Специфіка самоідентифікації молоді в умовах перехідного суспільства

Для свого самозбереження суспільство прагне наділити нове покоління необхідними для даного суспільства навичками групового виживання, сформувати такий механізм соціальної адаптації молоді, який би перетворював нове покоління в органічну частину вже існуючого соціуму. Відомі слова Е.Дюркгейма: якщо пристосувати індивіда до конкретних соціальних умов і сформувати індивідуальний характер у відповідності з основними рисами домінуючого соціального характеру, то людина буде діяти з найбільшою продуктивністю, необхідною і корисною суспільст­ву, тобто буде сформовано “продуктивний характер”. Саме тому метою і призначенням соціалізації є формування індивіда, який має ознаки і діє як елемент саме цього співтовариства, який буде в змозі забезпечити збереження і виживання себе як члена цього суспільства і суспільства як свого другого, колективного “Я” у взаємовідносинах з іншими групами.

Молода людина, організуючи свою діяльність в соціальному просторі і часі, еволюціонує разом із суспільством. Передача в процесі соціалізації суспільного досвіду та знань не тільки уподібнює індивіда групі, що складає інтерес останньої, а й дозволяє йому використовувати цей символічний капітал у власних інтересах. Така подвійність відбиває поєднання конкретних напрямків соціалізації: по-перше, формування індивідуальністю власного зразка, з’ясування своєї ідентичності і, по-друге, самоототожнення з оточенням – іншими людьми, групою, ціннісними моделями. Ця подвійність достатньо умовна і зникає при конкретному розгляді ідентифікації, проте методологічна значимість такого виділення безумовна.

Існування юнацтва в суспільстві, його соціалізація передбачає виконання певних соціальних ролей, в яких, переходячи від однієї ситуації до іншої, воно знаходиться в процесі постійного породження і переродження власних “Я”. Як зазначає П.Сорокін, “в нас, як в грамофоні, постійно змінюються “душі – платівки”, зовсім відмінні одна від одної” [1, с.108]. Знаходження в процесі соціалізації власного “Я”, як стрижня, на який нанизуються необхідні для життя в суспільстві характеристики, забезпечує відносно стійку єдність нашого “Я”, ступінь злагодженості між різними ролями, і визначає “звучання платівки”. Цим стрижнем є особистісна ідентичність, яка трактується як набір рис чи інших індивідуальних характеристик, які відрізняються визначеною сталістю чи наслідуванням у часі і просторі, що дозволяє відрізнити даного індивіда від інших людей. Це набір характеристик, який робить людину подібною самій собі і відмінною від інших [2, с.135].

Визначення власного “Я” – одна з важливих проблем молоді і соціалізації. Знаходження власного “Я” відбувається в 14-16 років, в подальшому особистісне становлення індивіда, його успішна інтеграція в суспільство супроводжується процесом формування його соціальної ідентичності. Соціальна ідентичність трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи, включеності у будь-яку соціальну категорію, внаслідок чого відбувається процес розширення меж свідомості індивіда від егоцентризму, через родинні і групові цінності, до рівня суспільних, громадських і національних цінностей [3, с.11-12]. Це той процес, завдяки якому забезпечується взаємозв’язок між індивідуальною та суспільною системами цінностей, виявлення “загального ціннісного мінімуму” – загальних рис, якостей, цінностей, без наявності яких не можлива взаємодія, яка потребує передбачення деякою мірою суджень та дій партнера. Так, в Радянському Союзі солідарність громадян країни базувалася на почутті громадянського обов’язку, патріотизмі, відданості Батьківщині і створювала основу для усвідомлення людиною себе як елемента єдності держави. В сучасних США, “американець – для себе і для інших – перш за все американець”, він згадає про своє національне походження лише після того, як продемонструє свій патріотизм [4, с.5-6].

В соціальній ідентичності виділяються мов би два різних аспекти розгляду: з точки зору інтрогрупової подібності (якщо ми члени однієї спільності, в нас одна і та ж соціальна ідентифікація і ми схожі) і з точки зору аутогрупової чи міжкатегоріа­льної диференціації (якщо ми схожі між собою, ми істотно відрізняємося від “них” – тих, хто належить не до нашої, а до інших груп) [3, с.135]. Так, в Радянському Союзі кожен знав ворогів та друзів своєї країни. На це працював потужний ідеологічний державний апарат. Це був спосіб внутрішньої інтеграції і формування соціальної ідентичності радянського народу, коли “свого” і “чужого” розрізняли за непростим політичним критерієм. Відданість Батьківщині та ненависть до її ворогів були тоді родовими ознаками соціалізованості. В середині соціальної системи, головними і найважливішими характеристиками якої визначаються “стабільність” і “соціальний порядок”, ці два аспекта взаємопов’язані, а стан суспільної інтегрованості передбачає наявність упорядкованих безконфліктних відносин [5, с.180].

В результаті ідентифікації індивід відчуває власну тотожність і усталеність, а також тотожність і безперервність у ставленні до себе певного оточуючого світу. Ототожнюючи себе з іншою людиною, групою, взірцем, усвідомлюючи себе частиною об’єднання людей, індивід поділяє їх цінності, їх уявлення про світ і місце людини в ньому, що допомагає йому оволодіти різними видами діяльності, засвоювати соціальні ролі, приймати і перетворювати соціальні норми і цінності.

Життя суспільства є безперервний процес відтворення попередніх та існуючих, а також вироблення нових відмінностей у відносинах між людьми, групами, організаціями і соціальними інститутами. Після здобуття Україною незалежності, розвиток українського суспільства відбувається на фоні таких нових явищ, як:

· усунення інформаційного дефіциту, значне розширення меж інформаційного простору, наповнення його новою за змістом та ідеологічною спрямованістю інформацією, і, відповідно, розширення репертуару життєвих сценаріїв та діапазону поведінкових стилів;

· збільшення політичної, економічної, психологічної та сексуальної свободи, прав особистості на самостійний вибір засобів життєдіяльності та прийняття рішень;

· руйнування колишніх культурних утворень і повна відсутність, хоча б локальних, злагоджених і переконливих етичних, релігійних, політичних та інших нормативних систем, регламентуючих соціальну поведінку та стан молоді.

Окрім того, що нові явища сприяли виробленню нових соціальних властивостей, вони певною мірою дестабілізували суспільне життя, негативно забарвлювали його доступністю, розповсюдженням і легалізацією девіантних форм поведінки. У зв’язку з появою цих факторів відбувається різке падіння авторитету держави та її інститутів, зняття багатьох форм соціального контролю, зниження соціалізуючих можливостей офіційних агентів соціалізації. Для того, щоб передати нащадкам соціальну основу суспільства, соціалізуючі агенти українського суспільства, з одного боку, намагаються утримати традиційні цінності і норми поведінки, які, здебільшого, вже мають форму штучних, з другого – опиняються перед необхідністю конструювати інституціональні, ціннісні і нормативні порядки, використовуючи матеріали і проекти, вітчизняний і зарубіжний історично напрацьований досвід.

Поки відбувається історична реконструкція та інтерпретація минулого нашої країни, того реального життєвого соціального досвіду, який може бути оцінений і відтрансльований молоддю, топос історичної самоідентифікації української молоді складається з декількох складових. По-перше, це українська народна культура, трансляція якої відбувається на рівні мистецтва. Але марно розповідати про бувальщину, щоб на її основі формувати чи транслювати культуру, оскільки не залишилось реальних носіїв цих відносин, вона вже не є соціальною реальністю. По-друге, це реальний пострадянський український простір, з реальними носіями соціальності, досвід яких заперечується, а тому і не працюють традиційні соціалізуючі механізми. По-третє, це “світле європейське майбутнє України”, яскраво змальоване засобами масової інформації і відтворене життєдіяльністю “нових українців”. Тому, розглядаючи процеси самоідентифікації української молоді, потрібно сказати, що і в суспільній, і в індивідуальній свідомості молодих людей проходять зовсім різнопланові процеси.

Так, за умов, коли в суспільстві зводиться нанівець дія “загального ціннісного мінімуму”, коли суспільство не може надати “схвалений перелік” потрібних здібностей та шляхів їх реалізації, які б були запорукою досягнення успіху в житті, визначення власного “Я” через “Інших” втрачає свою якість гаранта успішного проходження соціалізації. Тому крізь руїни попередньої ідеологічної доктрини в українському суспільстві пробивають собі шлях західні концепції соціалізації, які мають своєю світоглядною основою егоцентричну парадигму, яка спрямовує на піднесення індивідуальності особистості в структурі людських цінностей. Зростає значимість здатності особистості самостійно визначати власне “Я”, покладаючись не на “очі інших”, а на “прозорливість” власних, щоб віднайти в собі особливі, найбільш цінні для себе якості, механізм реалізації яких ще не випробуваний “суспільною практикою”, які навіть можуть бути протилежними тим, що цінилися раніше. Ці якості не обов’язково є цінними для інших, але вони можуть надати можливість для самореалізації і визначення в суспільстві.

Самовизначення молодої людини здійснюється багато в чому через порівняння, ототожнення себе з деяким ідеалом. Для радянської молоді такими ідеалами були літературні і реальні герої на зразок Павки Корчагіна, для молоді початку 90-х років ідеалом для наслідування стає персонаж на зразок Остапа Бендера. Молодь в умовах сучасного суспільства не має змоги бути простим транслятором попередніх суспільних норм, оскільки її життєва перспектива принципово не буде повторенням досвіду їх батьків. Тому в даних конкретних соціологічних досліджень простежується тенденція ствердження молоддю власної індивідуальності. Проте відсутність ідеалу призводить до кризи ідентифікації, коли людина втрачає усвідомлення свого призначення в суспільстві. Такий стан породжує почуття невпевненості і стурбованості, психосоматичні синдроми, депресії. Тому відсутність в молодіжній свідомості ідеалу часто замінюється поклонінням перш за все популярним кумирам шоу-бізнесу чи спорту, образи яких тиражуються ЗМІ, отже прикладом для наслідування стають цінності успіху, втілені в образі відомої людини.

В умовах суспільства, що трансформується, на думку авторів, наслідування відбувається у вигляді наступних форм і поведінкових моделей.

А) наслідування-девіація. Ця модель характерна для малозабезпеченої молоді, “життєвий” досвід якої говорить про неможливість досягнення матеріального благополуччя “вивченими” шляхами. В той час як ризик, вміння обійти закон винагороджуються і надають великі можливості. Їх взірець – кримінальний авторитет з життя чи кінофільму, який з часом стає заможним і повертається до публічного, громадського життя, інколи навіть стає знаменитим.

Б) наслідування-повчання (наставництво). Ця модель, здебільшого, характерна для студентів середніх спеціальних навчальних закладів, іноді – студентів вузу. Тут об’єктом для наслідування стають нібито звичайні люди, які знають професійні хитрощі, завдяки чому змогли стати “потрібними людьми” і значно покращити своє матеріальне становище. Власна праця і вдача є основою побудови планів на майбутнє.

В) наслідування-опіка. Ця модель розповсюджена як серед мало-, так і серед добре забезпеченої молоді. Тут взірцем для наслідування стають батьки чи близькі родичі. Ця група молоді прагне здійснити свої життєві мрії, покладаючись на традиційні, загальновизнані шляхи, розраховуючи і спираючись на підтримку і допомогу батьків.

Г) наслідування-“сам-на-сам”. Цю модель реалізує молодь, взірцем для якої є люди, які починали “з нічого” і досягли “багато чого”, використовуючи всі можливі засоби за для досягнення мети.

Як було зазначено вище, в умовах будь-якого суспільства людина визначає власне ”Я” через суспільну взаємодію, поступово розширюючи межі свого співвідношення з “Іншими”. Цей процес в соціології подається як послідовна зміна життєвих фаз, кожна з яких має різне значення в процесі соціалізації і розглядається у вигляді двох форм: первинної і вторинної соціалізації.

Дитина поєднує своє індивідуальне “Я” із суспільним “Ми” через взаємодію з членами сім’ї. Для дитини існує один, найголовніший для неї, світ “Ми”, невід’ємною частиною якої вона себе відчуває – це сім’я. При первинній соціалізації “немає ніяких проблем з ідентифікацією, оскільки немає вибору значимих інших. А оскільки у дитини немає вибору значимих інших, її ідентифікація з ними стає автоматичною. Дитина інтерналізує світ своїх значимих інших не як один з багатьох можливих світів, а як єдино існуючий і єдино мислимий. Саме тому світ, що інтерналізується в процесі первинної соціалізації, більш міцно укорінюється в свідомості, ніж світи, що інтерналізуються в процесі вторинної соціалізації” [6, с.225].

Підліток шукає власне “Я” і світ “Ми”, крім сім’ї, в групах однолітків. Відчуття “Ми” розповсюджується на груповий рівень. Доросла людина визначає власне “Я” і “Ми” на рівні суспільства, світу. І в якому б суспільстві людина не жила, бажає вона того чи ні, вона є представником даного суспільства, вона засвоює його цінності і відтворює у своїй поведінці характерну для цього суспільства взаємодію. Тому між процесами первинної та вторинної соціалізації передбачається певне наслідування і взаємозв’язок, гармонійне продовження однієї форми в іншій.

В умовах суспільства, що трансформується, порушується упорядкованість між рівнями ціннісної системи суспільства, розбалансованість між ціннісними підсистемами суспільства вносить специфічні зміни й у характер співвідношення між двома її основними формами. В цьому випадку первинна та вторинна соціалізації створюють окремі “світи”, між якими існує значна розбіжність і неузгодженість. Тобто, у свідомості молоді породжується дихотомія двох “окремих світів”: “родинного” і “суспільного”, “власного” і “чужого”, “нормативного” і “реального”, що фіксується на емпіричному рівні.

Співіснування і пристосування цих “світів” ми пропонуємо узагальнити в таких моделях.

А) “Свій серед своїх, чужий серед чужих”. Коли молода людина зупиняється на образі світу, що створився у процесі первинної соціалізації і визначає його для себе як єдиноіснуючий. Вона комфортно відчуває себе серед близьких людей, в колі друзів, які відповідають її стандартам. Інші світи вона сприймає як “чужі” й “неправильні”, із засудженням ставиться до них і намагається відокремитися від них.

Б) “Чужий серед своїх, свій серед чужих”. В цьому випадку, основою особистості стає світ, засвоєний через вторинну форму соціалізації. Батьки, найближчі друзі, з часом стають чужими і незрозумілими, а чужі, сторонні люди стають своїми, бо вони краще розуміють, ніж свої, близькі.

В) “Свій серед своїх і свій серед чужих”. Для розуміння поведінки цієї групи молоді як найкраще підходить крилатий вислів Черчіля: “У Англії немає друзів чи ворогів, у неї є свої інтереси.” Життя цих людей схоже на гру, вони вільно почувають себе як серед “своїх”, так і серед “чужих”. Для них взагалі різкої межі між цими поняттями не існує. Вони навчилися співіснувати в обох світах, діючи “за ситуацією”.

Г) “Чужий серед своїх, чужий серед чужих”. До цієї групи належать молоді люди, які не визначились, загубилися в житті. Їх життєвідчуття вкладається у вираз: “життя пливе повз мене”. Вони не знайшли свого місця ні в колі родини, ні за її межами. Це суспільно дезадаптована молодь.

За цих умов цілісні особистісні структури комбінуються з набору варіативних моделей діяльності в різних сферах і в процесі ієрархізації пріоритетних напрямків соціалізації. Замість утворення єдиного кристалу особистості, що виграє різноманітними гранями, утворюється особистість на зразок калейдоскопу. Вона складається з великої кількості кольорових камінців, які кожного разу утворюють різний за значенням малюнок і комбінуються у відповідності з поштовхом соціальних умов і обставин.

Існування у двох протилежних світах одночасно веде до невизначеності свого дійсного “Я”, тобто до безпринципності, особистісної деградації. Тоді замість конформності як підсумку успішної соціалізації, узгодження із суспільними нормами йде через такі механізми соціалізації як конформізм та соціальна мімікрія, як засоби пристосування з метою виживання та самозбереження.

В такому суспільстві “ворожі відносини попереджені, але немає активного співробітництва, консенсусу. Суспільство, де панує така форма взаємозв’язку, буде походити на величезне сузір’я, в якому кожна зірка рухається за своєю орбітою, не порушуючи руху сусідніх зірок. Така солідарність не робить із зближених нею елементів цілого, здатного діяти єдинообразно, вона не сприяє єдності соціального тіла” [7, с.114].

Так на запитання “Чи відчуваєте Ви гордість за Україну, Ваше місто, Вашу родину?” 62% молодих респондентів відповіли, що пишаються своєю родиною, 43% – рідним містом і лише 28% опитаних відчувають гордість за Україну. Так, дійсність власної країни дає мало фактів для того, щоб нею було можна і хотілось би пишатися. Порівняння економічного стану України з іншими країнами призводить до усвідомлення молоддю своєї долі у двох протилежних напрямках: цілковитої апатії – “все одно нічого вже не вдієш”, в стані якої знаходяться 36% молоді, чи патріотичного піднесення – “чим ми гірше за інших?”, яке відчувають 28% респондентів. 24% молодих людей намагаються “сподіватися на краще”, 12% опитаних не визначилися з відповіддю.

Формування соціальної ідентичності молоді – це зворотній бік питання про виживаємість даного соціуму, яке неможливо вирішити без усвідомлення єдності і ототожнення себе з життям та історією свого народу. Домінування ж сім’ї як цінності, якою пишаються більше, ніж країною свідчить про посилення значення і цінності приватних засобів виживання. В процесі суспільної взаємодії формується людина, яка не відчуває значимості свого буття з точки зору суспільства. Так, за даними соціологічного дослідження, кожний другий респондент дав позитивну відповідь щодо бажання емігрувати, що свідчить про кризу нашого соціуму, оскільки він відтворює індивідів, які не бажають пов’язувати з ним свою долю.

Тому в умовах суспільства, що трансформується, специфіка процесу соціальної ідентифікації полягає, на нашу думку, в тому, що вважаючи себе членом суспільства, індивід разом з тим у визначені “Ми” залишається на рівні групової ідентичності, не маючи змоги гармонійно узгодити в собі відокремлені частки ціннісної системи суспільства.

Оскільки нові соціально-історичні реалії українського суспільства ще до кінця не відрефлексовані, то неможливо однозначно оцінювати зрушення в сучасній молодіжній свідомості. Проте, розбалансованість в системі суспільних цінностей, відсутність “загального ціннісного мінімуму”, призводять до існування постійної загрози трансформації вищих цінностей в примітивний егоїзм.

Відомо, що саме в періоди трансформацій відбувається різке падіння авторитету держави та її установ, послаблення багатьох форм соціального контролю, зниження соціалізуючих можливостей офіційних агентів соціалізації. Так, соціологічне дослідження, яке проводилося науковцями кафедри соціології КДПУ у січні 2000 року в навчальних закладах Кривого Рогу (вибірка – 1200 чоловік, репрезентативна за віком, статтю та місцем навчання) свідчить про те, що хоча такий впливовий соціальний інститут соціалізації молоді як сім’я все ж таки залишається основним (62% опитаних підтримують цю думку), він відчуває сильну конкуренцію з боку засобів масової інформації та впливу однолітків. Як в особистісному, так і в соціальному аспектах, зменшується для молоді суб’єктивна значимість школи. Тільки 18% респондентів вважають її найбільш впливовим соціальним інститутом. Проте, за даними дослідження, з одного боку, саме вплив традиційних агентів сприяє більш “цивілізованому” баченню молоддю сутності ринкових перетворень, розумінню значущості особистісних якостей, таких, як компетентність, цілеспрямованість, освіченість, відповідальність. З іншого боку, збільшення впливу стихійних соціальних факторів (“вулиця”, однолітки, несанкціоновані громадські рухи тощо) на процеси соціального становлення молоді призводить до сприйняття ринку як засобу наживи та власного збагачення, що є підгрунтям девіантної поведінки молоді.

Зменшення впливу традиційних агентів соціалізації призвело до того, що нормативна система цінностей сучасного українського суспільства лише частково реалізується у повсякденній поведінці молодих людей. Так, 92% опитаної молоді зазначили, що прагнуть у своїй поведінці дотримуватися правил моралі і будувати свої взаємовідносини з іншими на засадах взаємоповаги і взаєморозуміння, причому 65% із них бажали б свої стосунки з іншими людьми будувати за принципом “Один за всіх, всі – за одного”. 82% респондентів вважають, що джерелом досягнення успіху мають бути працелюбність і рівень та якість здобутої ними освіти. Серед головних життєвих цінностей вони називають сімейне благополуччя (81% опитаних), матеріальне забезпечення (60% респондентів), здоров’я (53% опитаних). Разом з тим, 53% респондентів не підвищують свого освітнього рівня. У побудові майбутньої кар’єри кожний третій покладається на гроші, зв’язки, ризик. І лише 8% молодих людей користуються принципом: “Один за всіх, всі – за одного” у реальних взаєминах зіншими людьми. 68% респондентів вважають, що повсякденні взаємовідносини серед молоді базуються на принципах “Кожен сам за себе” чи “Ти – мені, а Я – тобі”. Для 63% опитаних молодих людей гроші стали головною метою існування.

На нашу думку, і це підтверджується емпіричними дослідженнями, на основі співвідношення між нормативними (що декларуються) і реальними (повсякденними) ціннісними системами молоді, які сформувалися в сучасних умовах перехідного суспільства, умовно можна виділити такі три моделі проходження процесу соціалізації молоді, що вчиться: суспільно-адекватна, суспільно-девіантна і псевдосоціалізація [8]. Формування запропонованих моделей соціалізації молоді пов’язується з такими соціальними показниками: рівень матеріальної забезпеченості; відчуття життєвого ритму; наявність модельної нормативно-ціннісної системи; здатність протистояти негативному впливу оточуючого середовища; ступінь задоволення власним соціально-психологічним самопочуттям, за допомогою яких можна з’ясувати, наскільки успішно молодь інтегрується в соціум.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Новикова С.С. История развития социологии в России. – Москва- Воронеж, 1996. 2. Павленко В.Н. Представления о соотношении социальной и личностной идентичности в современной западной психологии // Вопросы психологии. –2000. –№1. –С.132-139. 3. Помиткін Е.О. Проблема розвитку та діагностики духовних ціннісних орієнтацій у старшокласників // Практична психологія та соціальна робота. –1998. –№ 10. –С.6-14. 4. Гобозов И.А. Социальный детерминизм и проблемы общественного развития. –М., 1998. 5. Parsons T. The Social System – N.Y., 1951. 6. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. М.: Медиум, 1995. 7. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. М.: Наука, 1990. 8. Лобанова А.С. Социальная мимикрия: морально-этический аспект // Актуальні проблеми духовності. –Вип.ІІІ. –Кривий Ріг, 2000. –С.312-319.