Реферат з журналістики

публіцистична "сміхотерапія"
на сторінках українських таборових часописів

Навіть у складних, поінколи безвихідних умовах людина прагне розради, усмішки, дотепного слова. Тому закономірною була поява сатирично-гумористичної преси на бойових фронтах чи в таборових обставинах серед стрільців, військовополонених, інтернованих, біженців, переміщених осіб українського походження. Всю розмаїту палітру засобів критичного і потішного змалювання життя (пародія, фейлетон, памфлет, байка, епіграма, шарж, карикатура, афоризм, каламбур, гротеск, алегорія тощо) можна знайти на сторінках українських видань від 1914 до 1950 р. у різних країнах Європи - на батьківщині, у Польщі, Чехії, Австрії, Німеччині, Італії, Великій Британії.

Цю традицію заклала преса українського січового стрілецтва, коли більшість видань уже в заголовку чи підзаголовку вказувала своє спрямування з обов'язковим наголосом на іронічно-дотепному і критично-глузливому сприйнятті життя. Таким "прямолінійним" чином пояснювалися і конкретні завдання: "УСС" [Українські Січові Стрільці] - "сатиричний орган неінтелігентних інтелігентів. Виходить, коли треба"; "Бомба" - неперіодичний часопис, артистичний (видавала "Артистична горстка"); "Самохотник" - сатирично-гумористичний часопис УСС; "Тифусна одноднівка" - "пам'яткова збірка кварантанників. В коші УСВ"; "Самопал" - "стріляє сам без нічиєї принуки всяку нечисть, лінь, гниль, безхарактерність та подібне хрунівство. Видає: хвабрика запорозьких самопалів"; "Червона калина" - "поважний та гумористично-сатиричний січовий місячник", "Сміх і горе січового стрільця".

Тактику "Новініяди" Романа Купчинського, що в одному примірнику подавала жартівливу "романтичну історію" стрільця Новіни, перейняли наступні січові видання, не позбуваючись у бойових умовах здатності до політичної сатири, прискіпливого погляду на буденні речі, глузливого чи іронічного опису обставин. Скажімо, "Самохотник" у передовій статті, "Телеграмах", ілюстраціях, оповіданнях ополченців, своєрідних "10 стрілецьких заповідях", постійних (щономера впродовж двох років) тематичних публікаціях "Дещо з неба" Семена Смика, віршованих переспівах і конкурсах пропонував алегоричні, смішні, ущипливі історії із побуту і надій українського вояцтва. "Самопал" відкривався бойовим закликом-переконанням:

Гей, браття, не згибла козацька ще мати,
Не згинув ще в нас для народу запал,
Любов до свободи, охота посвяти, -
Будити їх буде новий "Самопал".
..............................................
Буде безпощадно стріляти, вбивати
Між нами зневіру й знемогу усю... [1] .

У виданні можна знайти чимало вдалих віршів, спогадів, "картинок", "нарисів", карикатур, з-поміж яких "Канцелярія" А.Бея, "Дума про козацьку раду в Коші Українського Січового Війська" Р.Б., "Слово характерника" тощо.

"Усус" (УСС) - "незвичайно симпатичне як з естетичного, так і гумористичного боку" видання, що намагалося дотримуватися "безоглядної сатири". У цій манері написані численні гуморески, статті "З жалів стрільця Гриця Запеки", "Вісті з Усусущини" та інші матеріали.

"Червона калина" теж не посоромила видань-"побратимів": майже всі її сторінки у 1917 р. пронизані гостротою бачення і своєрідним відображенням хиб, поразок, недоліків. Наприклад, у серйозній політичній статті "Коли кайдани рвуться... (Роздумування під хвилю)" А.Вільшенка, де автор прагнув осмислити прийдешнє визволення, побачити розірвані кайдани неволі та здобуту свободу народу, він не уникає нагоди звернутися до мудрої народної приказки: "Коли не тепер, то у четвер вийдемо переможцями!"[2]. Поряд у журналі чимало малюнків - шаржів, карикатур (цикли "Стрілецька муза в обозі", "Бицьо на Волині"), а також гуморесок, анекдотів, жартівливих віршів. Чого варті самі підписи: Козак Незнайко, Синичка-Небиличка, Жевжик Дзавуленко, Непоправний ідеаліст! Так, Усміхнений опублікував частини з "епопеї" "Технічні клопоти", Краснобуй - "Уривок із оповіді...", без підписів друкувалися "Дрібні жарти", переспіви популярих народних мелодій.

Навіть така газета, як "Часопись для підофіцирів", що видавалася у Відні шістьма мовами Австро-Угорської імперії, зокрема й українською, прагнула "подати жовнірам в свобідних годинах розривку всякого роду", служити для піднесення рівня їхньої освіти, розширення світогляду, підготовки до майбутнього цивільного життя, коли вояк мав стати "корисним і потрібним членом суспільства"[3]. Тому поряд із воєнними інформаціями, загальноосвітніми й політичними статтями ("Як завинили ми світову війну?", "Пробоєві війська", "Як думає фронт про мир") друкувалися твори художньо-мистецького призначення (зокрема оповідання "Матусине благословіння" М.Стороженка, "Музика" Т.Шевченка, "Запорожці" І.Нечуя-Левицького, "Образці міст і країв Австро-Угорщини", "Про штуку" Карла Вахе) й сатирично-гумористичного звучання (для цього запроваджувалися рубрики "Всячина", "Жарти і сміховинки" (з малюнками), "Смішне" і т.д.).

Для справедливості щиро кажучі не завжди подібні твори мали істинну художньо-публіцистичну цінність, що добре розуміли й тодішні оглядачі та критики військової преси. Чимало оглядів і рецензій написані пером М.Угрина-Безгрішного, який стверджував на шпальтах "Червоної калини", нібито дрібні жарти "Бомби" - "слабкі й несмачні", а занадто довгі сатиричні оповіді - "пусті" й безбарвні; при цьому фахові нарікання викликали здебільшого мовні аспекти стрілецьких часописів, бо "аж пестро від різних варваризмів, архаїзмів та льокалізмів і інших недомагань"[4].

Ці видання, безумовно, виникали не тільки щоб поліпшити настрій у "приспаних, зниділих душах стрільців", які у складних воєнних умовах - у тому "розбурханому, неспокійному морі, крім того кочовничому", зуміли, на думку А.Бабюка, передати головний дух часу: "Гумористичні й сатиричні видання мають на цілі переважно всі їдким гумором чи сатирою направляти хиби одиниць або загалу, як зі стрілецького, так і з позастрілецького світа. Найдете в них цікаві нотатки з нашої політики, себто гірку іронію її діл, найдете й болючу, а правдиву сатиру зі сучасного нашого життя, щоправда, не дуже засміється, а сльози в очах закрутяться вам. Хіба ж се не доказ, що стрільці у сірім мундирі, знеможені тяжкою та довгою недолею, не забувають про своїх дорогих, що їх болить серце задля гіркої недолі власного народу?.."[5].

Певно, молодість, фантазія, здатність до веселого у прикрих, навіть жорстоких ситуаціях життя свідчили про бойову вдачу, незгасний оптимізм. Усі ці видання стрілецтва - сторінка з історії українського народу та його визвольних змагань. До того ж, пресу УСС різного часу творили відомі літератори й художники: Роман Купчинський, Микола Угрин-Безгрішний (Микола Венгжин), Антін Лотоцький, Мирослав Ірчан (Андрій Бабюк), Юрко Шкрумеляк, Василь Бобинський, Йосип Курилко, Михайло Гаврилко.

Різні сатирично-гумористичні жанри, окремі сторінки, рубрики, підзаголовки знайдемо в усіх часописах, що друкувалися у складних політичних умовах і призначалися для української громади в таборах військовополонених під час Першої світової війни. У таких часописах, як "Вільне слово" (Зальцведель, 1916-1919), "Просвітній листок / Громадська думка" (Вецляр, 1915-1918), "Розвага" (Фрайштадт, 1915-1918), "Розсвіт" (Раштат, 1916-1918), що видавалися за матеріального і творчого сприяння Союзу визволеня України, завжди знаходилося місце для самоіронії, дотепів, жартів, політичних фейлетонів.

Як зазначало зальцведельське "Вільне слово", "не гайся ніхто працювати для великого діла. Зробім нашу часопись душою цілого нашого табору, щирою товаришкою і розрадою кожного, кого доля чи недоля завела в отсю загорожу"[6]. Доречними тут виявилися сміховинка "Надмірне знання" Максима Простого, "із підслуханого" - "Заліз червак у хрін" Товариша (ч.4), "З народних уст" Ф.Якимця (ч.24), "Підслухав" Українця (ч.25), "Када ваша возмьоть, ми будем з вами" М.Дмитренка (ч.26), "Російський пан-патріот" М.Струмка (ч.29), "Свиня та пташка" Миколи Бідолахи (ч.41), "Яків Силюх" Дзьомбака (ч.45), а також іронічні оповідання Ів.Невеселого про пригоди полоненого Карпа Загонистого, спонукально-критичні статті М.Дмитренка, Ф.Якимця, Василя Верниволі (псевдонім В.Сімовича), Лубенця та інших.

У вецлярському "Просвітньому листку" (пізніше перейменованому на "Громадську думку") помітні оповідання й вірші з виразним сатирично-гумористичним відтінком: "Хитрий хахол" Трутня, "Сукняна мова" і "Впертий Дмитро" Л.Любистка, "Боявся української шапки" А.Ир-ліва, "За цигарку і згадану чарку" Н. тощо.

Часопис полонених українців у Раштаті "Розсвіт" запровадив постійний "Гумористичний куток", який найчастіше вів невідомий Бичок. У цьому відділі подавалися й гострі роздуми "Таборові політики" Лисого (ч.9), "Мрія про мрії" (ч.27), "Казки а дійсність" Максименка (ч.36), "Мобілізація в пеклі" Музички (ч.41), "Фейлетон" Пахома (ч.65) і т.п.

Повноцінні культурно-громадські обов'язки виконували й полонені у Фрайштадті. Їхніми стараннями видавалася газета "Розвага", призначена передусім для духовних потреб, а тому редакція прохала "панів земляків" привітати свій часопис, не цуратися його: "Пишіть нам про все, що каменем лягло Вам на душу, а ми по змозі, коли Вам не поможемо, то хоч від щирої душі розрадимо"[7]. Вже з перших номерів тут постав "Веселий кутик", друкувалися фейлетони на актуальні теми (наприклад, "Суперечка між дядьками в таборі" С.Полтавця), низка гострих статей Івана Павлюка ("Не поможеться, панове!", "Авантюра Корнілова"), сатиричні вірші (зокрема, "Антихрист" О.Невідомого).

Навіть у таборі Йозефштадт (згодом перейменованому у Йозефів) на території Чехії, де перебували українські старшини, хоч преса й залишилася на рівні рукописної чи стінної ("Вінок кайданам", "Свободне слово", "Наш голос"), не бракувало гумору й сатири, фейлетонів Шершнів і Грі-Грі. Ось як один із кореспондентів описував побут українських полонених у Данії: свобода "така куца, як заячий хвіст. Життя в таборі походить на дисциплінарний батальйон. Душа й тіло мають бути застібненими на всі пувиці, зашнуровані ремінцем, а язик "прилип к гортани", щоб свободна мисль не була сказана голосно"[8]. Гострою критичною думкою просякнуті стаття "Сумний щирізм і думки громадянина" Невпокореного та фейлетон "Літучий гермофродит, або "московоманія" Д.Завзятого" Кісіля.

Змістовністю і здоровим глуздом відзначалися матеріали йозефштадського тижневика "Наш голос". Звертаючись до огляду таборової преси, часопис небезпідставно писав: "Ні, нема чого боятися за долю України! Скільки ще спить в її національних надрах тих невідомих світу талантів!.. Ось дайте тільки нам свободу національного розвитку - і вони, як печериці, вилізуть на світ божий!..". Водночас відчутна й іронія: надто нещира "самобутність", надто гіперболізується значення критики, вад, песимізму; і такі видання стають згодом нежиттєвими, лайка зживає їх зі світу, "мов корова язиком злизала" [9].

Часопис "Шлях" (Зальцведель, 1919-1920) для українців у Німеччині намагався не тільки інформувати "полонених і не полонених" про загальносвітові й українські події, а й прагнув "розрадити читачів у їхньому сумному становищі". Досить популярними тут стали фейлетони і гумористичні оповідання з полону Синежупанця ("Комуністи", "Пантруйте!", "Наче казка", "Протест", "Культура", "Біла гарячка", "Сучасні співи", "Погрались"). Закономірно, що у Зальцведелі окремо вийшла друком популярна серед українського загалу "Збірка фейлетонів" Миколи Синежупанця.

Зокрема у гострому матеріалі "Інформації" автор змушував читачів прислухатися до мудрих порад, щоб не нарікати на безвихідь чи не каятися у прогаяних миттєвостях: "Випростайся. Не гни спину ні перед ким, бо минув той час. Згуртуйся в одно тіло. Не розбредайся, як череда по степу без пастуха. Тоді матимеш силу... Не бійся: сміливий, згуртований, гордий свого ім'я і знаючи свою силу, ти відстоїш своє місце серед народів. Тебе не будуть дарувати панам і не приходитимуть тебе питати, чого ти бажаєш, бо ти сам без їхніх запитів зможеш не бажати, а домагатись. І то - рішуче домагатись" [10].

Навіть у тяжких умовах італійського полону, коли українці (здебільшого галичани) виявилися майже заблокованими в інформаційно-духовному просторі чужинців, їм вдалося у таборі старшин Кассіно створити українську громаду й налагодити випуск белетристичного журналу "Полонений" і сатирично-гумористичного додатку "Лязароні" (1919-1920). На обкладинці останнього подавалися вихідні дані: "З друкарні "П'ять пальців". За редакцію не відповідає ніхто, бо нема за що". Зміст номерів був майже однотипним: вірші, байки, листи, оголошення, прислів'я, відповіді, малюнки - смішні, гіркі, дотепні й трохи злі... Редакція вказувала, що приймає різні дописи: "плітки, сплетні, таборні "ля-тріни", сварки, байки і пр., і пр." (ч.6-7). Тут майже не зустрічаються справжні імена, найчастіше - вигадливі Гай-гай-ко, Панас Ген-той, Грицько Макароні, Кирило Той-сам, Козелець Острий, Вештибурко та їм подібні. Як правило, журнал відкривався "Листами з Парижа" нового українського мандрівника, який величав себе то репортером Пантелеймоном де Смик Черепашкою, то Грицьком Злим де Лазароном.

Об'єктом сатиричної поезії і прози ставало і навколишнє життя, і політичні перипетії, і власний світ переживань, і філософські погляди на майбутнє. Особливою прикрасою рукописного журналу стали ілюстрації - галерея "Касинські типи", графічні зарисовки з таборового побуту, дотепні шаржі й карикатури. Чимало з них належали перу Василя Касіяна (пізніше він здобув звання народного художника СРСР).

Можливо, надмірні кепкування кассінського "Лязароні" зачіпали багатьох українців, викликали нарікання, змушували інколи "з'ясовувати стосунки". Тим, хто не розумів жартів, у п'ятому числі редакція адресувала свої "кілька слів". У статті, написаній жваво й ущипливо, говорилося: "Легше медведя скакати навчити, корову газету читати, собаку легше відучити від гавкання за порядними людьми, несолену зупу з'їсти маляру, ... як тут у таборі, серед української громади, гумористичну часопись видавати. Стара бо то вже правда: мудрим науки, а веселим гумору не треба... а сатира?.. І не введи нас во іскушеніє!.. Тут треба бути дуже обережним, бо у таборі з'явився такий звичай: "мускулами і м'язами" "мацаються по пиці". Нема тієї християнської засади: хто на тебе каменем, ти на нього - хлібом, а про теперішнє нема що й говорити... Редакція, одначе, думає, що то винні нерви: краще таке оминати і грати на бандурі, аніж на "розстроєних" нервах грати. Редакція не бере на себе обов'язок шановну громаду поучати, але перестерігає мудрою засадою: "не нарушай поважних осіб, звірят і речей..." [11].

Як бачимо, загальним гаслом цих видань, де працювали здебільшого самі полонені (в редколегії, як дописувачі, репортери, автори художньо-публіцистичних творів, на технічних посадах - у друкарні) став життєвий принцип: "Хто має вуха - хай слухає, хто має розум - хай думає, хто має очі - хай дивиться, щоби не впасти знов у кайдани кріпацтва й неволі"[12]. Українська громада у "задротяній" ситуації теж не втрачала здатності до критично-веселих роздумів. Так, у таборах для інтернованого вояцтва армії УНР видавалася у 1921-1924 рр. ціла низка сатирично-гумористичних часописів, хоча не всі вони досі віднайдені. Принаймні, у спогадах чи оглядах тогочасної преси зафіксовані такі назви: "Аванс", "Блоха", "Будяк", "Гримаса", "Жало", "Характерник", "Кайдани", "Комарик", "Колючки", "Око", "Окріп", "Полин", "Сич" тощо. А в 1920 р. полонені галичани у Тухолі подбали про "незалежний орган нежуристів" із своєрідною назвою "Взад" і сатиричний рукописний часопис "Хрунь".

Журнал "Колючки" (Тарнів, Каліш, Варшава, 1921, 1926, 1929, 1931) на своїх шпальтах подавав віршовану хроніку життя втікачів - "Одісею Реп'яшка", всебічно розглядав "фізіономіку" таборового гурту, у шаржах і карикатурах змальовував тодішнє еміграційне життя, знаходив місце для дописів, телеграм, оголошень. Завуальовані Сорокопуди, Дрозди, Блазні, Немо, Акселі, Марцінчики, Не-Шевченки, Кихтики та їм подібні дбали тут про виразні сюжети, відточені порівняння-кпини, дошкульні політичні акценти. Цей "орган вільної думки" засвідчував прагнення служити "високим ідеалам правди, свободи і світлої будучини людськости". А тому констатуючи необхідність долати важкий і "невеселий" шлях, сповнений страждань і муки, болю в душі й тривог у серці, редакція закликала цих "виснажених, знесилених, без світлої віри, без сподіванок, надій і мрій" українських вояків не полишати думок про "могуче сонце" правди, шукати втіху в оточенні.

Сатирично-гумористичний журнал "Окріп" (Александрів Куявський, 1921) друкував із продовженням своєрідну, не позбавлену дотепів "Історію України", пропонував вибрані "Сценки з натури", на тему військового побуту була створена п'єса-мініатюра на одну дію "Максим Халява". Автори публікацій обирали собі жартівливі імена: Дімі, Бум-та-ра-ра тощо. Звертаючись до читачів, редколегія наголошувала на факті об'єднання преси двох українських дивізій - 4-ї і 6-ї, а тому особливо відзначала свій загальнотаборовий характер: "Вже священий вогонь під "Окропом" розводять і підтримують однаково обидві дивізії. З цього часу не жевріє, а просто палахкотитть величезне полум'я: не згасить його"[13].

Аполітичний часопис "Аванс" (Вадовиці, 1920 - 1921) з'явився, щоб "дати розвагу нашому вояці", але прагнув робити це досить обережно, висміюючи "різні хиби військового товариства". Цій меті підпорядковувалися "Гімн запорожця" Олеся Нечуя, "Мрії за дротом" Безрадного, статті "Наші перспективи", "Консолідація", а також повідомлення у рубриках "Що чувати в світі", "Радіо та телеграми", "Поштова скринька". Окремим додатком вийшов випуск "Волохівщина", де через історично-народний образ козака Волоха редакція намагалася осмислити проблеми політичної і національної кон'юнктури.

У літературно-військовому журналі "Тернистий шлях" (Петроків, 1921) знайдемо кілька сторінок під рубрикою "Розвага" (карикатури, сатирична поема "Вугріяда"). У двотижневику "Народня справа" (Тарнів, 1921) постійними стали фейлетони. Видання українських культурно-освітніх організацій у таборах "Український сурмач" (Щипіорно, Каліш, 1922 - 1923) мало постійний розділ "Малий фейлетон" (як правило, за підписом Сікос), де особливо вирізнявся гумористичний нарис "Задротянська республіка". У літературно-війському журналі "Наша зоря" (Ланцут, Стрілково, Каліш, 1920 - 1923) присутні рубрики й підзаголовки "Замість фейлетона", "Гумористика: про що балакають в таборі", "Кутик гумору", байки і вірші ("Архип і Мотря" Гр.Павловського, поезії Кузьми Дрючка й Очковтирателя).

Двотижневий журнал, орган молодої генерації "Нове слово" (Каліш, 1921), окрім серйозного публіцистично-історичного матеріалу, пропонував читачам сатиричне оповідання з ілюстраціями "Примітивіада" В.Стартенка. Орган українського співочого товариства в Ченстохові "Кобза" (1921), хоч і присвячувався національній пісні, не забував про карикатури на тему "Наші і Кошиць". "Сторінку гумору" провадив аполітичний місячник "Спортсмен" (Каліш, 1922), що видавався об'єднанням інтернованих спортсменів таборів Польщі. Щоденна непартійна демократична газета "Українська справа" (Варшава, 1922) чи не щономера пропонувала "Малий фейлетон", часто віршований, де можна зустріти роздуми на болючі теми Слобожанина й Л.Грабуздовича (Павла Зайцева).

Щоденник "Українська трибуна" (Варшава, 1921 - 1922) під "провідним керівництвом" Олександра Саліковського при участі видатних українських сил (до суцвіття яких належали Симон Петлюра, Олександр Лотоцький, Модест Левицький, Євген Онацький, Микола Вороний, Андрій Ніковський) теж традиційно використовував відділ "Малий фейлетон" і дружні шаржі. Серед матеріалів тут звертають увагу фейлетон про біженців "Великий гріх" (ч.[14]) Дмитра Геродота, "О любви к отечеству" і "Поділили!" Чикал-бея (Л.Чикаленка), "Листи з Ченстохова" Ченстохівця, карикатури "Типи інтернованих" (ч.23) художника В.Цимбала.

Не випадково у рецензії "Таборов і видання" Прижмуренка (псевдонім Л.Бачинського) для львівського журналу "Літопис Червоної калини" відзначалося, що статті колишніх вояків Армії УНР здебільшого "глибоко продумані, написані з талантом і високо патріотичні. Часто стрічається гостра критика, болюча, але правдива"14. Культурно-освітня й видавнича праця в середовищі інтернованої армії УНР, яка знайшла притулок у 1920-1924 рр. на терені Польщі, допомагала вояцтву підтримувати бадьорий настрій, не занепадати морально й духовно, оберігати свої національно-патріотичні ідеали. І в цьому нерідко ставав у нагоді літературно-публіцистичний талант Симона Петлюри, Олександра Саліковського, Галини Журби, Євгена Маланюка, Леоніда Волохіва, Левка Чикаленка, Івана Огієнка, Варфоломія Євтимовича, Андрія Лебединського, Івана Зубенка та інших.

У цей же час інтернована Галицька Армія подбала у Чехії про видання своїх часописів "Голос табора" (Німецьке Яблонне, 1919 - 1920), "Український стрілець" (Німецьке Яблонне, 1920 - 1921), "Камедула" (Німецьке Яблонне, Ліберець, 1919 - 1920), "Український скиталець" (Ліберець, Йозефів, Відень, 1920 - 1923), "Бомба" (Йозефів, 1923). Навіть після роззброєння і визнання своєї поразки вояки не піддавалися "важкому отупінню", не чекали безнадійно "дальших ударів судьби", а бралися до культурно-просвітньої роботи. У рукописному начерку статті "Українська бригада в Чехії" (15 грудня 1919 р.) К.Коберський відзначав не без іронії: "Республіка Дойч-Габель [Німецьке Яблонне] не є нежизненним твором. Вона, хоч і постогнуючи та кленучи лиху долю, все-таки пхає біду перед собою і побідоносно переживає навіть важкі життєві проби. Лиш чого нам не стає: книжки! Нізвідкіля їх взяти, сих коханих українських книжок!"[15].

Першим на захист національно-патріотичного духу став часопис "Голос табора", про який у короткому огляді "Україна в таборі" (1920) сотник Я.Ярема писав: "Є тут сатиричні вірші, статті проти бездушності, зневіри й ледарства, проти опортунізму, пліток; є образи з польського полону, дотепні рисунки"[16]. Справді, уже в передовій статті "Наша програма" К.Коберський оголосив відкриту війну "всім егоїстичним інстинктам, бабському сплетнярству, моральному розкладові", вважаючи, що тільки духовне єднання навколо часопису наблизить волю, саме ж видання стане тим "тараном, яким розіб'ємо твердиню філістра"[17]. Окрім гострих статей, у виданні чимало віршованих, смішних і глузливих, творів (балада "Гей, а, козак-українець..." і "Хто козак" Героя, "Писарські коломийки", "Дума про побіг трьох стрільців..." Романа тощо).

Уже 15 грудня 1920 р. Пресова кватира при Українській Бригаді в Німецькому Яблонному продовжила попереднє видання під заголовком "Український стрілець" (орган українського стрілецтва на чужині); завданням своїм редакція поставила бути "дзеркалом, висловом та провідною зіркою для збірного життя і перебування на чужині стільки тисячної української армії, томленої одною одинокою великою тугою і сповненої одним одиноким бажанням якнайскоріше знайтись знову на вільній рідній землі - на своїй визволеній з ярма Україні"[18].

Наступний часопис "Український скиталець" супроводжував військову еміграцію у Ліберці, Йозефові і навіть Відні. У редакційному зверненні до читацького загалу колегія так обгрунтувала мету видання: "Хай знають діти, чим батьки їх помилились, але най знають те, чому в[они] помилились, не кидають каменем в той бік..."[19]. Досить широким постає діапазон матеріалів, які тут друкувалися: від рубрик "З життя-буття в таборі", "З визвольної боротьби", "З листків слави", "З рідного краю", "Зі скитальщини", "Про вічную пам'ять", "Бібліографія" - до "Стрілецької сторінки", де вміщувалися матеріали побутово-морального плану за підписом "Ваш Мусій, стрілець", чи художніх спроб гумористичного спрямування (наприклад, пародійна п'єса "Як українські борці діставалися до неба" Я-а, місцевий гімн "Пісня таборитів-лісовиків" з Ліберця", "Пісня "безвартних гайдамаків" в таборі в Ліберці" тощо).

До цих видань УГА в Чехії слід додати і неперіодичний журнал "Бомба", що мав стати у нагоді "реалістам й гімназистам та всім іншим школярам - таборовим нуждарям", обравши за ціль "громить людську глупоту, служить правді, добру, честі, з лиця неньки-землі знести всю глупоту - весь кукіль". У будь-якому разі, підпорядковуючи свою загальну працю в чеських таборах єдиній ідеї - підтримці національно-державного авторитету, жодне видання не забувало про випробувану зброю - "шпильку", повчальну бувальщину, іронію, народний дотеп, пародію, сатиру.

Минуть роки. Наприкінці Другої світової війни поза батьківщиною опиняться кілька мільйонів українців, доля яких пов'язана з таборами для переміщених осіб на терені Німеччини й Австрії. Попри ці несприятливі умови вони не втрачали оптимізму, тому логічною стала поява сатирично-гумористичної преси, котра викликала усмішку, самокритику, змушувала пильніше придивитися до себе, пожартувати над загальними вадами і врешті знайти оптимістичний вихід у буденних проблемах. "Алектор" (Гіршберг, 1945 - 1946), "Блазень" (б.м., вірогідно, Новий Ульм, 1946) , "Грім" (Байройт, 1946), "Джміль" (Коріген, 1946), "Запроторений комар" (Мюнхен, Ельванген, 1946 - 1948), "Їжак" (Ельванген, 1946), "Колючки" (Ганновер, 1946), "Кропило" (Гіршберг, 1946), "Цвіркун" (Ванген, 1947), "Лис Микита" (Мюнхен, 1947 - 1949), "Оса" (Фюссен, Мюнхен-Фельдмогінг, 1945 - 1948), "Проти шерсті" (Ляндек,1946 - 1947), "Самохотник за Дунаєм" (Кляйнкец, 1950), "Хрін" (Корнберг, 1946) "Фарисей" (Гіршберг, 1947) - звісно, такі глузливі назви могли мати лише видання, котрі містили карикатури, гротескно зображали вади і прагнули до мудрого порозуміння з суспільністю. Вони засвідчили, що українці за будь-яких обставин не позбулися щирого сміху, дошкульного жарту, а прицільна й лікувальна "бджолина отрута" знаходила ті невигойні морально-духовні і національно-політичні "слабинки", що потребували цієї своєрідної народної "сміхотерапії".

Чимало подібних прикладів знайдемо на сторінках українських видань на чужині. Серед них і журнал "Блазень", який одразу вражав свідомою прихованістю й зумисною загадковістю. Авторам куплетів, фейлетонів, "новітнього фольклору", "енцикльопедичних довідок", хроніки БЛАПТА (Блазенської поштово-телеграфної агенції), оголошень вдалося вжитися у відповідні образи: М.Поперека, Пущадла, Панька Кабиці, Той-Самого, Підманила, В.Римоклея. Вважаючи появу "блазенства" фактом досконалим, хоч і не для всіх приємним, творці журналу вказували на свою непогрішну мудрість: "Не збираємося одбивати хліб насущний, як не заздримо на лаври "народних трибунів", "признаних авторитетів", "законних репрезентантів" і прочих-інших демагогусів - хай собі, кожен по-своєму, дуріють... З нас вистачить із подостатком, щоби вчасно смикнути за поли кожного з них, котрий очевисто забрешеться..."[20].

1 квітня 1947 р. "на чужині" вийшло перше й останнє число "одноднівки гіркого сміху" під назвою "Люшня". Пояснюючи дотепну назву, її творці обіграли свій вибір так: "Люшня - частина воза, якою при нагоді можна проїхатись по голові сусіда. Отже засіб брутальної аргументації при вирішуванні спорів у примітивів", тож журнал створювався саме для того, аби отверезити розпалених "наших запроторених земляків". Тут і лірика Прокопа Окопа, й етюди Євгена Череваня, Пилипа Колючки, Гіякинта Вишиваного, оповідання Іринея Відьми, фейлетон "Хожденіє Марка Неповторного" (із підзаголовком "Політвиховання") Данила Тихого, й численні карикатури свідчили про наміри редакції розбурхати "плюсполітичне", "плюспатріотичне", "плюсреволюційне" таборове середовище, щоб воно придивилося до свого обличчя, зауважило негативні зміни чи похибки. Небезпідставно "Люшня" відзначала: "... Невже всі ми, позбавлені вітчизни ізгої, у таборах на ласкавому хлібі, цьковані на приватках авслендри, непевні завтра діпісти, словом, громада у стані найгрізнішої небезпеки, - а все ж одночасно і притаєна єдина надія нашого многострадального народу на рідних землях - не примітиви, коли в нас є те, що власне, на жаль, є: 9 партій, два уряди, близько 40 міністрів, східняки й галичани, православні й уніяти або католики й схизматики, новоспечені таборові аристократи й плебеї і т.д., і т.д. Хіба ж можна тут кого переконати небрутальним аргументом?"[21].

Загалом усі ці політичні, державні, національні й духовні "болячки" постійно знаходилися під прицілом всієї таборової преси - видань інформаційних, літературно-мистецьких, партійних, освітніх, студентських, релігійних тощо. Але головну критичну роль виконувала, безумовно, сатирично-гумористична преса, чиє жало завжди знаходило необхідні факти, деталі, прояви, вислови, гідні загальнотаборової розмови, осуду чи кпину.

Так, двотижневик сатири, карикатури і гумору "Комар / Їжак" (Мюнхен, 1947 - 1949) попереджав, що "Сміх - це здоров'я", а тому для переконання в цій великій життєвій істині варто було передплатити і прочитати саме цей журнал. Водночас редакція наголошувала: "На рідних землях порівнювали моє жало до операційного лянцета хірурга. І зовсім правильно, бо причинитися, в міру моїх скромних сил, до оздоровлення нашого національного організму - це ж було, є і буде моє єдине завдання. Нехай же буде потіхою для противників (і втіхою для прихильників) те, що навіть найбільш болючі операції я переводитиму на весело..."[22].

Витриманий у різних кольорах, завжди вдатний до неповторних шаржів і гострих ілюстрацій, неперевершений у політичній критиці, журнал "Комар / Їжак" часто пропонував окремі сторінки і розвороти ("Карикатури з літератури", "Великий єгипетсько-халдейський сонник", "З редакційного коша", "Одвертий лист до Когось і до Нікого" ("що має дрібку доброї волі і капку нормального глузду") Данила Тихого, "Небесний скринінг" Гаркуна Ідовитого, "дуже сумні гуморески", рецензії "Шерехи історії"), а також комунікати, побажання, листування, матеріали до "історії і психології холуїзму", народну оперету "Наталка-Полтавка" ("доробив І.Котляревському Ярема Галайда"), анекдоти, аргументи, надзвичайні вісті, спростування, вірші і т.д.

У четвертому номері за 1947 р. "Комар / Їжак" подав досить повчальний "літературний спектакль режисерії Яреми Галайди" під назвою "Театр Скомороха", змалювавши виразно гротескними барвами загальну еміграційну ситуацію, взявши на допомогу гірку правду, "потік здорової сатири й соняшного гумору", каламбури, пародії і пасквілі "в стилю славнозвісного "на городі бузина, а в Києві дядько..." тощо. Режисер попереджав: "Декорації ставимо примітивні, як наше емігрантське життя. Вікна відчиняємо, щоб дихати повітрям Європи і стояти якнайдальше від попечених голів, регіональних креатур і національної загумінковости. Але ми також за "геть з Європою", тією, що смердить. Ми за - українську органічну Європу! Попереджаємо: каміння, що його різні патріоти кидатимуть на нашу сцену - пропаде в порожнечі, розкладене ураном нашої сатири на кумедні і жалюгідні атоми нічогости каменолюбивих хуліганів. Це каміння бумерангом повернеться і впаде на їхні голови. Спектакль, що походить від слова "спекти", розпочинається без суфлера. Спечемо все власними силами, бо з суфлерами - в політиці і в неполітиці - ми ніколи далеко не заходили"[23].

Не тільки політичні партії, громадські (КУК, ЦПУЕ, СУМ, СУПЕ, СХС, УНО, ЦЕСУС, ЛУПВ, ОУЖ[24] тощо) та літературно-мистецькі й журналістські організації (МУР, УСОМ, СУЖ, НДОУЖ[25], театральна студія Й.Гірняка), а й окремі часописи ("Українські вісті", "Наше життя", "Неділя", "Час", "Українська трибуна", "Орлик", "Рідне слово", "На чужині", "Комар") стали героями театрального дійства. Скажімо, дошкульною була їхня характеристика: "Наше життя" - "Півдоросле, півдитя! Справжня відбитка життя"; "Українські вісті" - "Як ще Багряний справді дише, на "Вісті" шарж він сам напише"; "Неділя" - "Свята, цнотлива і нагальна, залежна і автокефальна. В неділі ріже, в будні лає. Чого бажа - сама не знає"; "Українська трибуна" - "Засіб, тактика, мета - вітер, крик і клевета..."; "Орлик" - "Не поможе літр чорнила, як підскубані є крила"[26]. Поміж усіма тільки "Комар" як основний персонаж виглядає пристойно, позитивно і "загальнонаціонально", бо він має реальні фактори й силу, "гордо кланяється тільки живій і будівній українській стихії", не вдягає окуляри, адже не вірить у "побільшення існуючих можливостей", чуприна й крила в нього непошкоджені, при цьому - "він не мамаївський мрійник і реальною оцінкою фактів зберіг за собою і досі голову і всі глузди і клепки".

Не відставав від своїх сатирично-гумористичних побратимів і "Лис Микита" (Мюнхен, 1947 - 1949), який за зовнішнім виглядом, обсягом і друком дещо схожий на попередній часопис. Серед його публікацій варто зауважити інформації у рубриці "Качка на дроті", іронічний "Щоденник науковця", "Актуальні ілюстрації", "Приказки", "Листування редакції", гуморески, вірші, постійні "Листи до пана посла Стаха Слоніва" Гриця Зозулі, "Нові коломийки" тощо. Цікавими й повчальними були в журналі афоризми під заголовком "З книги мудрости "Лиса Микити". Наприклад: "Коли б дурневі дати розум генія, то він був би геніальним дурнем", "Праця для суспільства - це справа дуже відповідальна - тільки у нас звичайно ніхто ні перед ким не відповідає", "Опортуніст - людина, яка давно зробила те, що кожний віддавна має охоту зробити", "Любов перемагає все - за винятком болю зубів" (ч.6) і т.д.

Традиційні рубрики "Малий фейлетон", "Розваги", "Сторінка гумору та розваги", "Усмішки" і "Веселий кутик", а також своєрідні "Наші шпигачки - пером у болячку", "Невдале глузування", "Прожектором по кутках", "Чудеса в решеті" були притаманні багатьом іншим часописам інформаційного, освітнього, політичного, мистецького чи професійного призначення. Це стосується, наприклад, бюлетеня "Скиталець" у Галендорфі, універсального тижневого журналу "Пу-Гу" (Авгсбург), інструктивно-розвагового журналу українського пласту в Авгсбурзі "Пластун", українського тижневика "Неділя" (Швайнфурт, Ашаффенбург, Авгсбург), часопису "бездержавних в таборі Гайденав" "Луна", церковно-релігійного, літературно-мистецького і наукового щомісячника "Дзвін" (Зальцбург), органу українського студентського товариства "Січ" у Граці "Студентський клич", літературно-мистецького видання "Сьогодні" (Авгсбург), півтижневика політики, економіки, культури і громадського життя "Українські вісті" (Новий Ульм).

Якщо розглянуті сатиричні часописи, що друкувалися в таборах для переміщених осіб в американській окупаційній зоні на терені Німеччини й Австрії, мали непогану видавничу базу, то складнішим виявився шлях до рідного слова у таборах українських військовополонених, які розташовувалися в Італії (Местро, Беллярія, Ріміні, 1945-1947) та Великій Британії (Горблінг, Мілденгол, Ботсдейл, Паркгейт, Сліфорд, Вульфокс Лодж, 1947-1948). У цих країнах зафіксована поява таких сатирично-гумористичних часописів, як "Мокрим рядном" (Местро) й "Оса" (Ріміні, Лондон). Останнє видання "жалило що два тижні" й навіть спромоглося перелетіти слідом за колишніми дивізійниками через океан на Британські острови. Незмінним редактором "Оси" був Володимир Каплун (знаний гуморист, який виступав під псевдонімом Фидь Юшка, автор численних малюнків і карикатур у пресі). Цікавими були рубрики цього двотижневика: "Агенція "Від вуха і до вуха" повідомляє...", "Таборовий словар", "Товариська хроніка", "Задротанія" (життя й звичаї за дротами у формі віршів), а також окремі сторінки - "Літературно-мистецькі й інші витребеньки" і таборового фольклору "Сійся-родися".

Знайдемо тут гротескні, алегоричні, сатиричні й просто жартівливі дописи, вірші, прозу, під котрими стояли підписи: Фю-Фю, Еф-Еф, Там-там, Бі, Де-Ву, Нім-Чук, Юр, Корок, Шило, Ко-цький, Пшик, Гедзь, Панько Чирєк. Окрасою "Оси" завжди вважалися малюнки й карикатури - здебільшого виконані Орестом Слупчинським (псевдонім Го-Го), але трапляються й інші малярські "витівки", за якими приховувалося авторство таборових жартунів, котрі позначали себе як Ко-ка, М.Ф., Во-ка тощо. Не меншої уваги заслуговують і постійні листи до редакції із незмінним звертанням і в специфічно діалектному забарвленні: "Славайсу! Чесний ридахторцю...", підписані Фидьком Юшкою.

Часопис ніколи не втрачав свого сатирично-бадьорого тону: умів пожартувати і над собою, і над земляками. Так, восени 1945 р. з'явилася замітка "Зима йде" про перспективи просвітніх інституцій у рімінському таборі й нові здобутки самого часопису. Зокрема, відзначалося, що "Оса" нарешті вибилася у "штабові дами", бо закінчився сумний період, коли її, мов якусь там "сироту", вивішували на таблиці посеред табору; віднині тижневик мав поширюватися нарівні з газетою "Життя в таборі" й дістав змогу "залітати в кожне шатро". Було очевидно, що газета "зискала на повазі й сміло дивиться в очі близькій зимі" [27].

"Оса" залишилася вірною своєму дошкульному сміху й політично загостреній іронії, перебравшись до Британії. Це видання завжди прагнуло стояти якнайближче до українського загалу ("діпістів, корпусяків, рімінців, як рівно усіх прочих українців, без різниці віросповідування та партійної приналежності, по всіх закутках земного глобу сущих"). Немарно та непосидюча й кусюча "Оса" разом із дивізійниками-таборовиками перебралася з Італії спочатку до Горблінга, де виступала у вигляді рукописної, мальованої олівцями і фарбами стіннівки і "жалила, коли їй вдасться" за допомогою В.Каплуна і М.Малюжинського. У сьомому числі від 29 червня 1947 р., котрий зберігся в бібліотеці-музеї ім.Тараса Шевченка при Союзі українців у Великій Британії, зазначено, що друкарня називалася "На коліні", а тираж газети був би аж ... 1000 примірників, якби ті всі нулі не перекреслила дбайлива рука прискіпливого коректора.

Відкривалася таборова стіннівка пісенним мотивом "Як в Англію з Ріміні селепки від'їжджали", майстер епістолярного жанру Фидь Юшка знову нагодився зі своїм традиційним листом до "чесного ридахторця", переповідаючи "з добрий клунок" усіляких пригод на новому місці, зичливо зітхаючи насамкінець: "І така-то наша доля, - бодай ніхто такої не дочекав!". Були тут поетичні спроби Галки й Шила, рубрика "Ха-ха-ха!!!", розділ "Чи знаєте?", від групи "Осел" під заголовком "Гальо? Гальо!" з'явилося оголошення про загублену голову. Коли ж виявилося, що під час одного з літніх візитів 1947 р. до Лондона покликали В.Каплуна, необхідного для малювання, полагодження пошти й редагування солідної газети, українська команда в таборі зрозуміла: "Пропала наша "Оса", відтепер "перо №1" їхньої преси мало стати "ремісником, добрим урядовцем і редактором" на столичному ґрунті.

Тож і на новому місці продовжував надсилати свої листи давній знайомий Фидь Юшка (він же редактор - В.Каплун); його галицький тон, уже на польський манір, підхоплював "кумпель Місько Макальондра", намагаючись у два голоси наробити "великого гамбарасу". Серед рубрик "Оси" вирізняються: тлумачний "Лексикон "Оси", "З теки карикатуристів", всеядні "Оголошення", постійні переспіви "На стару нуту" тощо. Репортери колонки коротких повідомлень "Оса" зачула, що..." найбільше прислухалися до життєвих подій в оточенні таборовиків, виставляючи напоказ їхні біди й досягнення. Скажімо, такий характер мають повідомлення, не позбавлені ні реального підгрунтя, ні глузливої інтонації: "Вигнанці з республіки Сан-Таборіно на масових вічах у своїх нових оселях серед ентузіазму й піднесення постановили доложити всіх зусиль і фунтів, щоб братні українські вигнанці таки завласнили свій дім та поставили свою церкву в столиці Мрячної Землі". Продовженням цієї теми стала подальша крайова інформація: "Англійські методисти в одній місцевості запросили наших рімінців до своєї церкви на чай та попросили їх заспівати якусь українську релігійну пісню. Наші не дались довго просити й заспівали "Розцвітали яблуні і груші...". Або ще одне повідомлення, вже безпосередньо пов'язане із розповсюдженням української преси: "Зо всіх таборів ДП прибувають скарги, що "Оса" забуває про ДП-істів і на своїх сторінках нічого про них не згадує. Через те її передплатники можуть стати післяплатниками, а післяплатники недоплатниками, а недоплатники сталими читачами... в темній кімнаті ночами"[28].

Тож і на "другому етапі" власного життя у Великій Британії "Оса" дотримувалася дошкульно-сатиричного тону. Та окрім сміху, викриття негативних рис, осуду ганебних вчинків і недбайливства, часопис заодно намагався згуртувати, піднести моральний дух, створити бадьорий настрій серед української громади. Подаючи на титульній сторінці першого "лондонського" числа карту Британії із позначенням таборів для переміщених осіб, над якими кружляла всюдисуща "Оса", часопис звернувся до читачів із віршованим закликом:

Та нехай собі лютує,
злиться, піниться, глузує
лихо довкруг Вас!
Українці! Смійтесь грімко,
щиро , весело і дзвінко
в цей непевний час,
у непевний час!
Сміх я Вам несу на крилах;
сміх - здоров'я, сміх - це сила,
на турботи лік.
Без сміху - хіба б умерти,
Хто ж із нас бажає смерти?
Жив би й цілий вік
кожний чоловік!..
... Ми сміятись будем грімко,
Щиро, весело і дзвінко
й голосно, всі, враз!
В один тон, всі враз!.

Гострословів серед українського народу завжди було достатньо. Сміх завше давав наснагу вистояти у складних історичних перипетіях, дарував мудрість прозірливого бачення майбутнього, викликав здатність до "оновлення", вносив "свіжий струмінь" переродження негативних проявів у позитивні тенденції. Висміювання "небезпечних" ситуацій, примітивних рис, "невиліковних" ганджів, безглуздих кроків - на зовнішньому (політичному, національному, духовному, державному) фронті чи у внутрішньому житті (особисті амбіції, характери, погляди) вимагало до певної міри толерантності, сміливості, дотепності, асоціативного мислення. Навіть трагічні моменти породжували комічні ситуації і гумористичне світосприймання, завдяки чому можна було знайти і винести на поверхню приховану правду, реальні причини, позитивні імпульси. Як правило, завуальовані колоритні імена, факти, назви, явища при ближчому ознайомленні виявлялися досить прозорими і знайомими всім. Тому пародія і жарт, сатира і гумор допомагали за всіх часів, особливо ж у несприятливі години (й цілі роки!) таборової ізоляції. Вони гартували українську вдачу, виявляли духовну енергію, спонукали до праці.

Література

1 Самопал. - 1916. - 15 травня.
2 Червона калина. - 1917. - Ч.2.
3 Часопись для підофіцирів (Відень). - 1916. - 15 серпня.
4 Червона калина. - 1917. - Ч.2.
5 Вістник Союза визволення України. - 1916. - Ч.169. - С.619.
6 Вільне слово. - 1916. - Ч.1.
7 Розвага. - 1915. - Ч.1.
8 Центральний державний архів вищих органів влади України (далі - ЦДАВО України), ф. 3533, оп. 1, спр. 11, арк. 7.
9 Там само, спр. 10, арк. 5.
10 Шлях. - 1919. - Ч.45.
11 Лязароні. - 1920. - Ч.5. - С.2.
12 Вільне слово.- 1916.- Ч.15.
13 Окріп. - 1921. - 22 травня.
14 Літопис Червоної калини. - 1930. - Ч.5. - С.11.
15 ЦДАВО України, ф. 3520, оп. 2, спр. 1, арк. 6 а.
16 Ярема Я. Україна в таборі. - Б.м., 1920. - С.43.
17 Голос табора. - 1919. - Ч.1. - С.3.
18 Український стрілець. - 1920. - Ч.1.
19 Український скиталець. - 1920. - Ч.1.
20 Блазень. - Б.м., 1946. - Ч.1.
21 Люшня. - [1947]. - Ч.1.
22 Комар / Їжак. - 1949. - Ч.1.
23 Там само. - 1947. - Ч.4.- С.4.