МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ‘Я

ТЕХНІКУМ НФАУ

«ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»

Виконав:

Харків –2002.

ПЛАН:

1. Політична культура як соціальний феномен

   1. Поняття «політична культура»

   2. Структура політичної культури

   3. Типологія політичних культур

2. Політична соціалізація як політико-культурний процес

   1. Сутність і детермінанти політичної соціалізації

   2. Політичне виховання

   3. Етапи політичної соціалізації

3. Політична культура сучасного українського суспільства

   1. Домінанти політичної культури посткомуністичної України

   2. Регіональні відмінності політичної культури в Україні.

ЛІТЕРАТУРА:

1. М. Сазонов «Політологія»

1. Політична культура як соціальний феномен

1.1 Поняття «політична культура»

Термін «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 –1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в аме-риканській політології у 1950-1960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що полі-тичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття “політична куьтура” було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пау-еллом у їх праці “Порівняльна політика”.

Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це –суб‘єктивна сфера, що лежить у підгрунті політичних дій і надає їм значення.

Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного бо-ку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трак-тується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політи-чних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона де-термінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політи-чному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура – це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, по-в‘язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з інши-ми видами суспільної культури – економічною, правовою, релігійною тощо.

Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній ві-діграє політична свідомість – сукупність уявлень, цінностей, переконань, ус-тановок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні ін-тереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.

Поняття “політична культура”, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

По-друге, поняття “політична культура” охоплює не всю політичну свідо-мість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

По-третє, поняття “політична культура” відбиває не просто сукупність по-літичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути полі-тична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямову-ють діяльність людей у царині політики.

По-четверте, поняття “політична культура”, окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “полі-тична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об‘єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємосто-сунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільст-вом та державою. Можна сказати, що політична культура – це єдність об‘єк-тивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб‘єк-тивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Еле-менти політичної культури обумовлені соціально-економічними, національ-но-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються від-носно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспіль-ному житті.

1.2. Структура політичної культури

У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних ком-понентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, сві-тогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, пове-дінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні увлення – то образи політичних об‘єктів, які формуються свідо-містю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть грунтувати-ся на об‘єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спо-нукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні по-літичних переконань грають політичні цінності – моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивидів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні тради-ції – нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, пере-даються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу. По-літичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світо-вими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість – у схильності перед ми-нулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випад-ках відбивають високий динамізм культури, а в інших - дають можливість відмови від них під тягарем обставин.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політич-них установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схиль-ність суб‘єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим ви-дом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації – то установки, які грунтуються на системному уявленні об‘єкта про цілі, план та засоби здійснення політичнчх дій, які він має виконати або вже виконує.

Культуру політичної поведінки можна виззнчити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політоло-гії виначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціо-нування політичної систеаи. Це активність громадянського суспільства що-до політичних інститутів. Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страй-ках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських ор-ганізацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належ-ності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігій-них переконань тощо.

Політична діяльність – це категорія, яка характеризує активність політич-них інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включе-ним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політич-ної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реаліза-ції політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприй-няття та розв‘язання соціально-політичних конфліктів.

3. Типологія політичних культур.

Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає під-ставу для їх об‘єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типоло-гізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функ-ціональний, структурний і комунікативний.

У контексті історичного підходу тип політичної культури суспільства виз-начається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Габріель А. Алмонд та Сідней Вебра. Здійснивши у 1959-1960-х рр. широкомасштабні дослідження пози-цій, орієнтацій та активності у політиці населення п‘яти країн –Англії, Італії, ФРН, США, Мексики, – вчені вирізнили три “чистих типи політичної куль-тури”: парафіяльний, підданський та учасницький.

Парафіяльна культура характеризується індиферентним або негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інте-ресу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. У цій культурі індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої со-ціальної спільности (парафії), але не громадянами держави.

Підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у полі-тичній системі зводиться до ролі підданих (об‘єкту), які лише підкоряються владі.

Учасницька культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовніс-тю брати особисту участь у політичному житті.

Але політичні культури сучасних суспільств, за думкою Алмонда і Верби, не можна віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змі-шаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елемен-ти. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізни-ти наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, па-рафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький.

Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи трай-балізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на грунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку. Та-кий характер має, наприклад, політична культура Індії. Піддансько-учас-ницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Хоча постійну політичну активність демонструє не більше 15% населення, але основна його маса психологічно спрямована на участь у політичному житті, являє собою потенційно активних громадян.

Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політич-них культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культу-ри сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших іс-тотних моментів політико-культурного феномену.

Функціональний підхід до типології політичних культур було запропонова-но польським політологом Єжи Вятром у його книзі “Соціологія політичних стосунків”. Методологія Вятра грунтувалася на тім, що політична культура як компонент політичної системи, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. У відповідності з трьома базовими типами політичного режиму в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний. Авторитарний та демократичний.

Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заанга-жованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільст-ва, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданське ставлення до вла-ди. Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визна-ння як законної, але й постійного виявлення активності по її підтримці. Аполістичність розцінюється як прояв нелояльності до режиму. У тоталітар-них системах діє принцип “Хто не з нами, той проти нас”. Політична актив-ність в умовах тоталітаризму часто має примусовий характер, бо її спону-кальним мотивом є страх.

Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістич-ністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну актив-ність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудова-ний на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-під-данське ставлення до влади. Головне –щоб не заважали правити. У автори-тарних системах діє принцип: “Хто не проти нас, той з нами”.

Демократична політична культура характеризується толерантним став-ленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Ос-кільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі – брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підхо-ду вирізняють також проміжні та перехідні типи.

Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні ре-жими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Ка-дара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до автори-тарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне під-грунтя.

Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знахо-дяться в процесі трансформації – цілеспрямованого переходу від однієї яко-сті до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашару-вань, але набирають силу паростки нової,демократичної культури, вини-кають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного сус-пільства має гетерогенну структуру.

Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які зна-ходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які власти-ві окремим соціально-класовим, етно-національним, релігійно-конфесійним, статево-віковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних сус-пільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших – перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які скла-дають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя –домі-нуючої культури.

Домінуюча культура – це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-куль-турні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, виз-начаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додер-жуються принципів домінуючої культури, розглядаються як антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомо-генний (цільний) характер.

Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соці-альні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тен-денції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи сус-пільства.

Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера “Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив “закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і зви-чаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, “відкриті сус-пільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та осо-биста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкри-тість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в по-дальшому закритого та відкритого типів політичної культури.

Закрита політична культура – то замкнутий, зорієнтований тільки на вла-сні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний тради-ціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури прита-манний для патріархальних та тоталітарних суспільств.

Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комуні-кації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.

Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної ку-льтури та множинність її типів відбивають усю складність політико-куль-турного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, полі-тична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її полі-тична свідомість і поведінка – це багато в чому визначається процесом полі-тичної соціалізації.

2. Політична соціалізація як політико-культурний процес.

2.1.Сутність і детермінанти політичної соціалізації.

У політично організованих суспільствах людина завжди вільно чи невіль-но залучена до системи політичних стосунків, є носієм політичної культури. Перманентний процес залучення людини до політичної системи, формуван-ня в неї певного ставлення до влади та політичної активності на грунті засвоєння змісту політичної культури суспільства й самостійного осмис-лення сутності соціального буття одержав назву політичної соціалізації.

Політична соціалізація є однією зі складових загального процесу соціалі-зації людини. Процес залучення індивіда до політичної системи завжди від-бувається в контексті його залучення до системи суспільних стосунків у ці-лому. Засвоюючи через соціальне спілкування й виховання та розвиваючи в міру індивідуальних здібностей соціально-культурний досвід, індивід зас-воює й розвиває навички, знання, норми, цінності і традиції політичної сис-теми.

За своїм змістом політична соціалізація являє собою двоєдиний процес: переходу вимог політичної системи у внутрішню структуру індивіду та фор-мування активності індивіда стосовно політичної системи. Звідси випли-вають дві основні функції політичної соціалізації.

1. набуття індивідом вміння орієнтуватися в політичному просторі;

2. набуття їм навичок виконувати певні ролі у політичній системі.

Ролі, які виконує людина у політичній системі, можуть бути найрізнома-нітнішими: підданий, виборець, компетентний спостерігач, компетентний критик, функціонер політичної партії або політизованої громадської органі-зації, державний чиновник, політичний діяч, політичний лідер тощо. Спро-можність їх виконання в політичній системі багато в чому залежить від міри та характеру політичної соціалізації особи.

Міра політичної соціалізації окремої людини індивідуальна. Але разом з тим вона внутрішньо детермінована дією трьох перемінних: 1) віку людини; 2) наявності в неї того або іншого суб‘єктивного досвіду; 3) здібністю до самостійних форм мислення та поведінки в царині політики. Комплексний вплив означених чинників визначає стадію політичної соціалізації.У полі-тичній теорії найчастіше вирізняють дві основні стадії: первинну та вто-ринну.

На первинній стадії формується початкове ставлення до сфери політики через сприйняття політичної інформації за допомогою думок і оцінок ото-чуючих, персоналізацію політичних образів, появу першого самостійного досвіду взаємодії з владою. Зміст первинної стадії становить засвоєння інди-відом політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій, що були вироблені суспільством; закріплення у структурі індивіду стереотипів політичної куль-тури суспільства.

Вторинна стадія пов‘язана з розширенням самостійного політичного дос-віду, з вмінням робити індивідуальні політичні висновки, формувати пози-ції, що спроможні протистояти тиску колективної думки, з участю у спеціа-лізованих політичних об‘єднаннях і організаціях. Вторинна соціалізація ха-рактеризує становлення індивідуальної політичної культури особи, її спро-можність до самостійного вироблення політичних цінностей, установок, норм, орієнтацій.

У процесі політичної соціалізації на формування свідомості та поведінки людини впливає велика кількість як об‘єктивних, так і суб‘єктивних чинників. Усі чинники політичної соціалізації можна умовно поділити на власне й невласне політичні.

Як невласне політичні виступають такі чинники, які перебувають поза ме-жами політичної системи, але одночасно здійснюють істотний вплив на про-цес політичної соціалізації, обумовлюючи формування певних тенденцій по-літичної свідомості та поведінки громадян. До них слід віднести: рівень ма-теріального добробуту, спосіб життя, моральне здоров‘я суспільства, вели-ких та малих соціальних груп, до яких залучено індивіда.

Як власне політичні виступають такі чинники, які визначають процес полі-тичної соціалізації зсередини політичної системи: характер політичного ре-жиму, єміст політичних норм, якість політичної інформації тощо.

Процес політичної соціалізації детермінують чинники різного соціального рівня. На макросоціальному рівні суттєвий вплив на формування стереотипів політичної свідомості та поведінки громадян справляють пануючі у суспіль-стві соціально-економічні стосунки, специфіка етно-національного та релі-гійно-конфесійного спілкування, характер політичної влади, зміст націо-нальної культури. На мезосоціальному рівні такими чинниками є становище певних соціально-класових, етнічних, конфесійних, професійних, територі-альних, статево-вікових та інших великих соціальних груп у суспільстві, їх культурні традиції. На мікросоціальному рівні процес політичної соціалізації багато в чому залежить від родинних традицій, стосунків на роботі, специ-фіки неформального спілкування тощо. В останній час у зв‘язку з розвитком тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації соціально-економічних, полі-тичних та культурних стосунків, все більший вплив на процес політичної соціалізації здійснюють явища, що відбуваються на мегасоціальному рівні, – рівні розвиток економічної кооперації, політична інтеграція, регіональні та глобальні конфлікти і кризи тощо.

Слід зауважити, що чинники різних соціальних рівней неоднаково впли-вають на конкретних індивидів та різні соціальні групи. Кожен із чинників впливає на людину через призму її індивідуальних особливостей – специфі-ку світогляду, рівень інтелекту, моральні підвалини тощо. Відбиваючись у індивідуальній свідомості, чинники соціального буття набувають певної зна-чущості й виступають як сигнали, що спонукають особу до певного способу дій в царині політики.

Серед великої кількості акторів політичної соціалізації особлива роль на-лежить соціальним інститутам, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Такі інститути поз-начаються як інститути політичної соціалізації. До них слід віднести: сім‘ю, школу, церкву, засоби масової інформації, громадські об‘єднання та орга-нізації, політичні партії, державні органи та установи. Вплив інститутів по-літичної соціалізації на членів суспільства здійснюється за допомогою діяль-ності конкретних людей (батьків, вчителів, священиків, журналістів і т. д.), яких називають агентами політичної соціалізації.

2.2. Політичне виховання.

Окремим випадком політичної соціалізації є політичне виховання – процес цілеспрямованого та систематичного впливу на політичну свідомість та політичну поведінку громадян з метою формування в них певних політичних якостей. Цілеспрямованість і систематичність – два головних чинники, які вирізняють політичне виховання із загального контексту політичної соціалі-зації. Головне завдання політичного виховання –укорінювати у свідомості та поведінці людини пануючих в даній системі політичних цінностей, норм, орієнтацій та зразків, розповсюджувати певний тип політичної культури. Політичне виховання містить два компоненти: раціональний та емоційний.

Раціональний компонент полягає у передачі необхідної політичної інфор-мації, формуванні певної системи політичних знань. Він втілюється у полі-тичній освіті. Будь-яка політична організація намагається забезпечити не-обхідний для свого самозбереження та саморозвитку мінімум знань у своїх членів. Внаслідок цього вона вимушена створювати свою систему полі-тичної освіти.

Політичною освітою своїх громадян займається будь-яка держава. Через стандарти шкільноїта вузівської освіти, засоби масової інформації, що конт-ролюються нею, держава здійснює цілеспрямований вплив наполітичну сві-домість та поведінку громадян, намагається виробити в них якості, які є адекватними характеру політичного режиму. Систему державної політичної освіти складають шкільні та вузівські політологічні курси, політичні прог-рами державних теле- і радіокомпаній, політичні рубрики газет і журналів, що контролюються урядом.

У структурі політичних партій також діють свої системи політичної осві-ти, за допомогою яких партійні маси інформуються про цілі й завдання пар-тії, програмні принципи ії діяльності, стратегію та тактику. Системи партій-ної освіти включають у себе партійні школи (у тому числі й вищі), гуртки політичних знань, теоретичні та пропагандистські журнали, газети. Великі партії контолюють теле- та радіоканали або мають на них свої програми.

Емоційний компонент політичного виховання зводиться до вироблення певного ставлення до політичних об‘єктів та явищ і пов‘язаний з формуван-ням сталих емоційних преференцій людей у політичній сфері, які часом ді-ють незалежно від свідомості. Дійовим засобом політичного емоційного ви-ховання є різні ритуали: урочисті збори; вручення нагород, паспортів, парт-квитків, паради, походи, демонстрації, вшанування, святкування ювілеїв.

Важливу роль у формуванні стереотипів політичних емоцій членів органі-зацій відіграє політична організація має свій пантеон героїв та мучеників, чий ідеалізований життєвий шлях пропонується її членам як приклад для наслідування. Сильний емоційний вплив на свідомість та поведінку членів організації покликана здійснювати політична символіка: державні та національні прапори, герби, гімни, партійні емблеми, знамена, пісні, окремі кольори, портрети політичних лідерів.

У процесі політичного виховання використовуються різні методи. Методи політичного виховання підрозділяються на прямі та побічні.

До прямих методів належать: 1) переконання, що грунтується на відповід-ній інформації та аргументації; 2) примушення, яке підкріплюється репре-сивними санкціями; 3) навіювання, що грунтується на некритичному сприй-нятті канонів політичної організації; 4) наслідування, шляхом виховання на яскравих зразках нормативної поведінки.

До побічних методів належать: 1) використання політичних символів та ритуалів; 2) стимулювання нормативної політичної поведінки шляхом заохо-чення та нагород; 3) конструювання спеціальних ситуацій (типу політичних кампаній), що зорієнтовані на певні зразки поведінки.

У процесі політичного виховання використовуються різноманітні засоби впливу на особу. На рівні індивідуального виховання важливе значення має особистий вплив агентів, яких спеціально виділяє організація, що ство-рюють спеціальні ситуації, забезпечують вербальний вплив та особистий приклад. На рівні малих соціальних груп застосовуються такі колективні форми політичного виховання, як збори, дискусії, семінари тощо. На рівні великих соціальних груп ефективний вплив на політичне виховання здійс-нюється такими масовими діями, як мітинги, демонстрації, маніфестації то-що. Однак найбільш ефективним інструментом на усіх рівнях політичного виховання є засоби масової інформації: преса, радіо, телебачення. Головним критерієм ефективності усіх засобів і методів політичного виховання, на кінцевий рахунок, є адекватна даній політичній організації поведінка окре-мого її члена.

2.3. Етапи політичної соціалізації.

Політична соціалізація – це безперервний процес, який починається у ран-ньому дитячому віці й триває усе життя людини. Його зміст утворюють на-буття та втрачення індивідом тих або інших політичних якостей. Які з них людина набуває, а які втрачує – це багато в чому обумовлюється особли-востями буття на кожному з етапів її життєвого шляху. Тому типові етапи політичної соціалізації взагалі співпадають з типовими етапами життя та діяльності людини. У процесі політичної соціалізіції можна вирізнити п‘ять типових етапів, які розрізняються між собою особливостями формування та розвитку свідомості людини, ступенем впливу тих або інших чинників її життя та діяльності, енергетичним потенціалом індивіду, мірою впливу тих або інших соціальних інститутів.

Перший етап політичної соціалізації припадає на дошкільні роки. У сучас-ному суспільстві дитина вже у віці 3-4-х років набуває перші відомості про політику. Основним інститутом політичної соціалізації на цьому етапі, як правило, є сім‘я. У процесі сімейного виховання дитина робить перші кроки в опануванні політичної культури суспільства. Сім‘ї мають свої політичні традиції, які передаються дитині. Через сім‘ю дитина вільно чи невільно залучається до поля певної політичної субкультури.

Чималу роль у формуванні початків політичної свідомості у дошкільні ро-ки відіграють також церква, радіо та телебачення, оточення однолітків. По-засімейні чинники можуть справляти на дитину цілком протилежний вплив, ніж сім‘я. Але у більшості випадків чинник сім‘ї на початковому етапі полі-тичної соціалізації превалює. Лише в тому випадку, коли дитина з якихось причин не любить або не поважає батьків, позасімейні чинники можуть ста-ти сильнішими.

Другий етап політичної соціалізації співпадає зі шкільними роками. На цьому етапі найважливішою інституцією політичної соціалізації стає школа. Через школу дитина починає залучатися до державної системи політичного виховання. Шкільна освіта у будь-якому суспільстві покликана виконувати найважливіші політичні функції – прищеплювати любов до держави, її інс-титутів, виховувати патріотизм. За допомогою вивчення спеціальних дис-циплін цілеспрямовано формується певна система знань про політику. Але у старшому віці підліток починає співставляти одержані знання з реальним життям і, коли вони виявляються неадекватними, то навчально-виховна діяльність не досягає своєї мети.

В міру оволодіння читанням все більший вплив на формування політичної свідомості здійснюють газети, журнали, художня та суспільно-політична лі-тература. Не останню роль у політичній соціалізації школярів відіграють ди-тячі організації, багато з яких так або інакше пов‘язані з певними політич-ними силами.

Третій етап політичної соціалізації починається після закінчення школи і триває до 25-30 років. На цьому етапі пріоритетний вплив на формування політичної свідомості і поведінки молодих людей мають різні формальні та неформальні молодіжні об‘єднання. На тих, хто після закінчення школи про-довжує навчання, сильно впливають традиції вищого навчального закладу, його професорсько-викладацький склал, студентські організації. У вищій школі істотно поглиблюються та розширюються системні знання про політику.

У юнацькому віці в людини відчувається надмір життєвої енергії, який часто виплескується в царину політики. Багатьма молодими людьми політи-ка сприймається як гра, що дає можливість утвердити власне Я, задоволь-нити честолюбні амбіції. Політичні орієнтації у цьому віці характеризуються браком сталості, політичні дії відрізняє радикалізм. Молодь, більш ніж інші вікові групи, буває невдоволеною існуючою політичною системою, що, як їм здається, зачіпає її права, обмежує свободи, заважає швидкому просу-ванню по соціальній драбині.

Четвертий етап політичної соціалізації пов‘язаний зі знаходженням лю-диною стабільного місця в житті. Людина визначається з колом занять, про-фесією, постійною роботою, заводить сім‘ю. У неї залишається все менше часу для заняття політикою. І коли коло ділових та професійних інтересів людини прямо не пов‘язане з політичною сферою, а умови життя її цілком задовольняють, то політична активність індивіда спадає, а до ролі виборця.

Інша річ, коли людину не задовольняють її життєві умови. Це дійова пере-думова політичної активізації. Людина стає учасником політичного руху, вступає у політичну партію або політизовану громадську організацію. Вибір тієї чи іншої партії або організації залежить від характеру інтересів, що не задовольнені. Коли, наприклад, людина не задоволена станом оточуючого середовища, то скоріш за все вона вступить до партії “зелених” або до однієї з екологічних асоціацій. Під час гострих соціальних криз, коли становище основної маси населення різко погіршується, спостерігається значне зрос-тання політичної активності громадян. Але, як правило, у зрілому віці полі-тична поведінка людини стає більш спокійною та помірною, а політичні по-гляди – стабільними.

П‘ятий етап політичної соціалізації припадає на похилий вік. Закінчивши трудову діяльність, людина уходить на пенсію, звільняється від маси поточ-них справ. У неї з‘являється багато вільного часу, який часто, коли дозволяє здоров‘я, віддається політиці. Соціологічні спостереження свідчать, що се-ред учасників різних політичних акцій багато громадян похилого віку.

Політичні погляди літніх людей у більшості випадків консервативні. Їх по-літична активність спрямована на збереження традиційного порядку та про-тидію усіляким новаціям. Люди похилого віку часто реанімують свої юнаць-кі ідеали та орієнтації. Певний вплив на політичну поведінку людей цієї ві-кової категорії здійснюють різні ветеранські організації, які у своїй біль-шості симпатизують консервативним політичним силам, а часом реакційним та реваншиським. Так, багато організацій ветеранів другої світової війни ФРН підтримують неонацистські політичні партії, а в Україні організації ветеранів Великої Вітчизняної війни та праці – Компартію України.

3. Політична культура сучасного українського суспільства.

3.1. Домінанти політичної культури посткомуністичної України.

Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого сус-пільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверд-жують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя.

Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого грома-дянського суспільства, якого поки що в Україні немає. Тому можна припус-тити не стільки високий рівень розвитку політичної культури в Україні, скільки сильну психологічну мотивацію до залучення в поточний хід полі-тичного розвитку.

Інший показник політичної культури – це орієнтація громадян під час ви-борчих кампаній, їх пріоритетний вибір, який грунтується на особистості по-літичного діяча або на підтримці партійної програми. У суспільствах з висо-ким рівнем розвитку гомогенної політичної культури виборцями звичайно маніпулюють за допомогою політичних структур і тільки іноді вони орієн-туються у своїх політичних пристрастях, виходячи з особи політичного ліде-ра.

Вибори президента України у 1991 та 1994 рр. засвідчили, що громадські політичні інституції ще не одержали пріоритетного розвитку, тому виборці орієнтуються скоріш на особи політичних діячів, а не на партії або рухи, які висувають своїх кандидатів. Незважаючи на недоліки у демократизації сус-пільства та ускладнення економічної ситуації, громадяни України не були готові вдатися до авторитарних методів розв‘язання існуючих проблем.

У когнітивному аспекті для більшості громадян України політична культу-ра несе у собі елемент невідповіповідності між очікуванням і реальністю або своєрідне розщеплення реальності. Згідно соціологічним дослідженням, де-мократія та суверенітет вважаються найвищими цінностями, які поділяються більшістю населення. Опитування, проведені у 1990 р., виявили, що укра-їнські громадяни висловлювалися схвально у пропорції два до одного з пи-тання про демократичні цінності.

З іншого боку, рівень очікувань, що був обумовлений ейфорією після про-голошення незалежності України та демонтажу старої системи,ані в якому разі не відповідає можливостям їх реалізації. На побутовій площині це дає вихід певним колективним емоціям: від байдужості до апатії та від ненависті до агресивності. Ці крайні полюси у настроях залежать від поглядів особи на те, що відбувається в Україні, також від оцінки минулого та очікування від майбутнього.

Значна частина населення висловлює невдоволеність діяльністю партій, громадських рухів та владних структур. Таке багато в чому пояснюється ми-нулою ідеологічною маніпуляцією населенням. Багато політичних лідерів обіцяло, що як тільки люди позбудуться минулих ідеологічних поглядів та політичних структур, в них буде щасливе життя, засноване на букві закону. Внаслідок цього, що виборці переоцінили можливості багатьох кандидатів, оскільки реальна дійсність виявилася набагато більш суворою – триває па-діння рівня життя, зростає інфляція, безробіття й злочинність, – ілюзії швид-ко зникають і розвиваються інші аномалії суспільної свідомості і поведінки. Вони проявляються у пошуках «винних» за небажану ходу розвитку полі-тичних подій, у пошуках внутрішніх та зовнішніх ворогів, в подальшій поля-ризації населення.

Внаслідок того, що у сучасному суспільстві слабо виражена об‘єднуюча ідея, зростає роль психологічної підсвідомості. Люди об‘єднуються разом на грунті спільних емоційних цінностей, які можуть спонукати їх до руйнівних дій проти тих, кого вони вважають відповідальними за свої нещастя. Звідси повернення до старих форм державної системи – тоталітарних або автори-тарних – може знову одержати підтримку.

Таким чином, коли ми візьмемо ступінь демократичного розвитку у су-пільстві за еталон, то політична культура сучасно Украни може бути визна-чена головним чином як авторитарна з деякими демократичними та тота-літарними компонентами.

Поза сумнівом, Україна має притаманну їй політичну культуру, але в да-ний час її можна визначити як маргінальну (тобто таку, яка складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та провінційну за характером (тобто орієнтовану на місцеві, регі-ональні інтереси, за винятком ряду місць). Перспективи її розвитку поля-гають у створенні громадянського суспільства з демократичними формами правління, у пріоритеті громадянських прав і свобод, у поділі владних функ-цій,зверхності закону для усіх громадян та офіційних діячів.

3.2.Регіональні відмінності політичної культури в Україні.

Регіональність політичної культури України є важливим чинником її су-часного стану. Вчені-політологи здійснили ряд спроб дати аналіз політичної культури України після здобуття незалежності.

В окремих регіонах України спостерігаються різні прояви особливостей політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадської думки дають істотну різницю у політичних поглядах громадян з таких корін-них питань, як участь у СНД, унітарна чи фееративна держава, взаємосто-сунки з Росією, царина розповсюдження української мови, подвійне грома-дянство, приватизація тощо. По-різному тут репрезентований ідеологічний спектр партій, громадських організацій та рухів, неоднакова залученність населення в політичне життя.

Так, для Ц е н т р а л ь н о ї У к р а ї н и характерним є відносно помір-ний характер політичних процесів. Політична свідомість більшості населен-ня цього регіону відома центристськими орієнтаціями стосовно Росії. Дані соціологічних опитувань показують, що виборці цього регіону у переважній більшості підтримують необхідність більш тісних економічних зв‘язків з Ро-сією, виявляючи сумнів щодо більш тісної політичної та військової інтегра-ції. Серед населення переважає думка, що Україна і Росія повинні існувати як дві дружні, тісно пов‘язані,але окремі держави. Більш ніж у будь-якому з інших місць, українці і росіяни, що мешкають у цьому регіоні, традиційно схильні до консенсусу з основних політичних і соціальних проблем.

У З а х і д н і й У к р а ї н і , що була приєднана до колишнього СРСР у 1939, 1940 та 1945 рр., процес утворення громадянського суспільства йде швидше, особливо у Галичині, завдяки традиціям неурядових організацій та колишній активності його населення у дорадянський період. Сьогодні тут найвища концентрація в Україні добровільних, громадських, молодіжних, релігійних та іншиш організацій. Рух, якого було засновано у Києві, мав найбільш активних прихильників саме у цьому регіоні. Саме українці з Га-личини здійснювали довгі мандри до Києва для того, щоби вийти на демон-страцію біля будинку Верховної Ради і надихнути уряд на рішучі дії, спря-мовані на здобуття незалежності. Їх політичні уявлення засновуються на аб-солютному приматі ідеї незалежності української держави. Крайні націона-лісти у парламенті, які перебувають у опозиції до більш помірних націонал-демократів, – майже усі вихідці з Галичини. Більшість членів УНА-УНСО, що мають воєнізовані формування, також родом із Західної України.

Але варто зауважити, що хоча галичанські українці – найбільш політично активні та найбільш націоналістично налаштовані,вони мають свої проблеми при сприйнятті їх українцями інших регіонів. На Сході можна часто чути, що вони – “не справжні” українці. Їх історичний досвід дуже відрізняється від досвіду інших регіонів, їх акцент польський, а їх гоеко-католицька церк-ва дуже близька до римської. Незважаючи на велике число політичних акти-вістів, вихідці з цього регіону мають мало міністерських посад у Києві.

Найбільш населеним урбанізованим та індустріальним регіоном України є С х і д, який включає Харківську, Донецьку, Запорізьку, Луганську і Дніпропетровську області.

Економічна киза найбільш гостро відчувається на Сході. У період здобуття Україною незалежності шахтарі Донецька та Луганська утворювали най-більш активний політичний компонент українського суспільства. Однак їх поведінський аспект участі у політичних подіях в основному мотивувався завданнями поліпшення свого матеріального становища. Значна частина на-селення цього регіону вважає, що головна причина економічної катастрофи полягає у розриві економічних зв‘язків з Росією, а єдиний вихід – їх понов-лення. Для цього регіону також важливим є факт впровадження української мови як державної, зо викликало невдоволення в основному російськомов-ного населення.

Ідеологічний спектр політичних організацій громадян тут достатньо стро-катий. Досить сильними є організації комуністичної та соціалістичної пар-тій, діють групи лівих екстремістів. З цим блоком тісно пов‘язані вете-ранські організації. Тут відносно небагато громадських молодіжних, куль-турних клубів, академічних товариств. Організації українців, росіян, поля-ків, греків, євреїв, що виникли та сформувалися за етнічним принципом, ставлять за свою мету збереження культурної спадщини.

На П і в д н і, який включає Одеську, Херсонську, Миколаївську області та автономну республіку Крим, населення переважно українське, за винят-ком Криму, де росіяни складають 65%, а українці – 25%. Тут також мешкає багато греків, болгар, татар, євреїв, молдаван.

У політичному плані цей регіон можна віднести до пасивних, за винятком Криму. Слабкість українських національних традицій, з одного боку, а з ін-шого – згасання Новоросійського руху, що народився в Одесі і виступив з тезою про те, що етнічно строкате населення регіону утворює яскраво вира-жену новоросійську національність, не сприяла зростанню ані українських, ані російських націоналістичних організацій. Представництва політичних партій, які діють у цьому регіоні, здебільше малоактивні. Для політичних установок мешканців Одеси характерними є проросійські симпатії, незва-жаючи на відсутність організаційної бази. Емоціонально-комунікативний елемент функціонування політичної культури дав поштовх створенню бага-тьох дрібних клубів: яхтсменів, любителів домашніх тварин тощо. На півдні діє велика кількість російських, українських, єврейських, болгарських, мол-даванських культурних груп.

Важливе місце у політичному житті України посідає Крим. Серед впливо-вих організацій півострова – Російський рух Криму, Комуністична партія Криму, Російський блок. Усі вони виступають за возз‘єднання Криму з Росією. Їх підтримують в основному пенсіонери, частина військовослужбов-ців та колишні активісти КПРС. Певний вплив мають Союз економічного відродження, Організація бізнесменів, група українських козаків з воєнізова-ною охороною. Діяльність представницьких органів Українського Громадсь-кого Конгресу, невеликих груп Руху, Української республіканської партії обмежена і більш помітна у неполітичній сфері. Впливовою є Спілка офі-церів України, яка рекрутує своїх членів з військовослужбовців півострова. У Криму мешкають близько 200-300 тисяч татар, які мають свій орган само-врядування –Меджиліс. Він претендує на законодавчу владу на територіях проживання татарського населення у галузі освіти, прав власності, стосунків усередині громади.

Економічні труднощі, загальне розчарування діями законодавчої та вико-навчої гілок влади, внутрішня боротьба між окремими політиками, розгул організованої злочинності – все це спричиняється до політичної апатії знач-ної частини населення Криму.

Деяка різниця у прояві окремих елементів політичної культури населення України у регіонах, що складають її, не випадкова. Вона обумовлена об‘єк-тивними факторами: соціально-економічними, історичними, духовними, психологічними, мовними особливостями цих регіонів. І з цим слід рахува-тися. Але у свідомості людей прокладає собі шлях розуміння необхідності згуртування в ім‘я подолання кризових явищ у суспільстві та здійснення докорінних інтересів українського народу.

Неможливо переоцінити значення політико-культурних ідей, орієнтацій, політичних мотивів для розуміння феномену політичної культури українсь-кого суспільства. Підсумки перших років існування незалежної української держави приводять до усвідомлення необхідності створення базових еле-ментів політичної культури на грунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Це дозволить трансформувати сучасну цивілізовану дер-жаву в політичну націю. Такі компоненти ненасильницької політичної куль-тури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України на грунті єдиної консолідуючої політичної ідеї.

Таким чином, система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підгрунтя політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на де-мократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільст-ві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переко-нанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культи-вувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості насе-лення країни. До них можна віднести: національно-класову толерантність як гаранта стабільності та відсутності збройних конфліктів в умовах гострої со-ціально-економічної кризи; забезпечення свободи та примату особистих ін-тересів над громадськими як неминущих цінностей, в ім‘я яких суспільство має долати труднощі посткомуністичного розвитку; руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість самостійного не-залежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з сусідами та створення іміджу України як держави, відкритої для всебічних контактів з цивілізованими країнами.