В кінці 1990-х рр. в Україні активно проходив процес оновлення і організаційного оформлення дитячих та моло­діжних організацій. Відновлення молодіжного руху розпоча­лось в нових соціально-політичних умовах, але з урахуван­ням досвіду попередніх поколінь. Виділяють три періоди у його становленні:

- з початку 80-х до кінця 1989 р.;

- з кінця 1989 р. до кінця 1991 р.;

- з кінця 1991 р. до сьогодні.

Перший період розпочався з виникнення неформальних груп і об'єднань. З'явилися "панки", "хіппі", "рокери", "мета­лісти" тощо, які об'єднувались на основі спільного інтере­су, дозвілля, захоплень. Це був своєрідний протест молоді проти формалізму в роботі комсомолу як монопольної, на той час молодіжної організації. Але в молодіжному русі республіки ще не склалася багатопартійність, не було ство­рено жодної партійної організації, альтернативної комсомо­лу. Формами роботи молодіжних об'єднань, які виникли в Україні, було проведення дискусій з молоддю, участь у мітингах з захисту національної культури, рідної історії. Політичні проблеми не висувалися на перший план.

Другий період становлення молодіжного руху в Україні характеризується все більшою політизацією, що знайшла свій прояв у період виборів до Верховної Ради України вес­ною 1990 року. У Київському національному університеті ім. Т. Шевченка у грудні 1989 р. пройшов установчий з'їзд Української студентської спілки, на якому було затверджено статут і програмну декларацію спілки. В Івано-Франківську в травні 1990 р. відбувся перший Всеукраїнський установчий з'їзд Спілки української молоді. У квітні 1991 р. пройшов ус­тановчий з'їзд української молодіжної організації "Пласт".

Третій етап розвитку молодіжного руху пов'язаний з розмежуванням питання про необхідність об'єднання зу­силь з вирішення соціальних проблем, що хвилюють мо­лодь, більш активного залучення молоді у міжнародний молодіжний рух. Для представлення інтересів молоді перед державною владою і в різних міжнародних організаціях створено Український національний комітет молодіжних організацій (УНКМО), що об'єднав практично всі мо­лодіжні структури країни. На всеукраїнському рівні функ­ціонує "Молодіжний парламент".

Політична діяльність - це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалі­зації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.

Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо по­літичне функціонування - це професійна політична діяльність, то політична участь - це здійснення або підтрим­ка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернатив­ну, революційну та охоронну участь.

Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров'я тощо).

Соціально-економічні передумови пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти. За­кономірний взаємозв'язок політичної активності людини з рівнем її благополуччя доводиться політологічними та кон­кретно-соціологічними дослідженнями. Зокрема, американсь­кий дослідник С. Ліпсет робить висновок, що матеріально за­безпечені люди є ліберальнішими та демократичнішими, а бідні - агресивнішими, менш толерантними, нетерпимими.

Особливо помітний вплив на політичну «відомість і по­літичну поведінку має рівень освіти. Чим він вищий, тим громадянин більш політичне орієнтований. Освіта розши­рює політичний світогляд людини, допомагає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.

Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава регулює спрямо­ваність і рівень політичної активності громадян, їх об'єд­нань. При тоталітарному режимі участь громадян у полі­тичному житті має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.

Важливу роль у регулюванні політичної активності осо­би відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми.

Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, на­ціональне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

У сучасних демократичних державах існують найрізно­манітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітин­ги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності гро­мадян можуть бути інституційними, санкціонованими за­коном, і неінституційними, протиправними, наприклад, не­санкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження, Політичне відчу­ження фіксує наявність розриву між суспільством і люди­ною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політич­них інститутів як ворожих її інтересам. Проявами політич­ного відчуження є абсентеїзм, конформізм, соціальна апатія тощо. Причинами політичного відчуження є втрата соціаль­них ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.