Коломийський коледж комп’ютерних наук

РЕФЕРАТ

На тему:

"Виникнення і культура козацтва"

Виконали

Студенти групи КС-11

Мельник Тарас Ярославович

Завалко Василь Васильович

Перевірив _______________

Коломия

1999

Джерела формування козацтва

В кінці XV ст. територія на південь від річки Рось аж до Чорного моря була спустошена татарами, за що її називали "Диким полем". Це була окраїна Великого князівства Литовського, яка в адміністративному відношенні поділялася на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

Литовській уряд мало дбав про захист південних українських земель від нападів татар. Оскільки існувала постійна загроза ворожих нападів, більшість населення зосереджувалася в "острогах" при замках і поблизу замків Канева, Черкас, Вінниці, Брацлава, Бара, Хмільника. Селяни й міщани, вихідці з північних районів займалися рибальством, мисливст­вом, бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й торгівлею.

У містах жили також урядовці та служилі люди — старости (наміс­ники) й підстарости, бояри і земяни, які відбували військову службу. ФеоДали (князі, бояри, земяни) одержували землі від уряду чи місцевих старост і воєвод, або захоплювали пустощі.

Місцеві селяни до середини XVI ст. були вільними. Податки і повин­ності, що їх відбували на користь великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника землі — держави чи при­ватних осіб (натуральний податок, грошовий або чинш), були порівняно легкими. Через часті набіги сусідів усе населення жило по-військовому, готове будь-якої години відбити ворожий напад.

Саме територія південних українських земель - Подніпров'я і По­бужжя — стала місцем, де виникло козаіггво, яке посіло важливе місце в історії українського народу. Слово козак східного походження. Воно означало "вільний воїн", "вільна людина". В розумінні — "вільна людина, незалежна від феодала й уряду" — слово козак і закріпилося на Україні.

Головним джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве населення, котре, незважаючи па постійну загрозу з боку татар, жило на території південної України і середнього Подніпров'я, та втікачі, переважно селяни, із західної та північної України, які, рятуючись від покріпачення, тікали в ці малозаселені місця, де ще не було панського гніту. До козацьких ватаг, які вирушали в степи для занять промислами або й для нападів на татар, входили також міщани і навіть дрібні бояри. Козацькі ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населенні місця, вони розпадалися.

Перші згадки про українських козаків відомі з кінця XV ст. (1489, 1492, 1494,1499 рр.).

Козацький побут.

Незвичайно барвне і різнородне було що­денне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старо­вину.

"Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішку похожі", оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі "вимисли".

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна вир'остала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручу­вав їх і закладав аж за вуха — "це ставили собі за особливу ко­зацьку славу і честь".

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бу­вало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на ко­нях, гукають: "Пугу, пугу, пугу!" — тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: "Пугу, пугу!" Тоді гість відзивається: "Козак з лугу!", а господар через віконце: "Повішайте там, де й наші" — тобто вяжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: "0таман, товариство, ваші голови!", і кланяються. Господар відклонюється і відповідає: "Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати". І тоді вже гостяться. Коли ж уже полагодили своє і від’їжджають, то прощаються: "Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куріням розїзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові і "Господар відповідає: "Пращайте і вибачайте, пани-молодці, чим богаті, тим і раді, просимо не погніватися".

Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, ;що спалив з необережности курінь, називають Палієм, того, що роз­кладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що' проти зви­чаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара і так само пішли призвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Ка­чало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: "Хліб та сіль, пани-молодці!" А вони йому: "їмо, та свій, а ти у порога постій". Але він не погоджується: "Ні, братці, давайте і мені місце", і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: "0т, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!"

Корж - описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був уже просторий так, що містилося в ньому і па-русот народа; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лямпи. Кухарі »насипували« їду у великі деревяні, миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напитки у великих ведрах, а на них вішали коряки, деревяні черпаки, що, теж звалися "михайликами". Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба »на стябло« (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина і ин. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: "Спасибі, братчику, що нагодував козаків". Отаман виходив ізза стола і кидав гроша у карнавку (скринь­ку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі ,на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в лечі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або за­лізних казанах.

Культурне життя

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобра­зився у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адап­туватися до російських імперських взірців.

Церква. Православна церква століттями виступала цент­ром та рушієм культурного життя на Україні. В боротьбі з польським католицизмом вона стала втіленням української самобутності. Але самобутність ця поблякла із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ'я, включаючи українське. Позбавлена сенсу існування, укра­їнська церква втратила свою рушійну силу. Приблизно в цей же час вона перестала існувати як окреме ціле.

Поглинання української церкви імперським духовним «істеблішментом» перебігало паралельно з ліквідацією авто­номії Гетьманщини. Деякий час після переходу в 1686 р. під зверхність московського патріарха українська церква процві­тала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству Мазепи зміцнилася її економічна база. І все ж розвивалися події, що не віщували їй нічого доброго. Вже у 1686 р. Чернігівська єпархія була вилучена з-під юрисдикції київського митрополита й підпорядкована Москві. Трохи згодом подібне відбулося з Переяславською єпархією.

Ще більше владу київського митрополита було підірвано між 1690 і 1710 рр., коли врешті-решт поступилися перед тиском поляків і перейшли до греко-католиків такі давні бастіони українського православ'я, як Львівська, Пере­мишльська та Луцька єпархії. Найдошкульнішого удару церква зазнала у 1721 р., коли Петро І скасував Московську патріархію, заснувавши Священний Синод — бюрократич­ну установу, до якої входили урядові службовці та духовенст­во і яка наглядала за справами церкви. Це фактично перетво­рило православну церкву як у Росії, так і на Україні на бюрократичний додаток держави. Українці брали безпосере­дню участь у цих нововведеннях, зокрема їх підтримував Феофан Прокопович — найближчий радник царя в церков­них справах. Водночас українець Стефан Яворський, провід­ний православний діяч імперії', виступав проти них.

Знищення бюрократичним централізмом автономії та самобутності української церкви було лише справою часу. В 1722 р. Священний Синод призначив архієпископом Варлаама Вонятовича, порушуючи сталу традицію, за якою на цю посаду завжди обирав собор церковних ієрархів. За вперті протести проти реформ у 1730 р. його заслали на далеку Північ. Сповнене ксенофобії російське духовенство, яке до­вгий час підозрювало українців у тому, що вони «заразилися» латинськими впливами, стало переробляти їх на власний штиб. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Священний Синод змушував українців друкувати книги, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. У 1786 р. державі були передані всі церковні землі, й церква у фінансовому відношенні стала цілком залежною від уряду. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала всього-на-всього готовим засобом поширення російської імперської культури.

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині до­сягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалити­ся кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм най­вищі в імперії церковні та урядові посади.

Титульна сторінка Академічних тез

Києво-Могилянської академії.

Гравюра Г.Левицького, 1739р.

Проте взаємини Київської академії з російськими прави­телями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скороти­лося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданному керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церк­вою й укомплектована представниками духовенства, ака­демія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. Її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90% із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема, Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість україн­ської вищої освіти, гетьман Розумовський разом із стар­шиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною подиву культур­ною добою в історії країни й водночас допомагала формуван­ню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкрес­лювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химер­ності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми, — такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, конт­раст, — і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насам­перед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національного коріння, за безплідність та ізольо­ваність від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення до­сконалості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртуе з такою ж силою.

Література й мистецтво. Багато бароккових рис позна­чилося на творах так званих «перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Ака­демії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро І покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато інших. Між 1700 і 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії, тоді як росіяни — лише 47. Хоч більша частина їхньої творчої кар'єри проходила на Півночі, деякі з цих мандрівних уче-них-священиків ще за свого перебування в Києві зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київсь­кій академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну драму «Володимир», що оспівувала введення хри­стиянства на Русі. Присвячена Мазепі та Петру І, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у тра­ктуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалима». Проте ці сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секу­ляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» — красно­мовний виступ проти протестантизму.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом стали козацькими хорунжими та писарями. На проти­вагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, уче­ним диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письмен­ники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей учений козак запитує: «Ежели может що бити любопитствующему нраву человеческому, кроме телесньїх требований, ласкавий чительнику, так угодное й приятное, яко чтение книжное й ведение прежде бивших деяний й поведений людских?» Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес до минулого своєї землі:

«Видех же к тому, на розних там местцах, много костей человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме — кто суть сия. Тех всех, еже рек, пустих й мертвих насмотревшися, поболех сердцем й душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля й отчизна наша Украиномалоросийская во область пустине Богом оставленна й населници ея, славние предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих людей старивших, почто бисть тако, из яких причин й чрез кого опустошися тая земля наша? — то не единогласно отвеще-ваху ми, еден тако, а другий инако; й немощно мне било совершенно з их не единогласних повестей информоватися о падении й запустении оноя тогобочния отчизни нашея».

Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він називався «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького з поляками» І мав на меті показати, що «українці є рівні з іншими». Аналізуючи недавнє минуле, як Величі так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшИйИ на соціально-економічне та політичне панування на Україні. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокрема, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Велигоросіїз Малоросією»;в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмейі писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психо­логію козацької верхівки давали щоденники та записки Мнко- Ханенка, Якова Маркевича та Пилипа Орлика.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок ук­раїнським та російським традиціям хорової музики. У бага­тьох їхніх творах яскраво вщчутний вплив українських народ­них мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас повсюдно поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бан­дуристів.

***

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогран­на культурна епоха. В результаті завоювань Петра І Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника куль­турних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосеред­нього виходу в Європу, «європеїзації», інтелектуальним по­тенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольова­на і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясови­ну провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Література

1. Сергій Трубчанінов "Історія України",-Коломия,1998.

2. Іван Тиктор "Історія українського війська",-Львів, 1936.

3. Орест Субтельний "Історія України",- Київ, "Либідь". 1993.