Зміст:

Вступ

І. Зародження феодальних відносин у східних слов’ян.

ІІ. Економічний розвиток ранньофеодальної держави - Київської Русі:

1. Розвиток феодального землеволодіння;

2. Вотчинне господарство;

3. Селянське господарство;

4. Міста і міське ремесло;

5. Розвиток торгівлі;

6. Основні тенденції розвитку сільського господарства у XI - XII ст.

ІІІ. Економічні відносини на українських землях в період феодальної роздробленості:

1. Поширення феодального землеволодіння та його наслідки (XIV-XV ст.);

2. Розвиток ремесла, міст, внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

IV. Розвиток економіки України в період пізнього феодалізму:

1. Стан сільського господарства. Аграрні відносини;

2. Дальше відокремлення ремесла від сільського господарства та зростання міст. Виникнення мануфактури;

3. Розвиток торгівлі.

Вступ

В рефераті розглядається розвиток економічних відносин на території України від періоду зародження феодальних відносин до середини XVII ст., коли в результаті Визвольної війни українського народ на більшій території України кардинально змінились політичні та економіко-соціальні відносини.

За VI-XVII ст. економічні та виробничі відносини пройшли складний шлях еволюції та розвитку – від розкладу первісного родового укладу до передумов зародження капіталізму західного зразка через довгу епоху феодалізму. В цей час виникло багато міст – центрів ремесла, торгівлі та культури. Причиною їх виникнення було поглиблення розмежування між сільським господарством та ремеслом і торгівлею, суспільним та територіальними поділами праці. Разом з вдосконаленням знарядь праці, збільшенням кількості ремісничих виробів та продукції сільського господарства поглиблювалася майнова диференціація, виникли суспільні класи, держава.

Позбавлена власної державності та більшої частини економічного потенціалу через монголо-татарську навалу, Україна на довгі роки потрапила під владу сусідніх держав. Така політична поразка не могла згубно не відбитися на економіці України, яка на довгі роки була спрямована на задоволення потреб інших націй. Саме ця залежність зумовила відставання від європейських держав, сільськогосподарський характер української економіки.

Слабкість і не самодостатність української економіки (майже повна відсутність національної промисловості), відсутність власної ефективної податкової і державно-репресивної системи і стали, на мою думку, головними причинами поразки 1654 року та захоплення України Московською державою, адже українці не поступалися сусіднім державам людськими ресурсами, воєнним потенціалом, проте була відсутня система поповнення армії, постачання її продовольством та амуніцією. Отже, Україна поступилася перш за все в економічному плані. Саме тому економічний розвиток є надзвичайно важливим для розуміння тих процесів, які відбувалися в політичному, суспільному та культурному житі українського народу в минулому.

Зародження феодальних відносин у східних слов’ян

У VI-VII ст. східні слов’яни вже становили окрему групу слов’янських племен, відому під назвою антів, і проживали на території між Дніпром і Дністром. Візантійські автори Прокопій Кесарійський та Псевдо-Маврикій, розповідаючи про побут антів і склавинів, вказував на спільність їхнього господарського та суспільного побуту. Про господарство цих племен Псевдо-Маврикій, наприклад, писав, що вони мали багато худоби і "плодів земних, особливо проса і пшениці".

Описуючи соціальний лад антів і склавинів, Прокопій говорить, що вони не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, тому в них щастя і нещастя вважаються справою спільною. Інакше кажучи, племінна верхівка ще не виділилась остаточно від маси одноплемінників, зберігалась ще соціальна організація, властива первіснообщинному ладові.

Писемні джерела, доповнені археологічними матеріалами, дозволяють відтворити основні риси господарського побуту східнослов’янських племен, відомих у VI-VII ст. під назвою антів, а пізніше - під умовною назвою "племен руських літописів". Як і в попередній, "передантський", період, в часи черняхівської культури східнослов'янські селища нагадували хутори, що простягалися на 250-800 метрів. Житла ставилися в один, іноді - в два і більше рядів.

Основну галузь господарства східних слов’ян становило орне землеробство. Застосовувалось рало з широколезовим наконечником і знаряддя плужного типу з череслом і полицею. В степових і, частково, лісостепових місцевостях панував переліг; в більш залюднених лісостепових районах склалася парова система - двопілля навіть трипілля; в лісовій смузі залишалося вирубне землеробство.

Основними культурами була пшениця, жито, ячмінь, просо. Ряд дослідників припускають, що в цей час (VI-IX ст.) східні слов’яни вирощували також бобові і технічні культури.

На другому плані після землеробства стояло скотарство, далі - промисли.

Досить високого рівня в цей час досягла й переробка продуктів сільського господарства. Неухильно відбувався процес поглиблення суспільного поділу праці - відокремлення ремесла від землеробства. Успішно розвивалися різні ремесла, передусім залізоробне. Виробництво заліза було майже повсюдним заняттям, особливо в лісостеповій смузі, де болотна руда часто виходила на поверхню землі. З заліза виготовляли металеві елементи сільськогосподарських знарядь, зброю, предмети побуту. Значно просунулась вперед і ковальська справа. Важливе місце посідали ювелірна справа, гончарство, а також обробка дерева, каменю, кістки.

Безперервний процес відокремлення ремесла від землеробства призвів до виникнення таких пунктів, де населення великою мірою, а то й переважно займалося виготовленням ремісничих виробів ще до появи ремісників-професіоналів.

Широко розвивалася і зовнішня торгівля з Північним Причорномор’ям, Візантією, Іраном. У VIII-IX ст. виникають торгівельні зв’язки з арабським світом, про що свідчать знахідки на слов’янській території великої кількості арабських монет - дирхемів.

Розвиток ремесла призводить у VI-VII ст. до виникнення міст, які укріплювались ровами, валами і частоколами чи стінами. Виникають городища, чия поява була яскравим показником розкладу первіснообщинного ладу.

В цей же час посилився процес розпаду родової общини, який почався ще в 1 половині І тис. н. е. Цей розклад був наслідком розвитку і вдосконалення знарядь праці, що, в свою чергу, збільшувало продуктивність праці і бажання окремої сім’ї до самостійного господарювання.

Виходячи з сімейної общини, індивідуальні родини об’єднувалися в територіальні, точніше - в сільську общину (громаду). Земля, як і в родовій общині, становила колективну власність усієї общини, господарювання ж велося окремими родинами. Час від часу відбувався перерозподіл орних земель і сіножатей. Іноді окремі родини самостійно, без допомоги общини, розчищали під ріллю ділянки лісу, якими община практично не користувалася, і закріплювали її за собою. Це були перші спроби утвердити приватну власність.

Існування індивідуальних господарств ще до появи приватної земельної власності зумовило майнову нерівність в общині. Це було зумовлено багатьма факторами: кількістю працездатних осіб родини, війнами, торгівлею тощо.

Візантійські історики VI-XII ст. відзначали існування у слов’ян рабства. Проте воно ще не набуло класичної форми, існувало лише патріархальне (зародкове) рабство, крім того, було заборонено перетворювати на рабів своїх одноплемінників.

Одночасно з розкладом територіальної общини і появою класів відбувається процес об’єднання окремих племен в союзи. Плем’я на даній стадії складалося з групи територіальних общин, пов'язаних пережитками родових відносин, які доповнювалися спільністю деяких економічних інтересів і потребою оборони від ворогів. З часом племена утворювали племінні союзи, які згодом переросли у держави (літописні "княжіння"), внаслідок боротьби яких між собою утворилася держава з центром у Києві.

Виникнення Давньоруської держави було наслідком утвердження у східнослов’янських племен прогресивних на той час феодальних відносин.

Економічний розвиток ранньофеодальної держави - Київської Русі.

1. Розвиток феодального землеволодіння

У Київській Русі панував феодальний устрій, при якому основу соціальної структури становили залежні селяни, які, проте, стояли поза феодальною ієрархією. Землевласники були пов’язані між собою системою васальних стосунків. Така ієрархічна організація феодальних землевласників була соціальною і, одночасно, політичною (державною) системою.

В міру розширення феодального землеволодіння законодавчо закріплювалось привілейоване становище феодалів (князів, бояр, дружинників). З часу офіційного прийняття християнства почало розвиватися церковне землеволодіння.

2. Сільськогосподарське виробництво

Основою сільського господарства і надалі залишалося орне землеробство. Дослідники виділили три основні види орних знарядь періоду Київської Русі: рало, плуг і соху.

Поява плуга напередодні утворення Руської Держави і поширення його вже на початку її існування зумовили піднесення землеробства як основної галузі господарства. Але плуг вимагав більшої затрати робочої сили, був перевагою феодалів та заможних селян.

Обробіток певної площі землі рік у рік примітивними знаряддями праці і засівання її однорічними злаками неминуче призводить до виснаження ґрунту і зміни його структури, отже - до зниження врожайності. За наявності величезних малозаселених просторів стихійно виникала перелогова система, коли по 5-10 роках роботи землероб залишав виснажену ділянку і займав нову з тим, щоб, виснаживши нову, повернутись на старе місце. Перелогова система за Київської Русі панувала в південних і південно-східних місцевостях держави. Однак із збільшенням населення Русі зменшилась площа вільної землі, що зумовило виникнення двопільної системи.

Трипільна системи, тим часом, як більш прогресивна, поступово поширилась на нові, більш заселені місцевості, в одних випадках витісняючи двопілля, а в інших - співіснуючи як з двопіллям, так і з перелогом і вирубною системою.

Головну роль серед вирощуваних культур займали злакові, особливо жито (на Півночі) та пшениця (в південних районах). Важливе місце серед злаків посідав ячмінь, за ним йшли овес, просо, гречка. З бобових культур поширення набули горох, сочевиця, власне боби. З технічних культур відомі були льон і коноплі, а також рижій (олійна культура).

Поширеними були садівництво і городництво, при чому не лише в селах, а й біля великих міст. Головними знаряддями збирання врожаю були серп та коса-горбуша. Зжатий і зв’язаний у снопи хліб звозили до "гумна", де молоти на току ціпом і віяли, перекидаючи зерно лопатою.

2. Вотчинне господарство

Характерною рисою феодалізму було панування великого привілейованого землеволодіння. Велика вотчина світського або духовного феодала складалася з різних господарських угідь, господарським, адміністративним і військовим центром вотчини був укріплений феодальний двір - замок.

Головною функцією феодального двора володаря було керівництво господарством. У князівській вотчині адміністрацію очолював огнищанин (іноді його називали тіуном). Такому управителю підлягало сільський та ролейний старости, а також конюший.

Незважаючи на те, що господарство вотчини було натуральним, вона все ж таки мала певні зв’язки з ринком. Відомо, що в побуті феодальної верхівки звичайним було вживання шовкового і парчевого вбрання, коштовного каміння, вишуканих прикрас і посуду, не кажучи вже про дорогу зброю і спорядження.

3. Селянське господарство.

Економічною основою давньоруського суспільства був селянський двір - "дим". Селянин мав свої засоби виробництва, крім землі, і за ту ділянку, яка колись була общинною власністю, а тепер вважалась панською, мусів давати панові ренту продуктами і відбувати на його користь різні повинності. Зберігалася ще селянська громада, але з правами, які поступово, в міру тиску феодала, обмежувалися.

Другою після землеробства галуззю селянського господарства було скотарство, яке могло успішно розвиватися лише на базі землеробства, яка забезпечувало свійських тварин кормами. Скотарство давало селянинові як продукти харчування, так і відповідну сировину.

Селянське господарство не лише виробляло продукцію, а й саме переробляло її для безпосереднього споживання, тому в кожному з них існувала так звана домашня промисловість, виготовлявся одяг, взуття, знаряддя праці. Однак селянське господарство не забезпечувало всіх потреб, такі товари як сіль, прикраси, металеві вироби селянин змушений був купувати, тобто існував, хоча й обмежений, зв’язок селянського господарства з ринком.

Спеціалізація селянина в певній галузі домашньої промисловості призвела до відокремлення цієї галузі від сільського господарства, селянин стає ремісником і часто виготовляє товари безпосередньо на ринок, одночасно зберігаючи тісний зв’язок із сільським господарством.

Раніше за інші почало перетворюватися на ремесло виробництво заліза та ковальство. Залізо добувалося сиродутним способом у глиняних печах. Серед інших сільських ремесел дуже поширеним було гончарство. Посуд виготовлявся на гончарному крузі й відзначався правильною формою. Але все ж таки домашня промисловість і ремесла ще тісно пов’язувалися із сільським господарством.

4. Міста і міське ремесло

Міста виникли внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства і органічно пов’язаного із цим процесу розвитку торгівлі. За даними "Повісті временних літ" в IX-X ст. на Русі було 20 міст, в XI ст. у літописах згадано 32 міста, в XIII - майже 300. На міста могли перетворюватись як села, так і укріплені городища.

Економічним осередком міста був "торг" - ринок. Одночасно він правив і за центр громадського життя. Деякі великі міста, зокрема Київ, Новгород, поділялися на так звані кінці і окремі поселення, де зосереджувалися ремісники певної спеціальності.

Міські ремісники, - хоч і не в такій мірі, як сільські, поєднували заняття ремеслом і сільським господарством. Житлом основної маси населення ремісників були напівземлянки або зроблені з дерев’яних зрубів хати. При таких житлах були городи, комори, хліви.

Двори князів, бояр, дружинників, монастирів, купців являли собою великі комплекси жител, призначених для господаря та його челяді (в тому числі і залежних ремісників), і господарських будівель. Двори мали добрі укріплення, іноді муровані.

Столиця Русі Київ справляв на іноземців враження величезного міста. За словами Тітмара Магдебурзького у Києві було 400 церков і 8 ринків. Інший іноземець вважав Київ суперником Константинополя. Як найважливіший у державі торгівельний центр Київ мав численне купецьке населення. Крім місцевих тут у спеціальних слободах і кварталах проживали купці з Німеччини, Італії, скандинавських країн, Чехії, Угорщини, Персії.

Місто давало незрівнянно більший порівняно з селом простір для розвитку ремесла. Міське ремесло відрізнялося від сільського більшою складністю, розгалуженістю, а вироби - більш високою якістю.

Невпинно розвивалась металургійна справа. Важливим зрушенням було те, що ковальська справа у великих містах відокремилась від металургії. Незрівнянно ширшим, ніж у селі, був і асортимент залізних виробів.

Дуже високого рівня досягла ювелірна справа. Було поширене виготовлення прикрас, в тому числі фібул так званої виїмчастої емалі.

Помітні успіх були також і в гончарстві. Посуд міського виробництва відрізнявся від сільського більш старанною обробкою і більшою різноманітністю форм. Виготовлявся він у XI-XIII ст. на ножному гончарному крузі; було поліпшено і гончарний горн.

Окремими ремісничими професіями в містах були теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кістки і каменю. У великих містах, як припускають дослідники, у цей час існувало до 70 ремісничих фахів.

За соціальним становищем ремісників Київської Русі можна поділити на три групи: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському дворах; 3) вільні міські ремісники. Остання група була найчисельнішою.

Міські ремісники часто працювали на замовника, за договором, або брали у купців, бояр сировину в борг; позики, зокрема грішми, брались і для інших потреб (придбання сировини). Подібні позики часто призводили до неоплатної заборгованості ремісника, і він потрапляв у кабалу до купця чи іншого позикодавця.

Для захисту своїх інтересів міські купці і ремісники як і у Західній Європі об’єднувалися в організації (“дружини”), на чолі яких стояли старшини (старости). У цій дружині можна вбачати зародок цеху, проте в період Київської Русі ще не було економічних умов для перетворення подібних дружин у справжні цехи. Хоч ринок збуту ремісничих виробів і був вузьким (через панування в країні натурального господарства), але разом з тим і втечі сільських ремісників до міста були ще явищем рідкісним, і це не могло викликати помітної конкуренції з боку цих ремісників.

5. Розвиток торгівлі

Розвиток ремесла посилював обмін. У селах ремісники виробляли продукцію головним чином на замовлення, найчастіше в обмін на потрібні ремісникові предмети сільськогосподарського виробництва. Поряд із внутрішнім обміном якась частина селянської продукції вивозилась на міські ринки, де або обмінювалась, або продавалася. Крім того, вироби міського ремесла продавалися в селах дрібними торгівельними посередниками, які з цією метою об’їздили сільські місцевості.

Селянське господарство, отже, дуже повільно втягувалося в товарно-грошові відносини, залишаючись натуральним у своїй основі. Відносно повільно втягувалась у торгівельні зв’язки і вотчина, тому що зодовільняла переважну частину своїх потреб продукцією власного господарства.

Справжнім рушієм прогресу, що розкладав, хоч і дуже повільно, натуральне господарство, було місто, передусім велике. Зростання ремісничого і торгового населення сприяли поступовому розширенню попиту на предмети харчування й вироблювану у селах сировину.

У великих містах торгівля була щоденною. Значна частина товарів продавалася у спеціально побудованих для цього крамницях. Таким чином, крім базарної, розвивалась і постійна торгівля.

Розвиток ремесла і ознаки спеціалізації окремих районів країни на виготовленні певного виду ремісничої продукції разом з територіальним поділом праці приводили до виникнення регіональних торгових зв’язків.

Більш розвинутою була зовнішня торгівля. Уже в другій половині X ст. у сферу зовнішньо-торгівельних зв’язків Древньоруської держави входили Північне Причорномор’я, Волга, Камська Болгарія, Хазарія, Дунайська Болгарія, Візантія, ряд країн Центральної Європи.

Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були хутро, мед, віск, раби (челядь), льон, лляні тканини та різні ремісничі вироби. Торгівля невільниками, як припускають дослідники, стояла на першому місці поряд з торгівлею хутром. Продавали рабів найчастіше в сусідню Хазарію, Хорезм, арабські країни, Візантію. Найчастіше невільниками ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн. На другому місці у руському експорті стояли віск і мед, що нагромаджувалися (як і хутро) у феодальних дворах головним чином за рахунок натуральної ренти.

На Русь довозилися шовкові й парчеві тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла, речі художнього вжитку, благородні метали. Таким чином, довозились як предмети розкоші, так і сировина для них, тобто те, що споживала верхівка феодального суспільства Київської Русі. Однак, незважаючи на великий обсяг обороту зовнішньої торгівлі, вона не відігравала важливої ролі в економіці країни, тому що не втягувала в товарно-грошові відносини основного виробника феодального суспільства - селянина.

Наслідком розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі була поява на Русі купецьких корпоративних організацій - гільдій, з метою боротьби з засиллям феодалів у містах, контролю за торгівлею в межах даного міста, взаємодопомоги членам гільдії і захисту їх інтересів.

Природним наслідком розвитку торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, в основу якої було покладено срібну гривну, в обігу були й іноземні монети.

6. Основні тенденції розвитку сільського господарства у XI - XII ст.

У XI - XII ст. з появою нових знарядь праці землеробство на Русі зробило певний крок уперед. Набули поширення двопільна і трипільна системи, поліпшився обробіток ґрунту із внесенням іноді добрива - гною. Поява більш досконалих орних знарядь зробила можливою експлуатацію певних ділянок землі протягом тривалішого часу, витрачалося менше часу і для відновлення родючості ґрунту.

Номенклатура вирощуваних культурних рослин у даний час залишилась в основному такою ж, як і за часів Древньоруської держави, але площа під них суттєво збільшилась. Хлібні злаки становили основний продукт населення і основне його багатство. Особливе значення серед інших хлібних культур займало жито. Після нього особливе місце займала пшениця. Озима пшениця була здебільшого поширена у південних районах, кліматичні умови і властивості ґрунту сприяли її вирощуванню, а яра - у північних.

Значну частину полів було зайнято посівами проса. Продукт проса - пшоно було одним з основних у харчуванні населення.

Загалом у розвитку землеробства, городництва і садівництва протягом ХІІ - ХІІІ ст. було досягнуто значних успіхів. Розширення площ орних земель, культурних рослин, поліпшення обробітку ґрунту сприяли збільшенню продукції зернових, а також технічних культур.

Зростання зернової продукції, у свою чергу, мало вплив на розвиток скотарства. Збільшення запасів збіжжя, полови, соломи позитивно впливало на зростання поголів’я великої рогатої худоби, а також коней і свиней.

Зрушення в розвитку сільського господарства були наслідком у першу чергу дальшого суспільного поділу праці, зростання міст, чисельного зростання міського населення тощо.

Прагнення феодалів розширити свої земельні володіння і збільшити чисельність залежних селян призвело до посилення їх наступу на вільні селянські общини. Одночасно відбувалося зміцнення феодального апарату влади, весь побут феодалів дедалі більше набував військового характеру.

Князівська вотчина, як і боярська, була багатогалузевим господарством, провідну роль в якому відігравало землеробство. Вотчини були спадковими, тобто безумовними феодальними володіннями. Разом з тим існували умовні феодальні володіння - "держави", що роздавалися князями та боярами їх васалам за умови відбуття ними служби.

Феодальне господарство обслуговувалося залежним населенням, основу якого становили смерди, що жили поза межами двору феодала, мали свої власні господарства і відбували феодальні повинності на користь своїх панів у формі натуральної данини або відробітків. У самому ж дворі феодалів жили і працювали, як і раніше, інші категорії залежного населення - рядовичі, закупи, холопи. На відміну від холопів, чисельність яких швидко зростала, меншу роль у феодальному господарстві відігравали холопи.

Феодальне господарство за своїм характером залишалося в основному натуральним. Проте продовжували підтримуватися і певні торгівельні зв’язки насамперед між великим феодальним маєтком і ринком.

Незважаючи, однак, на зростаючу роль, яку почали відігравати власне феодальні господарства, головну роль в економічному житті відігравали все ж не вони, а дрібні селянські господарства, Саме вони обробляли основну площу земель, виробляли переважну масу сільськогосподарської продукції.

Основною формою землеробського населення, а разом з тим і соціальною організацією селян продовжувала залишатися сільська община чи громада, селяни якої продовжували спільно користуватися громадськими землями. Разом з тим кожна селянська вела своє власне, окреме дрібне господарство. Останнє виникло в процесі розвитку продуктивних сил у землеробстві, удосконалення знарядь праці тощо.

Громади, в свою чергу, складалися з "дворищ". Дворище об’єднувало звичайну велику родину - 5-10 кровно близьких родин, точніше, кілька поколінь однієї сім’ї або індивідуальних господарств - "димів". До складу дворищ з часом вступали і зайві люди, які були або біль-менш рівноправними членами дворища ("потужники", "поплічники" тощо), або перебували в залежності від хазяїв дворищ ("підсусідки", "половинники", "дольники").

Дворище користувалося ділянкою землі, яка складалася з різних угідь. Розмір такої ділянки залежав від кількості працездатних членів дворища. Кожен дим мав право на частину земель дворища, які підлягали періодично перерозподілу.

Економічні відносини на українських землях в період феодальної роздробленості

1. Поширення феодального землеволодіння та його наслідки

(XIV-XV ст.)

Наступний етап (XIV-XV ст.) ознаменувався наступними зрушеннями в економічному та політичному розвитку європейських країн. Швидко зростають міста. Розвиваються металургія, текстильна промисловість, суднобудування, виробництво вогнепальної зброї, книгодрукування тощо. На основі пожвавлення внутрішньо- і зовнішньоторгівельних зв’язків розвиваються географічні знання, картографія. Дальших успіхів досягає наука, передусім природознавство. Збільшується кількість шкіл та університетів, зароджується нова, гуманістична ідеологія. Настає епоха Відродження.

Важливі зміни відбулися також у Східній Європі. В Золотій Орді була значно послаблена влада ханів взагалі і зокрема над українськими землями. Цією обставиною тим часом скористалися сусідні з Руссю феодальні держави. Загарбання українських земель загальмувало, але не припинило їх культурний та економічний розвиток. Виникли нові і розширилися старі міста, зросла внутрішня торгівля, а також торгівля з передовими на той час країнами Заходу - Нідерландами, Англією, Німеччиною та ін, які пред’являли підвищений попит на зерно, ліс, поташ тощо.

Під впливом перелічених обставин поступово перебудовується весь клас феодалів, вони дедалі частіше звертаються до ринку. Гроші відіграють щораз більшу роль, сприяють дальшому втягненню феодального господарства в ринкові зв’язки, спонукають феодалів шукати нових джерел прибутків.

Головною галуззю економіки і в цей період залишалося сільське господарство. Земля за нових умов набуває ще більшої цінності, тому швидко зростає велике феодальне землеволодіння. Феодали силоміць захоплювали "вільні" землі з селянами, перетворюючи останніх на своїх підданих. В інших випадках пани займали незаселені ще простори, переселяючи туди частину своїх селян або переманюючи сторонніх звільненням від усіх повинностей на деякий час (від 5 до 20 років).

Посилюється зацікавленість феодалів у розвитку промислів, особливо лісового, продукти якого йшли переважно на будівництво і на опалення. Внаслідок цього зачну частину лісів на Україні було знищено.

На свою монополію пани перетворили також мукомельний промисел. Селян дедалі частіше примушували молоти зерно на борошно і солод тільки на панських млинах і за це віддавати десяту мірку.

У XIV ст. значна частина сільського населення складалася з відносно вільних, незакріпачених або "державних" селян. На такому саме становищі перебували так звані похожі селяни. Вони володіли і користувалися своїми спадковими або освоєними землями на підставі давнього звичаєвого права, відбували лише деякі повинності на користь держави або окремих власників, мали право переходу з одного маєтку в інший або на незайняті землі. Поступово, однак, у відповідь на прохання панів і за власною ініціативою уряд дедалі частіше став роздавати "похожих" селян з їхніми землями панам.

Свою особисту незалежність селяни втрачали також через борги феодалам, через закладництво, закупництво тощо.

Посилення влади панів та закріпачення селян у XIV-XV ст. привело до значного зростання феодальних повинностей і передусім панщини.

Розвиток і поширення товарно-грошових відносин, зростання феодальної експлуатації та інші причини сприяли поглибленню майнової нерівності серед селян. Найбільш швидко цей процес відбувався серед державних селян, найменш - серед приватновласницьких. Часто зубожілі селяни потрапляли в залежність від селян заможних, ставали їхніми підсусідками, городниками, халупниками, коморниками, кутниками тощо.

Зростання експлуатації і безправ’я посилило опір селянства феодалам, його антифеодальну боротьбу. Однією з найпоширеніших форм протесту стали втечі. Селяни часто цілими групами, а то й селами переселялися на нові місця, переважно на Поділля, Брацлавщину, Київщини.

2. Розвиток ремесла, міст, внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Ординська навала тяжко позначилася на розвитку ремесла. Для завойовників міські ремісники являли собою найбільш цінну частину населення. Посланець римського папи П. Карпіні писав: як тільки монголи захоплювали місто, вони ремісників залишали в живих, всіх же інших вбивали.

Ординська навали призвела до тимчасового спаду ремесла, до зникнення цінних ремісничих професій, однак, незважаючи на завдану шкоду, ремесло відроджувалось і розвивалося далі. Значних успіхів було досягнуто передусім у залізоробному виробництві і обробці металу. Це було пов’язано із зростаючими потребами землеробства, мукомельного, солеварного, суднобудівного та інших промислів, а також міського ремесла, військової справи тощо.

Помітні зрушення сталися в ливарництві. Значним поштовхом до цього Значним поштовхом до цього були, зокрема, виникнення і розвиток замкової артилерії: якраз у XIV-XV ст. відбувався перехід від виробництва залізних гармат (шляхом кування залізних смуг і кілець) до лиття більш досконалих (мідних). Високої професійної підготовки, складної технології потребувало також виробництво дзвонів, мідних і срібних оздоб, предметів церковного вжитку та ін.

Прогресувало самобутнє ювелірне виробництво, яке мало на Русі давні традиції. У XIV-XV ст. майстри-ювеліри оволоділи новими технічними і художніми прийомами. Це дозволяло їм сполучати різноманітні матеріали, вносити нові елементи в орнаментування ювелірних виробів.

Значного пожвавлення набула в XIV-XV ст. будівельна справа. Цей період характеризувався інтенсивним будівництвом замків, веж та інших оборонних споруд, палаців, церков тощо, що зумовлювало виникнення десятків нових будівельних спеціальностей.

Головні роботи при будівництві великих споруд виконувалися найманими майстрами - спеціалістами за певну винагороду, допоміжні ж - залежними селянами в порядку трудової повинності.

В розглядуваний період Київ знову посів провідне місце. Через нього проходили важливі караванні шляхи, які з’єднували східні країни з Центральною і Західною Європою.

Важливим осередком ремісничого виробництва та торгівлі став Львів. Маючи на увазі високий рівень ремесла у Львові, сучасники називали його «школою ремісників». Львів став найбільш значним центром виробництва гармат і взагалі зброї.

Поряд із старими осередками ремесла та торгівлі у XIV-XV ст. почали виникати численні нові міста і містечка. Значна частина міського населення продовжувала займатися сільським господарством або сполучати його з ремісничою діяльністю, через що нерідко орні землі і городи розташовувалися у самому місті.

Водночас у містах неухильно збільшувалася кількість ремісників і ремісничих професій. Загалом кількість ремісничих професій у кінці XV ст. досягала 150 - 200, що було помітн6им кроком уперед, порівняно з минулим періодом. Специфічною рисою ремесла залишалася, однак, робота ремісника на замовлення і лише невеликою мірою на ринок.

Планування натурального господарства, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації та окремих феодалів, наплив у міста ремісників з сіл, конкуренція між міськими ремісниками тощо зумовили виникнення і поширення цехової організації в міському ремеслі.

Перші ремісничі цехи виникли в Галицькій землі ще в XIV ст., а згодом поширилися на Волині, Київщині і т.д.

З дальшим розвитком ремесла і посиленням конкуренції вступ до цехів всіляко утруднювався, однак, в розглядуваний період вони відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла.

Разом з тим неможливість вступу до цехів для більшості підмайстрів, особливо сільських ремісників, зумовила появу в містах значної кількості неповноправних - позацехових майстрів партачів), які не мали права торгувати своїми виробами на міському ринку, жили переважно на околицях міст, на них поширювалися інші обмеження.

Населення міст було дуже неоднорідне в соціальному і економічному відношенні. Верхівку його становили купці, цехові старшини і окремі майстри. Нижча частина міщан складалася з бідних позацехових ремісників, підмайстрів, дрібних торговців, землеробів, наймитів тощо.

Загальні умови для розвитку міст, проте, були несприятливі. Процес зростання міст гальмувався неподільним гальмуванням феодальних відносин.

Проводячи політику національно-релігійного гноблення на згадуваних українських землях, польські, литовські та угорські феодали запрошували в міста ремісників і торговців з Центральної Польщі, Угорщини, Німеччини та ін. І надавали їм різні привілеї. Водночас українські міщани всіляко обмежувались у правах займатися ремеслом і торгівлею, навіть у праві проживання у містах.

Під писком міщан протягом ХІV - ХV ст. польські королі і великі князі литовські почали за велику нагороду давати окремим містам грамоти на міські «вольності», тобто переводити їх на магдебурзьке право. Влада в магдебургіях належала магістратам - виборним органам міського самоврядування, які складалися з представників заможної верхівки міщан - партриціату.

Охарактеризовані вище процеси певною мірою сприяли розвитку торгівлі, торгових зв’язків. У містах щораз частіше з’являються крамниці, через які ведеться постійна торгівля. На міські торги в дедалі зростаючих обсягах надходила продукція селянських господарств.

Як і цехове ремесло, торгівля регулювалася численними правилами, які мали захистити інтереси дрібних торгівців від конкурентів. Новим явищем доби було виникнення і поширення ярмаркової торгівлі. Ярмарки влаштовувались у містах раз, рідше два рази на рік, як правило, під час свят. Тривали вони кілька днів, іноді тиждень і більше. Право на два ярмарки на рік у ХV ст. мали Львів, Луцьк і Київ.

Про пожвавлення внутрішніх економічних зв’язків між окремими землями свідчить помітна активізація робіт з будівництва шляхів. Поступово виникла нова мережа суходільних торгівельних доріг, яка була вагомим додатком до системи річкових шляхів, що існувала здавна.

Поряд із внутрішньою торгівлею дальшого розвитку набула зовнішня. Це було наслідком наступних змін у внутрішньому і міжнародному поділі праці. Західна Європа пред’являла зростаючий попит на сільськогосподарську сировину та інші продукти. Одночасно зростала торгівля з країнами Сходу. Окремі міста, таким чином, почали відігравати значну роль у міжнародній, в тому числі транзитній, торгівлі між Сходом в Заходом (Київ, Львів).

В міру свого розвитку міжнародна торгівля набирала певних організаційних форм, купці почали об’єднуватися у товариства. Так виникли об’єднання купців, які торгували з певною країною. Окремі заможні купці вели торгівлю вже не особисто, а через своїх торгових агентів на місцях, дедалі ширше користуючись при цьому кредитом.

Поодинокі заможні купці, які мали вільні кошти, спеціалізувалися не лише на торгівлі, а й на кредитних операціях. Це спричинило виникнення перших «банківсько-торгівельних домів».

Загальні умови для розвитку торгівлі, редиту тощо в умовах панування феодальної системи були дуже несприятливими. Держава і окремі феодали вкрили країну незліченною кількістю митниць, стягували великі збори з товарів.

Розвиток економіки України в період пізнього феодалізму

1. Стан сільського господарства. Аграрні відносини

У ХVI-XVII ст. в Україні сільське господарство, як і раніше, залишалось основною галуззю господарства (за кількість зайнятих і вартістю виробленої продукції).

Користуючись безсиллям королівської влади, магнати захопили найважливіші державні посади і здійснювали повний контроль над основним джерелом прибутків - земельним фондом. З кінця ХVIст. Головним місцем дій став південь України, де зосереджувались їхні маєтки. Експансіоністський рух магнатів і шляхти набрав особливої сили з 1590 року після прийняття сейму постанови про роздавання «пустель» на Східному Поділлі», Південній Київщині, півдні Лівобережної України, хоча на справді ці землі були давно заселені і освоєні українськими селянами і козаками.

Зосередженні в Східні Україні латифундії становили економічну базу магнатів в їх боротьбі з центральною владою. Спираючись на свій воєнно-економічний потенціал, магнати визначали політичний розвиток України.

Разом з магнатами численні володіння захопила польсько-литовська шляхта. Замість колишніх князівських і боярських земельних володінь ХІV-XV ст. на українських землях в середині XVI ст. було понад 100 магнатських і тисячі шляхетських маєтностей.

Зростання феодального землеволодіння в ХVI - першій половині XVII ст. супроводжувалося концентрацією земельного фонду і селян у руках магнатів. Магнатські латифундії інтенсивно витісняли середнє і дрібне шляхетське землеволодіння.

одночасно з концентрацією земельної власності відбувався також інтенсивний розвиток фільваркової системи, тобто розгортання феодалами власного господарства, заснованого на праці поневоленого селянства. Виникла ця система в першу чергу внаслідок розвитку товарно-грошових відносин.

Спираючись на свою політичну могутність, шляхта намагалася збільшити доходи шляхом розгортання власної підприємницької і торгової діяльності, придушувала діяльність купців і підприємців не шляхетського походження.

Однак у сфері товарного обігу шляхта змушена була поступатися перед новим, що лише почав народжуватись, класом - буржуазією. Основним джерелом доходів залишалося, як і раніше, сільське господарство. Отже, перед шляхтою постало питання про підвищення його прибутковості.

Інтенсивна перебудова господарства феодалів найбільш характерна для періоду кінця ХVI-XVII ст. Реорганізація панських господарств вилилась у створення фільварків.

Широке розповсюдження фільваркової системи почалося із запровадженням волочної реформи 1557 р. короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ. Була переміряна і поділена на волоки вся земля, якою користувалися селяни.

Фільваркове господарство мало комплексний характер. Поряд із землеробством у фільварках розвивалося скотарство, осново якого було розвинене зернове виробництво.

Фільваркова система призводила до обезземелювання селян, посилювала владу феодала над селянином. Але впровадження фільварково-панщинної системи не сприяло консервації феодальних виробничих відносин. Навпаки, її повсюдне поширення в Україні означало початок руйнування феодального, натурального у своїй основі господарства, перехід до нових, більш прогресивних буржуазних відносин.

У ХVI-XVII ст. в сільському господарстві дещо підвищився рівень агрикультури: на більшості українських земель міцно закріпилася передова для того часу трипільна система сівозміни. Майже всюди застосовували сортове насіння, добрива.

Зростання продуктивності сільського господарства - основи феодальної економіки - здійснювалося за рахунок жорстокої експлуатації селян польськими та українськими феодалами. Особливо погіршилося становище українського селянства з розгортанням панщинно-фільваркової системи. З організацією фільварків на перший план висунулася відробіткова рента.

Юридичне оформлення панщини почалося в кін ХV ст., коли за рішення Красноставського сейму на Холмщині була запроваджена щотижнева панщина в розмірі 1 дня з лану. Остаточному закріпаченню селян і дальшому збільшенню панщини сприяла аграрна реформа 1557 р.

Найбільшого поширення панщина набула в землеробських районах з відносно розвиненими товарно-грошовими відносинами.

Подальшим кроком у посиленні визиску селян було впровадження поряд з регулярною урочної панщини. При останній селянин повинен був виконати певну роботу у наперед визначений строк.

Поряд з панщиною, натуральною і грошовою рентою селянина дуже обтяжували різні разові або сезонні додаткові повинності, додаткові підсобні роботи під час оранки, сінокосу, жнив. Крім того, існували так звані дарові дні, в які селяни повинні були робити на панських городах, чесати льон і коноплі, ловити рибу, чистити ставки, гатити греблі, стригти овець. Поширеними були також шарваркова, гужова і сторожова повинності.

Велику роль в історичній долі українського народу відіграла його складова і невід’ємна частина - козацтво з його військово-політичним центром - Запорізькою Січчю.

Виникнення козацтва - це один із найважливіших результатів народної колонізації спустошених у минулому південно-східних районів України, яка особливо посилилася після встановлення в країні влади королівської Польщі. Втікаючи від зростаючого феодального гніту, пауперизовані селяни і ремісники засновували на незайнятих землях нові поселення. Втікачі займалися полюванням, рибальством, збиранням у лісах меду, поступово переходячи до землеробства.

2. Дальше відокремлення ремесла від сільського господарства та зростання міст. Виникнення мануфактури.

У соціально-економічному житті населення міст і сіл України XVI-XVII cт поряд із сільськогосподарським виробництвом значну роль відігравала також промислово-торгова діяльність. Незважаючи на несприятливі умови, в країні відбувалося постійне поглиблення суспільного поділу праці, в тому числі і в сільськогосподарському виробництві. Сільське ремесло і промисли, розташовані в сільській місцевості, дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей суто сільськогосподарського напряму. Особливо інтенсифікувався цей процес із впровадженням фільваркової системи. З її виникненням і розвитком збільшилося виробництво сільськогосподарських продуктів. Це обумовило виникнення численних закладів та необхідність розвитку виробничих потужностей по переробці сільськогосподарської сировини безпосередньо у панських фільварках. Продукція панських закладів призначалася в основному для продажу на ринку. Про це свідчать розміри їх виробничих потужностей і запаси готової продукції.

З широким впровадженням фільваркової системи збереглися всі умови для існування і розвитку дрібного сільського ремесла. Через свою низьку купівельну спроможність селяни не стали основними покупцями виробів міської промисловості. До того ж міські ремісники виробляли недостатню кількість продукції. І крім того, вона була дуже дорога, орієнтована на вузьке коло споживачів.

У XVI—XVII ст. збільшилася кількість сільських ремісників та ремісничих професій.

Одночасно на Україні поглиблювався територіальний поділ праці. Цілі села спеціалізувалися па виробництві залізних, гончарних, шкіряних та інших виробів. Скупчення такої великої кількості працівників однієї спеціальності свідчить про те, що селяни-ремісники виробляли продукцію вже переважно для продажу па ринку (а не на замовлення).

Господарське життя України XVI—XVII ст. характеризується виникненням нових міст і збільшенням кількості міського населення. Економічну основу містоутворюючого процесу становили розвиток суспільного поділу праці, залучення до промислової і торгової діяльності землеробського населення.

Для XVI — першої половині XVII ст. було характерним виникнення нових і відродження старих міст.

Політика урбанізації, яку проводила шляхетська Польща, була направлена проти українського народу, за допомогою міст, які фактично були фортецями-містами, шляхта намагалася ствердити своє панування над населенням України.

Магнати і шляхта захопилися насадженням містечок через те, що останні дозволяли їм одержувати доходи (з міських ярмарків і торгів, зростаючої кількості населення), які в п'ять-десять разів перевищували прибутки, одержувані раніше з сіл. Однак переважна більшість міст та містечок так і не перетворилися на справжні торгово-промислові центри. Вони залишилися в основному аграрними поселеннями. Це особливо стосується багатьох містечок Правобережної і Західної України. У XVI—XVII ст. всі міста та містечка України володіли досить значними земельними масивами.

Володіння такими земельними масивами впливало на процес промислового розвитку міст, тому що певна частина їх населення поряд з ремеслом і торгівлею продовжувала займатися сільським господарством або вкладала в нього кошти.

незважаючи па дуже несприятливі умови, містобудування на Україні в XVI—XVII ст. набуло певного розвитку. Збільшення кількості міст та містечок свідчило, що населення України дедалі більше відривалося від занять сільським господарством і залучалося до ремісничо-торгової діяльності.

Міста були основним місцем зосередження ремесла. У містах та містечках працювали найбільш кваліфіковані ремісники. В XVI— XVII ст. одночасно із зростанням кількості ремісників розширювалася номенклатура їх професій і спеціальностей.

Ремісники в містах України, як і Західної Європи, об'єднувались у цехи. Цехова система виробництва поширилася на Україні в XIV— XV ст. Запровадження і зміцнення її означало усунення вільної конкуренції між цеховим та позацеховим ремеслом, а також всередині цеху.

Концентрація в містах великої кількості ремісників однієї професії приводила до переповнення місцевих ринків, що, в свою чергу, спонукало ремісників реалізувати свої вироби в піших містах і містечках.

Велику роль у розвитку продуктивних сил країни відіграли водяні млини. У XVI—XVII ст. функції млина вже не обмежувалися переробкою зерна на борошно, крупу. Млини стали основними гідроенергетичними установками, які замінили м'язову силу людей у тих численних технологічних процесах, виконання яких не можна було перекласти на робочу худобу. Ними приводили в дію сукновальні, рудодробарки, механічні молоти, ковальські міхи тощо.

Використання водяного млина, як гідроенергетичної установки в рудній справі спричиняло зростання кількості зайнятих у цьому промислі робітників, механізацію трудомістких процесів; сприяло поглибленню поділу праці, збільшенню кількості рудень, а отже, й збільшенню масштабів виробництва.

Держава позбавлялась одного з найважливіших джерел поповнення своєї скарбниці.

Запровадження безмитної для шляхти торгівлі, поєднаної з системою пільг з купівлі і вивезення виробів закордонного виробництва, спричинилися до дефіциту зовнішньоторгового балансу в середині XVII ст.

Участь купців у внутрішній і зовнішній торгівлі була утруднена також численними митами, які накладала на їхні товари державна та місцева влада.

За виробничо-технічними характеристиками і кількістю зайнятих робітників рудні були однією з початкових форм мануфактури.

Отже, період XVI—XVII ст. характеризується на Україні розкладом цехового ремесла, втратою ним своєї абсолютної монополії в феодальній системі господарства, зародженням початкових форм мануфактурного виробництва.

3. Розвиток торгівлі

Дедалі зростаючу роль в економіці України XVI—XVII ст. відігравала торгівля. Розвиток товарного виробництва, дальше відокремлення міста від села, розклад цехового ремесла і зародження нових форм промислового виробництва, впровадження фільваркової системи в сільському господарстві — все це сприяло розвитку торгівлі і зростанню торгового капіталу.

В Україні в XVI—XVII ст. торговельні операції здійснювало в основному купецтво. Крім купців, що спеціалізувалися на торговій справі, нею займалися також міщани-ремісники, селяни, козаки, світські і духовні феодали. На торгівлі згубно відбивалося примусове користування певними шляхами, не уніфікована митна система, шляхетська сваволя, різні заборони й обмеження.

У містах основними конкурентами купців були цехові ремісники, які згідно з наданими привілеями вели торгівлю виробами власного виробництва.

У сільській місцевості, а часто і в міській, купцям протистояли селяни. Втягування селянського населення в торгівлю зумовлювалося перш за все впровадженням фільваркової системи. Для частини обезземелених селян торгівля стала основним заняттям.

Однак найбільш могутніми конкурентами торговців були світські і духовні феодали, вони рішуче виступили проти посередників в особі торгівців.

У внутрішній торгівлі шляхта значною мірою захопила в свої руки одну з її найбільш прибуткових галузей — торгівлю горілкою і пивом.

Спираючись на свої політичні і економічні переваги, шляхетство в законодавчому порядку закріпило за собою право па безмитну торгівлю при експорті продукції, виробленої у його маєтностях. Нехтуючи інтересами промисловості власної країни, магнати і шляхта добилися введення низьких мит на імпортні товари.

У XVI — першій половині XVII ст. Польща булл одним із найголовніших експортерів хліба па західноєвропейські ринки; шляхта одержувала з вивозу великі прибутки, збільшення експорту досягалося в основному за рахунок включення в експортну торгівлю щораз нових територій України, за рахунок нечуваної експлуатації українського народу.

Із збільшенням кількості ярмарків відбувалась їх спеціалізація. Окремі ярмарки почали здійснювати купівлю-продаж тільки певних сільськогосподарських продуктів і промислових товарів. Разом з ярмарками, торгами зростала і постійна торгівля, в якій також відбувалася спеціалізація. Серед купців дедалі більше з'являлося спеціалістів з купівлі-продажу окремих видів товарів (хліба, солі, м'яса, горілки, вина, одягу, сукна, чобіт та ін.).

Крім спеціалізації, важливе значення для розвитку торгівлі мало впровадження в торговельну практику кредиту. Необхідність і поширення кредиту зумовлювалися зростаючими масштабами торгівлі (внутрішньої і особливо зовнішньої) та відсутністю у купців вільних і значних коштів.

Отже, торгівля в XVI—XVII ст., незважаючи на численні пере­шкоди, продовжувала зростати. Поступово посилювалась її роль як посередника між промисловістю і сільським господарством, між містом і селом.

Висновок

На мою думку, в даній праці (Історія народного господарства Української РСР, І т. // відповідальний редактор В.О. Голобуцький – Київ, 1983) надто упереджено висвітлюються закономірні процеси розвитку суспільних відносин, утворення держави. Виконуючи замовлення тодішньої комуністичної влади, автор всіляко намагається показати ці процеси як закабалення вільного населення, відхід від нібито ідеальних та природних первіснообщинних відносин.

Штучною та натягнутою є також ідея про спільність економічного життя усіх східних слов’ян, їх нерозривний зв’язок, “перерваний агресією литовсько-польських феодалів”, хоча відмінності природних умов не могли не позначитись на економічному житті предків українців з одного боку та росіян і білорусів з іншого.

Справедливо критикуючи політику польської влади, спрямовану на асиміляцію українського народу, автор, звичайно, не виявляє такого ж ставлення до аналогічних дій з російського боку. Процес торгівлі російських купців в Україні та українських в Московії описано як винятково важливе та позитивне явище, свого роду “прагнення обох братніх народів спільно жити і працювати”.

Отже, підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що книга, подаючи значний обсяг фактологічного матеріалу, тенденційно висвітлює основні процеси розвитку і еволюції економіко-соціальних відносин, і повинна бути прочитана з оглядом на ті умови, в яких вона була видана.