1996

Письменники української діаспори

(Василь Барка)

Реферат

учня 11- Б класу

загальноосвітньої школи №16

І-ІІІ ступенів м.Тернополя

Чуприка Віталія

Тернопіль

Ім'я Василя Барки - видатного українського письменника, що проживає далеко за межами рідної землі (США), про твори якого в діаспорі написано багато критичних та літературознавчих досліджень, для нас, українців на Україні, щойно відкривається.Нам не доводилось читати ні його прозових речей, ні поетичних творів, ні, тим паче, філософських праць релігійної тематики. Але нинішні можливості ліквідації "білих плям" у нашій історії, культурі, літературі вселяють надії і на вивчення духовних набутків української діаспори. Досі ми надто легковажно відмовлялися навіть від таких здобутків, творених діячами української культури за межами рідної землі, які можуть бути гордістю будь-якої із світових культур. Ми, на жаль, не тільки їх не помічали, не просто від них відмежовувались, а й одверто ігнорували та цуралися їх, як творів політично-ворожих...

Якщо ми в найобмеженіших порціях знали про такого письменника, Юрій Косач, то, звісна річ, про Василя Барку наче б і сам Бог велів зовсім не знати, адже Барка емігрував за кордон під час війни. Від 1943 по 1950 рік жив у Німеччині, а потім переїхав у Нью-Йорк, де проживає й досі. Взагалі його біографія складна, багата неординарними життєвими колізіями, часто досить драматичними.

Він з того покоління,якому доводилося розпочинати нової соціалістичної доби, а отже, якому в буремному вирі кінця 20-х літ просто неможливо було застрахуватися від тих чи інших помилок. А якщо таких й справді не було, то їх усеодно “знаходили”, адже репресивно-винищувальна машина набирала дедалі інтенсивніших обертів. Сталінсько-беріївська сокира вже гуляла-витинала під корінь те, що називалось українським.

О цій порі-1930-го-1932-го років-Василь Барка в Харкові видає дві збірки віршів: “Шляхи” та “Цехи”.

Гадаю,що навіть у самих назвах книжок дещо збереглося з тогочасної поетичної атмосфери. Але про це згодом, а зараз трохи біографічних фактів. Він народився на Полтавщині 1909р. Після закінчення учительського технікуму працював за фахом на Донбасі, а згодом на Північному Кавказі, де водночас здобував вищу освіту. В 1940 році Барка у Москві успішно захищає кандидатську дисертацію про стиль “Божественної комедії” Данте. Після того він читає курс історії західно-єропейської літератури Середньовіччя на філологічному факультеті Ростовського університету. Здається, так можна загально окреслити перший період його життя. Другий, на який припадає вихід його поетичних збірок “Апостоли”(1946) та “Білий Світ”(1947),-це період, прожитий у Німеччині. І третій-американський, що є творчо найбільш інтенсивним, означений виходом книжок віршів “Псалом голубиного поля”(1958), "Океан"(1959), "Лірник"(1968), прози-"Рай"(1953), “Жовтий князь”(1963), літературознавчих досліджень та ессе “Хліборобський Орфей або клярнетизм”(1961), “Правда Кобзаря”(1961), “Жайворонкові джерела”(1956), “Вершник неба”(1965).

Цей перелік, звичайно, повністю не охоплює усіх книжок Василя Барки. Це скоріше бібліографічні опорні центри в загальному доробку письменника. А доробок його просто вражає. В.Барка-автор близько двадцяти поетичних збірок. До речі, його роман у віршах “Свідок для сонця шестикрилих”(1986) обіймає чотири великих томи, що складають дві тисячі сторінок тексту. Тисячоліттю християнства на Україні він присвятив велику поему “Судний степ”. До речі, твори В.Барки виходять англійською та французькою мовами.

Але навіть при побіжних розмовах про творчість Василя Барки слід брати до уваги його перші книжки “Шляхи” і “Цехи” з їх молодечістю перших поетових спроб. Інтенсивність харківського літературного життя будила творчий неспокій і в тих, хто вже досяг певного авторитету, і в тих, хто тільки починався. Василь Барка лише виходить на дорогу, може, й не до кінця усвідомлюючи, що, скажімо, Микола Бажан, Гео Шкурупій, Грицько Коляда, Олекса Влизько, Юліан Шпол, Юрій Яновський, Лесь Курбас, Микола Терещенко та інші-це напрямок українського футуризму, який дуже впевнено і натхненно очолює Михаль Семенко.

Символізм, означений іменами Миколи Філянського, Олекси Слісаренка, Галини Журби, Павла Тичини, Василя Еллана та інших теж мав своє окреме спрямування.

А ще напрями інші, скажімо, неокласицизм, акмеїзм... Що найбільше могло імпонувати молодому Барці? Футуристичні шукання з інтенсивністю віршової ритміки та лексичними новотворами були,звичайно,

для Барки близькими, але ж тільки такою художнюю естетикою не вдовольнишся. Барка послідовно йшов до поезії символістичної, і ця лінія виразно помічається в усій його творчості (мається на увазі творчість поетичну).

Варто зазначити, що Барка не тільки символіст-практик, а й до певної міри теоретик. Зокрема, він неодноразово давав глибоке наукове трактування образам-символам Тичини, міг відчути в них не для усіх вловиме значення, у чому й таїться їх найголовніша мистецька цінність.

Те, що міг дати молодому Барці досвід українських поетів-символістів-це, так би мовити, один план, але є й інший-він засвоював досвід німецького та французького символізму, хоча цей досвід поширювався

на всіх, хто в 20-ті роки взагалі символізмом цікавився. Згодом, коли вже Барка писатиме свою, мабуть, найосновнішу поетичну збірку “Океан”, для якої поетика символізму дуже характерна, він користуватиметься і досвідом символізму англомовного, зокрема Вільяма Батлера Ейтса та Волеса Стівенса.

До речі, українська поезія у діаспорі, скажімо, творчість Михайла Ореста, Олега Зуєвського, Емми Андрієвської, що також розвивалася у символістичному ключі, творила свою відповідну атмосферу. Впливала вона на Барку чи ні-це питання, яке ще потребує окремого вивчення. Але про те, що якимсь чином вона стимулювала його мистецькі пошуки, зокрема в царині символізму, сумнівів бути не може.

Поетична палітра В.Барки якраз не засвідчує якоїсь виразної формальної автономії. Навпаки-у ній схрещується розмаїття стильових шкіл та напрямів. У ній нема “чистого” барківського символізму чи чогось там іншого. Тут можна бачити якраз виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії. Такий ”сплав” стилів значною мірою і пояснює важкість сприйняття барківського вірша. Барку читати важко, у нього треба “вбутись”, часом не без труднощів освоювати фразу, осягати її асоціативність.

“Свідок для сонця шестикрилих”-річ особливо складна. Монументалізм твору, звичайно, легше можна було б подолати, якби тут була виразно окреслена сюжетна лінія. Але такої нема. Натомість є своєрідна імпресіоністичність, де образ, фраза, навіть окреме слово мають свою індивідуальну художню мову: натяк, підтекст тощо. Складність сприйняття “Свідка...” не тільки пояснюється його виразною модерністичністю, а й самою темою твору. Релігійна колізія, а ще в такій глибокій хронології, як тут є, уже сама собою породжує у нас незвичність, а може, й неготовність її сприйняття.

Ідеєю твору заголом можна назвати суперечність, сум’яття, складність внутрішньої боротьби людини кінця ХХ століття між вірою та сумнівом. “Тільки ця боротьба,- як влучно висловився автор передмови Віталій Кейс,-не роздвоєння Достоєвського, ані відчуження Камо. Звичайно, такі аналогії можна провести лише коштом справжнього твору. Адже герой В.Барки, так як герой Данте, має глибші заміри: не гармонію між внутрішнім “я” та Космосом, а гармонію між людиною та Творцем”.

Релігійність мотивів для Барки значить багато. Згадаймо хоча б монографію “Правда Кобзаря”. ”Шевченкова віра в богоданість правди,-пише він,-висловлена через весь “Кобзар”, метафорою “сонця правди” (з поеми “Єретик” та інших творів). Це-вираз чудесності походження і дії самої правди як джереля духовного сяйва, джерела, утвердженого Вищою Силою.

Круг найвищих моральних понять, принципів, уявлень будується у “Кобзарі” навколо свого єдиного центру-Божого провидіння, сили всетворчої і всевизначальної...”

У цій цитаті виражений не тільки погляд Василя Барки на Шевченкову поезію, а й висловлені його власні творчі постулати як поета.

Вибір форми у В.Барки завжди свідомий, його поетичний артистизм послідовно підпорядкований читачеві. До того ж, він поет авангарду і усвідомлює, яке завдання перед собою ставить. Скажімо, метафоричної рясноти вірша “Ріка” не могло б з’явитись, коли б на мову образів-символів, образів-алегорій він не покладав таких важливих художніх функцій:

Біліє голос, вищий від планет.

-і я спішу, ріка,

ні райдуга не наріка-

через грозу біжу,

первоцвіт променів, грому межу.

Ні срібний мак не наріка:

крізь смерть-ріка.

Біліє голос, дужчий від скорбот...

-птахи в вікні веселок

пісні з огнів прядуть...

Якби в подібних творах дошукуватись буквалістичного змісту-це означало б просто цих творів не сприймати, бо мова уявлень, асоціацій, натяків, штрихів не може бути дослівною, вона в кожного своя.

Барка-майстер контрастів. Саме з їх допомогою він досягає особливого художнього ефекту: зорової відчуттєвості описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Барка часто протиставляє асоціативне біополе одного образу такому ж біополю іншого,але це, так би мовити, один варіант його художнього мислення. Інший складніший і значно ефективніший,-коли вже протиставляється не образ образові, а якась окрема ситуація-ідилічне трагічному, як, наприклад, у вірші “Рай”:

Моляться соняшники.

Грім на хмарі Біблію читає...

тополя пошепки: страшний який

твій плач, Ісаіє!

Моляться соняшники.

Голодна мати немовля вбиває...

тополя закричала: он який

мій рай, Ісаіє!

До речі, тема голоду, того реального голоду на Україні 1932-1933 років,-це найболючіша сповідь В.Барки,якій він, крім поетичних творів,

присвятив великі епічні полотна-романи “Жовтий князь” та “Рай”.

Настане час і українське літературознавство вивчатиме творчість В. Барки в усіх її параметрах, у тому числі й версифікаційному, і, певна річ, говоритиме, що його двотернарна строфа тісно в’яжеться з тернарною строфою Павла Тичини, як і говоритиме про багатство новаторських стильвих прикмет його вірша.

Василь Барка, безперечно, один із найбільших поетів діаспори. На жаль, у нас його твори досі не друкувалися. Але хіба це перший випадок, що українці у світі дивували світ величністю своїх творінь?! І, до речі, високих і найвищих вершин сягали не тільки митці, а й ті, що вершили свій труд у будь-яких інших сферах: науці, політиці, бізнесі, спорті. Вдома, на їх Батьківщині, про них знати не годилося. Не годилося, бо вони жили по той бік океану, бо вони... Дуже багато було цих різних підрядних “бо”. Не хочеться про них згадувати. Не хочеться,хоч, безперечно, треба. Треба “переступати” через муки свого сумління і каратися за свою необачність і безпринциповість. Якщо ми вміли відмовитися навіть від митця всесвітньої слави Олександра Архипенка, то нині мусимо вміти робити протилежне:повертати Україні славу її синів. Мусимо вміти повернути на рідну землю велику, розмаїту і дивовижну творчість Василя Барки.