НЕТРАДИЦІЙНА РЕЛІГІЙНІСТЬ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ 

Те, що відбувається сьогодні, мимоволі викликає асоціації з тими подіями, що відбулися в Європі понад 350 років тому.  

     
        У політичному полі України протягом останнього десятиріччя фактично безперервно відбуваються трансформаційні процеси. Зміни в державному устрої, політичній системі, системі економіки, сферах освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я тощо на сьогоднішній день ще далекі від фази свого завершення. Всі зазначені елементи суспільно-економічного життя сучасної України взаємопов’язані та здійснюють взаємний вплив, формуючи стиль державної політики та характер громадської думки. 
        Одним з відносно нових чинників, що активно вплітається в суспільно-політичну тканину українського соціуму, є нетрадиційна релігійність. 
        Нетрадиційними прийнято називати релігійно-світоглядні вчення, які історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, культурно, побутово, ментально не укорінені, але набули значного поширення внаслідок місіонерства проповідників з їх історичної батьківщини1. Нетрадиційні релігії в Україні поряд з традиційним християнством створили “шукачам істини” альтернативу для вибору “духовної обітниці”, яка б найбільше відповідала внутрішній природі, психологічним, соціальним, культурним, духовним потребам кожного окремого індивіда. Нетрадиційні релігійно-світоглядні вчення пропонують своїм прихильникам нову сакральну інтерпретацію існуючого стану речей, вирішення глобальних проблем сучасної людини, суспільства та світу в цілому. 
        Неорелігійні течії і рухи неоднорідні за своїм походженням, характером, формами релігійної організації та діяльності і нагадують релігійний калейдоскоп. Не випадково вони по-різному означаються в літературі: “позасповідальна релігійність”, “світський гуманізм”, “езотерична (тобто призначена для посвячених) культура”, “модернові релігії”, “бунтарські духовні пошуки”, “нетрадиційні релігії”, “нові релігії”, “позаконфесійна (тобто позавіросповідна) релігійність”, “деідеологізована віра”, “неомістицизм”. 
        У сучасній науковій літературі останнім часом дедалі частіше починає вживатись нейтральне за своїм емоційним навантаженням поняття — “нові релігійні течії” (НРТ). Його автор — відомий дослідник новітніх релігійних феноменів професор Лондонської вищої школи економіки Айлін Баркер. Цей термін певним чином охоплює різні за характером явища сучасного релігійного новаторства або релігійного модернізму, що об’єднує десятки різноманітних релігійних організацій, які виникли переважно у другій половині ХХ століття. 
        Говорячи в цілому про новітні релігії та їх поширення на території України, слід зазначити, що умови для їхнього розповсюдження є надзвичайно сприятливими. Це пояснюється деякими особливостями соціально-політичної ситуації в Україні. Тут можна виокремити декілька комплексних чинників: соціально-політичні, релігійні, психологічні. 
        Серед політичних факторів, які сприяють поширенню на території України НРТ, можна назвати відсутність у суспільстві чітких ціннісних та ідеологічних орієнтирів, які могли б бути основою для самовизначення людини у нових соціальних обставинах. Як свідчать результати міжнародного проекту “Пам’ять, історія та ідентичність в колишньому СРСР”2, за останні 5-6 років державницька та етнічна ідентичність населення України відійшла на другий план. Разом з цим, люди набагато частіше почали ідентифікувати себе з більш дрібними групами, йдеться про представників того чи іншого регіону, віросповідання тощо. 
        Тлом для розповсюдження новітніх релігій в Україні стало також загальне зниження легітимності більшості суспільних інститутів (у першу чергу, владних). Необхідно також врахувати те, що зростання популярності новітніх релігійних течій тісно пов’язане із кризою традиційних суспільних інститутів — таких, як сім’я, школа тощо. 
        Вагомим фактом є слабкість впливу, який поки що здатні справляти на населення історичні церкви, нерозробленість та невіднайдення традиційними релігіями методів та форм діяльності з “новими” віруючими, які не мали раніше релігійної практики. Безумовно, на поширення та розповсюдження нетрадиційних релігійно-світоглядних вчень впливає висока активність іноземних місій, засоби агітаційно-пропагандистської роботи з неофітами та фінансові можливості яких значно перевищують ті, якими оперують традиційні церкви. 
        Входженню нетрадиційних релігій у сучасне українське життя сприяють міжконфесійні конфлікти та, як наслідок, політизованість релігійних громад, що відштовхує певну частину тих, хто потребує власне релігійного життя. Звичайно, існують й більш загальні причини звернення до новітніх релігій та світоглядно-філософських вчень: невідповідність “мови” проповідей традиційних релігій сьогоднішньому культурологічному контексту; немобільність традиційних церков, криза інституту сім’ї; конфлікт поколінь; протиставлення совісті — вигоді, такту — нахабству, культури — безкультур'ю. 
        Серед причин, які сприяють проникненню та сприйняттю в Україні новітніх релігій, можна також назвати специфіку вітчизняного менталітету, який в силу географічного розташування України — її межового стану між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю — був відкритий різним впливам. В українського народу історично сформувався певний світоглядний плюралізм, терпиме ставлення до інакомислення, що, як правило, збігається з орієнтаціями новітніх релігій. Згідно з цим, до християнської традиції залучається дещо із східного типу мислення (ідеї реінкарнації, концепція карми тощо). 
        Ідеї поєднання Сходу та Заходу через синтез усіх релігій дістали підтримку не лише в неорелігійних настроях, а й трансформувались у релігійних традиціоналістів у бажання подолати “розірваність” християнства в Україні на три православні церкви, які перебувають у ворожих стосунках між собою (Українська православна церква, Українська православна церква Київського Патріархату і Українська автокефальна церква), на греко-католиків, католиків, протестантів. За умов міжконфесійних конфліктів, коли політизованість на цьому грунті впливає на втрату ознак власне релігійної духовності суб’єктів конфлікту, синкретизм і універсальність неорелігій виконують миротворчу функцію, що і приваблює віруючих “нетрадиціоналістів”. 
        В цілому поява й поширення впливу НРТ в Україні — частина світового релігійного процесу. Тому закономірно, що вітчизняні новітні релігійні рухи успадкували риси, які притаманні їм у будь-якій країні: універсалізм, синкретизм, мобільність, орієнтація на спільний містичний досвід, відкритість послідовникам різних релігій і релігійно-філософських систем тощо. Попри велику кількість стандартних, “світових” атрибутів, які мають ті або інши новітні релігійні течії, укра-їнським НРТ притаманні і певні специфічні ознаки. 
        По-перше, вони з’явилися не за умов послаблення традиційної релігійності, не як результат занепаду авторитету традиційних церков, як це відбувалося на Заході. На Україні нетрадиційні релігійно-світоглядні вчення виникли в період релігійного відродження, тому їх появу можна розцінювати одночасно і як наслідок слабкості традиційних релігій, і як прояв плюралізації релігійного життя3. Саме цим можна пояснити відносну повільність поширення неорухів на Україні порівняно з іншими країнами. 
        По-друге, слід зазначити, що майже всі неорухи прийшли в Україну через посередників: не з батьківщини релігійного руху від гуру (учителя), а з інших країн через його західних учнів. Згідно з цим, можна говорити про дещо менше харизматичне навантаження процесу розвитку цих релігійних течій в Україні. 
        Специфічною ознакою, притаманною певній частині віруючих, є сприйняття неорухів не лише як форми пошуку Бога, Абсолюту, а радше як спосіб розв’язання їх особистих проблем, наприклад, прагнення психічного й фізичного оздоровлення нетрадиційним шляхом (йога, медитація тощо). 
        Певні відмінності є і у формі організації людей довкола НРТ. Зокрема, слід визначити, що на вітчизняному грунті “не прижилася” практика створення членами сьогоднішніх неорухів різних виробничих одиниць у промисловості, торгівлі, сільському господарстві, практику чого досить широко впроваджували релігійні організаціїї Заходу. 
        Щодо соціально-демографічних особливостей, слід врахувати, що сучасний неовіруючий відрізняється від традиційно віруючого. До складу нетрадиційних релігійних рухів України здебільшого входять люди, які були позбавлені релігійного виховання і прийшли до лав якоїсь певної релігійної спільноти або свідомо, зважено, ознайомившись з різними віросповіданнями, релігійними вченнями, культами, або спонтанно — “сліпо” повіривши релігійним агітаторам. 
        Щодо вікової характеристики симпатиків нетрадиційних релігійно-світоглядних вчень, то більше половини їх 20-29 річні (51,0%), значною є й середня вікова група від 30 до 49 років — 38,2%. Рівень освіченості неовіруючих достатньо високий. З вищою та незакінченою вищою освітою серед них є 54,1%. Найвищий відсоток тих, хто має вищу і незакінчену вищу освіту, дослідники зафіксували серед прихильників Віри Багаї — 82,0%, серед буддистів такий рівень освіти мають 52,4% опитаних. Отже, переважний склад неогромад — інтелектуалізовані верстви населення, серед яких багато представників інтелігенції (педагоги, науковці, лікарі, художники, інженери та ін.) та студентів, які становлять відповідно 29,2% і 21,5% від числа усіх опитаних. Найменшим в новітніх рухах є прошарок робітників, службовців, працівників сільського господарства4. 
        Регіональний розподіл релігійних неорухів принципово відрізняється від усталеної конфесійної конфігурації країни, значною мірою зміщеної на Захід. Так, більшість прихильників альтернативних релігій — мешканці Центральних, Східних і Південних районів України. Наприклад, на Донецьку область, питома вага якої в загальноукраїнській масі релігійних організацій становить менше 5%, припадає 16% усіх новітніх громад. Загалом понад 45% їх знаходиться в Києві, Донецькій області й Криму5. В цілому параметрами розміщення новітніх релігійних організацій є: райони, де інфраструктура та вплив історичних церков порівняно слабкі; регіони, де боротьба з інституційованою релігійністю в радянський період спричинила чи не найбільш руйнівні наслідки; урбанізовані регіони; регіони, які є об’єктом найбільшого впливу закордонних місій. 
        На даний момент питома вага прихильників нетрадиційних релігій та світоглядних вчень в загальній масі віруючих не є значною. За даними Державного Комітету України у справах релігій станом на 1 січня 1998 року в Україні зафіксовано: 150 громад Церкви Повного Євагелія (три діють без реєстрації своїх статутів), при яких діють 74 недільні школи; 67 громад харизматичного напрямку, які мають 29 недільних шкіл; громад Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони) 39 (22 з них незареєстровані), діють 36 недільних шкіл. В Україні офіційно діють 34 громади Товариства свідомості Крішни (з них 10 незареєстровані) та 38 (шість незареєстровані) громад інших східних релігій. Зареєстровано 48 громад старообрядців, 34 громади Рідної української національної віри (а дві — незареєстровані)6. 
        Серед загальної кількості українських релігійних громад всіх конфесій (19780) громади новітніх рухів складають дещо більше трьох відсотків7 (станом на 1 січня 1997р. новітні рухи складають близько 2,5%8 ). Але абсолютні та офіційні кількісні показники не відтворюють повноти процесу появи і розповсюдження нових релігійних течій в Україні, оскільки існує певна кількість релігійних громад, яка діє поза реєстрацією або внаслідок відмови державних органів визнати їх право на існування, або ж у зв’язку з небажанням самої неогромади декларувати свою наявність. Hе фіксується державним органом у справах релігій дуже велика кількість гуртків, груп, які збираються на квартирах однодумців. 
        У світі в цілому, за даними такого авторитетного видання, як “Енциклопедія Британіка” (1996), на середину 1995 року у світі нараховувалося 121,297 млн. прихильників нових релігій і біля 1 млн. послідовників релігій Нового віку, різних містичних систем9. Тобто серед майже п’ятимільярдного сімсотдвадцятимільйонного населення планети трошки більше 2% — це послідовники нових релігій. Але з 1980 до 1993 року приріст прихильників нових релігій склав 33%, а до 2006 року їх кіллькість зросте ще на 67% при 20-ти відсотковому зростанні населення світу. В жодній з існуючих груп релігій не очікується таких змін в кількості вірних10. 
        В Україні на сьогоднішній день представлені майже всі форми нетрадиційної релігійності. Серед новітніх релігійніх течій — неохристиянство. Це релігійні течії, що виникають в рамках традиційного християнства з метою пристосування його до вимог часу. 
        Основним віросповідним джерелом неохристиянських церков виступає Біблія, центральною фігурою релігійних доктрин — особа Ісуса Христа. Неохристиянство від історичного християнства відрізняється своїм розумінням природи Ісуса Христа, Трійці, сутності Святого Духа, пекла й раю тощо. В Україні до неохристиянських рухів відносяться прибулі з-за кордону місії, новітні церкви (Християнська місія “Еммануїл”, “Армія спасіння”, Церква Христа святих останніх днів (мормони), Церква повного Євангелія, Церква Христа, Київський християнський центр “Нове життя”, Християнська церква “Хвала і поклоніння”, проросійське неохристиянське утворення Церква Воскресаючої Богородиці (Богородична церква), церква маріїнської орієнтації “Альфа і Омега” тощо), християнські об’єднання українського походження — Спілка християнської міжконфесійної згоди “Логос” і Собор євангельських церков тощо. 
        Релігії орієнталістського напряму представлені на Україні неоіндуїзмом, течіями буддистського спрямування, рухами сінтоїстської орієнтації. Характерним для неоіндуїстських рухів є, як правило, опора на давню ведичну традицію з використанням досягнень інших культур, цінностей багатьох релігій. В усіх неоіндуїстських вченнях популярні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій як різних шляхів до Бога. В Україні неоіндуїзм представлений громадами і центрами Міжнародного Товариства Свідомості Крішни, Ошо Раджніша, Шрі-Чінмоя, Місії “Світло душі”, Міжнародного товариства “Всесвітня чиста релігія” (сахаджи), Саї-Баби, осередками Трансцендентальної медитації та іншими. 
        Буддистські течії представлені в Україні переважно їх модерновими відгалуженнями, які в своїй сукупності дістали назву необуддизм. Необуддистські течії претендують на ортодоксальне тлумачення вчення Будди, поєднуючи в своїх релігійних системах ідеї різних східних традицій, включаючи християнство. Буддизм в Україні представлений громадами таких напрямів, як дзен-буддизм, нітерен, різні школи тибетського буддизму (карма, каг’ю, дзог чен, гелугпа, ріме). 
        Нетрадиційними є також синтетичні релігії, що намагаються поєднати елементи східних і західних традицій, давніх і сучасних культур, філософських, езотеричних й релігійних вчень та вивести деяку “загальну формулу”. Синтетичні релігії різняться віровченням, філософією, організаційною будовою, соціальними настановами, однак всі вони пропагують створення неоекуменічної й екологічної системи етичного оздоровлення суспільства. Поєднання елементів християнства та буддизму, християнства та ісламу, ведичних вчень спостерігається в таких релігійних новоутвореннях, що існують нині в Україні, як Віра Бахаї, Товариство ведичної культури, Церква Уніфікації (Об’єднання) Муна, Велике Біле Братство. 
        Великою різноманітністю вирізняються теософські, езотеричні угруповання, які розвивають вчення подружжя Реріхів, О.Блаватської, А.Безант, Д.Андрєєва, О.Бердника, Д.Кхула, А.Клізовского. Головна ідея вчень теософів — спільний перехід до Іншого Світу, що не може бути сприйнятий пересічною людиною і є наступним вищим щаблем на шляху еволюційного розвитку свідомості. Перехід означатиме трансформацію свідомості, її розширення до рівня, коли стає реально можливим зрозуміти й прийняти не лише усталену парадигму, але й знання про світобудову, які дотепер вважалися ненауковими, езотеричними, окультними тощо, але сьогодні, у зв’язку із динамікою еволюційного розвитку, стають відкритими для широкого загалу, охопленого духовними пошуками. Тому за мету ставиться прояснення природи душі, її системноструктурні й космічні взаємозв’язки; зв’язки поміж душею та оболонками, які душа може використати. 
        Цікавим також є неоязичництво. Неоязичництво (рідновірство) в Україні представлене багатьма течіями (Рідна Віра, РУНВіра, Ладовіри, Ягновіри, Орантійці тощо), які об’єднані ідеєю відродження дохристиянських вірувань українців. Зокрема, релігійні уявлення рунвірів, що є на Україні найбільш інституйованою спільнотою даного напрямку, — це не реконструкція прадавніх вірувань українців, а радше споглядальна модель тих можливих релігійних уявлень, до яких би дійшли українці в разі природного релігійного поступу, не “замуленого” чужинецькими впливами. Серед неоязичників є як організаційно оформлені спільноти, які мають певну структуру, так і спільноти, обмежені лише обгрунтуванням свого вчення — специфічного язичницького бачення світу, природи, людини; одні — сповідують пантеїзм, інші — монотеїзм (вшанування Дажбога). Основний контингент неоязичництва національно орієнтована інтелігенція, яка розцінює християнство як чужу для України релігію, а процес відродження язичництва розглядає як основну можливість відродження українства. 
        Ще одним представником новітніх релігійних рухів на Україні є саєнтологія (від англійського science — наука і грецького logos — вчення). Саєнтологічні вчення прагнуть поєднати в собі науку і релігію. Більшість існуючих в Україні рухів (Діанетика-Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська наука тощо) мають іноземне походження, але знаходять дедалі більше послідовників у нашій країні, зокрема, діє “Міжнародний альянс нового мислення”, в який входить Київський центр Науки Розуму, існують громади в Донецьку, Криму. Деякі з угруповань сцієнтичного характеру існують як у суто світській, так і у виразно культовій формах. Це стосується “біологічного зворотнього зв’язку”, екологічного містицизму, макробіотики, парапсихології, біоритміки тощо. Часто вони практикують спільні зібрання, навчання тощо. 
        Чи не найбільшу увагу та найбільші дискусії з-поміж неорелігій привертає діяльність так званих тоталітарних деструктивних релігійних об’єднань, що являють собою замкнені структури, які ізолюють особистість від “докультівського” оточення, прагнуть обмежити зв’язок своїх членів з зовнішнім соціальним оточенням (АУМ Синрікьо, Біле Братство). Щодо релігійних організацій, то поняття “тоталітарність”, яке часто зустрічається в засобах масової інформації поряд з терміном “нетрадиційні релігії”, може вживатися значною мірою умовно11. Певна тоталітарність існує в природі релігійного виховання і релігійного способу життя. Ця тоталітарність полягає в абсолютизації релігійних положень як найістинніших для віруючих, в суворому дотриманні правил, які регламентують життя віруючих спільнот. Причому релігійна тоталітарність добровільна — люди добровільно дотримуються тих норм і принципів, які зовні здаються ущемленням їх волі. 
        Якщо підходити до оцінки діяльності НРТ з позицій соціальності, то окремі з них можна назвати авторитарними. Авторитаризм — це є нічим не обмежена влада, яка прагне будь-що зберегти й утвердити свій авторитет. Деякі новітні релігійні течії можуть вважатися авторитарними. Це, як правило, підпорядкування віруючих авторитетові релігійного керівника (лідера), орієнтація на релігійні традиції, зрештою на Святе Письмо. В результаті у віруючих виробляється почуття покірності, слухняності, їхня життєдіяльність часом регламентується до дріб’язковості. Знову ж діє принцип добровільності, що їм керуються віруючі, які приймають релігійний авторитет, і цей принцип стає нормою, певним статусом, без чого віруючий свою життєдіяльність не може уявити. Він, як правило, дотримується цих норм у своїх стосунках як з єдиновірцями, так і з суспільством в цілому. 
        Крім названих вище нетрадиційних релігійних течій, що існують в Україні, є група віруючих, яку важко ідентифікувати з будь-якою з них. Йдеться про сатаністів. Сатаністи вшановують не Бога, а Сатану, читають Біблію навпаки, проводять так званні “чорні меси” з використанням чорних свічок, перекинутих розп’ять, проклять, ритуальних жертвоприношень тощо. Моральна програма сатаністів відзначається крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, що утверджує особистісні пріоритети, перевагу над всіма, культ сили. 
        Таким чином бачимо, що сьогодні на території України розповсюджений досить широкий спектр нетрадиційних релігійних течій. Вони стають вагомим фактором розвитку суспільства. Природно, що при появі нового релігійного феномена суспільство з необхідності змушене сформулювати своє ставлення, своє сприйняття чи несприйняття новітнього явища. На цій позиції знаходиться сьогодні Україна і ставлення до нововведень в релігійній сфері помітно поляризоване. Поляризація простежується як на індивідуальному рівні — позитивне, негативне, індиферентне ставлення окремої людини, так і на рівні суспільства — виникнення організацій типу “Порятунок”, що пропагують активну боротьбу з “псевдо-культами”, та як клуб “Відкритий світ”, що закликає до толерантності та співробітництва всі типи мислення. 
        До того ж, як визначає ряд дослідників, ця ситуація має складнюватися. 
        Посилення процесу синкретизації сучасної релігійності як у напрямі формування однотипності теологічного змісту існуючих віросповідань, так і в спробах створення нового різновиду релігії12; вказують на подальше загострення цього питання. У зв’язку з цим певний інтерес викликає досвід співіснування традиційних релігійних структур, соціальних інститутів, органів влади та НРТ в так званих західних демократіях. 
        Світова спільнота в цілому вже визначилася у ставленні до феномена новітніх релігійних течій. У кожній країні в силу її традицій, закономірностей історичного розвитку сформувалися свої концепції ставлення до НРТ, які не є однозначно позитивними чи однозначно негативними. 
        Так, більшість європейських країн, де існували державні релігії і державні церкви, пройшли шлях від заборони деяких напрямків нетрадиційної релігійності до зняття цих обмежень. І, оскільки релігія дедалі більше перетворюється на приватну справу, всі проблеми, пов’язані з нетрадиційними релігійно-світоглядними вченнями, розв’язуються не на державному, загальносуспільному, а на індивідуальному чи сімейному рівні (Великобританія). 
        Для США загалом характерний нейтралітет щодо НРТ як з боку держави та різних державних структур, так і з боку суспільства в цілому. В країнах, де існує давня традиція свободи совісті (наприклад, Голландія, Швейцарія), з появою нетрадиційних релігійних тенденцій були створені різні комісії, підкомітети (при Парламентах, Міністерствах охорони здоров’я, освіти тощо) з метою вивчити висунуті проти нетрадиційних новітніх релігійних вірувань звинувачення. 
        У цілому ж висновки, зроблені в різних країнах, як правило, збігаються: вступ до НРТ — результат свідомого вибору особи, який держава поважає, гарантуючи свободу совісті. 
        Разом з цим, більшість розвинених країн намагається контролювати розвиток тих або інших релігійних неорухів, запобігати фрагментації суспільства на їх основі. Однак здійснюється це, здебільшого, толерантно, без утиску свободи віросповідання. До них можна віднести, в першу чергу, розробку і культивування універсальних, державних цінностей. Як правило, такі цінності є достатньо загальними, щоб не заперечувати цінності та установки різноманітних релігійних течій. При цьому існування надрелігійних цінностей зовсім не передбачає спотворення власного неповторного обличчя неорелігій та нівелювання їх за якимось єдиним соціокультурним параметром. У той же час це дає можливість створити первинну (по відношенню до інших, у тому числі, релігійних засад) державну ідентичність населення. Прикладом вдалого створення подібної ідентичності деякі дослідники називають американський патріотизм (віра в непорушність ліберальної політико-правової системи, ототожнення особистих інтересів з інтересами Америки, сильну позацерковну релігійність, яку інколи називають “американською релігією”, “общинне” начало, що й надалі зберігається, та пафос індивідуальної свободи)13. 
        ХХІ століття на порозі. Як складеться доля релігії у новому столітті неможливо напевно знати. Однак можна припустити, що її успіх залежатиме від здатності лишатися традиційною і водночас бути спрямованою в майбутнє. Праведне життя людства, засноване на порозумінні, любові та злагоді, буде можливе лише за умови плідного співіснування і взаємодії світоглядних, політичних, релігійних переконань кожної окремої людини. Толерантність та діалог повинні стати засобами мирного співіснування на індивідуальному та суспільному рівнях. Толерантність (від лат. tolerantia — терпимість) це поняття, яке характеризує суспільно, індивідуально прийнятний рівень терпимості до чужих ідей, традицій, звичаїв, думок, віровчень, способу життя14. Діалог — це певний вияв культури взаємин, форма співпраці на базі пошуку спільних рішень, шляхів до взаєморозуміння та злагоди. 
 
        Діалог та толерантність передбачають уникнення акцентів щодо “істинності” або “неістинності” тих чи інших конфліктуючих парадигм, ціннісних орієнтацій. Діалог виявляє прагнення до розуміння суті поглядів конфліктуючих сторін, уміння неупереджено ставитися до тверджень опонентів, визнання раціонального зерна в їх поглядах. Це дає змогу суб’єктам діалогу залишатися на грунті власних світоглядних, життєвих уподобань, ціннісних засад, традицій, релігійних орієнтирів і водночас проникнути в суть альтернативних думок, переконань, принципів, визнати їх право на існування. Завдяки діалогу можливе розуміння і терпиме ставлення до “чужої правди”.Умовою становлення діалогу є дотримання принципу автономності і взаємодоповнення певних духовних, інтелектуальних, культурних, релігійних традицій, повчань. 
        Слід мати на увазі, що кожна традиція, релігійна парадигма, світоглядна орієнтація “мають свою специфічну домінанту і роблять свій специфічний акцент в культивуванні всезагальних духовних цінностей і досягненні всезагальних істин” (А.Іванов.)15. Тому прагнення довести переваги, виключність та “істинність” однієї релігії щодо іншої, “першість” й “вагомість” однієї культурної традиції щодо іншої — є негативними для діалогу і безперспективними для толерантних взаємин. Діалог вимагає певних поступок, самообмежень (це стосується політичних партій, ідеологій, конфесій, релігій), без цього діалог ризикує перетворитися на “монолог глухих”. 
        Складні проблеми, які виникають у мінливих та суперечливих обставинах в сучасній релігійній сфері, доцільно було б вирішувати, згадуючи біблійний заклик: “Люби, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога... Люби, коли Бог так полюбив нас, то й ми повинні один одного любити... Коли хтось каже: “Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата совго, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від нього: “Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (І Посл. Йоана, ІV, 7,11, 20-21). 
        Саме такий підхід, на нашу думку, забезпечує вільне волевиявлення громадян України, гарантовані Конституцією права та свободу совісті. Це сприятиме миру та злагоді в неоднорідному, поліетнічному, поліконфесійному українському суспільстві. 

ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ 

        1 Релігієзнавчий словник / За ред. А.Колодного та Б.Лобовика. — К., 1996. — С. 215. 
        2 Авраамова Е.М. Формирование новой макроидентичности // Общественные науки и современность. — 1998. — №4. — С.19-27.
        3 Филипович Л. Неорелігії в Україні у контексті свободи віровизнання // Свобода віровизнання: церква і держава в Україні (матеріали міжнародної наукової коференції). — К., 1996. — С. 62.
        4 За матеріалами дослідження, проведеного Відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАН України (зберігаються в архіві Інституту філософії). Частково результати дослідження видрукувані в книзі “Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози”. — Севастополь, 1994.
        5 Єленський В.Є., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква. Молодь. — К., 1996. — С. 122.
        6 Релігійні організації в Україні... // Людина і світ. — 1998. — N 1. — С . 24-27.
        7 Там же.
        8 Релігійні організації в Україні... // Людина і світ. — 1997. — N 2. — С. 2-5. 
        9 Религии мира. — М., 1996. — С.386.
        10 Там же.
        11 Косуха П. Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, релігії. — К., 1994. — С. 122.
        12 Там же.
        13 Burton J. Resolving Deep-Rooted Conflict: a Handbook. — Lanham, 1987.
        14 Бабій М. Толерантність: теоретичні та практичні засади // Українське релігієзнавство (бюлетень). — К., 1996. — №4. — С. 13, 22.
        15 Иванов А. Принцип формирования культурного космоса // Вестник Московского университета. — Серия 7. — Философия. — М., 1994. — №2. — С. 22.