для держави така ж необхідність, як раб для суспільства». Саме тому він розцінював війну і військовий стан як прообраз держави.

Як реально-політичне явище війну Ніцше освітлював, виходячи з тих же критеріїв, що і при трактуванні держави і політики взагалі. Він за війну на службі у аристократичної культури, а не за культуру на службі у війни. «Проти війни, писав він, можна сказати: вона робить переможця безглуздою, переможеного - злобним. На користь же війни можна сказати: в обох цих діях вона варваризує людей і тим робить їх більш природними; для культури вона є пора зимівлі, людина виходить з неї більш сильним для добра і зла».

Ніцше - переконаний антисоціаліст.

Вся європейська культура, за його оцінкою, вже з давніх часів переживає кризу цінностей і рухається до катастрофи. «Соціалізм, - писав він, - дійсно є кінцевим висновком з «сучасних ідей» і їх прихованого анархізму».

Він відкидав революції і повстання пригноблених, розцінюючи їх як загрозу культурі. Зло і не без проникливості Ніцше попереджав про неминучі в грядущому революційні виступи маси. «.. Грядуще сторіччя, - писав він, - має випробувати по місцях грунтовні «коліки», і Парижська комуна, що знаходить собі апологетів і захисників навіть в Німеччині, виявиться, мабуть, тільки легким «нетравленням шлунка» в порівнянні з тим, що має бути». Разом з тим він вважав, що інстинкт власників зрештою візьме верх над соціалізмом.

Гостро критикуючи соціалістичні ідеї, Ніцше вважав, що соціалізм навіть бажаний у вигляді експерименті. «І дійсно, - писав він, - мені б хотілося, щоб на декількох великих прикладах було показано, що в соціалістичному суспільстві життя саме себе заперечує, сама підрізує своє коріння». Соціалісти, відмічав він, заперечують право і правосуддя, індивідуальні домагання, права і переваги і тим самим відкидають саме право, оскільки «при загальній рівності нікому не будуть потрібні права». У вельми чорних фарбах зображав він і майбутнє законодавство при соціалізмі. «Якби вони, - міркував він про соціалістів, - коли-небудь стали самі наказувати закони, то можна бути упевненим, що вони закували б себе в залізні ланцюги і вимагали б страшної дисципліни - вони знають себе! І вони підкорялися б цим законам з свідомістю, що вони самі наказали їх».

Різкій критиці піддав Ніцше і підхід соціалістів до держави. У зв'язку з цим він зазначав, що соціалізм, прагнучи до усунення всіх існуючих держав, «може розраховувати лише на коротке і випадкове існування за допомогою самого крайнього тероризму». Як би передбачаючи вигляд грядущого тоталітаризм, Ніцше говорив про знищення особистості при соціалізмі, реформуванні її до доцільного органу суспільного союзу, про режим покірності всіх громадян абсолютній державі.

Роботи Ніцше за його житті не отримали широкої популярності. Але подальший вплив його ідей підтвердив надії мислителя: «Тільки післязавтрашній день належить мені. Деякі народжуються посмертно».

Ідеологи фашизму і націонал-соціалізму оголосили Ніцше своїм передвісником. Обходячи ті аспекти Ніцшевського вчення (аристократизм, індивідуалізм, відкрита ворожнеча до маси, народу, «натовпу», «стада»; критика німецького націоналізму; нарівні з деякими випадами проти євреї також і неодноразова висока оцінка єврейської нації і т.д.), які явно розходилися з фашистською і націонал-соціалістичною ідеологією, розрахованою на масове рушення, вони акцентували увагу на моментах спільності і спадкоємності між Ніцшеанством і власною ідеологією. Ряд ідей Ніцше (про расу добродіїв, новий порядок, про національну місію німців, надлюдину, вола до влади і т.д.) отримали відповідну інтерпретацію і модифікацію в дусі ідеології націонал-соціалізму.

Після Другої світової війни почався новий етап інтерпретацій творчості Ніцше, з'ясування його справжнього місця в історії філософської і політико-правової думки.