РЕФЕРАТ

на тему:

Початок

Другої світової війни

15 серпня 1939 р., коли війська вермахту зосереджувалися на кордонах Польщі, Німеччина передала радянській стороні конкретні пропозиції щодо поділу сфер впливу в Європі. Кремль запропонував зустрічні умови поліпшення двосторонніх відносин, а 19 серпня Берлін повідомив про свою згоду “врахувати все, чого забажає СРСР”, і ще раз підтвердив рішучість негайно укласти політичний договір з Москвою.

У ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна був підписаний договір, який увійшов в історію як “пакт Молотова—Ріббентропа”. Він передбачав не тільки зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу один стосовно одного, а й як невід’ємну частину містив таємний протокол, який обумовлював територіальний устрій майбутньої Європи. Окреме положення стосувалося західноукраїнських земель: “У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер та інтересів Німеччини і СРСР буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну”. Отже, основна частина Західної України і Західної Білорусії, а також Прибалтійські держави — Латвія та Естонія відходили до Радянського Союзу. Тоді ж було домовлено про включення Бессарабії до СРСР.

Фактично це була змова керівників двох тоталітарних держав про поділ сфер впливу в Європі та світі, яка започаткувала другу світову війну. Восени 1939 р. всесвітньовідомий німецький письменник Генріх Манн занотував у своєму щоденнику: “Сталін — той самий Гітлер… Вони знайшли один одного, щоб виступити проти цивілізованого світу. Нарешті вдвох”.

1 вересня 1939 р. підрозділи вермахту напали на Польщу. Незважаючи на впертий опір польських військ, до яких було мобілізовано й 150 тис. українців, німецькі дивізії швидко просувалися на схід. До 15 вересня вони взяли Люблін, підійшли до Брес­та, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич.

Союзники Польщі — Велика Британія та Франція, кинули її напризволяще. 1 вересня Варшаву залишив президент І.Мосьціцький, 5 — уряд, а в ніч на 7 — головнокомандувач маршал Е.Ридз-Смігли. Польське керівництво розпочало переговори з Францією про надання притулку для уряду.

Поява німецьких дивізій біля обумовленої таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва. Спочатку воно зайняло очікувальну позицію, спостерігаючи за ситуацією на німецько-польському фронті. Це дратувало Гітлера і тому він знову вирішив використати українську карту. Щоб прискорити військовий виступ Радянського Союзу і тим самим засвідчити спільність дій двох тоталітарних держав проти Польщі, Берлін шантажував Москву тим, що на окупованих землях Західної України буде створена українська держава. Тому 14 вересня радянський уряд сповістив німецьке керівництво про готовність Червоної армії до початку бойових дій.

Тоді ж 1939 р. нарком оборони СРСР Ворошилов підписав наказ про початок військових дій проти Польщі 17 вересня. Коли радянські частини наблизилися до Коломиї, президент і уряд Польщі, які тут знаходилися, перейшли румунський кордон.

17 вересня радянські війська вступили в Тернопіль, Збараж, Рівне. 18 верес­ня — в Луцьк, Станіслав, Галич, а 19 наблизились до Львова, де польський гарнізон тиждень оборонявся від наступу частин вермахту. 22 вересня після переговорів польської і радянської делегацій захисники Львова склали зброю. До кінця вересня Червона армія вийшла на Сян і, форсувавши Західний Буг, наблизилася до Любліна. Тут її застала звістка про підписання 28 вересня між СРСР і Німеччиною договору про дружбу і кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу СРСР відійшла і більшість територій Західної України (окрім Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), натомість, на пропозицію Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу передавався Німеччині. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони СРСР посунулися на захід на 250–350 км.

Радянський уряд аргументував збройний виступ проти Польщі в союзі з Німеч­чиною намаганням “взяти під захист населення Західної України і Західної Білорусії”, хоча насправді йшлося зовсім про інше, а саме про реалізацію серпневих домовленостей щодо поділу сфер впливу між Радянським Союзом і Німеччиною.

Вступ Червоної армії в Західну Україну викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службовців, функціонерів політичних партій та ін. І хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою з’єднатися з рідними, хто не бажав стати жертвою воєнного конфлікту, більшість з них штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення загрози можливих репресій. Проте основна частина інтелігенції залишилась і зайняла загалом вичікувальну позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою. 24 вересня 1939 р. про готовність співпрацювати за умов збереження основних осередків культурного та економічного життя українців заявила на зустрічах з офіційними військовими і цивільними представниками СРСР делегація галицьких політиків на чолі з Костем Левицьким.

Хоча восени 1939 р. Німеччина і Радянський Союз підписали низку угод про дружбу і ненапад, обидві сторони цілеспрямовано готувалися до війни. Вже прийшовши до влади 1933 р., Адольф Гітлер визначив головним завданням державної політики “завоювання нового життєвого простору на Сході і його безжальне онімечення”. Важливе місце в його агресивних планах посідала Україна, насамперед як потужний економічний регіон, адже 1941 р. частка України в промисловості СРСР становила: 50,5% видобутку вугілля, 67,6 — залізної руди, 64,7 — виплавлення чавуну, 48,9% — сталі. Лише Харківський тракторний завод випускав за півроку танків більше, ніж вермахт мав на початку другої світової війни. Величезні людські, природні та економічні ресурси України надзвичайно приваблювали Берлін. “Гітлер підходив до війни з суто економічних позицій, — вважав німецький історик генерал Г.Блюментріт. — Він хотів заволодіти багатою хлібом Україною, індустріальним Донецьким басейном і кавказькою нафтою”. Планувалося перетворити край у аграрно-сировинний додаток рейху, який повинен був, за висловом фюрера, “постачати продовольством населення великого рейху на тисячу років наперед”.

У грудні 1940 р. Гітлер затвердив план нападу на СРСР, так званий план Барбароса. У ході підготовки війни крім Італії та Японії до військово-політичного союзу були залучені Румунія, Болгарія, Угорщина, Словаччина, Хорватія, Іспанія та Фінляндія. На німецьку воєнну машину працювали ресурси окупованих європейських країн. Відчутно зміцнило воєнно-економічний потен­ціал Німеччини і постачання Радянським Союзом, згідно з угодами 1939 р., стратегічних ресурсів, зокрема нафти, руди, зерна, бавовни, яке не припинялося до самого початку війни.

Воєнні плани Гітлера на 1941 р. передбачали у ході короткочасної літньої кампанії розгромити Червону армію та окупувати територію СРСР до Волги і Північної Двіни. Відповідно до них, на радянському кордоні до середини червня 1941 р. були зосереджені три могутні угруповання, які мали у своєму складі 5,5 млн солдатів і офіцерів, 47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків і 5 тис. літаків. На західному кордоні України була розгорнута найчисленніша група армій “Південь” (55 дивізій і 13 бригад), яка мала завдати головного удару на Київ, знищити “війська в Галичині і західній частині України” і швидко вийти до Дніпра та захопити Донбас. Гітлер був упевнений в “бліцкрігу” — блискавичній війні і розглядав її як проміжний етап у боротьбі з Англією.

Поспішно готувався до війни з Німеччиною і Радянський Союз, розглядаючи її як чергову спробу здійснити світову революцію. “Друга світова війна, — говорив 1940 р. нарком закордонних справ В.Молотов, — дозволить нам захопити владу в Європі, як перша світова війна дозволила захопити владу у Росії”. Напередодні війни Червона армія мала 9,6 млн бійців і командирів, 303 дивізії, близько 23 тис. танків і 25 тис. літаків. Щоправда, її боєздатність була набагато нижчою від німецької. Найслабшою ланкою був командний склад, адже внаслідок масових репресій 1937–1938 рр. знищено близько 40 тис. (65%) вищих командирів, з них 1800 генералів. Тому у Київському особливому військовому окрузі (КОВО) залишилося лише 7% командирів з вищою освітою, 60% командирів полків мали середню військову освіту. Надзвичайно низьким був вишкіл, особливо танкістів, летунів, зв’язківців.

Незважаючи на ці обставини, Сталін готувався в слушний момент завдати удару тимчасовому союзнику. Впритул до німецького кордону були підтягнуті основні сили Червоної армії. Потужне угруповання — 58 дивізій, з них 16 танкових, — було сконцентровано на західних рубежах України. Його сили переважали німецьку групу “Південь” в людях у 1,2, артилерії — в 1,4, танках — у 4,2 і в літаках — у 2,5 разу.

Отже, попри волю свого народу Україна опинилася в епіцентрі світової війни, стала театром збройного протистояння могутніх імперських сил Європи — тоталітарних режимів Гітлера і Сталіна. За таких обставин український народ був не в змозі істотно впливати на свою долю, адже Україна й надалі залишалася тільки об’єктом, а не суб’єктом міжнародної, зокрема європейської, політики.

На світанку 22 червня 1941 р. тисячі гармат вермахту обстріляли прикордонні застави та райони розміщення радянських військ, а авіація бомбардувала летовища, залізничні вузли, угруповання Червоної армії, міста Київ, Львів, Житомир, Одесу, Тернопіль.

На західних кордонах України розгорнулися напружені бої. Радянські частини чинили відчайдушний опір. Майже до останнього бійця захищалися кинуті напризволяще застави Сокаля, Рави-Руської, Перемишля, захисники Львова. Але саме в прикордонних битвах вермахт завдав першої важкої поразки Червоній армії, яка виявилася нездатною до стійкої оборони. Уже 3 липня начальник генштабу вермахту генерал Ф.Гальдер занотував у щоденнику: “Кампанію проти Росії виграно протягом чотирнадцяти днів”. Справді, на усіх напрямках, у тому числі українському, німецькі війська швидко просунулися вглиб країни: 30 червня зайняли Львів, 9 липня — Житомир, а через два дні наблизилися до Києва. За перші два тижні радянські війська втратили повністю або наполовину 100 дивізій, близько 10 тис. гармат, 3,5 тис. літаків і понад 6 тис. танків. Були окуповані значна частина України, повністю Литва, Латвія і Молдавія, майже вся Білорусія та Естонія.