Реферат на тему:

“Оборона Києва у 1941 році”

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був ней­мовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кро­вопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. На­магання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опини­лася діюча армія. Такою, наприклад, була директива вій­ськам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямках. Німецьке командування планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в Закавказзя.

У перших же боях відчулася гостра нестача озброєння, боєприпасів і пального. Відчувалася розгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим натиском броньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря літаками, рвалися вперед.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генераль­ний штаб, командування напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території СРСР.

З початку липня депресія від невдач Червоної Армії, що охопила було Сталіна, змінилася гарячковою, імпульсивною, волюнтаристською діяльністю. Вона проявлялася у некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми, у яких тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах.

Ведучи оборонні бої, частини Червоної Армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньо-осінньої кампанії 1941 р. на території України була оборона Києва. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім тан­ки, авіацію. 11 липня німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського укріпрайону і вийти на підступи до Києва. Почалася оборона столиці України. Стійкий опір військ Київського укріпрайону зірвав спроби ворога захопити місто з ходу. Під час цих боїв ворожу танкову атаку поблизу села Ставище на Житомирському шоссе відбив загін воїнів 144-го стрілецького полку 28-ї гірсько-стрілецької дивізії під командуванням молодшого лейтенанта Д. І. Шепеленка. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнів загинула. Ті, що залишилися живими, були поранені, але продовжували битися. Загинув і Д. І. Шепеленко, який з останньою в`язкою гранат кинувся під ворожий танк.

30 липня німецькі війська ноновили наступ, але в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опір захисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища на московському напрямку.

Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася. Вороже командування повернуло з центрального напрямку на південь сильне танкове угрупування, форсувавши Дніпро. Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командуючий, генерал М. П. Кирпонос (див. додаток), звернулися до Ставки Верховного Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного Києва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категорично заборонив залишати Київ. І певні підстави у нього для цього були. Адже ще на початку серпня 1941 р. він прямо звернувся до М. П. Кирпоноса і першого секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова із запитанням, чи є можливість не допустити, щоб німці форсували Дніпро і оточили Київ. Обидва співрозмовники Сталіна категорично цого запевнили, що ні в якому разі не дадуть противнику як «перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ».

Тим часом становище дедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувало для ра­дянських військ величезний «котел». У наказі № 29 по 17-й німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинув на оборону рубежа Дніпро—Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він також переважно веде при від­сутності резервів. Боєздатність багатьох бойових з'єднань противника є низькою. Це становище необхідно викори­стати шляхом граничної концентрації сил з тим, щоб від­вернути вихід основних сил противника з оточення». 11 ве­ресня начальник штабу Південно-Західного фронту (у недалекому минулому військовий атташе в Німеччині) ге­нерал Тупиков, характеризуючи обстановку, яка скла­лася, відверто писав начальнику Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи — справа двох днів». Відповідь на ім'я командуючо­го військами Південно-Західного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майор Тупиков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагає збереження холоднокровності й витримки коман­дирів усіх ступенів. Необхідно не піддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, що створилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому складу фронту необхідність уперто битися, не огля­даючись назад. Необхідно неухильно виконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б. Шапошников. 14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв.». Вказівка пішла за підписом не Сталіна — автора цього тексту, а начальника Генштабу.

Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися,— зазначалося в одному з його документів від 12 вересня 1941 р.— Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть подати німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої сили небезпеці зни­щення».

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабу Пів­денно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимошенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кир­понос, побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зраді його колега — командуючий Захід­ним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка до­зволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце зам­кнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії-сотні тисяч воїнів. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в істо­рії. Стільки ж армій загинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя у жовтні 1941 р). 20 вересня під Лохвицею на Полтавщині загинув і сам командуючий Південно-Західним фронтом М. П. Кирпонос. Довгі роки обставини його смерті були невідомі (були версії, що він закінчив життя самогубством). Але єдиний залишившийся у живих свідок його смерті В. С. Жадовський (він тоді був старшим політруком) розповів, що Кирпонос загинув від розриву міни.

А німецькі стратеги з огляду на жахливе становище Червоної армії вже розробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового району Донбасу й Криму за ко­роткий проміжок часу, і, якщо дозволять погодні умови осені, у створенні засад для проникнення частиною сил в район Кавказу (в район нафтових промислів)».

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зі­рваний воїнами Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Чер­воній армії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, айв упертому небажанні Сталіна рахува­тися з реальною обстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах при­рікала радянські війська на величезні й не завжди виправ­дані жертви. У цитованому вище документі головного ко­мандування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: «З військ надходять донесення про знижен­ня бойового духу червоної піхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідками оберну­лася для військ некомпетентність командування, що спира­лося на волюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано озброєних і навче­них, потрапили 1941 р. в оточення на території України, стали в'язнями нацистських таборів смерті.

Про те, що катастрофа під Києвом — результат неда­лекоглядності та самовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити з того, що лише в кінці серп­ня 1941 р. ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва нім­цям буде відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову «Про заходи по забезпеченню будівництва обо­ронних споруд Південно-Західного та Південного фронтів». Згідно з постановою обкоми партії та облвиконкоми дев'я­ти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1 млн. працездатного населення, необхідні матеріально-тран­спортні засоби для термінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вже не вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, а підвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майже безперешкодно просуватися аж до Харкова.

Однак, припустившись згубних помилок та прорахунків у керівництві військами, Сталін не відчував за собою ніякої провини перед армією і народом. Він звично вже перекладав усю відповідальність на виконавців. Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно коман­дуючого Західним фронтом Павлова з групою гене­ралів, у серпні—жовтні 1941 р. такі ж звинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту — командуючому 12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї Перекопcької дивізій Галактіонову і Цирульникову та ін­шим.

Про обстановку в діючій армії у цей час можна судити із свідчення командуючого 27-м стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала Артеменка, за словами якого, співробітникам особливого відділу «було доручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо з їхнього боку мали місце наміри здачі у полон або дезертирства, незважаючи на звання».

Значення героїчної оборони Києва і особливо її трагічний фінал, пов`язаний, з вини Сталіна, з непомірно великими людськими втратами, довгий час замовчувалось. Щоб не акцентувати увагу на помилках Сталіна, за його часів Києву не надавався серед інших міст статус Міста-героя.

Додаток.

Михайло Петрович Кирпонос народився 9 (21) січня 1892 року у місті Вертіївка (зараз Вертеєвка), Ніжинського повіту, Чернигівської губернії.

У 1915 році М.П.Кирпонос був призваний рядовим солдатом у 126-й запасний пехотний полк. Закінчивши у 1916 році інструкторські курси по користуванню іноземними гвинтівками , а в 1917 році - воєнно-фельдшерську школу, він був направлений на румунський фронт в якості ротного фельдшера 285-го Ольгопольського пехотного полку. Тут його обрали спочатку головою солдатського комітету, потім головою полкового комітету, товарищем голови Ревкому 5-ої пехотної дивізії, а у листопаді 1917 року - головою Ради 26-го корпусу.

У лютому 1918 року М.П.Кирпонос демобилизувався та повернувся у рідне село і у травні того ж року вступив у члены РСДРП (б). У рідних краях він почав формування загонів повстанців, які вели боротьбу з німецькими окупантами. У вересні 1918 року М.П.Кирпонос з одним із загонів влився у склад 1-ої Украинської повстанської дивізії. Після цього він був призначений комендантом міста Стародуб й формував 22-й Радянський Украинський полк, який потім став 2-м Богунським полком 44-ої стрілкової дивізії. У липні 1919 року М.П.Кирпонос був призначений помічником голови дивізионної школи Червоних командирів. За организацію й активну участь у партизанскій боротьбі і у боях на Украинському фронті він був нагороджений Реввоєнрадою СРСР грамотою й іменним маузером за № 355205.

У 1927 році, закінчивши Академію імени М.В.Фрунзе, він до 1934 року був головою штабу 41-ої Перекопськой стрілецької дивізии, а з 1934 по 1939 рік - головою Казанського пехотного училища імені Верховної Ради Татарськой АРСР. М.П.Кирпонос приймав участь у фінській кампанії у посаді командира 70-ої стрілецької дивізии. Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року ця дивізия була нагороджена орденом Леніна, а М.П.Кирпоносу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З червня 1940 року до лютого 1941 року він командував військами Ленінградського воєнного округа, а з лютого 1941 року - військами Київського Особливого воєнного округу. З початку Великої Вітчизняної війни М.П.Кирпонос став командуючим військами Південно-Західного фронту. Наступні події його життя і смерть описуються вище у рефераті.

Список літератури.

М. В. Коваль, С. В. Кульчицький, Ю. О. Курносов. Історія України. - К., “Райдуга”, 1992.

В. Крушинський, Ю. Левенець. Історія України: Події. Факти. Дати. – К. 1992.

М. Котляр, С. Кульчицький. Шляхами віків: Довідник з історії України. –К. 1993.

Коляда І. А., Сушко О. О. Історія України. 1995.