Національно-визвольна війна народів Азії, Африки, Латинської Америки.

Суперечності між передовим Заходом та відсталим Сходом стали в ХХст. однією з найболючіших проблем людства. Східні країни в яких ще значною мірою збереглися феодальні структуру були насильно включені в систему світового капіталістичного господарства; В найбільш розвинутих їз них починають формуватися ринкові відносини, виникають класи буржуазного суспільства, Великобританія, а слідом зі нею й інші метрополії, були зацікавлені в розвитку у цих країнах окремих галузей економіки, зокрема, гірничовидобувної, текстильної, переробної. Проте, колонізатори, коли це було Їм вигідно, підтримували реакційні правлячі кола Й залишали без змін їх традиційний спосіб життя. На початок XX ст. тут накопичується «горючий матеріал». Передові класи країн .Сходу віднімаються на боротьбу як проти Іноземної експлуатації, так І феодальних пережитків. Найефективніше ці процеси відбувалися в Китаї, Індії, Туреччині, Ірані.

СІНЬХАЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1911-1913 р.р, у КИТАЇ.

У-кінці XIX на початку XX ст провідні держави Заходу, а також Росія та Японія прискореними темпами ділили Китай на сфери впливу, перетворюючи цю країну на аграрно-сировинний додаток до своїх економік. Від такої політики страждали, як народні маси, так і новонароджена національна буржуазія Й Інтелігенція. В Китаї піднімалася хвиля національно-визвольної боротьби.

У 1905 р. в Токіо було створено «Китайський об'єднаний революційний союз». В основу своєї діяльності він поклав три народних принципи, що були сформульовані Сунь Ятсеном. Перший з них «націоналізм» полягав у ліквідації маньчжурської династії, вигнанні Іноземців та приходу до влади національного уряду. Другий принцип — «народовладдя», підрозумівав встановлення республіканського правління. Третій — «народне благоденство» — передбачав проведення поступової націоналізації власності іноземних громадян. Таким чином програма «трьох народних принципів» визначила мету

Китайської революції, хоча серед членів «Союзу» ставлення до неї було неоднозначним буржуазно-поміщицькі кола вбачали в цій програмі наступ на їх права і не розділяли її.

В 1906—1907 рр. в Китаї відбулося кілька повстань, організованих «Союзом», але вони закінчилися поразкою і їх керівники емігрували спочатку до Японії, а потім у В'єтнам, звідки були депортовані французькими колонізаторами . Сунь Ятсен перебирається у СІЛА. У зв'язку з піднесенням народного руху правляча в Китаї маньчжурська династія йшла на деякі реформи. Зокрема, відмінялися привілеї дворянства, за європейським зразком реорганізувалася армія, уніфіковувався грошовий обіг, створювалися національні банки, та акціонерні товариства. Значні зміни відбулися в галузі освіти. 1908 р. Кількість учнів гімназій та шкіл з рідною мовою викладання перевищила 1 млн. чоловік.

В країні утворювалися ліберально-буржуазні партії та організації. Уряд обіцяв через 9 років прийняти конституцію.

Проте, смерть імператриці ЦИ СІ та імператора Гуансюя поклали край реформам. На троні опинився 3-х річний Пу І- За нього почала правити реакційна кліка, яка навіть такого поміркованого

13

діяча і монархіста» як Юань ПІІкай відправила у відставку. В цих умовах національна буржуазія піднімається на боротьбу не тільки проти правлячої династії, а й іноземних колонізаторів. Рушійною силою цієї боротьби виступили народні маси.

10 жовтня 1911 р. в Учані поліція напала на слід революційної організації. Розпочалися арешти, щоб запобігти її розгрому, члени організації виступили зі зброєю в руках. До повсталих приєднався гарнізон У чана, згодом студенти та робітники металісти.

Учанське повстання поклало початок широкій революційній хвилі, що прокотилася по всій країні. Найближчими днями влада цинського уряду була повалена в Хянькоу і Ханьяні. В листопадів Шанхаї. 2 грудня повсталі захопили Нанкін — південну столицю Китаю. Практично південь країни відокремився від півночі

На батьківщину з еміграції повертається Сунь Ятсен. 29 грудня делегати провінцій, які зібралися у Нанкіні на конференцію, проголосили утворення Китайської республіки. Сунь Ятсеня обрали її тимчасовим президентом. 1 січня 1912р. він прийняв присягу.

У Північному Китаї до влади прийшов Юань ПЕкай. Спочатку правляча династія запропонувала йому стати головнокомандуючим військовими силами, а потім прем'єр-міністром. Фактично він перетворився в повно-власного диктатора краю. 12 лютого Юань ПІікай змушує регента від Імені 6-ти річного імператора Пу 1 підписати акт Про зречення від престолу. Наступного дня Сунь Ятсень подав у відставку на користь Юань Шікая Нанківські національні збори обрали його президентом. В березні була прийнята тимчасова конституція Китайської республіки, підготовлена ще Сунь Ятсеном. В ній закріплювалися буржуазно-демократичні свободи. Це було великим кроком на шляху до цивілізованого суспільства.

Проте, боротьба за владу після встановлення республіки не припини лася. Юань ПІікай переносить столицю до Пекіна, де мав сильніші позиції, і починає наступ на демократичні сили. В цих умовах Сунь Ятсен в серпні 1912 р. на базі «Союзу» та деяких Інших організацій створює нову партію— Гоміньдан.

На виборах до парламенту навесні 1913 р. ця партія отримала більшість, шість, але Юань Щікай не бажав допускати "й до влади. За його накази було вбито Сун Цзаожена, кандидата від Гоміньдану на пост прем'єр-міністра, а парламент розігнано.

.'У відповідь Сунь Ятсен зажадав відставки Юань Шікая і закликав народ до нового виступу. В травні сім південних провінцій заявили про відділення від Пекіна Почалася громадянська війна між Півднем та Північчю. Проте в кінці літа революційні війська зазнали поразки. В листопаді 1913 р. Юань Шікай заборонив діяльність Гоміньдану. Сунь Ятсен знов був змушений емігрувати.

Після розгону Парламенту з конституції були вилучені статті про демократичні свободи. Почалася підготовка до реставрації, монархії. Але смерть у червні 1916 р. не дала ЮаньШікаю змогу виконати задумане. Найважливішим підсумком революції, що увійшла в історію під назвою сіньхайська (сіньхай — назва року за китайським місячний календарем була ліквідація маньчжурської династії, встановлення республіканського правління. Але, як і раніше, в країні панував іноземний капітал та поміщицьке землеволодіння.

ІРАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1911 РОКІВ

Як і Китай, Іран потрапив в економічну й політичну залежність від Великобританії та Росії, але зберіг своє власне правління — владу шаха. Його адміністрація захищала інтереси найбільш консервативних сил в суспільстві, заважала розвитку країни по шляху прогресу. Крім того в Ірані традиційно Існував глибокий конфлікт між світською та духовною владою майже все населення країни було мусульманами — шиїтами. Вони не визнавали законності влади шаха, який на їхню думку, не був потомком пророка Мухамеда. Тому в Іранській революції 1905—1911 рр. переплелися як соціальні, так і релігійні мотиви.

Революцію в. Ірані можні охарактеризувати як антифеодальну та анти імперіалістичну. Вона була викликана важкими умовами Життя народ;» мас, які зазнавали жорстоких утисків як з боку свого феодально-абсолютинського режиму, так і іноземних поневолювачів. Великий вплив на революційне піднесення мали події 1905—1907р. в Росії, де на нафтопромислах в Баку працювало багато іранських робітників (за деякими даним майже 20% всього пролетаріату). У 1905 р- їх було звільнено й відправлено на батьківщину. Це призвело до загострення ситуації в Ірані. Революційні виступи почалися в грудні 1903 р. в Тегерані на знак протесту проти розправи місцевої влади над старим сеїдом

14

- потомком Пророка, розпочалися мітинги й .демонстрації. Шах пообіцяв покарати винних, але не виконав обіцяний. Влітку 1906 р." піднялася нова хвиля народного невдоволення. Цього разу демонстранти вимагали прийняття конституції та обрання меджлісу (парламенту). Шах змушений був літи на поступки. В жовтні розпочав роботу перший Іранський меджліс, який розробив конституцію, проголосив країну конституційною монархією та прийняв ряд законів про обмеження прав феодальної аристократії.

Національна буржуазія вважала революцію закінченою але народні маси продовжували боротьбу за подальші реформи. За прикладом російських робітників, вони почали створювати органи революційної влади (енджумени), які контролювали дії шахської адміністрації на місцях, вводили тверді ціни на хліб, виконували судові функції тощо.

У квітні 1907 р. меджліс узаконив статус енджументів, хоча і обмежив їх права економічними питаннями. У відповідь в країні поширився рух моджахедів — бійців за віру. ідею та справедливість. Вони формують різні організації, в тому числі й нелегальні, зокрема збройні загони - федаїв — людей, які готові були пожертвувати собою заради ідеї. Новий шах Ірану Мухамед Алі, що вступив на престол у 1907 р., при підтримці урядів Великобританії та Росії, в 1908 р. здійснив двірцевий переворот, розпустив меджліс, увів у Тегерані військовий стан. Комендантом столиці було призначено російського полковника Ляхова, командира іранської козачої бригади.

Наступ реакційних сил викликав нову хвилю масових невдоволень, вершиною яких стало збройне повстання в Тебрізі — адміністративному центрі іранського Азербайджану. Невдовзі всі північні провінції країни виступили проти шаха. Загони федаїв оточили Тегеран і в 1909 р. скинули шаха Мухамеда Алі, який емігрував у Росію. Новий шах Ахмед скликав другий меджліс відновна дію конституції. Нова система виборів привела в парламент ліберальних поміщиків та торговельну буржуазію, які не змогли закріпити завоювання революції. Наприкінці 1911 р. вона була остаточно придушена — меджліс, та енджумени розпущені, прогресивні газети-Накриті. Вирішальну роль в її розгромі відіграли російські та англійські війська.

Але незважаючи на поразку революції, в країні збереглася конституція. Ірак формально став конституційною монархією.

МОЛОДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. 1908-1909 РОКІВ.

Революційні події в сусідніх державах Росії Та Ірані справили великий вплив на .піднесення національно-визвольного руху в Османській імперії. 1906 р. повстали моряки турецького флоту, а 1907-го р виступили робітники Ерзурума, посилився національний рух арабів. Створюються неле­гальні революційні організації та групи. Серед них виділялася організація «Єднання і прогрес» що спиралася в основному на молоде офіцерство, її метою було відновлення конституції 1876 р., проведення поміркованих буржуазних реформ, модернізація суспільства за європейським зразком.

В Європі членів цієї організації називали молодотурками. Наприкінці 1907 р. в Парижі вони провели з'їзд представників різних організацій, на якому було прийнято рішення про підготовку збройного повстання проти султана.

Воно розпочалося у липні 1908 р. .виступом військових частин, розташованих в Македонії під командуванням майора Ахмеда.

Повсталі направилися до Стамбула і були активно підтримані столичним гарнізоном. Це .змусило султана скликати парламент І відновити дію. конституції 1876 р. Молодотурки задовольнилися своєю першою перемогою, їх подальші дії були повільні й нерішучі. Цим скористався султан, який при підтримці духівництва та лідерів реакційних організацій вчинив 13 квітня 1909 р. заколот Хоча молодотурки швидко його придушили, вини не виконали своїх обіцянок і не провели антифеодальної реформи.

Обмежений характер революції в Туреччині пояснюється: слабкістю соціальних сил, що виступали за буржуазний шлях розвитку країни. Негативну роль відіграв і націоналізм молодотурок, їх ідеї пантюркізму, збереження єдиної й неділимої імперії. Вони не поділяли прагнення поневолених народів Османської Імперії створити свої національні держави.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В ІНДІЇ

На відміну від Китаю, Ірану та Туреччини, Індія була безправною колонією Великобританії, у той же час метрополія доклала певних, зусиль І для створення в Індії сучасного сектору економіки, це дало змогу розвиватися пролетаріату, національній буржуазії. Остання навіть мала свою політичну

15

партію — Індійський Національний конгрес, створену ще в 1885 р. Але серед її членів не було єдності поглядів якщо помірковані діячі погоджувалися на самоуправління в _ рамках Британської імперії то радикально настроєні члени виступали за повну незалежність країни. Приводом до початку національно-визвольного руху стало рішення віце короля Дж.Керзона про розподіл на дві частини Бенгалії, однієї з иайбагатших й найквітучіших провінцій. Це означало розкол єдиного народу.У відповідь на такі дії колоніальної адміністрації по всій країні почався «рух свадеші» «бойкот англійських товарів з метою розвитку місцевої промисловості». В 1907 р. Він переріс у рух «свараджі» (самоуправління). Страйки, мітинги, демонстрації проходили в Бенгалії, Пенджабі, Мадрасі та в інших провінціях Індії.

Кульмінацією став загальний політичний страйк робітників Бомбею в липні 1908 р., на підтримку Б. Г.Тітлака, лідера лівого крила Національного конгресу, якого англійці засудили до 6 років тюремного ув'язнення за антибританську, діяльність, бомбейський страйк і піднесення національної визвольного руху змусили колоніальні власті піти на поступки; збільшилося представництво місцевого населення в дорадчих органах влади як в центрі, так і на місцях. В 1911 р. лорд Керзон відмінив своє рішення про розділ Бенгалії і переніс столицю з Калькутти в Делі.

Незважаючи на це національно-визвольному рухові в Індії на початку XX ст. не вдалося досягти своєї мети: для успіху іще не визріли соціальні сили, а авангард руху ще не мав широкої народної підтримки,

МЕКСІКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1911—1917 РОКІВ

На початку XX ст. Мексіка переживала .глибоку політичну кризу. Як і в Інших країнах Латинської Америки, тут панували великі латифундисти (поміщики), а також значний вплив мав іноземний капітал. Така становище не задовольняло національну промислову та торговельну буржуазію. Вона прагнула добитися-політичної влади. Другою гострою проблемою було аграрне питання. Поміщики-латифундисти присвоїли собі общинні землі.

Це викликало масовий селянський рух. На півночі народне повстання очолив майбутній генерал Панчо Вілья (1877—1923). На півдні Діяла партизанська армія під проводом Еміліо Сапати (1868— 1919). Згодом він теж був удостоєний звання генерала революційної армії.

Селянський рух співпав з активізацією дій ліберальної буржуазії, яку не. задовольняла реакційна політика президента генерала Порфіріо Діаса, який знаходився при владі з і 1876 року.

Політична криза загострилася 1910 р. у зв'язку з проведенням Діасом чергової «виборчої кампанії». На цей раз на відміну від минулих років опозиція мала свого кандидата на пост президента Франсіско Мадеро (1873—1913) син багатого капіталіста, він отримав освіту в СІЛА, видав газету «Демократ»;

був лідером Національно-ліберальної партії. У 1908 р. Мадеро опублікував програму буржуазно-демократичних реформ, яка знайшла безліч прихильників.

Напередодні виборів генерал Діас заарештував Мадеро, але той звільнився під заставу. І виїхав у США. Діас, безумовно «перемін) на виборах. Мадеро - опублікував за кордоном матеріали про фальсифікацію виборів та закликав своїх співвітчизників підняти повстання. У відповідь на цей за клик у різних місцях .країни почалися масові виступи, у тому числі в армійських частинах. Ці події стали початком мексіканської революції.

7 червня 1911 р. Ф. Мадеро повертається до Мехіко. Престарілий диктатор Діас тікає з Мексики. 2 жовтня того ж року Мадеро було обрана президентом. До влади прийшов буржуазно-поміщицький блок ліберальної орієнтації.

Ставши президентом. Мадеро не поспішав виконувати свої обіцяння та запроваджувати реформи:

Він повів боротьбу за роззброєння селянських армій Це привело до розколу єдиного революційного фронту, чим скористалися реакційні .елементи. Спроби уряду Мадеро зменшити вплив іноземного капіталу викликали незадоволення СІЛА.

Змова проти Мадеро остаточно оформилася на початку 1913 Р. її очолив генерал Уерта. 18 лютого президента та його оточення було заарештовано, а через кілька днів — страчено. Президентом став генерал Уерта.

Реставрація диктаторського режиму викликала в країні масове невдоволення. Селянські армії Сапати та Вільї об'єдналися. На шлях боротьби з диктатурою встала буржуазія, землевласники, сільськогосподарські та промислові робітники. Повстанці оточили столицю. В липкої 1914 р. Уерта відмовився від влади, а в грудні в Мехіко вперше зустрілися селянські ватажки Салата та Вілья. Не

16

знайшовши спільної мови, вони відмовилися формувати уряд. Президентом було призначено В. Карренсу.

У січні 1915 р., новий, президент видав закон про аграрну реформу, де передбачалося повернення селянам общинної, землі. Крім того він опублікував ряд інших прогресивних реформ. Однак, продовжував боротьбу з селянськими збройними формуваннями. На початок 1917 р. вони практично буди розгромлені. Трагічно загинули їх керівники Салата та Вілья.

Уряд Карренси прийняв, також ряд заходів по обмеженню іноземного капіталу. Це викликало різке, невдоволення з боку США. Двічі (1914 та 1916 р.р.) американські війська порушуючи кордон, вступали на територію Мексіки, але всенародний опір змушував їх відступати.

В таких, умовах почалася розробка нової конституції, яка виявилася найбільш передовою конституцією того часу. В ній було закріплено республіканську форму правління, основні політичні свободи громадян, визначено: функції законодавчої та виконавчої влади Прийнята вона законодавчими зборами 31 січня 1917 р., а вступила в силу 1 травня 1917 року. .

Мексиканська революція була за характером демократичною, антифеодальною, народною революцією. Це визначило й перемогу. Велику роль відіграла національна буржуазія, яка прагнула прийти до влади, провести . необхідні реформи, зменшити вплив реакційних планів та іноземного капі талу. Вході революції було вирішено також аграрне питання.

Національно-визвольний рух в Африці.

На початок XX ст. європейці завоювали й перетворили на колонії понад 90% території Африки. Колонізаторів приваблювала можливість мати величезний зиск від безжалісної експлуатації дешевої робочої сили африканців — на шахтах і рудниках, де видобували золото й алмази, а також: на каучукових, кавових і цитрусових плантаціях.

Колонізаторська політика європейців зустрічала рішучий опір і сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби.

Понад 13 років англійці намагалися завоювати Східний Судан. Врешті. І їхні війська були оточеній знищені в м.Хартумі суданцями під керівництвом Махді. Лише забезпечивши собі цілковиту перевагу в силі, англійці в 1899р. здобули перемогу над махдістами.

Протягом 1904—1907 рр. героїчний опір німецьким колонізаторам чинили племена героро і готтентотів у Південно-Західній Африці (нинішня Намібія). Німці жорстоко розправилися з повстанцями — із 300 тис, готтентотів живими залишилися тільки 60 тисяч. Інакше склалася доля ефіопського народу. Італійські колонізатори зазнали нищівної поразки в битві при Адуа. Італія мусила визнати незалежність Ефіопії. Але це був виняток. Більшість національно-визвольних рухів у тогочасній Африці закінчилася крахом.

Країни Центральної і ГІівденно-Східної Європи.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА. На початку XX ст. більша частина народів ГОвдеио-Східної Єаропи ще залишалися під гнітом Австро-Угорщини та Османської Імперії.

До складу монархії Габсбургів входили хорватські, словенські, частина сербських і румунських земель. Туреччина зберігала контроль над Албанією та деякими іншими країнами.

Австро-Угорщину часто називали «клаптиковою імперією», тому що на її території ні одна з підлеглих країн не складала навіть чверті загальної кількості населення. Найчисельнішими були австрійці (23,5%) та угорці (19,1%). далі йшли чехи й словаки (16,5%). серби й хорвати (16,1%). поляки (10%), українці (8%), румуни (6,5%) та інші.

Крім національної відмінності існувала й релігійна: австрійці, італійці та поляки були католиками, чехи й німці— протестантами, хорвати — мусульманами, українці—православними або уніатами.

Відповідно до домовленості Австрії з Угорщиною про об'єднання 1867 р. Австро-Угорщииа вважалася дуалістичною (двоєдиною) монархією австрійців й угорців. Австрійський імператор Франц Йосип був одночасно угорським королем. Він видавав законодавчі акти, затверджував склад уряду, а також був головнокомандуючим австро-угорської армії- Кожна з країн мала свої парламенти й уряди, що затверджувалися імператором. Спільними були лише міністерства — військове, іноземних справ та фінансів. Загального виборчого права не існувало- Правом голосу користувалися ті, хто мав яке-небудь майно;

голосування було відкритим. В районах компактного проживання деяких національностей існували свої конституції, діяли місцеві парламенти, органи самоуправління.

17

Уряд Австро-Угорщини намагався покінчити з національним рухом, подавити прагнення народі до незалежності. Декілька разів він розпускав місцеві парламенти та органи самоуправління. Так, зокрема 1912р. було розпущено парламент Хорватії і припинено дію конституції в 1913 р; те ж саме сталося з чешським парламентом. В результаті в країні загострилися національні й соціальні суперечності.

Тим часом на південному сході Європи існували національні держави: Греція, Румунія, Сербія, Болгарія (з 1878 р.). В економіці та соціальній структурі населення кожної з них були значні відмінності, наприклад, Греція мала великий торговельний флот, а національна буржуазія займалася широкою міжнародною торгівлею.

У Румунії влада належала поміщикам і великим землевласникам. Болгарія і Сербія, навпаки, не мали великих землевласників, бо поміщицькі землеволодіння тут розпалося внаслідок російсько-турецької війни 1877-1878 рр. У маленькій Чорногорії зберігалися елементи патріархальних відносин. Спільними у балканських народів було те що всіх їх визискував європейський капітал. Між великими державами не вщухало гостре суперництво за вплив на Балканах, їм постійно загрожувала австро-німецька агресія. БАЛКАНСЬКІВІЙНИ.

На початку XX ст. стало ясно, що турецьке панування над деякими балканськими народами підходить до кінця, в березні 1912р. Болгарія і Сербія уклали договір про взаємодопомогу в разі нападу на одну з цих країн. Метою дововору була війна з Туреччиною- В травні до цього до говору приєдналася Греція а пізніше — Чорногорія.

Війна з Туреччиною розпочалася в жовтні 1912р. Протягом місяця турецькі сили були розгромлені в Македонії, Косові, Північній Албанії та інших стратегічних районах. З грудня Туреччина попросила перемир'я. В Лондоні відкрилися мирні переговори, але в лютому 1913-го воєнні дії знову відновилися. Однак після падіння Андріанополя Туреччина знову змушена була просити миру. ЗО травня Османська Імперія і балканські держави підписали в Лондоні мирний договір- Туреччина зазнала цілковитої поразки

Міжнародні відносини наприкінці ХІХст. На початку XX ст.

ПРИШИЙ СТВОРЕННЯ ДВОХ ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИ^ШИХ БЛОКІВ.

Зовнішня політика великих індустріальних держав у кінці XIX — на початку XX ст. повністю підпорядкувалася їхнім економічним інтересам —боротьбі за ринки збуту товарів і капіталу, використання дешевої робочої сили та вигідних джерел сировини.

Велике значення мало також наростання революційного і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подолати внутріполітичні кризи у своїх країнах шляхом тоталітаризації економіки та підготовки до війни.

Нерівномірність економічного й політичного розвитку цих держав при звела до посилення боротьби між ними, найгостріші суперечності виникли між Великобританією і Німеччиною.

Великобританія володіла найбільшою кількістю колоній і займала перше місце в світі за обсягом зовнішньої торгівлі та вивезення кіпіталу. При поділі світу Німеччина дістала колоній значно менше, ніж інші держави. Але в 90-х рр. ХЕХ ст. вона, завдяки швидкому розвитку промисловості, випереджала Великобританію за обсягом виробництва. Правлячі кола Німеччини стали на шлях докорінного переділу світу на свою користь. Однак їхні інтереси наштовхнулися на протидію Великобританії.

На початку XX ст. союзниками Німеччини в Європі були Австро-Угорщина та Італія. . . У 1882 р. вони утворили Троїстий союз. Італія поступово почала відходити від тісного співробітництва з цими країнами.

Німеччині й Австро-Угорщині протистояв російсько-французький союз, укладений, 1892 р. В умовах загострення англо-німецьких суперечностей Великобританія йде на зближення з Францією та Росією. 1904 р. підписується англо-французька угода під назвою Антанта, яка регулювала колоніальні претензії держав-учасниць. Франція визнала панівне становище Великобританії в Єгипті, а та, в свою чергу пообіцяла не чинити пете шкод Франції в захопленні Марокко.

1907 р. було укладено англо-російський договір, який передбачав розподіл сфер впливу між цими державами в Ірані. Афганістані та Тібеті. Таким чином 'у Європі сформувалися дм блоки — Троїстий Союз і Антанта. Вони готувалися до війни за переділ світу. '

ПЕРШІ ВІЙНИ ТА МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ XX СТ.

18

На початку XX ст міжнародні кризи і війни відбувалися майже щорічно. Перш гака війна спалахнула 18&8 п. між США та Іспанією. В її результаті перемогли США. До них відійшли Пуерто-Ріко, Філліпіни, о. Гуем з групи Маріанських островів. Куба була оголошена «незалежною», але фактично підпала під протекторат США.

У 1899—1902 рр. проходила англо-бурська війна бури — потомки голландських переселенців), яка закінчилася загарбанням Великобританією багатих на алмази і золото двох бурських республіку Південній Африці — Трансвааля і Оранжевої республіки. В ході. бойових дій тут вперше були використані деякі «новинки »_ що стали прикладом для багатьох армій світу: англійці застосували кулемети, ввели маскувальний одяг тилу «хакі», побудували укріплені окопи. Компроміс між англійцями та білими бурами, які по відношенню до чорних аборигенів були теж колонізаторами, завершився утворенням ГНвденно-Африканського Союзу, що отримав статус домініона. '

Російсько-японська війна 1904—1908 рр. була війною за переділ її територій та сфер впливу на Далекому Сході, в ній Великобританія була на боці Японії. Ця війна закінчилася поразкою Росії і підписанням 5 вересня 1905 р. в м.Порсмуті (США) мирного договору, за яким Японія відібрала у Росії, південну половину Сахаліну і Порт-Артур, залізницю в Південній Маньчужурії. Це дозволило Японії посилити свій вплив на Далекому Сході в 1910 р, провести аннексію Кореї. Правлячі кола «Країн, де сходить сонце» прагнули до широкомасштабної експансії в Китаї та Південно-Східної Азії. Це в майбутньому повинно було зштовхнути Їх з США. В 1901—1906 р.р. виник гострий конфлікт між Німеччиною, Англією і Францією за панування в Марокко. Німеччина прагнула отримати свою частку від поділу цієї країни на сфери впливу. Вона наполягала на скликанні міжнародної конференції і погрожувала Англії та Франції війною. Хоча конференція в іспанському місті Алхесірасі в січні 1906 р. визнала незалежність Марокко, фактично хазяйкою країни поступово ставали Франція і частково Іспанія. В 1908—1909 рр. виникла Боснійська криза між Росією і Австро-Угорщиною після анексії останньою Боснії та Герцеговини. Росія намагалася активним втручанням допомогти Сербії у протидії Австро-Угорщині, однак в 1909 р. була змушена піти на поступки. У 1911 р. знову загострилося Марокканське питання у зв'язку з повстанням проти султана Марроко. Німеччина відправила до Марокканського берег а крейсер "Берлін" і канонерку "Пантера". Знову на допомогу Франції прийшла Англія. Рішучі дії останньої заставили відмовитися Німеччину від своїх намірів.

В 1911р відбулася італо-турецька війна. У вересні італійські десанти висадилися в Північній Африці і в результаті бойових дій з турецькими військами захопили Триполітанію і Кіренаїку, які складали італійську колонію Лівію.

Розвиток науки і культури на початку ХХст.

ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ.

Головними ідейно-політичними течіями в країнах Західної Європи і Північної Америки в той час були консерватизм, лібералізм та соціалізм, які склалися ще в XVIII— XIX ст. 37 Консерватора (від латинського «консервація» — збереження) виступали за зміцнення устоїв суспільства: сім'ї, соціальної Ієрархії, тих порядків, що існували. Вони не відмовлялися від необхідності проведення реформ, проте намагалися уникнути їх. '

Ліберали (від латинського «лібераліс» — вільний) боролися за свободу слова, друку, віросповідання, вільну політичну .діяльність. Одним з головних пунктів їх доктрин була критика державного втручання в торгівлю та приватне підприємництво Ліберали виступали проти революції. протиставляючи закликам до повалення існуючого ладу політику ' соціальних реформ. На їх думку, це давало можливість зменшити соціальну напруженість, покращити життя трудового народу і поступово перетворити суспільство на більш справедливе за умови збереження влади буржуазії.

Соціалісти (від латинського «соціаліст» — суспільний, товариський) прагнули замінити капіталістичне суспільство, побудоване на засадах приватної власності, на соціалістичне, з суспільною власністю на засоби виробництва та знаряддя праці й відсутністю 'експлуатації людини людиною. Соціалістичні ідеї знаходили підтримку головним чином серед робітників, а також інтелігенції, дрібної буржуазії та службовців.

В соціалістичній ідеології Існувало декілька різних напрямів. Найбільш популярним серед них був марксизм. Його представники вважали, що головною рушійною силою суспільного розвитку е класова боротьба. З її допомогою пролетаріат повинен покінчити з капіталізмом і встановити безкласове соціалістичне суспільство.

19

В марксизмі теж не було повно єдності .поглядів його прихильників, існувало дві течії:

революціонерів та реформістів. Революціонери особливо більшовики на чопі з В. Леніним в Росії) були переконані, що перехід від капіталізму до соціалізму можливий лише завдяки насильницькій революції 1 встановлення диктатури пролетаріату. Прибічники реформ — соціал-реформісти (пізніше соціал-демократи), — вважали, що такий перехід необхідно здійснити мирним шляхом, за допомогою реформ.

близьким до соціалізму був анархізм (від грецького «анархія» — безвладдя). Анархісти теж прагнули знищити капіталізм 1 побудувати безкласове суспільство, але на відміну від соціалістів, заперечували необхідність державної влади. В робітничому русі анархізм часто виступав у формі анархо-синдикалізму, прибічники якого головною формою об'єднання трудящих вбачали не політичні партії, а профспілки (французькою мовою —.«синдикати»), Анархо-синдикалісти відкидали збройне повстання проти буржуазії, закликали до страйків, бойкотів, саботажу виробництва.

РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ.

У філософській думці того часу теж існували полярні точки зору. Гостра дискусія відбувалася між прихильниками матеріалізму та ідеалізму, популярним стає прагматизм (від грецького «прагма» — справа, дія), який належав до суб'єктивно-ідеалістичної течії. Його прихильники звинувачували класичну філософію у відриві від життя, в абстрактності та пропонували зайнятися розв'язанням практичних завдань, що виникають у реальному житті людей. Істина це те, вважали прагматики, що «краще працює на неї, краще підходить до кожної частини життя і поєднується і нашим досвідом. Ця течія була найпопулярнішою у СІЛА. -

Іншою, досить поширеною течією у філософській думці був позитивізм. Прихильники цього вчення оголошували єдиним джерелом істинного, справжнього пізнання конкретні (імперичні) науки та відкидали нізпаральну значимісгь філософського дослідження. Позитивісти підкреслювали, що істину можливо пізнати лише за допомогою дослідів, методами конкретних наук, а абстрактні положення філософії, які не можуть бути перевірені за допомогою досліджень, вважали безглуздим. Позитивісти набули популярності у Франції.

В Німеччині успіхом користувалася «філософія сили», яку проповідували Л. Шопенгауер та Ф. Ніцше- «Останній сформулював ідею надлюдин і розробив цілу концепцію визволення іі «життєвих сил». На питання «Що добре? Ніцше відповідав "Все, що укріплює розуміння влади прагнення влади та саму владу людини". — «Що погане?» «Все, що витікає з її слабкості». Таким чином піп ставив надлюдину «по той бік добра і зла. Такі висловлювання філософа справедливо вважалися як виправдання «насильству як підрив позитивних цінностей людської цивілізації. Його послідовники створили культ сили і виправдовували агресію про ти інших народів.

Деякі з-них почали проповідувати мілітаризм, тобто закликати готуватися до війни з метою завоювання нових земель, нових ринків збуту.

На противагу цим теоріям в філософській думці існувала іще з часів Відродження така впливова течія як гуманізм (від латинського «гуманус» людяний). Його прихильники клопоталися про всебічний розвиток людини про створення для неї сприятливих умов життя. Вони проголосили свободу людської особистості, виступали проти релігійного аскетизму, за право людини на задоволення земних потреб.

У кінні XIX — й4 початку XX ст в Європі та СІЛА набула поширення соціологія — наука про різні сторони розвитку суспільства. В деяких країнах в цей час стала досить популярною така течія, як соціал-дарвінізм. Ця теорія розглядала боротьбу за існування 1 природний відбір як головний стимул суспільного прогресу. Подальший розвиток соціології допоміг по-збутися обмеженості соціал-дарвінізму.

НАУКИ І ТЕХНІКИ.

Величезний вплив на розвиток суспільства па початку XX ст. мали науково-технічні досягнення. Деякі з них повністю перевернули минулі уявлення про побудову матерії. Так, англійський фізик Дж. Томсон 1897 р. відкрив першу елементарну частку електрон, яка входила до складу атома. Виявилося що атом непостання неділима частка матерії, як вважалося раніше. В 1911р англійський фізик Е. Резерфорд запропонував першу планетарну теорію побудови атома. В 1913 р ця теорія була доповнена датським фізиком П. Бором, який ввів уяву про стрибко подібний перехід електрона з однієї орбіти на іншу. Ідеї Бора стали фундаментом квантової механіки.

20

Корінні зміни відбулися також: в традиційному уявленні про простір час та рух. У 1905 р. 26-річний німецький фізик А. Ейнштейн опублікував свою працю "Про електродинаміку тіл, що рухаються", в якій були закладені основи теорії відносності. Квантова механіка та теорія відносності в корені змінили погляди традиційної фізики.

Великі відкриття були зроблені в біології Спираючись на вчення її клітинну будову організму і теорію чеського натураліста Г.Менделя про фактори, що впливають на спадковість, німець А, Вейсман та американець Т. Морган створили основи генетики науки про спадковість серед рос лин і тварин.

Класичні досліди в галузі фізіології сердечно-судинної системи та органів травлення здійснив російський вчений В. П. Павлов.

Після вивчення впливу вищої нервової системи на хід фізіології процесів, він розробив теорію умовних рефлексів.

Австрієць 3. Фрейд відкрив основи психоаналізу - вчення відомі імпульси, мотивації, нахили. З часом психоаналіз поширився на філософію, історію, вивчення культури та релігії.

Досягнення біологічних наук дали міцний поштовх розв-иткові медицини. Німецький мікробіолог Р. Кох та його учні відкрили збудників туберкульозу, брюшного тифу, дифтерії, сифілису і створили ліки проти них. Лікарі різних країн світу розробили основи санітарії та гігієни заходи профілактики та попередженню епідемій.

Кардинальним кроком, у підвищенні енергозабезпеченості промислового виробництва та транспорту стало отримання електроенергії у великих розмірах за допомогою динамомашин, перші зразки яких з'явилася ще 70-х рр. XIX ст.

Подією, величезного значення булл поява компактного високоекономічного двигуна, що працював на рідкому паливі. Ця новинка німецьких винахідників Н. Отта (1875) та Р. Дізеля (1877) дуже швидко знайшли застосування в першому автомобілі Г. Даймлера та К. Бенца (1886, Ні меччина), першому літакові братів У. та О. Райт (1903. США), в першому тепловозі компанії Клозе-Шульцер ( 1912. Німеччина)

Талановитий американський механік-самоучка, згодом великий промисловець Г. Форд розробив та випробував декілька типів автомобілів найбільш популярна модель «Форд-Т» у 1908 р. була пущена в серійне виробництво. Автомобілі збиралися за допомогою конвейєра. Суть цього нововедення полягала в тому, що робочі місця розташовувалися по ходу технологічного процесу, а сам процес, розчленований на ряд простих операцій, здійснювався безперервно Кожна з цих операцій була хронометризовані, а виробничі норми визначалися за результатами праці найбільш міцних і а спритних робітників Цю систему організації праці розробив американський інженер Ф. У. Тейлор.

У першому десятиріччі XX ст. «Імперія Форда» випускала понад 300 тис автомобілів. За рік вони були надійні та відносно недорогі і стали символом переходу промислове розвинутих країн до нової автомобільної доби.

Поряд з автомобілем широкого використання набули й інші технічні новації- Посгійно поліпшувався телефонний зв'язок (винайдений А. Г. Беллом в 1876), сподобався людям грамофон Т. А. Едісона 1877), радіоприймач, сконс труйованний А. Поповим та Т. Марконі, кінематограф братів Л. І Ю. Люм'ер (1895). В цей час з'являються нові види міського транспорту в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі та ряді інших міст було збудовано метро, це набагато полегшило пересування простих мешканців цих міст.

Вдосконалювалася також військова техніка. Американський інженер X. Максим в 1883 р. винайшов станковий кулемет. Пізніше з'явилися легкі кулемети Інших систем. На початок першої світової війни було винайдено декілька типів автоматичних рушниць, з'явилися перші зразки напівавтоматичних гранат. Почали використовуватись броньові автомобілі на колісному ходу, озброєні кулеметами та дрібнокаліберними гарматами

Перші кроки робила військова авіація. Спочатку вважалося, що літаки потрібні лише для розвідувальних цілей але згодом ця думка змінилася. "

Гонка морських озброєнь привела до будівництва в Німеччині підводних човнів. Над водою вони рухалися за допомогою дизельної установки, а під водою — електродвигунів, що отримували енергію від акумулятор них батарей. '

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ ТЛ МИСТЕЦТВА.

21

Одним з найважливіших напрямів у літературі та мистецтві кінця XIX — початку XX ст. був неоромантизм- Його прихильники намагалися переосмислити минуле світової культури, створити Синтез культур, В рамках цього напрямку виник літературний символізм, який згодом поширився на Інші сфери мистецтва — театр, живопис, музику. Головним засобом художнього пізнання вважався символ. Центральним в ньому був культ найвищої довершеності — Споконвічної Жіночості. Представники цього напряму французькі поети Ш. Бодлер, П, Верпен, С. Маларме, російські - О. Блок, В. Брюссв, А. Білий; композитор А. Скрябін та ін. В образотворчому мистецтві символізм втілювався пластичними засобами стилю модерн (від французького — новий, сучасний). Найдосконалішим він виявився в архітектурі

Другим популярним напрямом в літературі та мистецтві стає авангардизм.

Він об'єднав декілька течій, представники яких відмовлялися від простого відтворення об'єктів-художньої творчості, а прагнули вникнути в суть явищ, внутрішній світ, характер людини. Ця тенденція знайшла своє найвиразніше виявлення в кубізмі. Засновники цієї течії французькі художники П. Пікассо, М. Дюан та Ж.Брак вважали основою всякої форми геометричні фігури. Відмовившись від передачі світла й кольору, як це робили їх попередники імпресіоністи кубісти почали зображувати об'єкти, розклавши їх на геометричні форми. Вони вибирали такі ракурси, які в звичайних умовах були неприйнятні оком.

Подальшим розвитком кубізму можна вважати створений К. Малевичем супрематизм (від латинського- найвищий). Найвідомішим його твором став «Чорний чотирикутник». Розмістивши на білому фоні чорний, ідеальний чотирикутний, Малевич створив символ вічного протистояння двох сил світла й темряви, добра і зла, минулого і невідомого майбутнього. Якщо кубісти і супрематисти зображували світ за допомогою геометричних форм, то інший французький художник А. Матісс звертається до природи і прагне знайти гармонію людини з оточуючим середовищем. В його картині «Танок» зображена ідеальна формула декоративної гармонії трьох сил — неба, землі й людей, трьох кольорів — блакитного, зеленого і багряного.

Пошуки свого місця в мистецтві повернули деяких митців до джерел своєї культури (ікони, ліпка лубок) або до «чи тих» східних культур. Вони почали відображати народне мистецтво і створили стиль неопримітивізм (П. Гоген у Франції, Н. Гончаров і М.Ларіонов у Росії). Зокрема Гоген відправився в Полінезію на о. Таїті. Його захопила недоторкана природа цих місць, а також, мудрість стародавніх міфів Художник засобами неопримітивізму прагнув створити образ гармонії людини і природи.

Крім цих напрямів нового, авангардного мистецтва, широкого поширення набув критичний реалізм. Його представники в літературі були французькі письменники Р. Ролан, А. Франс, американські - Дж. Лондон, Т. Драйзер, німець Т. Манн. англійський драматург В. Шоу та. ін. У їх творах знайшли відображення проблеми несправедливості суспільного ладу, соціальної нерівності, колоніалізму, мілітаризму, війни, які хвилювали людей в різних країнах світу.

На відміну від представників «чистого мистецтва», що прагнули відгородитися від реального життя, замкнутися у "вежі із слонової кості", представники цього напрямку намагалися відтворити життя у всій його складності і по можливості, змінити на краще.

Таким чином, розвиток культур на початку XX ст. відрізнявся велячем, різнобарвністю стилів і напрямів, плеядою блискучих імен літераторів, композиторів, художників, які жили й творили в той час.

Перша світова війна.

МІЖНАРОДНІ кризи першого десятиліття XX ст., Балканські війни, колоніальні суперечки вкрай загострили міжімперіадістичні протиріччя: англо-німецькі, франко-німецькі, російсько-німецькі і ро­сійсько-австрійські. Поділ Європи на два ворогуючих блоки держав — Антанту і Троїстий союз — означав неминучість широкомасштабного воєнного конфлікту. В рамках Антанти йшла консолідація сил — в 1906 р. між Англією і Францією була досягнута домовленість про спільні дії проти Німеччини, в 1912 р. обидві держави підписали військово-морську конвенцію, і Англія брала на себе оборону французького побережжя. Того ж року аналогічна конвенція була підписана між Францією і Росією. Від Троїстого союзу у зв'язку з італо-австрійськими протиріччями на Балканах відійшла Італія. Німеччина могла опиратися тільки на Австро-Угорщину. Внутрішнє становище цієї імперії було нестабільним і, колись могутня держава, перебувала ,під тиском національно-визвольних рухів.

22

Гонка озброєнь у країнах Європи досягла нечуваного розмаху. Франція збільшила війська, з двох до трьох років підвищила термін служби. В Росії в 1913 р. була введена Велика воєнна програма, яка передбачала технічне переоснащення армії. Найкраще змогла підготуватися Німеччина, чиї збройні сили спирались на величезний економічний потенціал. Перша світова війна була однією з найбільш кровопролитних в історії людства. На полях битв загинуло близько 10 млн. чол. Війна почалася І серпня 1914 р. і продовжувалась до 11 листопада 1918 р. Кількість воюючих держав збільшувалася до 1917 р. На боці Німеччини і Австро-Угорщини виступили Туреччина і Болгарія, створивши Четвертний союз. До Антанти приєдналися Японія, Італія, Португалія, Румунія, Сербія, СИТА, Греція. Війну Німеччині оголосили Китай, 14 держав Латинської Америки. Всього у війні взяло участь 38 держав з населенням понад 1 млрд. чол.

Франція прагнула взяти реванш за поразку у франко-пруській війні 1870-—1871 рр., повернути Ельзас і Ло-тарінгію, захопити у Німеччини Рейнську промислову зону, частину колоній.

Урядові й шовіністичні кола Росії висунули ідею вирішення в ході війни «національного завдання»

— вільного виходу до Середземного моря, що передбачало встановлення контролю над протоками Босфор і Дарданелли. Микола II навіть наполягав на включенні до складу Росії Константинополя, західного узбережжя Мармурового моря.

Таємні наміри воюючих держав зумовили рівень Їх підготовки, співвідношення сил і стратегічні плани. Країни Антанти значно переважали своїх суперників за кількістю військ і озброєнь (на 2 млн. чол., майже на 3 тис. гармат, на 286 літаків, мали в 5 разів більше крейсерів). Німеччина мала перевагу в якості озброєнь, швидких темпах мобілізації, виключній маневреності своїх військ, внаслідок розгалуженості мережі шляхів .сполучень тощо.

Початок війни. Стратегічні плани воюючих сторін

28 червня 1914 р. в м. Сараєво членами організації «Молода Боснія» був вбитий австрійський ерцгерцог Франц-Фердинанд. Це було початком світової війни. При підтримці Німеччини Австро-Угорщина пред'явила Сербії ультиматум, вимоги якого були несумісними з державним суверенітетом Сербії. Союзниця Сербії Росія спробувала ліквідувати конфлікт мирним шляхом, висунувши проект дипломатичного демаршу трьох держав — Англії, Франції і Росії. Однак союзники відмовились, а президент Франції Пуанкаре наполягав на проведенні «твердої» політики стосовно австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що Сербія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, Австро-Угорщина 28 липня оголосила війну Сербії. У відповідь Росія почала загальну мобілізацію, а 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, Водночас, відповідно до свого стратегічного плану, Німеччина почала концентрацію військ на західних кордонах і 8 серпня оголосила війну Франції. Берлін висунув вимогу перед урядом Бельгії пропустити німецькі війська через її територію. Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом до оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині.

Війна була несправедливого і загарбницькою для всіх держав воюючих блоків, кожна з яких переслідувала виключно свої цілі, намагаючись досягти їх за рахунок сусідів.

Основного метою Німеччини було захоплення величезних територій в Європі і Африці: Бельгії, частини Франції, Прибалтики, більшої частини України, Кавказу, Марокко, Конго, Єгипту, закріпити своє становище у. Туреччині і на Близькому Сході, витіснити Англію із Середземномор'я тощо. Берлін мріяв створити союз європейських держав на чолі з Німеччиною. Виношувалися плани проникнення німецького капіталу в Китай.

Не відставала від своєї союзниці і Австро-Угорщина, чиї наміри, щоправда, були дещо скромнішими. Планувалося захопити більшу частину Балкан, багаті нафтою райони Румунії.

Англія намагалася підірвати економічну могутність Німеччини, знищити її як суперника у торгівлі, встановити одноосібне панування на морях, захопити німецькі колонії, зміцнити своє стратегічне становище в Середземномор'ї, посилити свій вплив на Середньому Сході.

Франція прагнула взяти реванш за поразку у франко-пруській війні 1870-—1871 рр., повернути Ельзас і Ло-тарінгію, захопити у Німеччини Рейнську промислову зону, частину колоній.

Урядові й шовіністичні кола Росії висунули ідею вирішення в ході війни «національного завдання»

— вільного виходу до Середземного моря, що передбачало встановлення контролю над протоками Босфор і Дарданелли. Микола II навіть наполягав на включенні до складу Росії Константинополя, західного узбережжя Мармурового моря.

Таємні наміри воюючих держав зумовили рівень їх підготовки, співвідношення сил і стратегічні

23

плани. Країни Антанти значно переважали своїх суперників за кількістю військ і озброєнь (на 2 млн. чол., майже на 3 тис- гармат, на 286 літаків, мали в 5 разів більше крейсерів). Німеччина мала перевагу в якості озброєнь, швидких темпах мобілізації, виключній маневреності своїх військ, внаслідок розгалуженості мережі шляхів сполучень тощо.

В основі німецького плану війни, відомого як «план Шліфена» (за ім'ям начальника генерального штабу), лежала ідея миттєвої війни (бліцкріга) на Заході проти Франції. В Берліні планували, зосе­редивши велику частину військ, в одній генеральній битві розгромити французьку армію і ще до «осіннього листопада» завершити кампанію на Заході, після чого нанести удар по Росії.

Таким чином, основними фронтами війни були Західний і Східний.

Відповідно до плану німецькі війська вторгайся в Бельгію, захопивши Льєж і Брюссель, увійшли в Північну Францію, що дало їм можливість наступати на Париж. Французька армія й англійський армійський корпус не змогли зупинити німців в боях в Лотарінгії і в «прикордонній битві» поблизу Мобежа в Північній Бельгії. Становище Франції стало загрозливим. Напередодні війни російський Генеральний штаб розробив два варіанти ведення війни — на півночі, в Прусії, проти німецької армії і на півдні — проти армії Австро-Угорщини. Австрійська армія була порівняно слабкою, тому південний напрям видавався більш перспективним — давав можливість вивести Австро-Угорщину з війни, залишивши Німеччину наодинці з могутніми арміями Антанти. Оптимізм російського генерального штабу щодо Австро-Угорщини грунтувався на правильному аналізі її збройних сил. За чисельністю вони були одними з найбільших у Європі, що підігрівало загарбницькі амбіції правлячої верхівки імперії. Проте дві якості австро-угорської армії перетворювали її у вразливого суперника. По-перше, протягом другої половини ХГХ і початку XX ст. вона розвивалась екстенсивне: зростала загальна чисельність і витрати на утримання військ без належного технічного переоснащення, осучаснення військової доктрини, стратегічного і тактичного мислення. Австрійський генштаб дотримувався застарілих поглядів на ведення війни, надаючи перевагу обороні, облозі фортець, пішим передислокаціям військ, ефективним ударам кавалерії й обмеженим діям авіації. По-друге, політичне становище імперії Габсбургів з її невирішеним національним питанням обумовили багатонаціональний склад армії. В ній існували військові формування змішаного складу і формування, утворені за національною ознакою. Це таїло в собі потенційну небезпеку виникнення національних протиріч всередині армії. Зосередження російських військ поблизу Балкан дозволяло російському командуванню розгорнути наступ в напрямку Босфора і Дарданелл. Однак з початком війни дії російської армії були поставлені в повну залежність від подій на Західному фронті.

В розпал німецького наступу на заході 17 серпня російські війська силами двох армій (під командуванням генералів П. Ренненкампфа і А. Самсонова) перейшли в наступ у Східній Прусії, завдали поразки німецькій .армії в районі Гумбінена і почали тіснити Й до Кенігсберга. Німецьке командування змушене було зняти два корпуси із Західного фронту. Скориставшись неузгодженістю дій російських командуючих, німецькі війська під командуванням Гінденбурга і Людендорфа оточили і знищили два корпуси армії Самсонова, а у вересні повністю витіснили росіян із Східної Прусії.

Невдачі на півночі були компенсовані успішним наступом на півдні російського фронту, де як і передбачалося, російські війська захопили 3 вересня Львів, відкинуло австрійські війська за р. Сан, оволоділи фортецею Перемишль. Втрати австрійців складали близько 400 тис. чол., що впритул наблизило Австро-Угорщину до катастрофи.

На Західному фронті німецькі війська відмовилися від обхідного маневру на Париж, що дало змогу французьким військам почати контрнаступ. 5 вересня почалася битва на Марні, внаслідок якої німці відступили від -Парижа, зазнавши значних втрат. Восени 1914 р. продовжувалися локальні бої на півночі Франції і зрештою фронт стабілізувався по лінії Ньюпорт — Ельзас. Почалася позиційна окопна війна.

На Східному фронті восени австро-німецькі війська, побоюючись втратити промислову Сілезію, почали наступ на Варшаву. Однак в ході боїв під Варшавою й Івангородом російські війська зупинили 9-у німецьку армію і розбили 1-у австрійську. Невдачею завершився також наступ німецької армії в листопаді в районі Лодзі (Польща). Російські війська оточили і розгромили велику німецьку армійську групу генерала Шеффера.

Поразки німецької та австрійської армій на Західному і Східному фронтах означали крах німецького «бліц-крігу».

24

Останні місяці 1914 р, позначилися вступом у війну Туреччини, яка зобов'язувалася виступити на боці Німеччини, відповідно до таємного союзного договору від 2 серпня 1914р. Після його підписання в Мармурове море ввійшли два німецьких крейсери «Гебен» і «Бреслау», які змінили співвідношення сил на Чорному морі на користь Туреччини. В жовтні турецько-німецька ескадра почала бойові дії, обстрілявши Севастополь, Феодосію, Одесу і Новоросійськ. В листопаді Росія, Англія і Франція оголосили війну Туреччині. У грудні головні сили турецької армії атакували російські війська в Закавказзі, проте в Сарикамигиській битві були розгромлені, втративши 78 тис. із 90 тис. чол.

У 1915 р. основними фронтами залишалися Західний і Східний. Зрозумівши, що війною на два фронти досягти, вирішального успіху неможливо, німецьке командування вирішило перейти на Західному фронті до стратегічної оборонила основні сили зосередити на сході з метою нанесення вирішального удару по Росії і виведення її з війни. Розрахунки німецького командування спиралися на дані розвідки про недостатню підготовленість Росії до війна: військові запаси були розраховані лише на тримісячну кампанію, і вже 8 кінця 1914 р. багато частин відчували нестачу в боєприпасах і зброї. Вступ у війну Туреччини фактично означав економічну блокаду Росії, яка могла розраховувати лише на власні сили.

Ці фактори зумовили поразки російської армії в 79/5 р. з вражаючими втратами. В лютому-березні в боях біля Мааурських озер німцям вдалося витіснити російську армію із Східної Прусії. А в травні почався широкомасштабний наступ німецьких і австрійських військ на півдні російського фронту. Російські війська залишили Львів, згодом — Варшаву. Лише восени вдалося стабілізувати фронт, але німецькі війська окупували Галичину, Польщу, Литву, частково Прибалтику і Білорусію. Половина російської армії була виведена з ладу (150 тис. вбитих, близько 700 тис, поранених, 900 тис. полонених).

На Західному фронті відбувалися локальні битви у Фландрії і Шампані. Лише в травні німецькі війська активізували бойові дії північніше р. Іпр, де німці вперше застосували отруйні гази. Від газу загинуло 5 тис. і 10 тис. чол. було травмовано, Німеччина починає «підводну війну», і командири підводних човнів отримують наказ топити судна навіть нейтральних держав.

Навесні 1915 р. почалися активні переговори між Італією і країнами Антанти. Італію цікавила західна частина Балканського півострова, а також деякі території, які належали Австро-Угорщині, Туреччині та Албанії. Англія і Франція підтримували ці домагання Італії, і в квітні в Лондоні був укладений таємний договір, за яким країни Антанти обіцяли ці території Італії. В травні 1915 р. Італія розірвала договір про Троїстий союз і оголосила Австро-Угорщині війну. Проте успіхи італійської армії були дуже скромними і не могли вплинути на перебіг подій на інших фронтах.

Після тривалих переговорів у вересні 1915 р. Болгарія офіційно стала союзником Німеччини. В жовтні вона оголосила війну Сербії, і незабаром війська союзників повністю 'окупували її територію. Залишки сербської армії були евакуйовані на грецький острів Корфу. Поразка Сербії мала стратегічне значення — Німеччині вдалося встановити прямий зв'язок з Туреччиною.

На початку 1916 р. головні сили німецької армії були зосереджені на Західному фронті. У лютому почався наступ поблизу Вердена, який прикривав шлях на Париж. Кинувши в бій 12 дивізій, німецьке командування вирішило остаточно розгромити французькі і англійські війська. Битва під Верденом завершилася наприкінці 1916 р. Втрати з кожного боку перевищували 300 тис. чол. Остаточний результат її так і не виправдав сподівань німецького командування.

Не менш кривавою, запеклою і практично безрезультатною була друга найбільша битва на/?. Соммі. В червні—липні англійські та французькі війська перейшли в наступ, намагаючись прорвати німецький фронт і розвинути наступ на Брюссель, Однак добре укріплена оборона німців протягом багатьох місяців стримувала атаки союзників. Не змінило ситуації і введення в бій у вересні нової англійської зброї,— танків. Битва на Соммі завершилася в листопаді і втрати союзників склали понад 600 тис. чол., а німців — 450 тис. чол.

У червні 1916 р. почався наступ російських військ на півдні. Війська під командуванням генерала А. Брусилова прорвали фронт австрійців і німців протяжністю 350 км. Були зайняті Луцьк і Чернівці. Втрати противника складали близько 1,5 млн. чол. Німецьке командування змушене було припинити дії під Верденом і перекинути на схід 6 дивізій. Однак наступ російських армій не приніс стратегічних результатів. Він не був підтриманий іншими арміями. В жовтні активні бойові дії припинились і знову

25

набули позиційного характеру.

Румунія вступила у війну 18 серпня. Під натиском австрійських і німецьких військ румунська армія відступила, залишаючи ворогові свою територію. Лише наприкінці 1916 р. за допомогою російської армії вдалося зупинити австро-німецькі війська, які захопили Бухарест і більшість нафтових свердловин.

У 1916 р. становище країн Четвертного союзу було критичним. Майже половина армій була виведена з ладу, стратегічні резерви закінчувалися, валовий збір зернових скоротився вдвічі, зменшилися розміри посівних площ, була введена карткова система розподілу продовольства. Німеччина опинилася в економічній і військовій блокаді. Англія зайняла майже всі її колонії- Спроба прорвати блокаду в морській битві поблизу Ютландського півострова ЗІ травня 1916 р. закінчилася невдачею. В урядових колах визрівали плани мирних переговорів.

Вступ СІЛА у війну. Бойові дії в :-1917—1918 рр.

З початком першої світової війни США були нейтральною державою, однак відкрито підтримували країни Антанти. Війна стала «золотою жилою» для американських монополій. Уже в жовтні 1914 р. урядом було дозволено продавати воюючим країнам будь-які товари (включаючи озброєння). Країни Антанти почали касові закупки сировини для військової промисловості, продовольства, озброєння, що сприяло піднесенню економіки США. Прибутки монополій зросли в кілька разів. Через нейтральні країни США торгували з країнами Четвертного союзу. Збільшився торговельний флот, почалася реалізація широкомасштабної програми будівництва могутнього військового флоту.

Тісно пов'язаний з фінансово-промисловими колами, уряд США почав активну підготовку до вступу у війну. Приводом стала розв'язана Німеччиною підводна війна, яка завдавала великої шкоди США. Водночас Сполучені Штати хотіли закріпити свою економічну експансію, ставши лідером в міжнародних відносинах в повоєнній Європі, б квітня 1917 р. США оголосили про вступ у війну на боці Антанти.

Основні події розгорталися на Західному й італійському фронтах. Навесні французька армія спробувала прорвати німецький фронт у Франції. Безуспішні атаки коштували життя сотням тисяч воїнів. Влітку англійська армія так само 'безуспішно атакувала німецькі позиції в районі Іпра. Утримуючи оборону на Західному фронті, австро-німецькі війська в жовтні несподівано атакували італійців у гірському районі Капоретто. Італійська армія зазнала нищівної поразки, і союзникам, аби врятувати Італію від капітуляції, довелося спішно перекинути через Альпи 12 французьких і англійських дивізій. Вони стримали наступ противника в Італії.

На хід війни в 1918 р. значно вплинула жовтнева революція 1917 р. в Росії, встановлення там Радянської влади, початок громадянської війни й іноземної інтервенції.

Після Брестського миру з Радянською Росією Німеччина змогла зосередити великі сили для вирішального наступу на Західному фронті, що почався 21 березня. До літа німецькі війська знову досягай Марни. Але в липні англо-французькі війська організували контрнаступ: ініціатива повністю перейшла до Антанти- Становище Німеччини і й сюзників стало безнадійним.

Після наступу Антанти в Салоніках в деморалізованій болгарській армії почалося повстання, і 29 'вересня Болгарія уклала перемир'я. ЗО жовтня капітулювала Туреччина. Австро-Угорська імперія розвалювалася під тиском національно-визвольних рухів: були створені незалежні Чехословаччина і Австрія. З листопада 1918 р. представники габсбурзької династії підписали умови перемир'я.

З листопада в Німеччині почалася революція. Була повалена монархія. II листопада 1918 р. в Комп' енському лісі представники Антанти і німецького генералітету підписали перемир'я на 36 днів. Головними умовами договору були: евакуація німецьких військ з Бельгії, Франції, Люксембурга, Ельзаса і Лотарінгії протягом 15 днів; відмова від Брест-Литовського договору, передача всього озброєння переможцям, повернення на батьківщину полонених. Перша світова війна закінчилася.

Російська імперія напередодні революції 1917-1921?.

СТАН ЕКОНОМІКИ.

Війна справила тяжкий вплив, на розвиток господарства країни. Стан справ погіршувався і тим, що в період на 1917 рік декілька важливих промислових районів були окуповані противником, в результаті загальні втрати промислового потенціалу склали до 20%. Склалася топливно-енергетична

26

криза в країні. Темпи виробництва в металургії, машинобудуванні не задовольняли потреб фронту. Залізниці також не справлялися з різким ростом перевозок та експлуатацією населення.

Загальні витрати Росії на війну в березні 1917 року складали суму більше ЗО млрд. крб., І/З цих витрат становили зарубіжні кредити для Росії. Розпочався процес грошової емісії, що вело до росту інфляції. Офіційний курс рубля понизився до 55 коп., а купівна спроможність скла-дала 22коп. Державний борг Росії за роки війн зріс більше, ніж у 4 рази і складав—36,2 млрд. крб.

Тяжким ударом війна стала для. сільського господарства: скоротились посівні площі, більш як на 10%, виробництво м'яса 1 інших продуктів харчування. Все це вело до росту цін на продукти харчування, які зросли на 200% порівняно з 1914 роком.

Дані економічного стану країни свідчать про вступ Росії в економічну кризу. Хоча при цьому слід пам'ятати, що галузі промисловості, котрі працювали на оборону та для фронту в ході війни отримали більші можливості для свого розвитку, а їх власники більші прибутки.

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ КРАЇНИ.

Бездарне ведення воєнних операцій викликало незадоволення діями уряду. І в середині політичної опозиції, і серед буржуазії та серед інтелігенції

1.11.1916 року відкрилась сесія IV Думи. На ній з промовою виступив лідер прогресивного блоку МІЛЮКОВ і кваліфікував дії уряду на чолі з Штюрмером, як зраду. Свою промову він закінчив словами: «С зтим, правительством думское большинство будет бороться до тех пор, пока оно не уйдет».

10 листопада 1916 р. Микола її відправив прем'єр-міністра у відставку. Новий Голова Ради міністрів А.Трепов належав також до реакційного крила Державної Ради, але вважав за необхідне створити конструктивний уряд за своїм складом і відправити у відставку непопулярних міністрів. Водночас Дума стала одним із центрів боротьби з Г. РАСПУТІНИМ та його впливом на державні справи. Неодноразово депутати Думи піднімали питання про роль Распутіна в державних справах. Прогресист киязь Трубецький говорив: «Министрьі только тени, проходящие на зкране, министрьі сменяются. Распутин остается». Разом з тим і в колі царської сім'ї бути ті, що розуміли необхідність реформ і неможливість перебування країни в такому стані і далі так, його світлість князь Юсупов говорив;

«Неужели никто не сознает, что мьгі находимся накануне ужаснейшей револіоции. Скоро вся царская семья й мьі все будем сметеньї народной волной».

Юсупов зумів організувати змову проти Распутіна, і з Григорієм в одну ніч було покінчено.

Крім того, на початку березня групою лібералів розроблявся план державного перевороту і заміни Миколи II іншою особою. Але серед учасників змови не було єдності, крім того вони боялись народних виступів, бо і їх дії могли розцінити, як сигнал до повстання. Тому план полишився не реалізованим. Хоч чутки про переворот і хвилювали громадськість.

І сам Микола П в цей період прагнув знайти опору для себе. Звідси його хитання між реакційною диктатурою та поступками ліберальному рухові. Микола II так і не зумів правити «залізною рукою» без Думи. Але в кінці 1916 р. Микола П повернув до реакції: призначив реакційних міністрів, провів перестановку в Державній Раді і при цьому заявив, «что он пойдет против общественного мнення й докажет твердую вдасть».

'РОБІТНИЧИЙ ТА СЕЛЯНСЬКИЙ РУХ.

Погіршення економічного стану мало свої негативні наслідки і для становища робітників, селянства. Вже на початку 1917 р. спостерігається ріст соціального незадоволення та протесту, 9 січня 1917 р відбувся загальний страйк у Петрограді під лозунгами: «Перетворення Думи в загально­національний центр», «За створення Тимчасового уряду— уряду народного довір'я».

9 січня страйкувало 44 тис. чол., в Москві- 45 тис.; на 51 заводі. Це 1/3 робітників Москви. Страйки відбувалися в Харкові, Катеринославі. Ростові-на;Дону та інших містах. В Баку пройшов загальноміський страйк на нафтових промислах. Великі, страйки пройшли в Донбасі. В цілому за січень—лютий 1917 р. страйкувало 67 тис, чол., з них в політичних страйках брало участь в січні 66%, а в лютому—95%.

Ріст незадоволення спостерігався і в армії: відбулося повстання солдат 434 піхотного Череповецького полку, повстання солдат 223 Піхотного Одоєвського.полку(6 учасників, було розстріляно, 14 осуджено до каторги). Про ситуацію на селі так говорилося в поліцейському донесенні:

«Деревня дьішит 1905годом».

27

Висновок:

Стан економіки Росії, політична ситуація, що склалась в країні, ріст соціальної напруги, посилення невдоволення, що охопило і ліберальну громадськість, і армію свідчать про наближення революційної ситуації в країні. Революція 1917 р. в Росії

Причинами революції в Росії були: - протиріччя між відсталою політичною надбудовою та новими суспільно-економічними відносинами;

-протиріччя між працею та капіталом;

-невирішеність аграрного питання: існування поміщицького господарства, безземелля селян;

- невирішеність національного питання. Завданнями революції в Росії були:

- ліквідація самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії;

-створення умов для вільного розвитку ринкових відносин;

- вирішення аграрного питання;

- демократизація суспільно-політичного життя країни;

- гарантія захисту соціальних прав трудящих;

- забезпечення вільного розвитку націй, що населяли Росію. Періодизація російської революції: 23 лютого - 3 березня 1917 р. - повалення монархії; березень -липень 1917 р. - двовладдя; липень - жовтень 1917 р. - революційна криза; жовтень 1917- червень 1918 р.- встановлення диктатур :і більшовиків; червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна. Початок революції

23 лютого 1917 року на Путиловському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тисяч чоловік. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограду і в суботу 28 лютого вже страйкувало 240 тисяч чоловік. Страйки були викликані ддкаутом на путиловському заводі, погіршенням постачання населення хлібом.

Тим часом у місті були чималі його запаси. Але через бюрократичні суперечки між місцевими органами влади. Державною думою та Міністерством внутрішніх справ за право контролю за розподілом хліба до магазинів він не доходив. Серед населення пішли різні чутки з цього приводу, у столиці з'явилися великі черги за хлібом. Ще однією з причин було і те, що деякі пекарі приховували частину борошна, виділеного для випічки хліба, а залишки продавали на чорному ринку за підвищеними цінами. Крім того, під впливом більшовицької агітації частина пекарів страйкувала.

Але так чи інакше, а люди вимагали: "Хліба!" Викликані з фронту війська відмовились розганяти жіночі демонстрації, що вимагали тільки хліба.

Локаут на Путиловському заводі був викликаний трудовим конфліктом між робітниками і адміністрацією заводу. 18 лютого робітники одного з цехів висунули вимогу підвищення заробітної плати на 50%. Дирекція дала згоду, але організаторів виступу звільнила з роботи і платню підвищила на 20%. Робітники стали вимагати відновити на роботу звільнених, їх підтримали робітники інших цехів. 22 лютого 1917 р. дирекція оголосила закриття цехів на невизначений строк. Тисячі робітників було викинуто на вулицю, а їх сім'ї залишені напризволяще. На знак солідарності з путиловцями застрайкували робітники інших заводів Петрограду. Столицю охопив загальноміський страйк. Ліві партії були не готові до такого перебігу подій. Це перш за все був стихійних рух мас.

Правлячі кола столиці спочатку не звернули уваги на ці події, вважаючи, що боротьба з страйкуючими є справою поліції. В цілому рух носив мирний характер, відбувалися лише поодинокі сутички.

Характер подій змінився лише після 25 лютого, коли під час розгону мітингу біля пам'ятника Олександру ПІ було вбито офіцера, що намагався вгомонити демонстрантів, а козачий загін виступив на їх захист проти дій поліції.

Про ці події царю доповідали, як про неорганізовані виступи голодного натовпу. Але Микола П виявив занепокоєння і надіслав телеграму міністру Хабалову: "Повелеваю завтра же прекратить безобразия".

Ранок і перша половина 26 лютого минули спокійно- Деякі невеликі натовпи демонстрантів було розігнано за допомогою військ, поспішно викликаних з фронту. У військових частинах наростає незадоволення тим, що вони виконують поліцейські функції.

28

Увечері 26 лютого Хабалов доповів царю, що порядок в столиці відновлено. 27 лютого солдати Волинського полку відмовились стріляти в демонстрантів і перейшли на їх бік- Звістка про це розлетілась столицею, їх підтримали Преобра-женський та Московський полки. Гарнізон Петрограда перейшов на бік повсталого народу, армія стала ненадійною.

28 лютого до Петрограда були викликані частини, якими командував полковник Кутепов. Розгорнулись вуличні бої.

Спроба врятувати монархію, її повалення В ніч з 27 на 28 лютого проходило термінове засідання Кабінету міністрів за участю Родзянка (голова Державної думи) та брата царя Михайла. Обговорювався план дій по виходу з кризи. Міністри вирішили просити царя направити в столицю вірні йому війська. В 3 години ранку Родзянко залишив засідання, а о 4-й міністрам стало відомо про утворення Тимчасового комітету Державної думи, що брав на себе функції уряду, про арешт голови Державної ради Щегловітова. Тим часом Родзянко запропонував Великому князеві Михайлу стати регентом при малолітньому синові Миколи П - Олексію. Про це повідомили царя, він вирішив прибути до столиці, щоб там самому розібратися в ситуації, і згоди на регентство Михайла не дав. 28 лютого Микола П доручив Родзянку сформувати новий Кабінет міністрів. Останній вибирав, до якого табору пристати — чи до монархії, чи до її ворогів. Проте Родзянко дав згоду очолити Тимчасовий Кабінет Державної думи, до якого ввійшли соціалісти Керенський, Чхеїдзе. В таборі лібералів розгортається боротьба за владу: між думською фракцією на чолі з Мілюковим, лідерами соціалістів - Чхеїдзе та Корейським, а також Родзянком. Не знаючи точної картини розвитку подій в столиці і вбачаючи в Тимчасовому комітеті реальну силу, російський генералітет на чолі з генералом Алексеєвим вирішив підтримати вимогу про зречення Миколи П.

Цар залишив Ставку в Могильові і виїхав до Царського Села, де в цей час знаходився хворий царевич Олексій. Не якаючи на всі намагання комітету зупинити царський вагон, ^ продовжував рухатись до столиці з зупинками в регіональних центрах.

Микола П оголосив своє рішення про зречення трону за себе і за сина і запропонував власний Маніфест. Після внесення поправок, документ було підписано 3 березня 1917 поку. Микола П мав разом з сім'єю залишити Росію і вирушили до Англії. Але 7 березня Миколу II було заарештовано. Утворення Петроградської ради

25 лютого 1917 р. Союз Петроградських робітничих коопе-ративів разом з членами фракції соціал-демократів Державної думи зібрався на засідання в приміщенні управління Союзу на Невському проспекті. Серед присутніх був Чхеїдзе. Прийняли рішення: створити Петроградську раду робітничих депутатів. Вибори до рад мали організувати робітничі кооперативи та каси взаємодопомоги. Таким чином, ініціатива створення Рад належала РСДРП (меншовиків).

27 лютого 1917 р. було утворено виконавчий комітет Петроградської Ради, який виступив з відозвою до робітників столиці обрати делегатів до Петроградської ради. Того ж дня відбулося перше засідання Ради. На ньому були присутні більше 120 делегатів. До складу Виконкому обрали: Чхеїдзе, Корейського, Скобелєва, Гвоздєва і Ланкова. Пізніше до її складу було кооптовано кілька більшовиків:

Шляпнікова, Залуцького, соціалістів-революціонерів Соколовського та Александровича.

Петроградська рада та Виконком були створені на кілька годин раніше, ніж Тимчасовий комітет Державної думи, який оголосив про перехід влади до його рук.

Перемога революції залежала від того, на чий бік перейде армія, і Рада одразу повела боротьбу за вплив на війська гарнізону.

І березня 1917 року виконком Петроградської ради видав наказ № 1, який був адресований військам Петроградського гарнізону. Згідно з ним:

- у військах вводились виборні солдатські комітети;

- представники військових обирались до Петроградської ради;

- війська підпорядковувались тільки Петроградській раді, її розпорядженням;

- зброя зберігалась в солдатських комітетах, видача ц офіцерами заборонялась;

- солдати мають право користуватися всіма правами та свободами громадян Росії;

- вводилось звернення вищих чинів до солдатів тільки на "ви".

Щоб забезпечити своє керівне становище. Петроградська рада провела ще ряд рішень, зокрема:

- була оголошена амністія політичним в'язням;

- відновлено всі політичні права та свободи, обмежені в умовах воєнного часу;

29

прийнято рішення про необхідність проведення виборів до Установчих зборів;

- введено самоуправління в армії та виборність командирів. В ніч з 1-го на 2-е березня відбулося таємне засідання представників виконкому Петроградської ради та Тимчасового комітету Державної думи, на якому було прийнято рішення про утворення Тимчасового революційного уряду. Утворення Тимчасового уряду

3-го березня 1917 року в ранкових газетах було опубліковано "Звернення до громадян та товаришів", в якому проголошувалось утворення Тимчасового революційного уряду, друкувався список його складу та програма дій уряду, яка передбачала:

- повну і термінову амністію;

- політичні права та свободи для всіх громадян;

- відміну всіх станових і національних обмежень;

- проведення роботи по організації та проведенню прямих, рівних, таємних, загальних виборів до Установчих зборів;

- розгортання виборів до органів місцевого самоврядування;

- заборону виводу із столиці військових частин, що брали участь в революційних подіях. До складу Тимчасового уряду ввійшли: Голова Ради міністрів - князь Г.Є.Львов, Міністр закордонних справ -П.М.МІЛЮКОВ, Міністр фінансів - МЛ.Тере-щенко, Міністр шляхів сполучень - Н.В.Некрасов, Міністр промисловості та торгівлі - О.І.Коновалов, Міністр сільського господарства - А.І.Шингарьов, Воєнний міністр - О.І.Гучков. прокурор синоду - Володимир Львов, Міністр народної освіти - 0-А.Манілов, Міністр юстиції - О.Ф.Керенський.

Даючи згоду на формування Тимчасового уряду та пере-дачу йому повноти влади. Петроградська рада залишила за собою право підтримувати політику уряду в тій мірі, в якій вона буде сприяти революції.

Опівдні відбулася таємна зустріч членів уряду з Великим князем Михайлом Романовим. Обговорювалось питання проголошення його імператором. Але ряд депутатів на чолі з Родзянком пропонували зректися трону для збереження династії. Згода Михайла Романова і проголошення Маніфесту про передачу всієї повноти влади Тимчасовому уряду завершило події, які відомі в історії як Лютнева революція. Двовладдя

Утворення Рад і Тимчасового уряду створило ситуацію, що отримала назву двовладдя. Адже влада робітників та солдатів була уособлена в Радах, а владу ліберальної інтелігенції та поміркованої буржуазії уособлював Тимчасовий уряд.

Влада зосередилася в руках двох керівних органів, чиє ставлення один до одного було суперечливим і коливалось від суперництва до співробітництва. Причини існування двовладдя такі:

- стихійність соціального вибуху;

- неорганізованість політичних партій для взяття ними влади,

- розрізненість дій політичних партій як правого, так і лівого табору.

Історичне значення двовладдя в тому, що в Росії виникла можливість мирного переходу від самодержавства до демократичного республіканського устрою при забезпеченні широкої демократії для народів.

Ліквідація монархії, а, відповідно, вирішення загальнонаціонального завдання революції призвело до розколу в революційному русі: для одних революція вже скінчилась (ліберали), а для інших - вона тільки розпочиналась (соціалісти). Домінування соціалістичних партій у політичному житті і визначило подальшу долю революції. У країні розгорілась гостра політична боротьба. На початку квітня 1917 року російські революціонери, що перебували в еміграції, повернулись до Росії. Разом з цією групою прибув лідер більшовиків - Володимир Ілліч Ульянов (Ленін).

Його приїздові до Росії сприяли урядові кола Німеччини які сподівались, що з приходом до влади більшовиків буде укладено з Росією мир, про підписання якого вони неодноразово заявляли.

Леніна зустрічала багатотисячна маніфестація робітників солдатів, матросів, як одного з вождів революції. На площі перед Фінляндським вокзалом Ленін виступив з невеликою промовою, в якій вітав Російську революцію. Він закінчив свою промову словами: "Хай живе всесвітня соціалістична революція!"

за

Наступного дня Ленін виступав з доповіддю "Про завдання пролетаріату в даній революції" (відомою ще ігід назвою "Квітневі тези"). Головним завданням пролетаріату Ленін вважав забезпечення умов для переходу від буржуазно-демократичного етапу революції до соціалістичного. Виходячи з цього, Ленін вимагав: позбавити Тимчасовий уряд будь-якої підтримки, встановити революційно-демократичну диктатуру робітників та селян у формі влади Рад, замінити старий державний апарат, ввести виборність на управлінські посади, провести конфіскацію поміщицьких земель та їх націоналізацію, встановити контроль Рад над загальнонаціональним банком та , виробництвом.

Позиція Леніна про необхідність переходу до наступного етапу революції - соціалістичного, навіть, мирним шляхом, викликала гостру полеміку серед керівництва партії більшовиків. Основним опонентом Леніна виступив Каменєв, який вважав передчасним встановлення влади Рад. Але в ході полеміки Леніну вдалося завоювати більшість у партії. Головним гаслом більшовиків стало: "Вся влада Радам!" Квітнева та червнева кризи Тимчасового уряду. Перший з'їзд Рад

Революція в Росії викликала занепокоєння в стані союзників Росії у війні. Тому країни Антанти прагнули ясності від Тимчасового уряду в питанні про подальшу участь Росії у війні. 19 квітня газети опублікували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн Антанти, в якій говорилось, що Росія буде вести війну до переможного кінця.

Невдовзі соціалістичні партії організували маніфестації, присвячені Першотравневим святам солідарності трудящих, мі переросли у демонстрації протесту проти політики продовження війни Тимчасовим урядом, були висунуті вимоги підставки міністра закордонних справ Мілюкова та міністра військових справ Гучкова. .Виникла урядова криза.

На екстренному засіданні Тимчасового уряду дебатувалось питання про відставку міністрів. Частина наполягала не піддаватись тиску маніфестантів. У столиці відбулися зіткнення противників та прихильників Тимчасового уряду. З метою стабілізації ситуації в столиці було прийнято рішення про відставку Мілюкова та Гучкова. Лідери есеро-меншовицької більшості Петроградської Ради направили до складу Тимчасового уряду своїх представників. Так було сформовано коаліційний уряд з представників буржуазних та соціалістичних партій. Урядова криза була ліквідована шляхом компро­місу між представниками буржуазних та соціалістичних партій.

У червні 1917 р. у Петрограді проходив Перший з'їзд рад. Одним з головних питань, що обговорювалися на з'їзді, було питання про ставлення рад до Тимчасового уряду- Яскравим епізодом у роботі з'їзду стала відповідь лідера більшовиків -Леніна на заяву меншовика Церетелі про відсутність в країні партії, яка була б готова взяти в свої руки політичну владу. І саме тоді із залу пролунали слова Леніна: "Є така партія!".

Це не було сприйнято серйозно, хоча і означало, що в країні є політична сила, яка прагне завоювання політичної влади. З'їзд прийняв документи, які забезпечували створення основ парламентаризму в Росії. Більшовики домагалися Передачі всієї влади радам. З'їзд обрав виконавчий орган рад -Всеросійський Центральний Виконавчий Комітету складі представників меншовиків, есерів, більшовиків та ін. До складу ВЦВК увійшло 7 більшовиків.

У червні 1917 р. по країні, особливо в столиці, з новою силою прокотились маніфестації протесту проти політики зволікання реформ. Лише організація наступу на фронті відвернула нову політичну кризу Тимчасового уряду. Проте наступ провалився, що викликало нове загострення політичного становища в країні. Цим вирішили, скористатись як кадети, так і більшовики-Липнева криза. Повстання більшовиків Кадети, прагнучи позбавитись опіки з боку Рад, вирішили створити штучну політичну кризу, використавши для цього українське питання. Зокрема, кадети були проти угоди з Українською Центральною Радою, яку уклала делегація на чолі з Корейським, Церетелі, Терещенком. В знак протесту вони подали у відставку.

В цей же час найбільш радикальні члени більшовицької партії Лаціс, Подвойський, Невський стали ініціаторами збройного виступу. Головною ударною силою були бійці Першого кулеметного полку, яких підтримали робітники ряду підприємств Петрограда. Озброєні кулеметники спробували взяти столицю під свій контроль. Була захоплена Петропавлівська фортеця.

Вважаючи повстання передчасним, Ленін доклав усіх зусиль, щоб направити виступ у мирне русло і тим самим відвернути удар владних структур від більшовицької партії, як організатора заколоту. 4