СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ – ВЗІРЕЦЬ

ВАЖКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ І ЖИТТЄВОЇ ДОЛІ

Творчість Степана Руданського в історії української літератури посідає важливе місце. Увійшовши в літе­ратуру в середині п'ятдесятих років, у тяжку добу духовного безгоміння, яке настало після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства, арешту й заслання Шевченка, Руданський прокладав у ній нові стежки. Його поезія була оригінальним явищем в українській літературі шевченківського періоду. Про це вперше, ще у 1875 р., незабаром після смерті поета, сказав Ми­хайло Драгоманов на сторінках газети «Киевский те­леграф»: «Руданський був одним з вельми небагатьох малоросійських поетів недавнього часу зі справжнім талантом та зі спробами торкнутися нових тем, а не тільки тих, які заїздили попередники й наслідувачі Шевченка.

Літературній спадщині Руданського судилася важка доля,—надто довгим і тернистим був її шлях до читача. Період активної творчості поета обмежений вузькими хронологічними рамками і майже повністю припадав на останні два роки перебування у Кам'янець-Подільській семінарії і шестирічний період нав­чання у петербурзькій Медико-хірургічній академії (1855—1861). Протягом цього часу було написано кіль­ка десятків ліричних поезій, балад, більше двохсот віршованих гуморесок, низка історичних поем і вели­ких епічних творів. Тяжка особиста доля, а ще понад те складні соціальні умови, в яких розвивалась за часів царизму українська література, перешкодили Руданському видати за життя свої твори. На сторінках періодичних видань побачили світ лише трохи більше десяти творів. А вся багатогранна літературна спадщина поета, лишившись неопублікованою, надов­го випала із літературного процесу своєї доби і, по суті, не справила на нього впливу. Тільки у 1880 р., через сім років після смерті поета, з'являється перша невеличка збірочка його творів, видана зусиллями української письменниці, матері Лесі Українки,— Олени Пчілки. У наступнім десятиріччі починається активне збирання, публікація і вивчення спадщини Руданського.

Степан Васильович Руданський народився 6 січня 1834 року у селі Хомутинцях, Вінницького повіту на Поділлі, у багатодітній родині сільського священика. Крім молодшого Степана, у сім'ї росло ще двоє синів і одна дочка, а також виховувався молодший брат батька. Розмовля­ли у попівській хаті, звичайно, українською мовою.

За побажанням батька восьмирічного Степана від­дали до Шаргородської духовної школи (бурси), де він навчався протягом 1841 — 1849 рр. Про бездушну систему виховання, схоластичний метод навчання, які панували у таких школах, правдиво розказано у ві­домій широкому читачеві повісті російського письмен­ника Помяловського «Очерки бурси».

Навчаючись у бурсі, Руданський досить добре освоїв давню грецьку, латинську та старослов'янську мови, викладанню яких там приділялась велика увага.

Говорячи про витоки творчості Руданського, не можна забувати, що вже на порозі семінарії у нього було цілком осмислене ставлення до рідної мови, розуміння її значення для культури народу, виявлявся глибокий і нестандартний інтерес до усної народної творчості, були й перші самостійні спроби віршування.

Перший відомий твір Руданського, балада «Два трупи», під яким стоїть дата —1851 р., відзначається, на думку дослідників, таким високим рівнем літера­турної вправності, який навряд чи доступний початківцю.

Широкою була і безпосередня лектура молодого семінариста. Знайомлячись з творчістю популярних тоді українських письменників (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Шевченко), він від­кривав для себе усю складність розвитку української літератури в умовах царизму.

На семінарські роки припадає і початок безпосе­редньо творчої роботи Руданського. Тут написані пер­ші оригінальні ліричні поезії («Сиротина я безродний», «Ти не моя», «Мене забудь», «Пісня» («Не дивуй­тесь, добрі люди»), переклад з польської мови попу­лярного романсу «Чорний колір» та шість балад, близьких за обсягом до поем («Два трупи», «Вечорни­ці», «Упир», «Хрест на горі», «Розмай», «Люба»).

Руданський закінчив семінарію «першим учнем» і за рішенням правління учбового закладу був затверджений у ступені студента та направлений для даль­шого навчання у Петербурзьку духовну академію. Для випускника семінарії із далекої периферії це був нечуваний успіх. Перед ним відкривались двері до блискучої духовної кар'єри. Але юнак не скористався такою можливістю і свідомо обрав собі інший шлях, завідомо важкий і невдячний.

І можна тільки дивуватися тому, яку силу духу й непохитність у відстоюванні обраного шляху вияв­ляв поет у тих жахливих умовах, яким глибоким було переконання, що його праця, його творчість буде по­трібна народові.

1 вересня поет виїхав з Пе­тербурга до Ялти, куди він з великими труднощами дістав призначення на посаду міського лікаря.

Праця міського лікаря, до якої Руданський при­ступив восени 1861 р., була вкрай виснажлива.

Чесно і самовіддано пропрацював Руданський на скромній посаді міського лікаря Ялти, багато зробив­ши в справі охорони здоров'я простого народу. Ця його праця, яка нерідко вимагала справжньої мужності, так і не дістала визнання й оцінки з боку сильних світу цього. Під час епідемії холери Руданський тяжко за­хворів і 3 травня 1873 р. помер.

Творча спадщина Руданського велика і багатогран­на, він активно заявив себе у всіх без винятку поетич­них жанрах, але з найбільшою повнотою його талант розкрився у ліриці і гумористиці.

Але зв'язок лірики Руданського з пісенним жанром не був тільки зовнішнім, він глибоко сягав своїм корінням до народнопісенної творчості. Руданський як поет органічно виріс з українського фольклору. Тому «пісенність» його лірики — не тільки особливість її форми, а й внутрішня, змістова якість. Своєрідність творчої манери поета як лірика полягає в тому, що він не вдавався до стилізації під народну творчість, а творив, виходячи з її естетичних принципів, нові, своєрідні й оригінальні художні якості.

Руданський розпочинав свою поетичну творчість як пісняр. Перші його ліричні твори, написані ще в Кам'янці-Подільському («Сиротина я безродний», «Ти не моя», «Мене забудь», «Пісня» («Не дивуйтесь, добрі люди»), як своєю формою так і змістом, це ти­пові пісні, в яких виразно проступає народнопоетична основа.

Творча спадщина Руданського велика і багатогран­на, він активно заявив себе у всіх без винятку поетич­них жанрах, але з найбільшою повнотою його талант розкрився у ліриці і гумористиці.

Але зв'язок лірики Руданського з пісенним жанром не був тільки зовнішнім, він глибоко сягав своїм корінням до народнопісенної творчості. Руданський як поет органічно виріс з українського фольклору. Тому «пісенність» його лірики — не тільки особливість її форми, а й внутрішня, змістова якість. Своєрідність творчої манери поета як лірика полягав в тому, що він не вдавався до стилізації під народну творчість, а творив, виходячи з її естетичних принципів, нові, своєрідні й оригінальні художні якості.

Руданський розпочинав свою поетичну творчість як пісняр. Перші його ліричні твори, написані ще в Кам'янці-Подільському («Сиротина я безродний», «Ти не моя», «Мене забудь», «Пісня» («Не дивуйтесь, добрі люди»), як своєю формою так і змістом, це ти­пові пісні, в яких виразно проступає народнопоетична основа.

Ще виразнішою е народнопісенна основа у творах, написаних уже в Петербурзі, тобто після 1855 р. («По­вій, вітре, на Вкраїну», «Голубонько-дівчинонько», «Козаче-голубче», «Ой вийду я у садочок»).

Однак сумні мотиви, що ними переважно пройнята інтимна лірика Руданського, не були виявом занепадницьких настроїв поета, як не були вони й даниною «законам» пісенного жанру, їхнє безпосереднє дже­рело — вкрай тяжкі обставини особистого життя пое­та, його важка хвороба. Про це говорить уже хоч би те, що в ліриці петербурзького періоду з'являються твори лірико-гумористичного плану, в яких автор, роз­повідаючи про складні і драматичні життєві обстави­ни, здатен освітити їх іронічним поглядом і тим самим нібито піднестися над ними. До таких, зокрема, мож­на віднести вірш-посланіе «Не знаєш ти горя», відомий в посмертній публікації під назвою «До дядька Прохора-коваля». Основна тема твору — нужденне життя бідного студента, який змушений, не маючи ніякої підтримки збоку, так само тяжко «кувати» свою долю в науці, як дядько Прохор кує залізну штабу.

На прикладі цих двох творів можна помітити, як в ліричній манері Руданського пробивається хумор, який згодом стане провідним у його творчості.

Ще більш показовими в цьому плані є поезії «По­люби мене» та «Богдай тебе», які з формального боку досить осібно стоять у ліриці поета.

Своєрідний ліричний план характерний для поезії «Могила» («Над могилою» — в іншій редакції). Традиційно її розглядали як твір, де поет ідеалізував ста­ровину, виступав як наслідувач ранніх романтиків.

Прикметною рисою розвитку поетичної творчості Руданського е те, що в ній, особливо в останні пе­тербурзькі роки, намічається перехід від поезії інтим­ної, суто романсової, до поезії громадянської, наскрізь пронизаної соціальними мотивами.

У вірші «Над колискою», написаному у формі коли­скової пісні, розкривається майбутня тяжка доля кріпацької дитини. Життя їй готує з дитячих літ ка­торжну працю та панські знущання:

Будеш цілий вік, як той чорний віл,

У ярмі і неволі!

..........................

Свою силоньку ні собі, ні мні,

А панам виробляти.

Пристрасно засуджує поет кріпаччину як силу, що нівечить людину фізично й морально, позбавляє її гідності. Героя поезії «Не кидай мене» змушує страж­дати не тяжка праця, не злидні, а відсутність волі:

Та тяжкі мої

Болі більнії,

Бо не маю я

Волі вільної.

Мотивами протесту проти самодержавно-кріпосни­цької системи та насаджуваної нею рабської моралі пронизаний один з кращих творів Руданського «Нау­ка», який тематично перегукується з відомою поезією Некрасова «Песня Еремушке». Вірш побудований у формі повчання матері і батька синові у час виря­джання його в життєву дорогу. Поради ці різні, в них розкриваються два шляхи, якими може йти людина до свого щастя. Один — це шлях принижень, угодовства, схиляння перед сильними та багатими. Ним радить йти синові мати, яка знає всю жорстокість і неспра­ведливість навколишнього світу. Інший шлях радить синові батько, який переконаний, що людина мусить здобувати своє щастя в житті чесною і наполегливою працею, бо тільки вона є основою для пізнання світу і основою моральності. Через розкриття глибокої не­примиренності цих двох життєвих філософій поет іде до викриття реакційної суті моралі існуючого неспра­ведливого ладу і утвердження високих людських ідеалів моралі передової суспільності.

Промовистими алегоричними образами відгукнувся поет на громадянське піднесення в країні, яке пану­вало напередодні знищення кріпацтва. Ідеєю боротьби проти пануючих «вітрів» пронизаний вірш «Нехай гнеться лоза» («До дуба»). Заперечуючи немічне існу­вання «без слави, в багні», поет закликає йти шляхом пізнання й твердо стояти на сторожі добра:

І весь світ обдивись,

І усе розпізнай,

І що доброго є,

Ти у себе впивай.

Особливо багатий ідейний зміст поезії «Гей-гей, воли! Чого ж ви стали» («Гей, бики!»), в якому в алегоричній формі висловлено заклик до боротьби за кра­ще майбутнє народу, надію на здійснення заповітних мрій трудового люду про щасливе життя:

Гей-гей, воли!

Зерно поспів,

І заколосяться поля,

І верне нам за піт кривавий

Із лишкою свята земля!

Цей твір став популярною народною піснею.

Найвищі досягнення Руданського як поета лежать у царині гумористики. Гуморески Руданського — це невеликі віршовані твори, написані на основі фольклорних джерел, в яких у гумористичному світлі розкриваються різні соціаль­но-побутові ситуації з життя широких народних мас різних національностей і різних суспільних прошар­ків, висміюються з позицій народної моралі всілякі недоладності суспільного життя, негативні риси люд­ського характеру.

Показовою у цьому плані може бути гумореска «Чи далеко до неба», де з особливою силою розкрився талант Руданського як гумориста, його уміння твори­ти засобами комічного на основі суто побутових реа­лій яскраві суспільне значимі образи. Глибинний зміст розкривається через взаємодію побутових реалій, кон­текст, в якому вони виступають, уже виходить на проблеми ширші, має дотичність до життя всього су­спільства.

Двоє селян, повертаючись з ярмарку, дрімають на своїх возах, а потім знічев'я починають безпредметну розмову на абстрактну тему, зовсім далеку від про­блем реального життя. З усією серйозністю вони роз­мірковують над питанням, чи далеко від землі до неба. Один із них висловлює припущення, що ця відстань дорівнює п'яти верстам. Але його співрозмовник під­дав це твердження сумніву: «Та якби п'ять верстов було, Там коршма б стояла». «Космічна», абстрактна тема у цьому діалозі, як бачимо, розкривається через цілком конкретні, побутового плану поняття («вер­ста», «коршма»). Таке поєднання в одному смисловому ряду понять невідповідних, логічно неспівмірних ство­рює ситуацію абсурду, яка і дає можливість так від­тінити звичайні побутові реалії, що вони постають у широких суспільних зв'язках як суттєвий момент дійсності. Конкретна деталь «коршма», якою розпочи­нається і закінчується твір, завдяки алогічності кон­тексту набуває узагальнюючого значення, що поси­люється і «конкретним» способом мислення персонажів твору. Те, що селяни міряють небо корчмою, вміщую­чи її і на небесних шляхах, говорить зовсім не про обмеженість їх мислення, а про те, яке місце ця реа­лія займав у їхньому житті. Об'єктом сміху у гумо­ресці, як бачимо, виступають негативні обставини буття селянина.

У приказці «Лошак» висміюється наївність просто­го селянина, його надмірна довірливість до законів самодержавно-кріпосницького ладу. Виявивши укра­деного у нього лошака не деінде, як у «стані», він намагається забрати його звідти законним шляхом, до­водячи, навіть при допомозі свідків, що це його влас­ність. Але це виявилось безрезультатним, панські посіпаки, познущавшись над селянином-кріпаком, ви­ганяють його. І тільки завдяки підказці більш досвід­чених людей власник коняки починає розуміти, що вирвати своє добро з рук «асесорів» йому навряд чи вдасться, навіть коли б корову з дому довелось ізвести, тобто продати на хабарі. Своїм сміхом поет засу­джує рабське схиляння людини перед законами не­справедливого соціального ладу, протестує проти нього.

Дійовими особами приказок Руданського нерідко виступають представники інших національностей — росіяни, поляки, німці, євреї, цигани.

Посміхаючись над простодушними хитрощами ци­гана («Циган з конем», «Де спійняли?», «Що до кого», «Спасибі», «Торбин брат»), зарозумілістю й пихою польського шляхтича («Не вчорашній», «Надгорода»), зажерливістю і скнарістю шинкаря («Баран», «Мошків дах»), крутійством москаля («Вареники-вареники», «Ікра», «Варена сокира») поет завжди виступає як глибокий реаліст, і не тільки у відтворенні життє­вих ситуацій, а й у розкритті психології персонажів.

Зовсім іншої тональності набуває сміх, коли в поле зору митця попадають представники тих соціальних верств, які живуть і тримаються працею народу — попи, ксьондзи, рабини, царські чиновники, пани. Тут уже має місце не м'який гумор, співчутлива посміш­ка, а дошкульна сатира, спрямована на викриття паразитизму представників гнобительського класу, їх нелюдської моралі.

Цікавою з цього погляду виглядає гумореска «Піп на пущі», у якій виведено образ священнослужителя, що задумав стати пустельником і зажити слави свя­того. Із в'їдливим сміхом поет показує, що звичка «до ковбаски, до чарочки горілочки» дуже швидко зводить нанівець добрі наміри попа.

Зв'язок гумористичних творів поета з усною народ­ною творчістю проглядається і в формах та засобах творення комічного. Для певних різновидів давнього народного гумору був властивий «грубий» реалізм, смішне тут нерідко носило характер відвертої непри­стойності. Руданський широко використовував увесь спектр прийомів і засобів народного гумору, в тому числі й «грубий» реалізм. Особливо помітно це в антипопівському циклі («Ов!», «Божі птиці», «По старій печаті») та в деяких творах на історичну тематику («Ахмет III і запорожці»), у мовну тканину яких вкраплена груба, непристойна лексика.

Пройшло понад сто років з дня смерті Руданського, але й сьогодні він продовжує чарувати нас заду­шевністю своїх ліричних поезій, веселим і водночас вражаючим сміхом гуморесок. Справдилось сподіван­ня поета, що його після смерті читатимуть мільйони його одномовців. Своєю творчістю Руданський справді заслужив «на найдорожчий у світі титул — титул на­родного поета».