Курсова робота

З журналістики

Системи

масової комунікації

Масова комунікація є одним із видів комунікації. Кожен вид ко­му­нікації відрізняється один від одного не тільки природою комуні­ка­тивного процесу, а й природою тих компонентів, які виконують функцію спілкування або організовують його. Якщо сукупність цих ком­понентів називати системою, то можна говорити про особли­во­сті системи комунікації залежно від її виду та природи.

Є

Для розуміння співвідношення тво­р­чого й виробничого у струк­турі ді­яль­ності необхідно уявити її струк­ту­ру.

Масова комунікація як суспільно-культурна діяльність включає дії мов­ців (комунікантів), а також дії мас (ко­мунікатів). Очевидним є те, що кон­такт між комунікаторами опосе­редкований засобами масо­вої комуні­кації, які функціонують у системі ма­сової комуніка­ції для забезпечення впли­­­­ву комунікантів на комунікатів.

цікава думка у Зернецької О. В. про специфічну природу масо­вої комунікації. Природа її — у виробництві інформації за допо­могою найновітніших технічних засобів, яке спричинене передусім середовищем поширення та функціонування цінностей, моделей по­ве­дінки для мас, уособленим, зокрема, в масовій культурі [Зер­нецька О. В., 7—8]. Це те, про що ми говорили у пер­шій лекції: ви­роб­ничий підхід до про­цесу масової комунікації був зумов­ле­ний са­мою струк­ту­рою масової комунікації та переходом люд­ства на рі­вень побудови індустріального су­с­­пі­ль­ства.

Таким чином, залишаючись процесом встановлення і під­триман­ня контактів у суспільстві, процесом його консолідації, масова комунікація сьогодні — це:

1. виробництво інформації як продукції;

2. використання технічних засобів для виробництва інформації;

3. масова культура (масові цінності, типові для мас моделі пове­дінки), яка обумовлює цілі виробництва інформаційної про­дук­ції, її призначення;

4. специфічне суспільне середовище, для якого властива масова культура і яке є замовником та споживачем інформаційної продукції.

Виробництво інформації здійснюється виробниками ЗМК, яких в Україні сьогодні багато (див. першу лекцію та довідку вище). Су­часне інформаційне виробництво характеризується розгалу­же­ною й складною системою виробників: інформаційних агентств, ре­дакцій, друкарень, дистриб’юторів (поширювачів ЗМК) тощо.

Ким же є виробники ЗМК у структурі масової комунікації — комунікантом чи кимось іншим?

Якщо взяти до уваги загальну модель комунікації, то в рольовому аспекті про­цес спілкування відбувається в системі соціальних ролей, які вико­нують люди в тій чи іншій комунікативній ситуації. За своєю при­ро­дою людина соціально є поліфункціональною істотою. Але неза­леж­но від соціальної функції вона завжди виконує роль або комуні­кан­та, або комуніката. Можна сказати, що комунікатор — це функ­ція соціальної ролі [К = f(СР)] в кон­кретних соціально-комунікативних умовах. Зміст і форма цієї функції залежить від змісту й характеру соціальної ролі. Так, поведінка комунікатора, зміст його висловлювання, характер його мовлення залежить від того, хто є носієм комунікативної функції — дитина чи дорослий, людина освічена чи ні, людина з міста чи з села, робітник чи педагог і т. д. На цій основі можна розрізняти типи комунікаторів, чому й буде присвячена одна з лекцій. Від ти­пів комунікаторів залежить і організація комунікативного про­цесу. Якщо порівняти таких комунікаторів, як пропагандист (модель Чакотіна), відправ­ник інформації, що належить до пер­винної соціальної групи (мо­дель Рілеїв), професіональний комунікатор (модель Вестлея-Мак­Ліна), комунікатор із психо­логічними змінни­ми (модель Малець­кого), то з упевненістю можна сказати, що орга­нізація процесу спіл­кування для кожного з цих типів комунікаторів буде своєю. Для прикладу розглянемо спілкування між професій­ним комунікатором і публікою та непрофесійним комунікатором і тою ж публікою. У першому випадку комунікативний процес мати­ме більшу осми­сленість і чіткість, відсутніми будуть зайві акти мовлення, тема­тичні відхилення; у другому випадку процес спілку­вання може бути підпорядкований асоціативній роботі пам’яті, позначений зайвими мовними операціями й діями.

Типовим явищем для систем масової комунікації є дисперсія фун­к­ції мовлення й дивергенція комуніканта (терміни наші.— В. Р.), тобто роз­сіювання (дисперсія) акту мовлення, коли різні люди, які беруть участь в породженні висловлювання, в системі масової комунікації виступають ніби єдиним комунікантом, а в результаті утворюється роз­ходження (ди­вергенція) психоло­гічних, соціальних, професійних ознак єдиного комунікан­та, в ролі якого виступає одна людина, що веде до появи сукупності розпо­рошених у часі й просторі ознак мовця, закріп­лених за різними носіями мовлення, коли збір ін­формації здійснює одна людина, її аналіз — друга, об­робку — третя і т. д. Так виникає дисперсна й дивергентна система масової комунікації. Натомість з’являється ко­лек­­тивна відпові­да­ль­ність (а при високій дисперсності, коли неясно, хто стоїть за повідомленням, — безвідпові­дальність) за зміст і форму мов­лення та ор­ганізацію про­цесу спіл­кування. Структуризація, фазо­вість і дис­­­кретність мов­­лення при цьому є закономірними яви­щами, оскіль­ки окремі мов­ні акти, що структурно пов’язані темою, метою спіл­кування, вико­нуються пое­тапно й навіть у різних місцях та в різний час. При цьому виникає колективне право на ак­ти мовлення (зміст і форму висловлювання), встановлюється певна монополія на мовлення. Останнє спонукає організаторів процесу комунікації дивитися на акт мовлення як працю, бізнес і займатися комер­ціалізацією цього процесу.

Отже, у ролі комуніканта, професіонального комуніканта під час масового спілкування можуть бути різні соціальні ролі — автори (кореспонденти), організатори (менеджери, видавці, засновники) комунікативного процесу: захисники, регулятори (редактори, ведучі) (модель HUB, модель Левіна) тощо. Таким чином, під упливом цих ролей комунікативний процес більшою мірою структурується, виді­ляється більша кількість фаз.

У системі масової комунікації виробники інформаційної продук­ції виконують, по суті, єдину роль комуніканта. Пере­розподіл цих ролей веде до трансформації систем масової кому­ні­ка­ції, а трансформація масовокомунікаційної системи веде до виник­нення нових засобів масової комунікації. Але найбільш визна­чаль­ним процесом для системи масової комунікації є процес її глоба­лізації. Трансформація й глобалізація системи мас-медіа породжує зміну, в свою чергу, суспільно-політичної й еконо­мічної систем, які теж трансформуються. Трансформація й глобалізація системи масової комунікації, од­нак, не є першопричиною соціально-еконо­мічних змін: модер­ніза­ція технологій, розвиток науки і техніки, а також суспільно-еконо­мічний розвиток сприяли розвитку системи масової кому­ніка­ції.

Глобалізація системи масової комунікації — то є поняття, яке активно використовується з кінця ХХ ст. Це поняття відображає процес трансформації комунікаційної системи, такої трансформації, яка пов’язана з утво­­­рен­ням більш широкої мережі комунікаторів, що обслуговуються й покриваються на великому інформаційному просторі єдиною, але розгалуженою системою засобів масової комунікації та контро­лю­ються більш ор­ганізованою спілкою їх виробників.

Глобалізація систем масової комунікації тільки посилює дивер­гентність і дисперсність системи масової комунікації, струк­тури­зацію, фазовість, дискретність мов­лен­ня та монополію на нього.

Як приклад дисперсності й дивергентності системи масової кому­нікації може бути система, в якій глядач споживає новини, виготов­лені редактором й опрацьовані ведучим, включені в програму на прохання за­снов­ника каналу й інтерпретовані певним чином на про­хання керів­ників телеорганізації (дивергенція). Для глядача ведучий є уособленням комуніканта, насправді ж функція повідомлення тут розсіяна між багатьма людьми (дисперсія).

Питанню глобального розвитку систем масової комунікації при­свя­тила свою книгу О. В. Зернецька “Гло­бальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини”. Історія поняття “гло­балізація” розкрита у розділі 2 цієї книги (с. 43 і далі).

Глобалізація системи масової комунікації пов’язана безперечно з технічною революцією, але ця революція не є єдиним чинником утво­рення глобальних масовокомунікаційних систем. Прикладом може бути Україна, яка відстає від Заходу в утворенні глобально транс­формованих систем комунікації. Причиною цьому є як економічне відставання, так і соціально-психологічна неготовність комунікато­рів до утворення глобальної системи комунікації й ак­тив­ного вхо­дження в світові інформаційні системи. Народ має пережити “гео­стратегічний землетрус”, щоб під упливом соціаль­них, економіч­них, технологічних, культурних, етнічних факторів шу­ка­ти навпо­мац­ки, як вважають А. Кінг та Б. Шнайдер у доповіді Рим­ському клубові “Перша глобальна революція”, свій шлях до розуміння но­во­го світу, а також, перебуваючи в імлі невідомості, вчитися, як керувати новим світом і не бути керованим ним (цит. за [Зернецька О. В., 44]).

У такі перехідні періоди для суспільства актуалізується поняття інформаційних технологій. Вони стають частинкою поняття глоба­лізації системи масової комунікації, оскільки без технологічної мо­дернізації процесу спілкування неможливим є утворення більш по­тужних систем збору, обробки, передачі й поширення інформації у масовокомунікаційному просторі. Суспільство тоді змушене шука­ти кошти й придбавати інформаційні технології, щоб не зали­шатися на периферії світового інформаційного простору.

Розвиток інформаційних технологій має переважно характер нау­ково-технічний, за яким дуже часто губляться поняття моралі й че­сті, соціальної відповідальності, психологічної ідентичності тощо. Прикладом може бути мережа Інтернет. В систему інтернетівського спілкування закладені великі технічні можливості, але зовсім від­сутні засоби стримування мовців й контролю за інформацією. Інтер­нетівська система спілкування, таким чином, має характер соціаль­но й психологічно незахищеної системи, в якій порушено соціаль­но-психологічний баланс правильного / неправильного, порядно­го / не­­по­ряд­ного, морального / аморального, естетичного / неесте­тично­го і т. д. Поки інформаційна система Інтернет залишається фактом віртуальної реальності цей дисбаланс і ця незахищеність фатально не шкодять суспільній інформаційній системі, а також самій системі Інтернет, оскільки вона все-таки існує як технічний витвір. Але як тільки ця віртуальна система стане частиною суспільної інформа­ційної системи, її кровоносною підсистемою і не будуть вироблені засоби інформаційного захисту, тоді суспільна інформаційна систе­ма, а разом із нею й суспільство деградують і загинуть, як будь-яке явище в природі при порушенні інформаційного балансу й систем захисту.

Людство, розуміючи таку загрозу, намагається “загнуздати” ін­тер­не­тівську систему й надати їй “людського вигляду”. Так, у Китаї обмежено діяльність інтернет-провайдерів. Вони тепер зобов’язані записувати й надавати інформацію правоохоронним органам про зміст сайтів і дані про користувачів (цит. за журналом “Мой ком­пьютер”, № 41, 2000, стор. 6). Безперечно, у пошуках “людського вигляду” для інформаційних систем можливі всілякі перегини, які властиві й людському суспільству як живому організму.

На розуміння терміна “глобалізація” мала великий вплив кон­цеп­ція канадського соціолога Маршалла Маклюена, основним кон­цеп­том якої було уявлення про світ як “глобальне село”. Глобалізація передбачає безупинний процес інтеграції одиничного, самобутнього в загальний культурний, соціальний, політичний контекст “гло­баль­ного села”. “За своєю суттю,— пише О. В. Зернецька,— все те, що перебуває в процесі глобалізації, не що інше, як сили, що уособ­люють виробництво, дистрибуцію та споживання продуктів і послуг, які, в свою чергу, спрямовані на гомогенізовану (однорідну, типову.— В. Р.) поведінку споживача (в якому б куточку світу він не жив). За глобалізаційною парадигмою, він повинен споживати одне й те ж їстівне (наприклад, стандартизовану їжу: кока-колу, продукцію мережі Макдональдс, пепсі, піцу) або неїстівне (про­грами телебачення, фільми, одяг, англосаксонський бізнесовий стиль і т. ін.). Цей процес, який дістав влучну назву “макдо­наль­ди­зація”, разом з тим вносить в дискурс про глобалізацію й нове по­няття — “глобальна культура”. Воно виникає як критичний концепт наприкінці 80-х років і належить до цілого комплексу потоків і процесів, які перетинають національні кордони за останні двадцять років” [Зернецька О. В., 47].

Як бачимо, ідея глобальної культури й глобалізації світових сус­пільних просторів з очевидністю має негативний компонент, пов’­яза­ний як з макдональдизацією, стереотипізацією поведінки людей, що входять в глобальну систему, так і з масифікацією, тобто втя­гу­ванням людини в запрограмовану на певну поведінку масу лю­дей. Все це, звичайно, руйнує національні культурні цінності краї­ни, яка потрапляє в систему глобальної культури, і підпорядковує її інтересам панівної нації в глобальній системі. Так, створюваний у наш час глобальний інформаційний світ має явно виражену проаме­ри­канську або прозахідну орієнтацію, де пострадянські країни почу­вають себе за­леж­ними від правил гри у цьому глобальному світі.

Глобальний інформаційний світ (глобальна культура, світова куль­тура) тримається на розвиткові багатонаціональних ринків, кор­по­рацій, надскладних систем комунікацій, сучасних медіа-технологій. Ця організаційно-технологічна основа глобального світу, з одного боку, сприяє єднанню людей, народів, з другого боку, нівелює їхні етнічні, політичні, культурні особливості. Але цей процес глобалізації є незворотним. Країна, яка спеціально буде стримувати себе у входженні у цей глобальний світ, сама ж себе і загубить у ньому, оскільки примусово буде поглинута глобальною інформаційною системою. Вихід один: якомога швидше сягати ви­со­кого рівня розвитку інформаційних технологій і комунікацій­них систем, щоб на рівних увійти у глобальний світ. На думку академіка Миколи Амосова, глобалізація — це сучасний (і планетарний!) етап розвитку цивілізації, суть якого у зростанні міжнародних зв’язків, взаємозалежності країн, розповсюдженні нових технологій та єдиних стандартів життя. Процес іде у різних сферах і має плюси та мінуси [Амосов Н.]. Плюси найчастіше помічають ті, які належать до благополучних у глобальній системі або захищають інтереси бла­го­получних. На мінуси вказують ті, хто, на жаль, не володіють світовою енергією, не контролюють світову промисловість, не воло­діють передовими інформаційними техноло­гіями.

Відсутність передових інформаційних технологій у країні стано­вить загрозу інформаційному простору країни. На думку О. В. Чек­мишева, “інформаційна загроза” може становити небезпеку для двох типів держав: для держав з тоталітарним устроєм і для країн, що перебувають на перехідному етапі. “Для будь-якої демокра­тич­ної держави можливість вільного поширення інформації є одним із фундаментальних прав. У такому суспільстві інформація… не може становити загрози, оскільки інформаційний простір демократичних держав має уже усталену систему інформаційного захисту, коли всі дотримуються законів держави, в чому й полягає суспільний демократизм” [Чекмишев, 37]. Тоталітарні ж держави всіляко унеможливлюють надходження повідомлень, як живуть люди за кордоном, як розв’язують проблеми і т. д. І будь-яка інформація ззовні для цих країн є загрозою для тоталітарної інформаційної системи.

Для країн, що розвиваються, характерним є інформаційний вплив іноземних мас-медіа.

Технологічний прогрес в інформаційній сфері безпосередньо по­в’­язаний з використанням технічних засобів для виробництва ін­фор­мації, хоч і не є визначальним, про що свідчить досвід Украї­ни: майже кожен має телевізор, радіоточку, в Україні велика кіль­кість видань, але не можна сказати, що Україна є багатою і що вона веде свою політику у глобальному світі. “Найприкріше те, що у світо­во­му інформаційному просторі голосу України не чути. Всі інтерпре­тації подій в Україні належать або Росії, або західним “”радяноло­гам”. А якщо цього голосу немає в інформаційному світі, цілком слушно виникає підозра, що немає відповідної реалії” [Чекмишев, 23].

У сфері інформації та комунікації помітний дисбаланс щодо ко­му­нікаційного гардвера (фізичних носіїв інформації) та комунікацій­ного софтвера (програмного забезпечення систем комунікації) (терміни та цифрові дані цит. за [Зернецька О. В., 51, 52]). Так, за даними Доповіді ЮНЕСКО, країни, що розвиваються, мають усього 4% комп’ютерів від загальної кількості комп’ютерів у світі. 75% усіх телефонних апаратів належать дев’яти найбагатшим країнам. У 1988 році 30 найбідніших країн не мали газет зовсім. Японія має 125 щоденних газет, а США — 1687. В середньому у Європі 39 газет на країну, в Африці — лише 3. Середній показник радіоточок 330 на 1000 населення. У багатих країнах цей показник сягає 911 на 1000 населення, а в бідних — 142 приймачі на 1000 населення. В 34 країнах зовсім немає телебачення. Середній покажчик для світу — 137 телевізорів на 1000 населення. У багатих країнах він становить 447 телевізорів на 1000 населення, у бідних — 36 телевізорів на 1000 населення (дані взято з [Зернецька О. В., 51—52]). Цей розрив у дистрибуції ЗМК називають “інформаційними провалами” (infor­mation gaps). Інформаційні провали можуть бути і в межах однієї країни. Але політичного значення набувають інформаційні провали між країнами, коли багатші країни контролюють інформаційні по­то­ки, що йдуть до бідніших країн.

Глобалі­зація системи масової комунікації може, на думку О. В. Зер­­нецької, розглядатися як процес конвергенції (збли­ження, упо­­дібнення) гардвера і соф­тве­ра, коли інформаційні потоки більш ефективно контролюються й розподіляються на великих просторах завдяки поєд­нанню можливостей програмного й фізичного забез­печення систем кому­ні­кації.

З використанням новітніх інформаційних технологій у кінці ХХ сто­ліття виникли глобальні системи масової комунікації, або гло­бальні ЗМК. Цьому сприяла диджитальна революція в інфор­мацій­них технологіях. Диджиталізація інформації — це за­пис, обробка та передача інформації за допомогою бінарнокодо­ва­них знаків, що використовуються у комп’ютерній техніці. Диджитальна техніка сприяла виникненню транснаціональних медіа-корпорацій, або мультимедіа-імперій: Time Warner, Sony, Matsushita, Microsoft, Walt Disney та ін. За цими медіа-конгломератами стоять імена: Руперт Мердок, Сільвіо Берлусконі, Біл Гейтс, Тед Тернер та ін.

Мультимедійними корпораціями глобальні системи масової ко­му­ні­кації називаються через те, що вони “конгломерують міжнаро­дні, міжміські та локальні телефонні компанії, кабельні та телера­діо­мовні системи й комп’ютерні фірми” [Зернецька О. В., 58].

Створення потужних комунікаційних медіа-систем, або глобаль­них систем масової комунікації, відбувається завдяки концентрації й конгломерації систем масової комунікації.

Під концентрацією систем масової комунікації в інформаційній індустрії слід розуміти тенденцію, пов’яза­ну з посиленням присут­ності однієї або кількох компаній на кожно­му з ринків унаслідок її/їх злиття (інтеграції) з іншими компаніями цієї ж сфери індустрії при збереженні провідної ролі однієї з ком­паній, що часом призво­дить і до зникнення конкурентів взагалі.

Прикладами концентрації в індустрії масової комунікації напри­кінці 80-х — на початку 90-х років можуть стати такі відомі альянси в секторі медіа, як кооперація між Р. Максвеллом і С. Берлусконі у виробництві програм телевізійних новин; договір між Р. Мердоком і Р. Максвеллом щодо співпраці мердоківського супутника Sky Tele­vi­sion і компанії кабельного телебачення Максвелла The Maxwell Cable Television Company.

Виділяють дві форми концентрації систем масової комунікації — вертикальну й горизонтальну. “Вертикальна — це така концен­тра­ція, внаслідок якої одна фірма поглинає інші, які стоять, так би мовити, в одному ланцюгу виробничого процесу певного медіуму” [Mosco, 176: у перекладі Зернецької О. В.].

Прикладом вертикальної концентрації може бути голлівудська компанія з виробництва фільмів МСА, яка придбала Cineplex-Odeon, головну компанію, яка займалася дистрибуцією фільмів. МСА, таким чином, забезпечила собі поширення своєї продукції й покращила контроль не тільки на ринку виробництва, але й збуту.

Іншим прикладом може бути “Nnew York Times”, яка придбала в Квебеку (Канада) паперову фабрику, чим створила для себе переваги у постачанні паперу.

Горизонтальна концентрація — “процес, внаслідок якого фірма з однієї сфери медіа-індустрії (скажімо, газетно-журнальне видав­ницт­во) купує компанію з іншої сфери мас-медіа (наприклад, теле­стан­цію)” [Зернецька О. В., 61]. Так, News Corporation, що належить Мердоку, придбала Twentieth Century Fox. General Electric, яка спе­ці­алізується в галузі електротехніки, купила американську радіо­кор­по­рацію РСА.

Конгломерація — це процес, внаслідок якого компанії комуні­ка­ційного сектору утворюють єдину компанію-конгломерат і стають її частинами, зберігаючи при цьому свої риси й вла­стивості. Медіа-конгломерати виникають в результаті інтеграції й концентрації фірм, компаній. Конгломерати зменшують фінансові ризики й отри­мують великі прибутки та мають успіх шляхом диверсифіка­ції — форми такої концентрації капіталу в умовах науково-технічної ре­во­люції, коли компанія проникає у нові для себе сфери й галузі, роз­ши­рює асортимент товарів і поступово перетворюється на бага­тогалузеві комплекси. Прикладом може бути Time Warner, яка під час “розкрутки” роману Роберта Джеймса “Мости країни Медісон”, яка в липні 1993 року стала бестселером. Підрозділ конгломерату Warner Atlantic Recording випускає звукозаписи створених за мотивами роману пісень у виконанні самого романіста. Інший підрозділ випустив відеокасету з цими піснями.

Якщо процес конгломерації перетинає кордони країни, то вини­кають транснаціональні мультимедіа-конгломератів. Прикладом може бути придбання японською фірмою в галузі електроніки Sony половини голлівудівських кінокомпаній. У результаті процесу транснаціоналізації виникають транснаціональні медіа-імперії. До таких імперій можна віднести Time Warner, Sony, Matsushita, Walt Disney і т. д.

На думку цитованого вже V. Mosco, “транснаціональні медіа-кор­порації містять у собі величезну сконцентровану економічну вла­ду” (у перекладі О. В. Зернецької) [Mosco, 179]. “Тому надзвичайно важ­ливим є, в яких руках зосереджена влада. Це означає, що необ­хідне вивчення постатей медіа-магнатів (виділення наше.— В. Р.) і їхніх стратегій — адже саме вони уособлюють, акумулюють сконцентровану економічну силу, що, як показує практика, трансформується і в силу політичну, ідеологічну, впливаючи на життя суспільства та індивідуумів не тільки однієї країни, а й цілих регіонів” [Зернецька О. В., 63—64]. (Приклади щодо концентрації та конгломерації взяті з [Зернецька О. В., 60—64]).

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що системи ма­сової комунікації у своєму розвитку проходять шлях від звичай­ної си­стеми масової комунікації, коли є людина-комунікант, через дис­пер­сію функції мовлення й дивергенцію комуніканта та виникнення розгалуженої системи виконавців ролі комуніканта аж до глобаль­ної системи масової комунікації.

У

1.

2.

3.

К_ант

К_ат : мала група

Редакційний колектив

цілому можна виділити три етапи розвитку систем масової ко­му­нікації:

ЗМК₁ ЗМК₂ ЗМК₃

ЗМК₄ ЗМК₅ ЗМК_n

У науковій практиці існують спроби змоделювати глобальні си­сте­ми масової комунікації. Такою спробою є системна модель, або модель ДеФлоєра (2), американського соціолога Мелвіна ДеФло­єра у книзі “Теорія масової комунікації”:

На завершення розмови про глобальні системи масової кому­ні­ка­ції розглянемо приклади зарубіжних медіа-імперій.

80-ті — 90-ті роки ХХ століття є тим благодатним часом, коли “глобальне село” було взяте у руки “хазяїв глобального села”, за визначенням американського професора комунікації Б. Бег­декіе­на,— медіа-магнатів. Як зауважує О. В. Зернецька, “сфери інтересів “ха­зяїв глобального села” шалено розширюються. Головною озна­кою цих змін є посилена тенденція до конгломерації мультимедіа-ім­пе­рій з велетнями комп’ютерної сфери і індустрії телекомуні­ка­цій” [Зернецька О. В., 72]. У 90-х роках з подачі американського вче­но­го Н. Негропонте (завідувача лабораторії медіа Массачусет­ського технологічного інституту) виникає поняття інформаційної супермагістралі. Це нескінченне павутиння комунікацій та інфор­маційних послуг. Через систему елементів інформаційної інфра­стру­к­тури (комп’ютери, бази даних, побутова електротехніка) від­бу­ватиметься постачання нескінченної кількості інформації її спо­жи­вачам [там само].

Ще в травні 1995 року корпорація Microsoft на чолі з магнатом Білом Гейтсом і корпорація NBC (президент Боб Райт) оголосили зближення комп’терних і телевізійних технологій. Відбулося об’­єднан­ня найбільшої в світі комп’ютерної компанії з одним із най­більших у світі телевізійних кон­гло­мератів для виробництва про­грам­ного продукту, що поши­рю­ється комп’ютерними мережами, компакт-дисків, цифрового ві­део, інтерактивного телебачення і традиційних медіа. Найбільшим виграшем від цього партнерства є створення у серпні 1995 року “Мережі Microsoft” — нової онлай­нової послуги, яка пропонує своїм користувачам розваги, фільми, шоу, спорт, новини компанії NBC. Конгломерація цих двох компа­ній — це перший крок до лідерства у конвергенції телебачення і комп’ютерів.

“Мережа Microsoft” притягує до себе інших виробників інформа­цій­ного продукту. Так, у травні 1995 року до конгломерату звернулися ESPN (телевізійна спортивна мережа), C-SPAN, Court TV (телетрансляції із залів суду), Home Shopping Network (теле­мережа для замовлення продуктів не виходячи з дому) та American Greeting (“Американські вітання”).

Утворення нових конгломератів відбувається і в інших країна. Так, японська компанія Matsushita стала володаркою MCA — могутньої групи в сфері індустрії розваг, до якої належать і відомі кіновиробництва Universal Studios.

Є випадки об’єднання конкуруючих компаній. Так, підписана угода між IBM та Hewlett-Pacard. Два комп’ютерні супергіганти створили глобальну спілку для виробництва набору засобів для функціонування комп’ютерних мереж. Окрім них, туди входять ще й DEC i Intel (приклади взяті з [Зернецька О. В., 71—85]).

“Таким чином, виробництво обладнання для телекомунікацій та ком­п’­ютерних мереж, комп’ютерів та програмного продукту, опти­мі­зація стандартів,— все це веде до прискореної інтеграції індустрії масової комунікації з індустріями інформації та обчислювальної тех­ніки. Концентрація та конгломерація імперій мультимедіа з гі­ган­тами комп’ютерного бізнесу створює передумови для перероз­поділу існуючої економічної і політичної влади, до нових інтер­куль­турних взаємодій, тобто нових глобальних процесів, що вже на початку ХХІ століття можуть суттєво змінити обличчя земної циві­лізації” [Зернецька О. В., 85].

Процеси глобалізації й трансформації систем масової комуні­ка­ції змушують нас надалі говорити не тільки про існування інфор­маційної індустрії, а й індустрії масової комунікації — індустрії впливу на людину, суспільство й цивілізацію.

Література

Амосов Н. На пороге нового века // Зеркало недели.— 1999.— 2 окт.

Бондаренко А. Д. Современная технология: теория и практика.— Киев; До­нецк: Вища шк., 1985.— 171 с.

Гуманітарні технології: Конспект лекцій / За ред. В. В. Різуна.— К.: Видав­ни­чий дім “КМ Academia”, 1994.— 60 с.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнарод­ні відносини.— К.: Освіта, 1999.— 351 с.

Каширин В. П. Философские вопросы технологии.— Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988.— 286 с.

Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іва­нов, В. А. Вергун.— К.: Либідь, 1997.— 216 с.

Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник / А. З. Мо­скаленко, Л. В. Гу­берський, В. Ф. Іванов / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка.— К., 1999.— 634 с.

Почепцов Г. Г. Теорія комунікації.— К.: Видавничий центр “Київський уні­вер­ситет”, 1999.— 308 с.

Різун В. В., Мелещенко О. К. Інформаційні мережі в засобах масової інфор­мації. Канал ИНФО-ТАСС / Київ. ун-т ім. Тараса Шев­ченка.— К., 1992.— 96 с.

Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем / Інститут системних досліджень освіти; Інститут журналістики Київського університету.— К., 1995.— 200 с.

Різун В. В. Основи комп’ютерного набору і коректури: Під­ручник.— К.: Ли­бідь, 1993.— 172 с.

Свириденко С. С. Современные информационные техно­ло­гии.— М.: Радио и связь, 1989.— 300 с.

Смирнов С. В. Становление основ общественного производства (Материаль­но-технический аспект проблемы).— К.: Наук. думка, 1983.— 260 с.

Чекмишев О. В. Українська журналістика на перехідному етапі // Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє / За ред. проф. В. В. Різуна.— К.: РВЦ “Київський університет”, 1997.— С. 21—45.

Blumer H. The Mass, the Public and Public Opinion.— New York: Barnes and Noble, 1939.

Dance F. The Concept of Communication // Journal of Commu­nication.— 1970.— # 20.— P. 201—210.

De Reuck, Anthony. A Theory of Conflict Resolution by Problem-solving // Conflict: Readings in Management and Resolution edited by John Burton and Frank Dukes.— N. Y., 1990.— P. 183—197.

Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, tele­wi­zji i Internetu.— Warszawa—Kraków: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999.— 336 s.

Johnson, David W., Johnson, Frank p. Joining Together. Group Theory and Group Skills.— New Jersey, 1987.

McQuail D. Mass Communication Theory. An Introduction.— London: Sage, 1994.

Mosco V. The Political Economy of Communication.— London, 1996.

Tarde G. L’Opinion et la foule.— Paris, 1901.

Walińska de Hackbeil H. Pojęcie “komunikacja” w amerykańskiej teorii komu­nikacji społecznej: Докт. дис….— Uniwersytet Wrocławski, 1975.