Демонтаж командно-адміністративної системи. Перші кроки державотворення на Волині (1991-1992 рр.)

Розвиток політичних подій у 1991 р. відбувся на тлі погіршення економічного стану, росту інфляції, наявності тотального дефіциту товарів. У цих умовах виконком Волинської обласної ради 22 лютого 1991 р. прийняв рішення “Про надзвичайні заходи щодо стабілізації економіки області”, у якому констатувалося стрімке погіршення ситуації в області. Тому на Волині проголошувалося надзвичайне економічне становище. Навесні того ж року було здійснено реформу цін, яка боляче вдарила по доходах населення: у декілька разів підвищилися ціни на товари дитячого асортименту, різко зросла вартість харчування в їдальнях, а також подорожчали комунальні та транспортні послуги. Ця чергова непродумана та організаційно не підготовлена акція союзного уряду “посилила соціальну напруженість” [5, 121].

На початку 1991 р. політичне протистояння на Волині залишалося досить відчутним. Воно зростало у зв’язку з подіями, що відбувалися в Прибалтиці. Громадськість області була стурбована розвитком подій у Вільнюсі, де союзний уряд намагався навести за допомогою військових “конституційний порядок”. Жахливим було те, що в цих сутичках загинули люди. 18 січня опозиція влаштувала на Замковій площі зустріч із народними депутатами України, які входили до Народної ради. Головна тема виступів концентрувалася навколо гасла “Вільна Литва – вільна Україна!”. Група депутатів обласної та міської рад у своєму зверненні під назвою “Демократія в небезпеці” висловила глибоке занепокоєння розвитком ситуації у Литві.

На початку лютого в області відбувалася кампанія щодо реорганізації органів місцевої влади відповідно до Закону про місцеві ради та місцеве самоврядування. Однією з новацій цього закону було рішення про об’єднання посад голів рад і голів їх виконавчих комітетів. Із урахуванням цієї обставини відбулися вибори нових голів районних рад. 8 лютого п’ята сесія обласної ради народних депутатів обрала виконавчий комітет у складі 17 осіб: голови облвиконкому, його першого заступни­ка, шести заступників, керуючого справами облвиконкому, восьми голів виконавчого комітету. Головою обласної ради та головою її виконкому став Володимир Блаженчук. Його першим заступни­ком було обрано Антона Кривицького, який до цього працював головою Луцької міської ради і Луцького міськвиконкому. 14 лютого Луцька міська рада народних депутатів обрала головою ради та головою міськвиконкому Анатолія Поху.

У 1991 р. відзначалося 120-річчя від дня народження Лесі Українки. В Україні, насамперед на Волині, відбулося широкомасштабне святкування цієї славетної дати. Серед заходів, приурочених до свята, – фольклорний фестиваль “Калинова сопілка”, міжобласний конкурс хорових колективів і республіканський фестиваль вистав, створених за драматургією Лесі Українки, літературні вечори.

У день освячення пам’ятника поетесі на Театральному майдані зібралася громадськість облас­ного центру. Перед присутніми виступили директор Інституту українських студій Альбертського університету (Канада) Богдан Кравченко, голова Львівської обласної ради народних депутатів В.Чорновіл, го­лова Волинської обласної ради В.Блаженчук, інші промовці. У приміщенні обласного драмтеатру відбувся святковий вечір, на якому до присутніх звернувся член-кореспондент АН УРСР М.Жулинський та інші промовці.

У Ковелі з нагоди 120-річчя від дня народження видатної письменниці відбулося урочисте відкриття пам’ятника Лесі Українці. Творці пам’ятника – скульптор Ю.Савка, архітектор І.Тимчишин. Урочистості були продовжені у с. Колодяжному в родинній садибі Лесі Українки.

На початку вересня в обласному центрі під егідою ЮНЕСКО розпочав роботу міжнародний симпозіум “Леся Українка і світова культура”. Його учасниками стали вчені, громадські діячі з різних країн світу: професори Л.Онишкевич (США), Л.Терзійська (Болгарія), Хе Жуанчан (Китай), діячка на ниві культури Л.Палій (Канада), О.Закидальська (представниця родини Косачів з Канади); громадські діячки – Н.Розумна (Канада), В.Кунева (Болгарія), відомі українські письменники Л.Костенко і М.Олійник, член-кореспондент АН України М.Жулинський та ін. Із вітальною телегра­мою до учасників і гостей симпозіуму звернувся голова Верховної Ради України Л.Кравчук.

Із наближенням часу проведення референдуму щодо майбутньої долі СРСР посилилося ідейне протистояння між прибічниками збереження Союзу та активістами руху за незалежність України. Воно було викликане тим, що напередодні референдуму з’явився новий проект союзного договору, який у порівнянні з попереднім передбачав деяке розширення прав республік. Проте майже всі пункти цього документа, що визначали повноваження Союзу (підписання міжнародних договорів, розробка і здійснення зовнішньої політики, представництво у міжнародних організаціях, здійснення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики тощо), вступали у суперечність із Декларацією про державний суверенітет України. Проект по суті заперечував зміст суверенітету республік, оскільки проголошував зверхність законів Союзу над республіканськими.

Центр запропонував громадянам відповісти на запитання: “Чи вважаєте Ви необхідним збере­ження СРСР як оновленої федерації рівноправних республік, у якій повною мірою гарантуватимуть права і свободи людини будь-якої національності?”. За влучною оцінкою сучасних українських істориків, “навмисно ускладнена формула, а також зловживання виразами, що не мали юридичного змісту (“оновлена федерація”, “повною мірою”), були потрібні партапарату, аби заручитися підтримкою народу, але залишити собі свободу дій” [6, 530]. Передбачаючи позитивні результати референдуму консерватори намагалися використати їх для косметичного реформування існуючих політичних структур і стати на перепоні дійсному суверенітету республік. Опозиція намагалася внести в республіканський бюлетень інше питання, яке б чітко визначало ставлення людей до суверенітету України: “Чи хочете, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує питання внутрішнього і зовнішнього життя?” Якщо цього не станеться, опозиція закликала не брати участі в референдумі. З цього приводу депутати “Демократичного блоку” обласної ради оприлюд­нили відповідні звернення [7]. Згідно з постановою Верховної Ради УРСР в республіканський бюлетень було внесено таке питання: “Чи згідні Ви з тим, що Україна має бути в складі радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України”. Тобто панівна комуністична верхівка свідомо проігнорувала питання про незалежність України.

Особливу позицію щодо референдуму зайняли обласні ради Тернопільської, Івано-Франківської і Львівської областей, які, окрім союзного і республіканського, провели й регіональний референдум. Громадянам цих західних областей було запропоновано відповісти на запитання про їх ставлення щодо створення незалежної Української держави, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності.

Результати референдуму і всенародного опитування свідчили про прагнення народу України до створення суверенної держави, яка б стала рівноправним членом світової спільноти. За Україну у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2 % осіб, які брали участь в опитуванні (на Волині 78,0 %). За СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5 % виборців. На Волині – відповідно 53,7 %. Що ж стосується західноукраїнських областей, де вплив компартійних структур був значною мірою нейтралізований, то за “незалежну державу, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики”, висловилися 89 % тих, хто прийшов на виборчі дільниці [12, 203].

Не зважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, ставало цілком зрозуміло, що вектор суспільних настроїв в Україні повертається в бік незалежності.

Напередодні референдуму у зв’язку з тим, що Рада Міністрів СРСР не виконала свої зобов’язання щодо вимог шахтарів на попередніх страйках улітку 1989 р., гірники Нововолинської групи шахт відновили тимчасово припинений 26 червня 1989 р. страйк. На відміну від попереднього страйку, де шахтарі висували суто соціальні вимоги, зараз на першому плані були вимоги політичні, а саме: ліквідація інституту президентської влади СРСР, розпуск Верховної Ради Союзу як органу, який стоїть на перешкоді республікам на шляху до побудови незалежної держави, необхідність розробки проекту нової Конституції України та ін. [11]. Страйк шахтарів знайшов підтримку в громадськості області. 18 квітня група депутатів обласної ради через обласну газету звернулася до жителів Волині з проханням підтримати гірників. 21 квітня в Луцьку на Театральному майдані відбувся багатотисячний мітинг під гаслом “Вільна людина у вільній державі”, на якому було прийнято резолюцію про підтримку вимог гірників.

Визначною подією влітку 1991 р. стало святкування 340-ї річниці битви під Берестечком. Саме в ці дні, коли боротьба за незалежність наблизилася до завершальної фази, повернення до історичних витоків існування Української держави набуло символічного змісту. Тому до цього свята ретельно підготувалися й узяли активну участь представники усіх кіл української громади. 16 червня відбулося вшанування пам’яті запорізьких козаків і селян, які загинули в битві під Берестечком. Із нагоди цієї події на полі битви було урочисто відкрито меморіал. На свято прибули Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук, глава УАПЦ митрополит Мстислав, депутати Верховної Ради СРСР, народні депутати України та численні гості. За деякими даними, в урочистостях узяло участь більше мільйона осіб.

Улітку цього року кризовий стан у країні невпинно погіршувався, що вимагало негайних заходів щодо її стабілізації. Однак центр на чолі з М.С.Горбачовим уже не володів повністю ситуацією: з одного боку, на них тиснули демократи, які виступали за радикальне реформування суспільства, з іншого, – консерватори. Все це відбувалося на фоні різкого погіршення економічного стану. Серйозною загрозою для консерваторів було призначення на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного договору. В цих умовах консервативні сили вирішили взяти реванш і здійснили державний переворот 19-21 серпня 1991 р. Обласні осередки політичних партій виступили із засудженням перевороту.

У цих умовах прийняття парламентом України 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України було цілком закономірною подією. Слід зазначити, що рішення Верховної Ради України не було ситуативним, навіяним серпневим путчем. Український народ прийняв його, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення з урахуванням природного права на самовизначення.

Проголошення незалежності України поставило крапку на її довготривалому шляху боротьби за вільне, самостійне життя. 24 серпня 1991 р. стало початком відліку нового часу в житті українського народу. Його ознакою став перехід від командно-адміністративної системи з ознаками тоталітарного режиму до створення підвалин сучасної демократичної держави. На цьому шляху передбачалося ліквідувати залишки старих суспільно-політичних відносин і побудувати нові, які б мали міцне підґрунтя в економіці, соціальних відносинах, духовній сфері життя українського народу. Причому багато чого не можна було зробити відразу, шляхом адміністрування. Воно повинно було вирости з нових форм господарювання, умов існування громадянського суспільства, демократичної свідомості вільних у повному сенсі цього слова громадян. Але на перешкоді цьому часто ставало, за словами класика, “революційне нетерпіння” мас. Над раціональними діями часто висіла примара необільшовизму: відчуття непогрішимості та безпомилковості у власних діях; нерозуміння глибинних процесів розвитку соціуму, а тому занадто велике захоплення адмініструванням; намагання якомога швидше зруйнувати старе, не побудувавши нового, роздати посади своїм друзям без урахування їх ділових та моральних якостей. Цей перелік особливостей необільшовизму можна продовжувати. Але й цього достатньо, щоб зрозуміти, скількох помилок і спокус потрібно було уникнути, щоб із найменшими збитками будувати нове суспільство. Багато хто з переможців не зміг уникнути цієї хвороби всіх без винятку революцій.

День 25 серпня 1991 р. у житті волинян був багатий на політичні події, що набули символічного змісту. Це – руйнування в обласному центрі пам’ятника В.І.Леніну, який у свідомості багатьох жителів області уособлював тоталітарний режим, і підняття над приміщенням обласної ради національного синьо-жовтого прапора [8].

Було прийнято також важливе політичне рішення облвиконкому про департизацію органів державного управління області, управління внутрішніх справ, КДБ по Волинській області, за яким припинялася діяльність політичних партій, громадсько-політичних організацій у структурах державного управління області, обласного управління внутрішніх справ, управління КДБ по Волинській області. Працівники зазначених відомств припиняли своє членство в будь-якій політичній партії. Рішенням облвиконкому від 25 серпня було також створено тимчасову комісію з перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, громадських об’єднань та організацій у період державного перевороту 19-21 серпня. Логічним наслідком антиконституційного перевороту 19-21 серпня стала заборона указом Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року діяльності КПУ. Проте це рішення викликало незадоволення тих комуністів України, які не мали нічого спільного з “гекачепістами”. Серед них панувала думка про те, що не всі повинні відповідати за дії політичних авантюристів.

Відповідно до указу Президії Верховної Ради України від 27 серпня 1991 р. та розпорядження виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 4 вересня 1991 р. Державному архіву області було передано приміщення, документи, майно, технічне обладнання та штати колишнього архіву Волинського обкому Компартії України [1, 33]. 11 вересня Волинською обласною радою народних депутатів було прийнято рішення про передачу приміщення колишнього обкому Компартії України під головний корпус майбутнього Волинського державного університету. Цей факт викликав глибоке задоволення громадськості міста Луцька та області. Поряд з цим мали місце намагання деяких представників Луцької міської ради, очолюваних заступником голови міськради О.Максимовичем, забрати приміщення колишнього обкому Компартії України під міську раду. Завдяки пікетуванню приміщення обкому КПУ 12 вересня студентами та викладачами Луцького педінституту імені Лесі Українки вдалося добитися виконання справедливого рішення обласної ради.

Не менш бурхливим, ніж в обласному центрі, був перебіг політичних подій і в районних центрах. Відбувалися стихійні мітинги, реорганізовувались органи державної влади і місцевого самоврядування. Так, згідно з рішенням облвиконкому про департизацію органів державного управління в області, обласного управління внутрішніх справ і управління КДБ по Волинській області, було усунуто від виконання обов’язків до проведення сесій голів рад і райвиконкомів, які суміщали ці посади з роботою в партійних комітетах, що суперечило статті 42 Закону України “Про місцеві ради народних депутатів України та місцеве самоврядування”. На пленумах райкомів Компартії України вони були звільнені від обов’язків перших секретарів. Наприкінці серпня відбулися сесії районних рад народних депутатів, які підтвердили повноваження колишніх перших секретарів райкомів на посадах голів райвиконкомів.

Важливе політичне рішення щодо встановлення історичної справедливості прийняла обласна рада у вересні. Відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” і згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 серпня 1991 р. про заходи щодо реалізації цього закону, обласна рада народних депутатів вирішила утворити комісію з питань поновлення прав реабілітованих. Головою комісії було призначено заступника голови обласної ради Г.Д.Гаврилюка. Вже у грудні 1991 р. відбулося перше вручення посвідчень реабілітованим волинянам.

Історична довідка. Кількість громадян, які звернулися за пільгами і користуються ними, в області становить 3138 осіб (за даними райміськфінуправлінь). Починаючи з 1991 р., з часу прийняття Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні, в області отримали компенсацію за конфісковане майно 4552 осіб. Станом на 01.08.2000 р. налічується ще 1414 чоловік, яким належить виплатити зазначені компенсації, але які з певних причин за компенсацією не звернулися.^

У справі утвердження національної державності принципове значення мали рішення парламенту України від 9 вересня 1991 р. про запровадження на території республіки обігу купонів багаторазового використання. Ця постанова започаткувала вихід України з рубльової зони, що стало гарантією її внутрішньої економічної безпеки.

Однією з головних ознак державного суверенітету є інститут громадянства. Тому не випадково, що вже 8 жовтня 1991 р. прийнято Закон “Про громадянство України”. Згідно з цим нормативним актом, кожний, хто постійно проживав на території республіки, міг обрати громадянство. Принципове значення для закріплення української державності мало положення про недопущення подвійного громадянства.

У листопаді 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про державний кордон України”. Із набуттям кордону України статусу державного Закон вимагав проведення відповідних організа­ційних заходів. Для Волині, яка межувала з двома країнами (Білоруссю та Польщею), це потребувало значних зусиль і використання великих матеріальних ресурсів.

Визначними політичними подіями в житті України і жителів Волині були підготовка та участь у всеукраїнському референдумі на підтвердження Акту проголошення незалежності України та виборах Президента України. Під час передвиборчої кампанії у вересні на Волині перебував кандидат у Президенти України, Голова Республіканської партії, народний депутат України Левко Лук’яненко, який зустрічався з виборцями у Луцьку та Горохові. У жовтні Волинь відвідав кандидат у Президенти України В.М.Чорновіл – голова Львівської обласної ради народних депутатів, народний депутат України. У листопаді з виборцями зустрівся кандидат у Президенти України, Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук, який побував у Ківерцівському районі, мав розмову з колективом обласної лікарні в Луцьку, відвідав військовий аеродром. У цьому ж місяці на Волинь приїжджав академік І.Р.Юхновський, – народний депутат України, голова постійної комісії Верховної Ради України з науки і освіти, який також балотувався у Президенти України.

Водночас на Волині проводився збір підписів громадян на підтримку претендентів на кандидата у Президента України. На Волині було організовано виборчий округ № 4. На черговому засіданні окружної виборчої комісії Волинського виборчого округу напередодні виборів було підбито підсумки збору підписів громадян на підтримку претендентів – кандидатів у Президенти України. Вони отримали таку кількість підписів: Кравчук Л.М. – 22173; Чорновіл В.М. – 9767; Лук’яненко Л.Г. – 5945; Юхновський І.Р. – 2803; Пилипчук В.М. – 1 801; Щербак Ю.М. – 981; Яворівський В.О. – 157; Ткаченко О.М. – 83; Гіль А.Я. – 54; Коцюба О.П. – 34 [9].

1 грудня 1991 р. відбулися дві знаменні події – обрання Президента України і референдум щодо підтвердження Акту проголошення незалежності України. Як відомо, Президентом України було обрано Л.М.Кравчука. Волиняни 96,32 % голосів підтвердили Акт проголошення незалежності України [10]. 1 грудня 1991 р. увійшло в історію як подія доленосного значення. Український народ продемонстрував свою волю, юридично закріпив своє віковічне прагнення до незалежного життя.

7-8 грудня в Біловезькій пущі Президент України Л.Кравчук, Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С.Шушкевич і Президент Росії Б.Єльцин констатували розпад Радянського Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

У другій половині 1991 р. тривав процес формування та організаційного зміцнення політичних партій і суспільно-політичних утворень. У жовтні 1991 р. на території Волині припинив діяльність обласний осередок Ленінської комуністичної спілки молоді. Замість неї було утворено Спілку молоді Волині. 5 листопада в м. Луцьку відбувся форум інтелігенції Волині, на якому було висловлено підтримку резолюції форуму інтелігенції України щодо незалежності нашої держави, який проходив 14-15 вересня в Києві. Наприкінці листопада в Турійську створено районну організацію Селянської партії України. Цікаво, що виникнення районної організації передувало обласній. Установча конфе­ренція волинського осередку Селянської партії України відбулася у грудні. Головою організації став Р.С.Чап’юк. У цей період на Волині не було створено жодної партії центристського спрямування, що позначилося на характері політичних відносин, загостренні протистояння лівих та правих сил.

Логічним наслідком руйнування комуністичної системи в Україні було перейменування міст, населених пунктів, вулиць, споруд тощо. Не минули ці процеси і Волинь. У містах області були створені групи з перейменування вулиць та об’єктів комунальної власності. Так, Луцька міська рада народних депутатів рішеннями від 18.12.1990, 30.10.1991, 15.07.1992 рр. вирішила погодитися з поданими пропозиціями спеціально створеної комісії з цього питання і перейменувати значну кількість проспектів і вулиць. У місті зникли назви таких вулиць і проспектів, як Правди, Ленінградська, Радянська, Леніна, майдан Ленінського комсомолу, Комуністична, Толстого, Галана, Юних ленінців та ін.

Віковічне прагнення українського народу до вільного самостійного життя знайшло своє відображення у нових назвах проспектів і вулиць. Символічно, що саме центральна вулиця обласного центру, яка носила ім’я Леніна, стала називатися пр.Волі, а одна з найбільших площ була перейменована в майдан Незалежності.

Дещо пізніше, 19 лютого 1992 р., виконком Волинської обласної ради народних депутатів прийняв рішення “Про зняття з-під охорони держави пам’ятників в області, що не становлять історичної та мистецької цінностей”. Однозначну ідеологічну спрямованість цього рішення видно з переліку пам’ятників, що виключалися з реєстру: Карлу Марксу, Ф.Енгельсу, В.І.Леніну, М.І.Калініну, С.М.Кірову, Ф.Е.Дзержинському, Я.М.Свердлову, Н.К.Крупській, В.І.Чапаєву, М.А.Щорсу, Є.Тельману, О.В.Суворову, І.В.Мічуріну, а також Гармата (вулиця Набережна), Танк (вулиця Карбишева), Літак (вулиця Рівненська).

Отже, у другій половині 1991 р. у політичному житті волинян відбулися кардинальні зміни. Були зруйновані старі органи влади, розпочалося будівництво нової політичної системи з реальною багатопартійністю, демократичними виборами, поділом влад та ін., тобто закладені перші цеглини в підвалини майбутньої демократичної держави.

Проголошення незалежності України, її юридичне закріплення на референдумі 1 грудня 1991 р., а також обрання Президента України знаменували принципові зміни в розподілі політичних сил, позначили нові пріоритети в політиці. На порядок денний висувалися першочергові завдання, спрямовані на реформування економіки, соціально-гуманітарної сфери. Багато справ потрібно було вирішити в напрямі духовного відродження нації. Перед владними структурами з’являлися проблеми, які вимагали невідкладного вирішення. Багато з них були такими, що поставали вперше. Навіть простий перелік частки рішень, що приймалися владою на обласному рівні в 1992 р., дає уявлення про характер соціально-економічних і політичних перетворень на Волині. У лютому облвиконком приймає постанову “Про вимоги учасників мітингів 2 і 18 лютого 1992 р.”, “Про передачу спортивного залу комплексу “Спартак” громаді УАПЦ у м. Ковелі”, у березні – “Про відміну талонів на продаж товарів в області”. Влітку цього ж року виходить розпорядження “Про створення комісії у справах біженців при обласній державній адміністрації”, восени – наказ “Про виконання вимог Закону УРСР “Про мови в Українській РСР” на території Волинської області”.

Характер завдань, що постали перед країною, потребували докорінної реформи управління, яка б відповідала сучасному стану речей. Але нестача досвіду державотворення, відсутність значної кількості професіоналів, неузгодженість, що інколи переходила до конфронтації у трикутнику центрів влади – Президент – Уряд – Верховна Рада, – усе це гальмувало пошук оптимальної моделі реформування суспільства, ускладнювало й без того важке економічне становище в країні. Такі чинники впливали в основному на характер політичних перетворень в Україні у 1992-1993 рр.

У контексті процесу державотворення 6 грудня 1991 р. прийнято Закон “Про Збройні сили України”, у якому наша республіка як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних Збройних сил. Із метою легітимізації українського війська було проведено процедуру приведення військових до присяги на вірність українському народу. Для Волині ця акція мала неабияке значення тому, що на її теренах, у зв’язку з географічним розташуванням, розташувалося (було) багато військових частин. На початку 1992 р. у Луцьку та інших містах проведено низку заходів із цього приводу. В урочистій обстановці військові та представники силових структур добровільно складали українську військову присягу. Командири військових частин приймали від представників влади нові синьо-жовті прапори.

Головним завданням перших років державотворення стало будівництво державних структур, формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової, що є невід’ємним атрибутом демократичної політичної системи. Поряд з цим необхідно було забезпечити створення управлінських структур на місцях – в областях, районах, містах та селах, налагодження їх ефективних зв’язків з центральною владою. Важливим кроком на шляху державотворення було формування органів місцевої державної адміністрації. Таким чином, було започатковано формальне роздержавлення місцевих рад, проголошувалося розмежування повноважень між ними й місцевими органами державної виконавчої влади – адміністраціями, які були утворені навесні 1992 р. відповідно до Закону України “Про представника Президента України” та “Положення про місцеву державну адміністрацію”, затвердженого Указом Президента. Місцеві державні адміністрації стали правонаступниками виконавчих комітетів рад. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої адміністрації було спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Згідно з Указами Президента України Л.М.Кравчука були призначені представники Президента України в районах. Представником Президента України у Волинській області було призначено голову обласної ради В.І.Блаженчука. До початку сесії обласної ради він суміщав ці дві посади. Сесія Волинської обласної ради народних депутатів, яка відбулася 5 червня 1992 р., обрала головою ради Б.П.Клімчука.

Улітку 1992 р. суспільно-політичне становище в області істотно погіршилося. Це було пов’язано із загостренням церковних проблем, які значно ускладнювалися втручанням до них недалекоглядних політиків. Саме їх діями було загострене протистояння прихильників двох церков – Української православної та Української православної – Київського патріархату. У конфлікт втягнуто широкі верстви населення, громадські організації, депутати рад, органи державної влади. Область була фактично на грані масової конфронтації на релігійному ґрунті. За таких умов 1 серпня до священнослужителів, мирян та всіх громадян звернувся представник Президента України у Волинській області В.І.Блаженчук із красномовним зверненням: “Будемо стриманими і мудрими”, у якому лунала засторога прибічникам занадто рішучих дій: “Існує межа, за якою настає відповідальність”. Політичних лідерів і депутатів закликано до зваженості й толерантності, а відповідальних працівників органів влади – до повної безсторонності в конфлікті [3]. У цій ситуації обласна адміністрація зайняла виправдану об’єктивну позицію.

Приводом до міжцерковних зіткнень найчас ставали культові приміщення, майно, поділ сфер впливу, боротьба за лідерство. Найсуттєвішою причиною протистояння між релігійними громадами та організаціями став гострий дефіцит культових будівель. Кульмінацією подій був конфлікт навколо передачі Свято-Троїцького собору 12 серпня 1991 р. парафіянам Української православної церкви – Київського патріархату. Політичної гостроти цим подіям додавало й те, що саме в цьому соборі було вирішено провести панахиду по загиблих вояках УПА. 17 серпня конфлікт розгорівся з новою силою, коли вже парафіяни Української православної церкви вирішили повернути собор.

25 вересня Волинська обласна рада змушена була звернутися до глав УПЦ, УПЦ-КП, православних священнослужителів та віруючих, політичних партій та рухів, громадськості, міських і районних рад народних депутатів, державних адміністрацій зі зверненням. У ньому було наголошено, що гіркий досвід нашої історії засвідчує, що найкращі державотворчі поривання топилися у вирі міжусобних конфліктів. “Будуючи правову державу, всі ми повинні дотримуватись норм і букви Закону, – зазначалося в документі. – Оскільки церква в нас відокремлена від держави, ніхто – ні влада, ні, тим більше, громадські організації чи політичні партії – не мають права втручатися у її внутрішні справи. Це право тільки церкви і віруючих” [4].

Утворення незалежної Української держави висунуло на порядок денний деякі проблеми, що потребували остаточного вирішення. Саме до них належить питання про реабілітацію діяльності ОУН-УПА. Якщо на Сході України це питання майже не поставало – на Заході воно вимагало невідкладного розв’язання, тому що багато хто брав участь у визвольних змаганнях у лавах цих формувань, а потім, за сталінських часів, був репресований і тому не користувався пільгами учасника війни. Відповідно до вимог часу, обласна рада у квітні 1992 р. ухвалила рішення про звернення до Верховної Ради України щодо національно-визвольного руху в Україні в 1930-1950 рр., мотивуючи тим, що національна визвольна боротьба українського народу була фундаментом сьогоднішньої розбудови незалежної України і що на Волині півстоліття тому формувалися перші підрозділи УПА: рада просила визнати національно-визвольний рух у 1930-1950 рр. законною і справедливою боротьбою за незалежність України, а УПА – воюючою стороною в минулій війні. Рада просила також доручити Кабінету Міністрів України розглянути питання про віднесення до категорії інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни колишніх вояків-ветеранів УПА [2].

1992 р. ознаменувався підготовкою і проведенням широкомасштабного святкування 50-ї річниці від дня утворення УПА. Основні заходи проходили в жовтні в обласному центрі, а також у селищі Вовчак Турійського району, у Новому Загореві Локачинського району. Відбулося покладання вінків до могил вояків УПА і в інших місцях області. До Луцька з’їхалися гості з багатьох районів України, а також численні групи з діаспори. Показово, що вперше активну участь у підготовці цього ювілею взяла офіційна влада, виділивши для цього значні кошти.

У червні 1992 р. Верховною Радою ухвалено Закон України “Про об’єднання громадян”, який визначив правові основи діяльності політичних партій. Цей Закон дав поштовх для стрімкого зростання їх кількості. Хід політичної структуризації на Волині в 1992 р. у цілому відображав процеси, які генерувалися в Києві. Там почалося кардинальне перегрупування сил. У січні 1992 р. на сесії Верховної Ради Л.Кравчук проголосив курс на консолідацію всіх політичних сил республіки з метою прискорення процесів державотворення, що фактично призвело до розколу опозиції. Намагаючись сприяти розбудові держави, частина партій, які входили до Руху, передусім республіканці та демократи, утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), які підтримали Президента. Проте більша частина Народного Руху на чолі з В.Чорноволом і разом з блоком “Нова Україна” зайняли місце конструктивної опозиції. Саме в руслі цих процесів здійснювалася діяльність волинських осередків політичних партій. У квітні 1992 р. про вступ до регіонального об’єднання “Нова Україна” заявила волинська організація СелПУ. В тому ж місяці створено волинський осередок “Нової України”. У вересні на Волині виникає осередок КНДС, його співголовами стали лідери УРП та ДемПУ. Протягом року на Волині з’являються нові партії та громадські об’єднання: у березні створюється філія жіночого об’єднання “Союзу українок”, у жовтні відбуваються установчі збори з приводу створення обласної організації Соціалістичної партії. Головою президії парторганізації обрано К.Тищенка. На початку листопада створюється волинський осередок Конгресу українських націоналістів (КУН), головою якого став М.Семенюк.

У 1992 р. на Волині відбулася значна кількість культурно-мистецьких заходів, що свідчили про поглиблення процесів духовного відродження. В квітні волиняни урочисто відзначили 110-у річницю від дня народження нашого земляка, видатного українського політолога В’ячеслава Липинського. В червні у Луцьку перебували учасники Міжнародної конференції, присвяченої 110-й річниці від дня народження В.Липинського, на тему “В’ячеслав Липинський: історико-політична спадщина і сучасна Україна”. Серед учасників – відомі історики: президент Східно-Європейського дослідницького інституту з Філадельфії (США) професор Я.Пеленський та професор І.Білас. Серед гостей був племінник В.Липинського Я.Липинський, дочка гетьмана України П.Скоропадського Олена Отт-Скоропадська.

25 вересня в обласному центрі з нагоди 100-річчя від дня народження видатного українського математика-академіка М.Кравчука відкрито меморіальну дошку на приміщенні колишньої гімназії.

На початку листопада у Луцьку, в сквері напроти СШ № 4 відбулося відкриття та освячення пам’ятника генералу УНР О.Алмазову.

Наприкінці листопада громадськість Луцька вшанувала пам’ять українського письменника й активного учасника національно-визвольного руху кінця XVIII століття Данила Братковського.

Таким чином, політичне життя волинян у 1992 р. було насиченим багатьма подіями, які мали доленосне значення: відбувалися докорінне реформування органів влади й управління, вирішувалися питання щодо встановлення історичної справедливості, тривав процес політичної структуризації. Непростий процес державотворення гальмували невирішеність деяких питань релігійного життя, складні відносини між місцевими організаціями політичних партій. Але в цілому те піднесення, якому дало поштовх проголошення незалежності, зберігалося. Це закладало міцний фундамент у подальшу конструктивну співпрацю всіх прогресивних сил.

Джерела і література

1. Волинь: 90-ті роки ХХ століття. Ілюстрований літопис політичних подій / Бортніков В.І., Бортнікова А.В., Бусленко В.В., Надольська В.В., Надольський Й.Е. та ін. – Луцьк, 1998. – 162 с.

2. Волинь. – 1992. – 14 трав.

3. Волинь. – 1992. – 1 серп.

4. Волинь. – 1992. – 1 жовт.

5. ДАВО. ФП-1, оп. 17, спр. 1042.

6. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусев, В.П.Дрожжин та ін. – К., 2000. – 663 с.

7. Радянська Волинь. – 1991. – 15 лют.; // Народна трибуна. – 1991. – 16 берез.

8. Радянська Волинь. – 1991. – 27 серп.

9. Радянська Волинь. – 1991. – 29 жовт.

10. Радянська Волинь. – 1991. – 10 груд.

11. Резолюція страйку шахтарів міста Нововолинська // Волинський вісник. – 1991. – 27 берез.

12. Турченко Ф.Г., Панченко П.П., Тимченко С.М. Новітня історія України. Частина друга (1945-1995 рр.): (Підручник для 11-го класу середньої школи). – К., 1995. – 311 с.