Курсова робота

на тему:

“Родина як фактор, що патогенетично зумовлює неврози у дітей та підлітків”

План

Вступ ...................................................................................................................... 3

Частина І. Неврози: поняття, етіологія, генезис ............................................ 5

1. поняття неврозів психологів і медиків...................................................... 5

2. погляди на класифікацію неврозів............................................................ 10

Частина ІІ: Погляд на сім’ю, як фактор, що сприяє виникненню неврозів у дітей та підлітків................................................................................................... 11

1. дослідження сім’ї дітей з неврозами......................................................... 11

2. прабатьківська сім’я, її вплив на батьківську родину............................. 14

3. особистість батьків..................................................................................... 19

4. відносини в родині та особливості виховання......................................... 21

5. патогенез неврозів у дітей.........................................................................

Висновок................................................................................................................

Список літератури................................................................................................

ВСТУП

В останнє двадцятиріччя зросла увага до проблем сім’ї. В соціології та соціальній психології вона розглядається як заснована на шлюбі та спорідненні мала група, відносини в якій суттєвим чином відбиваються на психічному здоров’ї її членів. [1]

Багатьма авторами доведений негативний вплив тривалої психотравмуючої ситуації в родині на формування характеру та особистості дітей та підлітків (Ейдеміллер Е.Г., Лічко А.Є. Гіндіків В.Я., Кербіков О.В., Ковалев В.В. та ін.). У зв’язку з цим підкреслюється несприятлива роль неповної сім’ї, а також алкоголізму батьків.

При неврозах сімейно-побутові патогенні ситуації є переважними [2]. 80 % психотравмуючих ситуацій, що ведуть до розвитку цього захворювання, зв'язані з хронічними і нерозв'язними конфліктними відносинами між членами родини. В основі невротичних конфліктів, що носять суб'єктивний характер, лежить прагнення одного з подружжя до нереалістичних цілей і однобічного домінування, відсутність адаптації до нових сімейних ролей під час і після "кризових періодів" у житті родини [3]. Виділяються три типи подружніх взаємин при неврозі одного чи обох з подружжя: суперництво, псевдоспівробітництво й ізоляція [4]. Одні дослідники відзначають подібність особистісних профілів у подружжі як фактор, що позитивно впливає на їхню сумісність [1], інші – знаходять більше розходжень в особистісних оцінках у подружжя з міцним шлюбом, чим з неміцним [4]. У ранньому анамнезі хворих неврозом дорослих часто виявляються порушені відносини в батьків, гіперопіка, обмеження, що приводять до розвитку несамостійності в рішеннях і непевності в собі, що співпадає з нашими даними [5].

Неврози в дітей, як і в дорослих, – форма нервово-психічної патології, що найбільш часто зустрічається [5]. На думку Захарова А.І., поширеність неврозів у дітей статистично вірогідно перевищує поширеність непроцесуальних неврозоподібних синдромів.

Біологічними передумовами неврозів у дітей є зниження біотонусау організму, соматична обтяженість, невропатія, в основі якої Е. И. Кириченко і Л. Т. Журба (1976) знаходять функціональну недостатність вегетативної регуляції. У роботах С. В. Лебедєва встановлено статистично достовірний зв'язок невропатії з неврозами. У дітей з уродженою і придбаною фізичною неповноцінністю часто виявляються психогенні реакції і патологічні зміни характеру чи патологічний розвиток особистості. Невротичні реакції можуть також виникати на тлі затримки психічного розвитку і резидуальної церебральної органічної недостатності. Останнім часом зростає інтерес до проблем порушення сну при неврозах у дітей. Існує думка, що ці захворювання завжди супроводжуються розладами сну [6].

Вікові особливості виникнення неврозів у дітей вивчені
Г. Е. Сухаревою і Л. С. Юсевич [7], що відзначають більш інтенсивну реакцію дітей до 3 років на зміну обстановки і нові, незвичайні подразники, а після 3 років – на важкі життєві ситуації. Автора вказують на наростання з віком конфліктів внутрішнього порядку, обумовлених розвитком самооцінки, вимогливості до себе і здатності до інтрапсихічної переробки. Ці ж автори розглядають невротичні реакції в зв'язку з народженням другої дитини в родині.

Більш частіше походження неврозів у дітей обумовлено дією хронічних психотравмуючих факторів, перш за все порушених сімейних відносин та неправильного виховання у вигляді гепіропіки та непослідовності [6].
Автор показав в невротичних родинах навіть при зовнішньому благополуччі наявність тих або інших конфліктів.

По В. Н. Мясищеву, сутність неврозу полягає в невідповідності між можливостями, що знаходяться в розпорядженні особистості, і тими обов'язками, що виникають з наявності визначених соціальних відносин. Для його виникнення необхідне сполучення 3 ланок: психічної травми, особливого складу особистості і її невротичного розвитку під впливом травми. Автор вважає центральним у генезі неврозу порушення контактів з оточуючими, а саме захворювання розглядається як більш-менш компенсований зрив особистості при її розвитку і спробах ствердження в деяких позиціях. [2]

Таким чином, представлений патогенез неврозів у дітей показує його загальні сторони як процесу психогенного захворювання особистості, що формується.

ЧАСТИНА І. НЕВРОЗИ: ПОНЯТТЯ, ЕТІОЛОГІЯ, ГЕНЕЗИС

1.1. Поняття неврозів психологів і медиків

Вчення про неврози історично характеризується двома тенденціями. Одні дослідники виходять з визнання того, що існування невротичних феноменів цілком детерміновано визначеними патологічними механізмами чисто біологічної природи, хоча і не заперечують ролі психічної травми як пускового механізму і можливу умову виникнення захворювання. Однак психотравма при цьому виступає як одна з багатьох можливих і рівноцінних екзогеній, що порушують гомеостаз. Таке розуміння психогенного характеру захворювання навіть у випадку його визнання є дуже обмеженим. Природно, що прихильники цієї точки зору зв'язують успіхи в області вивчення природи неврозів з подальшим прогресом біологічних досліджень і удосконалюванням техніки лабораторних досліджень. Цими вченими в прихованій, а іноді й у явній формі висловлюється думка, що прогресивною тенденцією у вивченні неврозів є їхнє знищення як самостійної категорії взагалі за допомогою постійного й усе більшого звуження їхніх границь.

З зазначеним напрямком у вивченні неврозів зв'язаний принцип їхньої негативної діагностики, тобто віднесення до неврозів тільки тих захворювань, при яких відсутні органічні зміни, що виявляються сучасними методами дослідження.

Вірне зауваження Роджерса К. про принципову недостатність поняття негативної характеристики неврозу вимагає, однак, уточнення. Воно правомірно стосовно до діагностики неврозів, здійснюваної на підставі одних лише негативних характеристик. Що ж стосується самого цього поняття, то цінність його очевидна принаймні в двох аспектах: по-перше, у плані націленості лікаря на можливо більш повне обстеження хворих з порушеннями, що діагностуються як неврози, через відсутність у важких випадках чітких границь між неврозами і неврозоподібними розладами непсихогенної природи і труднощів такого розмежування по одних лише симптоматичних проявах; по-друге, з урахуванням того, що ретельне клініко-лабораторне дослідження дозволяє установити природу і значення органічного компонента при сполученнях неврозів з іншими захворюваннями, а також виявити в багатьох випадках неврозів, що особливо важко протікають, органічну основу, що полегшує виникнення невротичного зриву і яка приймає участь у формуванні клінічних симптомів неврозу.[11]

Застосування в необхідних випадках методів прижиттєвого морфологічного дослідження (комп'ютерна томографія, контрастна нейрорентгенографія й ін.) свідчить про те, що в сучасній клініці неврозів негативна їхня характеристика відіграє важливу роль у клінічній диференціації неврозів, «змішаних» форм і неврозоподібних станів.

Першій із зазначених вище тенденцій у вивченні природи неврозів протистоїть друга, прихильники якої виходять із припущення про те, що вся клінічна картина неврозів може бути виведена з одних лише особистісних психологічних механізмів; що ж стосується будь-якого соматичного дослідження, то одержувана з його допомогою інформація розглядається в цьому випадку як принципово байдужна для розуміння клініки, генезу і терапії невротичних станів.

Добре відомі неадекватні спроби позитивної характеристики неврозів, що йдуть від фрейдизму. Спільне, що їх поєднує, — це представлення про невроз і його психогенез як про матеріалізацію витиснутих у несвідоме біологічних потягів, насамперед сексуальних і агресивних, при ігноруванні реальної ситуації і соціально значимих особистісних характеристик.

В останні десятиліття деякі специфічні точки зору на природу неврозів у закордонній психоневрології зв'язані з біхевіоризмом, екзистенціалізмом, гуманістичною психологією й ін. У розповсюдженій у даний час у багатьох західних країнах концепції бихевіор-терапії заперечується існування неврозу в якості самостійної нозологічної одиниці. З погляду біхевіористів реально існують лише окремі невротичні симптоми як результат неправильного процесу научіння. Вони стверджують, що немає неврозу, який ховається за симптомом, це просто сам симптом. При цьому ігнорується роль свідомих соціальних факторів особистісного функціонування.

Ще далі йдуть екзистенціалісти, для яких неврози взагалі не є хворобою, що має свої нейрофізіологічні механізми. Подібно іншим психічним розладам, невроз являє собою тільки особливу форму відчуженого існування хворого. Для К. Роджерса, одного з представників гуманістичної психології, невроз – наслідок незадоволення імманентно властивій кожній людині потреби в самоактуалізації.

Найбільш радикальну позицію займають представники псевдонаукового, в той же час дуже модного напрямку в західній психіатрії, відомого за назвою «антипсихіатрія», що думають, що невроз є не хворобою, а нормальним поводженням у ненормальному суспільстві [9].

Сутність позитивної діагностики, тісно зв'язаної з патогенетичною концепцією неврозів, випливає з визнання категорії «психогенного», що включає в себе наступні основні положення: 1) психогенія зв'язана з особистістю хворого, із психотравмуючою ситуацією, труднощами цієї ситуації, з нездатністю особистості в даних конкретних умовах самостійно вирішити її; 2) виникнення і плин неврозу більш-менш зв'язані з патогенною ситуацією і переживаннями особистості: спостерігається визначена відповідність між динамікою стану хворого і змінами психотравмуючої ситуації; 3) клінічні прояви неврозу по своєму змісту деякою мірою зв'язані з психотравмуючою ситуацією і переживаннями особистості, з основними найбільш сильними і глибокими її прагненнями, представляючи афективну реакцію, патологічну фіксацію тих чи інших її переживань; 4) відзначається більш висока ефективність психотерапевтичних методів стосовно всього захворювання й окремим його клінічним проявам порівняно з біологічними впливами.

Підкреслена вище складність природи неврозу повною мірою розкриває і труднощів його визначення.

Невроз – психогенний (як правило, конфліктогенний) нервово-психічний розлад, що виникає в результаті порушення особливо значимих життєвих відносин людини, виявляється в специфічних клінічних феноменах при відсутності психотичних явищ.

Невроз характеризується, по-перше, оборотністю патологічних порушень, незалежно від його тривалості, що відповідає розумінню неврозу
И. П. Павловим як зриву вищої нервової діяльності, що може продовжуватися дні, тижні, місяці і навіть роки; по-друге, психогенною природою захворювання, що, згідно В. Н. Мясіщеву, визначається існуванням зв'язку між клінічною картиною неврозу, особливостями системи відносин і патогенної конфліктної ситуації хворого; по-третє, специфічністю клінічних проявів, що складає у домінуванні емоційно-афективних і соматовегетативних розладів.[2]

Відсутністю психотичних симптомів, як це видно з приведеного визначення неврозу, останній відрізняється від психозу, у тому числі психогенної природи.

Варто торкнутися ще трьох понять: психогеній, граничних станів і малої психіатрії. Н. И. Фелинская підрозділяє психогенії на неврози, з одного боку, і реактивні стани – з іншого. Синонімами останніх автор вважає психогенні і ситуаційні реакції. У граничні стани включаються донозологичні невротичні розлади, невротичні реакції і стани, що клінічно оформилися, психопатії, неврозоподібні і психопатоподібні порушення при соматичних захворюваннях і деякі інші, що протікають головним чином на «невротичному» рівні. [10] Що стосується поняття «мала психіатрія», то розглядати його як синонім граничних станів невірно. Автор пропонує відносити до малої психіатрії всі нозологічні форми, що у період хвороби знаходяться поза психотичним станом (чи поза станам, що до нього може бути прирівняним), підкреслюючи одночасно доцільність включення в цю групу розладів не тільки малої інтенсивності, але і малої тривалості.

Твердження в радянській психіатрії таких клінічних категорій, як невротичний розвиток, «придбана психопатія», «акцентуація характеру», ускладнило задачу розмежування неврозів і психопатій. Це стосується також поняття «невроз характеру», «невротичний характер». Люди, що страждають «неврозом характеру», здатні адаптуватися до середовища і, що особливо істотно з погляду закордонних авторів, не роблять антисоціальних дій. У зв'язку з тим що остання обставина не може служити критерієм при клінічній диференціації, навряд чи має сенс користатися цим визначенням, протиставляючи його і психопатіям, і неврозам із усіма труднощями, що звідси випливають, у їхній диференціальній діагностиці.

На відміну від неврозу під психопатіями, як уродженими, так і придбаними, варто розуміти постійний для особистості патохарактерологічний стан, хоча і маючий свою динаміку.

О. В. Кербиковым (1962) основні критерії психопатій були позначені як тотальность патологічних рис характеру, їхня відносна стабільність і більш-менш виражена соціальна дезадаптація. [11]

Акцентуація характеру, на думку А. Е. Личко [11], – це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого виявляється виборча уразливість у відношенні визначеного роду психогенних впливів при добрій і навіть підвищеній стійкості до інших.

Коли ж говорять про невротичний розвиток, то мають на увазі формування характерологічних змін особистості в період неврозу чи після нього, що можуть поступово переходити в ту чи іншу форму психопатії. На відміну від психопатій при неврозах страждає лише частина особистості (парціальність); зберігається критичне відношення до хвороби, відсутнє при психопатіях; при неврозах визначальне значення набувають прижиттєві середовищні впливи.

1.2. Погляди на класифікацію неврозів

Різноманіття класифікаційних розподілів неврозів, пропонованих різними авторами, відбиває насамперед відсутність єдиного погляду на їхню етіологію і патогенез. У зв'язку з цим дотепер не припиняються спроби систематизації неврозів з використанням різних критеріїв.

Найбільш розповсюдженим у вітчизняній літературі є груповання неврозів переважно по клінічних проявах: неврастенія, істерія (істеричний невроз), невроз нав'язливих станів і ін. (табл. 1 [11]). Неврози поділяються на загальні і системні в залежності від характеру клінічного їхнього плину – на невротичні реакції, невротичні стани (неврози) і невротичні розвитку.

Намагалися групувати неврози і по етіологічних ознаках: неврози провини, фрустрації, агресії й ін.; інформаційні неврози (від недоліку інформації і від надлишку її); неврози ситуаційні і реактивні; з урахуванням генетичного критерію – конституціональні і реактивні (придбані); за принципом убування ролі фактора середовища і зростання ролі особливостей особистості.

Неврози виділяли по ознаці професії – неврози керівних кадрів, неврози акторів і ін.; по конституції – атлетичні неврози і навіть по визначених подіях у житті суспільства і місцеві виникнення неврозів – військові, окопні і т.д.

Таке різноманіття класифікацій стає зрозумілим, якщо врахувати, по-перше, наявність широкого спектра перехідних і змішаних картин (що саме і типово для сучасної клініки неврозів) з неминучим кодуванням їх по переважних клінічних проявах і, по-друге, те, що неврози являють собою захворювання, у механізмах розвитку яких найтіснішим образом переплітаються біологічні, психологічні і соціальні фактори, сам поділ яких на етіологічні і патогенетичні в звичайному їхньому розумінні при неврозах особливо важко.

Більшість вітчизняних авторів виділяють три класичні форми неврозів: неврастенію, істерію та невроз нав’язливих станів. [11] Сучасна класифікація неврозів здебільшого враховує, крім клінічних форм неврозів, також динаміку їх плину та в цілому те підґрунтя, на якому виник невроз.

ЧАСТИНА ІІ: ПОГЛЯД НА СІМ’Ю, ЯК ФАКТОР, ЩО СПРИЯЄ ВИНИКНЕННЮ НЕВРОЗІВ У ДІТЕЙ ТА ПІДЛІТКІВ

2.1 Дослідження сім’ї дітей з неврозами

При вивченні родини дітей з неврозами застосовується клініко-анамнестичний метод, доповнений психологічним і соціально-психологічним методами. Поділ їх умовний, тому що разом вони складають клініко-психологічний метод вивчення неврозів.

При звертанні батьків хворої дитини до психотерапевта мова звичайно йде про терапевтично резистентні випадки з багаторічним плином неврозу. Це викликано не тільки відсутністю ефекту лікарської терапії і недостатньо інтенсивної та спрямованою психотерапевтичною допомогою у відношенні хворого, але і наявністю неврозу в одного чи декількох дорослих членів родини, що сприяє захворюванню дитини і є перешкодою для його видужання. При патологічному функціонуванні родини, одним з виражень якого є невроз дитини, не завжди легко виявити первинне джерело невротичного захворювання, тому що один з батьків може бути відсутнім на прийомі, а показання іншого не завжди об'єктивні. Тому запрошують на прийом обох батьків. Цим підкреслюється зацікавленість лікаря в контакті з усією родиною, а не з окремими її «кращими» чи «гіршими» представниками. Відсутність одного з батьків може вказати на проблемний характер сімейних відносин, коли один з них ігнорує необхідність лікування дитини, не додає цьому належного значення чи вважає інших членів родини відповідальними за положення, що створилося. Жалкуючи з приводу відсутності батька чи матері, при наступних візитах ми надаємо їм можливість по черзі приходити з дитиною на прийом. Схожа установка створює додатковий стимул для відвідування лікаря тим з батьків, який в перший раз був відсутнім. Прийом проходить у кабінеті, де знаходяться іграшки і малюнки дітей, у невимушеній обстановці, створюваної прийомом без халата, відсутністю медичної сестри і сторонніх облич, бесідою в кріслах навколо столика.

Спочатку для бесіди запрошується мати, а батько залишається з дитиною в холі, де маються іграшки і дитячі книжки. Саме чекання прийому виступає як природний експеримент, коли виявляється невміння батьків зайняти дитини, налагодити з ним взаємини, ефективність і непослідовність у ставленні. У процесі нетривалої бесіди з матір'ю вдається скласти уявлення про основні проблеми, пов’язані зі здоров'ям дитини і відносинами в родині. Після її виходу в кабінет запрошується батько, що також викладає свою думку про питання, які турбують його й інших членів родини. Бесіда з батьком менш тривала, тому що немає питань, що стосуються раннього анамнезу.

Почергове вислуховування скарг обох батьків, як і роздільне одержання від них анамнестичних зведень, має ряд переваг. Кожний з батьків поза залежністю від відносин у родині може висловити думку про сформовану ситуацію і розкрити деякі зі своїх особистих проблем. Таким чином, удається скласти більш повне представлення про відносини в родині і про індивідуальне розуміння її проблем. Можливість вільно поділитися деякими з наболілих питань у впевненості, що співрозмовник зрозуміє і надасть допомогу, має виняткове значення в плані створення в батьків психотерапевтично орієнтованої мотивації, щирості і довіри в процесі наступних діагностичних і психотерапевтичних зустрічей.

Після бесіди з батьком проводиться прийом хворого. Якщо дитина виявляє страх і занепокоєння без матері, то бесіда заміняється ігровим контактом у її присутності. Потім хворий залишається в холі в супроводі медичної сестри чи один, якщо дозволяє його вік. У кабінет запрошуються і мати, і батько, і лікар висловлює свою думку про стан дитини. Ціль спільної бесіди складається в підкресленні актуальності ставлення батьків і можливості надання допомоги дитині за умови співробітництва з лікарем. У бесіді відзначається без деталізації взаємозв'язок стану дитини з загальною емоційною атмосферою родини і позитивні сторони його особистості. Не дається обіцянок швидкого лікування, скоріше навпаки, увага батьків зосереджується на серйозності проблеми і на необхідності їх активної й особистої участі в процесі психотерапії. Така постановка питання істотна, тому що нерідко той чи інший член родини, звичайно батько, недооцінює серйозність сформованої ситуації і сприймає симптоми неврозу в дитини як такі, що не заслуговують уваги чи є проявом баловства і відсутності дисципліни. Разом з тим важливо заспокоїти батьків, що нерідко почувають себе в безвихідному положенні, і вселити в них віру в можливість поступового сприятливого вирішення критичної ситуації в процесі спільного з лікарем пошуку найбільш адекватних шляхів психологічного контакту з дитиною, зміцнення його нервової системи і розкриття творчого потенціалу росту.

У наступному батьки приводять дитину на прийом по черзі. Поки лікар займається з ним, батько заповнює аркуші особистісних опитувальників. Серед них адаптовані в інституті ім. В. М. Бехтєрєва опитувальник Айзенка, ММРІ, методика «незакінчені речення», фрустраційна методика Розенцвейга; опитувальник Кеттэла, форма С, а також ряд інших методик – опитувальник Кеттэла, форма А; опитувальник Лірі; колірна методика Люшера; опитувальник РАRІ і ін. Після рівнобіжного обстеження дитини і батьків за допомогою опитувальників останні по черзі запрошуються на прийом для збору діагностичної інформації у виді клінічної бесіди чи стандартизованого інтерв'ю. Під час роздільних обстежень зачіпаються при необхідності питання надання психотерапевтичної допомоги тому чи іншому з батьків. Одночасне обстеження дітей і батьків створює кращі умови для розуміння останніми взаємозалежного характеру проблем у родині, а також надає кількаразову можливість для обговорення питань, що цікавлять, та надання індивідуальної психотерапевтичної допомоги.

2.2. Прабатьківська сім’я, її вплив на батьківську родину

З боку дитини родину можна представити як сімох «я», тобто у виді семи чоловік, з яких четверо утворять дві прабатьківські родини (бабуся і дідусь дитини по лінії матері і батька), двоє – батьківську родину (мати і батько дитини), сьомим є сама дитина. Схематично це виглядає в такий спосіб:

Дані про прабатьківську родину ми довідаємося з інтерв'ю з баткьами. Їхня надійність забезпечується психологічним контактом з лікарем. Через це стандартизоване інтерв'ю проводиться наприкінці дослідження, коли батьки вже мають деяку навичку заповнення особистісних опитувальників і бесід з лікарем, довіряють йому і бачать перші успіхи від психотерапевтичного контакту лікаря з дитиною.

У прабатьківських родинах характерологічні порушення зустрічаються частіше, ніж у батьківських і тим більше – у дитини з неврозом. Це не означає, що в прабатьківських родинах немає неврозів, але вони зустрічаються не так часто. На відміну від прабатьківських у батьківських родинах частіше мають місце порушення невротичного кола, що досягають свого клінічного апогею в захворюванні дитини.

Таким чином, протягом життя трьох поколінь (прабатько-батько-дитина) відбувається зниження виразності характерологічних змін і нагромадження змін невротичного кола. Центром психопатологічного перехреста будуть батьки, у яких сполучаються характерологічні і невротичні порушення. Існування цього перехреста не дозволяє зробити однозначного порівняння неврозу дитини з «психопатичним осколком» прабатьківської родини, тому що цей взаємозв'язок носить більш складний і опосередкований характер. Головним патогенним фактором, що проходить «червоною ниткою» через усі покоління, є психотравмуючий досвід міжособистісних відносин. Основною ланкою передачі цього досвіду для дитини є батьківська родина.

Деякі з патологічних стереотипів відносин у прабатьківській родині закріплюються в досвіді формування особистості майбутніх супругів і батьків і відбиваються у виді тих чи інших існуючих у них у сьогоденні сімейних установок. Так, мати дитини може мимоволі прагнути в усьому домінувати в житті родини і тим більше у вихованні дітей, відбиваючи в цьому не стільки реальну необхідність, скільки авторитарні риси особистості своєї матері. Однак це прагнення виявляється вже в ослабленому і, головне, непослідовному виді, оскільки вона якоюсь мірою усвідомлює його неадекватність і має, на відміну від своєї матері, уже тільки частину її авторитаризму при одночасно більшому невротизмі. Те ж відноситься до прагнення матерів надмірно контролювати своїх дітей, що, однак, по їх же власних словах, ніколи реально не виходить. Крім того, мати дитини при відсутності в дитинстві прийнятних для неї емоційних відносин зі своїм батьком неусвідомлено хоче заповнити їх у відносинах з чоловіком, обираним по ознаці подібності на її батька. Батько дитини неусвідомлено відбиває у відносинах із дружиною невротичну прихильність до своєї матері в дитинстві, очікуючи від дружини такого ж ступеня турботи й уваги. Ми бачимо, що в досліджуваних родинах вибір шлюбного партнера відбувається по типу невротично мотивованого взаємодоповнення, що полегшує, у відомій мері, взаємини на початку шлюбу. При цьому домінантні риси в характері дружини та її установки на опіку і вплив, що йдуть від її матері, сполучаються з установками чоловіка на турботу і залежність, що йдуть від його невротичної прихильності до своєї матері. У порівнянні з надлишковим впливом матерів (бабусь) вплив батьків (дідусів) на формування особистості майбутніх чоловіків і батьків украй недостатній, що обумовлено в основному розлученням чи смертю одного з батьків. Таким чином, патогенний вплив тих чи інших порушень у прабатьківській родині на наступні покоління йде як від бабусь, так і від дідусів дитини, і ці порушення мають тісний взаємозв'язок. Найбільша роль належить бабусі по материнській лінії і дідусю по батьківській, коли має місце двостороннє зрушення убік як надлишкового виховного впливу бабусі, так і недостатнього впливу дідуся. Відображення першого зрушення ми знаходимо в установці матері з домінантними рисами характеру на надмірно строгий контроль у відношенні дитини, її зайвої принциповості і негнучкості в питаннях виховання і подружніх відносин. Відображенням другого зрушення є м'якість характеру батьків, недостатня самостійність і незрілість їхнього почуття батьківства.

Інший факт, що заслуговує уваги, полягає в тім, що розлучення у батьківській родині відбувається вірогідно частіше при наявності розлучення в прабатьківській родині, тобто відсутність моделі повної родини полегшує рішення матері і батька дитини про розрив подружніх відносин.

Бабусі по обох лініях частіше мають м'які, чим тверді, риси характеру, дідуся – навпаки. При неврозі страху в дітей у їхніх прабатьків спостерігається зворотне співвідношення.

У прабатьків найбільше часто виявляється така риса особистості, як сензитивність, що включає підвищену емоційну чутливість, уразливість і вразливість. Сензитивність часто сполучається з гіперсоціалізацією (загостреним почуттям відповідальності, обов'язку, труднощами компромісів) і тривожністю (вираженим занепокоєнням, хвилюваннями по будь-якому приводу, поганою переносимістю очікування).

Сензитивність, гіперсоціалізація і тривожність представляють базисну тріаду особистісного типу реагування в прабатьківській, батьківській родині й у дітей з неврозами. Найбільш обтяжені бабусі дівчинок по материнській лінії.

Конфліктні відносини вірогідно частіше зустрічаються в прабатьківських родинах по лінії матері (63 %), чим по лінії батька (36 %). У матері дитини з неврозом страху конфлікти в прабатьківській родині відбуваються вірогідно частіше, ніж при інших неврозах.

Відносини в прабатьківській родині між батьками і дітьми відрізняються проблемним характером. Конфлікти відзначаються частіше в бабусі дитини і його матері (40 %), рідше – у бабусі дитини і його батька (17 %).

У кожній третій родині прабатьки характеризуються як надмірно строгі і деспотичні. Менш усього це відноситься до бабусі дитини по батьківській лінії. Набагато частіше має місце нерозуміння прабатьками своїх дітей. Виключенням знову ж є відносини між бабусею і батьком дитини, коли нерозуміння зустрічається в третині випадків. Виражений недолік емоційної теплоти чи її відсутність у прабатьківській родині відзначає кожна друга мати з боку обох батьків і кожен другий батько з боку свого батька і тільки кожен четвертий батько – з боку своєї матері.

Відсутність емоційного контакту в прабатьківській родині частіше має місце в батьків дітей з неврозом нав'язливих станів і неврозом страху. Недолік тепла і турботи супроводжується почуттям самітності і тривоги, чим у чималому ступені порозумівається прагнення батьків, особливо матерів, компенсувати свою попередню емоційну незадоволеність гіперопікою стосовно дітей, що є своєрідним симптомом незадоволеності матері, її захистом від страху самітності і відчуження в минулому і сьогоденні. З цього випливає, що в гіперопіці бідують не стільки діти, скільки самі батьки, для яких вона виконує своєрідну психотерапевтичну роль. Нічим іншим не можна пояснити нерідко спостерігалося парадоксальне, на перший погляд, явище, коли поліпшення стану дитини супроводжувалося погіршенням емоційного стану матері, нерідко аж до загострення чи маніфестації неврозу з ведучим тревожно-депримірованим тлом настрою. Поліпшення емоційного стану, що відбувається в процесі психотерапії дитини з неврозом, у тому числі зменшення його тривоги і страху, робить менш актуальним і надмірну турботу, зайве запобігання від небезпеки і занепокоєння. У цих умовах невротична потреба матері в надлишковій турботі про дитину виявляється незадоволеною, а найбільш доступний шлях вираження її занепокоєння – блокованим. Суб'єктивне відчуття своєї «непотрібності», відсутність конкретної мети, нездатність переключити увагу на нові, більш позитивні сторони взаємин з дитиною є факторами декомпенсації емоційного стану матері. Тому ми серйозно задумуємося над тим, чи варто поспішати з поліпшенням емоційного стану дитини з неврозом без попередньої чи рівнобіжної психотерапевтичної допомоги матері, а також відрегулювання деяких проблем сімейних взаємин.

Як буде показано далі, батьки дітей з неврозами не тільки мимоволі компенсують, але і повторюють багато з проблем взаємин у прабатьківській родині, у тому числі неприйняття індивідуальності дітей, відсутність розуміння їхніх можливостей і потреб і т.д. Це порозумівається формуванням патологічних установок і стереотипів відносин, що діють як задані, запрограмовані чи навіть як викликані в життєвому досвіді. Крім того, усвідомлення своїх помилок, нехай навіть і часткове, відбувається в результаті спроб батьків зрозуміти причини невротичного захворювання дитини вже «post factum». Визначена роль у повторенні неадекватного досвіду міжособистісних сімейних відносин належить тим особливостям особистості батьків, що є загальними з особливостями особистості прабатьків. До них відносяться, у першу чергу, сензитивність, гіперсоціалізація і тривожність. Конституціонально-генетичною передумовою сензитивності є емоційна чутливість чи у більш широкому плані – емоційна реактивність, гіперсоціалізації – інертність нервових процесів, що нерідко виявляється ригідністю мислення. Конституціонально-генетичною передумовою тривожності є загострення інстинкту самозбереження. Розвиток цих передумов відбувається під впливом невдалого досвіду міжособистісних відносин.

Як відзначає Б. Д. Карвасарскій [11], проблема формування невротичної особистості і виникнення неврозу має потребу в подальшій розробці.
В. В. Ковальов¹ підкреслює: "Недооцінка даних соціально-психологічного обстеження, неуважність до мотивів і характеру особистісних реакцій дитини чи підлітка, невміння розібратися в складних міжособистісних взаєминах у родині, дитячому колективі ведуть до переоцінки етіологічної ролі анамнестичних даних про ранні екзогенно-органічні шкідливості значення окремих проявів резидуально-органічної церебральної недостатності та остаточної неврологічної мікросимптоматики".

2.3 Особистість батьків

У батьків є ряд спільних особливостей особистості, головним чином у вигляді сензитовності та гіперсоціалізації. Під сензитивністю розуміється підвищена емоційна чутливість, уразливість і вразливість, образливість, які виражаються схильністю "все близько брати до серця" та легко засмучуватись, а під гіперсоціалізацією – загострене почуття відповідальності, обов'язку, труднощами компромісів. Контрастне поєднання сензитивності та гіперсоціалізації означає наявність внутрішнього протиріччя між почуттям та обов’язком., яке сприяє виникненню внутрішнього морально-естетичного конфлікту.

Другою загальною особливістю особистості матері та батька є захисний характер поведінки, тобто відсутність відкритості, безпосередності та невимушеності у спілкуванні, що зумовлено не стільки способом вираження емоцій, скільки отриманим раніше травмуючим досвідом міжособистісних відносин. У зв’язку з цим батьки підкреслюють наявність у себе проблем самовираження та самоконтролю, вказуючи, що могли би бути набагато активніші, якби не приходилося стримувати себе. Проблеми міжособистісних відносин не виявляються грубими порушеннями соціальної адаптації, розгальмованими й асоціальними формами поводження. Чимало проблем і в області сексуальних відносин. Часто зустрічається зниження полового потяга, особливо з боку жінки, є індикатором емоційної незадоволеності відносинами в шлюбі, а в більш виражених випадках являє собою симптом невротичного стану.

Невроз на момент обстеження діагностований у більшості матерів (62%). Якщо врахувати і стан емоційного стресу, не сягаючого ступеня неврозу, то таких матерів виявляється 78 %. Здебільшого невроз у них виявляється у виді неврастенії і неврозу страху; звичайно його клінічна форма відповідає клінічній формі неврозу в дитини. Найбільше часто невротичний стан матері виявляється при неврозі страху в дітей (80%), трохи рідше при неврастенії і неврозі нав'язливих станів (63%) і рідше всього при істеричному неврозі (40%).

Невроз у батьків спостерігається в три рази рідше, ніж у матерів (21 %). У сполученні зі станом емоційного стресу цей показник збільшується до 37 %.

Найчастіше (53%) зустрічаються родини, у яких один з подружжя (переважно мати) хворий неврозом чи знаходиться в стані емоційного стресу. Рідше має місце наявність неврозу чи емоційного стресу в обох в подружжі (29%) і найменше родин з відсутністю цих станів (18%). У більшості випадків можна говорити про невроз родини, припускаючи під цим невротичне захворювання принаймні в 2 членів родини – дитини й одного з батьків.

І матері, і батьки найбільше часто пред'являють скарги на дратівливість, стан внутрішнього занепокоєння, нестерпність очікування (симптоми емоційної лабільності і тривожності). Крім цього, матері скаржаться на підвищену стомлюваність, головні болі при напрузі і стомленні, спазми і болі в області серця, шлунка і кишечнику, відчуття кому в горлі, почервоніння при хвилюванні, підвищення артеріального тиску під час напруг і хвилювань (симптоми вегетосудинної дисфункції). Соматична патологія в кожної третьої матері представлена не тільки вегетосудинною дистонією, але і хронічними тонзилітами і ринітами. У кожного третього батька відзначена патологія з боку шлунково-кишкового тракту у виді гастритів, виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки, колітів. Звертають на себе увага більш часті, чим у контрольній групі, захворювання шкіри в батьків (невродерміт, екзема, псоріаз). Як правило, вони зустрічаються в осіб стенічних, сексуально незадоволених, стримуючих зовнішні прояви почуттів та знімаючих внутрішню напругу у вигляді неконтрольовано виникаючих приступів розчісування до відчуття болю.

2.4 Відносини в родині та особливості виховання

Основна проблема батьків складається в невмінні забезпечити емоційно рівні, взаємоприйняті, гнучкі і безпосередні відносини внаслідок несприятливих змін їхньої особистості, головним чином низького ступеня самоприйняття і тісно зв'язаного з цим почуття взаємної недовіри. Часто має місце афективно-насторожене сприйняття дій партнера в шлюбі неусвідомлено мотивовано униканням переживань, що травмують, у ще більшому ступені понижуючих почуття власного достоїнства і самоприйняття. Таким чином, афективна сторожкість, що нерідко виявляється тривожно, лежить в основі почуття недовіри батьків друг до друга, будучи одним з виражень їхнього невротичного типу реагування. У ряді випадків недовіра обумовлена гіперсоціалізованими і паранойяльними рисами особистості батьків, коли вони надходять надто формально і принципово, не враховують вимоги моменту, занадто нетерпимі до слабостей і помилок один одного.

Недовіра батьків, як сплав афекту, характеру і ситуації, поширюється на відносини з дітьми, вступаючи в протиріччя з почуттям власного достоїнства, що формується в них, і самоповаги, що сприяє виникненню відповідних напружених відносин. Таким чином, конфлікт батьків з дітьми у першу чергу зумовлений несприятливими змінами особистості самих батьків та їхнім невротичним станом, схованими або явними розбіжностями між ними. Конфліктні ситуації нерідко драматично представлені в неповних родинах, де мати не приймає хлопчиків через небажані, з її точки зору, спільні риси з батьком. Усі помисли таких матерів спрямовані на недопущення зустрічей дитини і батька. Одна мати так висловилася про свого сина: «Я маю вічний портрет колишнього чоловіка перед собою».

Унаслідок своїх розбіжностей і особистісних особливостей батьки також не можуть вчасно й узгоджено адаптуватися до дитини, що вимагає індивідуального, емоційно щадного, терплячого довірчого відношення. У результаті в дитини виникають емоційні порушення, що створюють певні перешкоди для наступної адаптації у відносинах з батьками, що реагують на це афективним і суперечливим образом, ще більш не погоджуючись у думці один з одним. Так виникає патологічне коло порушених сімейних відносин.

Іншою немаловажною обставиною появи афективного відгуку дітей на характерологічно і невротично спровоковані вимоги є їхня невідповідність фактичному поводженню батьків. Це ілюструється прикладами, коли афективно-хитливі та егоцентричні батьки самі влаштовують істерики при незадоволенні дитиною їхніх капризів і у той же час жадають від неї слухняності і помірності в бажаннях; коли вони лякають дітей усілякими наслідками невиконання їхніх вимог і в той же час очікують від них впевненості в собі; коли батьки постійно спізнюються на прийом, але жадають від дитини педантичного дотримання режиму дня; коли мати скаржиться на нестриманість сина і постійно перебиває лікаря; коли батьки глухі до прохань дітей, але нетерпимі до їхньої упертості і т.д. У всіх цих випадках батьки «не помічають» у себе тих особливостей характеру і поводження, на появу яких у дитини реагують болісно. Більш того, вони проектують на дітей свої проблеми і переживають їх згодом разом з ними. Деяких батьків, особливо матерів, лякає в дитині не стільки відмінність від інших дітей, скільки те, що він відтворює їхні власні проблеми дитинства, з якими вони самі не справилися у свій час. Усвідомлення подібного взаємозв'язку і поява почуття провини є не тільки мотивом звертання за допомогою до лікаря, але і причиною переходу батьків в іншу крайність, коли вони йдуть в усьому назустріч дитині. Остання при цьому своїм афектом страху тримає батьків у якості своєрідних «заручників», компенсуючи багато з крайностей їх попереднього підходу. Подібна нестійкість та непослідовність батьків типові для досліджуваних родин дітей з неврозами.

Довгостроково існуючі і нерозв'язні проблеми взаємин батьків і дітей приведуть до емоційного стомлення і наростаючого почуття занепокоєння по обидва боки, підвищенню рівня збудливості при спілкуванні, коли «разом тісно, нарізно нудно». Це звичайно ті ситуації, при яких дитина і дорослий член родини відносно спокійні наодинці, але швидко збуджуються разом, особливо при включенні третього обличчя. Тоді вся група стає некерованою, а відповідальність за це зрештою несе одна дитина. Звичайно батьки в таких випадках скаржаться на підвищену збудливість дітей, але з'ясовується, що вона виявляється тільки вдома й відсутня у дитячих установах. Подібний дисонанс говорить про проблеми сімейних відносин і емоційний дискомфорт дитини в родині, що підлягає не глушінню за допомогою транквілізуючих засобів, а уважному розгляду і психотерапевтичному впливу на родину в цілому.

Розглянуті особливості відносин у родинах дітей з неврозами можуть бути згруповані в такий спосіб:

1. побудова відносин у шлюбі по типу невротично мотивованого взаємодоповнення при реальному контрасті рис характеру батьків;

2. особистісні зміни в батьків, а також невроз в одного з них, що передує виникненню неврозу в дитини;

3. інверсія подружніх і батьківських ролей;

4. утворення емоційно відособлених діад і блокування одного з членів родини;

5. тревожно-депримірованна емоційна атмосфера в родині;

6. підвищена емоційна збудливість і непродуктивні напруження в процесі спілкування в родині;

7. використання одного з членів родини в ролі «козла відпущення».

Якщо небажаність дитини частіше зустрічається в молодих батьків із ще не сформованим почуттям материнства і батьківства, то неприйняття індивідуальності дитини властиве більш «літнім» батькам, що мають домінантні, тривожно-недовірливі і гіперсоціалізовані риси характеру. Якщо молоді батьки прагнуть якомога раніше віддати дитину в ясла чи передоручити його своїм батькам, то «літні» батьки, навпаки, прагнуть ізолювати його від будь-яких позасімейних контактів, у тому числі від шкідливого, з їхнього погляду, впливу однолітків і нерідко користаються будь-як приводом, щоб не водити дитину тривалий час у дитячий сад чи школу.

Настановне відношення батьків у виді неприйняття і їх характерологічні особливості несприятливо відбиваються на любові до дитини. У більшості випадків вона носить принциповий характер, який виражається не зовні. Одна мати помітила: «Пестити не можна ні в якому разі, вони розбовтуються остаточно». Любов умовна, тобто дитина визнана і любима тільки тоді, коли вона виправдує підвищені очікування і вимоги батьків. До того ж вона має «власницький» характер. Батьки люблять не стільки саму дитину, скільки її відповідність своєму нав'язаному образу «я». Любов кон'юнктурна, оскільки на неї спроектовані відносини батьків у виді взаємних ревнощів і невдоволення один одним. Нерідко в ній також загострено (реактивно) зосереджується невикористаний потенціал любові батьків, їхня незадоволеність відносинами в шлюбі.

Тенденція до надмірно строгого, обмежуючого контролю виявляється в обох батьків, але більш виражена в матерів. Частіше обмежуються хлопчики, активність і рухливість яких, особливо в перші роки життя, дратують батьків. Подібний контроль, як і гіперопіка, може бути обумовлений невротичним станом батьків, але на відміну від гіперопіки він більш характерологічно мотивований, насамперед домінантністю (владністю) і негнучкістю мислення. Надмірний контроль виражається в прагненні батьків попереджати активність дитини, наказувати їй образ дій, обмежувати її самостійність, забороняти, часто карати, стежити за спробами дитини робити по-своєму, без міри квапити і підганяти її.

Варто помітити, що вимоги батьків можуть бути правильними у своїй основі, але неадекватними по манері вираження, чому в чималому ступені сприяє їхній невротичний стан. Болісно завищений обсяг вимог батьків і афективний спосіб пред'явлення змушують говорити про їх реактивний характер і розглядати як засіб неусвідомленої компенсації почуття незадоволеності собою і низьким рівнем самоприйняття. Таким чином, надлишкові і роздратовані-нетерплячі вимоги батьків виступають як мимовільний ритуал захисту «я» від власних проблем самоконтролю. Неможливість критичного визнання цих проблем і їхнього конструктивного подолання породжує почуття внутрішньої незадоволеності і занепокоєння, невдоволення собою, підвищення внутрішнього напруження і компенсаторну афективно-агресивну розрядку у виді «потоку» вимог, погроз, рад і розпоряджень. У цьому значенні нерозмірний, афективно-підвищений рівень вимог батьків, як і нетерплячість і непослідовність у спілкуванні з дитиною, можна розцінити як прояв невротично мотивованого типу реагування. Крім того, багато з крайностей ставлення матері, особливо вимоги педантичного дотримання режиму дня, є резидуальними проявами авторитаризму її матері, бабусі дитини. Усе це пояснює ефект «заданості» у вихованні, коли батьки чинять підкреслено «правильно», надто принципово. Якоюсь мірою вони розуміють неприродність свого відношення, але не здатні його перебудувати, як і запровадити свої принципи в життя.

Інша особливість виховання – це наявність у батьків ряду надто цінних ідей, що відбивають їх тривожно-недовірливі і паранояльні риси характеру. Тут і зверхцінний страх позбавитися впливу на дитину і паранойяльна переконаність у тім, що її потрібно у будь-що оберігати від усіх небезпек і труднощів життя, що на неї погано впливають інший з батьків й однолітки, що дитина не хоче йти їм назустріч (у той час як він фактично не може), що в неї немає сили волі, самостійності, що нею потрібно в усьому керувати, підкоривши її цілком собі і т. д.

Ще одна особливість – це мимовільне вселяння дітям почуття особистісної недостатності особливою манерою ставлення до них: «ти ніколи і нічого не робиш так, як потрібно», «у тебе одні крайності, ти не можеш обійтися без фокусів», «дивися, не зроби...», «якщо ти...» і т.д. Подібні висловлення викликають протилежний ефект, приковуючи увагу дитини і створюючи в неї нав'язливе бажання реалізувати заборону.

Тривожно-недовірливому настрою дітей часто сприяють необережні висловлення дорослих членів родини начебто: «лямблії вигнали, а вони уже встигли зробити ходи». «Зараження» емоціями страху і тривоги в домашніх умовах, що постійно відбувається, підтверджується посиленням занепокоєння в дітей після перерви в лікуванні, коли вони знову бояться заходити в кабінет лікаря, лякаються всього нового і несподіваного, у тому числі їм уже знайомих масок і ляльок, що зображують звірів.

Більшість батьків відчувають почуття провини і занепокоєння з приводу стану дитини. Але подібне усвідомлення приходить уже після появи в неї серйозних розладів, що нагадують батькам про їхні власні проблеми. Тоді невроз дитини виступає як своєрідний засіб більш адекватної «соціалізації» батьків, змушуючи їх критичніше відноситися до своїх дій і вчинків і сприяючи усвідомленню деяких недоліків їхнього характеру. Але це ще не означає, що батьки здатні перебудувати своє неадекватне відношення до дітей, тому що несприятливо складаються життєві обставини, на які вони часто посилаються, являють собою уже наслідок їхніх особистісних проблем і невротичної структури характеру. Звертає на себе увага більш повільний, чим звичайно, процес становлення їхніх подружніх і батьківських відносин. Тут позначаються травмуючий досвід відносин у прабатьківській родині, невротична структура характеру майбутніх батьків, наявність великого числа попередніх особистісних проблем.

Таким чином, батьки «переборюють» свою особистісну кризу, власне кажучи, ціною розвитку неврозу в дитини, який можна розцінити як клінічне відображення неадекватних способів вирішення батьками своїх особистих проблем. Мимоволі використовуючи дитину в якості «козла відпущення», зганяючи на ньому свою нервову напругу, свої взаємні образи і невдоволення, деякі батьки, особливо чоловіки, вірять, що це робиться для його ж блага, щоб він пройшов «сувору школу життя». Але, як уже відзначалося раніше, діти, що занедужують неврозом, не витримують надмірно різкого й інтенсивного тиску. Образно говорячи, вони «не гнуться, а ламаються» і, крім того, їм, як і батькам, потрібно трохи більше часу, щоб «дозріти» емоційно і сформуватися як особистість.

Розглянуті негативні фактори виховання в цілому виглядають у такий спосіб:

1. нерозуміння батьками своєрідності особистісного розвитку дітей;

2. неприйняття їхньої індивідуальності;

3. невідповідність вимог і чекань батьків можливостям і потребам дітей;

4. негнучкість у відносинах з дітьми;

5. нерівномірність виховання в різні роки життя дітей (ефекти батьківської депривації в перші роки і гіперопіка і надмірний контроль у наступному);

6. непослідовність у спілкуванні з дітьми;

7. непогодженість виховання між батьками.

Інші патогенні фактори виховання можуть бути згруповані так:

1. ефективність і нерівність у відносинах з дітьми;

2. тривожність;

3. феномен «прив'язування» – створення емоційної залежності дітей від батьків;

4. феномен «заміни» індивідуальності дитини характерологічно і невротично зміненим образом «я» батьків;

5. реактивно-захисний, невротично мотивований характер взаємодії з дітьми;

6. зайва принциповість у відносинах з дітьми, недовіра до їхнього досвіду, нав'язування думок і приниження почуття власної гідності;

7. індукуючий вплив на дітей патології батьків за допомогою механізмів уселяння, «зараження», ідентифікації і прихильності.

2.5. Патогенез неврозів у дітей

Вивчаючи родину як патогенетично зумовлюючий фактор, ми розглянули деякі сторони патогенезу неврозів у дітей у системі взаємозалежних клініко-психологічних проблем трьох поколінь, а також своєрідність раннього розвитку дітей, що занедужують неврозами, причини зниження біотонусу їхнього організму, зародження занепокоєння і зміни реактивності. Як уже відзначалося, головний психогенний фактор невротизації зв'язаний з порушеними сімейними відносинами і несприятливим впливом з боку батьків. Обмеження життєво важливих для дітей потреб розвитку, у тому числі потреби бути самим собою, потреби самовираження, а також потреб підтримки, любові і визнання приводить до виникнення внутрішнього конфлікту як головного джерела хронічної емоційної напруги. Психічна травматизація в родині збільшується гострими психічними травмами, викликаними переляком, конфліктними ексцесами, образами, незаслуженими покараннями, хворобою, розлученням батьків і т.д. Тоді загострюється і без того підвищена емоційна чутливість, підсилюється внутрішнє занепокоєння, ще більше знижується психічна реактивність. Даною несприятливою динамікою, а саме, психічною сенсибілізацією у відношенні будь-якої погрози, яка йде ззовні, порозумівається нестерпність зовнішніх негативних впливів, коли, наприклад, переляк, що проходить в інших випадках через якийсь час, у цих дітей займає ключове місце в переживаннях. Психічною сенсибілізацією пояснюються незрозумілі для навколишніх, парадоксально гострі афективні реакції на незначні по силі подразники: зауваження, зроблені спокійним тоном, одержання не тієї оцінки, що очікувалася, чи відсутність похвали. У своїй відповіді дитина виражає значимі для неї переживання, які потрібно зрозуміти і зробити з цього відповідні висновки. Однак подібний психологічний код поведінки дітей звичайно недоступний батькам. Характерологічно, невротично і конфліктно обумовлене нерозуміння батьками переживань дітей, особливостей формування їхньої особистості, неприйняття їхньої індивідуальності приводить до відсутності довірчих відносин між ними, зосередженню дітей на своїх проблемах, почуттю відособленості. Психогенно зумовлене підвищення уваги до себе в цій ситуації є психологічним механізмом захисту "я", який виявляється егоцентризмом та впертістю.

У підсумку загальний патогенез неврозів можна представити в такий спосіб:

1. зниження біотонусу і зміна реактивності в результаті дії захисних сил організму, що послабляють, анте- , пери- і постнатальних факторів;

2. своєрідність преморбідного розвитку у виді головним чином сензитивності і латентності, що подовжують процес соціалізації і підсилюють сприйнятливість до дії стресових факторів. Наявність важкосумісних сполучень деяких рис темпераменту і характеру, що порушують баланс взаємодії внутрішніх сил розвитку;

3. загострення конституціонально-генетичних особливостей під впливом стресових факторів;

4. формування невдалого особистісного досвіду, переломлюваного занепокоєнням, напругою й афективно-захисним типом реагування;

5. виникнення внутрішнього нерозв'язного конфлікту під впливом невдалого і драматично пережитого досвіду міжособистісних відносин і обумовлена цим дезінтеграція процесу формування особистості;

6. перенапруга психофізіологічних, адаптаційних можливостей організму і критичне наростання емоціональної напруженості під впливом стресових умов розвитку, подавленого зовнішнього вираження переживань і невирішеної особистої та сімейної ситуації;

7) «зрив» вищих нейрорегуляційних функцій з появою розгорнутої клінічної картини неврозу. У якості «пускового» фактора виступає гостра психічна травма. Під впливом дисстресу, що підриває захисні сили організму, декомпенсуються «місця найменшого опору» на органічно-дефіцитарному і конституціонально-генетичному рівні, у ще більшому ступені знижуються біотонус, життєва активність і віра в себе, зникає самобутність і припиняється процес творчого саморозвитку.

Представлена з позицій системного аналізу загальна схема патогенезу неврозу як психогенного захворювання особистості, що формується, може бути дуже різною при тих чи інших його клінічних формах.

ВИСНОВОК

Неврози в дитячому віці є клініко-психологічним вираженням проблем родини в трьох поколіннях: прабатьків, батьків і дітей. У цих поколіннях відбувається відносне зменшення виразності характерологічних змін, у найбільшій мері представлених у прабатьківській родині, і збільшення невротичних, емоційних у своїй основі і психогенних по своєму походженню змін особистості. Центром перехреста характерологічних і невротичних змін у родині є батьки дітей з неврозами.

Зміни особистості в батьків передують розвитку неврозу в дітей, сприяючи виникненню конфліктних відносин у родині і несприятливо відбиваючись на їхньому вихованні. У зв'язку з цим виділяються егоцентризм, що утрудняє прийняття дитини і його індивідуальності і емпатичний контакт із ним надалі; тривожність, що лежить в основі гіперопіки; внутрішня конфліктність, що ускладнює відносини в родині; а також зайва принциповість, що веде до негнучкості і надмірного контролю у відносинах з дітьми.

Головним патогенним аспектом відносини батьків є те, що вони мимоволі використовують дітей для дозволу своїх особистісних проблем і кризових ситуацій у родині. Тут і однобічне прив'язування дитини до себе, що запобігає страху самітності, і конфліктне неприйняття в ньому рис темпераменту і характеру іншого з батьків, гіперопіка, що зменшує почуття занепокоєння, афективність у спілкуванні з дітьми, що розряджають емоційну напругу батьків.

Особливого значення набуває паранойяльний настрой батьків, що має своїми передумовами авторитарні риси особистості прабатьків (в основному в бабусі дитини по лінії матері) і спільні з прабатьками гіперсоціалізацію, сензитивність, тривожність. Якщо гіперсоціалізація і сензитивність тією чи іншою мірою властиві обом батькам, то тривожність – переважно матері, батьку ж більш властива помисливість. Разом це утворить тривожно-недовірливу констеляцію рис характеру батьків.

У плані виховання авторитарність прабатьків позначається в батьків беззастережним нав'язуванням своєї думки, гіперсоціалізація – надмірною принциповістю у відносинах з дітьми, сензитивність – схильністю до утворення рудиментарних ідей відносин у виді недовірливості і сторожкості до власного досвіду дитини, до впливу на неї однолітків і вихователів, підвищеної уразливості у взаєминах з нею, ревнощів до уваги іншого з батьків. Тривожність звучить у захисті дитини від невротично уявлюваних небезпек, помисливість – у ритуально-педантичному приреченні його способу життя. Чим вище тривожність матерів і чим вони старше за віком, тим більше тривожність у дітей, виявляється клінічно неврозом страху і неврозом нав'язливих станів. У той же час пунктуальність і педантичність батьків корелюють зі ступенем виразності в дітей психомоторних розладів (у першу чергу нав'язливих тиків).

Невротична, здебільшого тривожна, основа паранойяльного настрою мотивована травмуючим життєвим досвідом батьків у минулому, низьким ступенем їхнього самоприйняття в сьогоденні і прагненням запобігти подібного досвіду у дитини в майбутньому. У підсумку паранойяльний настрой батьків являє собою не тільки характерологічне, але і невротичне утворення в їхній особистості, будучи сплавом цих утворень у вивчених нами трьох поколіннях родини.

Основна патогенна роль паранойяльного настрою батьків полягає в недовірі до можливостей дитини, його досвіду формування «я», що приводить до неприйняття його індивідуальності, невідповідності вимог і чекань батьків реальним можливостям дітей, їхнім віковим потребам, найбільш адекватному для них ритму і темпу психічного розвитку. Недовіра до дитячого досвіду , що формується, неприйняття її індивідуальності і невідповідність виховання віковим можливостям і потребам розвитку разом з конфліктними відносинами в родині являють собою головні психотравмуючі аспекти існування дітей у родині.

Нав'язування батьками своєї характерологічно і невротично зміненої «я-концепції» і виникаючий внаслідок цього внутрішній конфлікт у дітей складає сутність психогенного механізму походження їхнього неврозу, коли вони сприймають досвід, що нав'язується, як неприродний для них, несумісний з можливостями і потребами розвитку і як такий, що відрізняється від норм спілкування, прийнятих серед однолітків, тобто від «я-образа» – представлення про себе, з погляду інших. Нав'язаний досвід не може бути відторгненим зусиллям волі. Його можна пережити, як це відбувається в досліджуваних нами випадках, чи перехворіти їм, коли він, подібно сторонньому тілу, може бути відторгненим за допомогою неврозу, вираженням чого є афект – емоційний розлад.

У психологічному відношенні невроз – парадоксальний засіб рішення проблем, реактивно-захисний спосіб їхньої переробки, неусвідомлювана спроба позбутися від них і знайти внутрішню рівновагу. Нездійсненність такої спроби породжує песимізм, невір'я у свої сили й особистісний регрес. Замість властивих дітям довірливості, наївності і безпосередності розвиваються недовірливість, сторожкість і страх, що представляють собою неадекватну форму пристосування до дійсності, основу для тривожно-недовірливого і паранойяльно-захисного розвитку їхньої особистості і, створюють серед однолітків думку про таких дітей як про «недотрогах».

Отже, психогенні зміни особистості дітей обумовлені невдало і драматично пережитим досвідом міжособистісних відносин, відсутністю можливості створення прийнятної «я-концепції» з нестійкістю самооцінки, яка випливає з цього , хворобливо-чуттєвим, емоційно-хитливим і тривожно-невпевненим «я». Подібний психогенно перекручений образ «я» відрізняється від сформованого образа «я», ідеального стандарту і стандарту культури і свідчить про невротичну дезинтеграцю процесу формування особистості дитини, його маргінальної, суперечливої внутрішньої позиції. Невротична дезинтеграця «я» переживається спочатку як неможливість відповідати вимогам і чеканням батьків і залишатися в той же час самим собою, надалі – як невідповідність нормам спілкування, прийнятим серед однолітків. Невирішений характер цього внутрішнього протиріччя як джерело постійної афективної напруженості і занепокоєння декомпенсує захисні сили організму, його активність і життєвий тонус. У цих умовах наростає афективна нестерпність складних життєвих ситуацій, обумовлена психотравмуючим життєвим досвідом, занепокоєнням і страхом зміни «я» і виявляється тривожно-недовірливим, афективно-нетерплячим і захисно-егоцентричним стереотипом особистісного реагування.

У результаті, невроз як хворобливо-захисна форма реагування на афективно пережиті і нерозв'язні проблеми розвитку, вираження і визнання свого «я» знижує творчий, емпатичний потенціал особистості, ускладнює адаптацію серед однолітків і утрудняє подальше прийняття ролей.

Ключовими питаннями патогенезу є тісно зв'язані між собою паранойяльний настрой батьків, страх зміни «я» у дітей і нерозв'язна для них проблема «бути собою серед інших». Якщо паранойяльний настрой батьків виявляється недовірою до дітей, то наслідком цього буде недовіра дітей до себе, що виражається непевністю у своїх силах і можливостях. Зневіра в собі, або низький рівень самоприйняття, породжує недовіру до інших, до нового досвіду, нездатність до змін, що знаходить своє відображення в страху зміни "я". Недовіра до себе (невпевненість) та недовіра до інших (страх зміни "я") створюють нерозв’язну для особистості проблему "бути собою серед інших".

Без надання відповідної психотерапевтичної допомоги психогенні порушення в формуванні особистості дітей стають стійкими, егоцентрично загостреними та гальмуючими рисами характеру, що сприяє виникненню у них в подальшому під впливом тих чи інших життєвих труднощів афективно нерозв’язних проблем спілкування та розуміння інших людей, які, в свою чергу, можуть мати несприятливий вплив на взаєморозуміння у шлюбі та виховання дітей. Розірвати це замкнене коло можна тільки широким комплексом соціальних, медико-педагогічних, психопрофілактичних та психотерапевтичних заходів, враховуючи організацію спрямованої психотерапевтичної допомоги дітям та підліткам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Обозов Н.Н. Межличностные отношения. – Л., 1979.

2. Мясищев В.Н. и Карвасарский Б.Д. Некоторые теоретические и практические выводы из изучения 1000 больных отделения неврозов. – Журн. неровапотол. и психиатр., 1967, в. 6, с. 897-900.

3. Мягер В.К. Общие принципы и методика семейной психотерапии у больных неврозами. – В кн.: тезисы докладов конф. по психотерапии. – М., 1973.

4. Мишина Т.М. Психологическое исследование супружеских отношений при неврозах. – В кн.: Семейная психотерапия при нервных и психических заболеваниях. – Л., 1978.

5. Захаров А. И. К изучению роли аномалий семейного соспитания в патогенезе неврозов детского возраста. – В кн.: Неврозы и пограничные состояния. – Л., 1972.

6. Осипова Е. А. К вопросу о значении возрастного фактора в построении психических отклонений в дошкольном возрасте. – Сов. невропатол., психиатр. и психогиг., 1932.

7. Сухаревой Г. Е. и Юсевич Л. С. Психогенные патологические реакции (неврозы). – В кн.: Многотомное руководство по педиатрии, т.8. – М., 1965.

8. Rogers C.R. Client-centered therapy. – Boston, 1987.

9. Карандашева Э. А., Мурзенко В. А. К клинико-психологической и биохимической характеристике фобического синдрома у больных неврозами. – В кн.: Неврозы и пограничные состояния. – Л., 1972.

10. Фелинская Н.И. Клиническая дифференциация пограничных состояний//Журн. невропатол. и психиатр. – 1976, в. 6, с 875-579.

11. Карвасарский Б.Д. Неврозі. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Медицина, 1990.