ПЛАН

1. Вступ ...................................................... 2

2. Проблеми методології в гуманітарних

науках (кін.ХІХст) .......................................... 4

3. Неокантіантські витоки концепції

ідеальних типів М.Вебера ............................ 8

4. Ідеальний тип як логічна конструкція ..12

5. Значення веберівських ідеальних типів у сучасній соціології..........................................20

6. Висновок................................................... 24

7. Список використаної літератури............25

Вступ

Макс Вебер є одним з найбільш видатних соціологів кінця ХІХ-початку ХХст., що здійснив великий вплив на розвиток цієї науки. Він належить до числа тих універсально освічених вчених, яких стає все менше по мірі росту спеціалізації в галузі суспільних наук; він однаково добре орієнтувався в політекономії, правовій сфері, соціології та філософії, виступав як історик господарства, політичних інститутів і політичних теорій, релігії і науки, нарешті, як логік і методолог, що розробив принципи пізнання соціальних наук. У своїй курсовій роботі я маю за мету розкрити зміст методології Вебера, а саме концепцію ідеальних типів, показати її витоки, суперечливість, практичне і наукове значення. Також вважаю за необхідне описати сучасне бачення соціологами ідеальних типів у конструктивній типології як методу соціального пізнання.

Перш ніж розкрити зміст оригінальної концепції ідеальних типів, я б хотіла присвятити декілька сторінок її автору - Максу Веберу. На мою думку, розповідь про його життєвий і творчий шлях вкаже на витоки основних ідей і здобутків видатного німецького соціолога та допоможе повніше висвітлити тему цієї роботи.

Карл Еміль Максиміліан (Макс) Вебер-один із засновників соціологічної науки у Німеччині, походив з давнього роду німецьких бюргерів. Народився 21квітня 1864р.у м.Ерфурті в Тюрингії в сім’ї урядовця. Мати вченого відзначалася набожністю і високою культурою, виховувала дітей у високоморальному дусі. До 29 років Вебер жив з батьками. Серед частих гостей родини бували не тільки відомі політики часів Бісмарка, а й провідні вчені В.Дільтей, Т.Моммзен, Г.Трейчке та ін., що давали можливість Веберу ознайомитись зі станом справ у філософії, політиці, науці. Він змалку відрізнявся інтелектуальними здібностями; рано оволодів класичними та сучасними іноземними мовами, знав твори античної літератури, філософії, історії, був знайомий з працями Макіавеллі, Лютера, Спінози, Канта, Шопенгауера. У гімназії (1873-1882) захоплювався політичною історією, цікавився працями представників німецької політичної історіографії ХІХст. По закінченню гімназії Вебер навчався у Гейдельберзькому, Страсбурзькому, Берлінському університетах (1882-1892), де вивчав право, історію, філософію, теологію.

Макс Вебер перебував під впливом низки мислителів, що визначали багато в чому як його методологічні установки, так і його світогляд. В методологічному плані, в сфері теорії пізнання великий вплив на нього здійснили ідеї неокантіанства (баденської школи) і перш за все Г.Ріккерта. За словами самого Вебера, велике значення у формуванні його мислення мали роботи К.Маркса, що підштовхнули його до дослідження проблем виникнення і розвитку капіталізму. Він відносив Маркса до тих мислителів, які найсильніше впливали на соціально-історичну думку ХІХ-ХХст. Що стосується загальнофілософського світоглядного плану, то Вебер перебував під двома різними, а в багатьох відношеннях і взаємновиключаючими впливами: з одного боку, філософії І.Канта, особливо в юнацькому віці; з іншого, майже в той же період він перебував під впливом і був великим прихильником Р.Макіавеллі, Т.Гоббса, Ф.Ніцше.

Для розуміння сенсу його поглядів і вчинків слід відмітити, що Кант приваблював Вебера своїм етичним пафосом. Кантівській моральній вимозі чесності і добросовісності в наукових дослідженнях він залишався відданий до кінця життя. Гоббс і особливо Макіавеллі справили на нього сильне враження своїм політичним реалізмом. Як відмічають дослідники, саме схильність до цих двох взаємновиключаючих полюсів (з одного боку –кантівського етичного ідеалізму з його пафосом “істини”, а з іншого-політичного реалізму з його установкою “терезвості і сили”) визначила своєрідну роздвоєність світогляду Вебера.[4;100].

1889р. захищає магістерську дисертацію на тему “До історії торгівельних спілок у середні віки”, після захисту якої був запрошений Спілкою соціальної політики (заснованою 1883р. катедер-соціалістами Г.Шмоллером, А.Вагнером, Л.Брентано та ін.) до участі в обстеженні життя сільських працівників у східних провінціях Прусії(1891-1892). Таким чином залучається до емпіричних соціологічних досліджень, розробляє інструментарій для опитування, грунтовно займається питаннями методології соціального пізнання. Після захисту докторської дисертації на тему “Римська аграрна історія і її значення для державного та приватного права” Вебера запрошують на викладацьку роботу. Викладв в університетах Гайдельберга, Берліна,Фрайбурга і Мюнхена. Великий вплив на формування його як соціолога справили роздуми над соціально-політичною системою США під час поїздки в 1904р в Америку, куди він був запрошений для читання курсу лекцій. В1904р Вебер стає редактором німецького соціологічного журналу “Архів соціальної науки і соціальної політики”. Тут виходять його найбільш важливі твори, в тому числі і програмне дослідження “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905). Цим дослідженням починається серія публікацій М.Вебера з соціології релігії, якою займався до самої смерті. Одночасно працював над проблемами логіки і методології соціальних наук. Надавав великої ваги питанням обгрунтування категоріального апарату соціологічної теорії, зокрема розробці понять соціальної дії, раціоналізації, соціальної структури, панування і влади та ін.

З 1903 по 1905 вийшла серія статей під загальною назвою “Рошер і Кніс і логічні проблеми історичної політекономії”. З 1916 по 1919 друкував одну зі своїх основних робіт “Господарська етика світових релігій”. Серед останніх виступів Вебера слід відмітити доповіді “Політика як професія”1919р, “Наука як професія”. В них знайшли вираження умонастрої Вебера після І світової війни. Вони були достатньо песимістичні по відношенню до майбутнього індустріальної цивілізації та перспектив здійснення соціалізму в Росії. Був впевнений, що якщо здійсниться те, що називають соціалізмом, то це буде лише доведена до кінця система бюрократизації суспільства.

1920року М.Вебер пішов із життя, не встигнувши здійснити всього задуманого. Посмертно була видана його фундаментальна праця “Господарство і суспільство” (1921), в якій підводились підсумки всіх соціологічних досліджень.

Проблеми методології в гуманітарних науках кінця ХІХстоліття

Незважаючи на те, що переважній більшості веберівських праць притаманна емпірична орієнтація, він надавав великої ваги питанням логіко-методологічного обгрунтування соціальних наук. Саме під кінець ХІХ століття – у період становлення теоретичних поглядів Вебера – виникали два напрямки в філософії, які відстоювали тезу про те, що науки про культуру повинні мати власний методологічний фундамент, якісно відмінний від фундаменту природничих наук. Мається на увазі філософія життя (В.Дільтей, Г.Зіммель) та близьке до неї неогегельянство (Б.Кроче), з одного боку, та неокантіанство баденської школи (Г.Ріккерт, В.Віндельбанд) – з іншої. Обидва напрямки представляли антинатуралістичну лінію, виходячи з того, що принципи природничих наук та наук про культуру суттєво відрізняються. Але якщо Дільтей, Зіммель, Кроче та Мюнстерберг вважали, що вони відрізняються за своїм предметом, то неокантіанці стверджували, що за методом.

Першу точку сформулював Дільтей, який розрізняв два типи психології, два шляхи пізнання душевного життя людини. Перший тип – “пояснювальна” психологія – має за мету встановити причинний зв’язок явищ душевного життя по аналогії з тим як це робить природознавство по відношенню до природних явищ. Однак природничі науки, яким їх предмет даний у вигляді не пов’язаних між собою і виявлених у зовнішньому досвіді багатоманітних явищ, діють єдиноможливим при цьому способом: конструюють не даний їм в безпосередньому досвіді зв’язок за допомогою розуму, отримуючи таким чином гіпотезу, яку потім перевіряють за допомогою експерименту, або досліду. Знання, отримане таким шляхом, є гіпотетичним, на відміну від аподиктичного знання математики чи логіки. За Дільтеєм, самий предмет природознавства такий, що іншим шляхом його вивчати неможливо. Що стосується психології, то її предмет – душевне життя людини – суттєво відрізняється від предмета природознавства, а тому зовсім нерозумно переносити їх на її методи, що застосовуються в природничих науках. Тому замість пояснюючої (конструюючої) психології, створеної на базі асоціаціонізму І.Гербартом, Г.Спенсером, І.Теном та іншими, Дільтей (услід за Вундтом) пропонує розробляти розуміючу (описову) психологію. Розуміюча психологія повинна, за Дільтеєм, не конструювати, а описувати той душевний зв’язок, який даний кожному індивіду безпосередньо; не розсудкове утворення понять, а вживання, проникнення в безпосередньо-цілісну тканину душевно-духовного утворення, переживання цієї цілісності і описання її – ось задача нового типу психології. Насправді, описова психологія виявляється настільки ж спільна з мистецтвом, наскільки пояснювальна спільна з наукою. Тим не менше, створення описової психології виступає для Дільтея дуже важливим завданням, і перш за все тому, що на її фундаменті можуть бути створені нарешті науки про дух, що до цих пір не мали фундаменту, а тому і відставали в своєму розвитку від наук про природу.

А згідно з Б.Кроче, все індивідуальне є предметом споглядання, а поняття має справу не з самим індивідуальним (речами, людьми), а з відношеннями між індивідуальними явищами. Будучи індивідуальними, “речі” ніколи не можуть бути схвачені за допомогою понять – вони можуть бути тільки предметами споглядання. “Поняття про індивідуальне”, згідно з Кроче, є протиріччя у визначенні, тому не можна створити науку про індивідуальне як систему понять. Все індивідуальне є предметом зображення мистецтва. Оскільки історія має справу з індивідуальним, як воно виявляється у часі, то вона теж представляє собою різновид мистецтва. Філософсько-методологічною основою історії через це є не логіка, а естетика: логіка має справу з всезагальними поняттями, а естетика – з індивідуальними інтуїціями. Але не слід забувати, що принцип логіки – істина, а принцип естетики – краса.(Це одразу відчули опоненти Кроче, серед яких був і М.Вебер). Основою для розрізнення історичних наук, взагалі наук про культуру і наук про природу у Дільтея та Кроче, як бачимо, різні. Дільтей, розмірковуючи як філософ життя, розрізняє “мертву природу” і “живу душу” та відповідно методи наук, що вивчають ці різні структури. А Кроче виходить з того, що як в природі, так і в людині можна виділити індивідуальне і загальне; індивідуальне – предмет історії, яка тому і є родом мистецтва, загальне – предмет логіки, тобто предмет науки в широкому смислі слова. Однак результат обох способів міркування виявляється спільним: безпосереднє знання, інтуїція приймається в якості методу наук про культуру, гуманітарних наук, опосередковане знання, дискусія – в якості методу наук природничих.

Між іншим, психологічне обгрунтування гуманітарних наук з самого початку мало в собі вразливий пункт: знання, отримане безпосередньо, за допомогою інтуїції, шляхом вживання, проникнення в світ чужої душі, не має тієї загальнозначимості, яка є необхідною гарантією достовірності знання. Для Кроче, який з самого початку стверджував, що знання про індивідуальне належить до сфери естетики, відсутність загальнозначимості не вважалась недоліком, але для Дільтея, який прагнув побудувати на новому фундаменті саме гуманітарну науку, це було великою проблемою. Як забезпечити наукам про культуру таку ж суворість та загальнозначимість, якою володіють природничі науки,- це питання хвилювало Дільтея протягом всього життя.

Саме проблема загальнозначимості наук про культуру стала центральною темою досліджень М.Вебера. В одному питанні Вебер був згодний з Дільтеєм, Мюнстербергом та їх однодумцями – він поділяв їх антинатуралізм, будучи впевненим, що, аналізуючи людську діяльність, не можна виходити з тих же методологічних принципів, яких притримується астроном, що вивчає небесні тіла. Як і Дільтей, Вебер вважав, що абстрагуватись від того, що людина є істота свідома, не може ні історик, ні соціолог, ні економіст. Але керуватись при вивченні соціального життя методом безпосереднього проникнення, інтуїції він рішуче відмовлявся, оскільки результат подібного способу вивчення не має загальнозначимості. Наука про культуру, якою її хоче створити Дільтей, виявляється теж мистецтвом, бо для того, щоб стати наукою, вона повинна мати такі методологічні принципи, які можна передати всім. На думку Вебера, основна помилка Дільтея і близьких до нього мислителів – це психологізм. Сутність же психологізму, як його в свій час визначав Кант, а за ним і неокантіанці та Е.Гуссерль, полягає в тому, що згідно з психологізмом, психічні акти і процеси, у вигляді яких протікає вся діяльність свідомості, в тому числі і діяльність пізнавальна, визначають собою зміст пізнання, подібно до того, як форма букв, з яких складається слово, визначає зміст самого слова.

“Основна помилка всіх теорій, які розглядають специфічно “художній” та “інтуїтивний” моменти історичного пізнання, наприклад, “трактування особистостей” як привілей історії, полягає в тому, що питання про психологічний процес виникнення певного пізнання змішується з зовсім іншим питанням – з питанням про логічний “смисл” цього пізнання про його емпіричну “значимість””[12;111].

Замість того, щоб досліджувати психологічний процес виникнення у історика певних уявлень з точки зору того, яким чином в його душі ці уявлення з’явились і як він суб’єктивно прийшов до розуміння зв’язку між ними,- іншими словами, замість того, щоб досліджувати світ переживань історика, Вебер пропонує вивчати логіку утворення тих понять, якими при цьому оперує історик, бо тільки вираження в формі загальнозначимих понять того, що “досягнуто інтуїтивно”, перетворює суб’єктивний світ уявлень історика в об’єктивний світ історичної науки.

“Таким чином, навіть представники історичної школи весь час повертаються до того, що ідеалом всякого, в тому числі і історичного пізнання (нехай навіть цей ідеал переміщений в далеке майбутнє) являється система наукових положень, з якої може бути дедукована дійсність”[2;370].

У своїх методологічних дослідженнях Вебер приєднується до неокантіанського варіанту обгрунтування історичної науки. Баденська школа неокантіанства виходить з того, що відмінність між науками про культуру і науками про природу полягає в розрізненні не самих предметів, а логічних методів цих видів наук. Найбільш грунтовно ця позиція у всіх деталях була продумана Ріккертом, роботи якого Вебер високо цінував.

Неокантіантські витоки концепції ідеальних типів М.Вебера

На відміну від Дільтея, Ріккерт виходить з того, що науки про культуру відрізняються від природничих не за предметом, а за методом. Предметом тих і інших є безкінечна багатоманітність емпіричного світу, причому безкінечна і в “ширину” і в “глибину”, тобто і екстенсивно і інтенсивно. Пізнання означає подолання цієї безконечності за допомогою понять, як синтез багатоманітності відчуттів в єдність за допомогою категорій розсудку. Відповідно, принцип об’єднання неможливо знайти в об’єкті: цей принцип вноситься самим пізнаючим суб’єктом, і саме ця обставина гарантує всезагальність і необхідність наукового пізнання. Завдання природничих наук і наук про культуру, згідно з Ріккертом, тотожні в тому, що упорядковують інтенсивну та екстенсивну багатоманітність явищ емпіричного світу за допомогою логічних засобів – понять, а поняття базуються на судженнях, продуктах розумової, розумної діяльності. Різниця в науках полягає в принципі утворення понять, тобто в різних способах формулювання судження. В природознавстві подолання безкінечності матеріалу досягається за допомогою узагальнення. Встановлення закону, до якого прагнуть природничі науки, є максимальним спрощенням багатоманіття за посередництвом узагальнення. Чим загальніший закон, тим ближче природодослідник до досягнення своєї цілі.

Ріккерт налаштований на більш радикальне розмежування історії та природознавства логічним шляхом. Для нього важливо при цьому зберегти за науками про культуру їх наукове значення, в той час як Дільтей психологізацією методів історичного пізнання поставив під удар загальнозначимість історичних наук, їх науковість. Оскільки основу науки складають поняття, за допомогою яких спрощується багатоманітність емпіричного світу, то своє завдання Ріккерт бачить у тому, щоб показати, який принцип утворення культурно-історичних понять. Якщо природничі науки мають за мету встановлення загального закону, то історичні науки – пізнання індивідуального. Але, на відміну від природознавства, для якого встановлення загального є метою, для наук про культуру загальне служить лише засобом. Це той шлях, йдучи яким, історія прагне повернутись до індивідуального як до свого істинного предмета. Метою історика не є відображення та узагальнення емпіричного матеріалу. Завдання його, на думку Ріккерта, полягає в тому, щоб з неосяжного багатоманіття виділити ті моменти, ті сторони, явища, які в цілому складають характеристику індивіда. Для цього не важливо фіксувати все, достатньо фіксувати головне. А критерієм виявлення головного, за Ріккертом, виступає “співвіднесення з цінністю”. Завдяки “співвіднесенню з цінністю”, утримуються саме ті моменти з необмеженого багатоманіття емпіричних даних, які мають значення з точки зору певної цінності. Точка зору, визначена метою індивіда, дозволяє визначити в багатоманітній дійсності те, що суттєве для нього, з того, що таким не є насправді. Ріккерт розрізняє суб’єктивно-практичну оцінку (Werten) та теоретичне “віднесення до цінності”(Wertbeziehung). Якщо оцінка є практичною установкою, що залежить від індивідуальної позиції та інтересу людини, то “співвіднесення з цінністю” повинно керуватись чимось об’єктивним і всезагальним, незалежним від індивідуальних установок дослідника.”...Віднесення деякого індивіда до деякої цінності повинно бути ретельно відрізнене від прямої його оцінки”[8;212].

Розрізнення суттєвих і несуттєвих елементів здійснюється, за Ріккертом, незалежно від того, яку оцінку дає виділеним явищам та чи інша людина. При цьому, дослідник культури, вважає він, виділяє не те, що природодослідник, тобто не загальне для всіх (досліджуваних об’єктів), а значиме для всіх (досліджуючих суб’єктів). Вчення Ріккерта про цінності являє собою останнє обгрунтування об’єктивності, тобто загальнозначимості наукового знання. Обгрунтування проводиться шляхом відшукання в самому пізнаючому суб’єкті того фундаменту, на якому могла б триматись вся будівля науки. Услід за Кантом, Ріккерт розрізняє в пізнаючому суб’єкті два “шари”: психологічний (емпірична свідомість) і гносеологічний (свідомість взагалі), або суб’єкт емпіричний та трансцендентальний. Емпіричний, тобто психологічний, суб’єкт індивідуальний; гносеологічний – надіндивідуальний; перший здійснює оцінку, яка через це завжди індивідуальна, другий – акт “співвіднесення з цінністю”, який являється загальнозначимим. Цінності можуть бути теоритичними, політичними, економічними, естетичними, моральними, релігійними (істина, справедливість, користь, краса, добро, бог).

Услід за Ріккертом, Вебер жорстко формулює принцип: усяке пізнання є судженням. Не інтуїція, не проникнення, не безпосереднє осягнення, а судження. Судження передбачає протиставлення пізнаючого суб’єкта об’єкту, що пізнається, і опосередковане співвіднесення цих протиставлених елементів. Усяке безпосереднє проникнення в об’єкт, усяке злиття суб’єкта з об’єктом, незалежно від того, відбувається воно на рівні психології (проникнення) чи на рівні спекулятивної філософії (тотожність суб’єкта і об’єкта), Вебером відкидається в якості основи наукового дослідження. Судження передбачає співвіднесення матеріалу (нескінченного емпіричного багатоманіття) з деякими принципами; у Ріккерта в якості останніх виступають цінності. “Співвіднесення з цінністю” і для Вебера є тим актом, який конституює загальнозначимість судження.

““Співвіднесення з цінністю” передбачає єдиний шлях переходу від повної невизначеності “проникнення” до того роду визначеності, який в змозі дати пізнання індивідуальних духовних змістів свідомості. Бо в протилежність простому “змісту почуття” ми позначаємо “цінністю” саме тільки те, що здатне перетворити зміст деякої позиції в артикульовано-усвідомлене позитивне чи негативне “судження”...”Передбачення” деякої етичної чи естетичної “цінності” в усіх без виключення випадках містить у собі висловлення деякого “ціннісного судження””[12;122].

Вебер розмежовує два акти – “співвіднесення з цінністю” та оцінку: якщо перший перетворює наше індивідуальне враження в об’єктивне і загальнозначиме судження, то другий зовсім не виводить за межі об’єктивності.

“Це вірно, що світогляди різних людей постійно втручаються в сферу наших наук, навіть у нашу наукову аргументацію, вносячи в них туман невизначеності, що внаслідок цього по-різному оцінюється переконливість наукових доказів (навіть там, де йде мова про встановлення простих каузальних зв’язків між фактами) в залежності від того, як результати дослідження впливають на шанси реалізувати свої ідеали, тобто збільшується чи зменшується в такому випадку можливість здійснити певні бажання”[2;350].

”Співвіднесення дійсності з ціннісними ідеями, що надають їй значимості, виявлення і упорядкування забарвлених цим компонентів дійсності з точки зору їх культурного значення – дещо зовсім несумісне з гетерогенним аналізом дійсності за посередництвом законів і упорядкуванням її в загальних поняттях. Ці два види мислительного впорядкування реальності не знаходяться в обов’язковому логічному взаємозв’язку. ”[2;374].

Наука про культуру, суспільство та історію, заявляє Вебер, повинна бути також вільна від оціночних суджень, як і наука природнича. Така вимога зовсім не означає, що вчений повинен взагалі відмовитись від власних оцінок і смаків, просто вони не повинні втручатись в межі його наукових суджень.

“Постійне змішування наукового трактування фактів і оціночних міркувань залишається самою поширеною, але і самою шкідливою особливістю досліджень в області нашої науки. Але відсутність переконань і наукова об’єктивність ні в якій мірі не тотожні”[2;356]

Хоча до цих пір Вебер розмірковував як учень Ріккерта у питанні про цінності та оцінки, однак в самі передумови останнього він вносить суттєвий коректив. На відміну від розгляду цінностей та їх ієрархію як надісторичне, Вебер схильний трактувати цінність як установку тієї чи іншої історичної епохи, як властивий епосі напрям інтересу.

“Що стосується значення висловлювання “співвіднесення з цінністю”, то я повинен послатися на більш ранні висловлювання і перш за все на відомі роботи Ріккерта, - пише Вебер в статті “Смисл “свободи від цінностей” соціологічних і економічних наук”.- Слід тільки нагадати про те, що висловлювання “співвіднесення з цінністю” передбачає тільки філософське трактування того специфічно наукового “інтересу”, який керує вибором і обробкою об’єкта емпіричного дослідження”[12;497].

Інтерес епохи – це дещо більш стійке і об’єктивне, ніж просто окремий інтерес того чи іншого дослідника, але в той же час це дещо більш суб’єктивне, ніж надісторичний інтерес, що отримав у неокантіанців назву “цінностей”.

“Що стає предметом дослідження і наскільки глибоко це дослідження проникає в безкінечне переплетення каузальних зв’язків, визначають пануючі в даний час і в мисленні даного вченого ціннісні ідеї...Наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне до істини”[2;382].

Ріккерт правильно відмітив ступінь залежності веберівської методології від неокантіанської теорії цінностей: Вебер запозичує принцип “співвіднесення з цінністю” як логічний принцип, що робить можливим висловлювання загальнозначимих суджень у сфері наук про культуру; він приймає науковчення Ріккерта як логік, але не більше. Відрізняється від Ріккерта в наступному:

1) Ріккерт розглядає цінності як надісторичні принципи, як останній фундамент наукового пізнання і людського етичного діяння. Вебер же вбачає в них деякі історичні утворення, загальні для певного періоду часу, але такі, що не мають сили поза межами цього періоду (“інтерес епохи”);

2) Ріккерт хоче побудувати на основі теорії цінностей універсальну теорію світобудови; Веберу це здається утопічним; для нього теорія цінностей є логічним засобом дослідження, постулат логіки – не більше. Вебер по-своєму розуміє як зміст теорії цінностей, так і її значення. Оскільки згідно з Вебером, цінності суть лише вираження загальних установок свого часу, настільки у кожного часу є свої абсолюти. Абсолют, таким чином, виявляється історичним, відносним. Тим самим Вебер зближується з історизмом; критикуючи історизм Дільтея, Кроче та інших за їх методологічні установки, Вебер виявляється близьким до історизму в змістовному, “онтологічному” загальносвітоглядному відношенні.

Ідеальний тип як логічна конструкція

Але яким чином Вебер конкретно застосовує метод утворення історичних понять в своїй реальній дослідницькій практиці? Вебер був одним з найвидатніших істориків та соціологів, хто спробував свідомо застосувати неокантіанський інструментарій понять у практиці емпіричного дослідження. Ріккертівське вчення про поняття своєрідно переломилось у Вебера в категорії ідеального типу.

“Цей мисленний образ поєднує певні зв’язки і процеси історичного життя в деякий позбавлений внутрішніх суперечностей космос мисленних зв’язків. За своїм змістом дана конструкція носить характер утопії, отриманої за посередництвом мисленного посилення певних елементів дійсності. Її відношення з емпірично даними фактами дійсного життя має значення в тому, що якщо абстрактно представлені в конструкції зв’язки або процеси виявляються в дійсності певною мірою значимими, ми можемо, співставляючи їх з ідеальним типом, показати і пояснити з прагматичною метою своєрідність цих зв’язків. Такий метод може бути евристичним, а для визначення цінності явища навіть необхідним. ...Ідеально-типове поняття – засіб для винесення правильного судження про каузальне зведення елементів дійсності. Ідеальний тип – не “гіпотеза”, він лише вказує, в якому напрямку повинно відбуватись утворення гіпотез. Він не відображає дійсності, але вимагає застосовувати однозначні засоби її вираження. ...Ідеальний тип створюється за посередництвом одностороннього посилення однієї чи декількох точок зору і з’єднання багатоманітності дифузно і дискретно існуючих одиничних явищ, які відповідають тим односторонньо виділеним точкам зору і складаються в єдиний мисленний образ. В реальній дійсності такий мисленний образ в його понятійній чистоті ніде емпірично не виявляється; це – утопія. Завдання історичного дослідження полягає в тому, щоб в кожному окремому випадку встановити, наскільки дійсність близька до такого мисленного образу або далека від нього. При обережному застосуванні цього поняття воно специфічним чином сприяє досягненню мети і наочності дослідження. В кожній такій утопії дійсно відображені відомі, значимі в своїй своєрідності риси нашої культури, взяті з дійсності і об’єднані в ідеальному образі. ...Так само як існують різні “точки зору”, з позиції яких ми можемо розглядати явища культури в якості значимих для нас, можна керуватись і самими різноманітними принципами відбору зв’язків, які належить використовувати для створення ідеального типу певної культури.

В утворенні абстрактних ідеальних типів слід бачити не мету, а засіб. При уважному розгляді понятійних елементів в історичному відображенні дійсності одразу виявляється наступне: як тільки історик робить спробу вийти за рамки простої констатації конкретних зв’язків і встановити культурне значення навіть самої елементарної індивідуальної події, “охарактеризувати її”, він оперує (повинен оперувати) поняттями, які можуть бути точно і однозначно визначені тільки в ідеальних типах. Хіба можуть бути такі поняття як “індивідуалізм”, “імперіалізм”, “феодалізм”, “меркантилізм”, “конвенціонально” та велика кількість інших понятійних утворень подібного роду, за допомогою яких ми, мислячи і осягаючи дійсність, намагаємось підкорити її собі, хіба можуть бути вони визначені по своєму змісту за допомогою “безупередженого” описання якого-небудь конкретного явища або за допомогою абстрагованого поєднання рис, загальних для багатьох конкретних явищ? Ідеальний тип – це мисленний образ, що не являється ні історичною, ні тим більше “справжньою” реальністю. Ще менше він придатний для того, щоб служити схемою, в яку явище дійсності може бути введене в якості окремого випадку. За своїм значенням це виключно ідеальне граничне поняття, з яким дійсність співставляється, порівнюється для того, щоб зробити виразними певні значимі компоненти її емпіричного змісту. Подібні поняття являють собою конструкції; в них ми будуємо, використовуючи категорію об’єктивної можливості, зв’язку, які наша орієнтована на дійсність, науково дисциплінована фантазія розглядає в своєму судженні як адекватні. Ідеальний тип в даній його функції – перш за все спроба охопити “історичні індивідууми” або їх окремі компоненти генетичними поняттями. Наша фантазія, безумовно, може часто обходитись без такого точного понятійного формулювання в якості засобу дослідження; однак для відображення, яке прагне бути однозначним, застосування його в області аналізу культури в ряді випадків необхідне.

Дуже часто практичне значення може бути ясно усвідомлене тільки за посередництвом співвіднесення емпіричної данності з її ідеальним граничним випадком. Якщо історик (в самому широкому значенні даного слова) відмовляється від спроби формулювати такий ідеальний тип, вважаючи його “теоретичною конструкцією”, тобто думаючи, що для його конкретної пізнавальної мети він неприйнятний або непотрібний, то в результаті, як правило, виявляється, що цей історик, усвідомлено або неусвідомлено, користується іншими подібними конструкціями, не формулюючи їх в певних термінах і не розробляючи їх логічно, або що він залишається в сфері невизначених “відчуттів”.

Ідеальний тип певного суспільного стану, сконструйований за посередництвом абстрагування ряду характерних соціальних явищ епохи, може – і це дійсно часто трапляється – уявлятись сучасниками практичним ідеалом, до якого слід прагнути, або, у будь-якому випадку, максимою, що регулює певні соціальні зв’язки.

Самі “ідеї”, що панують над людьми певної епохи, тобто дифузно в них діючі, можна, якшо йде мова про які-небудь складні мисленні утворення, осягнути з усією понятійною суворістю тільки у вигляді ідеального типу, так як емпірично вони живуть у свідомості невизначеної і весь час змінної кількості індивідів і набувають у них найрізноманітніших відтінків за формою і змістом, ясністю і сенсом.

Чим ширше зв’язки, про виявлення яких іде мова, чим багатогранніше було їх культурне значення, тим більше їх зведене систематичне відображення в системі понять і думок наближається за своїм характером до ідеального типу, тим в меншій мірі можна обходитись одним поняттям такого роду, тим природніші і неминучіші всі повторювані спроби усвідомлювати нові сторони значимості за посередництвом конструювання нових ідеально-типових понять. ...Вони мають велику евристичну цінність для дослідження і велику систематичну цінність для відображення, якщо користуватись ними як понятійними засобами для порівняння і співставлення з ними дійсності. В цій їх функції вони абсолютно необхідні. Подібним ідеально-типовим зображенням зазвичай притаманний ще більш ускладнюючий їх значення момент. Вони хочуть бути, або неусвідомлено являються ідеальними типами не тільки в логічному, але і в практичному сенсі, а саме прагнуть бути “зразками”, які вказують на те, яким явище на думку дослідника повинно бути, що дослідник вважає в ньому “суттєвим”, таким, що зберігає постійну цінність. ...Саме тому, що ідеальний тип претендує тут на емпіричну значимість, він проникає в область оціночного трактування явища – це вже не емпірична наука; перед нами особисте визнання людини, а не утворення ідеально-типового поняття. Не дивлячись на таке принципове розрізнення, змішування різних в своїй основі значень “ідеї” дуже часто зустрічається в історичному дослідженні. Елементарним обов’язком самоконтролю вченого, і єдиним засобом відвернути подібні непорозуміння є різке розмежування між співставленням дійсності з ідеальними типами в логічному сенсі слова і оціночними судженнями про дійсність, які виходять з ідеалів. “Ідеальний тип” в нашому розумінні є дещо, на відміну від оціночного судження, абсолютно індиферентне і не має нічого спільного з якоюсь іншою, не виключно логічною “досконалістю”.

Утворення типових понять в значенні виключення “випадкового”, відбувається у сфері “історичних індивідуумів”. Звичайно, ті родові поняття, які ми постійно виявляємо в якості компонентів історичного викладення і конкретних історичних понять, можна за допомогою абстракції і посилення певних суттєвих для них понятійних елементів перетворити в ідеальні типи. Саме це частіше за все відбувається на практиці і являє собою найбільш важливе застосування ідеально-типових понять; кожний індивідуальний ідеальний тип складається з понятійних елементів, родових по своїй природі і перетворених в ідеальні типи, і в цьому випадку виявляється специфічно-логічна функція ідеально-типових понять. ...Чим більшою мірою йде мова про просту класифікацію процесів, які зустрічаються в дійсності як масові явища, тим більшою мірою мова йде про родові поняття; навпаки, чим більшою мірою створюються поняття складних історичних зв’язків, виходячи з тих їх компонентів, які лежать в основі їх специфічного культурного значення, тим більше поняття або система понять буде наближатись за своїм характером до ідеального типу. Адже мета утворення ідеально-типових понять завжди полягає в тому, щоб повністю довести до свідомості не родові ознаки, а своєрідність явищ культури. Зрілість науки завжди проявляється в подоланні ідеального типу в тій мірі, в якій він мислиться як емпірично значимий або як родове поняття.

Один з прикладів ідеально-типової конструкції є концепція Маркса. Кожен, хто коли-небудь працював із застосуванням марксиських понять, добре знає, як високо неповторне евристичне значення цих ідеальних типів, якщо користуватись ними для порівняння з дійсністю, але в рівній мірі знає і те, наскільки вони можуть бути небезпечними, якщо розглядати їх як емпірично значимі або навіть реальні (тобто по суті метафізичні) “діючі сили”, “тенденції” і т.д.

Отже об’єктивна значимість всякого емпіричного знання полягає в тому - і тільки в тому, - що дана дійсність упорядковується по категоріям в деякому специфічному смислі суб’єктивним, оскільки утворюючи передумову нашого знання, вони пов’язані з передумовою цінності істини, яку нам може дати лише досвідне знання. «Об’єктивність» пізнання в області соціальних наук характеризується тим, що емпірично дане завжди співвідноситься з ціннісними ідеями, що і створюють пізнавальну цінність вказаних наук, які дозволяють зрозуміти значимість цього пізнання, але не здатними служити доказом їх значимості, яке не може бути дане емпірично. Притаманна нам всім віра в надемпіричну значимість останніх найвищих ціннісних ідей, в яких ми бачимо сенс нашого буття, не тільки не виключає безкінечної зміни конкретних точок зору, що надають значення емпіричній дійсності, але і включає її в себе. Життя в його ірраціональній дійсності і можливості, які в ній містяться, вичерпні, тому конкретні форми віднесення до цінності не можуть бути постійними, вони піддаються постійній зміні, яка йде в темне майбутнє людської культури. Світло, поширюване такими високими ціннісними ідеями, падає на постійно змінний кінечний зв’язок хаотичного потоку подій, що проноситься крізь час. Але з цього не виходить те, що завдання соціальних наук полягає в безперервних пошуках нових точок зору і понятійних конструкцій. Навпаки, головна мета утворення понять і їх критики полягає в тому, щоб служити пізнанню культурного значення конкретних історичних зв’язків». [2;389-414]

Таким чином, ідеальний тип не виводиться з емпіричної реальності, а конструюється як теоретична схема, і тільки тоді співвідноситься з емпіричною реальністю. Веберівський ідеальний тип близький до ідеальної моделі, якою користується природознавство. Мислительні конструкції, які носять назву ідеальних типів, пише він, “можливо, так само рідко зустрічаються в реальності, як фізичні реакції, які вирахувані тільки за припущення абсолютно пустого простору”. Вебер називає ідеальний тип продуктом нашої “фантазії”, “створеним нами самими виключно мислительним утворенням”, підкреслюючи цим його позаемпіричне походження. Подібно до того, як ідеальна модель конструюється природодослідником в якості інструмента, засобу для пізнання природи, так і ідеальний тип створюється як інструмент для осягнення історичної реальності. Завдяки своїй віддаленості від емпіричної реальності, своїй відмінності від неї, ідеальний тип може служити ніби масштабом для співвіднесення з ним цієї останньої.

Такі поняття, як “економічний обмін”, “homo oekonomicus”(економічна людина), “ремесло”, “капіталізм”, “церква”, “секта”, “християнство”, “середньовічне трудове господарство” і т.д. суть згідно з Вебером, ідеально-типічні конструкції, що використовуються в якості засобів для зображення індивідуальних історичних утворень. Одним з найбільш розповсюджених заблуджень Вебер вважає “реалістичне” (в середньовічному значенні цього терміну) тлумачення ідеальних типів, тобто ототожнення цих мисленних конструкцій з самою історико-культурною реальністю, “субстанціалізацію” їх.

У Вебера виявляються труднощі з тлумаченням конструювання ідеальних типів. З одного боку, він робив акцент на тому, що ідеальні типи “недійсні”, являють собою “утопію”,”фантазію”. З іншого боку, виясняється , що вони беруться з самої дійсності, шляхом, правда, деякої її “деформації” – посилення, виділення, загострення тих елементів, які досліднику вбачаються...типовими. Отже, емпіричний світ – це не просто хаотична багатоманітність, як думали Ріккерт та Віндельбанд; ця багатоманітність постає перед дослідником вже якось організованою у відомі єдності, комплекси явищ, зв’язок між якими – нехай ще не достатньо встановлений – все ж передбачається існуючим.

Ті, хто займався методологією М.Вебера, помічають це протиріччя і приходять до висновку, що йому не вдалось послідовно реалізувати методологічні принципи Ріккерта, що у своїй теорії утворення ідеальних типів він повертається на позиції емпіризму, який слідом за Ріккертом намагався подолати. Отже, ідеальний тип – що це: апріорна конструкція чи емпіричне узагальнення? Певно, підкреслення деяких елементів дійсності з ціллю утворення такого, наприклад, поняття, як “міське ремісниче господарство”, передбачає виділення з індивідуальних явищ чогось, якщо не загального для всіх них, то принаймні, характерного для багатьох. Ця процедура прямо протилежна утворенню індивідуалізуючих історичних понять, як їх уявляв собі Ріккерт: вона схожа скоріше на утворення понять генералізуючих.

Щоб вирішити це протиріччя, необхідно розмежовувати історичний та соціологічний ідеальні типи.

Ще Ріккерт відмічав, що, на відміну від історії, соціологія як наука, яка встановлює закони, повинна бути віднесена до типу наук номотетичних, що користуються генералізуючим методом. Що стосується наук номотетичних, то в них загальні поняття виступають не як засіб, а як ціль пізнання; спосіб утворення соціологічних понять, за Ріккертом, логічно не відрізняється від способу утворення понять природничонаукових.

Своєрідність веберівської концепції ідеального типу і ряду труднощів, пов’язаних з цією концепцією, визначаються якраз тією обставиною, що ідеальний тип у Вебера служить методологічним принципом як соціологічного, так і історичного пізнання. Як справедливо відмічає дослідник Вебера А.Вальтер, “Індивідуалізуюча і генералізуюча тенденції у Вебера...завжди переплетені”, оскільки у нього “історія і соціологія часто нерозривні” [3;47].

В перший раз вводячи поняття ідеального типу в методологічних роботах 1904р, Вебер розглядав його головним чином як засіб історичного пізнання, як історичний ідеальний тип. Саме тому він підкреслює, що ідеальний тип є лише засіб, а не мета пізнання; ідеально-типові конструкції повинні, згідно з Вебером, виконувати допоміжну, службову роль при встановленні своєрідності індивідувльно-історичних явищ. Але, на відміну від Ріккерта, Вебер не обмежується задачею того, “що насправді було”, а орієнтується на історичну школу Л.Ранке; Вебер схильний піддавати історично-індивідуальне каузальному аналізу. уже цим одним Вебер вносить в історичне дослідження елемент генералізації, в результаті чого, різниця між історією і соціологією суттєво зменшується. Ось як визначає Вебер роль ідеального типу в соціології та в історії: ”Соціологія, як вже багаторазово передбачалось в якості соме по собі зрозумілого, створює поняття типів і шукає загальні правила подій, на противагу історії, яка прагне до каузального аналізу...індивідуальних, важливих в культурному відношенні дій, утворень, особистостей”[2;545]. Завдання історії, таким чином, полягає, за Вебером, у встановленні каузальних зв’язків між індивідуальними історичними утвореннями. Тут ідеальний тип служить засобом розкриття генетичного зв’язку історичних явищ, тому ми будемо називати його генетичним ідеальним типом.

Що ж являє собою соціологічний ідеальний тип? Якщо історія за Вебером повинна прагнути до каузального аналізу індивідуальних явищ, тобто явищ, локалізованих у часі і просторі, то завдання соціології – встановити загальні правила подій безвідносно до просторово-часового визначення цих подій. У цьому значенні ідеальні типи, за допомогою яких працює соціолог, напевно повинні бути більш загальними і, на відміну від генетичних ідеальних типів, названі чистими ідеальними типами. Так, наприклад, соціолог конструює чисті ідеальні моделі панування – харизматичне, раціональне і патріархальне, які мають силу в усі історичні епохи і в будь-якій точці земної кулі. Чисті принципи працюють тим краще, чим вони “чистіші”, тобто чим далі від дійсних, емпірично існуючих видів влади.

“Чисті типи” соціології Вебер порівнює з ідеально-типовими конструкціями політичної економії в тому відношенні, що в обох випадках має місце конструювання такого протікання людської дії, так, ніби вона відбувалась в ідеальних умовах, і по-друге, що обидві дисципліни розглядають цю ідеальну форму протікання незалежно від локальних умов місця і часу. Передбачається, що якщо будуть виконані ідеальні умови, то в будь-яку епоху, в будь-якій країні дія буде протікати саме таким чином. Відмінність умов і вплив їх на протікання дії фіксується, згідно з Вебером, по тому відхиленню від ідеального типу, яке завжди має місце, але помітити і загальнозначимим чином виразити це відхилення в поняттях дозволяє якраз ідеально-типова конструкція.

Виходить, що генетичні ідеальні типи відрізняються від чистих тільки за ступенем – а саме за ступенем загальності. Генетичний тип застосовується локально у часі і в просторі, а застосування чистого типу не локалізоване; генетичний служить засобом виявлення зв’язку, який один раз мав місце, а чистий – засобом виявлення зв’язку, який має місце завжди. Якісна відмінність між історією та соціологією, як розумів Ріккерт, замінюється у Вебера кількісною.

Вебер в соціології вводить момент “індивідуалізації”, що виражається в тому, що він відмовляється від завдання встановлення законів соціального життя, обмежуючись більш скромним завданням – встановлення правил протікання подій..

Таким чином, підводячи підсумки, ми можемо підкреслити, що ті протиріччя, які виникали у зв’язку з утворенням у Вебера ідеально-типових понять, в значній мірі пов’язані з різними функціями і різним походженням ідеальних типів в історії та соціології. Якщо по відношенню до історичного ідеального типу можна сказати, що він є засобом пізнання, а не йогометою, то по відношенню до соціологічного ідеального типу це не завжди так. Якщо в історичній науці ідеальний тип вносить елемент загального, то в соціології він скоріше виконує функцію заміни закономірних зв’язків типовими. Тим самим, за допомогою ідеального типу, Вебер значно звужує прірву між історією і соціологією, характерну для баденської школи.

Значення веберівських ідеальних типів у сучасній соціології

В сучасній західній соціології питання методології соціального пізнання все частіше висуваються на перший план. Серед різних методологічних підходів одне з важливих місць займає конструктивна типологія, в межах якої розробляються актуальні “позаемпіричні” проблеми, в тому числі приділяється велика увага визначенню статуса загальних понять і принципів соціального пізнання. В умовах кризи позитивіських, вузькоемпіричних методів і відсутності загальнометодологічних концепцій багато буржуазних дослідників висловлюють надію, що конструктивна типологія може заповнити прірву між теорією і емпірією. Конструктивна типологія пов’язана з основними принципами вчення М.Вебера і являється відображенням неокантіанської традиції в сучасній немарксистській соціології. Безсумнівною заслугою Вебера є виділення ним – вперше в буржуазній соціології – методологічних питань, пов’язаних з призначенням типологічних понять, їх функціональною роллю і відношенням до емпіричного змісту. Стверджуючи всією своєю теорією ідеальних типів, що хід конкретних подій не може бути досліджений без абстрактних категорій, Вебер в певній мірі визнавав діалектичність пізнавального процесу, однак при цьому у відповідності з традиціями неокантіанської гносеології абсолютизував існуючі відхилення, неспівпадіння поняття і об’єкта та відривав поняття від дійсності.

Основоположником сучасної конструктивної типології, з іменем якого пов’язується сам термін “конструктивний тип”, вважається Г.Беккер. представниками цього напряму є також Дж.Маккіні, Д.Мартіндейл, Р.Парк, Ч.Луміс, Е.Хьюз та ін. значне місце питанням типологічної процедури приділили і Р.Мертон, чия парадигма типології індивідуальної адаптації нерідко розглядається як більш вільна трактовка веберівських “ідеальних типів”. Вцілому ж, перехід “до більш загальної форми конструктивного типу” був здійснений Беккером і Маккіні.

Конструктивний тип, як і ідеальний у Вебера, являє собою засіб зведення багатоманітності явищ до одноманітності, є раціональною конструкцією, концептуальним інструментом для систематичного описання соціального життя. Згідно з твердженням теоретиків сучасного типологічного напрямку, відмінність конструктивних типів від ідеальних полягає в тому, що останні являють собою один з аспектів більш загальної процедури конструктивної типології. Відповідно до цієї установки Дж.Маккіні будує своєрідну “типологію типів”, виділяючи шість пар типових протилежностей за наступними принципами: 1) відношенням до досвіду, 2) ступенем абстракції, 3) цільовим призначенням, 4) тимчасовою характеристикою, 5) просторовим параметрам і 6) функціональним призначенням.

Сучасні соціологи в різній формі наполегливо проводять думку про неадекватність типологічних узагальнень і онтологічного базису. Соціологу, що має справу з матеріалом, над яким не можна експериментувати, не залишається, на думку Беккера, нічого іншого, як конструювати типи соціальної поведінки особистості, соціальної організації. Навіть історик-ідеограф, який має справу з унікальним, і ставить собі іноді неможливу ціль повного описання, вимушений вдатися до конструкцій. Відсутність безпосередньої емпіричної достовірності типів служить в сучасній буржуазній соціології достатньою основою для їх відриву від реальності, а всяке інше розуміння питання кваліфікується як “метафізичне”, позбавлене конструктивного значення для методології соціальних наук. Щоб уникнути абсурдності при обгрунтуванні своїх методологічних установок, і Вебер, і сучасні “типологісти” роблять застереження з приводу онтологічної природи “конструйованих типів”[1;155-156].

Не дивлячись на те, що конструктивна типологія може мати деякі функції систематичної теорії, більшість соціологів все ж приходять до висновку, що її не можна розглядати в якості такої, оскільки конструктивні типи не являють собою “логічно взаємопов’язаної системи маси емпіричних законів”. Навіть у випадку достатньо високої абстрактності тієї чи іншої типології вона ще не являється теорією соціального процесу. Правильна інтерпритація типологічних конструкцій неможлива без врахування теоретичних і філософських передумов, у відриві від певної систематичної концепції. Не дивлячись на розрив між емпіричним і теоретичним, буржуазна соціологія не змогла дати позитивного рішення цього питання. Однією з дискутованих проблем являється також співвідношення конструктивних типів і теоретичних моделей. Оскільки “конструктивний тип сам по собі – це система, - пишуть Беккер і А.Босков, - він має характер теоретичної моделі”. Але, як виявилось, провести аналогію між типом і моделлю зовсім не просто. Маккіні, допускаючи, що типи можуть служити моделями, тим не менше залишає відкритим питання про ступінь їх тотожності. Порівняння типів і моделей виправдане в тих випадках, коли ми маємо справу з типологічними поняттями, що носять не однозначний, а достатньо складний і втражений системно-культурний характер. Наявність чіткої структурованості- найважливіша ознака моделі, однак структурний ізоморфізм моделі і об’єкта не являється обов’язковим атрибутом типологічгного поняття. Порівняльний аналіз логічних параметрів і гносеологічних функцій моделей і типів – задача спеціального дослідження. Якщо застосування моделювання практично не обмежене якимось рівнем дослідження, то конструктивні типи завжди знаходяться на певному рівні абстракції і тільки деякі з них можуть одночасно розглядатись в якості моделей. У всіх випадках цінність типологічних та модельних конструкцій повинна бути обумовлена перш за все їх евристичним значенням, функціями, які вони виконують в процесі відображення досліджуваних об’єктів. Чи є ті чи інші типи і моделі дійсності інструментом пізнання, чи навпаки, спотворюють сутність соціальних явищ – залежить від філософської, теоретичної та ідеологічної основи дослідження. Необхідно відмітити, що сам по собі типологічний метод може бути використаний в рамках різних і навіть суперечливих одне одному теоретичних схем. Типологічна процедура являється органічною частиною історичного, генетичного дослідження, оскільки без типології проведення порівняльно-історичного аналізу виявляється неможливим.

Соціальна типологія являє собою один з важливих способів теоретичного узагальнення і пізнання. Типи фіксують суттєві ознаки, загальні для тієї чи іншої групи соціальних явищ і процесів. Звісно, не можна чекати повного співпадіння поняття і його дійсного аналогу. Навіть в природничонауковій області зміст законів повністю відповідає лише модельним, ідеалізованим об’єктам і відображає необхідні і стійкі зв’язки, що не виявляються в дійсності в чистому вигляді. При відсутності діалектичного розуміння природи теоретичного пізнання цей факт може стати причиною помилкових висновків, які граничать з релятивізмом і агностицизмом. Діалектичне уявлення про загальні поняття, в тому числі і типологічні, передбачає, що поняття являє собою ідеальне, але адекватне відображення дійсних зв’язків і відношень. Різна ступінь відхилення чи наближення емпіричних випадків до загального типу свідчить не про умовний характер останнього, а про те, що поняття, абстрагуючись від другорядних, несуттєвих відмінностей, виражають головне, типове, властиве предметам і явищам самої дійсності. Цінність ідеального типу, пише Маккіні, визначається не “точністю його відповідності сприйманій реальності, а його здатністю пояснити її”. Згідно з діалектикою сходження від абстрактного до конкретного типологічні узагальнення являють собою необхідний, але проміжний етап пізнання[1;159].

Висновок

Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може обійтись без опори на певні загальні принципи і категорії. Вебер вказував на принципове значення теорії у сфері соціальних наук. Теоретичне узагальнення в його концепції – це “ідеальний тип”, де певні явища дійсності перетворені в їх індивідуальній своєрідності, логічній несуперечливості та культурній значущості. Ідеальний тип не є копією дійсності, однак він виконує функцію логічного еталону, порівнюючи з яким емпіричні явища і процеси, можна чіткіше виявити їх причинну зумовленість, тенденції й закономірності розвитку. Ця концепція ідеальних типів сприяла подоланню позитивістсько-натуралістичної орієнтації в науках про суспільство, ряд її моментів набув розвитку у працях К.Поппера, теоретиків франкфуртської школи та ін.

Список використаної літератури:

1. Аллахвердян С.Д. Конструктивная типология как метод социального познания //Социологические исследования.-1981,№2

2. Вебер М. Обьективность социально-научного и социально-политического познания //Избр.произведения.-М.,1990

3. Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность. Социология М.Вебера и веберовский ренесанс.-М.,1992

4. Громов И., Мацкевич А., Семенов В. Западная социология.-СПб.,1997

5. Давыдов Ю.Н. Современная западная социология:словарь.-М.,1990

6. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку ХХст.).-К.,1993

7. Макаренко В.П. Вера, власть и бюрократия (критика социологии М.Вебера).- Ростов на Дону,1988

8. Риккерт Г. Границы естественнонаучного образования понятий.-СПб.,1903

9. Ручка А.О., ТанчерВ.В. Курс історії теоретичної соціології.-К.,1995

10. Соколов. Культурология.-М.,1996

11. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Під заг.ред. В.І.Воловича. -К.,1998

12. Weber M. Gesammelte Aufsatze zur Wissenschaftslehre.-Tubingen,1951