Реферат на тему:

“В’єтнамська війна”

У 1960-і рр. гарячою точкою холодної війни стала південна окраїна Азії - Індокитай. Розповсюджена назва другої індокитайської війни (1965-75) за участю Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) і Сполучених Штатів Америки. Перша індокитайська війна (1945-54) скінчилась поразкою Франції, тимчасовим розподілом В’єтнаму за Женевським договором 1954 щодо Індокитаю на дві частини, на території яких згодом були проголошені незалежні держави з різним політичним ладом: Демократична Республіка В'єтнам зі столицею в Ханої на півночі і Республіка В'єтнам зі столицею в Сайгоні на півдні.

В'єтнамська війна почалася в серпні 1964 з інциденту в Тонкінській затоці, під час якого човни берегової охорони ДРВ обстріляли американські есмінці, що надавали вогневу підтримку урядовим військам Південного В'єтнаму в їхній боротьбі з партизанами.

Конгрес США прийняв резолюцію, що надала президенту Л. Джонсонові право використовувати американські збройні сили в Південно-Східній Азії. Після цього все таємне стало явним і конфлікт набував розвитку за звичним зразком.

Одна з наддержав вступила у війну відкрито, а друга робила усе від неї залежне, щоб воювати було “ненудно”.

У березні 1965 адміністрація Джонсона спрямувала військові контингенти на територію Південного В'єтнаму для захисту його від прийнятих Північним В'єтнамом заходів для об'єднання В'єтнаму збройним шляхом. Для оборони Південного В'єтнаму Сполучені Штати перекинули через океан півмільйонну армію, оснащену усіма видами сучасного озброєння (крім ядерного).

Американські солдати запекло боролися в непрохідних джунглях проти прокомуністичних партизанів (в’єтконговців), на величезних площах знищували отрутохімікатами густе листя, що ховало невловимого супротивника, нещадно бомбардували партизанські райони і територію Північного В'єтнаму - усе було даремно. Загинули 50 тисяч американців; в'єтнамців було убито у багато разів більше.

Паралельно з лютого 1965 США почали бомбардування території ДРВ, для того щоб змусити комуністичних лідерів у Ханої відмовитися від підтримки сил, об'єднаних у грудні 1960 у Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), що виступав проти прозахідного режиму в Сайгоні. Згодом воєнні дії охопили територію не тільки власне В'єтнаму, а і сусідніх з ним Лаосу і Камбоджі (звідси і друга її назва). З боку ДРВ воєнні дії прийняли форму великомасштабних партизанських операцій на території Південного В'єтнаму за участю регулярних військ ДРВ проти збройних сил Південного В'єтнаму і його союзника США. Крім масованих бомбардувань Північного В'єтнаму, США надавали підтримку Сайгону в проведенні воєнних операцій проти партизанів.

До початку 1968 війна зайшла у глухий кут: жодній стороні не вдалося вирішити поставлені задачі. У травні 1968 почалися мирні переговори у Парижі, спочатку тільки між США і ДРВ, а потім, із січня 1969, за участю представників сайгонського режиму і НФВПВ. Однак воєнні дії на території В'єтнаму продовжувалися і під час Паризьких мирних переговорів по В'єтнаму.

Після більш ніж чотирьох років переговорів, 27 січня 1973 адміністрація США на чолі з Р. Діксоном, ослаблена внутрішньополітичною кризою, пішла на підписання угоди з ДРВ про умови виводу своїх військ з В'єтнаму. У лютому-березні 1973 у Парижі відбулася міжнародна конференція щодо Індокитаю, що закріпила Паризькі мирні угоди про припинення війни і підтримку миру у В'єтнамі, підписані США і Республікою В'єтнам, з одного боку, і ДРВ і НФВПВ, з іншого. Безуспішні і тривалі воєнні дії, що супроводжувалися великими втратами, породили в американському суспільстві т.зв. "в'єтнамський синдром", тобто різке неприйняття участі американських солдатів у закордонних військових конфліктах.

У 1973 р. американська армія залишила Індокитай. У державах цього регіону влада цілком перейшла до сил, що орієнтується на СРСР і Китай. Війна яку в США уявляли собі легкою прогулянкою виявилася кошмаром Америки. Антивоєнні демонстрації потрясли країну. Молодь повстала проти безглуздої бойні. У США поширювалися антивоєнні настрої (керівники цієї країни незмінно зважають на суспільну думку). Християнська цивілізація привчила людей відноситися до людського життя як до однієї з вищих цінностей. Тому зростання кількість американських громадян, що гинуть у В'єтнамі, виявлялося для суспільства надмірною платою за торжество західних ідей.

Війна у В'єтнамі тривала, однак, ще протягом двох років, тепер уже між Північним В'єтнамом у союзі з НФВПВ і сайгонським режимом, очоленим генералом Нгуєн Ван Тхієу. Війна завершилася в квітні 1975 року в результаті весняного наступу збройних сил ДРВ і бойових частин НФВПВ і падіння столиці Півдня Сайгону. США вважало за благо оголосити, що вони "виконали свою місію" і приступили до евакуації свого військового контингенту.

Цінності західної демократії, що зі зброєю в руках насаджувала в Індокитаї Америка, виявилися далекими значній частини населення; багато хто воліли підтримувати місцевих комуністів, а не заокеанських прибульців. Влада на території Південного В'єтнаму перейшла в руки тимчасового революційного уряду Республіки Південний В'єтнам.

Ця війна сильно потрясла все Американське суспільство і привела до великих реформ. Післявоєнна криза продовжувалася більше 10 років. Важко сказати чим би вона закінчився, не підкрутися під руку Афганська криза.

Протягом усіх десяти років конфлікту СРСР надавав ДРВ різноманітну допомогу, прагнучи до посилення свого впливу в Індокитаї й ослабленню США, свого головного суперника в "холодній війні". Якщо до вступу США у війну радянська підтримка ДРВ обмежувалася в основному економічним співробітництвом, то з весни 1965 у загальному обсязі економічної допомоги стала наростати питома вага військових постачань Ханою. Уже до 1968 СРСР зайняв провідне місце серед країн, що підтримували ДРВ. Одночасно СРСР починав зусилля для розв’язання конфлікту у В'єтнаму дипломатичним шляхом, побоюючись можливої глобальної кризи і будучи зацікавлений (в умовах загострення розбіжностей з китайськими комуністами) у "розрядці" міжнародної напруженості.