МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. Б. Хмельницького

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Психологічний феномен

материнської амбівалентності

студентки ІІ – В курсу

психологічного ф – ту

(заочна форма навчання)

Литвин Оксани Володимирівни

Науковий керівник:

асистент кафедри

практичної психології

Тен Алла Сергіївна

Черкаси 2004 рік

Психологічний феномен материнської амбівалентності.

ПЛАН.

Вступ.

І. Поняття амбівалентності, як психологічного феномену:

1. Суть амбівалентності почуттів, як психологічного феномену .

2. Складові амбівалентності почуттів.

3. Види амбівалентності особистості.

4. Типи особистісної дисгармонії за Ф.Ріманом.

5. Поняття амбівалентності особистості у психоаналітичній теорії особистості З.Фрейда.

ІІ. Психологія материнської амбівалентності:

1. Напрямки психологічного дослідження амбівалентності, в т.ч.

материнської.

2. Дослідження психології материнської амбівалентності у проблематиці фемінізму.

3. Психологічні (позитивні та негативні) аспекти відносин у системі “мати – дитина”.

4. Стандарт материнства – не усвідомлення суперечливості образа матері.

5. Провина – основа амбівалентності почуттів матері до своєї дитини.

6. Дискордантні прояви материнської амбівалентності: шизоїдний, депресивний, нав’язливий та істеричний типи.

7. Приклади взаємозв’язку поведінки матері з поведінкою дитини.

8. Сучасна переоцінка ролі жіноцтва, зміни у розумінні материнського покликання.

Висновок.

Вступ.

Суспільна проблема, її актуальність:

Нові економіко – суспільні умови обумовили збільшення інтересу до проблеми поєднання жінкою материнських, подружніх, професійних обов’язків. Такий психологічний феномен, як амбівалентність переживається у соціальному контексті, особливо під час становлення гендерної ролі матері. Материнство – це передусім зв’язок поколінь, тому материнська амбівалентність – проблема завжди актуальна, а сім’я виявляється однією з найголовніших людських цінностей, де формуються між особистісні взаємини “мати – дитина” та “жінка – чоловік”.

Мета дослідження:

Метою дослідження психології материнської амбівалентності є обґрунтування актуальності проблеми та розкриття її психологічних проявів, що сприятиме зміцненню сучасної української сім’ї за умов поглиблення наявної демографічної кризи. Материнська амбівалентність трактується як психологічний феномен особистості у проблемному контексті сучасних гендерних досліджень; аналізуються її формовияви у мотиваційній, афективній та поведінковій сферах особистості жінки.

Предмет дослідження:

Предметом дослідження є розкриття феномену амбівалентності як провідного механізму трансформації особистості упродовж її життєвого шляху та обґрунтування особливостей функціонування цього механізму. Усвідомлення та вільний формовияв суперечностей у сфері мотиваційної, афективної та поведінкової амбівалентності дає змогу особистості реалізувати потребу – прагнення близько приймати світ і позбутися страху знехтування фрустраційної толерантності, утвердити конструктивну, доброзичливу поведінку. Таке внутрішнє збалансування психологічного світу притаманне конкордатній, гармонійній особистості, у якої відповідні психічні складові врівноважуються та взаємо збалансуються завдяки посередній інтенсивності амбівалентності.

Об’єкт дослідження:

Об’єктом дослідження є розкриття феномену материнської амбівалентності. Амбівалентність як інтрапсихічний феномен високої інтенсивності високої інтенсивності є внутрішнім конфліктом, який переживається у соціальному контексті. Проблема материнської амбівалентності виявляється в усвідомленні і вільному прояві протилежностей, які дозволяють реалізувати: а) в мотиваційній сфері – потребу у прагненні до близькості з дитиною та позбавитись почуття провини, страху бути поганою мамою; б) в афективній – досягти реального переживання фрустраційної толерантності, утвердити бажання розмірковувати про свої відносини з дитиною; в) комативній сфері – прийняти конструктивну, доброзичливу поведінку та позбавитись імпульсивності, непослідовності агресивності. Така конкордантність (гармонійність, збалансованість) материнської амбівалентності сприяє жінці у переживанні материнського щастя, базується на особистісному зростання як матері так і дитини.

Дискордантність (дисгармонійність, незбалансованість) особистості жінки – матері виявляється здебільшого у депресивності, шизоїдності, нав’язливості, істеричності, коли зовні гармонійна материнська роль дається ціною значного емоційного напруження, внутрішнім конфліктом, спалахами агресивних вчинків.

Завдання які сприяють досягненню мети:

Досягненню мети дослідження сприяють такі завдання як збір, обробка літературних даних на задану тему, дослідження та аналіз вітчизняних та зарубіжних авторів, використання тексту та цитування першоджерел, перелік використаної літератури з психології.

Наукова гіпотеза:

У результаті своєї дослідницької роботи очікуємо розкриття феномену материнської амбівалентності, яке сприятиме подоланню консервативних соціально – психологічних стереотипів про материнство, які гальмують розвиток особистості жінки – матері, та гармонізації взаємин у суб’єктивних системах “мати – дитина” та “жінка – чоловік”, пропаганді сімейного, у тому числі материнського, дитячого щастя, яке є найфундаментальнішою людською цінністю сучасного суспільства.

І. Поняття амбівалентності, як психологічного феномену.

Упродовж останніх років Україна переживає становлення нової соціальної суб’єктивності. Поглиблюється системна криза усіх сфер суспільного життя, яка ускладнюється перманентною психологічною кризою. Серед громадянського загалу все більше переважає стан невизначеності, неусвідомленого страху, незадоволеності собою й оточенням, фрустрованість, соціальний песимізм, амбівалентність почуттів, тощо. Наявність наведених психологічних характеристик підтверджують численні показники соціологічних досліджень.

Відомі американські психологи Г.Нюнберг, Е.Фромм, К.Хорні [22] підкреслюють неподільний зв’язок між проблемами суспільства і психологічними станами індивіда, констатуючи такий фундаментальний факт: зростання драматичних колізій зовнішнього світу збільшує рівень особистісної амбівалентності. За словами Г.Нюнберга, остання завжди відображає тенденцію відкидати і приймати зовнішній світ, хоч важливе значення має рівень перебігу цього процесу [25, ст.90].

1) Суть амбівалентності, як психологічного феномену.

Термін “амбівалентність” ( із грецької amphi – навколо, біля, з обох сторін, двоїсте та латинською valentica – сила ) – складне поєднання протилежних почуттів, думок, бажань. У цих та інших визначеннях аналізованого психологічного феномена, акцент робиться на відношенні суб’єкта до об’єкта і його ставленні до самого себе або підкреслюються суперечливі стани емоційної і поведінкової сфер [ 14, ст. 480; 10, ст.752].

Критичний аналіз психологічної літератури показав, що термін “амбівалентність” – доволі важливе поняття у психоаналітичних теоріях особистості ( М.Кляйн, Ш.Магомет-Емінов, Г.Нюнберг, Ф.Ріман, Дж.Стівенс, З.Фрейд, А.Фрейд ) і гуманістичній психології ( К.Роджерс, Ф.Перлз, В.Франкл та ін. ). Різнобічна характеристика досліджуваного феномену [ 6, 7, 27, 28, 8, 17, 18 ] дає змогу визначити такі його змістові аспекти – складові:

1. одночасна подвійність явищ зовнішньої реальності, або внутрішнього світу: кожній базовій властивості для здійснення гармонії та рівноваги відповідає властивість протилежної ознаки, а кожній індивідуально-особистісній тенденції – антитенденція;

2. взаємонепримиренні протилежності мотиваційної, афективної, поведінкової сфер особистості характеризуються рівною чи майже рівною силою та обсягом: рівновага і сталість явища, які пов’язані з однаково наявним протиставленням тенденцій, полярних за своєю суттю;

3. співіснування протилежностей у формі амбітендентності, тобто єдності, свідомого та несвідомого, чим, власне, й відрізняються від внутрішньоособистісного конфлікту;

4. амбітендентність має помірний вияв, здатна до інтеграції, тому, становлення особистості проходить у конструктивному ритмоциклі; надмірна амбітендентність майже не інтегрується, тому розвиток особистості відбувається з переважанням дискордантних і навіть патологічних умов.

Отже, амбівалентність особистості – властивість, котра виявляється у співіснуванні рівних за потенційністю, взаємоприйнятних, протилежних бажань, почуттів, думок та дій до зовнішнього чи власного, внутрішнього світу, що феноменологічно закріплюється у мотиваційній, афективній та поведінковій сферах вітокультурного буття людини. Останнє і є визначальним складовим особистісної амбівалентності.

2) Складові амбівалентності:

- Мотиваційна складова проявляється у двомодальній, позитивно – негативній самоорганізації амбівалентностей [1,27], у відповідності з потребою в афімації, яка реалізується як прагнення до прийняття, з одного боку, і як страх знехтування – з іншого. К.Меррей, Г.Салліван, К.Хорні вважають, що зазначена потреба є високорепрезентативною, власне людською.

Індивід не може одночасно реалізовувати два різноспрямованих спонукання, здійснювати дії, котрі заперечують одна одну, без спеціальної керуючої системи, яка організовує пріоритети дієактивності. М.Ш. Магомед–Емінов сутність мотиваційної амбівалентності розуміє, як “циклічно нав’язливий процес, котрий складається зі спроб локального задоволення і часткового покарання”, підкреслюючи вирішальне значення Его–позиції (свідоме самостійне вільне я) у функціонуванні цієї складової амбівалентності. “Вона може продовжувати знаходитися у стані амбівалентного коливання, зробити вибір на користь одного з варіантів, або спробувати перейти до реалізації контакту без свідомого прийняття рішення” [6, cт.52]. На думку вченого, нормальна (конкордатна) амбівалентність передбачає усвідомлення мотивів, з’ясування ієрархічності їх зв’язків, тому виділяє спеціальні прийоми усвідомлення цих внутрішніх спонук: аналіз власних мотивів діяльності, спілкування, вчинків; дослідження мотивів за умов сторонньої участі інших з тим, щоб інтегрувати свідоме і несвідоме відповідно до індивідуальної потреба мотиваційної сфери.

Мотиваційна амбівалентність особистості, в якій інфантильна, неусвідомлена протилежність ( страх знехтування ) не усвідомлюється та не приймається, спричинює розвиток деформованої дискордантної її інтеграції з потребою вдатися до відповідної саморегуляції особистості ( коливання, імпульсивний вибір, перебільшене значення негативного, тощо ).

Конкордатна інтеграція (за Т.С. Яценко – вторинна інтеграція [12, cт.3-9]) мотиваційної амбівалентності полягає у прагненні задовольнити потребу у прийнятті себе шляхом усвідомлення інфантильної самоамбітендентності (страху знехтування).

- Афективна складова (потяги, емоції, почуття) амбівалентності передбачає існування одночасного переживання задоволення – незадоволення й обов’язково толерантність до цієї протилежної подвійності як спроможність особистості сприймати, усвідомлювати, інтегрувати властивості актуальної амбітендентності. Звідси походить здатність людини витримувати фрустрованість (незадоволеність) роздвоєних потреб, цінностей, ситуацій без внутрішніх руйнівних наслідків (наприклад, емоційного “жування”) і швидше виходити із фрустраційної толерантності (І.Френкель-Брунсвік, С.Розенцвейг) й водночас конкордатної амбівалентності [11, cт.30].

Фрустраційна інтолерантність (нестерпність амбівалентності) відрізняється від фрустраційної толерантності тим, що афективні протилежності інтегрують частково (дискордантна амбівалентність) чи повно (патологічна).

Вдалою є позиція В.А.Лекторського, який обґрунтовуючи різновиди толерантності (байдужість, неможливість взаєморозуміння, зневажливість, розширення власного досвіду і критичний діалог), розглядає її залежно від рівнів переживання [4, cт.289].

Справді, переживати фрустраційну толерантність на засадах роздвоєння можна свідомо, творчо, самостійно й у такий спосіб зменшувати у процесі внутрішнього критичного діалогу фрустраційну інтолерантність. К.Роджере про таке пише так: “...після психотерапії індивід здатний з більшою витривалістю і з меншим хвилюванням сприймати ситуації, що зумовлюють емоційний стрес та фрустрацію. Це проявляється навіть тоді, коли згаданий вид фрустрації чи стресу ніколи не мав місця у психотерапії. Більш ефективне управління фрустрацією – не зовнішнє явище, воно стосується самокерованих реакцій...”[29,cт.310]

- Поведінкова сторона амбівалентності особистості знаходить формовияв у площині внутрішньої боротьби між агресією та доброзичливістю. А.Маслоу і К.Роджерс, описуючи ворожість, ревнощі та інш., котрі виникають через неможливість задовольнити базисні потреби у коханні, захищеності і приналежності, не вважають агресію ядром психічного світу людини, тому що саме фрустраційні потреби здебільшого найпривабливіші для неї. Зокрема, К.Роджерс так пише про свою клієнтку: ”...ядро її “Я” не є ні поганим, ні жахливо грішним, а чимось позитивним. Під пластом поверхневої поведінки, який контролюється, під гіркотою і болем знаходиться позитивне “Я”, причому без будь-якої ненависті” [29, cт.146-147].

Найсильніша реакція на амбівалентність особистості – агресія, яка реалізовується як фізична чи словесна атака, спрямована на те, щоб знищити окремий об’єкт, або нашкодити йому. Амбівалентна агресія супроводжується почуттям роздратованості, гніву чи злості, які поперемінно спрямовані на зовнішні об’єкти та саму особу. Вона відіграє подвійну роль: сприяє усуненню перешкоди і зменшує емоційне напруження. Вибух гніву приносить афективне полегшення навіть тоді, коли амбівалентну перешкоду не можна усунути чи здолати. Якщо соціальні норми відчутно тяжіють над людиною, то агресія переміщується всередину її психоструктури, перетворюючись на самоагресію, котра супроводжується тривогою.

Руйнівний вплив амбівалентної агресії в поведінці проявляється, зокрема, у вигляді регресії, для якої показовими є неадекватні реакції (безпідставні крик чи мовчання). Негативні наслідки такої поведінки полягають у тому, що людина вперто повторює певні дії, незважаючи на те, що вони не дають позитивних результатів. Така впертість дратує навколишніх, оскільки не завжди сприймається як переживання труднощів.

Важливо, щоб оточення характеризувалося терпимістю, доброзичливістю. “Терпимість, як фундаментальна властивість особистості, - підкреслює А.А.Реан, - це не лише противага, чинник утримання агресії, а й антипод агресивності як особистісної готовності до агресії [26, cт.230]. Вчений аналізує сенсуальну терпимість, яка зводиться до підвищення межі особистої чутливості на різноманітні, у т. ч. Амбівалентні впливи. Диспозиційна терпимість, або доброзичливість, є взірцем поведінки гуманістичного світовідчуття.

Яким же чином доброзичливість перемагає агресію і стає конструктивною творчою поведінкою? Це пояснює концепція самотрансценденції людського існування (Ж.П.Сартр), яка отримала подальший розвиток у гуманістичній психології (А.Маслоу, В.Франкл). Ідея самотрансценденції відкидає агресію, тому що в контексті цього підходу вона, спричинюючи руйнівну дію, неминуче приводить до саморуйнування. Навпаки, само здійснення відбувається в позитивному ракурсі, коли повно реалізується тенденція соціумного утвердження людини (“Двері щастя відкриються назовні”) і вона стає сама собою. Це дає підстави констатувати такий факт: інтеграція поведінкової амбівалентності особистості може успішно здійснюватися на принципах самотрансценденції, тоді доброзичлива поведінка долає агресивну.

Проаналізовані основні складові амбівалентності особистості, можуть бути подані у вигляді моделі. Кожна складова має розглядатися у динаміці внутрішніх змін і перетворень. Вивчаючи особливості формовиявів складових, треба зважати на їхню неподільну єдність, оскільки не існує мотивації поза переживанням а вмотивовані емоції та афекти завжди мають поведінкове підґрунтя.

3) Види амбівалентності особистості:

Виділяють три види особистісної амбівалентності:

- конкордантно – гармонійний (протилежності повністю інтегровані);

- дисконкордантно – дисгармонійний (протилежності частково інтегровані);

- патологічна амбівалентність,

зокрема Л.М.Собчик вважає: “Якщо різноспрямовані тенденції присутні повноцінно, то внутрішня структура особистості буде конфліктною, а самоконтроль – не завжди успішним і результативним. Зовні гармонійна особистість може виявитися дискордантною, тобто такою якій зовнішні атрибути нормативної поведінки даються ціною значного емоційного напруження ... Це може конкретизуватися у спалахах поведінкових реакцій, агресивних вчинках. [9, ст.28]

Л.М Собчик також визначає поняття амбівалентності: це – єдність внутрішньо вагомих протилежностей, які формують дискордантний тип особистості, котрому властивий нормативний стиль поведінки на тлі неймовірно великих зусиль, що приводить до розвитку дискордантної амбівалентності як характерологічної властивості.

- патологічний (протилежності дезінтегровані та аналізуються почергово).

У дискордантних особистостей не виникає повної інтеграції гострих амбівалентних протилежностей на противагу конкордатним. Більш того, дезінтеграція цих протилежностей спричинює виникнення психічних деформацій і веде до патологічних станів.

Підґрунтям інтеграції слугує толерантність, а деінтеграції – інтолерантність. А.Б.Єсін розглядає “толерантність – інтолерантність” як загальну властивість культури окремої особистості, підкреслюючи при цьому роль здорової нетерпимості (наприклад, більша частина людства не могла, і досі не може прийняти менталітет і систему цінностей – фашизму). Інтолерантність пов’язана з конфліктами, починаючи з внутрішніх і закінчуючи війнами.

Інтолерантність дискордантних типів особистості характеризується тим, що деінтеграція веде до трансформації провідної потреби. Щоб не сталось так як у психічно хворих людей, коли по черзі актуалізуються амбітенденції, дискордантні особистості докладають неймовірних зусиль, щоб залишитись у просторі своєї провідної потреби. Однак у результаті провідна потреба деформується, а точніше трансформується. Наприклад, у шизоїдних особистостей провідна потреба до збереження цілісності Я стає потребою у самотності. Ця деформована провідна потреба підтримується особистістю через інтолерантність.

Таким чином, амбітендентність дискордантної особистості, формуючи трансформовану провідну потребу, призводить особистість до амбівалентності. Дискордантна амбівалентність є вистражданою рисою дискордантних особистостей (та й до того ж небажаною для процесу їх розвитку).

4) Типи особистісної дисгармонії (Ф.Рімана): шизоїдний, депресивний, нав’язливий, істеричний.

У теорії особистісної дисгармонії німецького психолога і психотерапевта Ф.Рімана, згідно з якою всі люди, у т.ч. психічно здорові і хворі, поділяються на чотири основних типи - шизоїдний, депресивний, нав’язливий, істеричний, у яких амбівалентність найбільш стійка [27, cт.336].

- Амбівалентність шизоїдної особистості, за Ф.Ріманом, - це єдність потреби у самозбереженні, самозадоволенні, з нав’язливим страхом перед потребою самовіддачі (довірою, дружбою, любов’ю). Самотність стає звичайною її квазіпотребою.

- Амбівалентність депресивної особистості – згусток потреби в об’єднанні з іншими та страху перед потребою індивідуалізації. Тут вже потреба в залежності та підтримці з боку оточуючих набуває статусу квазіпотреби.

- Амбівалентність психонав”язливої особистості – взаємо доповнення потреби в усталеності, власній безпеці і переживань страху особистої відповідальності. Врешті-решт потреба в усталеності поширюється на весь внутрішній світ людини і стає її квазіпотребою.

- Амбівалентність істеричної особистості – неподільна єдність потреби у свободі зі страхом перед реальністю. Потреба у необмеженій свободі не враховує реалій життя і стає квазіпотребою цього типу особистості.

У такий спосіб Ф.Ріман, виділивши, амбівалентність у кожному з чотирьох типів дискордантної людини, відстежив той чи інший перебіг деформаційних процесів.

Таким чином механізм “інтеграція – дезінтеграція” – це загальна психоорганізаційна засада, де амбівалентність є лише фундаментальною властивістю особистості, котра сприяє реалізації цього механізму.

5) Поняття амбівалентності у психоаналітичній теорії З.Фрейда.

Амбівалентність – протилежність установок, почуттів, імпульсів та емоцій, спрямованих на один і той же об’єкт. Це поняття було введене Е.Блейлером відносно до шизофренії, яка характеризується роз’єднанням свідомості хворого у результаті цього протиріччя по відношенню до об’єкту. Виділяють вольову, інтелектуальну та афективну амбівалентність. Е.Блейлер вважав, що може спостерігатися не тільки у шизофреників, а і у нормальних людей.

З.Фрейд розглядав амбівалентність як введену Е.Блейлером вдалу назву протилежних потягів, які часто виявляються у людини у вигляді кохання чи ненависті по відношенню до одного і того ж сексуального об’єкту.

У праці “Три нариси по теорії сексуальності” він писав про протилежні потяги, які поєднані у пари і відносяться до сексуальної діяльності людини. В “Аналізі фобії п’ятирічного хлопчика” З.Фрейд відзначав, життя почуттів у людей складається з протилежностей. Контрастні пари у сфері почуттів у дорослих доходять одночасно до свідомості тільки на висоті любовної пристрасті. У дітей вони можуть тривалий час співіснувати один з одним, як це спостерігалося, наприклад, у маленького Ганса, котрий одночасно любив свого батька і бажав його смерті. Вияв одного з амбівалентних переживань маленької дитини по відношенню до близьких йому людей не заважає прояву протилежного переживання. Якщо виникає конфлікт, то він, по Фрейду, вирішується завдяки тому, що дитина змінює об’єкт і переносить один з амбівалентних душевних рухів на іншу особу.

Будучи нормальним душевним явищем в житті людини, амбівалентність почуттів може досягти такого ступеню прояву, яку характеризує розвиток невротичних розладів. Як показав З.Фрейд, при фобіях (нав’язливих страхах конкретного змісту) ненависть, як одне з амбівалентних почуттів, протилежних любові, переноситься на заміщуючий об’єкт. У випадку маленького Ганса протилежні почуття до батька проявилися у подвійному відношенню дитини до коня.

У праці “З історії одного дитячого неврозу” З.Фрейд співвідносить амбівалентність з одночасним проявом у дитини пасивних і активних потягів. Аналіз випадку, названого ним “людиною-вовком”, дав змогу виявити картину співвідносності інтенсивної і довготривалої амбівалентності хворого з розвитком протилежних потягів, пов’язаних з активно-садистськими цілями і мазохистськими намірами.

Поняття амбівалентності використовувалося засновником психоаналізу і для розвитку такого явища як перенос, з яким має справу аналітик у процесі лікування пацієнтів. У багатьох працях він підкреслював подвійний характер переносу, який має як позитивну, так і негативну направленість. У написаній в кінці життя, але опублікованій після його смерті праці “Нарис про психоаналіз” З.Фрейд виділяв, що “перенос – амбівалентний: він включає в себе як позитивну (дружню), так і негативну (ворожу) позиції по відношенню до психоаналітика”.

Послідовники З.Фрейда внесли зміни у психоаналітичне розуміння амбівалентності. К.Абрахам пов’язував амбівалентність з фазою кусання, яка характерна для анальної стадії психосексуального розвитку дитини. В статті “Дослід описування історії лібідального розвитку на основі психоаналізу душевних розладів” він провів різницю між доамбівалентною (ранньою оральною) стадією, пов’язаною із смоктанням дитиною материнської груді, амбівалентною (пізньою оральною і анально-садистською) стадією, на якій спостерігається вороже відношення дитини до об’єкту, і постамбівалентною (фалічною) стадією, яка характеризується здатністю дитини до збереження, оберігання об’єкту від його руйнування.

Згідно М.Кляйн, сексуальний потяг людини амбівалентний за своєю природою. Він амбівалентний з самого початку і пов’язаний з протилежними установками людини, які направлені на володіння об’єктом і в той же час на його руйнування.

Поняття амбівалентності широко використовується в сучасній психоаналітичній літературі.

ІІ. Психологія материнської амбівалентності.

Амбівалентність – властивість особистості, котра виявляється у співіснуванні рівних за силою, взаємознищувальних і взаємозалежних бажань, почуттів, думок та дій до зовнішнього чи внутрішнього світу, яке виникає в мотиваційній, афективній і поведінковій сферах її життєактивності [10, cт.752].

Амбівалентність як інтрапсихічний феномен високої інтенсивності є внутрішнім конфліктом, який переживається у соціальному контексті, особливо під час становлення гендерної ролі матері. Материнство – це передусім зв’язок поколінь, тому материнська амбівалентність – проблема завжди актуальна.

1) Напрямки психологічного дослідження амбівалентності, в т.ч. материнської.

Психологічні дослідження амбівалентності можна умовно поділити на три напрямки.

Перший зосереджує увагу на психодинамічних аспектах амбівалентності (Е.Блейлер, М.Клайн, З.Фрейд, А.Фрейд), тому природно, що аналізована проблематика посідає помітне місце у психоаналітичних теоріях розвитку (К.Абрахам, Г.Блюм, Ф.Ріман).

Другий репрезентований дослідженнями амбівалентності як виду психологічного конфлікту (К.Левін, Н.Міллер), а також когнітивною концепцією ( Р.Браун, С.Осгуд, Л.Фестінгер) ,яка вивчає незадоволення потреби людського розуму в наступності, котра є основною передумовою амбівалентності.

Третій напрямок стосується досліджень амбівалентної поведінки як “неспроможності” прийняти рішення (Р.Баркер, М.Круг ман, Д.Роттер). Відтак психодинамічна теорія зосереджує увагу на конфліктних емоціях, програмуванні суперечливої поведінки та прийнятті рішень у випадку неспроможності та імпульсивності намірів і дій особистості.

З-поміж згаданих вирізняються роботи психологів [3, 9, 30], в яких досліджується амбівалентність цілісної особистості. Так А.Адлер, відмовившись від психоаналітичної теорії амбівалентності, розглядав цей феномен як нестійке відношення, спрямоване на уникання розв’язку значущої життєвої проблеми. Він описав особистісні вагання як показник амбівалентності перед життєвими труднощами, котрі створюються суспільством через відчуття власної неповноцінності [16, cт.125]. Е.Грізлі, Р.Паркер [30] описують материнську амбівалентність жінки як психологічний конфлікт у соціокультурному контексті. У загальній та віковій психології (Т.М.Зелінська, Т.Н.Лук’яненко) [3, 5] амбівалентність обґрунтовується також як властивість, котра притаманна і конкордатній, і дискордантній особистості.

Материнську амбівалентність традиційно досліджують психоаналітики ( К.Абрахам, М.Клайн, Р.Ковард, Г.Салліван та ін.), зосереджуючи увагу на її динамічному стані: полярність любові та ненависті є константною, хоч співвідношення між ними постійно змінюється. Ненависть пом’якшується Любов’ю, спричинює розгортання процесу інтеграції. Воднораз повна та незворотна інтеграція неможлива.

Г.Салліван вказує, що спочатку дитина розділяє світ не на світло і темряву, тата й маму, а на стан страху та його відсутність. Відповідно до цих переживань формує відчуття: “гарна мама” (стан відсутності страху) і “погана мама” (стан страху). Отож тривожна мати персоніфікується як “погана”, тому що постійно провокує тривогу доньки чи сина [31, cт.59].

Діти, здобувши перший досвід контактування, використовують навички, набуті у спілкуванні з матір’ю, у більш широкому соціальному контексті: бояться незнайомих людей і проявляють тривогу при розлученні з мамою, до якої сформувалася позитивна прихильність.

Мають рацію ті психологи (Е.Грізлі, Л.П.Обухова, Дж.Простер, Г.Крейд), які вважають найкращою множинну прихильність у колі родичів – батько, бабуся, дідусь, брати, сестри. “Якщо про дитину з моменту її народження піклується багато людей, то вона схильна, - пише Г.Крейд – ставитися до незнайомців і розлучення з батьками менш тривожно ..., тоді є певний досвід розлучення з кількома випадками щасливого з’єднання”. [23, cт.318-319]

Е.Фромм більше погоджувався з Г.Салліваном, ніж з З.Фрейдом, коли стверджував, що базою прихильності до матері є потреба у безпеці, а не потреба у сексі. Інцестуальний симбіоз, надмірна залежність від матері чи людини, яка її замінює, на думку цього вченого, виникає у дитини як природна прихильність до матері. Якщо індивід психологічно розвивається нормально, то вроджена тенденція зростати перемагає, в іншому разі переважає схильність до симбіозних стосунків, наступає втрата індивідуальності [цит. за 16, ст.658]. звідси рекомендації жінці-матері: стимулювати дитячий розвиток, створювати “конструкції, які підтримують” (прихильність до інших близьких людей), не втрачаючи провідної материнської участі у житті дитини.

2) Дослідження психології материнської амбівалентності у проблематиці фемінізму:

Дослідження психології материнської амбівалентності є найбільш плідним у проблематиці фемінізму. Протягом ХХ ст. у межах концепції фемінізму, яку дослідники умовно поділяють на три етапи, було намагання розв’язати як проблеми жінки, так і матері. Зокрема, більшість учених пишуть про першу хвилю фемінізму, - з початку і до середини ХХ ст., та другу – з початку 60-х років. Окремі дослідники виділяють ще й третю хвилю – з 90-х років минулого століття. Основною рисою першої хвилі був акцент на соціально-економічному та політичному рівноправ’ї жінок та чоловіків, коли жінку розглядали як об’єкт та жертву патріархального соціального порядку. К.Хорні пише: “Добре відомо, що наша культура – це чоловіча культура, а тому несприятлива для розкриття жіночої індивідуальності. Неважливо, що жінку можуть високо цінувати як матір, або коханку, і все ж у духовному та загальнолюдському аспектах, чоловіка завжди оцінюватимуть вище. Маленька дівчинка розвивається та росте, перебуваючи у тенетах саме такого розуміння”. [16, ст.192-193]

Друга хвиля – процес самоусвідомлення жінок, утвердження жіночої ідентичності, визнання їхньої відмінності від чоловіків і навіть конкретної унікальності представниць слабкої статі. Цей період називають революцією в соціології. Наприклад, у США в 1950 році 28% жінок із дітьми працювали за наймом, у 1968 ця цифра зросла до 68%. Наразі у США 2/3 всіх матерів працюють, що спостерігається у більшості західних країн. Зокрема, у Великій Британії у 1991 році майже половина жінок призупинила працю у зв’язку з народженням дитини, але повернулися до неї через 9 місяців після пологів. Це цифра, що подвоїлася вдвічі за останні 10 років [30, ст.85].

Воднораз це всього-на-всього констатація зміни усталених поглядів на материнство. Психологічно ж становище жінки у ролі матері не зазнало ніяких трансформацій. Панувала нав’язлива ідея про материнське щастя та невиразний страх, що нібито амбівалентність змусить жінок відійти від домашньої роботи та зайнятися складними й громадською діяльністю.

Третю хвилю фемінізму, що продовжується й нині, відображають у переорієнтації аналізу проблем із соціально-економічної площини у філософську, психологічну (М.Балтон, О.Воклей, Е.Грізлі, Р.Паркер). так перших два науковці свої праці присвятили жінкам-домогосподаркам, у яких всебічно дослідили природу амбівалентності. Результати їх пошукових зусиль, з одного боку, свідчать про задоволення 2/3 жінок – домогосподарок турботою про дітей, оскільки вони наповнюють сенсом їхнє життя і мають велику емоційну наснагу, з іншого – незадоволення і навіть роздратування від щоденної праці, яка перевантажує та ізолює жінку-матір від соціального життя.

Антоніо Менегетті [13, ст.47-49] вважає, що “...Сім’я являє собою відносну, але не абсолютну мету. Абсолютна мета природи людини є у тому, щоб стати особистістю. На перше місце ставиться реалізація душі, а таким чином в більшості випадків в тіні сім’ї жінка ховає свої глибинні проблеми. Виходить, що жінка, яка не реалізовує себе, як особистість може переживати почуття глибокого незадоволення, що спричиняє амбівалентність почуттів до своєї дитини та чоловіка.

3) Психологічні (позитивні і негативні) аспекти відносин у системі “мати – дитина”.

Р.Паркер звертає увагу на психологічні аспекти відносин у системі “мати – дитина”, напружене функціонування негативних та позитивних почуттів матерів до дітей [30].

Саме психічна реальність, а не ідеалізована материнська, дає істинне переживання материнського щастя, яке сприятливо впливає на емоційний розвиток особистості дитини. Тому не дивно, що сучасні західні психологи називають свої книги про материнство нетрадиційно. Наприклад, Д.Райлі обрав назву “Війна в колисці”, а психоаналітик Д.Вінікота у передтексті заспокоює своїх пацієнток фразою про те, що вони “достатньо добрі матері”.

“Я вважаю, - пише Р.Паркер, - що материнська амбівалентність, не зважаючи на страждання, або навіть завдяки їм здатна викликати у матерів трансформуюче-позитивний вплив і, як наслідок, сприяти ефективному виконанню будь-якої роботи [30, cт.14].

Цитована авторка особливо підкреслює творчу роль материнської амбівалентності. Зокрема, у ситуації, коли матері переживали провину, хоча їх ніхто не засуджував, вони могли вільно думати про свої негативні і позитивні риси, знаходити конструктивні рішення проблемних питань у взаємостосунках з дитиною, нарешті повно реалізовувати свої кращі внутрішні ресурси. Ці жінки ділились амбівалентними переживаннями в атмосфері підтримки, зокрема, в оточенні інших матерів або свого чоловіка, які їх розуміли, що й спричинювало впевнену свідому поведінку на тлі гармонійної, конкордантної амбівалентності. У зв’язку з цим доречною є теза Р.Паркер про те, що материнством керує фрустрація, яка викликає амбівалентність і відчуття реальності до себе та дитини. Але таким самим чином біль, переживання провини може призвести до уникнення обов’язку: небажання знати, думати про емоційні переживання, приймати та бути толерантною до них, що природно сприяє розвитку нетерпимості до фрустрації та втечі від материнської ролі. Інакше кажучи, якщо амбівалентність, на думку дослідниці, повно відкинута матір’ю, то вона не може примусити її думати про себе, дитину та їхнє гармонійне співжиття. Тому поле материнської амбівалентності досить широке – від творчого першоджерела до руйнівних здібностей.

На думку Антоніо Менегетті усі діти, особливо найбільш чутливі і розумні, формуються шляхом організмічної семантики материнського ядра, і стають материнською зовнішньою копією. Жіноча психологія, якою б вона не була, зумовлюється не стільки фрустрацією, обумовленою сім’єю, суспільством, чоловіком, скільки типологією діадичного симбіозу з матір’ю. Мати одночасно любить і ненавидить дитину. На думку автора ця ненависть більше стосується до дочки. А. Менегетті вважає: “Цю ненависть народжує уявлення про те, що народитися жінкою – це горе: “Бачиш, і ти народилася жінкою. Тебе також розчавить цей світ так само, як це відбулося зі мною, і ти приречена на невдачу як і я ! ” Любляча мати буде прагнути до відтворення через дочку втраченого рано власного дитинства, сприймаючи її як продовження себе і можливість втілення своїх мрій. У будь якому випадку – і через любов і через ненависть – мати завжди передає те, як вона прожила і вистраждала своє життя, а не те, що необхідне дочці, як особистості. У автора склалася думка, що жінки з’явилися на цій планеті, приховавши злість, настільки застарілу, що самі давно забули джерело її виникнення. “... Давня війна, минулий світ давно пішли у непам’ять, але жінки продовжують мститися, не помічаючи навколо сприятливих можливостей, котрими можна скористатися безкінечною кількістю засобів ...”. Жінкам необхідно визволитися від внутрішніх кайданів, які вони кують одна в одній. Не позбавившись глибинної діадичної залежності від матері, жінка ніколи не втілить свій потенціал, не реалізує свої можливості.

Мова не йде про Едиків комплекс який відкрив Фрейд, а про елемент, корені якого губляться у глибині століть і поколінь. А.Менегетті пише: “... Здається, що жінці необхідний цей театр, у якому вона повинна наслідувати сценарій. Заради вірності ролі жінка здатна зрадити своїм об’єктивним інтересам.

У основу усієї цивілізації була покладена сім’я. Жінка розглядалася, як продовжувачка роду, як об’єкт сексуального бажання, як мати родини. І сьогодні вона не в силах усвідомити свою духовну перевагу, побачити у собі особистість, розум. До цих часів жінка ставить на перше місце гру у материнство і подружні стосунки.

Жінка, яка визволиться від кайданів і яка буде черпати сили з глибин власної душі, здатна реалізовувати нові інтереси, змінювати роботу, дотримуючись економічних, юридичних і політичних правил, так і вільно створювати саму себе.”[13, ст. 20-22] Цей погляд автора відповідає сучасній феміністичній течії у розумінні проблеми сім’ї, жінки, чоловіка та їх дітей.

4) Стандарт материнства – неусвідомлення суперечливості образу матері.

Для жінки головним суддею материнства є її чоловік. Якщо б чоловіки зрозуміли труднощі пов’язані з турботою про дітей, та повірили, що страх, фрустрація, імпульсивність, вагання – це цілком нормальні явища у такій ситуації, то вони б прийняли суперечливі, болісні переживання своїх дружин і тим самим певною мірою зменшили їх інтенсивність та негативні прояви. Примітивна віра чоловіка у те, що піклування про дітей саме по собі повинно давати задоволення, призводить до ускладнення перипетій материнської амбівалентності, особливо коли мати(дружина) переживає розчарування та гіркоту низьких взаємин. Жінка, із острахом хвилюючись через усвідомлення власної невідповідності материнській ролі, може спрямовувати злість на партнера – критика, передусім чоловіка. Водночас вона побоюється, що чоловік правильно оцінює ситуацію, визнаючи її поганою матір’ю. У цьому разі жінка спрямовує свою агресію на дитину. Р.Паркер справедливо і відверто пише, що поява дитини нерідко призводить подружню пару не до гармонії, а до взаємних образ і відчуття самотності. Прикро, але ненависть матері до свого немовляти може знищити любов як до дитини, так і до чоловіка. Буває навіть таке, що жінка приймає рішення розлучитися з чоловіком, для того щоб зруйнувати ситуацію, яка її мучить і травмує.

У своєму дослідженні Р.Паркер розкриває феноменологію материнської амбівалентності ґрунтовно і всебічно. Авторка розглядає проблеми матері та дитини неподільно, підкреслюючи право кожної сторони на гармонію і щастя. На сучасному етапі розвитку людства важливо, щоб потреби “її величності дитини” були замінені потребами, котрі спрямовані на розуміння бажань жінок, які, за звичай, турбуються про дітей та задають траєкторію їхньої долі.

Якщо б наша культура дозволяла матерям свідомо проявляти амбівалентність до своїх дітей без переживання провини та надмірної тривоги, то не було б тих руйнівних почуттів у матерів та їхніх дітей. Страх бути недоброю матір’ю розширює межі материнських страждань, посилюючи інтолерантність до переживання амбівалентності (особливо негативних проявів). Рольове покликання материнства важливо усвідомити і прийняти ще й суто психологічно, що дало б змогу жінці бути більш природною, брати участь у суспільно-політичному житті, розмірковувати над подіями, що відбуваються, приймати обдумані розв’язки буденних проблем і бути позитивно-послідовною. Тільки така жінка буде здатна до особистісного зростання не лише у розширенні сфери її життєдіяльності з поєднанням ролі матері та налагодження духовної близькості зі своєю дитиною, а й у спрямуванні на толерантність у ставленні до фрустраційних ситуацій, інтолерантність, котра утверджує переважання конструктивної агресії і доброзичливості у поведінці. Зазначені природні прояви материнської амбівалентності забезпечать умови для успішного засвоєння дитиною гуманістичної життєвої стратегії.

Представникам однієї родини здебільшого важко зрозуміти і прийняти те, що матері можуть одночасно і любити, і ненавидіти своїх дітей. Любов до дитини, безперечно, сприймають як природну рису материнства, її ж відсутність – як зраду, трагедію. На інтелектуальному та емоційному рівнях очевидно, що любов завжди пов’язана з ненавистю, але це традиційно не стосується материнської ролі, яка базується на ідеалі безмежної материнської відданості. Це - небезпечна ілюзія в ідеалізації материнства і водночас своєрідне “табу” вільного прояву амбівалентності, що призводить до затримки у розвитку взаєморозуміння матері і дитини.

Вітчизняна культура захищає себе від усвідомлення амбівалентності матері шляхом її ідеалізації чи паплюження: зганьблена мати – це та жінка, яка ненавидить, не любить власну дитину, ідеальна мати – постійна і ненаситна у своїй любові до дитини. У результаті материнський досвід подається як конструктивний і толерантний чи деструктивний та інтолерантний. Таке чорно-біле уявлення про материнство – надумане, не життєве, фантомне. Реально мати живе лише у соціально-психологічному форматі її ролі як вихідного середовища для дитини. [15, 23, 16, 19, 20]

Стандарт материнства у контексті визнання традиційно усталеного культурного тиску на жінку – всебічно відповідати ідеалам материнства – вона сама сприймає надзвичайно емоційно. На практиці така материнська позиція не дозволяє їй вільно і відповідально керувати амбівалентністю, примушує матерів не усвідомлювати суперечливий образ своєї амбівалентності, переживаючи біль за раптові спалахи некерованої агресії. Заборона на материнську амбівалентність змушує матір психологічно захищатися від власної деструктивності у ставленні до дитини, причому ця особливість її особистості посилюється у часі. Воднораз руйнується материнська толерантність фруструючих ситуацій, і тоді спостерігаємо негативні її прояви, починаючи з байдужого ігнорування потреб дитини та закінчуючи викиданням, спаленням чи іншим зживанням небажаного створіння, тобто знищенням самого життя власного дитяти як чогось непотрібного та небезпечного. Це вже патологічні прояви дискордантної хворобливої амбівалентності, які потребують проведення попереджувальної психологічної роботи спеціаліста.

5) Провина – основа амбівалентних почуттів матері до своєї дитини.

Кожна жінка-матір може згадати ситуацію, коли її дитина безупинно плакала, а вона трясла колиску чи ліжечко й, можливо, й саму дитину так, що згодом соромилася своєї люті. “Вина – це тягар, який людина повинна нести сама, але водночас – це також її обов’язок перед іншими людьми. Допоки ви, - пише К.Ізард, - не подолаєте провину, поки не виправите ситуацію і не відновите колишню довірливість у стосунках, ви будете відчувати це і як особисту біду, і як крах ваших взаємин з іншими людьми” [20, c.407]

Тетяна Зелінська описує такий випадок зі свого життя: “ ... Влітку, у нестерпне осоння молода мама настирно тягла асфальтним тротуаром свого малюка всупереч його бажанню. Він заливався сльозами, упирався ніжками, а вона, із блідим відчайдушним обличчям, проволочила його через “зебру” на вулиці міста. Машини не відразу зірвалися на зелене світло, пішоходи призупинилися в русі. Найімовірніше, що кожен згадував подібну ситуацію й імовірно, в малюкові “впізнавав” себе” [2, ст.19]

Шок від зустрічі з проявами некерованої деструктивної амбівалентності відкриває очі (але далеко не кожній жінці) на реальність материнської відповідальності. Багато матерів після таких випадків ще більше переживають тривогу і провину, їм здається, що вони погані матері. Ненависть і любов до дитини співіснують одночасно, зумовлюючи як їх розмежування, так і об’єднання в амбівалентність з високою мірою напруження.

6) Дискордантні прояви материнської амбівалентності: шизоїдний, депресивний, нав’язливий, та істеричний типи.

Мати, яка усвідомила амбівалентність до дитини, часто регресує до стану нав’язливості, істерії, депресії, шизоїда, створюючи тим самим непереборну стіну між дитиною і собою. Жінка-матір як представниця цих типів суб’єктивно почуває себе доброю, відповідальною, а дитину вважає поганою, котра заслуговує ненависті і фактично сприймається нею як негідний недоброзичливий опонент. Така “любов” до дитини, на жаль, не послаблює ненависті, що призводить до страху, ізоляції, самотності матері і дитини (шизоїдний тип особистості). Матір цього типу, можливо, залишить дитину, шукатиме кращого життя і ніколи не повернеться до неї (істеричний тип особистості).

Однак може бути і навпаки – мати постійно спрямовує негативні почуття, збільшуючи свою провину, і водночас ідеалізує материнську роль, а тому не довіряє дитину нікому, переживає безпідставний страх за свою, як їх здається, недостатню відданість нащадкові. Це провокує здебільшого конфлікт з чоловіком, тому, що нерівного суперництва мати рано чи пізно не витримує. Вона уявляє, що чоловік цікавіший дитині, та й батьківські обов’язки вдаються йому набагато легше, і в нагороду він отримує увагу дитини та її любов. Переживання небезпеки щодо несправедливої втрати прихильності дитяти, напівусвідомлена спроба позбутися провини внутрішньо спричинюють некеровану амбівалентність (наприклад кинути дитину на підлогу; вдарити її так, що залишається кривавий слід на тілі, тощо). У цьому випадку дискордантна, незбалансована материнська амбівалентність розвивається за нав’язливим або депресивним сценарієм.

тип особистості тип особистості

• депресивний - депресивний

• шизоїдний - шизоїдний

• істеричний - істеричний

• нав’язливий - нав’язливий

агресія, байдужість доброзичливість,

до себе, дитини, чоловіка толерантність до

себе, дитини, чоловіка

негативна дискор- конкор- позитивна

спрямова- -- дантна дантна -- спрямова-

ність особистість особистість ність

Взаємозв’язок розвитку конкордантності та дискордантності особистості і материнської амбівалентності.

Можливо передбачити докори усіх, хто не бажає визнати негативні прояви амбівалентності як реального феномену материнства. Табу на цю сферу традиційне, тому уявлення про ідеальне материнство у нашій ментальності – стереотипне, є продуктом патріархальної культури, створене під впливом самонавіювання жіноцтва і в кінцевому підсумку спричиняє шкоду особистісному зростанню як сучасної матері, так і розвитку її дитини. На переконання Т.Зелінської [2] материнська амбівалентність – явище природне, нормальне, вічне. Заборона на природне протікання позитивних та негативних переживань матері до дитини зумовлює їх посилення та завершується інтолерантністю, агресією установкою на негатив міжособистих взаємин. Ідеалізація материнства у реальному житті приводить як матір, так і дитину до дискордантності їхніх особистостей. Матері не завжди спроможні відверто зізнатися, що усталені й водночас обмежені соціальні зв’язки негативно впливають на їхнє психологічне здоров’я. Вочевидь не випадково, що саме за жінкою історично закріпилися не кращі стереотипи суспільної свідомості (“істеричка”, ”невротичка”, “психопатка” та інші). Більше того, культурна заборона материнської амбівалентності не сприяє реалізації ідеалу вічної материнської любові та єднання у діаді “мати-дитина”. Навпаки, дитина, повно приймаючи і переживаючи проекцію материнської психологічної організації, засвоює садистські та мазохистські дитячі імпульси як першопричину свого ставлення до людей і природного довкілля.

Шизоїдна особистість матері характеризується посиленням потреби у самозбереженні та самозадоволенні, що супроводжується відстороненням від близьких людських контактів (дистанціюванням, страхом), і самотність стає бажаною, звичною трансформованою потребою. Амбітендентність шизоїдної особистості – це, з одного боку, потреба у самозбереженні та самозадоволенні, з іншого – страх перед самовіддачею дитині ( довірою, симпатією, дружбою, любов’ю).

Інтолерантність шизоїдної особистості матері збіднює палітру виразних середніх, стриманих тонів і поділяє світ лише на чорне та біле. Емоційна холодність такої матері може досягти екстремальних розмірів. Жінка сприймає дитину, як загрозу для збереження цілісності свого Я, тобто самотності. Свою поведінку, своє ставлення до дитини жінка пов’язує з високими моральними цінностями, з своїм обов’язком виховати дитину як можна кращою людиною. Все, що воно робить, це для добра дитини. Але, якщо жінка з шизоїдною особистістю має чоловіка, який протягом тривалого часу підтримує з нею теплі контакти, сповнені симпатії, любові, доброзичливості, то прірва у їх міжособистісних стосунках поступово зникає, відбувається інтеграція агресивності, що дає можливість адекватного спілкування матері з дитиною.

Провідна потреба у депресивних особистостей – об’єднатися з іншими людьми, тому у них розвиваються прагнення до самовіддачі, довірливих близьких контактів, палке бажання любити і бути любимою дитиною, готовність замінити поняття “Я” на “МИ”. Через це така матір може входити в залежність від своєї дитини, або створює такі умови, щоб дитина повністю залежала від неї. Незадоволеність такої деформованої потреби супроводжується інтолерантністю до себе, до людей у формі збереження залежності, щоб відмовитися від відділення себе від дитини, а фактично відмовитися від індивідуалізації (від власного особистого життя). Матір з депресивною особистістю не може собі уявити, що дитина не настільки потребує близьких стосунків, як вона сама, що така надмірна турбота та опіка шкодить дитині.

Напруженість, конфлікти для жінки болісні й нестерпні, тому вона шантажем, або наріканням намагається відновити статус-кво, початкове ставлення до себе. Депресивна агресивність має непрямий характер – тужіння, скарги, нарікання, покірність, підвищена турботливість і т.д. Завдання з подолання дискордантної амбівалентності, депресивної особистості полягає у зміцненні Я, в індивідуалізації, в розширенні власних інтересів і т.д.

Дискордантна амбівалентність у особистості із нав’язливостями, супроводжується інтолерантністю, яка не призводить до інтеграції протилежних тенденцій. Наслідком їх розщеплення є те, що будучи принциповою в усьому, вона доводить потребу в особистій безпеці до абсурду, а природний порядок – до педантичності, необхідну послідовність і раціональність – до невиправної впертості, розумну економність - до скупості, здорову своєрідність – до виняткової примхливості аж до деспотизму. Свій внутрішній порядок жінка поширює на дитину. Свій фанатизм вона виправдовує високою мораллю. Нав’язливі симптоми, з самого початку призначенні для усунення страху за дитину, страху ризику при неправильному вихованні, страху особистої відповідальності за життя, здоров’я, майбутнє свого дитинчати, але поступово стають внутрішньо необхідними. Кожна нав’язливість має тенденцію до поширення на все нові сфери життя. Нав’язливі сумніви у найрізноманітніших варіантах (наприклад: “Чи правильно я виховую дитину? Чи здатна я бути гарною матір’ю) слугують захистом від небезпечної спонтанності та втрати контролю, що може супроводжуватися розкаянням.

Допомога особистостям з нав’язливостями полягає у тому, щоб вони могли усвідомити сутність нав’язливостей, які вони мають, і цим могли інтегрувати амбітенденції, тобто подолати дискордантну амбівалентність. Бажано використовувати принцип релятивізму (відносності) в різних формах психогімнастики, психотренінгу.

Істеричні особистості прагнуть до необмеженої свободи, до перемог, жадають усього нового та ризикованого. Такі особистості спрямовані на майбутнє, тому відкидають минуле, як неіснуючий баласт.

Незадоволеність ведучої деформованої потреби у необмеженій свободі супроводжується ухиленням від виховання дитини, тому, що вона заважає реалізовувати цю потребу (з її точки зору). Другий прояв інтолерантності матері з істеричною амбівалентністю полягає у тому, що провина за те, що відбулося, перекладається на інших, що веде до брехливості:(наприклад: дитина така, бо у цьому винен чоловік, бабусі, суспільство, хто завгодно, але не вона). Часто така жінка захищається від наслідків своїх дій і від реальності “втечею у хворобу”, щоб виграти час та уникнути відповідальності. І при цьому вона не робить висновків зі своїх розчарувань. Виникає амбітендентність особистості: з одного боку потреба у свободі, з іншого – страх перед реальністю та потреба жити в ілюзорному світі.

Агресія істеричної особистості має характер самореклами, слугує для збільшення та зміцнення її цінності, проти всього, що цій самооцінці заважає. Така мати безвідповідальна, по відношенню до своєї дитини, але завжди себе виправдовує.

Надання допомоги особистості з істеричним розвитком материнської амбівалентності полягає у тому, щоб сприяти формуванню у неї адекватних ролей, привчанні до порядку, послужливості, готовності до самопізнання та самообмеження. Це дає можливість жити у реальному світі, не відчувати перед ним страху. [5, ст. 25-32]

Охарактеризувавши психологічні особливості дискордантних проявів материнської амбівалентності (шизоїдної, депресивної, нав’язливої, істеричної), ми дійшли висновку, що у результаті інтолерантності до амбівалентності (сильних двоїстих протилежних потреб) виникає деінтеграція, і провідна потреба трансформується. Інтолерантність є критерієм амбівалентності дискордантної особистості, а її показники – прояви агресії та самовіддачі.

7) Приклади взаємозв’язку поведінки матері з поведінкою дитини.

А.Камю підкреслював, що установки набувають усвідомлення тоді, коли розглядаються у зіставленні із протилежними настановами. [21, ст.61] У повісті “Сторонній” він глибоко психологічно описує свого героя як безжалісно-байдужого до своєї матері. Та й власне життя йому також байдуже. Так, випадково опинившись там, де б’ють людину, він з нудьги бере участь у безглуздому вбивстві. Варто згадати Іудушку Головльова, героя повісті Салтикова-Щедріна “Пани Головльови”, який засвоїв стратегію життя своєї “мамочки” (вона свого часу позбувалася “непотрібних” родичів) і безжалісно позбувається її, коли та зістарілася.

Однак хочеться пригадати народну мудрість про жінку, яка вчасно зрозуміла взаємозв’язок своєї поведінки та поведінки сина. Вона годувала старого батька не за загальним столом та не з кращої миски. Але коли жінка почула від свого маленького сина, що він також її годуватиме окремо від сім’ї та готує їй дерев’яну миску, то миттєво змінила своє ставлення до батька, а відтак своє і синове майбутнє. Отож, тільки свідома, збалансована материнська амбівалентність дає змогу жінці прийняти обдумане, зважене рішення в будь-яких складних життєвих ситуаціях. Ось чому взаємостосунки у системі “мати-дитина” повинні формуватися у багатовекторному, гуманістично налаштованому, високодуховному просторі.

8) Сучасна переоцінка ролі жіноцтва, зміни у розумінні материнського покликання.

Феміністичний виклик ідеалізації материнства і переоцінка ролі жіноцтва за репродуктивним критерієм, очевидно, були неадекватно сприйняті, тому концепція амбівалентності не отримала широкої підтримки. Жіночий рух 60-х – початку 70-х років ХХ століття змінив у західних країнах підходи до розуміння материнського покликання, хоча у цілому він сприймався як бажання жінки залишити дітей, дім і чоловіка. У 90-х роках феміністичний рух посилив інтерес до реального досвіду материнства, але не забезпечив усвідомлення напруженого співіснування негативних і позитивних почуттів матерів до дітей як природне явище, яким можна свідомо керувати. Матері не будуть змінювати своє ставлення до власних вихованців доти, доки вони не зможуть вирішувати конфлікти, пов’язані з любов’ю та агресією до однієї і тієї ж дитини. Іншими словами, діти викликають настільки сильні негативні і позитивні почуття, що мати змушена усвідомлювати як свої агресивні появи так і свою здатність до любові та приязні. Доречною з цього приводу є думка А.Камю: “Досвід служить людині тоді, коли його усвідомлюють. Інакше він не має сенсу.” [21, ст.61]

Отже матерям потрібно допомогти спокійно обміркувати взаємостосунки зі своїми дітьми без почуття провини і використовувати амбівалентність збалансовано, свідомо та позитивно, без проявів агресії, інтолерантності, без бажання покинути чоловіка чи дитину. Безумовно, це сприятиме утвердженню неупередженого погляду на роль жінки в сім’ї, розумінню її турбот, проблем, переживань (наприклад, чоловік без примусу буде виховувати дитину, а жінка зможе переключитися на іншу роботу, відпочити), що більше гармонізує взаємини жінки та чоловіка, матері і дитини. Треба створювати в Україні не тільки політичні партії жінок а й жіночі клуби, асоціації та інші неформальні об’єднання, де б кожна жінка-матір могла обмінятися думками, почуттями і враженнями з проблем материнства, отримати чи надати іншим жінкам потрібну допомогу.

Висновок.

1) - Обґрунтована трикомпонентна структура особистісної амбівалентності: мотиваційна складова реалізує задоволення відповідно до потреби в афімації, афективна – виявляється як толерантність чи інтолерантність до фрустрованої потреби, поведінкова – знаходить суб’єктивне утвердження амбітендентності між агресією та доброзичливістю.

- Проаналізовані механізми інтеграції-дезінтеграції трьох амбітендентностей (конкордантна, дискордантна, патологічна) дали змогу виявити таку психологічну закономірність: чим більш збалансовані протилежності у внутрішньому світі, тим нижчий рівень (інтенсивність) амбівалентності, притаманний особистості.

- Найбільш стійкі психоформи фіксації амбівалентності властиві чотирьом типам особистості – шизоїдний, депресивний, нав’язливий та істеричний.

- психотерапія вищеназваних типів дисгармонійних особистостей особистостей має бути спрямована на зниження інтенсивності дискордантної амбівалентності, тоді як психотерапія дискордантних осіб – на більш повне самоусвідомлення проявів своєї амбівалентності.

2) – Материнська амбівалентність неоднаково виявляється в різних сферах особистості: в мотиваційній – це потреба у прагненні до близькості з дитиною та страх бути поганою мамою; в афективній – переживання фрустраційної толерантності та усвідомлення не конструктивності, інтолерантності; в когнативній – втілення в життєвий потік доброзичливої поведінки та усвідомлення своєї імпульсивності, агресивності.

- Конкордантна материнська амбівалентність можлива, якщо суспільство, і перш за все чоловік, сім’я, усвідомлюють як позитивну, так і негативну сторони її функціонування; це підтримує жінку і дає змогу подолати високу інтенсивність негативних та позитивних проявів цього феномена, свідомо розмірковувати над суперечностями свого внутрішнього світу і бути позитивно спрямованою на розв’язання проблем, які виникають у системах “мати-дитина” та “жінка-чоловік”.

- збереження гендерних стереотипів материнства веде до дискордантних проявів материнської амбівалентності в чотирьох її основних типах – шизоїдному, депресивному, нав’язливому та істеричному. Дисгармонійні життєві стратегії матері дитина приймає та втілює у подальшому житті. Сімейне виховання зреалізовує колоподібний цикл, відтворюючи міжособисті взаємостосунки із покоління в покоління. Материнська амбівалентність – це “солодке горе” романтичної трагедії материнства.

- треба створити такі соціальні інститути, де б реально можна було підтримати сучасні психологічні тенденції у розвитку материнства, та скерувати зусилля на подолання застарілих жіночих стереотипів. Сучасні мас-медіа покликані формувати життєздатний імідж жінки-матері, чітко окреслювати психокультурний простір взаємин матері і дитини, жінки та чоловіка, нарешті пропагувати сімейне, у т.ч. материнське, батьківське, дитяче щастя як найфундаментальнішу людську цінність.

Перелік використаної літератури.

1. Асеев В.Г. Мотивация поведения и формирования личности. –М.:МГУ, 1976 – 158с.

2. Зелінська Т. Психологія материнської амбівалентності. / Загальна психологія. 2002 №1 ст.19.

3. Зелінська Т. Амбівалентність особистості як психологічний феномен. / Психологія і суспільство. 2001 №3 ст.23 – 32.

4. Лук’яненко Т.Н. Психологічні особливості дискордантної амбівалентності особистості // Практична психологія та соціальна робота. 2001 №1 ст.25 – 26.

5. Лекторський В.А. О толерантности, плюрализме и критицизме. Философия, наука, цивилизация. Отв. Ред. Казютинский В.А. УРСС 1999 с.284 – 293.

6. Магомед Эминов М.Ш. Трансформация личности – М.: Психоаналитическая Ассоциация, 1998 – 496с.

7. Михеева И.Н. Амбивалентность личности: Морально психологический аспект. М. Наука, 1991, 128с.

8. Собчик Л.Н. Введение в психологию индивидуальности М.: Институт прикладной психологии. 1998 – 512с.

9. Собчик Л.Н. Методы психологической диагностики в 3-х т., т. 2.- М. 1990 – 87с.

10. Справочник по психологии и психиатрии детского и подросткового возраста. Под редакцией С.Ю. Циркина. СПб: Питер 1999 – 752с.

11. Тарабрина Н.В., Щеряков Г.В., Широков В.Д. Экспериментальное исследование фрустрации при истерии. / Клинико-психологические исследования личности / Л: ЛННИ психоневрологии, 1971 с.205 – 209.

12. Яценко Т.С. Інтеграція та дезінтеграція як механізм психокорекції / Педагогіка і психологія / 1996 №1 ст.3 – 9.

13. Антонио Менегетти Женщина третьего тысячелетия / ННБФ «онтопсихология» М. 2002 с.47 – 49, с.20 – 22

14. Блейхер В.М., Крук И.В., Толковый словарь психологических терминов. Т.1-Рн/Д: Феникс 1996.- 480с.

15. Блюм Г. Психологические теории личности. Пер. с англ.- М. «КСП» 1996 247 с.

16. Фрейджер Р., Фейдман Д. Личность; теории; эксперименты; упражнения. СПб: прайм – Еврознак, 2001 – 512 с.

17. Франкл В., Доктор и душа. – СПб: Ювента, 1997 – 285с.

18. Фрейд З. Остроумие и его отношение к бессознательному; Страх; Тотем; Табу. Сборник Мн. – ООО « Попури» 1998 – 496с.

19. Фромм Э. Мужчина и женщина. – М. Изд-во АСТ 1998 – 512с.

20. Изард К.Э. Психология эмоций. Пер с англ. СПб; Питер 2000 – 464с.

21. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. (пер. с франц. М.: Политиздат, 1990 – 415с.)

22. Карен Хорни. Психоаналитическая теория. Хрестоматия. Зарубежный психоанализ. – Питер, 2001.

23. Крейг Г. Психология развития. СПб; изд-во «Питер» 2000 – 992с.

24. Холл Кэлвин С., Линдсей Гарнер. Теории личности – М; КСП, 1997 – 720с.

25. Нюнберг Г. Принципы психоанализа и их применение к лечению неврозов: Московский ин-т общегуманитарных исследований. М. Изд-во ЭКСМО Пресс 1999 – 90с.

26. Реан А.А. Психология изучения личности. Учебн. пособия. СПб Изд-во Михайлова 1999 – 288с.

27. Риман Ф. Основные формы страха. Пер. с нем. М; Алетейс, 1998 – 336с.

28. Роджерс К.Р. Консультирование и психотерапия. Новейшие подходы в области практической работы. М. ЭКСМО – Пресс 2000 – 464с.

29. Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека; пер. с англ. М. Прогресс 1998 – 480с.

30. Pozsika Parker Mother love, mother hate. The power of maternal ambivalence. – New York, 1995 – 229p.

31. Салливан Г.С. Интерперсональная теория в психиатрии / Пер. с англ. СПб: Ювента, М.; КСП, 1999 – 377с.