Волинський державний університет

імені Лесі Українки

кафедра історії

слов’янських народів

Хом’як Ярослав Васильович

реферат на тему:

“Радянський Союз з другої

половини 60-х - початок 80-х років”

Луцьк 1999

П Л А Н

1. Брежнєв і його наступники.

2. Європейські компартії.

3. Зустрічі. САЛТ-1 і САЛТ-2.

4. Радянська інтервенція в Афганістан.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. К.: “Основи”, 1995р. – с. 677-712.

2. Островський В.П. Історія СРСР. – К: 1991р.

3. Борисов Ю.С. Історія СРСР. – К: 1989р.

4. Комфудор Ю.Ю. Історія СРСР. – К: 1987 р.

Головним напрямком внутрішньої політики в післяхрущовські роки стала простора і довга праця по упорядкувані законодавства. Поступово було прийнято цілий ряд корисних заходів, які торкались самих різних сторін суспільного життя. В чому вже довгий час відчувало потребу радянське суспільство. Нагадаєм, що це було одним з вимог ХХ з’їзду. Розпочата при Хрущові ця робота велась з великим інтузіазмом після його відставки.

Коли Хрущова змістили, в Москві знову був проголошений принцип колегіального керівництва. Зовсім недавно люди, які добре знали СРСР, були готові запропонувати, що це рішення прийнято надовго. Факти спростували цю думку. Звичайно, відбулись деякі, хоча і незначні, персональні зміни в олігархії, прийнявши спадок Хрущова. Брежнєв поступово підвищувався над своїми колегами. Для нього в 1966 р. був відновлений хоча і без обмеженої влади, сталінський пост Генерального секретаря, в той момент знову введений в Устав партії. Ця посада залишається повністю відокремлена від посади Голови Ради Міністрів. Але перебуваючи на посту Генерального секретаря Брежнєв в 1977 р. зайняв посаду Голови президії Верховної Ради СРСР, якому нова конституція дала великі прерогативи і більше блиску, чим в минулому, порівнявши реаально до посади голови держави. Така стабільність, з одног боку, відображає вставлену політичну рівновагу, яка в свій час заважала Хрущову проводити політику реформ, з другого – являється результатом свідомої орієнтації; обіцяння країні прогрес без потрясінь і глибоких конфліктів. До чого і прагнули нові керівники.

Леонід Брежнєв керував СРСР до самої смерті 10 листопада 1982 р. Інженер за освітою, дослужившись до маршала, він був більше практиком, ніж теоретиком. Його, як видається не дуже надихало прагнення багатьох радянських інтелектуалів до особистої свободи, і він відповідав їм репресіями, або вигнанням (математик Леонід Плющ, видатний письменник О.Солженіцин, учений А.Сахаров). Протести, які часом висловлювались навіть західними компартіями, здається, мало його турбували. Міць партії, освячена новою конституцією 1977 р., безперервне нарощувння всіх видів збройних сил – ядерних, звичайних, наземних, повітряних, морських, – першість, надавана політекономії, ідея примату зовнішньої політики у класовій боротьбі, – все це видавалось непорушним законом. Віднині СРСР і його армія вважали представниками пролетаріту цілого світу швидше себе, ніж національні компартії. Надії прбудженні його наступником Юрієм Андроповим, так само інженером, колишнім керівникрм КДБ “лібералом”, схильним до змін у поведінці щодо Афганістану жевріли недовго. Шести десяти восмирічний, але тяжко хворий, перемігши завдяки підтримці армії в боротьбі за владу свого головного суперника Констянтина Черненка, брежнєвського фаворита. Андропов зберігав “тверду” лінію в зовнішній політиці. Він помер 9 лютого 1984 р., і його заступив Черненко; сибірський селянин за походженням. Старий, хворий, він не встиг залишити якийсь вагомий слід по собі. Після його смерті у лютому 1989 р., темний процес наступництва завершився, з величезною швидкістю, приходом Горбачова, набагато молодшого, і здається, забезпеченого підтримкою військових, КДБ та безперечним особистим авторитетом. Серед його найперших дій було гучне вшанування імені Сталіна. Далі побачимо, як невдовзі потому він раптом показав інше лице.

Непохитне доктринство радянських комуністів зачіпає також інші комуністичні партії. І щодо цього СРСР зазнав певних розчарувань. Справді, його основне прагнення утвердити “пролетарський інтернаціоналізм” вимагає повної солідарності у компартії з ним, єдності доктрини і верховенства КПРС над усіма компартіями. Ці моменти забезпечені у Східній Європі, де присутня Радянська армія. А от румунська компартія, особливо югославський союз комуністів і албанська компартія заперечують таку гегемонію.

Ради намагаються підтримувати свої принципи, скликаючи всеєвропейські конференції компартій. Перша відбулась в Чехословаччині, в Карлових Варах, у квітні 1967 року. Її бойкотували албанська партія, а із західних – нідерландська, ісламська та норвежська.

В листопаді 1973 року про радянські партії (східнонімецька, болгарська, угорська), висунули ідею провести другу конференцію, яка відбулася у Берліні аж у 1976 року з 29 по 30 червня. Де було висвітлено одну основну проблему: чи буде визнано, як того бажав Брежнєв, спільну лінію і провідну роль КПРС? У такому разі численні партії, дедалі незалежні у виборі шляхів побудови соціалізму в своїх країнах, відмовилися брати участь у дебатах.

А в протилежному – КПРС мусила б поступитись таким дорогим їй принципом і в підсумковій декларації задовольнитися висловленим засудженням капіталізму та імперіалізму, що не мало б особливої цінності.

Рівновага страху, пов’язана з обопільним залякуванням гігантськими ядерними і термоядерними силами, передбачає однаковий технічний рівень цих сил. Тобто СРСР і США мусять безупинно вдосконалювати і нарощувати свої озброєння. Але такий курс коштує дедалі дороще. Чи можливо як не покласти йому край, – що потребує взаємної довіри і відсутності небезпеки з боку третьої сторони, скажімо, Китаю – то хоча б обмежити темпи цього курсу?

Дві перші угоди – одна від серпня 1963 року, коли забороняла учасникам проводити атмосферні ядерні випробування, інша від липня 1968 року про розповсюдження атомної зброї – являла собою не перший крок до розброєння, а рідше прагнення ядерних держав закрити іншим доступ до їхнього клубу.

Але суттєвий, тобто для двох наддержав, рішучий крок, хоча й невеликий, зроблено в червні 1968 року. 12 червня, відразу після того, як Асамблея ООН ухвалили резолюцію, що закликала членів ООН приєднатися до договору про нерозповсюдження, президент Джонсон запропонував СРСР переговори з припинення будівництва антиракетної мережі. 27 червня Громико, радянський міністр закордонних справ, запропонував переговори з США “про обмеження ракетних систем, як наступальних, так і оборонних”.

Організація переговорів дуже розтягнулася. Переговори розпочалися 17 листопада 1969 року в Гельсінкі у доброзичливій атмосфері. Американська назва їх – “Стратедтік Артз Лінітейшн Токс”(САЛТ). Не без труднощів переговори САЛТ –1 увінчалися успіхом.

Переговори з 1977 року просувалися нелегко. Вдалося лише поновити САЛТ-1 і дійти згоди щодо відмови від підземних ядерних випробувань навіть для невійськових потреб. Брежнєв запропонував 2 листопада 1977 року “одночасне припинення випуску ядерної зброї всіма державами”, але це вивело його б вперед, з огляду на радянську перевагу в звичайних озброєннях. До того ж , СРСР ніколи не погоджувався на контроль на своїй території.

Так нарощення озброєнь зберегло свій попередній темп, а військові витрати двох наддержав досягли казкових величин.

Тема Афганістану набула актуальності в грудні 1979 року. Радянський Союз завжди виявляв жваву зацікавленість цією стратегічно для нього важливою країною, особливо після 1945 року.

В афганській компартії було дві фракції – “Халк” і “Паргам”. Проводирем фракції “Халк” (“народ”) був Таракі, син заможного селянина . Бабрак Каршань, кабульський аристократ , зв’язаний з королівською родиною, заснував газету “Паргат” (“Прапор”). Третій партійний керівник, Ашін, також був службовцем, і належав до фракції “Халк”. 27 квітня 1978 року Ашін очолив державний переворот, здійснивши його за кілька годин. 30 квітня звільнений від засудження Таракі, який став президентом республіки, Бабрак Каршим – віце-президентом, Ашін – його помічником. Відтоді Афганський режим був тісно пов’язаний з СРСР.

Основна маса не прийняла цього режиму. Повсюди виникли повстання – Уряд організував жахливу різанину. “Халк” усунув “Парчашу”. Каршама вирядили послом до Чехословаччини. Згодом Таракі, повертаючись із конференції “позаблокових” країн потрапив до пастки, влаштованої йому Ашіном. Його вбили (вересень 1979). Зворушення зростали, і радянські військові частини вступили до Афганістану. Наприкінці грудня військове втручання радянців перетворилося на справжню інтервенцію. Керівництво СРСР вирішило підтримати Каршама. Ашіна, своєю чергою, вбили.

Однак, Афганістан повстав проти нового президента Бабрака Каршама та радянського вторгнення. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 , засудила цю агресію.

Двома головними постачальниками зброї захисниками країни стали США і Китай. А Пакистан став водночас транзитним центром. Відтак, роль Пакистану в світовій політиці зросла.

Головною проблемою залишається зрозуміти мету радянського вторгнення. Зміцнити комуністичний режим непопулярний через свою атеїстичну ідеологію в середовищі, де мусульманство має глибоке коріння? Здобути можливість спорудити бази ближче до Перської затоки? Підготувати територію для можливого вторгнення чи проникнення до Іраку? Така позиція за часів Брежнєва не була б зовсім неочікуваною.

Ми не збираємося підбивати складні підсумки підривної війни, яку вели сили опору, або маджахеди. Відомо, що ця війна коштувала Радянській армії щонайменше 13000 убитих.

Отже, можна зробити висновок, що Радянський Союз з другої половини 60-х років по першу половину 80-х років на мою думку зазнав три проблеми глобального масштабу: Перша – це захоплення влади. Друга – це “гонка озброєння”, і третя – це війна в Афганістані, яка привела до згубних наслідків, як із однієї сторони так і з іншої.