ПОЛІТИЧНИЙ СТАТУС ЗМІ ЗА СИСТЕМИ ПОДІЛУ ВЛАДИ 

        (на тлі посттоталітарних процессів) 

 
        Питання стосунків між ЗМІ та владою є наріжним для життєдіяльності цих двох інститутів. А потреба їх налагодження та гармонізації особливо гостро постає в суспільствах, що перебувають у перехідному стані — від одного суспільного ладу до іншого. Для того, аби більш точно визначити історичну добу, що настала на теренах колишнього Радянського Союзу та блоку країн прорадянської орієнтації після краху комуністичної системи, окреслити нові реалії суспільного, економічного, політичного та культурного життя, політологи досить часто вживають терміни “посткомунізм” та “посттоталітаризм”. 
 
        У науці прийнято вживати префікс “пост-” у термінах на позначення усіх тих явищ чи процесів, що відбуваються після закінчення певного важливого історичного періоду, у даному випадку — після падіння комунізму чи тоталітаризму1. 
        Проте крок українського суспільства від тоталітаризму (з його повною підконтрольністю ЗМІ інтересам правлячої партії, партійною монополією на інформацію, пануванням однієї політичної ідеології, існуванням цензури тощо), не завжди можна однозначно трактувати як реальне наближення до демократії з її визначальним принципом свободи слова, що грунтується на праві кожного “на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”2. До цих конституційних постулатів варто додати й елементарне природнє право громадян бути справедливо поінформованими про суспільно-політичну ситуацію, можливість отримати об’єктивну інформацію та виступати суб’єктом комунікативного простору. 
        Тому сьогодні дуже важливо з’ясувати, чи мають українські мас-медіа на сьогодні такий статус, який би дозволив їм максимально виконувати своє соціальне покликання, чи є вони насправді “четвертою владою”? І тут, на жаль, може бути лише одна відповідь — ні, наші ЗМІ ще не здатні вести на рівних діалог з трьома легітимними гілками влади. 
 
        Українська преса, телебачення, радіо ще не змогли перетворитися з інструменту влади (що ставав цукеркою для особливо лояльних, або важким дрючком на голови неслухняних) на рівноправного та незалежного партнера. Виконавча, судова та законодавча гілки влади не готові визнати за мас-медіа статус, подібний до власного щодо рівня незалежності та впливовості. Усвідомлюючи природно опозиційний характер незалежних ЗМІ, вони ревниво ставляться до свого колишнього підлеглого, а тепер партнера, до якого зараз треба не тільки дослухатися, але з яким необхідно й рахуватися. 
        Саме через це виконавча влада й досьогодні продовжує працювати з пресою та телебаченням авторитарними методами, а на опозиціонерів з числа ЗМІ чинить адміністративний тиск, що врешті-решт призводить до закриття останніх. Такому стану речей сприяє практично збережена ще з часів тоталітаризму державна монополія в технічно-забезпечувальній галузі інформаційного ринку. Наші великі видавництва, пошта ще досить чутливо реагують на “побажання” виконавчої влади й легко можуть, навіть на шкоду собі, затримати вихід у світ небажаного для якогось можновладця часопису, або не донести його до читача, як це було, наприклад з №6’98 журналу “Нова політика”. Потім такі дії досить легко обгрунтовуються захистом національних інтересів. 
        Певну недоброзичливість щодо засобів масової інформації виявляє і судова влада, про що яскраво свідчать необгрунтовані рішення судів, які часто природнє право та функцію преси максимально інформувати читачів і вільно коментувати події трактують як хуліганські, суспільно небезпечні дії. 
        Треба визнати, що найбільш схильною до плюралізму та визнання рівноправності преси у нашому суспільстві є законодавча влада, але й вона часто намагається шантажувати як окремі видання, наприклад, карткою акредитації, так і всі ЗМІ разом узяті — якимось законопроектом у галузі регулювання інформаційних відносин, або намаганнями безпосередньо керувати пресовим, теле- та радіопростором. Хоча ще в підсумковому документі, прийнятому учасниками семінару “Концепція законодавства про ЗМІ у посттоталітарних державах” (Санкт-Петербург, 28 жовтня 1996 року), зазначалося, що в законодавстві, яке стосується ЗМІ, “доцільно ввести положення, що виключає з суб’єктів, наділених правом засновувати друковані засоби масової інформації та володіти ними, органи всіх гілок влади й управління”. 
        Ще однією важливою причиною того, що ЗМІ ще не посідають належного їм місця в політичній системі держави, є їхня власна неготовність до цього. Тут відіграють значну роль економічні, політичні та суто психологічні фактори: внутрішня цензура, фінансова залежність і, що дуже важливо, — відсутність корпоративної солідарності в середовищі журналістів. І звичайно — нестача достатнього рівня відповідальності за мовлене або написане слово. Важливим моментом тут також є професійна підготовка журналістів. Характерною рисою майже всіх історичних періодів із позначкою “пост-” є ситуація, коли переплітаються залишки старого та зародки нового. Зараз в медіа-просторі працює багато професійних журналістів і навіть цілі видання, які можна назвати професійними лише з точки зору тоталітарного суспільства, бо вони зберегли не лише манеру працювати, стиль, характерний для того часу, але й застаріле світосприйняття. Але існують й інші тенденції. Вони проявляються тоді, коли все ж здійснюються спроби будувати нове. Але проблема в тому, що одні намагаються будувати старе новими засобами, а інші нове — старими. В обох варіантах якісний рівень передачі чи газети залишає бажати кращого. 
        Хоч як це не парадоксально, але до того, аби мас-медіа швидше зайняли належне їм у правовій демократичній державі місце, потрібно, щоб дозріли не стільки вони самі і не їх колеги по владному Олімпу, а й рядові громадяни суспільства, споживачі кінцевого продукту. Про це свідчать соціологічні опитування, за якими рівень довіри до ЗМІ, хоч і не був таким високим, як до Церкви чи війська, але протягом 1994 — 1997 років залишався досить високим і сталим. Останнє є особливо важливим. Так, за даними інституту соціології НАН України, динаміка індексу довіри була наступною: 1994 — 2,71; 1995 — 2,72; 1996 — 2, 67; 1997 — 2,71 (за 5-бальною шкалою). Найвищий рейтинг має, як зазначалося, Церква: 1997 року — 3,03 бали. 
        Варто також тут згадати й про ідею додаткового поділу влади, що не суперечить класичній концепції розподілу влади (розроблену свого часу Шарлем-Луї Монтеск’є у праці “Про дух законів” (1748), а лише її доповнює. На думку деяких сучасних дослідників, може відбутися “додатковий великомасштабний розподіл влад на організаційно-управлінську та контрольну влади, але не серед державних структур, а в межах всього суспільства”3. Тобто прогнозується, що суверенітет держави буде обмежений появою меритократії (від латинського мерітус — достойний і грецького кратос — влада), владою достойних як якісно вищим рівнем розвитку народовладдя, і вона змушена буде піти на реальний діалог з громадянським суспільством. За таких умов контрольні функції матиме громадянське суспільство, а виконавчі, управлінські — держава. Попри таку заглобалізованість цієї схеми, однозначним є збільшення ролі громадянського суспільства та розширення його функцій. Необхідною умовою цього процесу є демократизація засобів масової інформації, що забезпечуватиме можливість широкої громадськості оцінювати діяльність держави та її суб’єктів. ЗМІ повинні забезпечувати відкритість функціонування такої схеми, утворювати реальний простір для здорового балансування та разом з цим бути одним із засобів реального впливу громадянського суспільства на державу (і одночасно його складовою частиною). 
 
        Зазначимо, що можливість виконання засобами масової інформації такого високого суспільного покликання відповідно до нового поділу влади виникає тільки за умов їх незалежності та незаангажованості. Але перейдемо від моделювання стану ЗМІ у можливих суспільних системах до теперішніх реалій. 
        У площині політики ЗМІ традиційно виконують щонайменше дві найважливіші функції. Перша функція — асенізатоська, як кажуть одні дослідники, або “песячого обов’язку” — за твердженнями інших. Саме з цієї функції походить теза про те, що журналіст мусить бути в конструктивній опозиції до влади. “Мас-медіа у державі з демократичним політичним режимом виступають своєрідним гарантом від розгулу корупції і утримують владу від значних зловживань”, — зазначає політолог А.Білоус4. Друга функція — комунікативна, тобто йдеться про виконання ролі масового медіатора, тобто посередника. Ця функція особливо важлива в правовій демократичній державі, де існує принцип поділу влади на окремі “гілки”: законодавчу, виконавчу та судову. Всі вони будуть не тільки позбавлені повноцінного діалогу між собою, а й просто втратять свою незалежність одна від одної, якщо не буде потужної, вільної та правдивої журналістики. У будь-якій державі час, коли мас-медіа будуть перетягнуті на бік якоїсь однієї “гілки” влади, стане кінцем самої ідеї її поділу. А це, в свою чергу, дає можливість зосередити в одному центрі всю владу, що дозволить зловживати нею5. Не варто забувати — ЗМІ є полем для цивілізованої політики, що мов повітря потрібна державі, яка проводить трансформацію командно-адміністративної системи побудови державних органів у демократичну. 
        “Сьогодні політичні діячі та журналісти утворюють головну дійову пару в широкому комунікативному просторі, причому в такій мірі, що вже важко зрозуміти, хто ж тут кого підтримує”, — вважає професор А.Москаленко6. Дійсно, сьогодні в Україні незрозуміло, хто ж на кого більше тисне: журналісти на політиків, чи навпаки? Маємо випадки, коли політики є власниками цілих інформаційно-видавничих концернів. 
        “Ця проблема стосується багатьох журналістів, відображає подвійність позиції журналістики в полі влади, з одного боку, журналістика має великий вплив на суспільство (що дозволяє деяким наївно називати її “четвертою владою”); з іншого, — саме цей вплив сприяє появі контролю за її діяльністю з боку економічного та політичного поля та ставить поле “журналістики у стан підкореності”, — переконаний П.Шампань7. Він говорить, що багато хто, особливо серед можновладців, “вважає пресу дуже серйозною справою, щоб довіряти одним лише журналістам”. В Україні державні органи також занадто опікуються засобами масової інформації, не тільки часто перевіряючи їх банківські рахунки, але й ретельно стежачи, щоб чогось зайвого не сказали та не надрукували. Біда нашої журналістики у тому, що журналісти ще не виросли з тоталітарних штанців і багатьом достатньо лише кількох настанов, аби включитися в режим самоконтролю та самоцензури. Цікавим у цьому контексті є твердження прес-секретаря Леоніда Кучми та заступника глави Адміністрації Президента України Олександра Мартиненка, який зробив спробу проаналізувати теперішній рівень свободи журналістських колективів. “Зараз, — зазначив він, — як правило, головні редактори вже не визначають політику ЗМІ, якими вони керують. За них це роблять люди, котрі фінансують ту чи іншу газету, ту чи іншу телекомпанію, вони й визначають “обличчя” ЗМІ, що, в цілому, є природним”8. Ця теза в устах колишнього керівника потужного інформаційного агентства, який пояснює власний похід у керівні органи держави бажанням гармонізувати стосунки між владою та пресою, звучить якщо не цинічно, то принаймні дивно. Бо можна визнати, з огляду на соціально-економічні обставини суспільного життя, існування створених на замовлення представників певних регіональних або інших фінансово-промислових груп окремих часописів і телеканалів, але не виправдати, назвавши такий стан “природним”. 
        Зупинимось тепер окремо на внутрішніх передумовах, від яких залежить політичний статус ЗМІ за системи розподілу влади. Поведінка суспільства, державного апарату під час руху від однієї політичної моделі існування соціуму до іншої, а особливо в умовах фактичного будівництва нової держави, має ту особливість, що виникають прецеденти. Частина з них у майбутньому закріпиться та стане нормою. Нині держава, маніпулюючи мас-медіа, часом заганяючи їх у глухий кут, далекий від ідеалів відкритого суспільства, цього не усвідомлює. 
        Протягом майже десяти років її владні органи, захлинаючись від комплексу власної нелегітимності, намагалися зміцнити свої позиції за рахунок авторитету інших суспільних інститутів. Спеціалісти вважають, що коріння подібної практики сягає початку процесу демократизації суспільства, коли “політичний дискурс посткомунізму вперше реалізувався як справжня легітимуюча сила”9. 
        Ілюстрацією того, як влада намагається через ЗМІ наблизитися до народу, або того, як часом вдало інспірується “народна опінія”, вкладена в уста теледиктора чи вдрукована в газетний текст, є сумнівні соціологічні рейтинги, які з’являються в наближених до влади медіа. Твориться цілий паралельний світ, у якому люди люблять свого Президента, підтримують його кроки та владу в цілому. Хоч листи вдячних доярок і робітників уже не друкують, але подібний “голос народу” неважко ще побачити в “УТН”. Приклад: тільки-но переміг із переконливим результатом радник Президента України О.Волков на виборах до Верховної Ради, як миттю телебачення (все те ж “УТН”) коментує це як особисту перемогу Леоніда Кучми та його курсу, мовляв, бачите, народ підтримує. Небезпека таких маніпулювань із суспільною свідомістю полягає у тому, що в подібні рейтинги починає вірити не народ (на що розраховувалось), а сама влада, що потім невідворотньо обертається її політичною поразкою. Подібна ситуація склалась на останніх президентських виборах 1994 р., коли Л.Кравчук потрапив у своєрідний політичний віртуальний вакуум, коли більшість ЗМІ пророкували йому перемогу, яка несподівано виявилася програшем. Подібна тенденція спостерігається й нині, коли українські ЗМІ до безтями, в кращих традиціях застою, вітали з ювілеєм “батька нації” — Президента Л.Кучму. 
        Згадані приклади свідчать про відсутність свободи ЗМІ. І нині журналісти часто, думаючи одне, змушені писати зовсім про інше, — постав навіть абсурдний феномен “напівправди”. Це коли журналіст залишається морально задоволений від того, що сказав хоча б частину правди. Більше того, не розуміючи небезпеки такої ситуації, українські журналісти часто звертаються до держави з проханням про допомогу, в результаті чого з’являються документи на зразок указу Президента “Про державну підтримку ЗМІ”, що дають змогу керувати нформаційним ринком за рахунок ще й фінансової підтримки (це, до речі, кардинально не змінює економічний стан навіть “ощасливлених” видань). 
        Треба пам’ятати: там, де починається подібна підтримка, завжди втрачається свобода. Тому дослідники мас-медіа на вже згадуваному санктпетербурзькому семінарі кілька років тому говорили, що “для всіх засобів масової інформації будь-які державні органи влади і управління або самоуправління повинні бути лише джерелами інформації”. 
        Пропонувалося, аби законодавство посттоталітарних держав насамперед забезпечило “безперешкодне отримання інформації про діяльність усіх гілок влади й управління, передбачивши механізм відповідальності за порушення права громадян на інформацію”. 
        Серед негативних чинників, які тиснуть на ЗМІ, але знаходяться поза сферою офіційних владних стосунків, є їх фінансова залежність від партійно-кланових структур. Зазначимо, що під “кланом” розуміємо суспільно-політичні групи, об’єднані фінансово-промисловими інтересами й на чолі яких стоять переважно представники регіональних еліт. Останнім часом, для зручності лобіювання своїх інтересів, вони почали оформлюватися у політичні організації, що, між іншим, є позитивним явищем. Майже кожна така група прагне мати мас-медіа, які б відстоювали її позиції. Характерними рисами “кланів” є наявність стійких корпоративних інтересів, що можуть не збігатися із загальнодержавними; їх діяльність відбувається на тлі діяльності всіх трьох “гілок” державної влади; між кланами існує жорстка конкуренція, а конфлікти між ними часто розгойдують усю систему державного управління. В останньому випадку засобам масової інформації, які знаходяться під впливом цих кланів, відводиться місце заручників та зброї у боротьбі, яка неодмінно переноситься і в інформаційне поле. Звідси й “війна компроматів”, взаємні звинувачення, явища, що розводять журналістів по різні сторони барикад і нацьковують одні групи на інші. За таких умов конкретний журналіст отримує грошовитого господаря, якого необхідно вихваляти або принаймні не займати, та ворога (однозначно негативний образ), якого потрібно критикувати. У такій ситуації журналісту, що спеціалізується на політиці, доводиться вибирати видання, стратегічна позиція якого найбільше відповідала б його уподобанням і поглядам. 
        На думку багатьох політологів, сьогодні для політичних груп кількість власних мас-медіа стала своєрідним аргументом у боротьбі за прихильність глави держави. Укладаючи негласну угоду з тією чи іншою групою чи кланом, Президент отримує й підтримку та лояльність засобів масової інформації, що їм належать, і навпаки, у разі конфлікту, він наживає ворогів і в інформаційному полі, щоправда інколи трапляються й випадки їх перекупівлі з відповідною переорієнтацією. Кожне перегрупування на українській політичній арені, мов у дзеркалі, обов’язково відбивається і на ЗМІ. Це небезпечна ситуація, бо таким чином ЗМІ перетворюються в інструмент політичної боротьби. 
        Розуміючи це, деякі журналісти впадають в іншу крайність — усуваються від висвітлення внутрішньополітичного життя країни. Так сталося з ведучим телепрограми “Післямова” О.Ткаченком, який тепер займається висвітленням зовнішньополітичних проблем та готує світські репортажі про життя закордонних зірок і знаменитостей. “Журналіст не може бути носієм громадської позиції, він лише посередник”, — заявляє тепер О.Ткаченко. Щоправда, для сучасного українського журналіста існує можливість зберегти професійну свободу, займатись внутрішньою політикою — працювати на західні видання чи телекомпанії, які більш, ніж вітчизняні, зацікавлені в об’єктивній інформації. 
        Характерно, що під час конфліктів між гілками влади, ЗМІ не тільки не виконують в українському суспільстві ролі інгібітора, а, навпаки, сприяють загостренню протистояння. Так, під час загострення стосунків між Президентом України Л.Кучмою (виконавча влада) та Головою Верховної Ради України О.Морозом (законодавча влада) засоби масової інформації стали по обидві сторони політичних барикад і своїми матеріалами, далекими від об’єктивності та зваженості, нагнітали пристрасті. Часто політичні сили спілкуються між собою через мас-медіа на незрозумілій для пересічних громадян мові натяків, символів, забуваючи про інтереси суспільства. Вони з’ясовують свої стосунки, вирішують проблеми на інформаційному полі, часто відводячи читачеві та глядачеві роль стороннього випадкового свідка. А журналісти роблять вигляд, ніби від виконання такої функції їхній статус зростає. Створюється міф про впливовість ЗМІ, які чомусь називають у нас “четвертою владою”. Володіти інформацією, розпоряджатися нею — це справді функція влади, але робити висновок, що мас-медіа, виходячи лише з цього факту, є “четвертою владою”, в українських умовах передчасно. Бо влада, якою керують інші, не є владою. Для повноцінного статусу їй потрібна ще й свобода. Серед причин, які гальмують або навіть унеможливлюють процес набуття українськими ЗМІ відповідного високого місця в суспільно-політичній системі посттоталітарного суспільства, необхідно виокремити кілька основних.1. Економічна залежність ЗМІ від держави та політичних, фінансових угруповань.2. Партійно-клановий диктат, який роз’їдає українську журналістику зсередини.3. Відсутність у українських журналістів відчуття корпоративної солідарності та професійної згуртованості.4. Нестача потужного єдиного українського інформаційного простору.5. Географічна обмеженість читацького електорального поля, викликана регіональною неоднорідністю території України, розбіжностями в поглядах населення. Наслідок — відсутність потужних загальноукраїнських видань, які б свої впливом охоплювали всю державу.6. Брак сталих традицій політичної культури та політичної відповідальності як політиків, так і журналістів.7. Інформація в Україні ще так і не набула статусу товару, з усіма пов’язаними з цим правами і обов’язками.8. У нашому суспільстві інформаційний простір недосконалий, а інформаційний ринок перебуває лише в процесі становлення.9. Відсутність правової держави, де б інші “гілки влади” вбачали в особі ЗМІ рівноправного партнера, а не ворога чи конкурента.10. Через матеріальне зубожіння населення держави, ЗМІ не можуть розраховувати на фінансову підтримку читачів, які передплачуватимуть газети чи платитимуть абонентську плату за конкретні телеканали. 
        Зрозуміло, перелік причин, які призводять до тієї скрутної ситуації, в якій знаходяться наші мас-медіа, можна продовжувати. Сюди можна віднести, наприклад, відсутність на нашому ринку ЗМІ серйозних іноземних інвестицій, які здатні на першому етапі підняти рівень якості газет і телеканалів завдяки фінансовим вливанням (як, наприклад, у Польщі), зберігши про цьому рівень внутрішньополітичної свободи, та ряд інших причин. 
        У підсумку варто наголосити на необхідності перегляду законодавства, яке стосується інформаційної сфери, з метою більш чіткого закріплення норми, яка визначає інформацію товаром. Так чи інакше, серед перерахованих причин є багато не лише об’єктивних, але й суб’єктивних. А отже, найважливішим на даному етапі суспільного розвитку є визнання засобів масової інформації незалежним інститутом, який дорівнюватиме за впливовістю трьом конституційним гілкам влади. Демократична та правова держава неможлива без незалежних і потужних мас-медіа, адже саме вони є першими руйнівниками тоталітаризму та пропагандистами демократичних цінностей. 

ЛІТЕРАТУРА 

        1 Політологія посткомунізму. (Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств). — К., 1995. — С. 79, 80, 81. 
        2 Конституція України. — К., 1996. 
        3 Сичивиця О. Криза демократії і проблема нового розподілу влад // Українські проблеми. — 1998. — № 2.
        4 Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. — К., 1997. — С. 188.
        5 Короткий політологічний словник. — К., 1991. — С. 79, 84.
        6 Москаленко А. Теорія журналістики. — К., 1998. — С. 282.
        7 Шампань П. Двойная зависимость. Несколько замечаний по поводу соотношений между полями политики, экономики и журналистики // Socio-Logos’96. — М., 1996. — С. 211.
        8 Мартыненко А. “Моя задача — наладить отношения между властью и прессой” // Независимость. — 1998. — 1 сентября.
        9 Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996. — С. 21 — 22, 36 — 37, 73 — 76, 114.