УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ ТА ПОЛІТИКА ЗАХОДУ

Майбутнi iсторики, вивчаючи Євразiю кiнця ХХ столiття, цiлком можуть прийти до висновку, що доля України була найважливiшим моментом у пошуку стабiльностi в цьому реґiонi. Можливо, вони навiть говоритимуть про «українське питання» як ключову проблему цього перiоду. Тут вони матимуть на увазi одне з двох: або Українi пощастило змiцнити свою незалежнiсть, що сприяло реорганiзацiї Євразiї шляхом створення життєздатних нацiональних держав, а не iмперiй, або ж Україна стала «хворою молодою людиною» Європи, що притягує увагу й зусилля Росiї, iнших держав на шкоду реформам та стабiльностi у реґiонi.

Сучасним державним дiячам значення українського питання видається не таким ясним. Тим, хто спостерiгає розвиток українського питання у початковiй стадiї, не можна докоряти незнанням того, як воно може розв’язатися. Їм можна докоряти лише неусвiдомленням його важливостi й тим, що вони не провадять полiтику, спрямовану на досягнення стабiльностi. Розглянемо обидва варiанти розвитку українського питання та його взаємозв’язок з майбутнiм Росiї.

§1. Силові комбінації нового євразійського простору

Захiд досi не призвичаївся розглядати територію колишнього СРСР як простір дій мiжнародної дипломатiї. Причина цього частково криється у тому, що Захiд в часи змiн і надалі спирається на старі стратегiчнi концепцiї, що вони визначають його полiтику, без достатнього урахування нових реалiй. Пiдтримка російських реформ і пильна увага до питання ядерної зброї, надто в Українi, є двома найважливiшими наслідками консервативних стратегій.

З цього не випливає, що названі концепцiї не мали стратегiчно великого значення або що полiтика Заходу не вiддзеркалює розумiння змiн. Але можна припустити, що глибина та повнота реакцiї Заходу на цi двi проблеми певною мiрою вiдображають ступiнь його поiнформованостi про них. Захiд не одразу зрозумiв, що така пильна увага виправдана лише з урахуванням iнших потенцiйних джерел стабiльностi на терені колишнього СРСР. Головне з цих джерел — утворення незалежної та життєздатної України.

Hезалежнiсть України тягне за собою два важливих і наочних наслiдки. Перший полягає у простiй констатацiї того, що стратегiчно важливi терени та ресурси, які ранiше управлялися з одного, нині знаходяться під владою двох центрiв. Такий розподiл влади створює можливiсть нових силових комбiнацiй у реґiонi. Цi спiввiдношення можуть бути бiльш чи менш сталими, проте такими, що зменшують iмовiрнiсть перевлаштування цього реґiону та його ресурсiв пiд егiдою експансiонiстської iмперiї. Аби запобiгти виникненню такої iмперiї, незалежнiсть України так само важлива, як i реформи у Росiї. Друга констатацiя пов’язана з першою: вагомість внеску України у могутнiсть Росiйської та Радянської iмперiй означає, що її незалежнiсть впливає не лише на можливiсть облаштування реґiону, а й на спроможнiсть упорядкування самої Росiї. I справді, Україна може виявитися головною зовнiшньою силою у процесi становлення Росiї.

§2. Проблема iмперiї

Hеобхiдно з самого початку уточнити, що таке проблема iмперiї. Останнi вiсiмсот рокiв становлення євразiйських цілісностей переважно вiдбувалося шляхом експансiї або розпаду iмперiй. В часи розпаду,тобто розподiлу та зникнення Монгольської iмперiї, великого «смутного часу» на початку ХVII столiття або краху Росiйської iмперiї у нашому столiттi виникали новi або навiть бiльш тоталiтарнi варiанти суспільства. Єдина держава, спроможна протягом кiлькох наступних десятилiть вiдтворити євразiйську iмперiю, — це Росiя, й багато хто на Заходi вже бачить зримі обриси iмперської полiтики Москви.

Є три основнi чинники, що обумовлюють вплив Росiї у реґiонi. Перший — iнтелектуальний потенцiал росiйських провiдникiв, що виявляється у ходi дискусiй у Москвi про нацiональнi iнтереси Росiї. Другий — росiйська криза, що обмежує можливостi країни. Третій — фактична взаємодiя Росiї iз зовнiшнiм свiтом, надто з новими державами на її кордонах.

Дискусiї у Москвi неухильно спрямовані на утвердження активнiшої ролi Росiї у свiтi. Це передовсім виявляється у декларуваннi «особливої вiдповiдальностi» за терени колишнього СРСР. Але було б помилкою вважати московськi дискусiї завершеними, а iмперськi сили — такими, що перемогли. Iмперська психологiя зберігає міцні позиції у Москвi; у зовнiшньополiтичних колах домiнує думка, що Росiя має залишатися великою державою. Однак не всi вважають, що така держава обов’язково має бути iмперiєю.

Хоч якими були б намiри політичних лідерів, теперiшнi труднощi обмежують вибiр засобiв та перешкоджають негайному здiйсненню повноцiнної iмперської стратегiї де-небудь, за винятком найменших та найслабкiших держав на кордонах Росiї. Їй потрiбен час, щоби зосередитися, як сказав Борис Єльцин, на «тяжкiй хворобi росiйської державностi» 24. Ця хвороба, за словами того ж таки Єльцина, позначена низкою патологiй: злочиннiстю, економiчними труднощами, послабленням зв’язкiв центру з реґiонами та мiжнацiональною напруженістю. Однiєю з головних патологiй є криза у середовищi вiйськових, що намагаються зберегти згуртованiсть та високий моральний дух перед лицем серйозних матерiальних дефiцитiв, недостатньої бойової пiдготовки та оснащеностi технiкою, масового ухилення вiд призову. Iмперська стратегiя вимагає наявностi таки iмперських збройних сил, а їх зараз немає. Цi патологiї змушують Росiю намагатися вступити у перiод зосередженостi на внутрiшнiх проблемах, що нагадує полiтику recuеillement («зосередженостi») мiнiстра закордонних справ Росiї Олександра Горчакова пiсля поразки у Кримськiй вiйнi. Така потреба у перепочинку створює стимули для врiвноваженостi та допомагає Москвi краще оцiнити свої справжнi можливостi, якi не завжди тотожні змісту риторики. Саме пiд час цього перепочинку росiйським державним дiячам та їхнiм iноземним спiврозмовникам треба виробити заохочення для постiмперських моделей поведiнки.

Складається враження, що модель взаємовiдносин Росiї з її найближчими сусiдами, такими, як Україна, не витримує аналогiї з полiтикою Горчакова; для Росiї не iснує того status quo ante, до якого вона мала б змогу повернутися. Чинники радянської iнтеґрацiї у галузi економiки та безпеки, що дiють досі, поява нових, але слабких держав на її кордонах обумовлюють iнтереси Росiї щодо лімітрофів, а iнодi й втручання у справи останнiх. Роль Росiї у цих районах визначатиметься її впевненiстю не лише у своїй потузi стосовно нових держав, а й у власнiй абсолютнiй силi.

Питання полягатиме у тому, чи зможе ця потуга забезпечити стабiльнiсть з одночасною повагою до незалежності сусідів. Останнє стане менш вірогідним, якщо Захід своєю чергою зосередиться на внутрішніх проблемах і відмовиться від участі у формуванні сфер інтересів та впливів у реґіоні, що призведе до вiддалення Росiї вiд Європи, а сусiдам Росiї роковано буде увійти до чемберленiвської категорiї «далеких країн, про якi ми нiчого не знаємо».

§3. Полiтика Росiї стосовно України

Зростання впливу Росiї залежить вiд взаємодiї з новими прикордонними державами навiть бiльшою мiрою, нiж вiд вiдносин iз Заходом. Саме тут, зокрема в Українi, де стара спадщина особливо сильна, а ставки — найвищi, виникає проблема iмперiї.

Вiдносини Росiї з Україною ускладнюються iсторичним та психологiчним досвiдами обох сторiн. Hайглибшi незгоди мiж ними нерiдко розвиваються на рiвнi розходження нацiональних психологiй: росiяни схильнi розглядати українцiв як частину православної слов’янської цивiлiзацiї, створеної значною мiрою завдяки злуці трьох схiднослов’янських народiв пiд керiвництвом Росiї; українцям же характерна сильна самосвiдомiсть окремої нацiї, вiдмiнної вiд росiян. У той час, коли Росiї потрiбно ще визначити своє нацiональне обличчя, незалежнiсть України сприймається деякими політиками, як шок, а деякими — як зрада.

Суспiльна думка росiйських нацiоналiстiв найдужче уражена незалежнiстю України, хоч вони й подiляються на тих, хто виступає за полiтику тиску з метою вiдновлення стратегічного й культурного єднання Росiї та «православної України-Руси», й тих, хто прагне повернути «райони компактного проживання росiян в Українi» 25. Другий з цих пiдходiв є рiвнозначний вимушеному визнанню незалежної України, хоч би й у визначених Москвою кордонах.

Ставлення зовнiшньополiтичних кiл Москви до української незалежностi не набагато приязніше. Однак цi кола виступають за полiтику, спрямовану на розрядку напруженості мiж Києвом та Москвою. Нещодавно член Президентської ради Андранiк Мiґранян сформулював думку, яку вiн приписує частинi росiйських полiтикiв й аналiтикiв, що висловлюються проти «тактики сильної руки» та здійснення тиску на Україну з приводу Криму. Ця думка ґрунтується на припущеннi, що «Україна є крихким, штучним, гетерогенним етнополiтичним утворенням, що не має реальних шансiв на формування власної державностi...» 26. Проте Мiґранян пояснює полiтичнi пiдвалини такої думки головним чином «очiкувальним» пiдходом Росiї до Києва з бiльшостi питань, у тому числi — ядерної зброї. Хоча такий пiдхiд обумовлений насамперед слабкiстю української держави, вiн також вiддзеркалює неупереджену оцiнку становища самої Росiї. Для Києва найсуттєвiшим є те, що вiн отримує перепочинок, а не спiвчуття та добру волю росiйських полiтикiв й аналiтикiв.

Полiтика Росiї щодо України являє собою поєднання примирення й тиску з тим, щоби «утримати українську проблему у певних рамках, не припускаючи виходу її з пiд контролю» 27. Єльцин та високопоставленi росiйськi урядовці за пасивності своїх українських колеґ виробили чiтку схему вреґулювання безлiчi складних проблем, припускаючи при цьому затримку або навiть повний провал їх конкретного вирiшення. Проте iснують важливi винятки. Росiя не вiдмовилася вiд своїх, як вона вважає, життєвих iнтересiв, що стосуються утримання Чорноморського флоту в Криму та iнших питань, вiд яких залежить безпека України. Вона також вперто обстоювала свою позицiю й тоді, коли на карту було поставлено реальний фiнансовий зиск, намагаючись при цьому нейтралізувати українські претензії на частку радянських активiв. Iнодi здавалося, що найтяжчими аспектами переговорiв з ядерного роззброєння були питання фiнансової компенсацiї й розподiлу американської технiчної та фiнансової допомог.

Росiя намагалася впливати на полiтику України через економiчний тиск, але вона провадила цей курс вельми стримано. Росiя пропонувала списати українськi борги в обмiн на отримання контрольного пакета акцiй у таких важливих економiчних об’єктах в Україні, як нафтопереробнi заводи та трубопроводи. Вона реґулярно намагалася домогтися участi України у рiзних заходах, що глибше втягують до механiзму Спiвдружностi Hезалежних Держав. Однак Росiя не поставила питання про участь у цих заходах як неодмiнну умову економiчної спiвпраці або подальших поставок енерґоносiїв. Ці поставки, незважаючи на наочну платіжну неспроможність України, не ставилися у залежнiсть вiд українського боргу й згоди на його погашення за графiком.

Складається враження, що сьогоднi росiйська стратегiя ґрунтується на усвiдомленнi слабкостi України й неспроможностi Росiї взяти на себе ще бiльший тягар, нiж той, який вона вже несе. Росiйський уряд зосередився на збереженнi своїх iнтересiв та впливу в Українi, намагаючись утримати там економiчнi та полiтичнi позицiї й водночас займатися кризою у власнiй країнi. Така стратегiя не означає, що Росiя примирилася з незалежнiстю України або що вона вiдмовляється вiд своїх iнтересiв у цiй країнi — просто Росiя у своїх вiдносинах з Україною виявляє розсудливiсть, чого вiд неї не очiкувала бiльшiсть iноземних спостерiгачiв. Довготермінові намiри Росiї прояснятимуться лише паралельно з її виходом з кризи й вiдновленням свого потенцiалу. Дуже важливо, щоб у наступному десятирiччі росiйськi, українськi та захiднi державнi дiячi використали теперiшнiй перепочинок для змiцнення реформ у Росiї та незалежностi України, а також для пiдтримки тих елементiв у полiтичних колах, що виступають за стабiльнi росiйсько-українськi вiдносини.

§4. Конфлiкт чи спiвробiтництво

Хоча й уявляється малоймовiрним, що названа модель взаємовiдносин призведе до збройного конфлiкту, Захiд остерiгається саме можливостi росiйсько-української вiйни. Еванс та Hовак запропонували один такий сценарiй, у якому Москва пiдбурює росiйсько-нацiоналiстичне керiвництво Криму до вiдокремлення, що створить привiд для втручання Росiї й поставить український уряд перед вибором: капiтуляцiя або вiйна. Газетнi оглядачi засуджували Захiд за те, що в нього немає спецiальних планiв на випадок таких подiй 28.

Але криза Збройних Сил Росiї виключає такий варiант у найближчий час. Малоймовiрно, що, навiть маючи півторамiльйонну армію і вiйськової технiки на сто з лишком дивiзiй, росiйська армiя спроможеться виставити досить велику потугу для нападу на Україну або хоч для її залякування. Hавiть найоптимiстичнiше налаштованi стратеги розглядають вiдновлення Збройних Сил Росiї як завдання, яке можна вирiшити лише протягом наступного десятирiччя. Українськi Збройнi Сили знаходяться не у кращому станi. Таке становище рiзко зменшує ризик великовимірного росiйсько-українського конфлiкту.

Захiдним аналiтикам слiд було б зайнятися пошуком можливостей для віднайдення та примноження заохочень до спiвпрацi. З цiлої низки питань, вiд спiвпраці у космосi (що США повиннi заохочувати) до експорту звичайного озброєння (що США не сподобається), Росiя та Україна потрiбнi одна однiй. Змiцнення такої спiвпраці — запорука стабiльностi у росiйсько-українських вiдносинах. Ця стабiльнiсть залежить від впевненостi України у власнiй незалежностi, а для її забезпечення потрiбнi спiльнi зусилля США та Європейського Союзу на пiдтримку України й створення стимулiв для росiйсько-української спiвпраці на мiцнiй основi. Без таких крокiв Заходу спiвпраця порiвняно сильної Росiєю та України, що пiдупаде на силi, призведе до ерозiї стабiльностi в Українi та непевності у взаємовiдносинах.

Виявляючи сприяння, Захiд повинен вiдрiзняти заходи, що змiцнюють незалежнiсть України, вiд заходiв, якi сприяють геополiтичнiй iзоляцiї Москви. Захід не має створювати санiтарний кордон мiж Росiєю та Європою, бо така полiтика радикально змiнить погляд Росiї на створювану систему європейської безпеки та своє мiсце у нiй. Заходу не потрiбна ще одна Версальська система, яка завалиться, тiльки-но в якої-небудь норовистої держави знайдеться досить сил iґнорувати її.

Пiдозри в тому, що Захiд виношує саме таку полiтику, є дуже популярними у Москвi, передовсім у таборi нацiоналiстiв. У всьому спостерiгається тенденцiя розглядати позицiю Заходу у свiтлi «завдання з нульовою сумою», тобто пiдтримки лише Москви на шкоду iншим державам або ж сприяння iншим державам на збиток Москвi. Полiтичний лексикон багатьох українських полiтикiв свiдчить про те, що проект Євразійського Союзу вони бачать саме у таких однотонних барвах; для них він — геополiтичне утворення, щодо якого виникає альтернатива: або Захiд пiдтримує росiйське панування в ньому, або з’єднує зусилля проти нього. Захiднi державнi дiячi мають знайти спосiб провадження справді збалансованої полiтики щодо країн колишнього СРСР, за якої визнання впливу Росiї у реґiонi та пiдтримки її реформ поєднувалися б з визнанням та неухильною пiдтримкою незалежностi України та iнших нових держав. Заходу слід здiйснювати комплексну збалансовану полiтику в реґіоні, а не окрему й нерiвнозначну стосовно Росiї, України, ядерних проблем.

Захiд має досить засобiв для проведення такої полiтики — було б бажання. «Великiй сiмцi» належить створити пакет стимулiв для заохочення економiчних реформ в Українi. Вона має вивчити вплив програми допомоги Росiї на її сусiдiв і почати створення програм пiдтримки стабiльностi та реформ у всьому реґiонi. «Сiмка» має сприяти взаємовигiднiй росiйсько-українськiй спiвпрацi у конкретних проектах, таких, як дослiдження космосу з мирною метою, модернiзацiя енерґетичної галузi та водночас перешкоджати створенню потужних багатостороннiх економiчних та полiтичних механiзмiв, якi працювали б на шкоду змiцненню державної незалежностi.

США, Росiя та Україна створили тристоронню схему вирiшення ядерного й iнших питань безпеки. Така схема надає США можливiсть сприяти вчасному вреґулюванню суперечностей, не доводячи їх до кризи. За допомогою цiєї схеми США мають бути посередником в усуненнi наявних росiйсько-українських розбiжностей. Європейський Союз та його окремi члени також мають свої iнтереси, так само як i засоби задля забезпечення бiльшої стабiльностi в Українi.

§5. «Хвора молода людина» Європи

Захiд охоплений песимiзмом щодо України, хоч в останнiй дiють бiльш-менш тi самi дезiнтеґрацiйнi сили, що й в усiх нових державах колишнього СРСР. Економiчнi труднощi України є серйозними, полiтична боротьба на її землi — реальнiсть. Проте ще зарано сповiщати про смерть України. Захiдний песимiзм можна пояснити тим, що у випадку з Україною аналiтики волiють розглядати цi дезiнтеґрацiйнi сили або навiть звичайнi зiткнення iнтересiв, характернi для всiх держав, крiзь нацiональну призму. Згiдно з цiєю думкою, в Українi має мiсце непримиренний мiжнацiональний конфлiкт. Близько 11 мiльйонiв росiян на сходi та українськi нацiоналiсти на заходi готовi буцімто розiграти боснiйський варiант у величезних масштабах.

Україна — подiлена країна, але це роз’єднання має не лише нацiональне корiння, його не можна зводити лише до двох монолiтних протидiючих сторiн. Швидше за все, боротьба йде головним чином за владу, а також з конкретних питань полiтики і економiки. Власне кажучи, бачимо протистояння сил, що виступають за реiнтеґрацiю в межах СHД і збереження домінуючої ролi держави та нацiонально-реформістських сил. Справді, перша група має найбiльшу пiдтримку у схiднiй Українi й серед етнiчних росiян, але вона також репрезентує iнтереси господарникiв, шахтарiв та партiйних дiячiв рiзних нацiональностей, якi звикли до соцiалiстичного планування й дотацiй. Опора другої групи — у захiдних областях, якi увійшли до складу СРСР лише пiд час Другої свiтової вiйни. Головнi дiючi особи цiєї групи — етнiчнi українцi, але iдея незалежностi України не суто нацiональна ідея.

Насправді розклад iнтересiв та полiтичних сил в Українi складнiший. Мiж сходом та заходом знаходяться центр та пiвдень — реґiони, що не додержуються повнiстю жодної з названих орiєнтацiй. Щоправда, трохи про iнше свiдчить їхня пiдтримка Леонiда Кучми на липневих виборах 29. Сили прихильникiв iнтеґрацiї також подiлені. Комунiсти та соцiалiсти вибороли найбiльшу кiлькiсть мiсць у першому турi парламентських виборiв. Їх об’єднує орiєнтацiя на одержавлену економiку та спiвпрацю з Росiєю, але в них є глибокi суперечностi з приводу сутностi незалежностi України. Соцiалiсти, головним чином, бажають її зберегти, багатьом же комунiстам це у кращому разі байдуже. Обидвi партiї пiдтримують непростi робочi вiдносини з полiтичними силами директорського корпусу. У наступних турах парламентських виборiв схiдна Україна дала бiльше незалежних депутатiв та прихильникiв економiчних реформ. Hа iншому полюсi — нацiоналiсти, все ще не готові вирішити питання про те, чому вiддати перевагу — реформам чи заходам на змiцнення української державностi. Hа полiтичнiй аренi досі бракує сильної партiї економiчних реформ, хоч у новому парламентi i є реформаторська фракцiя, зв’язана з Кучмою та його радниками.

У центрi уряд намагається керувати за допомогою хистких компромiсiв та балансування мiж рiзними полiтичними силами України. Кравчук прагнув орiєнтуватися на прихильникiв iнтеґрацiї з економiчних питань та на нацiоналiстiв у галузi зовнiшньої полiтики й безпеки за винятком питань щодо ядерної зброї. Пiсля парламентських виборiв і перемоги Леонiда Кучми ця хитка рiвновага вiдчутно порушується на користь iнтеґрацiйних сил відповідно до погiршення економiчного становища. Проте навiть трiумф цих сил не в змозi звiльнити нове керiвництво вiд необхiдностi пiдтримки такої рiвноваги. Такий уряд не може керувати Україною без пiдтримки її захiдних та центральних реґiонiв, а економiка просто не витримає бездiяльностi по-кравчукiвськи.

Питання полягає у тому, чи призведе вищенаведена схема за умов полiтичної кризи до неминучого краху, чи ж аналiтики перебiльшують крихкiсть української державностi. Хоч на Україну чекають у майбутньому серйознi випробування, iснують також і стабiлiзуючi чинники, у тому числi наочна пiдтримка демократичного процесу в Українi, брак монолiтного полiтичного руху етнiчних росiян, а також небажання й неспроможнiсть Росiї здiйснювати авантюри щодо України.

Hезважаючи на економiчнi труднощi, останні вибори виявили мiцну довіру виборчiй системi. Протягом всього цього часу вибори свiдчили про вельми часте й поширене розчарування в українських лiдерах та їхній полiтицi, але українськi виборцi визнали за краще висловити це розчарування голосуванням, а не громадянською вiйною. Полiтична структура України мiцнiша, нiж дехто вважає. Звичайно, не йдеться про порiвняння з Москвою, де багато чиновникiв, дипломатiв та полiтикiв просто перейшли на службу з СРСР до Росiйської Федерацiї. Поступ України доводиться вимiрювати практично з нуля. В неї не було реального досвiду державностi, так само як і адмiнiстративних кадрiв для здiйснення основних державних функцiй. В Українськiй РСР панувала Москва за пiдтримки мiсцевої номенклатури сумнiвної якостi. I по-справжньому дивуватися треба не теперiшнiм невдачам України у будiвництвi держави, а тому, наскiльки далеко й успiшно просунувся цей процес на такiй хиткiй основi.

Вибори довели, що етнiчнi росiяни в Українi не є п’ятою колоною. Росiяни тут — найбiльша меншина; але лише у Криму вони складають бiльшiсть населення, нiде не виступаючи могутнiм полiтичним блоком виборців 30. Високий вiдсоток їх на виборчих дiльницях Донбасу пiд час березневих парламентських виборiв засвiдчив орiєнтацiю реґiону на Київ 31. Тiльки в Криму спостерiгалася активна пiдтримка мiсцевих iнституцiй та сепаратистської полiтики на шкоду центровi. Парламентськi та президентськi вибори засвiдчили, що етнiчнi росiяни в Українi бажають оголошення росiйської мови другою державною. Вони прагнуть тiсних зв’язкiв з Росiєю й вiдкидають спроби утвердження української державностi за рахунок вiдносин з Росiєю. Проте вони не бажають стати ще однiєю знедоленою провiнцiєю Росiї. Hебезпека полягає у тому, що у перспективi зiткнення економiчних iнтересiв може особливо виявитися у мiсцях компактного розселення росiян, зокрема у Донбасi, й рiзнi економiчнi та полiтичнi iнтереси з часом можуть привнести нацiональну складову у теперiшню внутрiшню кризу.

Хоч нині орiєнтацiя на реiнтеґрацiю, вiрогiдно, домiнує у київському урядi, можливостi прихильникiв такої реiнтеґрацiї виконати свої обiцянки суттєво обмеженi й навiть бiльше, нiж у сепаратистiв. Фактично назрiває криза лiвих мiрою того, як вони зіштовхуються з вiдповiдальнiстю за керiвництво. Сама Росiя не в змозi пiдтримати новi економiчнi випробування такого масштабу, на який розраховують українські полiтики — прихильники iнтеґрацiї. Керiвники східних областей (Донбас) та й кримськi керiвники починають усвiдомлювати — краще їм розiгрувати реґiональну карту в Києвi, нiж ставати у довгу чергу по дотацiї у Москвi. Здiйснюючи плани досягнення минулого добробуту через вiдновлення старих економiчних зв’язкiв, прихильники iнтеґрацiї невiдворотно зiткнуться з тим фактом, що росiйськi промисловi пiдприємства самi втягнутi у запеклу боротьбу за дефiцитнi ресурси і фінансування. Hаївна надiя на те, що полiтика iнтеґрацiї суттєво змiнить розвиток подiй у схiднiй Українi, скорiше за все розiб’ється об дiйснiсть.

Ті, хто найпесимістичніше налаштовані щодо можливостей України, вказують на жалюгідний стан її економiки, немовби цим питання вичерпується. Аналiтикам слiд звернути увагу на величезну рiзницю мiж щомiсячними статистичними даними, що свiдчать про руїну, та цiлком нормального вигляду щоденним життям власне в Українi. Це «вiльне падiння» економiки триває так довго, що терпіння населення лише захованими запасами пояснити не можна. Вочевидь, нашi економiчнi та полiтичнi моделi не в змозi передбачити усi сили, що сприяють пiдтриманню України на плаву. Цi сили досить рiзноманiтнi. Деякi — надбання старої системи (дотацiї, пiльговий розподiл житлової площi, доступ до спецтоварiв). Деякі використовують минулi способи подолання труднощiв (бартер, чорний ринок), а деякi — комерцiйну дiяльнiсть (леґальну та напiвлеґальну), яку ми недооцiнювали. Цi зауваги не означають, що економiчна полiтика не згубна — просто ми ще не цiлком розумiємо динамiку розвитку посткомунiстичних суспiльств.

Сказане не дає пiдстав для провiщення безтурботного iснування України у близькому майбутньому. Україна, вiрогiдно, зiткнеться з обставинами, якi ще бiльше обмежать можливості уряду. Криза поглиблюється у той час, коли українському режимовi потрiбне друге дихання, щоб створити базові правовi та економiчнi структури для забезпечення незалежностi. Однак не треба вважати, що такi обставини невiдворотно призведуть до зникнення Української держави. Можливо, неоднорiднiсть України та зважений пiдхiд уряду до громадянства й прав меншин становить собою також джерело сили, надто ж тоді, коли крайнi нацiоналiсти у всiй Європi проголошують неприроднiсть багатонацiональних держав та демократичних iнституцiй, що їх забезпечують.

§6. Роздрiбненiсть, але не «аншлюс»

I все-таки ми маємо серйозно поставитися до загрози розпаду України. Ця загроза змушує ще раз пiдкреслити важливiсть iснування стабiльної України. Дехто у Москвi й на Заходi вважає, що цей розпад неминучий. Один аналiтик, коментуючи такий пiдхiд, зазначив: «Росiї досить лише розкрити обiйми, і Україна може миттєво iнтеґруватися знову з Росiєю» 32. Такий «сценарiй аншлюсу» не враховує справжньої цiни дестабiлiзацiї у разі краху центрального уряду в Києвi.

Тверезiшi голоси у Росiї та iнших країнах вказують на витрати й проблеми, якi тягне за собою колапс України. «Аншлюс» вимагав би великомасштабної вiйськової операцiї з пiдтримання або вiдновлення порядку, до чого росiйськi вiйськовi поки що не готові. Hавiть обмежена операцiя, спрямована лише на ядернi та iншi ключовi об’єкти, вимагала б сил, якi Росiя сьогоднi видiлити не в змозi. Такий сценарiй передбачає підтримку або хоч би пасивнiсть мiсцевого населення, а це навряд чи буде можливим на всiх теренах України. Головне для Росiї полягає у тому, що втручання у справи України за будь-якого сценарiю вимагало б узяти на себе економiчну вiдповiдальність за країну розмiром з Францiю зi зруйнованим господарством. Економiчнi та полiтичнi реформи у самiй Росiї не витримали б такого тягаря. Все це змушує зробити висновок, що «дезiнтеґрацiя України... Росiї нiякого зиску не дає» 33. Так само це вкрай небажано й для країн як Західної, так і Центрально-Східної Європи і з геополітичного погляду, і з міркувань політичної та економічної стабільності.

Кращий спосiб усвiдомити цiну незалежностi України — це уявити її розпад. Але вирiшення українського питання на користь незалежностi Києва не вичерпує всiєї проблеми. Воно лише сприяє консолiдацiї антиiмперських сил у країнах колишнього СРСР і реформаторських зусиль у самiй Росiї. За такого вирiшення створюється геополітичний простір нацiональних держав, де Росiя так само вiдiграє значну роль, але вона вже не є тiєю державою, яку Генрi Кiсiнджер схарактеризував як «або надто слабку, або надто сильну для миру в Європi» 34. Цi нацiональнi держави деякий час будуть слабкими, сприйнятливими до дезiнтеґрацiйних та конфлiктотворчих процесiв зсередини та ззовнi. Такі властивості породжують свої проблеми, ними Заходу доведеться займатися. Щоби їх вирiшувати, спершу потрiбно їх збагнути.

Теперiшнiм державним дiячам слід спробувати зрозумiти нову ситуацію й дiяти згiдно з нею таким чином, щоб стабiльнiсть стала реальнiшою. Головним чинником цієї стабільності буде змiцнення Росiї й України як демократичних держав та налагоджування стабiльних вiдносин мiж ними.

Зрештою, полiтики Заходу мають скористатися з можливостей, що сприяють досягненню головної мети — стабiльностi в реґіоні. Вiдносно невелика мiра насильства вслiд за розпадом СРСР свiдчить про наявнiсть таких можливостей та про непоганi шанси на успiх. Але цi шанси можуть виявитися недовготривалими, бо такою є сутнiсть перiодiв передиху.