РЕФЕРАТ

з педагогіки

на тему:

Роль Олександра Васильовича Духновича у розвитку педагоічної думки в Україні

План:

1. Життя О. Духновича

2. Його творчий шлях та суспільне життя

3. Педагогічні погляди:

а) Ідея народності виховання

б) Мета і завдання виховання

в) Дидактичні вимоги

г) Про вчителя

д) Виховання в сім”ї

4. Моє ставлення до О.В. Духновича і його діяльності.

Добу, в якій жив і творив один із визначних діячів-культорологів на Закарпатті Олександр Духнович, дослідники називали церковнослов’янськоруською. Одні письменники виступали з вимаганнями вживати в літературі церковнослов’янську мову, другі, як і О. Духнович, обстоювали „руську”, треті обороняли народну мову. О. Духнович виступав за релігійну і народну єдність, показав приклад змагання підкарпатських русинів до культурно-просвітньої та релігійної єдності з галичанами.

Духнович Олександр Васильович народився 24 квітня 1803 р. В с. Тополя в сім’ї священника. Письменник згадував, що по смерті батька дід розкрив йому таємницю їхнього роду: нібито один з предків був Черкаським князем, служив Петрові І, але, будучи замішаним у якійсь ворохобі проти царя, змушений був тікати. Таким чином і опинився в с. Тополя, там назвався Духновичем, став дякувати, згодом висвятився в Мукачеві на священника. Наскільки ця версія правдоподібна, сьогодні важко сказати. У новіші часи історією роду Духновичів займався вчений Іван Панькевич, який розшукав чимало документів про те, що рід Духновичів проявляє себе на Закарпатті в середині XVIII ст.

Мати Марія теж походила із священницької родини Герберіїв. Зрозуміло, що сімейний мікроклімат сприяв, за спогадом О. Духновича, вихованню „в руському національному дусі”. Згодом вихованням хлопця займався дядько Герберій, священик в Старині, а потім – дід, Іван Герберій, священик у Клокочові.

По закінченні сільської школи (1813) навчався в Ужгородській нормальній школі, гімназії. Після раптової смерті батька в сім’ї залишилося шестеро дітей, і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв „присвятити себе студіям землемірства”, був змушений послухатися матері й зайнятися богословськими студіями. Після філософських студій в Кошіцях та богословської семінарії в Ужгороді О. Духновича посвячено по целібату (неодруженим) у священики. Призначили його архіваріусом єпархіальної канцелярії в Пряшеві. Тут юнак жив у матеріальній скруті, і доведений майже до відчаю, наприкінці жовтня 1830 р. Подався до Ужгорода. Місцевий єпископ, котрий знав молодого Духновича ще з семінарії, радо привітав скитальця й призначив його священиком Мукачевської єпархії. Але пряшівський єпископ не давав згоди на звільнення, і О. Духнович фактично зостався без шматка хліба. Допоміг йому віцежупан Ужгородської жупи Степан Петровай: він найняв Духновича для навчання свого семирічного сина. В помешканні С. Петровая Духнович мав заробіток і харч протягом 1830- 1833 рр. Потім пряшівський єпископ Таркович змусив О. Духновича повернутися на старе місце под загрозою позбавлення сану священника. Через якийсь час його переводять до Біловежі, де він замешкав чотири роки, займаючись крім основної роботи вивченням ботаніки, городництвом.

23 квітня 1838 р. новопризначений єпископ Василь Попович запросив О. Духновича на посаду нотаріуса консисторії. Саме тут він опрацьовує численні архіви й багаті бібліотеки, збагачуючись знаннями. У січні 1844 р. його іменовано каноніком у Пряшеві, куди він переїжджає на постійне помешкання. Тут Духнович розгортає педагогічну культурно-освітню, літературно-видавничу діяльність. Цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців., видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предметі для майбутнього народнього музею, викладав російську мову, допомагав бідним студентам у навчанні. Був О. Духнович і депутатом до крайового сейму у Братиславі.

Революційні події 1848 -1849 рр. В Угорщині О. Духнович не сприйняв і не підтримав. Обстоював рівність і рівноправність усіх народів. 27 квітня 1848 р. „розлючені мадяри вхопили” Духновича як „якогось розбійника”; після 8-денного утримання в Кошиці його відпустили.

Помер Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві, де й похований.

Значний слід залишив О. Духнович на ниві народного просвітництва, зокрема в розбудові шкільництва. Відомо, що на початку 19 ст. На закарпатських землях не було жодного букваря, написаного для народних шкіл. Користувалися сербськими букварями, часословами та псалтирями, подекуди в нагоді ставали львівські видання українських букварів, різних читанок для початкових класів тощо.

Духнович сам „71 систематизував школу”. Першою його педагогічною і науковою працею була „Книжица читальная для начинающихъ”, що побачила світ у Будині і протягом 5 років витримала три видання.

З педагогічних видань мали неабиякий успіх книги „Маленькая библія сї картинками”, „Краткая землепись”, „Катехизис Литургический”, „Сокращенная грамматика письменнаго русскаго языка”, „Народна педагогіка” тощо. Укладаючи своєрідні підручники-антології народного досвіду, досягнень культури, усталених принципів народної моралі, О.Духнович часто звертався до уснопоетичної творчості, до кращих зразків писемної літератури. Власне, ця самовідданість, уболівання за пробудження національного духу, відродження прилучили О.Духновича не лише до написання педагогічних книг, а й до заснування літературних альманахів, народних календарів („Місяцеслови”), до підготовки та видання історико-філософських книг...

Народознавча діяльність О.Духновича проявилася в кількох напрямах. Він пробував займатися фольклорною практикою, але, як твердить М.Мушинка, записав усього 9-10 народно-пісенних зразків, що увійшли до другого тому зібрння Я. Головацького „Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Записи ці, на жаль, не мають достатньої наукової цінності, крім тих архаїчних пісень, що виходили з ужитку. Однак, Духнович записував прислів”я , загадки,приказки, перекази, легенди, народні оповідання, байки, які щедро використовував у своїх художніх творах.

О.Духнович був, по суті, засновником етнопедагогіки у загальноукраїнському масштабі ( основні принципи сформулював у „Народній педагогїї”. Він заклав основи закарпатоукраїнської етномедицини („Домашній лікар”, „Наказ врачебний”. „Рецепт к отвращенію разних болізней і к достиженію глубокой старості”), чимало зробив і в утвердженні народної кулінарії („О препітаніи в нужді”, „Хліб із пырниці”, „Брашно із свербогузи”, „Леквар із бузиновых, земляничних й речничных ягод»).

У духовній спадщині О.Духновича значний поетичний, прозовий, драматургічний доробок. Свою літературну діяльність майбутній літератор розпочав ще в 1829р. віршем „Ода на тріумф Ніколая, царя Россіи”, але активно почав виступати з творами з 1847р. Об”єктом поетичних зацікавлень найчастіше виступають Бог, народ. Є в нього також чимало патріотично-закличних пісень, елегій, байок, дидактичних віршів.

Поетичні твори релігійної тематики є також невід”ємною частиною поетичної творчості О.Духновича. Більшість із них написана в народнопісенній традиції, що дає змогу читачеві проникнути у внутрішній світ автора, осмислити його світоглядні традиції та естетичні ідеали.

За своїми філософськими поглядами Духнович був ідеалістом, але в окремих питаннях пропагував матеріалістичні положення. У суспільних поглядах він стояв на позиціях просвітительства. Освіту вважав най важливішим засобом перетворення суспільства, відкидав революційну перебудову суспільного ладу.На демократичних і прогресивних принципах тодішньої європейскої педагогічної думки О.Духнович розглядає дидактико-методичні питання педагогики. Так, у книжці „Народна педагогія” детально продумана і укладена в систему як організація шкільництва, так і саме навчання дітей у школі та за її межами. Ця система грунтувалася на активній участі школярів у навчанні та свідомій праці вчителів і батьків у навчально-виховному процессі, на глибокому усвідомленні, що саме освіта і добре виховання підростаючого покоління – то надійний національний фундамент нроду.

„Тут потрібно,- писав учений,- щиру мати волю, щоб кожен дітей маючи хотів їх просвіщувати, щоб священики сіє завдання усилювано виконували, щоб собі за перший обов”язок служби взяли освіту, но не тільки так налегко, но серцем і душою”, а дяки щоб „службу науки не так з обов”язку, як з любові кінчили”. Критично ставлячись до тієї когорти дяків, які „викручуються, що в них немає способу, їм не платить ніхто”, Духнович каже, що не треба чекати „мзду за сіє”, слід свідомо працювати для себе самого, для ближнього. „Ви, родітелі,- звертається він до батьків,- турбуєтесь про виховання дітей, яким ви дали життя; повинні ви дітей ваших особливо хлібом благонравія кормити, щоб вони стали гідними членами суспільства, щоб вони на користь суспільству росли; це тільки через добре виховання, через науку їм сотворите”.

Ідея народності виховання. З позицій вірності своєму народові Духнович розвивав у своїх творах ідею народності виховання. В умовах, коли частина закарпатської інтелігенції потрапила під чужий, угорський вплив і цуралася свого українського походження, він рішуче вимагав, щоб кожний учитель „в детях народолюбие возбудил и в сердце их закрепил любовь к своей народности”. Важливою ознакою народності Духнович вважав мову, виступав за те, щоб викладання в школах Закарпаття провадилося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу. На його думку, впливовим засобом у вихованні в дусі народності має також бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю. Вимоги Духновича щодо виховання в дусі народності не мають нічого спільного з шовінізмом, видатний просвітитель з повагою ставився до інших народів.

Мета і завдання виховання. У творах Духновича обгрунтована вимога виховання людини – громадянина і патріота, міститься заклик „силы человеческие, телесные и духовные, от природы данные, с молодости... сохранять и совершенствовать”. Відповідно до цих завдань, на його думку, повинно здійснюватися розумове, моральне і фізичне виховання дітей та молоді.

У процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і „лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту”. У початковій школі, на його думку, треба вивчати географію, ботаніку і зоологію, сучасні іноземні мові, землеробство, садівництво і бджільництво. Таке надто широке для початкової школи коло знань пояснювалося прагненням Духновича забезпечити в єдиному доступному для українського населення типі школи на Закарпатті грунтовну підготовку учнів.

Розумове виховання слід тісно пов’язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне і нечесне, наслідують в усьому високоморальних людей. Важливими завданнями морального виховання є також формування в учнів почуття патріотизму, таких якостей, як людяність, правдивість, дисциплінованість. Духнович особливо наголошував на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості. Людина, вихована поза працею, на його думку, є тягарем для суспільства, тому до праці треба підходити як до важливого засобу фізичного та інтелектуального розвитку, який „сили зміцнює” і „розум розвиває”. У зв’язку з цим Духнович розробив систему трудового навчання і виховання, приділивши велику увагу праці дітей і молоді в сільському господарстві.

Важливе місце в роботі школи повинно зайняти фізичне виховання як необхідна умова загартування і підготовки до трудової діяльності. Цьому має сприяти чітка система фізичних вправ: „природні” вправи (біг, лазіння, стрибки, купання в річці тощо); ігри, під час яких розвиваються не тільки тіло, а й розумові здібності дітей, а також спеціальні фізичні вправи.

Дидактичні вимоги. Духнович обгрунтував важливі дидактичні положення, викладені, головним чином, в його праці „Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских”. Великого значення він надавав наочності в навчанні, радив використовувати різні натуральні речі, картини, малюнки, карти та ін. Використання наочності в процесі навчання сприяє свідомому і успішному засвоєнню матеріалу, чого не можна добитись якщо учні не розуміють предметів та явищ, які вони вивчатимуть. Дбаючи про ефективність навчання, вчителі повинні порівнювати ті чи інші предмети або явища, вказувати на їх спільні і відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади. Заучування незрозумілого матеріалу завдає великої шкоди духовному розвиткові дітей.

Великого значення надавав Духнович доступності знань учнів, радив враховувати їх вікові і психологічні особливості при визначенні змісту навчання, застосувати для міцності засвоєння різні види повторення. Обгрунтовуючи принцип активності в навчанні, він розумів його як двосторонній процес, що включає в себе не тільки працю вчителя, а й активну діяльність учня.

О.В. Духнович дав багато порад, як організувати навчальний процес, рекомендував, зокрема, практикувати на уроці групову роботу учнів, поділивши клас на три групи (учні середніх здібностейнайбільш здібні, найслабші). На вчителя покладалося завдання працювати з цими групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити належний інтелектуальний розвиток кожного учня.

Про вчителя. Успіх у навчальній роботі великою мірою залежить від учителя, до якого Духнович ставився з особливою повагою. „Кто дал тебе воспитание, он больше тебе дал, чем тот, кто дал тебе жизнь” – так оцінював він благородне покликання вчителя, який повинен бути кращим, ніж художник, оскільки він будує не якусь „ламкую вещь, но человека”. Зважаючи на роль учителя, до нього требя ставити великі вимоги: він повинен мати справжнє покликання до педагогічної професії, добре знати предмет, якому навчає дітей, бути високоморальною людиною, вміти вибирати найкращі методи навчання, підтримувати дисципліну серед учнів. Хто не має цих якостей, той не може й думати про успіхи в своїй роботі. Разом з тим педагог не повинен в рамках своєї професії, а поширювати знання в масах.

Виховання в сімї. Ефективність праці вчителя значною мірою залежить і від того, як виховуються діти в сімї. Батьків Духнович називав першими наставниками своїх дітей, на них лежать великі обовязки: підготувати дітей до майбутньої трудової і громадської діяльності, виховати з них справжніх громадян і патріотів. Завдання батьків – дбати про фізичний розвиток дітей, прищеплювати їм необхідні гігієнічні навички, виховувати їх у дусі любові до праці. Батьки повинні давати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі.

Я вперше дізналася про педагогічну діяльніть О. Духновича коли почала виконувати цей реферат. На мою думку, ця людина просто надзвичайна. Так палко і захоплено присвятити себе праці педагога може не кожен. Я згодна з його поглядами щодо виховання дітей. Діти – це справді майбутнє країни, це майбутнє суспільство. Саме від виховання залежить те, в яку людину перетвориться дитинка в майбутньому і як далі будуватиметься наше суспільство і держава. А любов та шана до рідної країни, мови, культури – то невід’ємна складова справжнього вартого громадянина країни.

Олександр Духнович зостався в історії українознавства передусім як невтомний плугатар на ниві просвітництва, суспільно-громадської праці. Як справедливо зауважив Ю.Бача, Духнович безперечно належить до людей всеукраїнського виміру, він саме в цьому вимірі жив, творив і залишається для нас не для того, аби згадати це високе ім”я з нагоди ювілею. Такі постаті, як О.Духнович, важливі для нинішніх і прийдешніх поколінь саме тому, що на прикладах їхнього життя і діяльності маємо вчитися безкорисливо служити найвищим ідеалам рідного народу.

Список літератури:

1. В.А. Качкан, Українське народознавство в іменах

2. Історія педагогіки за ред. М. С. Гриценка