Кількість осіб

До 500

501-1000

1001-2000

2001-4000

4001-5000

Понад 5000

Всього

Кількість міст і містечок

42

46

36

13

7

2

146

Проценти

28,7

31,5

24,7

8,9

4,8

1,4

100,0

Місто/повіт

1798 р.

1846 р.

1847 р.

1848 р.

1853 р.

Приріст населення впродовж 1798-1853 рр.

(%)

Житомир

Повіт

5419

88511

24681

143227

24648

152423

24372

151035

23535

156799

334,3

77,2

Новоград-Волинський

Повіт

1928

87089

6433

140366

6467

141229

6261

138257

6218

140371

222,5

161,2

Острог

Повіт

4098

78357

9031

8633 3

9074

87385

8497

85548

7569

92237

84,7

17,7

Заслав

Повіт

4566

81244

9252

108953

9260

109810

8804

107772

8348

114527

82,8

41,0

Рівне

Повіт

2638

98371

5858

111369

5917

112383

5499

112176

5305

114350

101,1

16,2

Володимир-Волинський

Повіт

1943

108272

5831

125424

5769

126022

5607

125559

6476

136350

233,3

25,9

Луцьк

Повіт

2349

80749

6161

95875

5708

96395

5226

95938

6212

105045

164,5

30,1

Ковель

Повіт

1674

79862

4429

98050

4426

98807

4342

99106

3996

114176

138,7

43,0

Старо–костянтинів

Повіт

4581

80284

11146

108769

Місто\повіт

Кількість населення

Кількість народжених

Кількість померлих

Різниця між кількістю народжених і померлих

Кількість шлюбів

1846 р.

1847 р.

1846 р.

1847 р.

1846 р.

1847 р.

1846 р.

1847 р.

1846 р.

1847 р.

Житомир

Повіт

24681

143227

24648

152423

1042

6362

1200

21852

704

3877

1233

12633

+285

+2485

-33

+9199

205

2628

256

1291

Новоград

Повіт

6433

140366

6467

141229

560

8342

508

5912

422

4760

474

5049

+138

+3882

+34

+863

353

1505

102

1053

Острог

Повіт

9031

86333

9074

87395

216

3556

243

4376

150

3406

200

3314

+112

+420

+43

+1062

64

1074

56

980

Заслав

Повіт

9252

108953

9260

109810

382

4717

347

4649

353

4018

339

3792

+29

704

+8

+857

49

949

63

869

Рівне

Повіт

5858

111369

5917

112383

388

2910

364

3023

275

1569

305

2009

+113

+1341

+59

1014

40

727

52

740

Володимир

Повіт

5831

125424

5769

126022

291

5102

271

4809

256

4275

333

4221

+35

+627

-62

+558

65

1276

45

1211

Луцьк

Повіт

6161

95875

5708

96395

250

2676

244

2761

599

2236

697

2241

-349

+440

-453

+520

76

993

72

1017

Ковель

Повіт

4429

98050

4426

98807

180

1986

175

3300

175

1631

178

2543

+5

+355

-3

+757

39

499

32

603

Старо­костянтинів

Повіт

6006

108769

11275

110510

568

5124

709

5181

521

3254

580

3440

+47

+1870

+129

+1741

159

1302

117

1607

Овруч

Повіт

3901

78295

3942

79576

178

4050

149

4310

127

2359

108

3029

+51

+1691

+41

+1281

23

969

19

815

Дубно

Повіт

10235

89576

10064

90241

530

3685

418

3581

588

3003

589

2916

-58

+682

-171

+665

150

1044

98

649

Кременець

Повіт

8394

121896

8410

122398

632

2875

574

3336

602

2377

558

2834

+130

+498

+16

+502

122

938

97

936

Усього

1413485

1432149

57055

72299

41527

53635

+15528

+18664

15249

12780

Стани

Повітові міста

Повіти

Всього

К-сть

%

К-сть

%

К-сть

%

Духовенство

Дворяни спадкові

Дворяни особисті

Чиновники

Почесні громадяни

Купці трьох гільдій

Міщани

Селяни

Військовослужбовці

Відставні солдати

Колоністи

1463

1720

1567

2299

–

1867

84816

6113

2835

907

678

9,62

4,27

42,63

79,69

Складено за: [1].

Таким чином, протягом першої половини ХІХ ст. кількість міст залишалася незмінною. Простежувалася тенденція до зменшення містечок. Чисельність міського населення зростала впродовж усього досліджуваного періоду, але особливо в 30-40-х роках ХІХ ст. Основними джерелами його поповнення було сільське населення, яке переселялося до міст унаслідок урядової політики зменшення кількості чиншевої шляхти, насильного переселення євреїв до міст, а також збільшення чисельності чиновників, відставних військових і притоку іноземців.

Література

1. Военно-статистическое обозрение Российской империи. – Т.3. – Ч.3: Волынская губерния. – Спб, 1850. – 158 с.+32 с.

2. Миронов Б.Н. Социальная история Росии. – М., 1999. – Т. 1. – 548 с.

3. Magazin fűr die neue Historie und Geografie angelegt vor A.F. Bűsching. Thiel XXII. – Halle, 1788. – 456 s.

4. Центральный государственный военно-исторический архив Российской Федерации, ф. ВУА, д.18 653, ч. 1-12.

5. Центральний державний історичний архів України, м.Київ (далі: ЦДІАУ), ф. 442, оп 1, спр. 2024.

6. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 1, спр.4982.

7. ЦДІАУ, ф. 442, оп.1, спр. 6476.

8. ЦДІАУ, ф. 442, оп.1, спр. 6882.

9. ЦДІАУ, ф.442, оп.1, спр. 7357.

10. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 1, спр. 10412.

11. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 65, спр. 198.

Адреса для листування: Статтю подано до редколегії

43010, Луцьк, Київська пл., 13/7. 15.09.2001 р.

Тел. (дом.): (03322) 7-91-44.

УДК 930.2 + 325. 15 В.В.Петрович – аспірантка Волинського державного університету імені Лесі Українки^

Німецька, польська та єврейська громади в світлі історичної топографії міста Володимира ХІІІ-XVІІІ ст.

Роботу виконано на кафедрі археології та джерелознавства ВДУ ім. Лесі Українки; науковий керівник – доктор історичних наук, професор М.М.Кучинко

У статті на базі археологічних та інших джерел подається історія й місце проживання німецької, польської та єврейської меншин у м. Володимирі в Х-ХVІІІ ст. у світлі історичної топографії.

Ключові слова: меншина, топографія, кагал, німці, євреї, поляки

Petrovych W.W. German, Polish and Jewish minorities in the light of historical topography on Volodymyr in X-XVIII. The article on the basis of archaeological and other sources sets out to represent in the light of historical topography places of settlement and history of the German, Polish and Jewish minorities on Volodymyr in X-XVIII centuries.

Key words: minority, topography, cagal, Germans, Judi, Polish people.

Одним із важливих, але досі мало вивчених аспектів середньовічної історії міста є з’ясування і конкретизація місць поселень етнічних меншин на його території. Історичні умови розвитку давнього Володимира пояснюють послідовність заселення його території та процес формування відповідної планувальної структури.

За етнічною ознакою більшість міських жителів належала до місцевого українського населення, що було нащадками літописних волинян. Проте, окрім українців, у місті проживали німці, євреї, поляки, литовці та представники інших народів. Початок їх розселення у Володимирі сягає періоду Київської Русі. Галицько-Волинський літопис, описуючи смерть і поховання князя Володимира Васильковича 1288 р. у м. Володимирі, відзначає велику жалобу місцевих жителів з цього приводу. За князем Володимиром, читаємо в літописі, плачуть “ всі володимирці, чоловіки, жінки і діти; німці і сурожці, новгородці та євреї” [5, 445]. Ці факти переконують, що вже в ХІІІ ст. у Володимирі проживали представники різних національностей.

Особливе місце займала тоді німецька колонія. Невеликі групи німців з’являються в Луцьку та Володимирі наприкінці ХІ ст., переважно як купці в складі німецьких посольств або як мандрівники. В цих містах вони відкривають торгову справу. Після татарської навали 1240-1241 рр. приплив німців посилюється. Їх запрошують галицько-волинські князі для відбудови зруйнованих міст, розвитку торгівлі й ремесел. Так, князь Данило користувався допомогою німців при реорганізації своїх володимирських володінь. Вони поселяються на спустошених і безлюдних, унаслідок татарських погромів, місцях. Щоб зацікавити переселенців (колоністів), їх звільняли на певний час від податків, надавали місцеве самоврядування і своє судочинство за Магдебурзьким правом. Це сприяло тому, що в Луцьку та Володимирі німці розселяються активніше і масовіше, ніж в інших містах. Про особливе місце німців у Володимирі дізнаємося з історичного факту, який згадується у літописі, коли володимирський князь Мстислав Данилович наказав читати заповіт свого брата князя Володимира Васильковича у володимирській катедрі перед боярами і “містичами”, русичами і німцями [5, 439]. Назва “містич” вживалася до населення, що проживало у великих і привілейованих містах. Це є свідченням того, що Володимир був великим і багатим торгівельним містом, у якому міська громада була організована подібно до німецьких міських громад. М.Грушевський робить припущення, що у Володимирі в цей час могла бути чи тільки німецька колонія, чи організація з горожан руських і німецьких [2, 225].

Німецькі купці були у Володимирі на особливому становищі, тому що навіть грамоти на дозвіл будівництва складів солі у місті писалися німецькою мовою. Ці склади розміщалися в основному на берегах річок Волині. Один із них був розміщений в урочищі “Товарна гора” на р. Луг поблизу Володимира [8, 18-19].

Зміст торгівельних угод та інших документів свідчить про те, що Володимир здавна мав свою самоуправу. Цікавим, на нашу думку, є документ 1324 р., який дійшов до наших днів і зберігається в архіві німецького міста Штральзунда. Це лист, написаний від імені володимирської міської громади до громади міста Штральзунд. У ньому йдеться про нещастя, яке сталося біля села Регена з двома володимирськими купцями, братами Бертрамом Русином і Миколаєм. У них відібрали товар, коли вони їхали з транспортом сукна із Фландрії. Насамперед привертає до себе увагу те, що цей документ написаний “від консулів і громади міста Володимира”. Згадка про “консулів” дає підставу вважати, що у ньому міська організація будувалася за зразком німецького права і що вона мала існувати не лише між німцями, які проживали у Володимирі, але й охоплювати всю громаду міста [8, 20]. На думку М.Грушевського, важко припустити, що слово “консул” лише формально було застосоване до володимирської громади [2, 225]. На цьому документі вперше була поставлена печатка з гербом міста Володимира.

Про те, який вплив мали німецькі купці на володимирських князів, ми довідуємося із сумної літописної згадки про вбивство князем Левом Даниловичем князя Войшелка, котрий приїхав святої неділі до Володимира і спинився в монастирі св. Михайла Великого. А Мархолт німчин прикликав до себе всіх князів на обід – Василька, Льва й Войшелка – і почав обідати, пити й веселитися [5, 427]. З цього видно, що у Володимирі існувала заможна і сильна верства купецтва, до якої належали не тільки місцеві люди, але й іноземні, зокрема німці.

Німецьких купців та ремісників зустрічаємо на Волині і в польсько-литовську добу, чому сприяли спеціальні розпорядження тодішніх можновладців. Так, у грудні 1349 р. король Казимир ІІІ видав універсал, у якому підтверджував дозвіл “усім і кожному, зокрема купцям з Прусської землі, прибувати до міста Володимира, там вести справи, торгувати і затримуватися під гарантією безпеки майна й особи”. В цей же період стали виникати в місті німецькі ремісничі цехи та купецькі товариства.

Водночас потрібно зазначити, що переселення німців на Волинь і до Володимира, зокрема, не носило регулярного і масового характеру. Процес колонізації Волині німцями розпочався в кінці XVІІІ ст., особливо активно продовжувався в другій половині ХІХ ст. та завершився в середині ХІХ ст.

Історія перебування євреїв у місті Володимирі бере свій початок з кінця ХІІІ ст. Іпатіївський літопис повідомляє, що в році 1288 смерть великого князя Володимира Васильковича оплакувалася, поміж іншими, і євреями [5, 445]. Окремі представники єврейського народу зустрічаються в місті пізніше і при князі Вітовті, котрий надає їм привілеї, що забезпечують мирне співжиття з корінним населенням та безперешкодний розвиток економічної діяльності. На Волинь, прибувають окрім ашкеназі, тобто європейських євреїв, котрі розмовляли діалектом германської групи індоєвропейської сім’ї (ідиш), ще й так звані сефарди, які переселялися з Піренейського півострова і розмовляли мовою ладино (іспано-єврейським діалектом).

Однак великий князь Олександр Ягеллон, син Казимира, у першій половині 1495 р. наказує “жидову (з) землі нашої вон вибити”. Вигнанню підпали всі євреї, котрі мешкали у Великому князівстві Литовському, в тому числі й у Луцьку, Володимирі та інших містах [3, 37]. Нова єврейська громада в місті Володимирі виникає згідно з твердженням С.А.Бершадського на початку XVI ст., коли після відміни акту про вигнання євреїв з Литви (1503 р.), починається їх масове повернення [5, 105].

Єврейське населення Володимира об’єднується у кагал, який був органом самоврядування. Як правило, він виникає там, де місцеві жителі (християни) вже користуються магдебурзьким правом, оскільки статут магдебургії міста цілком віддає у виключне користування і місцеву торгівлю, і ремесла у руки своїх же членів, не допускаючи ніякої конкуренції, тим більше з боку євреїв. Для того, щоб зробити своє перебування міцним і юридично, й економічно, євреї прагнули отримати паралельну привілею – самостійну єврейську магдебургію – тобто кагал [3, 4-5].

Приблизно тим же часом датується і спорудження великої мурованої синагоги, котра знаходи­лася на так званій “Жидівській вулиці” (нині вул. Роксолани), поблизу церкви святого Миколая Чудотворця [14]. В урочищі Острівок, передмісті Володимира, відкрито старі єврейські могили. На кам’яних плитах – написи староєврейською мовою, які вказують на те, що ці могили можна віднести до XV-XVІ ст. [10, 167-168].

Серед населення міста євреї становити торгово-промисловий прошарок. До середини XVІ ст., коли кількість їх була ще порівняно незначною, вони орендують митні збори, знімаючи мито на прикордонних і внутрішніх заставах; беруть на відкуп соляний, восковий та інші торги, стаючи інколи виключними монополістами. Починаючи з XVІ ст., до орендарів-євреїв переходить також і експлуатація поміщицьких маєтків та інших прибуткових статей – чопового, мостового та інших зборів.

Після орендарів іншу сильну економічну групу складала та частина єврейського купецтва, котра займалася гуртовою торгівлею. Майже вся транзитна торгівля Польщі й Литви була зосереджена в руках єврейських та німецьких купців. За ревізією 1552 р., євреї володіли у місті Володимирі вже 22 будинками на міських ґрунтах, 7 – на “попівській землі”, а 2 родини – жили в найманих помешканнях. Як визначають ревізори переважна більшість із них займалася торгівлею [4, 654].

У привілеї, наданому місту Сигізмундом-Августом у 1570 р., євреї згадуються декілька разів на рівні з міщанами, причому вони були звільнені від усяких мит, окрім податку на сіль та віск. Отримуючи великі прибутки, багаті євреї досить часто надавали значні позички найвищим у Речі Посполитій сановникам і навіть самому королю, за що отримували певні привілеї. 27 травня 1576 р. оголошено королівського листа Стефана Баторія, в якому підтверджено грамоту Сигізмунда-Августа від 7 липня 1570 р. про дарування різних прав і вольностей міщанам-євреям Володимира, яку показав “Єско Михелевич жид володимирський від усіх жидів володимирських вольностей торгів, шинків, солодов, броваров” [6, 104-105].

Становище євреїв у місті було кращим, ніж корінного населення. Про це переконливо свідчать історичні документи і факти. Відзначаючись великою організованістю і сконцентрувавши в своїх руках значні фінанси, внаслідок торгових операцій, оренд, мит та інших важливих статей прибутку, єврейська громада була найчисленнішою в місті після української і польської верстви. Євреям на відкуп віддавалися митниці та заборонялося воєводам втручатися у митні справи: “нехай митом відають митники по давньому праву як за Вітовта і за Жигмонда було” [6, 105].

У документах за 1573 р. натрапляємо на повідомлення, що орендарем королівського мита в землі Волинській був єврей Меєр Ізайяшевич, котрий орендував, зокрема, митну комору-митницю у м. Володимирі, що, безумовно, приносило йому великі прибутки [7, 225].

В інвентарі Володимирського староства за 1636 р. вказується, що в місті було “домів осідлих жидівських, які мають свою вулицю від Ринку – 60 і до юрисдикції пана старости належать” [6, 104].

Як засвідчують джерела, єврейська громада Володимира була однією з чотирьох найбільших на Волині (12,4 % усього населення міста) і відігравала значну роль в історії т. зв. “Волинської синагоги” (Союз усіх кагалів Волинського воєводства). Провідна роль у ній належала видатному громадському діячеві Іоле-Тобу Ліпман Геллеру, котрий у 1635-1644 рр. займав пост рабина. З тих часів володимирська громада вершила, поряд із громадами міст Острога, Луцька, Кременця, долю всього волинського єврейства.

Як вказує О.Цинкаловський, у Володимирі з проживанням єврейського населення пов’язані такі назв й урочища міста, як Дівича дорога, Королівщина, Бабина Долина, р. Смоча (або Смочисько), Шкартані, Тухівщина, Кильщина і вже згадувана Жидівська вулиця, де від найдавніших часів оселилися євреї [9, 226]. Ці місцевості займали значну частину середмістя і передмістя Володимира.

Водночас тогочасні джерела містять відомості про непрості стосунки між православним населенням і євреями. Так, 30 квітня 1590 р., Феофан, грецький єпископ Мглинський, спільно з крилошанами володимирського собору, від себе особисто та від імені єпископа Володимирського Мелетія Хребтовича внесли скаргу до гродського суду про те, що коли вони всі в понеділок після Світлої неділі йшли хресним ходом від Успенського собору до Спаського монастиря, а звідти до церкви Св. Миколая, що розташована на “Жидівській вулиці”, то “невірнії жидове-бахурчики (молоді євреї) кидали камінням на процесію”. 22травня 1590 р. підстароста Володимирський Роман Велгорський виправдав євреїв від звинувачення, виходячи з того, що вони в синагозі в присутності возного Мойсея Дегтевського присягнули, що “ані каменем, ані жодним предметом не кидали в Хресний хід” [7, 105].

Можна стверджувати і про існування певної дискримінації євреїв з боку королівської та магістерської влади. Відомо, що євреї в Речі Посполитій не мали права бути членами ремісничих і цехових організацій, але й тут вони знаходили, внаслідок своїх економічних і фінансових впливів, так би мовити, обхідні шляхи. Дуже багато відомостей про ремісничі єврейські організації міститься в книгах судів подвоєводських, оскільки кожний єврей – ремісник мусив купити в підвоєводи “право на магістерію” [6, 105].

Досить часто євреї отримували королівський привілей на торги та ярмарки без відома міщан. Сильні економічні позиції євреїв в українських містах помітні вже на переломі XІV-XV ст. У той час вони не зазнавали жодних перешкод з боку міщанства. Як слушно зауважив М.Грушевський, що євреї “… краще, ніж інші, вміли приноровитися до тих неможливих обставин, в які поставило міщан шляхетське хазяйство Польщі”. Факти переконливо свідчать, що Річ Посполита, а отже й Україна з її містами, була в часи пізнього середньовіччя найбільш сприятливою країною для проживання євреїв. Цілком логічним видається висновок М.Грушевського, що з кінця XV ст. “Корона Польська стає помалу збірником жидівства з цілого світу і жиди дійсно починають заливати міста і містечка” [2, 255].

Із наведеного матеріалу можемо зробити висновок, що становище євреїв у містах України, особливо заможної верстви, було досить високим. Український народ упродовж віків толерантно й дружелюбно ставився до євреїв-співвітчизників. І лише в час великих потрясінь, складних і трагічних моментів нашої історії головну роль відігравали не національні, а, безумовно, соціально-економічні чинники та явища.

Люстрація м. Володимира, яка належить до 1765 р., досить детально описує матеріальне становище населення, в тому числі і євреїв. На той час у місті проживало в межах різних “юрисдикцій” 1327 євреїв, котрі загалом володіли 159 будинками [4, 655]. У люстрації наведено також і скаргу місцевої єврейської громади на студентів (напевно, існуючої в місті василіянської школи), які на “окопиську” (єврейському цвинтарі) ховати трупів не дозволяють, хіба тільки потаємно вночі. Щотижня кагал змушений був давати його милості Оранському (володимирському ксьондзу) по 45 польських злотих [9, 240]. За переписом 1784 р. числилося в місті 340 євреїв, а в 1790 р. – 630. Обставини зменшення єврейського населення порівняно з 1765 р. викликані були економічною кризою, пережитою євреями усього Волинського воєводства [4, 655].

У той же час повинності євреїв досягали високих розмірів. Вони скаржилися люстраторам (у 1786 р.), що не будуть у змозі платити далі до скарбу старости: крамарі – 500 зл., шинкарі – 3897 зл., котлового – 413 зл., лопаткового – 1000 зл., копового – 28 зл., а також як і податку губернаторові на утримання війська та за встановлення рабина – 300 зл. та інші. В той же час, володимирські міщани скаржилися, що “ринок так забудували жиди своїми крамничками, що немає де виставити товарів” [9, 240].

Історія перебування євреїв у м. Володимирі через двісті років знову перетинається із церквою Св. Миколая. Так, після великої пожежі 14-15 липня 1794 р. вищезгадана церква згоріла, а місцеві євреї захопили садибу-згарище на цій церкві. В 1798 р. священик Іоан Парчевський вніс скаргу до магістрату щодо цього захвату. Погост колишньої Миколаївської церкви, близько 320 кв. сажень, котрий розташований поряд з єврейською синагогою, впродовж наступних років був забудований єврейськими будинками [7, 146]. За переписом 1831 р., Володимир нараховував 8 636 жителів, з них 1778 – українців і вже 6 122 – євреїв [4, 655-656]. І, як пише О.Цинкаловський, Володимир на цей час являв собою властиво єврейське місто [9, 244].

Розглянемо також й історичні моменти перебування поляків у Володимирі. По смерті волинського князя Юрія ІІ Тройденовича в 1340 р. польський король Казимир Великий, маючи певні династійні претензії щодо волинсько-галицьких земель, у 1364 р. захоплює Галичину та Волинь. Тим же періодом, як стверджують польські автори, зокрема О.Стецький, датується й утвердження під час нетривалого загарбання Волині римо-католицької єпархії. Казимир Великий засновує у Володимирі єпископську кафедру і кафедральний костел [1, 65]. Якщо ж і дійсно була заснована ця кафедра і костел, то існування їх було нетривалим і зліквідовано після повернення Володимира під владу литовсько-руських князів. Однак через те, що більшість литовського населення Великого князівства Литовського дотримувалися римського церковного обряду, у 1375 р. папа Григорій ХІ, за поданням польського короля Людовіка і його родича Владислава Опольського, знову засновує католицьку кафедру у Володимирі, хоча це місто і не було тоді ще під владою Польщі, а належало русько-литовському православному князю Любарту Гедиміновичу. Проте ця кафедра на той час існувала лише формально, за назвою, і в 1427 р. була перенесена до Луцька, де ще з 1393 р. діяв домініканський монастир [1, 66].

Узалежнення Володимира, як і всієї Волині від Польщі посилюється за часів великого князя Жигмонда. А в 1569 р. на основі Люблінської унії місто остаточно підпадає під її владу. В ході ревізій володимирського та інших волинських замків (1545 р., 1552 р.), люстрацій і провадження поборових реєстрів, які, на думку О.Цинкаловського, окрім фіксації маєткового і фактичного стану княжих уділів, міст, містечок, монастирських маєтків, мали ще й на меті зорієнтувати польських колоністів-магнатів на землі старих волинських родів, часто зубожілих або тих, які втратили документи на право власності, ці землі за допомогою польського короля та уряду були, як правило, насильно відібрані та передані у володіння польської шляхти [9, 240].

Долю Волині поділяє і Володимир. За кошти польських магнатів – колоністів та спольщеної, покатоличеної волинської шляхти у місті починають будуватися католицькі костели [8, 65]. Першим історично засвідченим був домініканський костел Святої Трійці та монастир при ньому, заснований у 1497р. великим князем Литовським і королем польським Олександром Ягеллоном. Це була масивна мурована будова, що розмістилася на перехресті Устилузької та Кафедральної вулиць. У 1850 р. монастир був зліквідований, а костел – переобладнаний на урядові канцелярії. В 1554 р. на кошти княгині Ганни Збаразької був збудований у районі ринкової площі інший костел Іоакима й Анни, так званий костел фарний. Декілька разів він горів і востаннє перебудований у стилі бароко в 1752 р. Із XVII ст. доброчинцями костелу був польсько-шляхетський рід Підгородецьких. З іншого боку ринку у 1755 р. за сприянням старости Слонімського Ігнатія Садовського був побудований ієзуїтський костел і монастир. Після скасування у 1774 р. ордену ієзуїтів, його було віддано василіянам, а в 1840 р. тут розмістився православний монастир. Будував його архітектор Міхал Радзімінський. Як ієзуїти, так і василіянці утримували тут світську школу, що була широко відома на той час на всю Волинь [11, 148-149]. Василіяни заснували у Володимирі в 1786 свою аптеку (взагалі першу на Волині) [9, 246]. З 1752 до 1832 р. у Володимирі існували монастир і каплиця капуцинів. Місцевість між ним і домініканським монастирем називалася колись “капуцинські мури” [8, 70]. У пізніший час будівлі монастиря капуцинів були знищені.

Панування й засилля католицизму на Волині взагалі й у Володимирі, зокрема, позначилося на винищенні пам’яток православ’я та українського народу. Численні православні храми й монастир, котрі прикрашали місто три століття, майже зовсім зникли в місті.

За Люстрацією 1786 р., у Володимирі мешкало 117 осіб польської національності – католиків. Серйозному польському впливові піддавалася й освіта у Володимирі. Школа, що існувала при володимирській кафедрі за сприяння міського старости князя Костянтина Острозького отримала часткове фінансування. За часів уніатського єпископа Іпатія Потія в 1595 р. вона отримує королівські субвенції, за якими на школу призначено доходи з монастиря Св. Спаса. За часів наступника Іпатія Потія – єпископа Мороховського – ця школа була зреформована на зразок ієзуїтських колегій. Після ліквідації в XVIII ст. єзуїтського ордену вона перейшла під управу василіян і називалась колегією. Викладання у ній велося до 1831 р. лише польською мовою, тут панував польський дух і нетерпимість до всього нелатинського.

За переписом 1831 р., у Володимирі проживало 8 636 жителів, з них 723 – поляки [9, 243]. Проте, після поразки польського національно-визвольного повстання у 30-40-х рр. ХІХ ст., поляків помітно зменшилося.

Таким чином, можна зробити висновки. На території Володимира вже з ХІІІ ст., крім русинів (українців), проживали німці, поляки, євреї та інші. Місце проживання кожної з етно-релігійних громад обмежувалося зазвичай певною територією, на якій розміщувалися культові споруди та будинки мешканців. Найзаможніші громади володіли певними привілеями, до яких належало самоврядування, право на торгівлю і власні будівельні норми, згідно з якими забудовувалися землі громад. Для представників етно-релігійних громад, як правило, було властивий домінуючий вид діяльності: для німців – це торгівля, для євреїв – торгово-лихварська та реміснича діяльність, для поляків (до початку ХІХ ст.) – релігійно-церковне служіння та державне управління. Володимир у період ХІІІ-XVIII ст., як і Луцьк, Львів та багато інших міст, був заселений за національною ознакою.

Література

12. Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. – СПб. 1888. – С. 65.

13. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К.: Наук. думка, 1994. – Т. 5. – С. 225.

14. История еврейского народа. – М., 1914. – Т. ХІ. – С. 37.

15. Еврейская энциклопедия. – Т. V.

16. Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 445.

17. Марочкін В.П. Українське місто від XV до середини XVII ст. Звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело. Історична онографія. – Торонто, 1999. – С. 105.

18. Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. Исторический очерк. – Почаев, 1893. – С. 225.

19. Цинкаловський О. Княжий город Володимир. – Львів, 1935. – С. 18-19.

20. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег: Товариство “Волинь, 1984. – Т. 1. – С. 244.

21. Cynkałowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego. – Warszawa, 1961. – S. 167-168.

22. Orłowicz P. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. – Łuck, 1929. – S. 148-149.