МІНІСТЕРСТВО УКРАЇНИ З ПИТАНЬ НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ ТА У СПРАВАХ ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ВІД НАСЛІДКІВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ

Кафедра гуманітарних і соціально-економічних дисциплін

з дисципліни:

“Філософія”

на тему:

“Дмитро Донцов і його філософські погляди”

Львів – 2004

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітар­ну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, пра­цював у різних країнах. Невпинні життєві мандри без­перечно надали йому можливість порівнювати різні си­стеми правління, ідеологічні та світоглядні концепції, зрештою, суспільні звичаї та національні пріоритети. Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу "Літературно-науковий вісник" (Львів, 1922-1932), у якому друкувався увесь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духов­ного пошуку, започатковану у Львові І.Франком та М. Грушевським.

З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами ук­раїнського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці по­слідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиля­ючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов за­суджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість закликає: "Бути не­вблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спільнот, і сил зовнішнього світу, і власної спільності" (Донцов Д. Дух нашої давнини. - Дрогобич, 1991. -с. 207, 211).

Що ж до творчості Д. Донцова (1883—1973), то в ній випукло знайшла своє відображення політична філософія діаспо­ри. Донцов прожив довге життя. Погляди його суперечливі. Розпочавши політичну діяльність як член УСДРП, він у 1913 р. пориває із соціалістичним рухом, а в 1917 р. в Києві стає провідним діячем націоналістичної Партії хліборобів-демократів. Відтоді теоретична і практична діяльність Донцова Пов'язана з розробкою і захистом ідеології українського націоналізму. Тео­ретичні засади так званого українського інтегрального націо­налізму, а також концепцію національної еліти Донцов виклав у багатьох творах. Найбільш значущими є «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрестом і мечем» (1967), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Клич доби» (1968) та ін.

Філософським фундаментом світогляду Донцова стали во­люнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум — це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходить висновку: «Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним ін­стинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних заса­дах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її амотивній, ірраціональній волі до життя і панування» .

Звичайно, соціальні катаклізми в суспільстві, що були ви­кликані першою світовою війною і подіями, які відбувалися після неї, давали можливість Донцову зробити висновок про ірраціональний хід історичного процесу, про неможливість розумово вплинути на події, що відбувалися навколо. Проте Дон­цов стверджує думку про неспроможність розуму взагалі, про те, що не розум, а воля є рушійною силою розвитку суспільства. Він піддає критиці також історизм, просвітництво, ідеї лібе­рального індивідуалізму та соціального партикуляризму. А принцип ірраціоналізму вчений застосовує при аналізі фено­мена нації. З його погляду, підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в житті нації, яка, в свою чергу, є вінцем розвитку людського життя. І не індивідуум, а нація мусить бути об'єктом турбот держави і суспільства.

Донцов також вважає, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. Теорія Дарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбі за існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що в боротьбі за існування пере­магають сильніші нації, які мають право панувати над слабкі­шими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного проти слабкого, агресію націй сильних проти націй слабких. Подібно до того, як в марксизмі теорія класового антагонізму оголошувала боротьбу між класами, позиція соціал-дарвінізму, на якій стояв Донцов, оголошувала непримиренними, антаго­ністичними взаємовідносини націй. Таким чином, Донцов фак­тично визнав право сили законом життя націй. Тому, як спра­ведливо зазначив В. Лісовий, утвердження антагонізму між націями привело Донцова до позиції боротьби не проти зла в людях, а проти самих людей, не проти чогось поганого в іншій нації, а проти самої нації. Звідси випливало виправдання полі­тики національного гноблення за принципом «перемагає той, хто сильніший».

Волюнтаризм у філософії привів Донцова до заперечення яких би то не було закономірностей у взаємовідносинах між націями, до свавілля як принципу, що визначає ці взаємовід­носини.

«В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїз­мі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування» ,— пише Донцов. Він вважає, що агресія, експансія, втручання в сферу існування ін­ших, яка є підставою волі влади, має своєю кінцевою перед­умовою боротьбу.

І як наслідок — Донцов формулює головні принципи націо­налізму. Серед них він визначає такі: «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,— означив я як першу під­ставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та сві­домість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу» .

Причому потрібно мати на увазі, що під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Це він неоднора­зово підкреслював у своїх працях, зокрема в «Націоналізмі».

Серед інших рис націоналізму Донцов виділяв романтизм і фанатизм. Він виходив з тези, яку всіляко намагався обґрунтувати: успіх в політиці, так само як і в релігії, на боці того, хто вірить, а не того, хто сумнівається.

Донцов стверджував, що природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних. На його думку, є лише раси сильні й слабкі. «Раси сильні визволяються, коли вони підбиті, і роз­ширюються за рахунок слабких, коли є вільними; раси слаб­кі — або спромагаються лише на спазматичний бунт (коли вони під ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям «на­ціональні», «культурні» та всілякі інші автономії (коли вони е вільними)».

Культ сили, волюнтаризм та ірраціоналізм є тими теоретич­ними постулатами, з яких виходить Донцов, створюючи свою політичну філософію. В нашій літературі справедливо зазначається, що такий підхід збіднює його політичну філософію, ро­бить її поверховою.

Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної на­ції, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не є випадковою в його світогляді. Вона іманентно присутня в доктрині Донцова, е невід'ємною її скла­довою. «Нація,— пише Донцов,— яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря. «Фанатизм» і «при­мус», а не «ніжність», сповнюють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший. Природа не зносить порожнечі» . Дон­цов, фактично, обґрунтовує ідею націократичної диктатури, що відома в літературі як «інтегральний націоналізм».

Ідея національної диктатури у Донцова перегукується з його концепцією національної еліти. Вчений вважає, що однією з причин занепаду козацького панства, рис, що формували психологію панів серед певних верств козацтва, було те, що козацька еліта увібрала в себе демократичні ідеї. Внаслідок цього козацьке панство виховувало в собі не лицарські інстинк­ти, а інстинкти підвладного демосу. «Лише коли психічні при­кмети верстви підвладної стають прикметами верстви правля­чої — в суспільстві наступає катастрофа» .

Таким чином, еліта козацтва, за словами Донцова, розгу­била всі ті духовні цінності, які мала, будучи правлячою. Ко­зацька кров змішалася з кров'ю нижчих верств і це було траге­дією для козацтва. «Втративши в боях Богунів і Кричевських, набравши в свої ряди Герциків, Брюховецьких і Гладких, ко­зацька старшина летіла нестримно в провалля історичної ка­тастрофи» .

З точки зору Донцова, доба 1917—1920 рр. була найтрагічнішою в історії українського народу, оскільки в цей період по­ширювалися демократичні ідеї, що призвели до занепаду укра­їнського національного духу. Ідеалами інтелігенції на початку XX ст. були, за Донцовим, ідеали апостолів черні, і дух цієї інтелігенції був духом юрби.

Донцов неодноразово висловлював своє презирливе ставлен­ня до юрби, черні, плебсу, владу яких він розглядав як траге­дію для суспільства. Вихід з ситуації, що склалася, Донцов вбачав у створенні нової еліти, або, як каже він, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. «Лише в прикметах, життєвім стилі володарських верств князівської Русі, литовсько-руського лицарства й козацької старшини, так основно сплюгавлених апостолами черні, може спустошена Україна наша знайти спасенний вихід».

Еліта, або провідна каста, покликана перетворити народ «дроворубів і водоносів» у спільноту, сильну організаційно, культурно й духовно. Для цього потрібно повернутися до давно минулих часів, до сивої давнини. Саме у традиціях минулого, у відродженні їх Донцов вбачав шлях до створення касти во­лодарів, що зможуть організувати панівну націю, націю панів. Причому еліта, провідна каста, повинна стояти поза юрбою, а вірніше над юрбою. Своїм духом еліта принципово відріз­няється, як висловлювався Донцов, від духу колективного хохла. «Коли я кажу, що правляча верхівка має визначатися своїм окремим положенням в суспільності, окремою психікою й окре­мими духовними прикметами, то тим самим кажу, що мусить вона в суспільності творити окрему від загалу касту» .

На думку Донцова, кастовий устрій був характерний для давньої України. Теоретичне обґрунтування його, як вважає вчений, зробив Сковорода. Останній писав про те, що кожний на своєму місці і виконує те, чого вартий. Черепасі покла­дено плазувати, орлові — літати, а не навпаки: «Злодій не на­вчиться бути шляхетним, раб не вивчиться бути вільним, дурень з природи — бути мудрим, плазун — героєм. Перемішання каст, перемішання місць веде до хаосу. Вивчитися прикмет па­нівної касти, засвоїти її дух касті смердів не вдасться ніко­ли» . І далі: «Коли люди з касти жаб, черепах чи свиней протиприродно пнуться на становище або в заняття людей з касти орлів чи оленів, суспільність розкладається».

Еліта суспільства повинна, за Донцовим, займати окреме місце, має бути з окремої глини зліплена, мати свій специфіч­ний характер.

Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних принципах — принципові «інтегрального націо­налізму» та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Дон­цова в багатьох його творах. Самі по собі ці ідеї були і ли­шаються актуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова е постановка цих проблем. Проте тлумачен­ня їх нерідко викликає заперечення. З його тези про антагоніс­тичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу силь­ніші і панують над слабкішими, випливали далеко не прогре­сивні політичні висновки.

Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті, повторює відому теорію про героїв і натовп, про пасивний натовп й активних володарів його.

Суспільно-гуманітарні погляди Д.Донцова

с хилявся до визнання вирішальної ролі людсь­кої особистості в історичному процесі

ірраціональну волю розглядав як основну силу індивідууму, суспільства, народу

визнавав щораз більший вплив ідей на історич­ний розвиток

ратував до повернення до джерел національних традицій, до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам 'яті етносу