ЛІПСЕТ (Upset) Сеймур Мартін (18.03.1922, Нью-Йорк) — амер. соціолог функціоналістського напрямку. Основні праці присвячені соціології політики. Президент Амер. асоціації політичних наук, віце-президент по соціальних науках Амер. академії мистецтв і наук (1974—1978), член Національної академії наук і Національної академії утворення США. Лауреат премій Макайвера і Гюннара Мюрдала і медалі Таунзенда Харріса. На формування поглядів Ліпсета суттєвий вплив зробили ідеї М. Вебера (особливо про форми влади і легітимності), а також погляди Мертона і Лазарсфельда. Основна проблема досліджень Ліпсета — демократія в сучасному світі.

На основі аналізу результатів виборів і опитувань суспільств, думки Л. спробував виявити умови, причини і сили, що підтримують як про-, так і антидемократичні рухи. Досліджувавши демократію США, історію політичної системи країни, він прийшов до висновку, що тут, як і в багатьох ін. країнах, у період свого формування влада була узаконена за допомогою харизми. Л. приділяв велику увагу проблемі легітимності в сучасних суспільствах, затверджуючи, що стабільність кожного державного ладу цілком залежить від його законності й ефективності. Законність, з точки зору. Ліпсета, носить оцінний характер, що зв'язано зі здатністю системи формувати і підтримувати в мас переконання в тім, що функціонування існуючих політичних інститутів є найкращим. Ефективність, на його думку, переважно “інструментальна й означає задоволеність процесом керування соціальною системою. Виходить, частина наукової діяльності Л. присвячена дослідженню інтелектуальних элит, їхньої ролі у функціонуванні влади, співвідношенню пануючої й інтелектуальної еліт. Разом із Шилзом і Беллом розробляв концепцію деідеологізації, що проголосила крах ідеології через повну втрату нею ідейній заможності і значимості до середини 20 сторіччя. Згодом Л. визнав
помилковість цієї концепції.

Ліпсет, Блау і Дункан, чиї роботи, написані після другої світової війни, були важливим внеском у вивчення соціальної мобільності з питань “винятковості” американського суспільства і сучасних тенденцій зміни ступеня мобільності в ньому прийшли по суті до схожих висновків. На їхню думку, ступінь мобільності “мас” у Сполучених Штатах істотно не відрізняється від ступеня мобільності, зареєстрованої в інших економічно розвитих суспільствах - у всіх цих країнах рівень мобільності в будь-якому випадку залишається високим. З огляду на значну близькість їхніх позицій по даному питанню, можна було б очікувати, що й у цілому оцінка цими авторами мобільного суспільства, виходячи з їхніх соціально-політичних поглядів, буде подібною; однак їхні оцінки явно розрізняються.

З погляду Ліпсета, у контексті більш зрілої ліберальної демократії, де економічний ріст і більша рівність умов заглушать класові антагонізми, необхідність збільшення рівності можливостей і рівня мобільності є спірної. Він вважав, що наслідку цього можуть бути соціально руйнівними і політично дестабілізуючими.

Ліпсет був серйозно стурбований тим, що мобільність окремих індивідів може позначитися на соціальному і політичному порядку. Високий ступінь мобільності може привести не тільки до особистого задоволення і, отже, соціально-політичної терпимості, але також і до виникнення почуття особистої незахищеності і ressentiment (обурення, образи, злості - Перши.) і, таким чином, веде до відмовлення індивідів від підтримки ними status quo, що підвищує імовірність їхнього примикання до екстремістських соціальних рухів. Таким чином, для Ліпсета мобільність - це не тільки процес пересування по соціально-економічним сходам, але також і процес відчуження від визначених груп і примикання до них. Цей процес може бути більш складним і тяжкої психологічно, оскільки мобільність часто є тільки часткової, тобто відбувається лише в одному вимірі. Наприклад, що витікає мобільність індивідів і груп у професійній сфері, викликана, допустимо, економічним ростом, не обов'язково спричиняє поліпшення їхнього соціального чи статусу збільшення обсягу політичної влади (18).

Ліпсет намагався привернути увагу до зворотної сторони мобільності і показати, що наївна прихильність ідеалам відкритого суспільства може викликати визначені проблеми. Аналіз Ліпсета наводить на думку, що в інтересах збільшення стабільності ліберально-демократичного порядку деякі аспекти радикального універсалізму, настільки високо оцінюваного Блау і Дунканом, мають потребу в модифіцакації: тобто не завжди вірно відкидати цінності розпорядження на користь цінностей досягнення і відкритого суспільства.

Таким чином, роботи Ліпсета є прикладом того, що відношення прихильника ліберальним поглядам до проблеми мобільності може бути дуже неоднозначним і стриманої, хоча і не зовсім негативним. На противагу цьому відношення до мобільності у Великобританії більш позитивно, хоча насправді воно і виростає з основної традиції соціалістичної думки: з фабіанства і британського “етичного” соціалізму.

Почнемо з того, що британських соціалістів початку XX в. відносно мало турбувало те, що ріст чи мобільності надій на неї в робітничу клас може підірвати силу соціалістичного руху. Оскільки вони виступали за поступові, законні і демократичні, тобто по суті парламентські зміни і засоби просування до соціалізму, то було неминуче, що вони додавали менше значення солідарності робітничій клас і класовій боротьбі, чим марксисти. Таким чином, вони спокійно сприймали соціальні зміни, спрямовані на зменшення однорідності робітничого клас, чи навіть до деякої міри їхній схвалювали.

Основна стратегія британських соціалістів у боротьбі проти класичного лібералізму полягала в тім, щоб показати пропасти між ліберальною ідеологією і соціальною реальністю: їхні нападки були явно спрямовані на ліберальне твердження про те, що рівність можливостей - основний принцип капіталістичного суспільства.

Британські соціалісти вважали, що поставити мету досягнення рівності можливостей означає поставити і ціль досягнення рівності умов. На відміну від лібералів і марксистів, вони вважали, що ці дві мети в сутності доповнюють один одного, а не суперечать один одному (19).

У деякім відношенні марксисти, аналізуючи зростаючу в останні десятиліття ступінь вивченості мобільності, не змогли перебороти ідеологічної упередженості. Слід також зазначити ще два типи їхньої реакції на цю проблему, що у великому ступені оборонительны і неплодотворні. По-перше, марксистів цікавить класова структура як структура позицій, визначена пануючими виробничими відносинами, а проблема розподілу індивідів по цих позиціях має набагато меншу значимість. По-друге, який би статус ні надавалась мобільності теоретично, насправді вона має мінімальне значення для класових відносин і класової боротьби.

Неадекватність таких міркувань найкраще показують социологически більш зрілі аналитики, що працюють у марксистській традиції і зуміли перерости подібні міркування. Наприклад, Вестергард (Westergaard) і Реслер (Resler), пропонуючи марксистську інтерпретацію британської класової структури, затверджували, що питання мобільності “...стосуються рекрутирование людей у класи; і не обмежувалися простою констатацією існування класу”, хоча розглядали останній як первинний феномен. Вони також визнавали і навіть наполягали на тому, що розходження між тими, хто є власником і контролює приватний капітал і тими, хто коштує осторонь, відіграє вирішальну роль у формуванні класової структури в цілому. У той же час Вестергард і Реслер відзначали істотні розходження в класовій ситуації останніх і надавали великого значення розходженням, що існують між робітниками та службовцями. Крім того, підкреслюючи самовідтворення класу капіталістів, вони добре усвідомлювали, що не слід залишати без уваги масштаб форми мобільності тих, хто має статус найманих робітників і становить більшість населень.

Більш того, деякі інші автори, що не вважають себе марксистами, але роботи, що використовують, Маркса як крапку відліку, з одного боку, дуже радикально критикують марксизм, з іншого боку - є послідовниками Вестергарда і Реслера, розвиваючи представлені в їхньому аналізі ідеї. Гидденс, на відміну від багатьох марксистських авторів, заперечував концептуалізацію класової структури як “структури позицій”, що має на увазі можливість розгляду мобільності “у значній мірі окремо від класової структури” (23). Він розглядав класи скоріше як сукупності індивідів, що з великим чи меншим успіхом можна виділити у відповідності зі ступенем їхній реально існуючої “структурованості”. Згідно Гидденсу, найбільш розповсюджений процес структурування, принаймні в розвитих суспільствах, є результатом “розподілу можливостей мобільності, властивому даному суспільству”.

Паркин, як і Гидденс, виходить за рамки марксистської традиції, розділяючи переконання Блау і Дункана щодо того, що в сучасних західних суспільствах професійна структура формує “хребет класової структури” (24). Однак при цьому Паркин не заперечує значення власності і відносин власності. Крім того, подібно Гидденсу, він розглядає форми мобільності як основний визначальний фактор класової структури, а в його останніх роботах мобільність відіграє важливу роль не тільки для рішення питання класових границь, але і для проведення аналізу класових дій і класового конфлікту (представляющего особливий інтерес для марксизму).

Паркин затверджує, що при будь-якому аналізі класового конфлікту дихотомію вірніше визначати не через категорії “імущих” і “незаможних”, а з погляду використовуваних класами, що борють, (чи групами усередині класів) “стратегій закриття” (дій, спрямованих на обмеження можливостей і доступу до ресурсів для усіх, крім обмеженого кола обраних - Паркин) (25). Таким чином, форми і масштаби мобільності, що панують у даному суспільстві, з одного боку, указують на ефективність стратегій закриття, а з іншого боку - на успішність зустрічних тенденцій солидаризма (колективних соціальних дій, що починаються виключеними і спрямованих на висування вимог по одержанню винагород і збільшенню можливостей” (Паркин) .

В остаточному підсумку увага, що приділяється проблемі мобільності Гидденсом, Паркиным, Вестергардом і Реслером, так само, як і Марксом, - в основному результат їхнього інтересу до умов класоутворення і розвитку боротьби за класові переваги і владу. Цих авторів можна охарактеризувати як чи марксистів постмарксистів, і вони, на противагу ліберальним і етичним соціалістам, не розглядають класовий конфлікт чи негативно “з жалем”, вважаючи, що в сучасному капіталістичному суспільстві він є рушійною силою соціально-політичних змін. У той же час, на відміну від Маркса і багатьох ортодоксальних марксистів, вони розглядають соціальну мобільність як щось більше, ніж простий оборонний чи апологетичний маневр, спокійно сприймаючи її як постійну, невід'ємну рису капіталістичного суспільства.

Наше відношення до проблеми мобільності може показатися до деякої міри суперечливим, однак ми постараємося показати, що насправді це не так.

По-перше, ми розглядаємо мобільність як позитивне явище в тому випадку, якщо вона сполучається зі значною відкритістю суспільства: з тенденцією до надання рівних можливостей людям різного соціального походження в занятті різних позицій у системі суспільного поділу праці. Однак ми переконані в тім, що далеко не усі форми мобільності сприяють створенню такої відкритості. Також слід зазначити, що наш інтерес до проблеми соціальної мобільності, насамперед, не випливає з нашої стурбованості питаннями чи стабільності законності ліберально-демократичного суспільства, що, як ми думаємо, не є “ідеальним суспільством у дії”. Навпроти, ми стурбовані тим, наскільки характерні риси соціальної структури ліберально-демократичного суспільства обмежують можливості індивідів визначеного соціального походження цілком реалізувати їх цивільний і людський потенціал. На противагу Ліпсету багато хто вважає, що велика відкритість суспільства - це ціль, до якої як і раніше необхідно прагнути, а не явище, що бідує в удосконалюванні в інтересах соціально-політичної стабільності. Нам близька позиція Тоуни (Tawney) і етичних соціалістів, що вважали, що ліберальна ідеологія уразлива в питаннях ступеня відкритості суспільства і, особливо, можливості співіснування справжньої рівності можливостей з істотною нерівністю умов.

У той же час ми не прийнятний тверджень лівих, про які йшла мова вище, про те, що відкритість є “буржуазним” поняттям і що тільки рівність умов,, що розуміється насамперед з економічної крапки зору, має значення; ми не згодні з тим, що при соціалізмі мобільність просто припинить існувати разом із соціальною нерівністю і стратифікацією в цілому.

Першорядну важливість для нас представляє вплив мобільності на класоутворення і класові дії. Ми не згодні з історичним матеріалізмом у тім, що робітничого клас призначено за допомогою класового конфлікту здійснити революційний перехід від капіталізму до соціалізму. Отже, будь-який соціальний процес, що перешкоджає класоутворенню і виникненню класового конфлікту, - такий як мобільність - не загрожує порушити обґрунтованість наших поглядів.

В остаточному підсумку ми розглядаємо соціальну мобільність із двох точок зору. З одного боку, визначену форму мобільності, який властива велика відкритість, про що йшла мова вище, ми вважаємо метою, яку необхідно домагатися. З іншого боку, ми розуміємо, що можливість домогтися цієї мети залежить від того, яка форма мобільності існує в суспільстві на даний момент, і від того, наскільки вона не відповідає ідеалам відкритості.