Курсова робота

З педагогіки

На тему: ”Професійна характеристика та особисті риси педагога”

ПЛАН:

1. Елементи педагогічної майстерності

2. Зовнішність педагога

3. Мова педагога

4. Педагогічна майстерність і творчість педагога

5. Структура педагогічної майстерності.

6. Шляхи формування педагогічної майстерності:

7. Література.

ЕЛЕМЕНТИ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ

Гуманістична спрямованість — найголовніша характе­ристика майстерності. Що становить спрямованість осо­бистості? Ідеали, інтереси, ціннісні орієнтації. Гуманіс­тична спрямованість — спрямованість на особистість іншої людини, утвердження словом і працею найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й стосун­ків. Це вияв професійної ідеології вчителя, його цінніс­ного ставлення до педагогічної дійсності, її мети, змісту, засобів, суб'єктів. Слід ураховувати той факт, що діяль­ність вихователя зіткана з педагогічних драм, якщо дра­мою вважати зіткнення думок, боротьбу за утвердження позиції. Причому, що вищий рівень майстерності, то чіткіша виявляються конфлікти, бо новизна систем, які пропонуються талановитими вчителями, часто натрапляє на опір сталих поглядів.

Подивімося, хіба це не початок драми? З чим іде вчи­тель на урок? Іде він з думкою "дати урок", виконати програму. Інтереси його — в тому матеріалі, якому буде присвячено наступні 45 хвилин. Іде на урок донецький учитель В. Ф. Шаталов, щоб допомогти кожному пере­можно вчитися... Йде вчитель-початківець, який заклопо­таний честю мундира і прагне над усе, щоб діти бачили в ньому вчителя, хоча не такою вже й значною є різниця між ними в роках...

Ішов колись на урок і директор Павлиської школи Ва­силь Олександрович Сухомлинський, щоб разом з діть­ми пізнавати красу слова, думки, життя, навчити їх жити серцем, рости громадянами.

Усі вони йдуть до школи, до дітей, але суть у тому, як співвідносяться особисті установки вчителя з головною метою виховання і на що спрямовані їхні думки, праг­нення, дії.

Отже, педагогічна спрямованість особистості кожного вчителя багатоаспектна. ЇЇ становлять ціннісні орієнтації:

• на себе — самоутвердження (щоб бачили в мені кваліфі­кованого, вимогливого, справжнього вчителя);

• на засоби педагогічного впливу (коли найважливіше для вчителя — програма, заходи, способи їх пред'явлення);

• на школяра (дитячий колектив в актуальних умовах — адаптація);

• на мету педагогічної діяльності (на допомогу школяреві в розвитку — гуманістична стратегія).

Для педагога про­відною є орієнтація на головну мету за гармонійної узгодженості всіх інших: гуманізації діяльності, гідного самоутвердження, доцільності засобів, врахування пот­реб вихованців. Лише за умови почуття відповідальності перед майбуттям, усвідомлення мети і великої любові до дітей починає формуватися професійна майстерність учителя.

Гуманістична спрямованість як надзавдання у повсяк­денній роботі майстра завжди визначає його конкретні завдання. Порівняймо дві позиції. У школі по радіо дізна­лися про думку семикласника щодо непорядків у шкіль­ній їдальні, яку хлопець висловив журналістові, коли той брав інтерв'ю у різних учнів. Думка семикласника Ми­ коли була критична, гостра, але висловлена від щирого серця. Директор виявив невдоволення через те, що "сла­ва" про школу рознеслася вранці по всій області. Марія Василівна, класний керівник, захистила хлопця, запропо­нувавши директорові разом з учнями обговорити проб­лему поведінки в їдальні, схваливши небайдужість Мико­ли і давши йому і його товаришам можливість обмір­кувати, як змінити обставини. Ми бачимо, що в одного педагога переважає думка про престиж закладу. І це бу­ло б добре, коли б через це не страждали учні. Другий учитель вболіває за розвиток учня, дбає, щоб критичний запал Миколи переріс у творчу енергію, щоб у нього формувалася громадянська позиція.

Гуманістична спрямованість педагога визначає стра­тегію його уроку: що на ньому головне — з'ясування біографічних відомостей про письменника чи роздуми про сенс життя, вибір долі, над чим замислюються й учні?

Якщо спрямованість педагога гуманістична, вона зав­жди виявляється як активна позиція. Проте нерідко трап­ляються й такі ситуації: завтра треба вийти з учнями на збирання помідорів, а вони не хочуть працювати, бо зі­брані вчора і позавчора овочі ще гниють у полі, їх не вивезли. І хоч учитель розуміє, що діти мають рацію, все ж наполягає: "Ви повинні вийти на поле, а коли виве­зуть -— то вже не ваша турбота". Якщо ти, вчитель, не маєш змоги змінити обставини, то що заважає сказати дітям чесно: тут коїться неподобство, — та й подумати, що слід зробити для врятування врожаю.

Гуманістична спрямованість є виявом здатності бачи­ти великі завдання у малих справах. Вона дає змогу оці­нювати свою діяльність з точки зору не лише безпосе­редніх, а й опосередкованих результатів, тобто тих пози­тивних індивідуальних змін у життєдіяльності і структурі особистості своїх вихованців, частковим організатором яких він є сам як особа, відповідальна за якість організа­ції виховного процесу.

Підвалиною педагогічної майстерності є професійна компетентність. Знання вчителя звернені, з одного боку, до дисципліни, яку він викладає, а з другого — до учнів, психологію яких мусить добре знати. Готуючись до уро­ку, вчитель обмірковує його зміст, методику, враховує особливості сприймання учнів цього віку, класу, власні можливості. Отже, зміст професійної компетентності — це знання предмета, методики його викладання, педаго­гіки і психології. Важливою особливістю професійних педагогічних знань є їх комплексність, що потребує від учителя вміння синтезувати матеріал для успішного роз­в'язання педагогічних задач, аналізу педагогічних ситу­ацій, що зумовлюють необхідність осмислення психоло­гічної сутності явищ, вибору засобів взаємодії. Розв'я­зання кожної педагогічної задачі актуалізує всю систему педагогічних знань учителя, які виявляються як єдине ціле.

Знання педагога — не сума засвоєних дисциплін, а особистісно забарвлена усвідомлена система, де є місце влас­ним оцінкам, критичним поглядам. "Головне в житті не саме знання, а та гармонія, яка виявляється, коли знання добре вміщені в душі, та філософія, яка визначає люди­ну, її світогляд".

Для того щоб викликати в учнів певне ставлення до предмета, обговорюваного на уроці, вчитель висловлює своє розуміння проблеми, свої міркування. Звучить; "Я гадаю..."; "Мені здається..." А буває й так: студент на педагогічній практиці точно передає думку з підручника, розповідає грамотно, послідовно, а власної думки класу не дістає у відповідь. Тут маємо відтворення почутого, не зігріте власними роздумами. Так, інколи вчитель забуває педагогічну істину: якщо сам не розкриваєшся перед уч­нями, не даєш їм проникнути у світ своїх почуттів, ду­мок, марно очікувати щирих відповідей. І таке навчання не є розвитком творчого потенціалу учнів, а перетворю­ється на тяжкий шлях "накопичення знань".

Майстерність педагога — в "олюднюванні", натхнен­ності знання, яке не переноситься з книг в аудиторію, а висловлюється як власний погляд на світ. На грунті про­фесійних знань формується педагогічна свідомість — принципи і правила, які є засадовими щодо дій і вчин­ків учителя. Ці принципи і правила кожний педагог ви­робляє на підставі власного досвіду, але осмислити, усві­домити їх можна лише за допомогою наукових знань, що потребують систематичного поповнення. Слід заува­жити, що складність навчання вчителя, набуття профе­сійної компетентності полягає і в тому, що професійне знання має формуватися водночас на всіх рівнях: мето­дологічному, теоретичному, методичному, технологічно­му. Це потребує розвинутого професійного мислення, здатності добирати, аналізувати й синтезувати здобуті знання у досягненні педагогічної мети, уявляти техноло­гію їх застосування.

Проте швидкість набуття майстерності не регламенту­ється лише накопиченням професійних знань. Справді, студентові, який добре вчиться в педагогічному вузі, не завжди легко на педагогічній практиці в школі. Є індиві­дуальні передумови успішної діяльності, стимулятори професійного зростання — здібності.

Отже, третім елементом у структурі педагогічної май­стерності є здібності до педагогічної діяльності. Вони залежать від особливостей перебігу психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Аналіз пе­дагогічних здібностей здійснено у низці фундаменталь­них досліджень.

Якщо говорити про генеральну здібність, що об'єднує всі провідні, то вона, на нашу думку, найточніше визна­чена Н. В. Кузьміною — це чутливість до людини, яка росте, до особистості, яка формується. Спираючись на дослідження, можна виокремити такі шість провідних здібностей до педагогічної діяльності:

1. комунікативність — професійна здатність педагога, що характеризується потребою у спілкуванні, готовніс­тю легко вступати в контакт, викликати позитивні емо­ції у співрозмовника й відчувати задоволення від спілку­вання;

1. перцептивні здібності — професійна проникливість, пильність,

педагогічна інтуїція, здатність сприймати і ро­зуміти іншу людину.

3) динамізм особистості — здатність активно впливати на іншу особистість;

4) емоційна стабільність — здатність володіти собою, зберігати самоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно від сили зовнішніх чинни­ків, що провокують емоційний зрив;

5) оптимістичне прогнозування— прогнозування роз­витку особистості з орієнтацією на позитивне в ній і пе­ретворення всієї структури особистості через вплив на позитивні якості;

6) креативність — здатність до творчості, спроможність генерувати незвичні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв'язувати проблемні ситуації.

Здібності до педагогічної діяльності можна оцінити залежно від того, як швидко йде професійне навчання.

Сфера впливу, поле тяжіння вмілого педагога поши­рюються передусім на нього самого. Самовладання, здат­ність до саморегуляції, емоційна усталеність особистості дають змогу володіти ситуацією. Визначаючи оптиміс­тичне прогнозування як одну з провідних професійно-педагогічних здібностей, ми водночас наголошуємо на зв'язку комплексу здібностей зі спрямованістю особис­тості вчителя. Професійний оптимізм є опертям на пози­тивне у становленні особистості будь-якої людини. "Вчи­тель не має права сказати учневі: "Ніколи..." — це слова народної вчительки Т. І. Гончарової.

Четвертий елемент педагогічної майстерності — педа­гогічна техніка як форма організації поведінки вчителя. Знання, спрямованість і здібність без умінь, без володін­ня способами дій не є гарантією високих результатів. Педагогічна техніка — це вміння використовувати пси­хофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою й уявою) і прийоми впливу на інших (вербальними і невербальними засобами).

Елементи педагогічної майстерності дають змогу з'ясу­вати системність цього явища в педагогічній діяльності. Високий рівень майстерності надає нової якості всій ро­боті педагога: формується професійна позиція, що аку­мулює в собі вищі рівні спрямованості, знань і готовно­сті до дії; розвинуті знання стають інструментом для самоаналізу і вияву резервів саморуху; високий рівень здібностей стимулює саморозкриття особистості, а вдос­коналення педагогічної техніки — пошук результату, адек­ватного задумові.

Критеріями майстерності педагога є доцільність (за спрямованістю), продуктивність (за результатами), діало­гічність (характер стосунків з учнями), оптимальність (у виборі засобів), творчість (за змістом діяльності).

В оволодінні майстерністю можна виокремити кілька рівнів.

Елементарний рівень. У вчителя наявні лише окремі якості професійної діяльності. Найчастіше — це володін­ня знаннями для виконання педагогічної дії, володіння предметом викладання. Проте через брак спрямованості на розвиток учня, техніки організації діалогу продуктив­ність його навчально-виховної діяльності е низькою.

Базовий рівень. Учитель володіє основами педагогічної майстерності: педагогічні дії гуманістично зорієнтовані, стосунки з учнями і колегами розвиваються на позитив­ній основі, добре засвоєно предмет викладання, мето­дично впевнено і самостійно організовано навчально-виховний процес на уроці. Цього рівня, як правило, до­сягають наприкінці навчання у вузі.

Доскналий рівень. Характеризується чіткою спря­мованістю дій учителя, їх високою якістю, діалогічною взаємодією у спілкуванні. Вчитель самостійно планує і організовує свою діяльність на тривалий проміжок ча­су, маючи головним завданням розвиток особистості учня.

Творчий рівень. Характеризується ініціативністю і твор­чим підходом до організації професійної діяльності. Вчи­тель самостійно конструює оригінальні педагогічне до­цільні прийоми взаємодії. Діяльність будує, спираючись на рефлексивний аналіз. Сформовано індивідуальний стиль професійної діяльності.

Завдання педагогічного вузу— допомогти студентові опанувати основи майстерності для усвідомленого і про­дуктивного початку професійної діяльності: сформувати гуманістичну спрямованість, дати ґрунтовні знання, розвинути педагогічні здібності, озброїти технікою взає­модії, підготувати до професійного аналізу великого ро­змаїття педагогічних ситуацій.

Зовнішність педагога

Існує низка специфічних професій, для представників яких зовнішність відіграє першочергове значення: диктор телебачен­ня, дипломат, актор, менеджер тощо. До них нале­жить і професія педагога. Зовнішність учителя вико­нує дещо специфічну роль, адже він має справу не просто із соціумом, а з учнівською юнню. Для неї пе­дагог — це своєрідний еталон, зразок для наслідуван­ня, тому зовнішність учителя має бути бездоганною у всіх відношеннях. Вона — складовий елемент педа­гогічної техніки, яка у свою чергу є структурним компонентом педагогічної майстерності. З огляду на це, очевидна пряма залежність між цими поняттями. Педагогічна техніка як вправність, що виявляється в умінні взаємодіяти з учнями, керувати власним пси­хофізичним станом та створювати свою зовнішність відповідно до вчительського призначення — тонкий інструмент впливу на суб'єктів виховання. Народна мудрість стверджує, що по одягу зустрічають, а по розуму проводжають. Все це правильно, але вражен­ня, яке справляє вчитель під час першої зустрічі зі своїми вихованцями, лишає незабутній слід у пам'яті учнів. Особливо, якщо це враження підсилюється подальшою аналогічною поведінкою педагога. Зро­зуміло, що вирішальну роль тут відіграє саме зовнішність. Як правило, учням потрібен певний час, аби розібратися, що ж криється за "одягом". Учите­леві ж важливо не втратити можливостей для вста­новлення дружніх стосунків з учнями, що є основою позитивної взаємодії.

Як засвідчують педагоги-практики, вплив учителя на учнів починається після першого візуального знайомства. Він, зрозуміло, не є прямий, але це не заперечує його значущості. Тому позиція має бути однозначною: зовнішність учителя — не дрібниця, це завжди важливо й актуально, це сходинка до успіху у справі виховання учнівської молоді.

Зовнішність учителя — явище інтегральне, адже інтеграція — процес зближення і зв'язку поряд із процесами диференціації. Вчитель впливає на учнів комплексом взаємопов'язаних елементів зовнішності. Культура і техніка мовлення педагога, культура і техніка рухів, одяг та культура і техніка догляду за своїм тілом — все це складники зовнішності. Кожен елемент зокрема має ряд компонентів, що складає системоутворюючу цілісність. Так, культура мовлен­ня — це інтонація, голос, дикція, дихання, тембр, темп, логічне структурування мовлення, гнучкість мовлення та ін. Культура і техніка рухів — то поста­ва, хода, жести, пластика, міміка, пантоміміка. Куль­тура і техніка догляду за зовнішнім виглядом — уміння доглядати за своїм волоссям, робити зачіску, добирати одяг та взуття, прикраси, аксесуари, парфу­ми. Це вміння доглядати за тілом (обличчям, руками, ногами). Тільки в поєднанні цих складових ство­рюється зовнішність, яка уособлює вчителя.

Прояв складників зовнішності носить дифе­ренційований, індивідуалізований характер. Особливе внутрішнє осяяння, що передається через погляд, жест, поставу, усмішку — все це робить учителя не­повторним. Як зайти в клас, привітатись із учнями, сісти, відкрити журнал, підійти до дошки, до учня — вся технологія поведінки базується на загальноприй­нятих вимогах. Проте в одних — це доречно, гарно, зрозуміло, естетично витримано і все в міру, в інших — не зовсім. Тобто, зовнішність залежить від окремо взятої особистості, від її внутрішньої педа­гогічної культури і притаманна саме їй. Таким чином утворюється вчительський імідж, який буває як пози­тивним, так і негативним. Мабуть, саме тому деяких учителів пам'ятають- все життя, а інших забувають, закінчивши школу. Ось чому природним у кожного вчителя має бути прагнення до ідеалу, гармонії та вдосконалення; без них людина неминуче деградує.

Не секрет, що діти хочуть мати вчителя із приємною зовнішністю, вихованого, з витонченими манерами, елегантно одягненого, із гарною модною зачіскою, привабливим макіяжем, бездоганно чисто­го і охайного. Навіть учні початкових класів легко вирізняють учителів і пишаються ними, запевняючи всіх, що у них "найкраща вчителька". А у підлітково­му віці простежується тенденція дещо зневажливого ставлення до вчителя, одягненого недбало, зачісаного за модою десятирічної давності, у якого руки вже забули, що таке манікюр, а обличчя — макіяж. Зви­чайно, можна якимось чином виправдати вчителя, який у вихорі повсякденних справ забуває про себе. Але варто згадати далекі і суворі 20—30-і роки, коли у закладах, де працював відомий педагог А.С.Макаренко, було правилом приходити на роботу у най­кращому одязі. За свідченням очевидців, їх роз­повідей, на урок не допускався вчитель у нечищеному взутті. Таких учителів А.С.Макаренко не визнавав вихователями учнів. На одній із лекцій він досить категорично зауважив: "Я глибоко пере­конаний, що краще зовсім не мати вихователя, аніж такого, який сам не вихований..." (Макаренко А.С. Вибр. тв. У З Т. - К.: Рад. школа, 1984. Т. 3. -С.56). Цілком поділяючи думку знаменитого педаго­га, вважаємо, що кожен учитель, незалежно від статі, віку, місця проживання, сімейних обставин, природ­них даних тощо, в змозі створити власну неповтор­ну зовнішність, якщо серйозно візьметься за цю справу. Зрозуміло, що самовдосконалення у цьому напрямку потребує певних особистих зусиль, деяких матеріальних затрат, але ми переконані, що це мати­ме благодатну віддяку. Акцентуємо увагу всіх учи­телів на зазначеній проблемі. Вважаємо, що немає меж для удосконалення.

На яких же принципах має базуватися самовдос­коналення вчителя у вказаному напрямку?

1. Комплексність. Необхідно відпрацьову­вати всі елементи зовнішності в комплексі, оскільки на тлі однобоких зрушень одразу чітко будуть помітні недоопрашовання в іншому аспекті. Наприклад, учи­тель, що дбає про свій зовнішній вигляд, отримує прекрасні результати (елегантний костюм, зачіска до лиця, майстерний макіяж тощо). Водночас, якщо він не володіє своїм голосом (говорить голосно або дуже тихо), то досить швидко зачарування вчителем розсіюється.

2. Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність жестикуляції, міміки, голо­су, постави, тобто все те, що відрізняє одного вчите­ля від іншого).

3. Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок уперед, до вершин майстерності.

4. Дотримання постійності у вияві оз­нак учительської зовнішності. Іншими словами, взявши на себе роль вихователя, педагог пам'ятає про це щохвилини і демонструє її через свою зовнішність незалежно від того, чи знаходиться він у безпосеред­ньому контакті з учнями чи ні.

5. Дотримання професійної куль­тури (інтелігентність, педагогічна етика, толерант­ність, педагогічний такт, емоційна стійкість, не­здатність зашкодити психіці дитини поглядом, жестом, мімікою, тоном мовлення та ін.).

6. Концентричність. Передбачає, що кож­не нове вміння, яке розвиває вчитель і яке поступо­во трансформується у звичку, має базуватися на по­передніх знаннях, уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому зв'язку.

7. Активність полягає в тому, що процес са­мовдосконалення — наслідок власної активності та ініціативи.

8. Цілісність — означає перехід від роботи з елементами із системними компонентами і системою в цілому. Вдосконалюючи складник зовнішності, вчитель паралельно вдосконалює техніку саморегу­ляції, взаємодії з учнями, застосовуючи набуті вміння на практиці. Це дає змогу підняти рівень пе­дагогічної техніки в цілому, що, безумовно, вплине на рівень зростання педагогічної майстерності.

9. Єдність особистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в умовах певної діяльності особистості. Без цього неможливо отриму­вати нові імпульси розвитку (генеральна ідея педа­гогічної майстерності, за словами Е.С.Барбіної, — дослідника феномена педагогічної майстерності).

10. Перспективність — бачення близької і далекої перспективи, робота на завтрашній день, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо самовдоско­налення.

За яких умов можна досягти мети, тобто створи­ти або удосконалити свою зовнішність, яка б пози­тивно впливала на суб'єктів виховання? Це можливо і цілком доступно кожному вчителеві, якщо:

1. Цілеспрямовано працювати над собою.

2. Мати велике бажання.

3. Дотримуватися вищезазначених принципів.

4. Створити власну програму дій.

5. Мати взаєморозуміння з педагогічним колективом.

6. Усвідомити необхідність самовдосконалення.

7. Є зразок — авторитетний педагог, що відпові­дає цим вимогам.

Якими шляхами і засобами можна подолати цю проблему?

Вважаємо, що кожен має йти власним шляхом, найоптимальнішим саме для нього. Пропонуємо найтиповіші.

1. Підвищення кваліфікації на курсах з проблем розвитку педагогічної техніки.

2. Добір та ознайомлення з відповідною літерату­рою, а також використання її в роботі.

3. Виконання спеціальних вправ.

4. Консультації візажиста, косметолога, стиліста, перукаря, манікюрниці, логопеда, хореографа, філо­лога, актора.

5. Придбання фена, манікюрного набору.

6. Організація в школі роботи студії моди за участю вчителів.

7. Проведення в школі масових заходів: "Конкурс елегантності", "Міс "Чарівність", конкурс бальних і сучасних танців, конкурс декламаторів, ораторів, де­монстрація моделей модного взуття, одягу, прикрас.

8. Започаткування роботи міні-салону краси за пільговими умовами для вчителів.

9. Організація роботи груп "Здоров'я", "Грація", "Аеробіка", секцій із шейпінгу тощо.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що проблема зовнішності вчителя не нова, проте досить актуальна, її вирішення залежить в першу чергу від учителя, який має прагнути до ідеалу.

Пропонуємо практичні рекомендації, які почина­ються із часток не і ні, тобто від протилежного: чого не має бути. Така форма подачі порад може допомог­ти запобігти помилкам, які нерідко зустрічаються в реальному житті.

1. У гардеробі вчителя не має бути ультрамодного одягу, незвичайний фасон якого відволікає увагу учнів, а також вбрання занадто яскравих тонів, що стомлює і дратує дітей.

2. Не варто навіть молодому вчителю з'являтись у школі в шортах.

3. Не втрачайте почуття міри: навчіться чітко виз­начати, коли необхідно одягати класичний костюм, коли робочий халат, святкову сукню, а коли — светр і джинси.

4. Не перетворюйтесь на "синю панчоху", тобто носіть той одяг, що вам до вподоби і до лиця: есте­тично витриманий, ошатний, модний, елегантний.

5. Не захоплюйтеся сіробуденним одягом.

6. Не забувайте, що одяг завжди має бути охай­ним, чистим, відпрасованим, зручним і не заважати працювати з класом.

7. Не носіть тривалий час один і той же одяг. Вар­то якнайчастіше "оживляти" його, комбінувати, при­крашати.

8. Не носіть взуття босоніж, на високих підборах,

бо його стукіт відволікає увагу учнів і, крім того, швидко стомлюються ноги.

9. Не знаходьтесь у приміщенні в теплих чобітках.

10. Ні в якому разі не перебувайте у приміщенні школи у головному уборі. Це стосується як чоловіків, так і жінок.

11. Не забувайте, що довге розпущене волосся за­важає під час роботи з учнями.

12. Неприпустимо вчителям чоловікам приходити до школи неголеними.

13. Не експериментуйте надмірно зі своїм волос­сям, аби химерні зачіски і часті зміни кольору не відволікали уваги учнів.

14. Не рекомендується прикрашати себе занадто дорогими і яскравими коштовностями чи біжутерією, які, до того ж, заважають працювати і спілкуватися з учнями (довгі сережки чи намисто, каблучки на пальцях, "музичні" прикраси).

15. Не варто користуватися дезодорантами, туалет­ною водою чи одеколоном з різким, сильним запахом.

16. Ніколи не підкреслюйте своєю мімікою та же­стами негативні сторони чи дефекти зовнішності, ха­рактеру і темпераменту учнів.

17. Ніколи не вказуйте на учня пальцем.

18. Не жестикулюйте надміру, бо жести мають ли­ше підкреслювати слово.

19. Не метушіться у класі, бо це дратує учнів.

20. Ніколи не обирайте "закриту" позу.

21. У роботі з дітьми уникайте пози "лева" чи "на­глядача", бо діти непогано читають мову жестів і вчи­телю варто її досконало засвоїти.

22. Не допускайте мовленнєвих шаблонів і ви­разів, слів-паразитів.

23. Не забувайте, що голос учителя має бути відкритим, виразним, гнучким, витривалим. У ньому має звучати впевненість, мажорність.

24. Не припускайтеся помилок в орфоепії.

25. Неприпустимо, щоб у вчителя були природні дефекти, які не можна виправити.

26. Не слід забувати, що людину, дитину легко образити не тільки словом, а й інтонацією.

27. Не дозволяйте собі спілкуватися з учнями мо­вою "суржика".

28. Не забувайте, що володіння словом, технікою вираження своїх думок, почуттів рідною мовою, різ­ними мовними стилями, технікою драматичного мов­лення, фонаційного дихання та дикцією потребує постійного вдосконалення шляхом спеціальних вправ.

Сподіваємося, що запропоновані рекомендації допоможуть учителям уміло та впевнено працювати над своєю зовнішністю, що дасть їм змогу на висо­кому рівні оволодіти педагогічною технікою.

Мова педагога

Складовою педагогічної майстерності вчителя є його мовлення. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв’язати різні педагогічні завдання: створити щиру атмосферу спілкування у класі, встановити контакт з учнями, зробити складну тему уроку цікавою, а процес її вивчення – привабливим.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості.

Володінню мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. А.С. Макаренко зазначав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість. Мовлення вчителя – це мовлення, пристосоване для розв’язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні.

Мовлення вчителя буває у двох різновидах – у монолозі (монологічне мовлення).

Найпоширенішими формами монологічного навчання вчителя є розповідь, шкільна лекція, коментар, пояснення, розгорнуті оціночні судження Діалогічне мовлення широкого представлення в різного роду бесідах з учнями, які будуються у формі запитань і відповідей.

Аналізуючи мовлення педагога, часто використовують вираз “комунікативна поведінка”.

В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою розуміють таку організацію мовлення й відповідно до нього невербальної поведінки вчителя. Яка впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери педагогічного спілкування, на характер взаємин між учителем та учнями, на стиль їхньої діяльності.

Комунікативна поведінка вчителя оцінюється відповідно до того, що і як він говорить, Які в нього тести, рухи, вираз обличчя, який підтекст мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані.

Педагогічна ефективність комунікативної поведінки вчителя передусім залежить від того, який стиль спілкування з учите притаманний учителеві, які в нього установки на взаємодію з учнями, якою мірою він відчуває психологічні особливості ситуації мовлення.

У вчителів, стиль спілкування яких з учнями будується на основі дружнього ставлення до них, комунікативна поведінка завжди спрямована на встановлення особистісного і пізнавального контакту, створення ситуації спільних роздумів і переживань.

Отже, рівень майстерності мовленнєвої діяльності вчителя визначається рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної поведінки.

Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені функціями, які воно виконує в педагогічній діяльності. Головними серед них виступають такі:

1. комунікативна – встановлення і регуляція взаємовідносин між учителем і учнем, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку учнів. Це одна з провідних функцій мовлення педагога. Її мета – допомогти вчителеві налагодити взаємодію зі своїми винуватцями, побудувати виховання (навчання на заходах співробітництва і співтворчості.

2. Психологічна – створення умов для забезпечення психологічної свободи учня, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; зняття соціальних затисків, які заважають цьому.

Тут йдеться про ситуації, коли виникає потреба психологічно захистити учня: підкреслити повагу до нього як особистості, піднести його авторитет, знати страх перед можливою невдачею, заохотити зусилля для досягнення успіху. Мовлення вчителя в цих ситуаціях може бути тим інструментом, за допомогою якого знімається невпевненість учня в собі, ініціюються його активність, творчість, вселяється віра в можливості самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності. Вибір мовленнєвих моделей учителем тут здійснюється не з позиції “ти повинен”, “зобов’язаний”, а з позиції “ти маєш право”.

3. Пізнавальна – забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації учнями, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань.

Матеріал, що його викладає вчитель, нерідко закріплюється надовго в пам’яті учнів саме завдяки особливостей його мовлення: зберігаються емоційне забарвлення голосу вчителя, його інтонації, ритміка, характер вимовляння окремих слів. Але педагогічна доцільність мовлення вчителя полягає в тому, щоб не тільки передати учням знання, а й сформувати в них емоційно-ціннісне ставлення до знань, викликати потребу керуватися цими знаннями у своєму житті, зробити їх основою власних переконань. Розв’язати це завдання вчитель зможе лише тоді, коли він буде не просто інформувати знання, а й вживати на свідомість, почуття учнів, спонукати їх до спів роздумів співпереживань під час сприйняття навчального матеріалу.

4. Організаційна – забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності учнів. Вона підкреслює роль мовлення вчителя у розв’язанні таких завдань уроку, як організація ефективного навчального слухання учнів, забезпечення оптимального темпу пізнавальної діяльності, творчого робочого самопочуття учнів на уроці.

У розв’язанні цих завдань велике значення має мовлення вчителя, стиль його комунікативної поведінки на уроці.

За яких умов мовлення вчителя може бути інструментом продуктивного розв’язання педагогічних завдань?

По-перше, професійне мовлення вчителя повинно відповідати вимогам культури мови. Це важливий показник рівня його інтелігентності, освіченості, загальної культури. Його умовою є знання мови, адже мовлення є засобом існування, використання мови.

Під терміном “культура мови” розуміють відповідність її не тільки сучасним літературним нормам (акцентологічним, синтаксичним), а й іншим якостям, які свідчать про її комунікативну досконалість. Це точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доцільність.

По-друге, професійне мовлення вчителя має бути своєрідною “словесною дією”, мета якої – здійснення інтелектуального, емоційно-вольового, морального впливу на учнів. Слово справжнього вчителя переконує, навіює, викликає в учнів відповідні почуття, формує їхнє ставлення до того, про що він говорить.

Третя умова ефективності професійного мовлення вчителя – його спрямованість, зверненість до учнів. Головна мета спрямованості мовлення – викликати учнів на діалогу з учителем, залучити їх до співпраці, створити атмосферу співроздумів і співпереживання.

Обов’язковою передумовою ефективності професійного мовлення вчителя є також володіння його технікою.

Компоненти техніки мовлення – голос, темп, дикція, інтонація – визначаються як акустична система відтворення людини людиною. Вони виконують при цьому важливі функції: створюють імідж людини, який закріплюється у свідомості довколишніх; дають змогу виявити психічну індивідуальність людини, визначити її емоційний стан.

Існуються такі шляхи у формуванні мовленнєвої культури:

1. Самоконтроль і розвиток культури мовлення, створення установки на оволодіння літературною мовою в різних ситуаціях спілкування.

Його суть полягає у вихованні звички і потреби в постійному навчанні і підвищенні рівня своєї культури мовлення.

Особливу увагу слід приділити питанням правильності і чистоти мови. Важливе значення тут має робота з тлумачними лексичними словниками, словником із словотворення та ін.

Важливо свідомо орієнтувати себе на оволодіння літературною мовою в найрізноманітніших ситуаціях – не тільки при розв’язанні ділових питань, проблем, а й у спілкуванні з друзями, батьками, незнайомими людьми.

2. Самоконтроль і розвиток умінь виразного мовлення.

Виразність мовлення досягається вмілим інтонуванням залежно від змісту, умов спілкування, а також шляхом доречного вживання зображальних засобів (епітетів, метафор, порівнянь), засобів образності словесної наочності.

3. Самоконтроль і розвиток комунікативних умінь, здібностей, соціальних установок у спілкуванні.

Продуктивна мовленнєва комунікація вчителя передбачає розвиток у нього низки спеціальних здібностей: соціально-перспективний (розуміти внутрішній стан людини через сприйняття його зовнішньої поведінки) здібності до ідентифікації (здатність поставити себе на місце іншої людини й передбачити ї можливу реакцію, саморегулювання своїм психічним станом у спілкуванні.

4. Розвиток загальних психофізичних особливостей своєї особистості, які є передумовою оволодіння вміннями професійно-педагогічного мовлення.

Йдеться, насамперед, про розвиток уяви (відтворюючої і творчої), асоціативної і образної пам’яті. Обов’язковою умовою виразності мовлення вчителя є бачення ним тих предметів, подій, про які він розповідає. Тому необхідно розвивати в собі вміння бачити, відчувати навколишній світ у звуках, барвах, картинах і відтворювати своє бачення в слові.

Педагогічна майстерність і творчість педагога

Концепція національного виховання про сутність виховання на Україні, про особистість вчителя і завдання його творчості (розділ п'ятий "Критерії ефективності виховної діяльності педагога"). Педагогічна майстерність — комплекс властивостей особистості вчителя, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на реф­лексивній основі [2,30]

     Властивості педагогічної майстерності: гуманістична спрямованість діяльності вчи­теля, професійні знання, вміння та навички, педагогічні здібності (забезпе­чують швидкість самовдосконалення), педагогічна техніка (гармонізує струк­туру педагогічної діяльності). Педагогічна діяльність — творчий процес.

      Творчість - це процес створення чогось нового на основі перетворення пі­знаного : нового результату або оригінальних шляхів і мета дій його одер­жання .

       Характеристики творчості: новизна і перетворення. Педагогічна творчість - процес створення і перетворення особистості ви­хованця. Педагогічна творчість виявляється в науковій діяльності педагога і в творчій педагогічній роботі ( оригінальне вирішення педагогічних завдань, розробка нових педагогічних методів, прийомів, застосування педагогічного досвіду в нових умовах, удосконалення системи роботи з учнями, імпровізація в педагогічному процесі). Під час роботи з учнями вчитель передбачає педагогічні ефекти, впливає на уяву, увагу, пізнавальну діяльність учнів, а також звертається до педагогічного перевтілення, що робить його діяльність творчим процесом.

     У праці „Розмова з молодим директором школи” В.О.Сухомлинський зазначив: „ Досвід багатьох років переконує, що суттю педагогічної творчості є думка, ідея, яка пов’язана з тисячами повсякденних явищ. Педагогічна ідея – це, образно говорячи, повітря, на якому пливуть крила педагогічної майстерності”[6.426].

      Рівні педагогічної творчості ( за І.П. Раченко ) : рівень професійного становлення, рівень стихійного самовдосконалення, рівень планової раціоналізації, рівень оптимізації процесів та результатів праці.

    Форми виявлення творчих сил вчителя: творче самопочуття, творче натхнення, творчий пошук чи експеримент, творча педагогічна діяльність, науково – дослідна діяльність.

      Особливості педагогічної творчості: обмеженість часу ; необхідність завжди давати позитивні результати; публічність обставин творчості; співтворчість усіх учасників процесу тощо. Приклади творчої діяльності

Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, О.Духновича, М.Корфа, С.Русової, А.Макаренка, В.Сухомлинського.

Структура педагогічної майстерності.

      1) Гуманістична спрямованість (ідеали, інтереси, ціннісні орієнтації) - спрямованість на іншу людину (дитина - центр уваги педагога), утверджен­ня найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки та взаємовідносин . Це виявлення професійної ідеології вчителя, його ціннісного став­лення до педагогічної діяльності, її змісту, мети, засобів, суб'єктів. Ціннісні орієнтації педагога :

а) на себе - самоутвердження ("Я" - справжній вчитель ); б) на вихованця (дитина — найбільша цінність , допомогти їй бути щасливою); в) на засоби впливу ( програма, способи впливу,  заходи); г) на мету педагогічної діяльності (гуманізм - сприяння всебічному розвитку кожної дитини). Відповідальність педагога перед майбутнім, любов до дітей; усвідомлення мети.

     2) Професійна компетентність: знання , вміння , навички , критичні погля­ди і оцінки, постійне самовдосконалення, високий рівень загальної культури . "Головне в житті -  не самі знання, а та гармонія, яка виявляється, коли знання добре вміщені в душі, та філософія, яка визначає людину, її світогляд" (А.С.Макаренко. - Твори в 8 т. -Москва, 1986. -Т. 8. -Письмо Л.Конисевичу).

    3) Педагогічні здібності: комунікативність, перцептивність (розуміння ін­ших), динамізм особистості (активність, гнучкість впливу), емоційна стабіль­ність (саморегуляція) , оптимістичне прогнозування ( віра в позитивне в кож­ній людині, у перспективу її розвитку), креактивність (творчість) тощо.

    4) Педагогічна техніка ( форма організації поведінки вчителя) :

а) вміння використовувати свій психофізичний потенціал як інструмент ви­ховного впливу ( володіти своїм фізичним, психічним, емоційним станом;

голосом, мімікою, пантомімікою);

б) вміння впливати на інших (вербальні, невербальні засоби спілкування).

Внутрішня і зовнішня техніка.

      3. Критерії майстерності педагога: доцільність (за спрямованостю), продукти­вність (за результатами), діалогічність (характер взаємовідносин з усіма уча­сниками виховного процесу), оптимальність (у виборі засобів), творчість (за змістом діяльності).

       Рівні майстерності: елементарний, базовий, досконалий, творчий.

      4.   З історії  розвитку теорії про педагогічну майстерність.

     Першим ввів поняття " майстерність вихователя” і “педагогічна техніка” А.С.Макаренко у своїй статті " Деякі висновки з мого педаго­гічного досвіду": " Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом... але це спеціальність, якій треба вчити, як треба вчити лікаря його майстерності, як треба вчити музиканта".

      В.О.Сухомлинський  продовжив розвиток теорії про педагогічну майстерність. У працях  В.О.Сухомлинського "Сто порад вчителю", "Павлиська середня школа", "Як виховати справжню людину", "Розмова з молодим директором школи" та багатьох інших велика увага приділяється творчості вчителя в станов­ленні справжньої людини, громадянина, патріота Батьківщини. "Ми маємо справу з найскладнішим, неоцінним, найдорожчим, що в житті, - з людиною. Від нас, від нашого вміння, майстерності, мистецтва, мудрості залежить її  гро­мадянське й інтелектуальне обличчя, її місце і роль у житті, її щастя" (Сухомлинський В.О. Вибрані твори. — Т.2. — С.420).

      В 80-ті роки  ХХ століття творчі педагоги-новатори об'єдналися  у творчий рух "Педагогіка співро­бітництва" (Див. "Учительская газета"._ 18 октября 1986 года ). Основні ідеї педа­гогів-новаторів:

1)            співробітництво з усіма учасниками навчально-виховного про­-                     цесу;  2) навчання без примусу,  з оптимізмом, без конфліктів;

3)     використання опори в навчанні; 4) система випередження у навчанні;

5) гуманістична система оцінювання; 6) демократизація виховання  особистості;

7) самоаналіз, саморозвиток, самовдосконалення особистості тощо. Деякі представники педагогів - новаторів: Ш.О.Амоношвілі ("В школу - с 6 лет" , "Здравствуйте, дети!", "Как живёте, дети?", "Единство цели"); С.М.Лисенкова ("Когда легко учиться"); І.Б.Волков ("Учим творчеству", "Цель одна - дорог много"); І.П.Іванов ("Воспитывать коллективистов"); Є.М.Ільїн ("Шаги навстречу", "Искусство общения", "Рождение урока", "Путь к ученику"); О.А.Захарченко (Чубар  "Письмо в будущее"): В.Ф.Шаталов ("Куда и как исчезли тройки", "Педагогическая проза", "Эксперимент продолжается", "Опорные конспекты по физике - 8 класс");

Л. і Б. Нікітіни ("Мы, наши дети и внуки"). Передові вчителі Херсонщині.

Шляхи формування педагогічної майстерності:

- самовиховання загальної та педагогічної культури  (потреба, самопізнання, планування, реалізація, контроль, корекція);

- засвоєння професійних знань, вмінь, навичок;

- громадська активність;

- педагогічна практика;

- вивчення передового педагогічного досвіду;

     Приклади програм самовиховання К.Ушинського, Л.Толстого. План роботи на кожний день В.Сухомлинського. Система самовиховання [2.46.]

Особисті риси

Викладач великій кількості людей дає можливість не лише багато чого дізнатися, а й відчути ту особливу емоцію доторку до науки, до пізнання, до педагогічної творчості, що по суті має ту саму природу. Що й зіткнення з художньою творчістю на концертах виставах за участю великих майстрів.

Важко переоцінити значення цієї емоції у розвитку особистості молодої людини, її смаків, пристрастей і всього того, що можна було б назвати інтелектуальним, естетичним і кінець-кінцем просто духовним багатством. Лекції у студентському житті становлять лише момент, але цього досить для того щоб залишити в їхній пам'яті глибокі сліди. Тому значення особистості педагога в педагогічному процесі накладає на нього велику відповідальність і вимагає великої постійної роботи над собою. Педагог обов'язково повинен багато працювати для вдосконалення себе як викладача.

Щоб досягти довершеності, йому потрібно повсякчас не лише вивчати свій предмет, його історію, філософію, а й вдосконалити техніку свого викладання. У цьому відношенні діяльність викладача дуже близька до діяльності актора.

Історія науки знає багато прикладів, коли видатні вчені були водночас і блиску­чими лекторами; М.В.Ломоносов, Д.1.Менделєєв, К.А.Тімірязєв, Н.Н.Лузін, О.Ю.Шмідт - цей список можна було б продовжити. На жаль, не всім педагогічний талант дається від народження, і якщо його немає, його обов'язково потрібно виховувати, розвивати в собі. О.С.Макаренко сподівався, що прийде час, коли майбутніх педагогів будуть навчати тому, як увійти в аудиторію, де і як стояти, як привітати, як посміхнутись і навіть як подивитись на своїх вихованців. В останнє десятиліття проблема педагогічної майстерності досліджувалась багатома вченими. У їхніх роботах досліджується проблема підготовки викладача творчого що має яскраву індивідуальність, здатного до безперервного самовиховання і самоосвіти.

Педагогічна майстерність - це професійне вміння оптимізувати всі види навчально-виховної діяльності, спрямувати їх на всебічний розвиток та удосконалення особистості, що забезпечує високу організацію педагогічного процесу. Вона хаарктеризується високим рівнем розвитку спеціальних узагальнених вмінь, і, звичайно, суть його - в особистості викладача, його позиції, здатності керуваати діяльністю на високому рівні. Велике значення у цьому контексті має володіння викладачем педагогічною технікою.

Володіння цією технікою відзначається вмінням перетворювати на апарат педаго­гічного впливу свої емоції, голос (тон, сила, інтонація, жести, міміку).

Вміння керувати своїм психічним станом, педагогічно активно і емоціонально відкрито виявляти своє ставлення до предмета і студентів є однією з ознак технологічної культури, викладача.

У діяльності актора і педагога загальним є участь живої людини у процесі сприйняття іншою людиною (для актора - глядачі, слухачі; для педагога - студенти).

У роботі викладача сприйняття, як і в актора, визначається особистістю педагога. Викладач передає студентам не лише свої знання, а й своє ставлення.

При будь-якому підході до визначення змісту педагогічної техніки постійно зберігається ряд елементів, а саме:

- культура спілкування викладача зі студентами;

- саморегуляція технічної діяльності (самоконтроль, витримка), управління внутріш­нім самопочуттям;

- оволодіння увагою аудиторії;

- виразний показ почуттів і відношень (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд педагога);

- володіння мовою (голос, дихання, дикція, грамотність, інтонаційна гнучкість, емоційна виразність, тощо).

Загальною ознакою цих елементів є їх найтісніший зв'язок з індивідуальної особливостью викладача.

Розглянемо спілкування як важливий професійний інструмент педагогічної діяль­ності. Педагогічне спілкування - це професійне спілкування викладачів і студентів піл час занять або поза ними, спрямована на створення сприятливого психологичного клімату, яке має такі функції; пізнання особистості і обмін інформацією, організація діяльності, обмін ролями, співпереживання, самоствердження.

На етапі управління спілкування необхідно вміння підтримувати ініціативу студентів організувати діалогічне спілкування.

Природно, що викладач у навчальній діяльності і поза нею повинен бути ініціа­тором в управлінні спілкуванням. Для цього необхідно звернути увагу на демонстрацію власної прихильності до аудиторії, показ яскравих цілей діяльності, передачу студентам розуміння викладачем їхнього внутрішнього стану під час навчання, організацію контакту з усією аудиторією.

Усе це допомогає переборювати перешкоди, що заважають ефективному навчанню і виникає на початку викладацької діяльності. Передусім це деякий страх перед аудито­рією. Він знімається психологічним настроюванням, переключенням уваги на інтерес до майбутньої роботи, пошуком емоційного "ядра" спілкування. Викладачеві необхідно розвивати в собі оптимістичні прогнозування своєї діяльності.

Фактор уміння спілкуватись дуже аргументовано викладений у книзі Д.Карнегі '' Як завойовувати друзів і впливати на людей", а також у книзі А.Іствуда "Я Вас слухаю". Молодим викладачам буде дуже корисно познайомитись з ними.

Педагог повинен володіти арсеналом засобів за допомогою яких він передає свій досвід, свої уявлення. Ці засоби завжди індивідуальні неповторні. Окрім слів, голосу, інтонації в арсеналі педагога є ще жести, рухи, ритм. Але, насамперед, очі!

Вчені вже давно встановили, що ефективне спілкування викладача із студентами пере­буває на рівні його сугестивної дії, оскільки заняття або лекції - творчість педагога.

Слід згадати про творче самопочуття викладача. За Станіславським, це така душевна і тілесне почуття актора на сцені, яка благотворно сприяє творчому процесу.

Творче самопочуття викладача ніколи не залишається безслідним. Воно проникає, впливає на почуття і свідомість студентів, переборює психологічні бар'єри, народжує творче сприйняття матеріалу і залишається не лише надовго в пам'яті, а й стає якоюсь мірою їхньою життєвою позицією.

У науковій психолого-педагогічній літературі виділяються такі компоненти творчого самопочуття викладача:

- зібраність, поглиненість вчителя головними завданнями заняття його пізнавальним виховним задумом; усвідомлення задуму цілей і завдань, які впливають на волю, розум і почуття, стаючи збуджувачем його творчості; усвідомлення задуму цілей і завдань впливають на волю, розум і почуття викладача, стаючи збуджувачем його творчості:

- уявлення викладачем усіх студентів і кожного ніби "зсередини";

- здатність контролювати себе, здійснювати самоаналіз.

Лекція викладача схожа на дію, і лектор повинен користуватись всіма засобами, доки він не відчує, що в думки слухачів проникла та ідея, яку він хотів до них донести. Викладачеві необхідно вміти говорити логічно і послідовно, з правильними зупинками.

Велике значення під час спілкування викладача з аудиторією мають пантоміміка і міміка.

Пантоміміка - це рухи тіла, рук, ніг. Вона допомагає виділити головне, малює образ. Рівна хода, зібраність говорити про впевненість педагога в собі, в своїх знаннях. Водночас сутулість, в'ялість свідчить про внутрішню слабкість людини, невпевняність у собі. естетика тіла не терпить поганих звичок: покачування взад-вперед, переступання з ноги на ногу, звички триматися за спинку стільця, тримати в руках різні предмети, тощо. Жест викладача повинен бути органічним і стриманим, без різних змахів.

Міміка - мистецтво висловлювати свої думки, почуття, настрої, стани, діями м'язів обличчя. Жести, міміка, підсилюючи емоційну значущість інформації, активно впливають на слухачів. Широкий діапазон почуттів демонструє посмішка на обличчі викладача. Найвиразніші на обличчі людини очі ; '' Порожні очі - дзеркало порожньої душі".

Таким чином , у формуванні професійної майстерності необхідний тісний зв'язок теорії, методики і педагогічної техніки.

В справі оволодіння педагогічної майстерності важливі наступні положення;

- не можна вдосконалити свою педагогічну майстерність, не займаючись постійно вивченням власної методики, і навпаки, не можна вивчати методику, не ставити шляхи її вдос­коналення ;

- не можна вдосконалити свою майстерність, не використовуючи досвід своїх колег;

- вивчення своєї методики і методики колег можливо лише при практичній діяльності;

- по-справжньому можна вивчити методику свого колеги, лише допомагаючи йому;

- не можна вдосконалити педагогічну майстерність з орієнтацією на "чорний ящик";

- вдосконалення і самовдосконалення викладача не має меж.

Література.

1. Актуальні  проблеми підготовки педагогічних кадрів до творчої професійної діяльності: Зб. наук. праць. –К., 1993. – 240 с.

 2.   Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХ1 ст.).- К.,1994.-61с.

3. Концепція національного виховання // Рідна школа.-1996.- №5.

4.Концепція безперервної системи національного виховання. – К.: Освіта, 1994.

5. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн та інші. - К.: Вища шко­ла, 1997.-  Розділи 1-3.

6. Основы педагогического мастерства / И.А.Зязюн  и др. - Москва: Просвещение, 1989.- Гл. 1-3.- С.126-134.

7. Макаренко А.С.Сочинения в семи томах. - Москва, 1957.

8. Сухомлинський В.О. Вибр. твори в 5 т.- К., 1976-1977.

9. Сухомлинський В.О. Розмова з молодим директором школи. Бесіда 1. Основні проблеми творчої праці вчителя  .// Вибр. твори в 5 т.- К.,1976. – Т.4. – С.414-446.

10. Сухомлинський В.О. Людина неповторна. .// Вибр. твори в 5 т- К.,1976. – Т.5. – С. 85-102.

11. Балл Г.О. Про психологічні засади формування готовності до професійної праці //  Психолого – педагогічні проблеми професійної освіти. – К., 1994. – С. 98- 100

12. Барбина Е.С. Формирование педагогического мастерства учителя в системе непрерывного педагогического образования.- К., 1997. – 153 с.

13. Барбина Е.С. Педагогическое мастерство – искусство и наука быть человеком. – К., 1995. – 105 с.

14. Барбіна Є.С. Гуманізація освіти. Навчально-методичний посібник. – Херсон, 2001. – 60 с.

15. Барбина Е.С. Теоретико – методологические основы профессиональной подготовки будущих учителей. Научно-методическое пособие. – Херсон, 2001. – 70 с.

16.  Біленко Л.В., Сисоєва С.О. Вивчаємо творчу діяльність педагога // Рідна школа.-1993.- №11-12.

17.  Бутенко В.Г. Способи самореалізації особистості // Особистість педагога : Розкриття можливостей. – К.,1995. – С.28.

18.   Бутенко В.Г. Естетичні орієнтири педагогічної праці // Етноестетика праці вчителя. – К., 1995. – С.7-12.

19. Бутенко В.Г.Формирование педагогического мастерства учителя. – К., 1991. – 72 с.

20. Волинець А.Г. Сучасні педагогічні новації і школа майбутнього // Рідна школа.-1994.- №8.

21.  Гончарова Т.И., Гончаров И.Ф. Когда учитель – властитель дум.  Книга для учителя. – Москва: Просвещение, 1991.- 174 с.

22.  Загвязинский В.И. Учитель как исследователь. – Москва: Знание, 1980.

23. Загвязинский В.И.Педагогическое творчество учителя. – Москва, 1987.

24. Кан-Калик В.А., Никандров А. С. Педагогическое творчество.- Москва: Педагогика, 1993.

25. Кухарев Н.В. На пути к профессиональному совершенству. – Москва, 1990.- С.63-104.

26. Львова Ю.Л. Творческая лаборатория учителя. – Москва,1992. –С.83-92

27. Майборода В.К. Творча особистість учителя у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського // Рідна школа. – 1993.-  №9.- С.33-34.

28. Оконь В. Введение в общую дидактику. – Москва, 1990.

29. Проблема  особистості вчителя та його фахової підготовки: Зб. наук. праць / За  ред. М.Б. Євтуха. – К., 1994. – 116 с.

30. Руденко Ю. Д. Національне виховання: відродження і перспективи // Педагогіка і психологія.-1994.-№1.

31. Симонов В. Диагностика личности и профессионального мастерства преподавателя. – Москва, 1995.

32. Сисоєва В.М. Пріоритет - науково - педагогічна творчість // Рідна школа. - №5.-1994.

33.  Стельмахович М.Г. Педагогіка життя. – К.: Знання, 1980. – 48 с.

34. Федяєва В.Л. Принципи організації неперервної педагогічної освіти// Матеріали міжвузівської науково- прктичної конференції з проблеми удосконалення підготовки вчителя. – Херсон , 1995. – С.141-142.