ПЛАН

Вступ............................................................................................................3

1. Біографія.................................................................................................5

2. Три періоди творчості...........................................................................7

   1. І період (1872 – 1876);....................................................................8

   2. ІІ період (1878 – 1882);..................................................................9

   3. ІІІ період (1883 – 1898);.................................................................10

3. Політична концепція.............................................................................11

   1. Держава;..........................................................................................11

   2. Аристократія;..................................................................................14

   3. Прагнення до влади;.......................................................................17

   4. Погляди на соціум;..........................................................................20

   5. Погляди на право;...........................................................................22

   6. Погляд на соціалізм;.......................................................................24

4. Основні філософські доктрини;............................................................26

   1. Надлюдина;.......................................................................................26

   2. Про християнство;...........................................................................28

5. Фашизм і Ніцше......................................................................................29

Висновки.......................................................................................................32

Список використаної літератури.................................................................33

ВСТУП

Історія XVIII – XIX століття насичена видатними особистостями. Видатними за своїми творами, поглядами, життям. Чільне місце тут займає плеяда німецьких філософів, науковців, політиків. Серед них такі як: Кант, Гегель, Шеллінг, Фіхте. Але автор спробує зупинитися на одіозній, суперечливій фігурі другої половини ХІХ століття Фрідріха Ніцше. Чому саме він? Тому, що цей філософ прожив складне життя. Його твори викликають суперечливі оцінки і сьогодні й неоднозначно сприймаються критиками та дослідниками його творчості. Вислови Ніцше декого шокують, дехто вважає, що він завжди був божевільний а не тільки в кінці свого життя. Та не зважаючи на те, його творчість варта дослідження. І не тільки з точки зору філософії але й політології, теології, соціології та психології. Для автора, як для політолога, Ніцше – це ще одне джерело інформації, ще один погляд на політику, суспільство, державу. Та й не тільки. З особистої точи зору Ніцше цікавий характерним відношенням до моралі, релігії, життя як такого.

Твори цього філософа пронизані передчуттям засторогою. В той же час він закликає іти за ним, не боятися невідомого, не кам’яніти в сірій масі буденних справ. Його мета іти по „линві” життя дивлячись тільки вперед, прагнути до нездійсненного, до невідомого.

В творах Ніцше на мрії та бажання нашаровані песимізм, розпач, незадоволення, прагматизм та інший мотлох. І як приємно знайти золоте зерно істини серед цього мотлоху, яким філософ ніби зумисне вкриває його. І усвідомлюєш, що він не дарма творив свої шедеври, що вони посядуть визначне місце в аналогах світової літератури.

Творча спадщина філософа є цінним надбанням людства та матеріалом для аналізу розвитку тогочасної наукової думки. Адже, на ґрунті аналізу минулого сучасні вчені зможуть рухатися в руслі прогресу суспільства та процвітання. Аналіз історичних процесів у цілому і розуміння хід думок того чи іншого мислителя зможе запобігти помилкам і задовольнити позитивний рух щодо покращення соціуму.

Кожний філософ є політиком. Навіть намагаючись бути подальше від політики, вони старались розгорнути думку людини, оголити її бажання, зрозуміти світогляд, нарешті знайти своє місце. Місце людини у світі, у космосі. Щоб прийти до високих мрій потрібно зрозуміти нижчі інстинкти та найпримітивніші бажання людини. Неперевершеним майстром таких досліджень і був Ніцше. І його твори яскраво це засвідчують. А політика? Політика не існує без людини, без її бажань, без стосунків з іншими двоногими мислячими істотами. Отож кожний філософ, який вивчає людину (а без людини не існує і філософії) залазить у сферу політики і навпаки, політика тісно взаємодіє з філософією.

Так і у Ніцше. Його твори просякнуті політичним аналізом, критикою держави, соціального строю. І хоча вони завуальовані, тим не менше, в них, серед загорнутих в поетичні звороти фраз, можна побачити те: що так турбувало Ніцше; те, що заставило його кричати про це у своїх творах; те, що змусило його збожеволіти.

Розділ 1. Біографія.

Ніцше народився в благодатний час і на благодатній землі, серед мужнього і працьовитого народу у Німеччині в місті Реккені. Батько назвав його Фрідріхом Вільгельмом, в честь прусського короля.¹ В п’ять років він втрачає батька. Вивчав класичну філологію в Бонні й Лейпцизі; прийняв швейцарське громадянство й став професором у Базелі; був другом Вагнера. У 20 років став зав. кафедрою і професором класичної філології, уже в той час проголосивши себе пророком. Той факт що Ніцше двадцятирічним отримав звання професора яскраво промовляє сам за себе. Очевидно, навіть в той час це було зробити вельми важко.

З 1869 по 1879рр. жив у Швейцарії і був професором Базельського університету. У 1870 – 1871 рр. брав участь у франко-прусській війні як доброволець. Незабаром у Ніцше почали виявлятися ознаки тяжкої недуги. Його мучили сильні головні болі й спазми шлунка, погіршився зір, він довго не міг дивитися на білий аркуш паперу, тому писав коротко, афористично.

Здоров'я не дозволяло йому проводити багато часу за письмовим столом.

Ототожнював себе з Христом, (ненавидячи християнство.) однак не заперечував того, що душевні й тілесні страждання є для нього непосильними на відміну від рятівника людства. Вважав, що гарні думки приходять лише в той момент, коли тіло людини зазнає граничних фізичних навантажень і працює на межі. Писав мимохідь, у горах, а його друзі розбирали карлючки; його стиль – афористична філософія.

Завдяки своєрідному стилю написання його твори показують всю глибину душевних переживань філософа. Передають неймовірну творчу наснагу. Змушують проникатись ідеями та образами.

Ніцше не любив Німеччину, тому часто переїжджав, намагався не повертатися на Батьківщину, а згодом взагалі прийняв громадянство іншої держави. З 1883 по 1888 рр. жив в Італії – Ніцці, Турині, Венеції. На початку 1889 р. збожеволів і жив несповна розуму 11 років – спочатку в матері, а після смерті матері – у сестри. Пізніше сестра неодноразово вдавалася до спекуляції на його творах, перевидаючи їх на догоду Гітлерові й заробляючи на цьому гроші.

Ніцше вважав, що «народжений посмертно»; насолода від жадоби пізнання підносила його на такі висоти, де він був вищим від мук і страждань. Був переконаний, що культуру, як і його самого, знищує якась недуга.

Захоплювався діяльністю «залізного Бісмарка»; був ідеологом, який оголосив себе «прихильником сп'янілої влади білявої бестії»; захоплювався «аристократичним радикалізмом», із презирством ставився до юрби.

Його погляди зазнали еволюції: від романтичної естетизації минулого – через «переоцінку цінностей» – критику «європейського нігілізму» – до волюнтаризму.

Зазнаючи постійно якоїсь внутрішньої тривоги й незадоволеності, вимучений хворобою, він переїжджав з місця на місце, із країни в країну, жив у готелях і пансіонатах, усе більше ставав безпритульним і самотнім.

Наприкінці 80-х років потрапив до психіатричної лікарні, де й помер у 1900 році від психічної хвороби. Ніцше за його ж словами „пішов у потойбічність” не закінчивши деякі свої твори. Загострення хвороби перекреслило всі його плани. Словами Заратустри філософ сказав, що з життя треба йти вчасно. Та чи вчасно він пішов? Очевидно ні.

Ніцше оголосили душевнохворим, а його філософію – плодом патологічної психіки. Та хто може судити про безумство генія, напевно тільки не вороги, та заздрісники. Оцінка його діянь повинна бути неупередженою. Та й зрештою хіба сучасникам філософа оцінювати його поведінку? Це прерогатива Хроноса, Часу, наступних поколінь. Їм вирішувати що зберегти а що забути. Одного разу Ніцше відповів своїм ворогам: „я зневажаю вашу зневагу”. Чи можна було відповісти краще?..

Розділ 2. Три періоди творчості.

Ніцше утверджувався, як філософ під впливом Шопенгауера. Ввібравши основні ідеї останнього він їх збагатив власним розумінням природи і світу. Ніцше додав до них здорову долю волюнтаризму. Згодом у Ніцше все більше вимальовується власна філософська доктрина, міняється політична концепція світосприйняття. Його філософія втрачає зв’язок з Шопенгауром і починає вибудовуватися на ірраціоналізмі волюнтаризмі – двох нарізних каменях ніцшеанства. Ці основні позиції його філософії значно накладали відбиток на його ж бачення влади і держави. Та про це згодом.

Слід зазначити, що не тільки Шопенгауер мав вплив на Ніцше. До цього списку можна віднести Л. Лестова, Б Шоу, Г. Гнессе, Ж. П. Сартра, Ібенса, А. Швейцера, С. Цвейга, А. Камю. Інтересний той факт, що сам Камю називав Ніцше основоположником європейського нігілізму. Хоча важливо сказати, що Ніцше це заперечував. Тим не менше його критика людини і суспільства була нещадна. Він не стільки відкидав якесь світобачення, як ніби насміхаючись хотів сказати: попробуйте, побачимо що з цього вийде²

Глибоко вплинула на Фрідріха Ніцше музика Ріхарда Вагнера. Філософ був просто зачарований нею і відповідно самим Вагнером. Проте це не заважає йому згодом написати книгу „Несвоєчасні міркування”, де він піддає критиці останнього.

Також нищівної критики зазнавав Гегель. Він був чи не основним ворогом Ніцше в питаннях філософії. Два мислителі одного часу пропагували зовсім полярні бачення світу, які ні за яких обставинах не поєднувалися.

Отже під дією тих чи інших філософів а також на противагу тим чи іншим філософам Ніцше вибудовував свою власну концепцію світосприйняття. Її в цілому за ступенем розвитку поділяють на три періоди:

2.1 Перший період (1872 – 1876).

1 період (1872 - 1876) — написано перші роботи: «Походження трагедії з духу музики» (1872); «Філософія в трагічну епоху Греції» (1873); «Про істину й неправду в позаморальному розумінні» (1873); «Наука й мудрість у боротьбі» (1875); «Несвоєчасні міркування» (1873-1876).

Уже в цей період Ніцше охоплюють душевні страждання, що знайшли відображення в його творчості. Усвідомлення трагічності буття змушує людину піднестися над цією трагічністю буття. «Людина повинна знайти в собі щось таке, щоб не боятися цього світу». Ніцше був переконаний, що в цьому світі не можна знайти справжній прихисток від страждань, заподіяних зовнішнім світом сприйнять, тому він прагнув піднестися вгору. У певному розумінні він перетворився на фанатика віри. Сам розвиток науки був для нього внутрішньою трагедією, трагедією сучасної науковості.

Протилежність життя й розуму стає основою ніцшеанської теорії.

Свій перший твір він присвятив аналізу культури античної Греції, зокрема розгляду античної трагедії; він розвиває ідею типології культури, означену Шіллером, Шеллінгом, іншими німецькими романтиками. Предметом його поклоніння в перший період було мистецтво. Порівнює два начала:

• діонісійське – життєве, буйне, трагічне;

• аполлонівське – споглядальне, однобічно інтелектуальне. Філософ усвідомлює рівновагу двох начал буйного й спокійного. Уже тут містяться зачатки вчення про «буття» як сти­хійне зіткнення, розвинутого пізніше у вченні про прагнення до сили», яке властиве всьому живому, що прагне до свого самоствердження.

2.2 Другий період (1878 – 1882).

II період (1878 - 1882) – розробляє проблеми людського пізнання, виявляє зацікавленість позитивізмом і природознавством.

Роботи цього періоду: «Людське, занадто людське» (1878 -1880) – автор вдається до різкої критики моралі тогочасного суспільства; «Ранкова зоря» (1881); «Весела наука» (1882) – розвиває концепцію «переоцінки цінностей».

Основна проблема цього періоду – накопичення душевних переживань, завдяки яким у душу ллється «вогненне життя». Це життя лише на мить могло піднятися над цією душевною невдоволеністю. Внутрішнє переживання трактувалося як доповнення до зовнішнього сприйняття. Ніцше намагався піднестися над однобічним світом сприйняття. Його твори вибудувані, як ланцюг афоризмів.

2.3 Третій період (1883 – 1898).

ІІІ період (1883 -1898).

Основні роботи: «По той бік добра й зла» (1883 – 1886); «Генеалогія моралі» (1887); «Так говорив Заратустра. Книга для всіх і ні для кого» (1883 – 1885); «Антихристиянин» (1888); «Сутінки кумирів».

У його творчості поняття не вибудовуються в струнку систему, а з'являються як багатозначні символи: «життя», «воля до влади», що є саме буття в його динамічності, пристрасть та інстинкт, самозбереження.

У цей період вводиться у вжиток поняття «надлюдина» як зміст землі. «Хай буде надлюдина смислом землі!» «Надлюдина – це море, де потоне презирство ваше. Надлюдина – це блискавка, це божевілля!»

«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням. Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім'я власної загибелі, тому що він іде через міст».

У листопаді 1888 р., охоплений божевіллям, він намагався написати історію свого життя. Усі учні залишили його: німецькі філологи оголосили його «людиною, що вмерла для науки». У Ніцше немає ні Бога, ні батька, немає віри, немає друзів, але все-таки він не зігнувся під тягарем життя. Страждання виховують його волю й запліднюють думку.

Розділ 3. Політична концепція.

Як уже сказано вище, філософія невід’ємна від політико-правової думки. В світлі вчення Ніцше весь політичний устрій Європи постає як збочення або хвороба соціуму. Через його книги просочується зневага до мізерної людини, до гвинтика державної машини. Він насміхається над правами і чеснотами створінь які називаються людьми. Вирватись з цієї пастки, з болота, з тлінності і ницості – закликає філософ своїх співвітчизників.

Ніцше був філософом-пророком. Він бачив, що ХХ століття принесе багато неприємностей. Час маленької політики пройшов. Слідуючи століття буде часом великої політики – боротьби за світове панування, небачених раніше війн. Ніцше був недалеко від істини. Ми живемо в час тотальної глобалізації та інформаційних воєн. Ми пережили дві світові війни. Маленькій політиці в наш час не має місця. Слід додати, що якраз з свого імені філософ бачив початок великої політики.

3.1 Держава.

Велика політика завжди пов’язана з державою. А держава, як влучно сказав філософ: „називають найхолоднішу з усіх холодних потвор. Холодно бреше вона, і ця брехня виповзає з вуст її.

• Я, держава, і є народ.

Брехня це! Творці, ось хто створив народи і наділив їх вірою і любов’ю: так вони життю слугували” [1, ст. 48] Тобто Ніцше відкидав різноманітні концепції походження держави. Він вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильницького соціального процесу, в ході якого відбувається народження елітної культурної людини правлячої рештою народу. Він зазначав: „Як б не було в окремо взятій людині прагнення до спілкування, тільки залізні лабети держави можуть об’єднати великі маси настільки, щоб міг розпочатися хімічний розклад суспільства і створення його пірамідальної побудови.” Тут філософ прагне критики ієрархічної структури суспільства, хоче віднести її до категорії негативних. Проте з іншої сторони він вельми схвально відгукується про аристократизм в цілому. Хоча в соціальному відношенні аристократія є одним з щаблів ієрархічної сходинки, яка власне і не подобається Ніцше.

Філософ розрізняв два типи держави – аристократичну і демократичну. Аристократичні держави для філософа це – теплиці високої культури і сильної породи людей. Демократія вбачається йому як форма занепаду нації. „Де ще існує народ, там він не розуміє держави і ненавидить її як лихе око і зневагу прав та звичаїв.” [1, ст. 48] Отже Ніцше бачив в аристократії спасіння від державної машини. Та чи не аристократи її зміцнюють? Чи не вони усіма силами тримаються за своє становище і багатства? Філософ був прихильником анархізму, бажав знищити державну машину. „Тільки там де не має держави, постає людина, яка не зайва – там починається пісня потрібних і мудрість єдина і незмінна.” [1, ст. 50] Отже, якщо держава то тільки монархія, здебільшого для „зайвих” людей.

„Забагато людей народжується – для зайвих придумана держава!

Дивіться як вона вабить ту зайвину! Як вона її душить, жує і румигає!

Погляньте на тих зайвих! Вони крадуть твори винахідників і скарби мудрих – освітою називають вони крадіжку свою – і все обертається в них на хворобу і неміч!

Погляньте на тих зайвих! Вічно вони хворіють, вибльовують свою жовч і називають це газетою. Вони ковтають один одного та не можуть перетравити.” [1, ст. 51]

Ніцше захоплювався діяльністю „залізного Бісмарка” вважаючи того надзвичайно вольовою людиною. Не визнавав демократичної Німеччини. Як вище уже зазначалось, стверджував, що демократизм викликав занепад організованої сили. Так він писав, що „основою німецької імперії є доказ занепаду країни.”

Показовою формою державного устрою вважав Римську імперію, де влада належить аристократії, яка керує натовпом, народом. Також йому імпонувала Росія (і це не дивно з огляду яка форма правління була в цієї держави в той час). Лише при наявності антиліберальних, антидемократичних інстинктів і імперативів, аристократичної волі до авторитету, до традицій, до відповідальності на століття вперед, до солідарності низки поколінь можливе існування справжніх державних утворень типу Римської імперії або Росії. Росія, на його думку – країна, що має майбутнє, „вона вміє чекати, обіцяти, є прямою протилежністю „жалюгідній нервозності” західноєвропейського способу життя”.

Ніцше відмічав тенденцію до падіння ролі держави і допускав взагалі зникнення такого поняття, як держава в недалекому майбутньому. Разом з тим він відкидав можливість активної дії задля падіння державного устрою і надіявся, що такий інститут, як держава ще довго проіснує.

Говорячи про падіння держави в майбутньому, філософ притримувався думки, що мало імовірності того, що після падіння держави наступить хаос і скоріш за все з’явиться установа досконаліша за державу.

„Тільки там, де немає держави, постає людина, яка не зайва – там починається пісня потрібних і мудрих єдина й незмінна.

Там де немає держави – дивіться туди брати мої! Хіба ви не бачите веселки і мостів, що ведуть до надлюдини?”[1, ст. 51]

Так казав Ніцше словами Заратустри.

3.2 Аристократія.

З огляду вище написаного помітна схильність Ніцше до возвеличення аристократизму. Автору хотілось би показати, що Ніцше оспівував „аристократа духу”, та на жаль це не відповідає дійсності. Здебільшого аристократ у Ніцше вкрай егоїстична, зверхня та пихата людина. Вона стоїть над соціумом. Її завдання керувати, її мрії – поштовх до праці рабів. Аристократ стоїть над державою. Ще краще коли держави взагалі немає. Тоді він вивільняє свою волю та презирство до плебсу.

Вельми дивна тут позиція Ніцше. Критикуючи державу за те, що вона створює правлячу еліту – тут же і оспівує її (еліту). Нападаючи на державу за ієрархієзацію суспільства – підносить верхівку цієї піраміди.

З різними варіаціями Ніцше повторює основну ідею своєї аристократичної концепції: висока культура і розвиток вищих видів людей потребує рабства, підневільної праці великої кількості для визволення привілегійованого класу від фізичної праці і потреби боротьби за існування.

Чесно кажучи, автор критично ставиться до цієї позиції Ніцше. Серед рабів також бувають генії, та хто їх відкриє, якщо аристократи будуть ширяти у величі власних куценьких думок. Та й діти останніх можуть мати інтелект звичайної мавпи. Адже знання поки що не передаються генетично. Хто ж тоді буде вирішувати бути рабом людині чи ні. Ймовірно Ніцше знову ж таки посилався на досвід Римської імперії. Також філософ надавав перевагу культурі і генію перед державою і політикою – там, де така різниця і протистояння мали місце. Він був переконаним прибічником аристократичної культури, можливої лише в умовах управління лише обраних і рабства багатьох. Ніцше позитивно відгукується про державу і політику та навіть оспівує її лише тому, що вони певною мірою виконують свою роль в якості підходящих знарядь і засобів на службі аристократичної культури і генія.

Тут можна побачити двоєдушність філософа. З одної сторони – смерть державі, хай живе анархізм; з іншої – держава як засіб існування аристократії. Роблячи вибір між протилежностями філософ обрав друге. Так державі але під керівництвом аристократії й культури тільки задля їхнього розвитку.

Ніцше часто вихваляв аристократичний кастовий устрій за часів законів Ману, прагнучи до біологічного обґрунтування кастових ідеалів . В кожному „здоровому” суспільстві є три різних, проте взаємопов’язаних фізіологічних типа людей з власною „лінією” і сферою застосування особистих властивостей. Перший тип – генії. Другий – виконувачі ідей геніїв, слуги, учні (цар, воїни, судді та інші охоронці закону). Третій тип – плебс, безправні люди, виконувачі бажань. „Порядок каст, ранговий порядок – говорив Ніцше – лише формулює найвищий закон життя; поділ на суспільства, для того, щоб зробити можливим вищі і найвищі типи [цит. за 2]

Проповідь ніцшевського Заратустри про надлюдину, по суті по суті направлена проти ліберальних і демократичних концепцій моралі, культури, суспільства і держави. Сучасність за уявленням Ніцше, належить простолюдинам, тому усестороння критика сучасності (в тому числі й держави і права, влади і політики), перегляд всіх існуючих цінностей, нове виховання людства розглядалось ним в якості необхідного руху до майбутнього устрою нової аристократії. Таким чином критика Ніцше велась з радикально аристократичних позицій.

Все, що неаристократично в політичному житті сучасності виявилось, за Ніцше, занепадаючим, ліберально-демократичним. він оспівував аристократичні правові інститути греків, захоплювався законами Ману, авторитетом закону кастового устрою. „Кастовий устрій, вищи домінуючий закон – писав Ніцше – є лише санкція природного порядку, природної законності першого рангу, над якою не має влади ніяке свавілля, ніяка сучасна ідея.” [цит. за 2]

З позиції аристократичної переоцінки цінностей і пошуку шляхів для майбутнього устрою нової аристократії Ніцше відкидав політику сучасних йому європейських держав, як дрібну політику взаємної ворожнечі і розбрату європейців. І знову ж таки цікавий факт. Ніцше сюди відносив і бісмарську політику котрою спочатку аж надто захоплювався. Така полярна зміна думок надто часто була притаманна генію Ніцше. Важко сказати чим це зумовлено. Ймовірно під час побудови власної політичної або філософської доктрини Ніцше змушений був відкидати погляди, які суперечили основному його курсу або, як мінімум, не співпадали з ним. Адже концепція повинна бути стійка, без тріщин через які можна зазнавати дошкульних ударів критики. Ймовірно і тому філософу приходилось відмовлятися від своїх попередніх уподобань (Бісмарк, Вагнер, Шопенгауер) і часто йти на компроміси з різноманітними своїми поглядами на певну річ чи процес (наприклад питання держави). Схожа ситуація і з „великою політикою”. Хоча він спочатку іронічно й скептично ставився до неї, згодом все ж таки користувався цим поняттям, як для критики сучасного йому політичного стану, так і для освітлення політичних контурів майбутнього.

„Остерігайтеся бризкати слиною проти вітру!” – сказав Ніцше і припинив критикувати те, що мало початися з нього.

3.3 Прагнення до влади.

Розглянути ніцшевського аристократа, не можна оминути увагою його прагнень чи бажань. Основне з них це бажання влади.

Влада, чи прагнення до влади це основа права сильного. Вона є наслідком суперництва між тими, хто бореться за перевагу і оволодінням волями. Це першооснова всього сущого, метафізична основа всього буття, усіх явищ, що базуються на пануванні і підпорядкуванні.

Все життя, це нещадна боротьба „каст”, людей, поглядів. Тут Ніцше не був надто альтруїстичним, точніше взагалі не хворів на любов до ближнього. „Падаючого підштовхни” – настанова для аристократа. Прагни до влади, право тільки за сильним, панування понад усе! Чи не це виливав на сторінки своїх книг Ніцше. Дехто його погляди прирівнює до макіавеллізму. Та не варто ототожнювати цих двох філософів. За показовою безпринципністю та жорстокістю у Ніцше ховаються набагато глибші думки. Не хотілось б у цій роботі ворушити питання поглядів Макіавеллі. Все залежить від людини, яка читає книгу. Мерзотник і в Біблії знайде мерзоту. Ніцше старався визволити хоча б декого, якщо всі не зможуть піднестися над тваринними інстинктами. Вирватися з пазурів „холодної потвори” – була ідея філософа. Осідлати її, правити нею. І якщо ти це зробив, ти вартий влади і поклоніння міліонів. Прагни до цієї влади і ти зможеш крокувати вперед, не застигати в імлі цивілізації.

Сильний творить культуру, ідею, ідола. Сильний, це той щабель, котрий потрібно перевершити. Прогрес може іти тільки вперед і вгору, все інше – тупцювання на місці. Прагнення до влади рухає людину на вищі ступені свободи і світобачення. Усе живе на світі прагне існування, вони є суперниками в боротьбі за життя. А щоб нести це життя й досягти вершини в ньому, треба боротися. Тільки в боротьбі людина може стати містком на шляху до надлюдини.

Прагнення до влади має не тільки кількісний, але і якісний вимір. У людині поєднуються матерія, глина, бруд, божевілля, хаос, а з іншого боку – творчість, творення, твердість, споглядальне божество. Перші якості притаманні простим людям, другі – шляхетним аристократам.

Прагнення до влади в обраних є творчим, у трудящих – руйнівним. Перші є сіль землі, єдність і смисл, мета людського існуван­ня, щирі переможці за духом, за походженням, другі – матеріал для творчості.

Уся людська історія являє собою боротьбу двох типів прагнення до влади – прагнення до влади сильних (панів) і прагнення до влади слабких (рабів). В усіх учинках слабких – песимізм, тяжіння до нівелювання, до рівності (рабська мораль). Будь-яке суспільство є лише підмостками, завдяки яким аристократія піднімається нагору до вищих завдань, до необмеженого панування.

Єдиним мірилом людської цінності визнається прагнення до влади. Тому головними атрибутами людини є її могутність, незаперечне право наказувати, панувати над усім і всіма.

Могутність досягається різними методами . війна тут не виключення а радше правило. Ніцше оспівував війну. Війна була засобом і водночас ціллю. Для Ніцше війною була всяка боротьба. Словами Заратустри філософ промовляв

„Брати мої у війні!..

Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога – свого ворога. А в декого з вас проглядає ненависть із першого погляду...

Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий.” [1, ст. 46]

Оправдовуючи війну, Ніцше покладав на неї надії на нову високу культуру. „...Війна для держави така ж необхідність, як рабство для суспільства.” Якраз і тому він розцінював війну і воєнну касту як праобраз держави. Філософ навряд чи допускав думку, що у війні першими гинуть герої. Колись давно, коли бились на мечах – сильний вигравав. Зараз же люба потвора може поцілити в тебе з снайперської гвинтівки, або кинути отруту в їду. В наш час немає війни хоробрих. Зараз це справа підступних, які ходять потім в медалях. Хоробрі ж залишаються на дулах кулеметів закриваючи тілом своїх товаришів. Хоробрими всіяна вся Європа а правлять недостойні.

Тут автор не намагається оцінювати морально етичні якості Ніцше. Він просто хоче показати, що навіть генії, ховаючись за свою велич, роблять помилки.

Тим не менше, Ніцше змальовував війну, як реально-політичне явище. Війна як і держава повинні бути на службі в аристократичної культури а не навпаки. „Проти війни можна сказати: війна робить переможця дурним, а переможеного злим. На користь війни можна сказати: в обох цих діях вона доводить до варварства людей і тим самим робить їх більш природними; для культури вона є порою зимової сплячки, чоловік виходить з неї більш сильним для добра і зла.” [цит. за 2]

3.4 Погляд на соціум.

Вище вже розглядалася аристократія і (здебільшого) її бажання влади. Зараз же потрібно глянути на просту людину, на суспільство в цілому. З вище написаного помітно, що Ніцше зневажливо ставився до звичайної людини. Презирством до неї просякнуті його книги. „Так казав Заратустра” – вінець його ненависті до рабів, натовпу, зневажених. Та в своїй зневазі Ніцше звеличував людину, вважав її посередником між мавпою і більш досконалою істотою.

„велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона перехід і загибель.” [1, ст. 13]

Ніцше заперечує прогрес, соціальний ідеал, що, на його думку, є вигадками людства. Світ не­досяжний і непізнаванний. Історія залишилася позаду, усе найбільш істотне вже відбулося. Найвищі злети у своєму розвитку людство пережило в культурі рабовласницької Греції і римської історії, які й слід сприймати як зразки панування й повноти життя. Далі від цього історія не пішла.

Ілюзія прогресу в природ й суспільств спирається на ілюзію світової мети. Якби світ мав якусь мету, то її б уже досягли. Світ споконвіку змінюється і неспроможний заклякнути в якомусь стані. У ньому немає нічого вічного, крім самої вічності, крім нескінченного тяжіння до неспокою, вічного кругообігу життя. Повторюваність комбінацій у світовому процесі стає неминучою. Вічний рух по колу позбавлений будь-якого змісту.

Вічне, що постійно повторюється, є засобом філософського обґрунтування панування олігархії над народами, вільного від усіляких моральних зобов'язань. Майбутнє є поверненням до минулого. «Народні маси» для Ніцше – усього лише «погані копії» великих людей.

Ніцше протиставляв аристократію нижчим верствам населення, як боротьбу двох воль до влади. Також він зазначав, що світ маленький і підпорядкований суворій бездушній закономірності. З цього випливає, що для більшості людей не залишається нічого іншого, як прагнути досягнення матеріальних благ, використовуючи „позитивні” знання про причинно-наслідкові зв’язки. Якщо ж світ є цілком непізнаваним, тоді з нього не можна витягти ніякого змісту.

Тому в Ніцше (його двоїстість уже стає звичною),з одного боку, зміст, буття зводиться до задоволення елементарних життєвих потреб, а з іншого буття взагалі позбавлене будь-якого змісту.

Ніцше бачив світ як уособлення жорсткого матеріального порядку.

В умовах такого порядку (на відміну від порядку «світової справедливості» у давніх) як би «правильно «не поводилася людина, як би не забезпечувала себе гарантіями від невдачі, вона (невдача) постійно нависає над нею. Нехай навіть людство буде об'єднане і його зусилля в єдиному пориві спрямовуватимуться на послідовне завоювання Всесвіту, ніщо не може позбавити людину страху в будь-який момент втратити все. Цей страх корениться в тих самих умовах, що змушують людину прагнути підкорення світу. Тисячорукий володар Космосу, озброєний усією міццю досягнень людства, залишається обмеженим у своїх можливостях, бо перебуває у непозбутньому страху людиною, іграшкою стихій, непомітною ланкою в нескінченному ланцюзі невблаганної причинності. Ніщо не може гарантувати людині уни­кнення невдач, поки вона залишається людиною. Тому неможливо розраховувати на успіх справи, доки вона перебуває в людських руках Отже, щоб отримати, нарешті, реальну гарантію здійснення своїх прагнень, людина має стати основою життя іншої істоти, яка буде принци­пово вищою порівняно зі своїм творцем – надлюдиною.

Ніцшеанське виправдання життя людини є єдине виправдання, можливе одночасно з погляду двох різних пояснень світобудови. Проте людина, чиє життя засноване на виправданні, не може поєднати у своїй особі обидва пояснення без збитку для її цілісності. Можливо, у цьому варто шукати корені роздвоєння особистості, що мало місце у Ніцше в кінці його життя.

3.4 Погляди на право.

Неможливо було б розгорнути політичну концепцію світосприйняття у Ніцше не визначившись з поняттям права у його теорії. Логічним постає той факт, що і право у філософа буде ніби збоченим, ірраціональним. В цілому в Ніцше право – це право сильного. Іншого не дано. Лише сильна людина може створювати закони, яким підкоряться усі інші (окрім знову ж таки сильного). Тобто філософом розвивається аристократична концепція права.

Право для Ніцше, це щось другорядне, похідне від волі до влади, її рефлекс. З цих позицій він атакує різні версії історично прогресивної інтерпретації природно-правової доктрини, відкидаючи ідеї свободи і рівності в людських відносинах,³ обґрунтовує правомірність привілей, переваг і нерівностей.

Нерівність прав Ніцше розглядав як умову того, що права взагалі існують. Право є перевага. А переваги завжди у еліти. Не надто важливо які вони: соціальні, юридичні, фінансові. Право оспорюється тільки силою, і нею ж установлюються нові права.

„Неправота – казав він – ніколи не заключається в нерівних правах, вона заключається в посяганні на рівні права.” Справедливість, за Ніцше, складається з того, що люди не рівні, і правова несправедливість, таким чином, виходить з принципу нерівності правових посягань різних суб’єктів – в залежності від того, відносяться вони до сильних, чи представляють собою частину натовпу. Людина сама по собі, вирвана з суспільства, не має ні прав, ні гідності, ні обов’язків.

Право, за Ніцше, результат війни і перемоги. Він солідарний з „правовим інстинктом” предків: „Переможець отримує переможеного з дружиною, дітьми. Усім майном. Сила дає перше право, і нема права, яке в своїй основі не було б конфіскацією, насиллям узурпацією.

Ніцше повністю відкидав решта трактувань походження права та намагався подати свої погляди з точки зору війни та переможця.

З такого розуміння права логічно вникає право агресії. Тобто Ніцше таким чином узаконює війну. З цього випливає, що він не тільки її оспівує а й доказує, що людина має право убивати, палити села, ґвалтувати жінок, катувати ворогів. Тоді переможець, як вище зазначалось, стає варваром. Він з „аристократа духу” перетворюється на того, кого він зневажає – покидька, мерзотника. Про яку ж культуру можна тоді говорити? Вбивця не створює культуру. Її створюють митці, яких Ніцше так зневажав. Отже право сильного – шлях до руйнації.

Потрібно зазначити, що така позиція Ніцше досить примітивна. Права аристократії укладає сама аристократія. Чому ж народ не може укладати свої права, адже його більше, і значить він сильніший?

Автору інтересно як Ніцше розв’язував протиріччя культури і права сильного. Дикі орди варварів знищили неповторну культуру Риму (яким він так захоплювався). Тобто тут іде протистояння між силою і культурою. На чий бік стане філософ? Що йому імпонує більше: сила дикуна (з його правом) чи дух аристократа (з його неперевершеністю).

Автор може зазначити тільки одне. Може суспільство і зароджувалось з правом сильного, та жити має по праву мудрого. Тільки розум визначає критерії права, тільки у освіченої людини може бути висока правосвідомість, і нарешті, тільки реакційність Ніцше могла народити таку форму права. Право сильного це не прогрес – це застій. Погляд філософа не міг принести нічого нового в це питання. Як і християнські ідеологи Аврелій Августин (проповідував рабство) та Фома Аквінський (прихильник феодалізму), які підтримували антилюдські політичні ідеї, так і Ніцше проповідував думки, котрі не могли забезпечити культурний розвиток ідей права та правового суспільства.

3.5 Погляди на соціалізм.

Одного разу Ніцше сказав: „Ламати легко – творити важче”. Проте ця теза не завадила йому нищівно критикувати політичні концепції лібералізму й демократії. Перепало і соціалістичній ідеології. Живучи в час інтенсивного розвитку останньої, він не міг не звернути на неї уваги.

Зрозуміло, що соціалізм категорично не подобався філософу. Вся європейська культура, по його оцінці, вже здавен переживає кризи цінностей і рухається до катастрофи. „Соціалізм – писав він – дійсно є кінцевим етапом „сучасних ідей” і їх прихованого анархізму.” [цит. за 2]

Він абсолютно відкидав революції і повстання пригнічених, розцінюючи їх як загрозу культурі. Пророчими словами Ніцше попереджав про неминучість в майбутньому революційних рухів мас. Разом з тим він був впевнений, що інстинкт власника в кінцевому результаті візьме верх над соціалізмом. Можна сказати, що філософ мав наукове передчуття, котре базувалось на глибокому аналізі історії, культури Європи, її політичної думки.

Критикуючи соціалістичні ідеї, Ніцше вважав, що соціалізм навіть бажаний для експерименту. „Дійсно – писав він – мені б хотілося, щоб на кількох великих прикладах було показано, що в соціалістичному суспільстві життя саме себе заперечує, саме собі підрізає корні.” [цит. за 2] Соціалісти, зазначав він, заперечують право і правосуддя, індивідуальні бажання, права і переваги і тим самим відкидають саме право, так як „при загальній рівності нікому не будуть потрібні права.” Відповідно до цієї тези філософа, у автора постає логічне питання: що краще – право на рабство і виконання чужих бажань, чи загальна рівність без права виділятися з натовпу? Тим не менше Ніцше в чорних фарбах змальовував майбутнє законодавство при соціалізмі. „Якщо б вони (соціалісти) стали коли-небудь встановлювати закони, то можна бути впевненим, що вони закували б себе в залізні ланцюги, і вимагали б страшної дисципліни – вони себе знають! І вони підкорилися цим законам з усвідомленням, що вони самі встановили їх.” [цит. за 2]

Різкої критики зазнав соціалістичний підхід до держави. Тут він відмічав, що соціалізм, прагнучи до усунення всіх існуючих держав, „може розраховувати лише на короткочасне і випадкове існування з допомогою самого крайнього тероризму”. Ніби передбачуючи образ майбутнього тоталітаризму, Ніцше говорив про знищення особистості при соціалізмі, реформуванні її в доцільний орган суспільного союзу, про режим вірнопідданої покірливості всіх громадян абсолютній державі.

Розділ 4 Основні філософські доктрини.

Вивчаючи основні політичні погляди Ніцше було б некоректно оминути його базові філософські доктрини. Вивчаючи його інтелектуальну спадщину можна виділити кілька напрямків філософських досліджень. Перший – це теорія надлюдини, яка тісно пов’язана з політичним баченням світу. Друга – критика християнства, котра виходить з критики Європи та ідеї надлюдини.

Теорії Ніцше виходили за рамки звичайно сприйняття. Його бачення світу, людини та ролі релігії в її житті були м’яко кажучи незвичними. Не помилюсь коли скажу, що він мав друзів та ворогів мав незчисленно більше. Адже його критика торкалась усіх. Серед них: митці, учені, політичні діячі, громадяни, віруючі, навіть друзі. Гострий розум філософа міг принизити будь-кого. Піднести ж він міг тільки пам’ять і недосяжну мрію.

4.1 Надлюдина.

Надлюдина. Людина майбутнього – надлюдина, іскра, блискавка, представник якісно нового біологічного виду; як культ сильної особистості. Ніцше закликає створити в суспільстві атмосферу боротьби за виживання, в якій тільки й можуть виникати нові види; для цього слід відкинути всі заклики до рівності й соціального миру. Треба зробити так, щоб у життєвій боротьбі перемагали найдужчі й найшляхетніші, як у спорті. Тут не місце для угод і домовленостей. Учорашній чемпіон може стати аутсайдером, якщо не докладе зусиль! Ніцше проголошує: „Нехай щоранку кожен знову й знову доводить своє право нагорі. Нехай кожен буде шляхетний у боротьбі”.

Він стверджує, що „людина – це канат, протягнений між твариною й надлюдиною, це канат над прірвою”.

З часом повинен виникнути більш розвинутий вид життя, що буде так само далеко стояти від людини, як людина від мавпи. Еволюція не повинна зупинитися на людині. Мета життя – саме життя, піднесення його на нову висоту. Людина загине, а на її місце прийде надлюдина. „Я хочу розкрити людям смисл їхнього буття. Цей смисл є надлюдина, блискавка з темної хмари людства, ім'я цієї блискавки – надлюдина. Людина має мету всередині себе: її мета – життя. Це ідея абсолютної цінності людського життя” – так стверджував Ніцше.

Тема надлюдини є однією із центральних у роботах Ніцше й водночас однією з найбільш суперечливих. Найчастіше зустрічається думка про надлюдину як про втілення аристократичного духу. Надлюдина протиставляється юрбі, сірій масі, черні; надлюдина – це мета, до якої повинна прагнути кожна людина, це певна досконалість у людській подобі. Надлюдина – це розум землі. При цьому надлюдина повинна перемогти просто людину, як вища істота перемагає нижчу.

Суспільство, на думку Ніцше, повинно схилятися перед надлюдиною, а не перед стражденними й немічними.

На шляхах „вічного повернення” він зустрічає надлюдину. Надлюдина – це мета, до якої повинно прагнути людство. Надлюдина – це найвища цінність, яку можна створити на Землі. Бажаний тип „нових панів” Ніцше намагався відшукати в „синтезі вищої людини й людини активної, напористої в досягненні своїх цілей”. „Вищі люди” повинні розчинитися в обраному народі.

Надлюдина мислиться як провісник, як вершина біологічної еволюції людського роду, як остання ланка в цій еволюції, як „новий вид буття”.

Надлюдина створює свою істину, своє добро; вона нещадна до матеріалу своєї творчості – до людини. Проста людина – усього лише матеріал. „У людині великим є те, що вона місток, а не мета”, – переконаний Ніцше. Смислом буття є надлюдина.

4.2 Про християнство.

Розкриття надлюдини у Ніцше в принципі не неможливе без критики християнства. Основна його робота по цій темі (християнства) розпочала писатися 1888 року, в жовтні місяці і отримала назву „Бажання влади”. На жаль смерть завадила філософу закінчити цю книгу. Тільки перша частина „Антихристиянин” встигла вийти з під пера Ніцше. В ній він досить грамотно будує критику релігії, з якою автору важко не погодитися.

Ніцше пише: „Мені відкрилося болюче, страхітливе видовисько: я підняв завісу над занапащеним людством” [1, ст. 334] Людство занапащене релігією гнітило філософа. Він вважав її (релігію) мерзенною потворою під стать державі. Як держава засмічує мозок людини, так і релігія засмічує душу. Християнство не позволяє піднестися людині, примушує її скніти і страждати, а отже віруючий ніколи не зможе стати надлюдиною, возвеличитись над хворим, безбарвним соціумом.

„Християнство – писав Ніцше – аж ніяк не слід оздоблювати й прикрашати: воно стало смертельним ворогом цій вищій людині, засудило її всі провідні інстинкти і виділило з них зло і злих; сильна людина – це зразок негідника, „прокляте поріддя”. [1, ст. 333]

Під провідними інстинктами він імовірно бажання влади, інстинкт війни, панування, право сильного. Якщо так, то ми небагато втратили. Дальше філософ продовжує: „Християнство стало на бік усіх недолугих, ницих і безпорадних, створило ідеал, який суперечив потужним інстинктам виживання, загидило навіть розум духовно сильніших натур, оголосивши гріховними й облудними найвищі духовні вартості і прозвавши їх спокусами.” [1, ст. 333]

Отже на заваді надлюдини стає релігія. Аристократа духу змушують боятися Бога, терзати свою плоть, вимолювати прощення. Він уже не зможе зневажати зневажених, підштовхувати падаючих, ненавидіти збочених у потойбічність. Релігія і держава ціпко тримають його у своїх пазурах. Він ніколи уже не створить право сильного, не піднесе культуру, не стане вільним, як цього бажав Ніцше. Він залишиться маленьким гвинтиком „холодної потвори”, або недолугим митцем, або нікудишнім царьком в демократичній (соціалістичній) державі. Його прагнення будуть зводитись до до дріб’язкових соціальних благ і гарантій. Рабство найкраще для християнина.

Ніцше усе це бачив. Він кричав, попереджав, розтлумачував, застерігав. Врешті решт він пророкував: „Бог помер – хай живе надлюдина!” Згодом помер і Ніцше, так і не побачивши своєї мрії...

Розділ 5. Фашизм і Ніцше.

Ідеї Ніцше потрібно розуміти, відчувати. Хто не може, той паплюжить їх та застосовує під свої антилюдські цілі. Як людство спотворило, наприклад, ідеї Макіавеллі – так фашисти спотворили ідеї Ніцше.

Автор тут буде намагатися показати, що між філософом фашизмом було мало спільного.

Фашисти розвивали ідею переваги німецького народу над іншими. Ніцше ж не надто схвально ставився до німців. Возвеличуючи предків він поносив сучасників. Говорив, що німцям не помішало б трохи слов’янської крові. І взагалі, вище писалося, що він досить прихильно ставився до слов’ян, особливо до росіян. Однак фашисти вважали слов’янські народи третьосортними людьми, придатними лише для роботи.

Фашисти проповідували расову дискримінацію за етнічними признаками. Ніцше ніколи до такого не опускався. Поняття раси у нього було зовсім інше. Під расою розумілись касти володарів, творців і касти слуг, рабів. Тобто в такому плані Ніцше не торкався етносів і не надто поділяв їх.

Гітлер відкидаючи християнство (за прикладом Ніцше) ніби створив власну віру побудовану на окультизмі, язичництві і власних поглядах. Ніцше повністю заперечував християнство. І хоча деякі дослідники вважали ідею надлюдини своєрідною вірою – автор не може погодитись з ними. Ідея Ніцше – вільна людина, не заангажована, котра може творити, на яку не впливають ні норми рабської моралі, ні державні інтереси.

Щодо держави. Гітлерівська Німеччина (та і фашистська Італія) консолідувались під безперечним впливом і втручанням у всі сфери життя держави. Ніцше у житті надлюдини (свого ідеалу) відкидав будь-яке поняття держави. Вона, та що створена лише для певної мети, з часом захопила владу над творцями, заставила собі коритися.

Війна. Для фашистів це був засіб розширення життєвого простору, захоплення ресурсів, рабів. Для Ніцше – умова створення безстрашного героя, надлюдини, творця культури.

Більш-менш спільними були погляди на політичні устрої. Це зумовлено тим, що фашистським ідеологам підходили погляди Ніцше на ц політичні концепції. Проте в кінцевому результаті вони істотно відрізнялися. Фашисти критикуючи інші політичні концепції, інтенсивно проштовхували свою. Ніцше ж хотів, щоб людство вирвалось з лещат недолугих ідеологій і творило принципово нову модель існування.

ВИСНОВКИ

Автору не хотілось би зараз возвеличувати чи критикувати Ніцше. Нехай філософ скаже сам за себе:

„Я надто добре знаю умови, – й вони доконечні, – за яких можна зрозуміти мене. Треба бути справедливим аж до суворості в царині духу, щоб бодай витримувати моє завзяття і пристрасть. Треба мати звичку жити в горах і згорда дивитися на балачки про політику і всілякі націоналізми. Треба бути байдужим, не питати, чи істина дасть плоди, а чи стане вам згубою... Сильні полюбляють питання, до яких сьогодні ще ніхто не зважився підступити: адже в них є сміливість зазіхати на заборонене, – отже, заганяти себе в лабіринт. Це досвід самотності, всемеро дошкульнішої за звичайну відлюдність. Для нової музики потрібні й вуха нові. Для далекого – нові очі. І нове сумління, щоб почути досі німу істину. І прагнення надзвичайної ощадності: тримайте свою силу й завзяття при собі... шануйте себе; любіть себе; зберігайте безумовну внутрішню свободу...” [1, ст. 331]

Ніцше помер безумним. Проте за життя він був генієм. Не важно яким – хорошим чи поганим. Важно як ми його розуміємо. Вогонь також ні хороший, ні поганий. Він полум’яний, жагучий, нестримний, смертельний. Все залежить від того, в чиїх він руках. Він може сіяти смерть, може дарувати життя. І хто знає, може колись мрії Ніцше подарують життя новій надлюдині.

Список використаної літератури

1. Фрідріх Ніцше. Так казав Заратустра. Київ, „Дніпро”, 1993.

2. История политических и правовых учений. Под ред. В. С. Нерсесянца. Москва, 1995.

3. Фрідріх Ніцше. Pro et contra. 2001.

4. Фрідріх Ніцше. По ту сторону добра і зла. Львів, „Літопис”, 2002.

5. История политических и правовых учений. Под ред. О. Э. Лейста. Москва, „Зеркало-М”, 2004.

6. Лук’янець. Філософський постмодерн. Київ, „Абрис”, 1998.

7. Історія релігії. Під ред. Лубського. Київ, „Тандем”, 2002.

8. Кунцман. Философия: dvt-Atlas. 2002.

9. Воронкова. Філософія. 2000.

10 http://www.nietzsche.ru – Фрідріх Ніцше.

Ссылки (links):

http://www.nietzsche.ru/