РЕФЕРАТ

на тему:

“Лицарі середньовіччя”

Навколо лицарів, яких одні називають безстрашними воїнами, відданими васалами, захисниками слабких, шляхетними слугами прекрасних дам, галантними кавалерами, а інші — хитливими в бої, що порушують своє слово, жадібними грабіжниками, жорстокими гнобителями, дикими ґвалтівниками, чванливими невігласами, вертілася в сутності історія європейського середньовіччя, тому що вони в ті часи були єдиною реальною силою. Силою, що потрібна була усім: королям проти сусідів і непокірливих васалів, селян, церкви; церкви — проти іновірців, королів, селян, городян; владикам подрібніше — проти сусідів, короля, селян;

селянам — проти лицарів сусідніх владик.

Городянам, щоправда, лицарі були не потрібні, але вони завжди використовували їхній військовий досвід. Адже лицар — це насамперед професійний воїн. Але не просто воїн. Лицар, рейтер, шевальє і т.д. на всіх мовах значить вершник. Але не просто вершник, а вершник у шоломі, панцирі, із щитом, списом і мечем. Усе це спорядження було дуже дорогим: ще наприкінці Х в., коли розрахунок вівся не на гроші, а на худобу, комплект озброєння, тоді ще не настільки рясного і складного, разом з конем коштував 45 чи корів 15 кобилиць. А це величина чи череди табуна цілого села.

Але мало взяти в руки зброю — нею треба вміти відмінно користуватися. Для цього необхідні невпинні стомлюючі тренування із самого юного віку. Недарма хлопчиків з лицарських родин з дитинства привчали носити збруя — відомі повні комплекти для 6—8-літніх дітей. Отже, важкоозброєний вершник повинний бути багатою людиною, що розташовує часом. Великі власники могли містити при дворі лише дуже невелике число таких воїнів. А де взяти інших? Адже міцний селянин, якщо і має 45 корів, то не віддасть їх за купу заліза і красивого, але не придатного для господарства коня. Вихід знайшовся: король зобов'язував дрібних землевласників працювати визначений час на великого, постачати його потрібною кількістю продуктів і ремісничих виробів, а той повинний був бути готів визначена кількість днів у році служити королю в якості важкоозброєного вершника.

На подібних відносинах у Європі вишикувалася складна феодальна система. И к XI-XII ст. важкоозброєні вершники перетворилися в касту лицарів. Доступ у цей привілейований стан ставав усе більш важким, заснованим уже на родовитості, що підтверджувалася грамотами і гербами. Ще б: кому хочеться тіснитися і допускати до жирного шматка сторонніх. А шматок був жирним, і чим далі, тим більше.

За клятву вірності сеньйору лицар одержував землю з працюючими на нього селянами, право суду над ними, право збору і присвоєння податків, право полювання, право першої ночі і т.д. Він міг їздити до дворів владик, розважатися цілими днями, пропивати, програвати в містах гроші, зібрані з мужиків. Обов'язки його зводилися до того, щоб під час воєнних дій служити на своїх харчах сеньйору біля місяця в році, а звичайно і того менше. За “понаднормову” службу йшла велика платня. Військовий видобуток — трофеї, викуп за полонених, самі полонені — теж діставалася лицарю. Можна було в позаслужбовий час і попрацювати “ліворуч” — найнятися до стороннього чи сеньйора до міського магістрату. Поступово лицарі стали усе більше і більше манкірувати своїми обов'язками. Іноді за умовами ленного договору лицар повинний був служити та кількість часу, на яке в нього вистачить продовольства. І от такий хоробрий чоловік був з окостом, додавав усі зусилля, щоб з'їсти його за три дні, і їхав у свій замок.

Ну а як лицарі воювали? По-різному. Порівнювати їх з кимсь дуже важко, тому що вони в Європі були у військовому відношенні надані самим собі. Зрозуміло, у боях брала участь і піхоту — кожен лицар приводив із собою слуг, збройних списами і сокирами, та й великі власники наймали великі загони лучників і арбалетчиків. Але до XIV в. результат бою завжди визначали деякі господи-лицарі, численні ж слуги-піхотинці були для панів хоч і необхідним, але лише підмогою. Лицарі їх у розрахунок узагалі не приймали. Та й що могла зробити юрба ненавчених селян проти закованого в збрую професійного бійця на могутньому коні? Лицарі нехтували власну ж піхоту. Горя нетерпінням убитися з гідним супротивником, тобто лицарем же, вони топтали конями , що заважали їм своїх же піших воїнів. З такою же байдужістю лицарі відносилися і до вершників без збруї, лише з мечами і легкими списами. В одній з битв, коли на группу лицарів налетів загін легких вершників, вони навіть не зрушилися з місця, а просто перекололи своїми довгими списами коней супротивника і тільки тоді поскакали на гідного ворога — лицарів.

От отут-те і відбувався дійсний бій: два закованих у залізо вершника, закритих щитами, виставивши вперед довгі списи, збивалися з нальоту, і від страшного таранного удару, посиленого вагою збруї і вагою коня в сполученні зі швидкістю руху, ворог із тріснутим щитом і розпоротою чи кольчугою просто приголомшений вилітав із сідла. Якщо ж збруя витримували, а списи ламалися, починалося рубання на мечах. Це було аж ніяк не витончене фехтування: удари були рідкими, але страшними. Про їхню силу говорять останки воїнів, що загинули в боях середньовіччя, — розрубані черепи, перерубані гомілкові кісти. От заради такого бою і жили лицарі. У такий бій вони кидалися очертя голову, забувши про обережність, про елементарний лад, порушуючи накази командуючих. Хоча які там накази — лицарям лише пропонували тримати лад, їх просили.

При найменшій ознаці перемоги лицар кидалася грабувати табір ворога, забуваючи про всьому, — і заради цього теж жили лицарі. Недарма деякі королі, забороняючи бійцям ламати бойовий порядок при настанні і хід битви через грабіж, будували перед боєм шибениці для нестриманих васалів. Бій міг бути досить довгим. Адже він розпадався звичайно на нескінченну кількість двобоїв, коли супротивники ганялися друг за другом.

Лицарська честь розумілася дуже своєрідно. Статут тамплієрів дозволяв лицарю нападати на супротивника попереду і позаду, праворуч і ліворуч, скрізь, де можна нанести йому втрата. Але якщо супротивнику вдавалося змусити відступити хоч декількох лицарів, їхні соратники, помітивши це, як правило, вдарялися в панічну втечу, що не в силах була зупинити жоден полководець (як, утім, і керувати боєм після початку атаки). Скільки королів позбавилися перемоги тільки тому, що передчасно втрачали голову від страху!

Ніякої військової дисципліни в лицарів не було і бути не могло. Тому що лицар — індивідуальний боєць, привілейований воїн з болісно гострим почуттям власного достоїнства. Він професіонал від народження й у військовій справі дорівнює кожному зі свого стану аж до короля. У бої він залежить тільки сам від себе і виділитися, бути першим може, тільки показавши свою хоробрість, добротність своєї збруї і жвавість коня. І він показував це всіма силами. Так хто ж отут міг щось йому вказати, наказати? Лицар сам знає всі, і будь-який наказ для нього — утрата честі. Така самосвідомість лицаря бути гарно відомо полководцям, державним діячам — світським і церковної. Бачачи, що незламні вершники терплять поразки через свою гарячність і свавілля, вилітаючи в атаку розрізненими групами, і знаючи, що важка кіннота непереможна, коли навалюється всією масою, державна і церковна адміністрації вживали заходів, щоб навести хоч якийсь порядок. Адже до того ж лицарів було мале. Наприклад, у всій Англії в 70-х рр. XIII в. нараховувалося 2750 лицарів. У боях брало участь звичайно кілька десятків лицарів, і лише у великих боях вони обчислювалися сотнями, рідко перевалюючи за тисячу. Зрозуміло, що ця мізерна кількість повноцінних бійців не можна бути розтрачувати, розпорошувати по дріб'язках. І тоді з кінця XI в., під час хрестових походів, сталі виникати духовно-лицарські ордена (див.ст. “Лицарські ордена”) зі строгими статутами, що регламентують бойові дії.

Але самий міцний порядок був, зрозуміло, у бандах загонах лицарів-найманців, які розвелися в XII-XIV ст., що пропонували свої послуги кому завгодно і грабували усіх підряд у мирний час. Саме для боротьби з цими бандами і були створені в XIV в. французькими королями вперше в середньовічній Європі регулярні армії — маленькі, що складалися з різних пологів військ, де воїни служили за плату постійно. Треба сказати, що вся строгість лицарських військових розпорядків висихала в тих розділах, що трактували бойові дії. Тобто строгість була, але вимоги були самими загальними: не залишати і не ламати лад, оборонятися при невдачі, а не відразу бігти. Не починати до перемоги грабувати табір супротивника. Отже, як же воювала лицарська кіннота? Щоб зберегти лад до вирішального моменту сутички, вона підходила до супротивнику кроком, була “покійна і незворушна, під'їжджала не кваплячи, як якби хто-небудь їхав верхи, посадивши пере собою на сідло наречену”, як писав один середньовічний автор. І тільки під'їхавши до ворога зовсім близько, лицарі кидали коней у більш швидкий алюр. Повільне зближення мало ще і той зміст, що заощаджувало сили коня для вирішального кидка і сутички. Мабуть, самою зручною побудовою був здавна придуманий для важкої кінноти “клин”, “кабаняча голова”, чи “свиня”, як називали його російські дружинники, що любили, до речі, ця побудова нітрохи не менше своїх західних “колег”.

“Кабаняча голова” мала вид колони, злегка звуженої попереду. Давно відомо, що кінноту водити в колонах дуже вигідно, тому що в цьому випадку найкраще зберігається сила її масованого, таранного удару. Це не стільки бойове, скільки похідна побудова — коли “клин” врізається в ряди супротивника, воїни, що їдуть у задніх рядах, негайно “розливаються” у сторони, щоб кожен вершник не топтав передніх, але в повну міру виявив свої бойові якості, так само як і якості коня і зброї. У “клина” була і ще одна перевага: фронт побудови була вузька.

Справа в тім, що лицарі дуже любили боротися, але зовсім не хотіли вмирати — ні за сеньйора, ні за святу церкву. Вони повинні були і хотіли тільки перемагати. Цьому, власне, і служили їхня збруя. Цьому служив і “клин”. Адже коли загін лицарів повільно, крок за кроком, наближався до ворога, він ставав чудовою мішенню для лучників супротивника. Добре, якщо в того немає влучних лучників. А якщо є? Якщо в них до всього були відмінні далекобійні, могутні цибулі? Монголи при Лігниці й англійці при Крессі і Пуатьє саме з цибуль буквально розстріляли прекрасно захищених збруєю лицарів. А при побудові “клином” перед ворожими стрільцями виявлялося тільки трохи вершників у самім надійному захисному спорядженні.

Так, лицарі вмирали дуже неохоче. Вони воліли чи бігти здаватися в полон у випадку невдачі. У європейських війнах гинуло їх дуже мало — одиниці, і лише в найбільших битвах, що вирішувала долі країн, — кілька сотень.

І справа отут не тільки в збруї. Лицарі до XIII в. відчули себе деяким всесвітнім орденом, кастою, для якої не важливі ніякі територіальні границі, ніяке підданство. Адже границі увесь час мінялися, області переходили від одного короля до іншого, а лицарі сиділи в тих же замках, розмовляли між собою французькою мовою і всі, як один, вважалися слугами святої католицької церкви. І убивати побратима, хто б і відкіля б він ні був, ставало непристойним. От здолати його — збити з коня, взяти в полон і, головне, одержати викуп — це перемога. А що користі від трупа? Війни перетворювалися в масові турніри. Але не перетворилися.

Не дозволили “грубі мужики” — селяни і городяни, що воювали в піхоті. Воно-те лицарі пощади не давали. Але вуж і вони в боргу не залишалися — полонених не брали. А коли в XIV в. сформувалася боєздатна піхота, що бореться в щільному ладі, що не боїться кінних атак і з довгими алебардами сама кидалася в бій, лицарі зверталися у втечу при одному виді швейцарських “баталій” і гуситських візків, з жахом і збурюванням розповідаючи про незвичні криваві побоїща: адже у швейцарців, наприклад, під страхом смерті заборонялося брати полонених. І коли лицарі теж стали всі частіше застосовувати глибокі щільні побудови, так що загін перетворювалася в залізного -дикобраза, їхній знову змела — тепер уже назавжди — піхота, збройна вогнепальною зброєю.

Використана література:

1. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2001.

2. Українська велика енциклопедія. – К., 2000.