Реферат на тему:

“Психологія і характер Йосипа Сталіна”

Нашого шанування заслуговує той,

хто панує над розумами силою

правди, а не ті, котрі насильством

роблять рабів...

Вольтер

Йосип чи Сосо, четверта дитина в родині шевця В. Джугашвілі, народився в маленькому місті Горі Тифлиської губернії 21 грудня 1879 р.

Здавалося б, питання про тім, чи був Джугашвілі-батько пролетарієм чи ремісником, навряд чи може вплинути на історичну репутацію сина. Маркс вийшов з буржуазного середовища, Енгельс був фабрикантом, Ленін належав до бюрократичної родини. Соціальне походження може представляти значний біографічний інтерес, але нічого не додає і не зменшує в значенні історичного діяча. Однак це вірно лише в тих випадках, коли саме це значення безперечно, тобто коли воно випливає з виключних незаперечних якостей самої особистості.

Наполеонові І не потрібні були предки. Навпаки, Наполеон ІІІ був життєво зацікавлений у фамільній подібності зі своїм мнимим дядьком. Біография Сталіна будується такими ж бюрократичними прийомами, як його політична кар'єра. У всякому разі, залучати для з’ясування життєвого шляху сина характеристику батька як фабричного робітника - значить вводити в оману. Пролетарський родовід міг б дійсно становити інтерес, якби справа йшла про велику промисловість і сучасний пролетаріат, об’єднаний досвідом класової боротьби. Ні про що подібному не було в даному випадку і мови. Родина Джугашвілі стояла на грані закуткового ремесла і пауперизму. Своїми коренями вона ішла в селянське середньовіччя. Вона продовжувала жити в атмосфері традиційного нестатку і традиційних марновірств. Вступ на революційний шлях означало для сина не продовження сімейної традиції, а розрив з нею. Однак і після розриву ця відкинута традиція продовжувала жити в нервах і у свідомості у виді примітивних культурних навичок, брутальності відчуттів, вузькості обрію. Зокрема, зневажливе відношення до жінки і деспотичне до дітей наклало на Йосипа відбиток на все життя.

У 11 років Йосип поступив у духовне училище. Там він вивчив російську мову, що назавжди залишилася для нього чужою, і став атеїстом. З нижчої духовної школи молодий атеїст перевівся, однак, у духовну семінарію в Тіфлісі. Його перші політичні думки були яскраво пофарбовані національним романтизмом. Сосо обрав собі конспіративну кличку Коба, по імені героя грузинського патріотичного роману. Близькі до нього товариші називали його цим ім'ям до останнього років. Уже в ті роки товариші помічали в Йосипа схильність знаходити в інших тільки дурні сторони і з недовірою відноситися до безкорисливих спонукань. Він умів грати на чужих слабостях і зіштовхувати своїх супротивників чолами. Хто намагався пручатися йому чи хоча б пояснити йому те, чого він не розумів, той накликав на себе "нещадну ворожнечу". Коба хотів командувати іншими.

Закінчивши духовну школу в 20 років, Коба вважає себе революціонером і марксистом. Він пише прокламації на грузинській і поганій російській мовах, працює в нелегальній друкарні, пояснює у робочих кружках таємницю прибавочної вартості, бере участь у місцевих комітетах партії. Його революційний шлях відзначений таємними переїздами з одного кавказького міста в інший, тюремними вироками, посиланням, утечами, новим короткої періодом нелегальної роботи і новим арештом.

Після розколу між більшовиками і меншовиками в 1903 р. обережний і повільний Коба вичікує півтора року в стороні, але потім примикає до більшовиків. На Кавказу, де живі були ще традиції розбою і кривавої помсти, терористична боротьба знайшла сміливих виконавців. Убивали губернаторів, поліцейських, захоплювали казенні гроші для революції. Про Сталіна ходили слухи, що він брав участь у терористичних актах, це не було доведено. Однак це не виходить, що він стояв осторонь від терористичної діяльності. Він діяв через куліси: підбирав людей, давав їм санкцію партійного комітету, а сам вчасно відходив убік. Це більш відповідало його характеру.

Тільки в 1912 році Коба, що довів у роки реакції свою твердість і вірність партії, переводиться з провінційної арени на національну. З цього часу кавказець засвоює російський псевдонім Сталін, роблячи його від сталі. У цей період це означало не стільки особисту характеристику, скільки характеристику напрямку.

Можна вже зараз із тривогою запитати себе: на які дії здатн ця молода людина? Анрі Барбюс після сентиментальної биографії Ісуса Христа написав офіційну біографію Сталіна. Автор не дав собі труда вивчити хоча б найбільш доступні джерела. Він обмежився швидкою літературною обробкою фактів і цитат, що були повідомлені йому в Кремлеві й у деяких інших місцях під час його відвідування СРСР. З наукового погляду книжка не має ніякої ціни. Але якщо вона нездатна показати Сталіна таким, яким він був і став, то зате вона нерідко показує нам Сталіна таким, яким він хоче здаватися. "Його портрет - скульптура, малюнок, фотографія - усюди на радянському континенті, як портрет Леніна і поруч з портретом Леніна. Немає кута на підприємстві, казармі, канцелярії, на віконній виставці, де він не виділявся б на червоному тлі... Неможливо знайти кімнат робітників чи інтелигентів, де не було би зображення Сталіна". "Принципова політика єдино правильна", - повторював Сталін слідом за Леніним. "Велика пружина для руху суспільного прогреса - це віра в масу". Барбюс і тут повторює те, що йому запропоновано було повторити. Незламну вірність принципам і віру в маси Ленін дійсно проніс через усе своє життя, незважаючи на маневрену гнучкість своєї політики. У цих обох відносинах Сталін складає пряму протилежність Леніну, його заперечення і, якщо дозволено сказати, його наругу. Принципи ніколи не були для нього нічим іншим, крім прикриття. Ніколи протягом свого життя він не мав спілкування з дійсними масами, тобто не з десятками, а сотнями тисяч чи мільйонами. У нього не було органів і ресурсів для такого спілкування, і з його нездатності "порозуміватися з масами" і безпосередньо впливати на них виріс його страх перед масами, а потім і ворожнеча до них. Весь подальший тоталітарний режим виріс зі страху бюрократії перед масами. Барбюс продовжує: "Він заробляє на місяць трохи більше ста карбованців, що складає скромний максимум чиновника в комуністичній партії (у нас це складало б щось начебто півтора чи двох тисяч франків)". Тут показання Барбюса є відомою неправдою. Як і у всіх вищих сановників, існування Сталіна забезпечено не декількома карбованцями, що він одержує, а тими матеріальними умовами, що йому забезпечує державний апарат: автомобілі, дачі, секретарі і дарунки природи з усіх кінців Радянського Союзу. Одні подарунки, що перелічуються "Правдою", у багато десятків разів перевершують ту суму, що називає Барбюс.

Поверхневі психологи зображують Сталіна як урівноважену істоту, у своєму роді цілісне дитя природи. Насправді він весь складається з протиріч. Головне з них: невідповідність честолюбної волі і ресурсів розуму і таланта. Що характеризувало Леніна, - це гармонія духовних сил: теоретична думка, практична проникливість, сила волі, витримка, - усе це було зв'язано в ньому в одне активне ціле. Він без зусиль мобілізував в один момент різні сторони свого духу. Але його розумові здібності будуть вимірятися якими-небудь десятьма-двадцятьма процентами, якщо прийняти за одиницю виміру Леніна. У свою чергу, в області інтелекту в Сталіна нова диспропорція: надзвичайний розвиток практичної проникливості і хитрості за рахунок здатності узагальнення і творчої уяви. Ненависть до сильних світу цього завжди була його головним двигуном як революціонера, а не симпатія до пригноблених, котра так зігрівала й облагороджувала людський вигляд Леніна. Його честолюбство не да-ало йому спокою як внутрішній нарив і отруювало його відношення до видатного особистостям, помисливістю і заздрісністю.

Така випадковість, як характер людини, що стоїть на чолі руху, на чолі партії і робочого класу, - характер Сталіна, грає воістину фатальну роль. В умовах пролетарської диктатури, що зосередила у своїх руках усі важелі економіки, що володіє апаратом, у десятки разів більш могутнім і розгалуженої, чим апарат будь-якої буржуазної держави, в умовах безроздільного панування в країні однієї партії і гігантської централізації всього партійного керівництва - роль генсека величезна. Його особисті якості здобувають виняткове політичне значення.

Саме тому Ленін у своєму "Заповіті" додавав таке виняткове значення особистим якостям генсека, саме по-цьому Ленін, знаючи особисті якості Сталіна, наполегливо у своєму "Заповіті" підкреслював необхідність зняття Сталіна з посади генсека і заміни його більш придатним для цієї ролі обличчям.

Ленін у "Заповіті" писав: "Сталін занадто грубий, і цей недолік, цілком терпимий у середовищі й у спілкуваннях між нами, комуністами, стає нетерпимим у посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб переміщення Сталіна з цього місця і призначити на це місце іншу людину, що у всіх інших відносинах відрізняється від товариша Сталіна тільки однією перевагою, саме, більш терпиму, більш лояльну, більш ввічливу і більш уважну до товарищів, менше примхливості і т.д.".

"Тов. Сталін, зробившись генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну владу, і я не упевнений, чи зуміє він завжди достатньо обережно користатися цією владою", - говорить далі Ленін.

Сталін, коментуючи "Заповіт", як звичайно за допомогою софізму, зводить уся справу до брутальності, відволікаючи увагу від інших своїх якостей, про які Ленін говорив. Тим часом саме ці якості і мають вирішальне значення.

Ленін сумнівався, що Сталін зуміє досить обережно користатися неосяжною владою генсека. Ленін вимагав, щоб генсек був більш "лояльний". Виходить, Сталін і тоді вже був недостатньо лояльний. А лояльний - значить вірний, відданий, чесно виконуючий свої "обов'язки".

Сталін недостатньо вірний інтересам партії, недостатньо відданий, недостатньо чесно виконує свої обов'язки. Саме в цьому суть характеристики, даної Леніним Сталіну. І якщо ці свої якості Сталін при Леніну ховав, маскував, придушував, те після Леніна він дав їм повну волю. Якщо при Леніну Сталін був недостатньо лояльним, вірним інтересам партії, чесно виконуючим свої обов'язки, то тепер він став справжнім зрадником партії, що отбросив убік партійну порядність і чесність, усе підкоривши інтересам свого честолюбства і властолюбства.

Далі Ленін відзначає нетерпимість Сталіна до думок інших. Це якість у з'єднанні з першим - нелояльністю, нечесністю - привело до того, що він, не терплячи біля себе людей самостоятійних, незалежної партійної думки, людей духовно, ідейно, що теоретично стоять вище, спираючись на партаппарат і ГПУ, вибив їх з керівних посад, оббрехав, роздув їх минулі помилки і "винайшов" десятки нових, обдурив партію, тероризував партійні маси і на місце зганьблених їм керівників партії поставив людей обмежених у теоретичному відношенні, неосвічених і безпринципних, але ручних, покірних холуїв і підлесників, готових "визнати" будь-яку його "теорію" за ленінську, будь-яку його антиленінську статтю за "історичну".

Що стосується ввічливості Сталіна стосовно товаришів, чого жадав від генсека Ленін, то зразком може служити його "історичний лист у "Пролетарську революцію" про Слуцькому і Волосевичі, де сила доказу назад пропорційна силі окрику зарозумілого, знахабнілого вождя, що почуває себе в партії і країні, як у своїй вотчині, де він вільний страчувати і милувати усякого. У Політбюро він майже завжди залишався мовчазним і похмурим. Тільки в колі людей рішучих і не зв'язаних забобонами він ставав рівніше і скромніше. У в'язниці він легше сходився з карними арештантами, чим з политичними. Брутальність представляє органічну властивість Сталіна. Але з часом він зробив з цієї властивості свідоме знаряддя.

У боротьбі Сталін ніколи не спростовує критики, а відразу повертав її проти супротивника, додавши їй самий грубий і нещадний характер. Чим гірше обвинувачення, тим краще. Політика Сталіна, - говорить критик, - порушує інтереси народу. Сталін відповідає: мій супротивник - найманий агент фашизму. Цей прийом, на якому побудовані московські процеси, міг бути сміло увічнений у підручниках психології як "рефлекс Сталіна".

Сталін - людина військова чи, у всякому разі, яка розігрувала роль військового. Своя пристрасть до військового чина і мундира він остаточно реалізував у пишному титулі генералісимуса, що він сам собі привласнив. Однак і в ранні революційні роки Сталін уже носив чоботи, шинель і свої знамениті вуса - натяк на приналежність до військової касти російського більшовизму.

Головною пружиною політики самого Сталіна є страх перед породженим їм страхом. Сталін особисто не боягуз, але його політика відбиває страх касти привілейованих вискочок за завтрашній день. Сталін завжди не довіряв масам; тепер він боїться їх. Настільки вразив усіх союз Сталіна з Гітлером неминуче виріс зі страху бюрократії перед ворогом. У фюрері хазяїн Кремля знаходить не тільки те, що є в ньому самому, але і те, чого йому не вистачає. Гітлер, злий чи добрий, був ініціатором великого руху. Його ідеям, як ні жалюгідні б вони не були, удалося об'єднати мільйони.

Не Сталін створив апарат, а апарат створив Сталіна. Але апарат є мертва машина, що не здатна до творчості. Бюрократія наскрізь перейнята духом посередності. Сталін є найвидатніша посередність бюрократії. Сила його в тім, що інстинкт самозбереження правлячої касти він виражав твердіше, рішучіше і нещадніше інших. Але в цьому його слабість. Він проникливий на невеликих відстанях. Історично він короткозорий. Видатний тактик, він не стратег. Свідомість своєї посередньості Сталін несе в самому собі. Звідси і його потреба до лестощів.

Овації в славу собі Сталін заохочував, і, случалося, розстрілював тих, хто мало йому аплодував. Сталін упивається власною владою. Він виявляв особисту мстивість, злопам'ятство, садизм та інші темні пристрасті, властиві його натурі. І при цьому не вважався ні з якими класовими інтересами і діяв навіть супротив цим інтересам - виявляючи виняткову особисту жорстокість, особисте підступництво й особисту спрагу влади.

Сталін - це людина, розбещена владою, але як ніхто розуміюча природу влади. І одна із самих головних пружин сталінської влади - таємниця, який він себе оточив. Сталін угадав, що сила влади багато в чому в її таємниці. Сталін не просто безжальним диктатором, але свого роду гіпнотизером, що зумів поставити себе на місце Бога і вселити людям відповідне відношення. Сталін розумів, що влада повинна бути таємничою, і цієї таємничістю як би обкутаний культ Сталіна. Звідси і відчуття, що Сталін усе знає, усе бачить. Тобто, присвоєння собі божественних повноважень - усевідання. При Сталіну неймовірно розрісся апарат таємної поліції, проникаючи в усі сфери радянського суспільства. Але крім своїх прямих, каральних функцій, це мало ще значення найбільшої таємничості, з який здійснює свою справу всевідаюча і усемогутня влада.

Магічний вплив Сталіна розпадається на двох частин - світлу і темну. Удень радіють народи, зводяться будівлі, відбуваються паради, розцвітає мистецтво соціалістичного реалізму. Але головні справи виробляються вночі - і арешти, і розстріли, і політичні інтриги. Цей нічний стиль життя відповідав таємниці, що Сталін вклав у саме поняття, у сам зміст влади.

Пояснювати тільки хворобами чи садизмом не можна навіть ті факти, у яких цілком виразно виявлялися симптоми його душевного захворювання. Насамперед, варто вказати на таку його рису, як схильність піддавати арештам родичів своїх самих найближчих співробітників. Він навіть іноді не ховав, що ці арешти переслідують одну мету - якнайближче прив'язати до нього людини, членів, родини якого він тримав своєрідними заручниками.

Диктатура стала охоронницею його адміністративно-бюрократичної системи. Сталін намагався придушити будь-які історичні тенденції, що загрожували його влади. Сталінська система діяла не за законами мафії, але приймала її деякі риси. У зв'язку з цим, насамперед, варто вказати на систему кругової поруки: або ти стаєш частиною механізму знищення, або гинеш.

Сталін завжди прагнув замаскувати свої вчинки, сховати свою роль у керівництві машиною терору.

В історії періодично відновлялися хвиль репресій мали місце випадки, коли деякі люди визнавалися невиновними в інкримінованих їм злочинах. У цих випадках Сталін втручався в справу і знімав тих, хто був винний у порушенні законності. Сталін завжди вмів знайти винних у зроблених "помилках" і тим самим направляв невдоволення народу у визначене русло. Видимо, людина з іншим характером навряд чи міг би проводити таку політику.

Сталін, однак, не терпів, щоб сяйво влади, що виходить від нього, якимсь образом торкалося тих, хто стояв поруч з ним, його родичів чи членів родини.

Свої основні рішення Сталін ніколи не приймав у стані неосудності. Він завжди вивчав інші точки зору, дуже часто запитував думку того чи іншого фахівця.

Сталін далеко переступив рамки репресивних мір, що були необхідні для збереження його особистої диктатури. Тут на перший план виступають риси його особистості, незалежні від історичної обстановки, виявляється надзвичайно мстивий характер цієї людини. Відмітною рисою характеру Сталіна було те, що він ніколи не забував і не прощав конфліктів, що мають місце в ще дореволюційний період, під час дискусій у партії, ні критики, нападок на адресу своєї персони.

Важливою рисою характеру будь-якого лідера є його відношення до людей, до його народу. Дослідники говорять, що Сталін обладав винятково геніальною здатністю. Він як ніхто розбирався в людях і бачив їх наскрізь. Тому дуже вміли підбирати кадри. Людей талановитих чи самостійних у керівництві він знищував і оточив себе виконавцями, що ніяк не могли конкурувати з ним, та й боялися цього пущі вогню. Крім того, дивно розбираючи в людях, він умів так їх розставляти і стравлювати між собою, що, у кінцевому рахунку, це йшло на користь йому одному. У результаті його жертви розташовувалися як би цепами, часом попередньо зігравши роль катів.

Сталін умів зачаровувати людей своїми м'якими й увічливими манерами. Умів зберігати маску непроникності, за якої ховалося щось непередбачене... І вмів - однією лише неквапливою інтонацією - повідомляти найглибшу мудрість простим і плоским висловом.

Сама влада його залучала, крім іншого, як гра людськими життями. Глибоко знаючи людей і глибоко їх нехтуючи, Сталін до них відносився як до сирого матеріалу, з яким можна робити що завгодно, здійснюючи в історії деякий задум своєї особистості і долі. Він був у власних очах єдиним актором-режисером, а сценою була вся країна і ширше - увесь світ. У цьому змісті Сталін був по натурі художником. Звідси, зокрема, і багато відхилень Сталіна від Леніна убік культу власної особистості. Звідси ж і його примхливий деспотизм, а також підготування і розгортання судових процесів як складних-захоплюючих детективних сюжетів і барвистих спектаклів. І його спокійна маска на публіці, маска мудрого вождя, що абсолютно упевнена у своїй правоті і непогрішності і тому завжди спокійний. Хоча в душі, напевно, у нього клекотали пристрасті.

Сталін любив заманювати свою жертву зробленою пошаною й у той же час, іноді небагато лякати, вибиваючи з рівноваги, играючися як кішка з мишею. Сталін любив тримати людину на приколі, залишаючи її на високій посаді, але заарештувавши дружину, брата чи сина. Перед тим як розстріляти, він, случалося, підвищував людини в посаді, створюючи в того помилкове відчуття, що всі благополучно.

Сталін як би перевіряв на людях силу і магію своєї влади, і, якщо людина виявляла покірність, іноді робив милість. Але тут не було строгої закономірності. Людина могла як завгодно плазувати перед ним на череві, а Сталін її топтав. У грі з людиною і надлюдиною Сталіну важливо було додати своєї влади незбагненну загадковість, вищу ірраціональність. У ньому була, цілком ймовірно, і сама справжня ірраціональність, але Сталін її ще згущав, театралізував і декорував. Це відповідало і художній струні, що жила в ньому, і прагненню передати своєї влади релігійно-містичний акцент, і його скритному, завжди як би затаєному характеру.

Сталін насолоджувався, володіючи життям і смертю людей, яким він міг принести зло, а міг і принести добро. Сталін стояв як би вже по ту сторону добра і зла. І, усвідомлюючи це, найчастіше прибігав до чорного гумору, що полягав у коливаннях змісту, так що зло могло обернутися добром і навпаки. Коли, допустимо, Сталін виявляв пестливість до людини й у той же час показував пазурі, загрожуючи його убити. Але та ж погроза убити могла закінчитися винагородою. У цій безмежній можливості підмінювати добро злом і навпаки виявлялася незбагненна загадковість Сталіна. І тому кращим вираженням сталінського гумору був труп. Але не просто труп і не труп ворога, а труп друга, що любив Сталіна і якому все-таки Сталін чомусь не довіряв...

Як би ми не оцінювали історичну роль Сталіна, з якої сторони не підходили ми до неї, одна річ очевидна: ім'я Сталіна було невіддільно від народження нового суспільного пристрою в Радянському Союзі і за його межами. Разом зі Сталіним пішла в могилу його особиста диктатура, але суспільна й економічна структура, зв'язана з його ім'ям, пережила свого творця…