Кундрика Андрія

11-Б клас

Сучасні пріоритети зовнішньої політики України пройшли довгий процес формування у доволі складних міжнародних умовах, коли наша держава на зорі незалежності була змушена доводити свою здатність бути гідним гравцем на міжнародній арені, завойовувати авторитет у міжнародних організаціях, захищати власні інтереси у зовнішньополітичній сфері.

У своїй зовнішній політиці вона спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності, виступає за захист прав та інтересів громадян України, створює умови для підтримання контактів з українцями за кордоном - вихідцями з України, дбає про задоволення їх національно-культурних і мовних потреб, надає їм допомогу згідно з міжнародним правом. 

Важливими пріоритетами зовнішньої політики України є європейська та євроатлантична інтеграція.

На двосторонньому рівні Україна прагне використовувати увесь потенціал стратегічного партнерства на основі взаємного інтересу та спільних підходів до вирішення основних світових проблем; досягти та підтримувати добрі відносин з країнами-сусідами в атмосфері поваги до суверенітету та територіальної цілісності. Україна має встановлені дипломатичні відносини з більш ніж 170 державами світу, а інтереси України представляють 118 дипломатичних представництв у майже 80 зарубіжних країнах.

Україна проводить активну багатосторонню політику в рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій. На сьогодні Україна є членом 80 міжнародних організацій та фінансових інституцій.

Постійним пріоритетом зовнішньої політики та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ України є захист громадян України за кордоном.

Договірно-правова база України сьогодні нараховує понад 3000 двосторонніх та 350 багатосторонніх договорів. Більшість двосторонніх угод України припадає на угоди в торговельно-економічній сфері, у сфері взаємного заохочення і захисту інвестицій, співробітництва у митних справах, боротьби з організованою злочинністю і незаконним обігом наркотичних речовин, уникнення подвійного оподаткування тощо.

Сучасні пріоритети зовнішньої політики України пройшли довгий процес формування у доволі складних міжнародних умовах, коли наша держава на зорі незалежності була змушена доводити свою здатність бути гідним гравцем на міжнародній арені, завойовувати авторитет в міжнародних організаціях, захищати власні інтереси у зовнішньополітичній сфері.

Спираючись на досвід кількох десятків дипломатів та невеликих дипломатичних місій Української РСР, як одного із засновників ООН, при штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, при відділенні ООН у Женеві, при ЮНЕСКО у Парижі та при міжнародних організаціях у Відні, Україна почала розбудовувати власну дипломатичну службу.

Зовнішньополітичне забезпечення незалежності (1991-1994)

Становлення

Після прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет та проголошення 24 серпня 1991 року Акту незалежності України розпочалося становлення України як незалежної держави. Його невід’ємною складовою стало формування відповідних новим реаліям зовнішньополітичних орієнтирів відновленої української держави, визначення підходів до реалізації інтересів України на міжнародній арені.

Протягом перших років незалежності основні зусилля зовнішньої політики спрямовувалися на досягнення міжнародного визнання України, утвердження її міжнародної правосуб’єктності, налагодження рівноправних відносин з іншими державами, в першу чергу, з країнами пострадянського простору, сусідами та найбільш впливовими країнами світу, створення зовнішніх умов для забезпечення національної безпеки, розгортання мережі дипломатичних представництв. Такі пріоритетні напрями були зумовлені, насамперед, необхідністю забезпечення національної безпеки, цілісності та недоторканості території, створення сприятливого безпосереднього оточення для України.

Українська дипломатія стала повністю незалежною від колишнього союзного центру. Вона опинилася перед необхідністю самостійно вирішувати усі проблеми, які поставали перед молодою українською державою на міжнародній арені і значною мірою уповільнювали становлення України як рівноправного члена світової спільноти. Достатньо згадати отриманий в спадок третій за розмірами у світі ядерний потенціал і, відповідно, насторожене ставлення провідних країн світу, трактування держави з неодмінним врахуванням "російського фактору". І все це – поряд з необхідністю "з нуля" налагоджувати відносини з країнами світу, відкривати посольства, приєднуватися до існуючих міжнародно-правових механізмів та створювати договірно-правову базу відносин з кожною окремою країною.

Саме завдяки активній українській дипломатії це завдання було виконане - Україна не перетворилася на "сіру" пляму на політичній карті світу, непомітну країну на узбіччі світових і європейських процесів.

Серед особливостей становлення зовнішньої політики України того періоду слід виділити процес набуття статусу без'ядерної держави і проведення послідовної політики у цьому напрямі. До 1 червня 1996 р. процес ядерного роззброєння завершився остаточно: Україна добровільно позбулася третього за обсягом потенціалу ядерної зброї (176 міжконтинентальних балістич­них ракет з майже 1500 ядерних боєголовок), що стало безпрецедентною подією в історії людства.

Особливо важливим з точки зору створення законодавчого підґрунтя для діяльності України у сфері міжнародних зносин було затвердження Верховною Радою України 2 липня 1993 року "Основних напрямів зовнішньої політики України". Цей фундаментальний документ визначив основоположні національні інтереси України в сфері зовнішньої політики, основні засади і принципи, на яких мала базуватися зовнішньополітична діяльність, першочергові завдання, на досягнення яких вона мала спрямовуватися, а також основні напрями, на яких вона повинна була здійснюватися.

Було визначено такі ключові елементи зовнішньої політики України:

Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.

Розширення участі в європейському регіональному співробітництві.

Співробітництво в рамках СНД.

Членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях.

Подальша зовнішньополітична діяльність Україна базувалася на цьому основоположному документі і здійснювалася відповідно до його положень. Поряд з цим, розвиток ситуації на світовій арені вносив корективи у тактику зовнішньополітичної діяльності України.

Утвердження на міжнародній арені (1994-1997)

У 1994-1995 р.р. відбулася певна еволюція акцентів: економічний аспект зовнішніх зносин було поставлено в один ряд з такими напрямами, як відстоювання політичних інтересів і інтересів національної безпеки. Все більшого значення почало набувати забезпечення сприятливих зовнішніх умов для соціально-економічних перетворень в країні і становлення України як впливової регіональної держави Центральної та Східної Європи, а також активізація зусиль по залученню до загальноєвропейських процесів. В цілому ж зовнішня політика дедалі більше переходила від встановлення і підтримання зовнішньополітичних зв'язків, до системного, планового відстоювання й просування практичних національних інтересів, зміцнення впливовості країни на міжнародній арені, у т.ч. на регіональному і глобальному рівнях. Прагматизм, економічна і політична доцільність були оголошені основою зовнішньополітичного курсу держави.

Чітке дотримання Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань та норм міжнародного права, передбачувана та орієнтована на результат зовнішня політика призвели до того, що нашу країну все більше почали розглядати як один з вагомих факторів забезпечення безпеки і стабільності в регіоні та Європі в цілому.

Європейська та євроатлантична інтеграція (з 1997 р.)

З розвитком інтеграційних процесів в Європі особливої актуальності набуло питання залучення України до співробітництва з європейськими та євроатлантичними структурами. Набуття членства в НБСЄ та Раді Європи, цілеспрямована робота з інституціоналізації відносин з ЄС та НАТО на рівень партнерства – все це стало свідченням еволюціонування зовнішньої політики України та формування комплексного бачення зовнішньополітичних пріоритетів у їхньому сьогоднішньому вигляді.

Укладення Хартії про особливе партнерство з НАТО (1997) та набуття чинності Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС (1998) стало солідним підґрунтям для розвитку відносин України з цими структурами. Ухвалення Стратегії інтеграції України до ЄС (1998) та Стратегії України щодо НАТО (2002) створило необхідні механізми для здійснення усього комплексу внутрішньо- та зовнішньополітичних заходів, який наближатиме Україну до інтеграції в ЄС та НАТО.

Після етапу становлення двосторонніх відносин розпочався період наповнення їх конкретним змістом, отримання реальних результатів від співробітництва у різних сферах. Закладено підвалини стратегічного партнерства з США, Росією, Польщею, сформовано основи добросусідських відносин з сусідніми державами, створено передумови для розвитку взаємовигідного співробітництва з найважливішими зовнішньополітичними партнерами в Європі та на інших континентах.

Важливим елементом зовнішньополітичної діяльності стало забезпечення інтересів українських експортерів на зовнішніх ринках та сприяння притоку інвестицій в українську економіку. Поряд з цим, великого значення набуло співробітництво зі світовими фінансовими інституціями.

Було збережено традиційну активність України у вирішенні нагальних питань світової політики в рамках діяльності ООН. Наша держава зарекомендувала себе відповідальним членом світової спільноти, взявши участь у численних миротворчих місіях під егідою організації.

Україна почала відігравати помітнішу роль у регіональній політиці, беручи участь в регіональних економічних та політичних утвореннях.

Пріоритети

Європейська інтеграція – як ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до ЄС та створення необхідних передумов для вступу до Європейського Союзу у майбутньому. Органічною частиною євроінтеграційного курсу України є забезпечення дипломатичної підтримки завершення процесу приєднання України до СOT.

Євроатлантична інтеграція – захист безпекових інтересів України, участь у створенні євроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова інтеграція до НАТО. Реалізація цієї мети має бути досягнуто через використання механізмів співробітництва з НАТО, зокрема Плану дій та щорічних Цільових планів, а також приєднання до Плану дій щодо набуття членства.

На двосторонньому рівні Україна прагне використовувати увесь потенціал стратегічного партнерства на основі взаємного інтересу та спільних підходів до розвитку відносин з США, Росією та Польщею; досягти та підтримувати добрі відносин з країнами-сусідами в атмосфері поваги до суверенітету та територіальної цілісності. Україна досягатиме мети з просування в регіоні європейських цінностей, зокрема шляхом активної участі у розв”язанні заморожених конфліктів.

Україна проводить активну багатосторонню політику в рамках універсальних та  регіональних міжнародних організацій. Участь в ООН спрямована перш за все на просування інтересів України у процесі прийняття найважливіших для усієї світової спільноти рішень. Діяльність у рамках ОБСЄ залишатиметься важливим чинником доповнення та розширення регіональної та загальної стабільності і безпеки в Європі.

Важливим пріоритетом для забезпечення стратегічних інтересів України є економічна експансія як на традиційних, так і нових ринках для українських товарів та послуг на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії та Африці.

Постійним пріоритетом зовнішньої політики та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ України є захист громадян України за кордоном та прав української діаспори постійно знаходяться в центрі уваги.

ООН

У 1945 р. Україна стала однією з держав-співзасновниць ООН, що було визнанням внеску українського народу у перемогу над фашизмом та зміцнення миру в усьому світі. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН. Глава делегації України на конференції у Сан-Франциско, міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комітеті, де були розроблені Преамбула та Глава 1 "Цiлi та принципи" Статуту. Україна в числі перших підписала Статут i увійшла в групу з 51 держави-засновниці ООН.

Упродовж майже 60-річної історії членства в Організації Україна неухильно дотримується цілей та принципів Статуту Організації, робить суттєвий вклад у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо.

До 1991 року, будучи у складі Радянського Союзу, Україна де-юре мала в ООН власне представництво на рівні незалежної країни. Проте, де-факто діяльність Української РСР в ООН була обмежена рамками проведення єдиної радянської зовнішньої політики. Незважаючи на це, протягом понад чотирьох десятиліть трибуна ООН залишалася чи не єдиним впливовим міжнародним засобом, завдяки якому світова громадськість дізнавалася про Україну. Фактор багаторічного членства України в ООН позитивно вплинув на процес міжнародного визнання її незалежності в 1991 році.

Діяльність України у складі органів системи ООН

З моменту проголошення Україною своєї незалежності розпочався якісно новий період її діяльності в ООН, яку було визначено одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики.

Україна є членом таких головних та допоміжних органів ООН як ЕКОСОР, Комісія з прав людини, Комісія з наркотичних засобів, Комітет з програми і координації, Статистична комісія, Комісія з попередження злочинності та карного правосуддя, Виконавча Рада ПРООН/ЮНФПА, Виконавча Рада ЮНІСЕФ. Окрім цього представників України обрано до Комітету з внесків, Комітету експертів з питань державного управління, складу суддів ad litem Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії. Також представники України неодноразово обиралися на керівні посади головних комітетів сесій Генеральної Асамблеї.

У 1997 р. Міністра закордонних справ України Г.Й.Удовенка було обрано на посаду Голови 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН - найвищу керівну посаду в ООН. Предметом особливої гордості України є те, що саме 52-а сесія ГА ООН, яка увійшла в історію як "сесія реформ", ухвалила всеохоплюючу програму реформування Організації, запропоновану її Генеральним секретарем К.Аннаном, і надала потужного імпульсу широкомасштабному оновленню Організації.

За час свого членства в ООН Україна тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 рр.), п’ять разів - членом Економічної і Соціальної Ради (останній раз - на період 2002-2004 рр.).

Одним з найбільш важливих підтверджень визнання авторитету і ролі нашої держави на міжнародній арені, послідовності та неупередженості її зовнішньої політики, відданості принципам демократії та верховенства права стало обрання України до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 рр. Вперше Україна була членом органу, на який покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки у світі, як незалежна держава. За час членства в Раді Безпеки Україна переконливо довела свою спроможність бути активним учасником її діяльності, здійснювати ефективний вплив на процес прийняття в РБ доленосних рішень та робити власний практичний внесок у їх реалізацію.

Кульмінацією членства України в Раді Безпеки ООН стало її головування в цьому органі у березні 2001 року. Цей місяць став одним з найбільш продуктивних та ефективних у діяльності РБ, яка предметно розглянула ряд найбільш актуальних світових проблем, зокрема, кризові ситуації на Балканах та на Близькому Сході.

Напрямки роботи України в системі ООН

Подолання викликів нового тисячоліття

Наша держава надає виключно важливого значення питанню зміцнення ООН як центру багатосторонніх зусиль у подоланні складних та комплексних викликів нового тисячоліття. Україна виходить з необхідності забезпечення реалізації Декларації тисячоліття ООН (2000 р.).

Одночасно наша держава надає виключно важливого значення питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, підтримуючи збільшення кількості як постійних, так i непостійних членів. Неодмінною передумовою підтримки нашою державою будь-якого варіанту реформування РБ ООН є забезпечення адекватного рівня представленості в цьому органі країн Східноєвропейської регіональної групи. Позиція України з цього питання базується також на розумінні того, що інститут права вето не відповідає сучасним міжнародним реаліям. Належна увага з боку України приділяється забезпеченню подальшого прогресу у посиленні транспарентності та вдосконаленні методів роботи РБ ООН.

Боротьба із тероризмом

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль для спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН. На 56-й сесії Генасамблеї та засіданнях Ради Безпеки ООН делегацією України було виголошено низку ініціатив, спрямованих на активізацію міжнародного співробітництва в цій сфері. У січні 2003 р. наша держава стала стороною всіх універсальних антитерористичних міжнародних договорів.

Підтримання міжнародного миру та безпеки

Україна як одна з держав-фундаторів ООН надає особливого значення діяльності ООН з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у цій діяльності як важливий чинник своєї зовнішньої політики.

Починаючи з липня 1992 р., Україна виступає як значний контрибутор військових підрозділів та персоналу до операцій ООН з підтримання миру (ОПМ).

Значного імпульсу участі України в миротворчих операціях ООН було надано протягом членства нашої держави в Раді Безпеки ООН у 2000-2001 рр. За цей період представленість України в ОПМ ООН збільшилася у 25 разів, у результаті чого наша держава входить в першу десятку найбільших постачальників персоналу до ОПМ ООН у світі серед близько 100 країн-учасниць та є першою за цими показниками серед європейських країн. За період незалежності України у понад 20 миротворчих операціях взяли участь близько 20 тисяч українських військових.

Сьогодні понад 1300 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляють Україну в 8 миротворчих операціях ООН, зокрема, у Грузії, Ефіопії та Еритреї, Сьєрра-Леоне, Демократичній Республіці Конго, Косово, Ліберії, Лівані, Тимор-Лешті.

У 1994 р. Україна стала ініціатором Конвенції з безпеки персоналу ООН, яку наша країна підписала однією з перших.

У грудні 2002 р. на 57-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була одностайно ухвалена внесена делегацією України резолюція, якою 29 травня було проголошено Міжнародним днем миротворців ООН.

Захист прав людини

Україна є активним учасником діяльності органів системи ООН у сфері прав людини. Наша держава є стороною всіх основних міжнародно-правових документів ООН з прав людини, найважливішими з яких є Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Факультативні протоколи до них, Міжнародна конвенція з ліквідації всіх форм расової дискримінації, Конвенція про права дитини, Конвенція проти тортур, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Як учасниця цих міжнародних договорів Україна подає періодичні доповіді про їх виконання на розгляд відповідних конвенційних органів.

Дотримуючись своїх зобов’язань країни-члена ООН щодо забезпечення прав людини, Україна досягла суттєвого прогресу у приведенні законодавства у відповідність до міжнародних норм та стандартів, посиленні засобів правового захисту на національному рівні, реформуванні судової системи, зміцненні ролі правозахисних організацій, підвищенні рівня правової культури.

У ході 58-ї сесії ГА ООН у 2003 р. Україна ініціювала Спільну заяву з нагоди 70-ї річниці Голодомору 1932-1933 рр. в Україні, яку було розповсюджено як офіційний документ 58-ї сесії ГА ООН в рамках пункту порядку денного „Питання прав людини”. Співавторами Спільної заяви стали 36 держав-членів ООН, її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, 15 країн-членів ЄС та 10 країн, які на той час очікували отримання статусу повноправного члена ЄС.

Охорона навколишнього середовища

На сьогодні Україна є стороною понад 40 міжнародних конвенцій та угод, учасником багатьох програм та проектів ООН, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища. Прикладом визнання активності України на екологічному напрямку стало успішне проведення в Києві у травні 2003 р. П’ятої конференції міністрів охорони навколишнього середовища в рамках процесу „Довкілля для Європи”.

У лютому 2004 року Україна приєдналася до найважливішої міжнародної екологічної угоди – Кіотського протоколу.

ЮНЕСКО

Співробітництво України та ЮНЕСКО
Одним із важливих аспектів, який визначає активність України та її роль в діяльності ЮНЕСКО, є її участь у керівних та програмних органах ЮНЕСКО.

Україна є членом Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки i культури (ЮНЕСКО) з 12 травня 1954 року. З грудня 1962 року в Парижі функціонує Постійне представництво України при ЮНЕСКО.

Членство України в ЮНЕСКО стратегічно орієнтоване на сприяння розширенню міжнародного співробітництва наукових, освітніх і культурних інституцій шляхом забезпечення їх участі у програмній діяльності Організації. Метою такого співробітництва є зміцнення інтелектуального потенціалу країни та залучення його до загальносвітових процесів в гуманітарній сфері, а також використання в національних інтересах можливостей ЮНЕСКО та міжнародного досвіду в галузях її компетенції.

Протягом останніх років українські інституції та фахівці були залучені в рамках ЮНЕСКО до глобальних проектів у таких сферах як розвиток інформаційного суспільства, збереження світової інформаційно-цифрової спадщини, демократизація кіберпростору, забезпечення сталого розвитку, етика науки, біоетика, формування нової глобальної екологічної етики, збереження матеріальної та нематеріальної культурної спадщини в умовах глобалізації та інших.

За період членства в ЮНЕСКО Україна виступила ініціатором багатьох міжнародних програм та проектів, зокрема щодо використання засобів інформації з метою зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, насильства i ненависті між народами, що дало поштовх до розробки i прийняття відповідної Декларації (1978 рік). Україна була також серед iнiцiаторiв розробки Декларації про раси i расові забобони, започаткування проектів стосовно ролі ЮНЕСКО у встановленні нового міжнародного економічного порядку, вивчення та поширення слов'янських культур.

На 27-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1993 рік) Україна виступила з ініціативою розробки „Програми культури миру". Ця ініціатива лягла в основу переорієнтації діяльності ЮНЕСКО на зміцнення її етичної місії та ролі у формуванні психології культури миру, клімату довіри i толерантності. Міждисциплінарний проект “На шляху до культури миру” став стратегічним напрямом програмної діяльності Організації.

Під час 29-ї сесії Генконференцiї ЮНЕСКО (1997 рік) Україна висунула пропозицію щодо зміцнення міжнародних механізмів захисту і збереження культурного надбання та iнiцiювала звернення до ООН з метою проголошення Міжнародного року захисту, збереження та відродження культурної спадщини. На 56-й сесії Генеральної асамблеї ООН ця iнiцiатива знайшла своє відображення - 2002 рік було проголошено ООН Міжнародним роком захисту світової культурної спадщини.

За час членства в ЮНЕСКО Україна тричі обиралася до керівного органу Організації - Виконавчої Ради: 1981 - 1985 рр., 1995 - 1999 рр. та 2001 – 2005 рр. Україна обиралася також до таких програмних органів ЮНЕСКО, як Міжнародна координаційна рада програми „Людина і біосфера”, Міжурядова рада Загальної програми з інформації, Міжурядовий комітет Всесвітнього десятиріччя розвитку культури, Міжурядовий комітет сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження у випадку їх, Міжурядовий комітет Міжурядової програми з інформатики, Міжурядова рада Міжнародної гідрологічної програми.

На сьогодні Україна є членом Виконавчої ради Міжурядової океанографічної комісії (у 2003 році обрана 8-й раз підряд, починаючи з 1989 року) та Міжурядового комітету з авторського права. Під час 32-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (жовтень 2003 року) Україну обрано до Ради Міжнародного бюро з питань освіти, Міжурядової ради Міжнародної програми розвитку комунікації, Комітету по штаб-квартирі, а також до робочих органів ЮНЕСКО - Спецкомітету та Групи експертів з фінансових і адміністративних питань Виконавчої ради.

Позитивне значення для розвитку співробітництва України з ЮНЕСКО має підтримання регулярного політичного діалогу. За роки членства країни в ЮНЕСКО відбулося чотири візити генеральних директорів Організації в Україну: Амаду Махтар М’Боу (Сенегал) відвідав нашу країну у травні 1982 р оку ; два візити Федеріко Майора (Іспанія) відбулися у квітні 1991 року та у листопаді 1997 року; візит Коїчіро Мацуури (Японія) - 17-19 вересня 2000 року на запрошення Президента України Л.Кучми.

У 2003 році з Генеральним директором К.Мацуурою зустрілися Президент Л.Кучма, Прем’єр-міністр В.Янукович, Віце-прем’єр-міністр Д.Табачник та Почесний президент Фондів „Україна-дітям” та „Надії і добра” Л.М.Кучма.

У травні 2004 року урочисто відзначалося 50-річчя членства України в ЮНЕСКО. З цієї нагоди було випущено ювілейну марку, а також ювілейну монету номіналом 5 гривень. Центральною подією стало проведення у штаб-квартирі Організації у травні 2004 року виставки сучасного українського декоративного мистецтва.

В рамках співробітництва України та ЮНЕСКО в Києві діє Міжнародний науково-навчальний центр інформаційних технологій та систем, який проводить координацію регіонального співробітництва в галузі застосування телематики в освіті та науці. На даному етапі здійснюється проект „Регіональна академія комп’ютерних мереж навчання і підготовки кадрів", координатором якого є Київський Національний університет. Започатковано проект створення віртуального університету науково-технічних та інженерних вищих навчальних закладів країн ЦСЄ, координатором якого є Національний технічний університет України „КПІ”. На базі НАН України діє Міжнародна асоціація академій наук, яку у квітні 2003 року було включено до категорії міжнародних неурядових організацій, що мають статус офіційних партнерських стосунків з ЮНЕСКО.

Низку iсторико-архiтектурних об'єктів України було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: архітектурні ансамблі „Софія Київська”, „Києво-Печерська Лавра” та історичний центр Львова. За ініціативою України до Всесвітньої мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО були включені українські біосферні заповідники „Чорноморський” (1982 рік), „Асканія-Нова” (1982 рік), „Карпатський” (1992 рік), „Дунайський” (1998 рік), „Ужанський національний парк” (1999 рік) та „Шацький” (2002 рік). Вперше у світі за безпосередньої участі України створено транскордонний румунсько-український біосферний резерват “Дельта Дунаю” (1998 рік) та тристоронній польсько-словацько-український біосферний заповідник “Східні Карпати” (1999 рік).

У 2003 році українському олімпійському чемпіонові Сергію Бубці було присвоєно почесне звання „Чемпіон спорту ЮНЕСКО”.

НАТО

Історія відносин України з НАТО бере початок з січня 1992 року, коли представник України вперше взяв участь у засіданні Робочої групи високого рівня Ради північноатлантичного співробітництва.

22-23 лютого 1992 року відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО (на той час М.Вернера) до Києва, а 8 червня того ж року - візит Президента України Л.М.Кравчука до штаб-квартири НАТО.
Підписання 9 липня 1997 року в рамках саміту глав держав та урядів НАТО в Мадриді „Хартії про особливе партнерство" підняло співпрацю між НАТО і Україною на новий рівень і забезпечило офіційне визнання значення незалежної, стабільної і демократичної України для всієї Європи.

Але широкомасштабним співробітництво з НАТО стало тільки після приєднання України до програми „Партнерство заради миру” у 1994 році.

Хартія зафіксувала політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні розвивати „особливе та ефективне” партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі, а також стала основою для консультацій між НАТО і Україною в контексті євроатлантичної безпеки і стабільності, та в таких галузях, як попередження конфліктів, врегулювання криз, підтримка миру і гуманітарні операції. Для забезпечення якнайповнішого розвитку відносин між Україною і НАТО та втілення положень Хартії було створено форум „Комісія Україна-НАТО”.

24 квітня 1999 року в рамках самміту глав держав та урядів НАТО у Вашингтоні Президент України Л.Кучма взяв участь у першому засіданні Комісії Україна-НАТО (КУН) на найвищому рівні. Зазначене засідання КУН надало нового потужного імпульсу нашому партнерству з НАТО, що було відображено у „Декларації Глав держав та урядів-учасників саміту Комісії Україна-НАТО”.

На наступному засіданні Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні, яке відбулося 22 листопада 2002 року в рамках Празького самміту НАТО, було схвалено План дій Україна-НАТО та річний Цільовий план на 2003 рік.

Останнє засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні в рамках Стамбульського самміту НАТО, що вперше відбулося за участю семи нових членів Альянсу 29 червня 2004 року, підтвердило продовження принципової підтримки Альянсом курсу України на євроатлантичну інтеграцію. Це знайшло відображення у Заяві головуючого за підсумками засідання у вигляді доручення КУН на рівні послів проаналізувати стан відносин Україна-НАТО, включаючи їх можливе поглиблення залежно від практичних здобутків України у виконанні цілей Плану дій Україна-НАТО з метою розробки відповідних рекомендацій до засідання КУН на рівні міністрів закордонних справ.

Національні інтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Північноатлантичний Альянс відіграє у підтриманні міжнародного миру, стабільності та безпеки, сприянні покращанню загального клімату довіри в Євроатлантичному регіоні, створенні нової системи регіональної безпеки в Європі, виробленні узгоджених підходів до проблем роззброєння і контролю над озброєннями, а також запобігання розповсюдженню зброї масового знищення.

Нині співробітництво нашої держави з Альянсом є дійсно широким, різноплановим і активним. Україна бере участь у численних заходах, що проводяться спільно з державами-членами НАТО і країнами-партнерами.

Україна співпрацює з Альянсом в політичній, військовій, військово-технічній сферах, в галузі науки і техніки, економіки та екології, надзвичайних ситуацій цивільного характеру.

Діалог і взаємини між нашою державою і Альянсом будуються на діловій, конструктивній основі, бажанні та прагненні продуктивно і взаємовигідно використовувати спільні можливості у розбудові нової мирної і стабільної Європи.

Враховуючи реальну роль і потенціал НАТО, Україна виходить з того, що розвиток стабільної взаємодії з Альянсом надає можливість:

• зміцнити зовнішні гарантїї національної безпеки України, зокрема її політичної незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів;

• активно сприяти розвитку співробітництва України з європейськими та євроатлантичними структурами як важливого чинника у створенні нової архітектури безпеки на євроатлантичному просторі;

• отримувати сучасну інформацію щодо досвіду країн-членів НАТО та держав-партнерів для її використання у процесі реформування національних Збройних Сил України та Воєнної організації держави в цілому;

використовувати практичний досвід НАТО та окремих країн-членів Альянсу з метою забезпечення належного рівня цивільного контролю над військовими формуваннями;

• сприяти налагодженню і розвитку взаємосумісності збройних сил з метою підвищення здатності і готовності брати в межах, передбачених Конституцією і законодавством України, участь в миротворчих операціях, здійснюваних під егідою ООН , ОБСЄ, НАТО;

• спільно з НАТО, використовуючи потужний потенціал Альянсу в галузі боротьби з наслідками надзвичайних ситуацій цивільного характеру, проводити операції по захисту населення від наслідків техногенних аварій та катастроф, стихійного лиха, отримувати допомогу НАТО та її країн-членів на ці цілі.

На даному етапі на порядку денному відносин України з Альянсом знаходяться завдання подальшого поглиблення взаємодії, підвищення рівня відносин, активізації спільних зусиль і співпраці з метою зміцнення миру і стабільності в Європі, підвищення довіри, утвердження європейських демократичних і правових норм і стандартів на користь нового об'єднаного європейського співтовариства.

СОТ

Вступ України до СОТ є одним з пріоритетів її зовнішньоекономічної політики. Цей пріоритет був визначений в Посланні Президента України „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку на 2002-2011 роки” та „Про внутрішнє і зовнішнє становище в 2002 році”. Вступ України до СОТ розглядається як системний фактор розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі, створення передбачуваного транспарентного середовища для залучення іноземних інвестицій, що відповідає національним інтересам України.

Процес вступу України до СОТ розпочався 17 грудня 1993 року, коли до Секретаріату ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі) було подано офіційну заявку Уряду України про приєднання до неї.

Загалом процес вступу України до COT передбачає дві головні складові:

• завершення двосторонніх переговорів з доступу до ринків товарів та послуг з країнами-членами Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до COT;

• гармонізація законодавства України відповідно до вимог угод COT.

З квітня 2001 року підписано двосторонні протоколи про доступ до ринків товарів і послуг з 23 країнами-членами Робочої групи: Мексикою, Уругваєм, Новою Зеландією, Канадою, Республікою Корея, Словенією, Грузією, Латвією, Індією, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Болгарією, Кубою, Ізраїлем, Бразилією, Польщею, Таїландом, Естонією, Швейцарією, Парагваєм, Малайзією та Литвою, а також з Європейським Союзом.

26-30 квітня 2004 року в Женеві відбулось 12-те чергове засідання Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ, в рамках якого були також проведені двосторонні переговори з доступу до ринків товарів та послуг з низкою країн-членів Робочої групи, а також багатостороннє засідання з питань сільського господарства.

У рамках переговорного процесу погоджено понад 95% тарифних позицій. Неузгоджені позиції складають в основному ставки мита на особливо чутливі для України товари, в основному сільськогосподарського сектору.

Формування зобов’язань з доступу до ринку послуг України знаходиться на заключній стадії. Завершено переговори з більшістю країн-членів Робочої групи. Оновлений Графік специфічних зобов’язань України з доступу до ринку послуг (розповсюджений Секретаріатом СОТ 14 квітня 2004 року) включає близько 150 підсекторів, що складає 98% від загальної кількості, визначеної класифікатором послуг СОТ.

На даному етапі в переговорах з країнами-членами Робочої групи залишаються актуальними питання, що стосуються доступу до ринку страхових, банківських та інших фінансових послуг, а також питання доступу до ринку аудіовізуальних послуг.

Результативність подальшого процесу в напрямку вступу України до СОТ головним чином залежатиме від прогресу у двосторонніх переговорах з такими країнами як США, Японія, Австралія і Аргентина, який у свою чергу обумовлюється темпами реформування української економіки та прийняттям Верховною Радою України необхідних законодавчих актів.

Сучасний стан переговорного процесу, рівень досягнутих домовленостей та ступінь узгодження позицій дозволяє сподіватись на завершення технічної частини переговорів по вступу України в СОТ на початку 2005 року. Зважаючи на час, необхідний для завершення процедурних питань, можна очікувати, що набуття повноправного членства України у СОТ відбудеться у 2005 році.

Міжнародні Угоды

Суперечності у помаранчевій команді помітні неозброєним оком. Після відставки уряду вже не існує єдиної помаранчевої партії влади.Сформувався новий політичний простір. Знову на порядок денний стають проблема розколу України, соціальна диференціація, ріст числа депресивних регіонів та ін.Країна виявляється на межі політичного протистояння, що загрожує перерости в згубну для держави фазу.

Якщо в 2004 році Україна чудом зберегла свій відносний суверенітет і незалежність, то в 2006 ризикує його втратити остаточно.

Чи є альтернатива "стабільній нестабільності"?

Дискусія про політичну реформу є не просто обговоренням напрямків розвитку держави в перспективі, але й моделей функціонування системи влади. Від того, як буде вибудовано механізм влади, залежить майбутнє кожного з нас. Це не банальні визначення, а констатація загроз і небезпек.

Головною небезпекою є зовнішнє втручання у політичний процес в Україні. Деякі сили за кордоном зацікавлені в делегітимізації влади як такій і провокуванні широкомасштабної кампанії протесту. Це кризовий сценарій.

Відставка уряду, якою б справедливою вона не була, створила умови для посилення зовнішнього тиску на владу. А політична криза, яка виникла внаслідок цього, тільки ускладнила ситуацію.

Газовий конфлікт із Росією, відсутність реальної перспективи європейської і євроатлантичної інтеграції призвели до того, що виникли альтернативні центри ухвалення рішень у владі.

З одного боку, центральна влада втрачає підтримку адмінресурсу. З іншого, створюється штучна криза керівництва. Влада втрачає здатність оперативно реагувати на зовнішні виклики та поступово перетворюється на їхнє знаряддя.

Мова йде не про глобалізацію, а про політичний вплив окремих транснаціональних компаній на внутрішньополітичний процес у країні.

Вони продукують ідеї про "стабільну нестабільність" в Україні, створюють перешкоди розвитку демократії, провокують кризи. Гра йде на рівні механізмів та інститутів ухвалення і реалізації рішень.

У цій схемі немає ідеологічного й політичого (партій, політиків) підґрунтя. Просто голова однієї корпорації цікавиться певними об'єктами власності в окремо взятій країні і дає для політичного забезпечення досягнення своїх цілей зазначену суму.

Далі працюють піарщики та орговики. Результат – криза влади, делегітимізація, деморалізація адмінресурсу, втрата довіри до влади з боку громадян.

І, класичний причинно-наслідковий ланцюжок: делегітимізація – авторитарний режим – репресії – криза – чергова кольорова революція! (Ця схема дуже популярна в країнах із зовнішнім управлінням....) І так до нескінченності!?

Єдиним способом протидіяти перетворенню України в буферну державу – це політичний діалог.

"Менеджер і кризи"

Українська бюрократія, як, утім, і в усьому світі, не має чіткого ідеологічного чи політичного забарвлення. Можна говорити лише про певні традиційні форми її обрядовості – данина існуючій політичній системі ("побутовий" тест на лояльність).

Процес формування тактичних альянсів для досягнення короткострокових завдань (відставка Єханурова) наочно продемонстрував, що чиновник сьогодні має практично необмежену владу і прагне законсервувати існуючу систему.

Консолідація бізнес-інтересів та інтересів бюрократії хоча й взаємовигідна, але має певні межі. Неможливо втримати під адміністративним контролем комерційний інтерес, не йдучи йому на поступки.

Тим більше, одна політична сила (по суті, що не має чітко вираженої ідеології) не в змозі за допомогою адміністративного тиску втримати інтереси бізнесу. Згодом бюрократія переходить на службу до нової політичної сили, підтримуваної більш сильним економічним лобі.

Уже зараз можна говорити, що навесні розстановка сил у парламенті буде зовсім іншою, ніж сьогодні. Це ж стосується й ситуації в органах місцевого самоврядування. Економічний прагматизм української влади є загальновідомим і "ідеологічне" геройство в її середовищі не вітається.

Тому, хоч Єханурову й вдалося на сьогоднішній день загребти під себе майже весь адмінресурс, не факт, що він зможе його мобілізувати (створити певну внутрішню корпоративність) і втримати під своїм контролем.

Це залежить від низки економічних, соціальних і політичних факторів. Крім того, живучість НСНУ і Єханурова як претендента на прем'єрське крісло більшості-2006 залежить від адекватної комунікації з ФПГ.

Об'єктивний аналіз сьогоднішньої ситуації свідчить про те, що неграмотно складений бюджет поточного року потягне за собою важкі й непопулярні рішення уряду і негативно позначиться на економічній ситуації в країні.

Будуть збільшені житлові тарифи, низка підприємств будуть приватизовані, що приведе до росту безробіття. Уже сьогодні зафіксовано істотний дефіцит бюджету, з'являються бюджетні борги. Відповідальність за економічну політику цілком лежить на чинному прем'єрі (а не на ВРУ).

НСНУ позиціонується як політична надбудова влади. Єхануров – об'єктивно найкраща мішень для атак опонентів. Щоправда, є одна особливість: з першого січня Україна є парламентсько-президентською республікою.

Тепер парламент формує уряд і визначає економічний курс держави. Якщо владою буде обрано сценарій адміністративної протидії политреформі, то Україна опиниться перед загрозою розпаду всього державного механізму.

Отже, у березні 2006 року одержимо кризу і державний менеджмент, який не в змозі з ним впоратися. Схематично це виглядає так: менеджмент окремо, криза ( що розвивається у нескінченність) окремо. На виході політичний колапс і втрата останніх крупиць державності.

Даєш нову конституцію!

Природним виходом із ситуації для провладних ФПГ є ревізія конституції, повернення президентові його необмежених функцій. Це можна зробити як за допомогою референдуму (що технологічно складно і законодавчо не до кінця легітимно), так і за допомогою звертання в Конституційний Суд на предмет конституційності прийнятих парламентом змін у Конституцію.

Правда, є ще один спосіб – блокування прийняття регулюючих законів, тих самих, котрі необхідно ухвалити, щоб конституційна реформа стала функціональною, працюючою.

Але в будь-якому випадку вирішити питання, здійснюючи тиск на чинний або майбутній парламент, майже не реально. Перегляд правил гри у владі (після помаранчевої революції) має передбачати створення системи економічної компенсації учасникам "великої гри".

Таким чином, варто врахувати інтереси всіх фігурантів, жорстко відітнути внутрішні протиріччя, й оперативно локалізувати власних опозиціонерів, у тому числі за допомогою здійснення економічного тиску.

У таких умовах навіть істотне погіршення економічної ситуації призведе до ланцюгової реакції, з наступним розпадом провладної політичної коаліції.

По-друге, в умовах економічної кризи і політичного тиску, як зовнішнього так і внутрішнього, втримати адмінресурс під своїм контролем владі не вдасться. Будь-яке погіршення ситуації пропорційне росту його реваншистських настроїв.

Адмінресурс в Україні дуже чуттєвий до зміни політичної й економічної кон'юнктури. На місцях почнеться саботаж і подвійна гра. Тиск із боку більш мобільної й ефективної масс-медійної кампанії зробить свою справу. Адмінресурс пом'якшиться і поступово почне саботувати команди, що надходять з центра.

У таких умовах, складові групи інтересів усередині блоку "НУ" також опиняться в ситуації взаємного протистояння. Загостриться і боротьба за владу всередині самого НСНУ.

При такому сценарії партію влади очікують або:

- зміна лідера блоку і масоване розкручування нового лідера на антикризових гаслах;

- суспільний діалог в ім'я стабільності й процвітання.

Перший варіант розвитку подій (консолідація адмінресурса) можливий лише за умови сильного і вольового менеджменту, оперативності й мобільності. Цими якостями Єхануров і оточення президента не володіють. Інформаційні битви влада об'єктивно програє.

Поки ж мова йде про необхідність створення єдиного майданчику для діалогу політичних сил, близьких за ідеологічними орієнтирами. У першу чергу необхідно відновити діалог між колишніми партнерами по Майдану.

Це не просто діалог у прямому ефірі, а політичний круглий стіл, учасники якого володіють політичними повноваженнями від своїх партій (блоків) і зможуть сформувати певні правила гри.

Цей дискусійний майданчик повинен формуватися не на Банковій, і не політтехнологами НСНУ. Для того щоб гравці-2006 довіряли такому комунікаційному центру, необхідний нейтральний рефері.

На жаль, якщо консолідації не відбудеться, не буде запропонований алгоритм рішення урядової кризи й виходу з конституційного безвиході, Україна повернеться в 2000 рік.

Основу сучасних міжнародних відносин у світі складають міжнародні договори. Для кожної новоутвореної держави, зокрема для України, питання договірного оформлення відносин із зовнішнім світом посідає одне з найголовніших місць. Так, одним з перших питань, що виникли після проголошення незалежності України, яка стала повноправним суб ’ єктом міжнародного права, були угоди про встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами зарубіжжя. Завдяки активній діяльності української дипломатії в період з грудня 1991 року і до початку 2002 року Україна була визнана і встановила дипломатичні відносини з більш ніж з 170 країнами світу. Угоди про встановлення дипломатичних відносин становлять окремий цілісний блок договірно - правової бази України, який став підґрунтям для розбудови     дипломатичних відносин з іншими країнами та націями, що борються за самовизначення. Ці угоди сприймалися як визнання світом прагнення України до незалежності, її твердого наміру зайняти гідне місце серед інших народів планети.

Звичайно, неможливо стверджувати, що договірно - правову базу України започатковано лише із здобуттям нашою державою незалежності. Укладення перших договорів України бере свій початок у 20- ті роки ХХ століття. Міжнародні договори укладалися УНР, проте термін їхньої дії з історичних причин виявився дуже обмеженим. Українською РСР міжнародні договори укладалися самостійно аж до закінчення періоду існування СРСР. Передусім, це багатосторонні договори універсального та регіонального характеру, учасницями яких були і є різні держави світу - від основоположної для міжнародного права Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року до таких спеціалізованих документів, як Конвенції Міжнародної організації праці №52 про щорічні оплачувані відпустки, або ж Конвенції МОП №98 про застосування принципів права на організацію і укладення колективних договорів.

Окрім багатосторонніх договорів, що носили універсальний характер, Українська РСР також уклала кілька двосторонніх угод. Українська РСР була однією зі сторін у мирних договорах 1947 року з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. Підписувалися двосторонні договори міжвідомчого характеру, зокрема, Угода між Міністерством автомобільного транспорту УРСР та Міністерством транспорту Польської Народної Республіки про утримання прикордонних автодорожніх мостів на державному радянсько - польському кордоні від 30 червня 1965 року.

Однак, домінуючою й на сьогоднішній день залишається точка зору, що, в цілому, до здобуття незалежності, Україна була практично обмеженою у своїй міжнародній договірній правоздатності. За понад сімдесят років Україною було самостійно укладено лише близько двохсот угод, що не відповідає навіть мінімальним потребам для забезпечення повноцінного існування держави.  

Справжнім же поштовхом для розвитку договірно - правової бази України стало здобуття реального суверенітету. Тому договірні відносини з іншими країнами інтенсивно почали розбудовуватися лише з грудня 1991 року.

Україна як незалежна європейська держава стала повноправним суб ’ єктом міжнародного спілкування, заявила власну позицію і в міжнародних організаціях, в тому числі шляхом вступу у договірні відносини. Сфера її зовнішньополітичної діяльності стає все більш широкою, наповнюється новим змістом. Зусилля керівництва держави спрямовані на захист національних інтересів України, політичної незалежності нашої держави, її територіальної цілісності, економічних інтересів, пов ’ язаних з інтеграцією економіки України у світове господарство.

Україна як повноправний учасник увійшла до глобальної системи договірно - правових відносин не з порожнім запасом чинних міжнародних угод, а з певним договірним доробком, а, відтак, значним досвідом у справі налагодження договірних відносин з іншими країнами світу.

По - перше, вищезазначені договори залишалися чинними для України в силу того, що вона була їх учасницею самостійно, без посередництва СРСР.

По - друге, 12 вересня 1991 року Верховною Радою України було прийнято Закон України » Про правонаступництво України ", в якому встановлено, що Україна є правонаступницею прав і обов ’ язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Незабаром, 17 вересня 1992 року, Україна приєдналася і до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року. Таким чином, Україна взяла на себе зобов ’ язання і за міжнародними договорами СРСР, які відповідали вищезгаданим критеріям. Це означає, що наша держава розпочала свою договірну практику не з чистого аркушу, а маючи досить розгалужену систему договірних правовідносин чи не з усіма державами світу. І хоча прийнятий закон не визначав конкретного механізму реалізації намірів України щодо набуття юридичних прав та обов ’ язків за міжнародними договорами колишнього СРСР, вирішальний крок вже було зроблено: Україна стала правонаступницею СРСР нарівні з усіма іншими державами - республіками колишнього Радянського Союзу, які також заявили про своє правонаступництво.

Розвиваючи принципові положення, визначені в Декларації про державний суверенітет, які закріплені в Конституції, Україна у своїй зовнішній політиці спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності, виступає за захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб, створює умови для підтримання контактів з українцями за кордоном - вихідцями з України, дбає про задоволення національно - культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави, надає їм допомогу згідно з міжнародним правом.

Протягом надзвичайно стислого проміжку часу в нашій державі було прийнято такий необхідний пакет законів, які уможливили юридично коректне визнання України у світі і стали міцним підґрунтям для формування договірно - правової бази нашої держави. До цього пакету, зокрема, входять: Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, Звернення до парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 року, Постанова про ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав від 10 грудня 1991 року, Заява про без ’ ядерний статус України від 24 грудня 1991 року, Постанова Верховної Ради України » Про Основні напрями зовнішньої політики України » від 2 липня 1993 року, Закон України » Про правонаступництво України » ( ЗУ №1543-XII від 12 вересня 1992 року ), Закон України » Про дію міжнародних договорів на території України » ( ЗУ №195 З -XII від 10 грудня 1991 року ), Закон України » Про міжнародні договори України » ( ЗУ №3767- ХІІ від 22 грудня 1993 року ), Постанова Верховної Ради України » Про приєднання до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів » (№2608- ХП від 17 вересня 19 92 року ) тощо. Тим самим не лише було ліквідовано прогалини у національному     праві, але й надано потужного імпульсу розвитку законодавства нашої держави. Цей факт підтверджується створенням договірно - правової бази України, яка нараховує сьогодні понад 3000 двосторонніх та 350 багатосторонніх договорів.

Найбільша кількість угод укладена з державами, які були визначені в якості стратегічних партнерів України, а також з прикордонними державами. Значна кількість угод була укладена з колишніми республіками СРСР, країнами Східної Європи, розвиненими країнами Західної і Північної Європи ( в середньому від 15 до 40 угод з кожною країною ). При цьому відчувається певний дисбаланс щодо укладення угод з країнами Африки, Латинської Америки і Азіатсько - тихоокеанського регіону ( від однієї до десяти угод на кожну країну ). Оскільки ці регіони вищим державно - політичним керівництвом України визначаються як пріоритетні з точки зору економізації зовнішньої політики України, зараз відчувається деяке пожвавлення у справі розбудови договірно - правової бази двосторонніх відносин саме з цими країнами.

За своїм предметним наповненням основна питома вага двосторонніх угод припадає на угоди в торговельно - економічній сфері, в сфері взаємного заохочення і захисту інвестицій, співробітництва у митних справах, боротьби з організованою злочинністю і незаконним обігом наркотичних речовин, уникнення випадків подвійного оподаткування тощо.