Голодомор 1932-33 рр. в Україні.

Його передумови і наслідки

План

1. Колективізація сільського господарства:

а) ліквідація куркульства, як класу;

б) реорганізація сільського господарства: перший етап;

в) реорганізація сільського господарства: другий етап.

2. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні.

1. Перетворення на селі в цей період були драматичними і радикальними. Тут “друга революція” супроводжувалася такою жорстокістю й страхіттям, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала одною з найжахливіших подій в українській історії.

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою – до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи лише перший п’ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів. Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов’язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація вимагає широкої колективізації. Сталін дійшов до цього висновку, під час кризи зерно заготівель 1927-1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу у містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни надто низькими і відмовилися продавати збіжжя. Тоді Сталін вирішує, що для виконання п’ятирічки над селянством необхідно поставити, як економічний, так і політичний контроль. Відтак він наказує розпочати “суцільну колективізацію”.

“Всеосяжна колективізація” замислювалася для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшувати викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи в колгосп, селянин, так би мовити, делегував свої права на розпорядження виробленою продукцією адміністратору.

Лозунг “суцільної колективізації” офіційно проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). На пленумі було окремо заслухано доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора “Про сільське господарство в Україні про роботу на селі”. У постанові на доповідь відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. В Україні колективізацію планувалося закінчити восени 1931 або навесні 1932 р.

Сталін називав колективізацію “революцією зверху”. Селяни-власники не виявляли навіть найменшої готовності відмовитися від своїх господарств і робили це тільки під загрозою їх неминучої ліквідації. Темпи колективізації спускалися зверху у вигляді контрольних цифр. 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з настійною вимогою: “Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну – до осені 30 року!” Отже встановлені раніше строки скорочувалися на рік-півтора.

Суцільна колективізація була задумана, як комунізація. Офіційно в опублікованих документах йшлося про артільну форму, але в різних інструкціях, якими вони супроводжувалися, артель мала вигляд комуни.

Починаючи з 1930 р., фактично заборонялася вільна торгівля, уся товарна продукція колгоспів повинна була надходити у розпорядження держави. Однак за умов відсутності ринку саме поняття “товарна продукція” стало невизначеним.

а) Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталі закликав до “ліквідації куркульства, як класу”. Ця класична тактика за принципом “поділяй та володарюй” була розрахована на те, щоб ізолювати, найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме був куркуль було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки і використовують найману працю. Підрахували, що вони склали близько 5% селян.

Що ж фактично означала “ліквідація куркульства, як класу”? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату і особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх на призволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян виганяли разом із сім’ями з домівок, садили у товарні потяги і вивозили за тисячі колі метрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинуло. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тим, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, “ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винен в усьому”.

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд поклав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селян бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів та комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р. – близько 47 тис. Водночас для проведення компанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники. Ці чужі люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.

б) Громлячи куркулів, Сталі повів наступ проти селянства взагалі. Партійні активісти отримали вказівку негайно почати суцільну колективізацію. Накази Сталіна, нерідко туманні щодо того, як саме здійснювати ці масові перетворення, зате були цілком зрозумілими в одному: їх належало проводити швидко, незважаючи ні на які протести, тр4уднощі й кошти. Як правило, це відбувалося так: на село налітали партійні робітники, скликали збори, на яких погрозами кількох селян змушували створити колгосп. Від усіх мешканців села вимагали передати колгоспу свою землю й худобу.

Ці заходи викликали на селі бурю гніву. Селяни нерідко били, а то й вбивали чиновників. Особливо поширилися “бабські бунти” – повстання жінок, які вимагали повернення відібраної власності. У випадках великих повстань озброєних селян уряд посилав на їх придушення регулярні війська та підрозділи ОДПУ. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів’я худоби. Багато селян утікали з колгоспів і шукали праці в містах. На велике розчарування радянських чиновників, бідняки та середняки, що поліпшили своє становище за непу, часто були найзапеклішими їхніми супротивниками.

На підсилення чиновників режим посилав представників ОДПУ, що проводили арешти найбільш затятих опонентів і депортували їх до Сибіру. До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств України відступили перед загарбниками свої сіл і понуро вступали до колгоспів, чекаючи дальшої долі.

Не можна сказати, що страшні спустошення сільської економіки не стурбувало Сталіна. Несподівано 3 березня 1930 р. він опублікував статтю “Запаморочення з успіхів”. Сталін проголошував в ній: “поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим”. Він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації.

Сприйнявши заяву Сталіна, як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже вся колективізована частина селян в Україні повернулась до індивідуального господарювання.

в) Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Однак незабаром стало ясно, що це був лиш тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували вбогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час, як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Оподаткування індивідуальних господарств збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступити до колгоспів. До 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.

Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов’язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того, як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому.

Великий знавець насильницьких методів, Сталін був навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти не прийняті для даної місцевості культури. Через відсутність відповідних транспортних засобів велика частина збіжжя псувалася. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. У зв’язку з тим, що виробництво тракторів дуже відставало від плану, майже третина врожаю 1931 р. була витрачена під час жнив. До 1932 р. площа посівів в Україні зменшилася на одну п’яту. Усі ці чинники призводили до невпинного погіршення становища. Але вирішальним із них була безжальна сталінська політика зерно заготівель. Нагально потребуючи зерна для фінансування індустріалізації, режим продовжував, незважаючи на скрутні умови, нав’язувати селянам великі плани заготівель.

Щоб забезпечити збір необхідного зерна, Сталін вирядив свої перших заступників В.Молотова і Л.Кагановича для нагляду за зернозаготівлею на Україні. Знову для конфіскації збіжжя мобілізували партійних активістів. Очевидно, багатьом із них забракло духу на таку справу, оскільки в цей час було звільнено близько третини працівників, які перебували на відповідальних посадах у колгоспах. Експропріювали навіть насінне зерно, необхідне для сівби наступного року.

2. Голод 1932-1933 р. став для українців тим, чим був голок ост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вона носить до сьогодні. Кинув він і чорну тілнь на методи й досягнення радянської системи.

Найважливішим у трагедії голоду є те, що багато чого можна було уникнути. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 32 р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше, як штучний.

Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політики, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримували право конфіскації зерна у колгоспах, того ж місяця в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання “соціалістичної власності”. За пом’яшкуючих обставин такі “антидержавні злочини” каралися 10 роками виснажливої праці. Для того, щоб не дати селянам кидати колгоспи у пошуках їжі, була впровадження система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель. Партійні активісти у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув з голоду не дозволяли залишати собі зерно.

Голод, який поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня сім’я з п’яти чоловіка мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи кожен її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили накип з добре забезпечених кухонь членів партії. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного автора, “першими вмирали чоловіки. Потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачали своє людське єство”. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села.

Сталін та його помічники, звичайно, дивилися на все інакше. Один із соратників Сталіна, що керував компанію зерно заготівель, із гордістю заявляв: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди”.

Остаточно визначити кількість померлих під час голодомору важко. За підрахунками, що спираються на методи демографічної екстраполяції, число його жертв на Україні коливається в межах 3-6 млн. чоловік.

Смерть від голоду почалася вже в перший місяць діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоч дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулиці. Проте Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору спромігся визнати публічно тільки “харчові труднощі в ряді колгоспів”.

У промові на організованому партапаратом Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно, заспокійливо заявив: “В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою”.

Історики вважають, що для Сталіна голод був засобом послаблення українського націоналізму. Сталін казав, що “селянське питання було основою національного питання... По суті, національне питання є селянським питанням”. Спеціальне завдання колективізації на Україні полягає в тому, щоб знищити соціальну базу українського націоналізму. Тому можна дійти висновку, що у кращому випадку Сталін вважав смерть мільйонів людей необхідною ціною індустріалізації. В гіршому ж він свідомо дозволяв голодові змітати всякий опір у цій особливо неспокійній частині його імперії.

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР.

Використана література

1. Крип’якевич І. Історія України. – Львів: “Фенікс”, 1991. – ст.343-364.

2. Субтельний О. Україна: історія. – Київ: “Либідь”, 1991. – ст.355-362.

3. Кульчицький С., Курно сов Ю., Коваль М. Історія України: Пробний підручник для 10-11 класів. – Частина 1. – Київ: “Освіта”, 1993. – ст.187-195.