Італія у 80– 90-х

роках.

Гончарука Ігоря

(11–В)

У 80-ті роки правоцентристські уряди почали здійснювати неконсервативний курс. Економіка поступово повертала втрачені позиції, розпочався новий, більш інтенсивний розвиток провідних галузей виробництва: електроніки, машинобудування, більшості галузей легкої промисловості, особливо шватської та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі. Наприкінці 80-х років – на початку 90-х значного розвитку досягло виробництво обчислювальної техніки, роботів, комп’ютерів.

Внаслідок нових розбіжностей між ІСП і ХДП знову загострилась політична обстановка в країні. 1986 р. уряд Беттіно Кракси пішов у відставку.

До 1992 р. Італією керував уряд, очолюваний християнським демократом Джуліо Андреотті. Незважаючи на економічне піднесення, соціальні програми уряду не задовольняли потреб населення. Зростали зовнішній борг, інфляція, безробіття.

Початок 90-х років ознаменувався в Італії серією великих політичних скандалів, що значною мірою паралізували діяльність вищих органів влади. Причина полягала в посиленні корумпованості урядових і парламентських структур, їхніх зв’язків з мафіозними об’єднаннями. Внутрішньополітична криза охопила провідні політичні партії. На тлі краху комуністичного блоку втратила вплив у країні ІКП, яку вже рятувала доктрина “єврокомунізму”. 1991 р. ІКП перетворено на Демократичну партію лівих сил (ДПЛС), Хоча частина колишніх її членів залишалася на старих позиціях.

Італійська поліція розпочала великомасштабну операцію “Чисті руки” (1992р.). Діловий та політичний світ стрясали гучні викриття. У скандалах, пов’язаних із хабарами , зв’язками з мафією, виявилися замішані усі найбільші по-

– 1 –

літичні партії Італії – християнські демократи, соціалісти, республіканці та колишні комуністи. Подали у відставку 6 міністрів уряду Дж. Амато, пішли з політичної арени лідер соціалістів Б. Краксі, керівник республіканців Дж. Ла Мальфа та інші політики. Політична нестабільність у країні досягла небезпечної межі. На фоні зростання безробіття та інфляції посилалася соціальна напруженість у суспільстві. Швидко зростали ряди прихильників сепаратистської “Ліги півночі”, що закликала до поділу Італії на три самостійні держави. Активізувалися неофашисти і монархісти. Звинувачення в “мафіозній діяльності” було висунуто колишньому прем’єр- міністрові Дж. Андреотті. Викривальна кампанія “Чисті руки” викликала шок в італійському суспільстві.

Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р. парламент було розпущено. Розпуск парламенту XI скликання фактично означав кінець італійської Першої республіки, яка проіснувала майже півсторіччя. Партії колишньої правлячої більшості намагалися змінити свій імідж в очах виборців. Так, ХДП розкололася, і її колишнє ядро стало Народною партією (НПІ). З’явилися нові партії, рухи. Серед них – асоціація “Вперед ,Італіє”. Її створив один з найбільших підприємців країни, телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі (“за сумісництвом” – президент і хазяїн одного з найбільших у світі футбольних клубів – “Мілан”). Берлусконі кооперується з іншими партіями і рухами правого спектру – “Лігою півночі” на чолі з Умберто Боссі та неофашиським рухом “Національний альянс”, очолюваний Джанфранко Фіні. У результаті виборів у березні 1994 р. уряд очолив С. Берлусконі. Вперше до уряду ввійшли неофашисти. Через чотири місяці внаслідок міжпартійних розбіжностей та звинувачень прем’єра у незаконних фінансових операціях С. Берлусконі пішов у відставку. У країні вибухнула одна з найбільших в історії криз.

– 2 –

Значний фінансист Ламберто Діні сформував перехідний уряд, до якого увійшли переважно безпартійні спеціалісти –професіонали. Не маючи підтримки в парламенті, він протримався лише до початку 1996 року.

21 квітня 1996 р. Відбулися нові вибори. 284 мандати одержала знову утворена лівоцентриська коаліція, головну роль у якій відіграє ДПЛС. Уряд очолив колишній християнський демократ Романо Проді. Новий прем’єр сформував головні напрямки діяльності свого уряду: скорочення державного сектора, зменшення безробіття, підвищення якості освіти й повернення ліри до європейської валютної системи.

Сучасна Італія прагне перебороти внутрішні незгоди та посісти гідне місце у світі, що інтегрується.

Уся зовнішньополітична діяльність Італії проходила під знаком співробітництва з НАТО і Європейським Союзом. Італія була серед 12 держав-засновниць НАТО у 1940 р. З 1957 р. – Італія член Європейської Економічної Спільноти. Вступ до “Загального ринку “ сприяв поширенню економічних зв’язків Італії в рамках західноєвропейської інтеграції, проте трохи обмежив розвиток деяких галузей, зокрема металургії й сільського господарства. Італія – активний член інших європейських об’єднань, входить до Ради Європи.

Італія відіграє важливу роль у рамках ООН і НАТО в урегулюванні міжнародних воєнних конфліктів, у миротворчій діяльності. Країна має сучасні збройні сили чисельністю 350 тис. чол. Військові витрати 1990 р. становили 29,6 трлн лір.

Італія прагне налагодити партнерські і взаємовигідні відносини з країнами Східної Європи. Італійська Республіка однією з перших визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини в повному обсязі; по

– 3 –

дає допомогу Україні через такі міжнародні фінансові структури, як Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський Союз та інші. У травні 1995 р. президент України Л. Д. Кучма відвідав Італію з офіційним візитом, у ході якого було підписано Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Італією. Обидві країни активно співробітничають у створенні нової системи колективної безпеки в Європі.

– 4 –

Список використаного матеріалу:

• Історія Італії;

• Відносини України з Європейськими державами.

– 5 –