МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ та НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ім.І.Франка

Механіко-математичний факультет

Реферат на тему:

Д.Чижевський про особливості розвитку
української філософії

Виконав стундент групи МТс-21

Львів - 2004

Зміст

1. Біографія Дмитра Чижевського 3

2. Філософія Дмитра Чижевського 5

3. Особливості історії української філософії 6

4. Використана Література 8

Біографія Дмитра Чижевського

Дмитро Іванович Чижевський народився 23 березня 1893 року в місті Олександрія. “...В родині,- за спогадами вченого, - художниці та колишнього офіцера, поміщика, який по арешті 1887 року за ліберальні погляди... жив у своєму маєтку.” Духовні інтереси батьків рано визначили світогляд Дмитра Чижевського. В Олександрії пройшло його дитинство, тут в пору першої російської революції було обрано мером міста його батька - Івана Костянтиновича; тут майбутній енциклопедист вчився в класичній гімназії (1904-1911 рр.), звідси пішов у люди: студент у Петербургзькому університеті (1911-13 рр.), потім у Київському (1913-19 рр.), вир Революції, участь в роботі Центральної Ради, а з 1921 року - еміграція, як виявилося - назавжди, бо “політика комуністів, що привила до диктатури партії над народом Росії...” вельми розчарувала його. Після такого висновку - наукова творчість стає єдиною основою життя Дмитра Чижевського. Перебираючись з одного університецького міста Західної Європи до другого - Гейдельберг, Фрайбург, Прага, Галле, Марбург - він працює і вчиться в одночас в кращих мислителів ХХ-го століття К.Ясперса, Е. Гусерля, М.Хайдегера, він входить до плеяди найвідоміших російских філософів і істориків - таких як С. Булгаков, Ф. Степун, С. Франк, М. Трубецький, М. Лоський, М. Бердяєв, Георгій і Антонін Флоровські.

Вже З0-ті роки найвидатніший німецький славіст професор Фасмер твердив - Дмитро Чижевський викладає слов’янську філологію та історію слов’янських літератур на такому науковому рівні, що кожний німецького університет мав би залучати його до числа своїх викладачів.

“Нині, - читаємо у відкритому листі до громадськості Кіровоградщини відомих письменників та вчених сьогоденної України, що надрукувала “Літературна Україна” ще 9 серпня 1990 року,- коли (...) до читача повертаються твори М.Грушевського й В.Винниченка, Дмитра Яворницького й М.Зерова, час відновити в правах і найбільшого українського філософа ХХ-го століття. Дальший поступ української філософської, та й загалом гуманітарної думки, немислимий без фундаментальних праць Чижевського, як “Філософія на Україні”, “Нариси з історії філософії на Україні”, “Гегель в Росії”, “Філософія Сковороди”, без його досліджень з логіки та філософії мови,(...), з історії слов’янських культур (етики та психології Ф.Достоєвського, гуманізму Я. Коменського тощо), без його розвідок присвячених І.Вишенському, М. Гоголеві, Т. Шевченку, П.Кулешеві, М.Драгоманову, М.Грушевському, П. Юркевичу, В. Вернадському.

18 квітня 1977 року в Гейдельберзі (Німеччина) закінчився життєвий шлях Дмитра Чижевського - вченого, філософа, логіка, лінгвіста, літературознавця, релігієзнавця, постаті, котру цінувала б кожна цівілізована нація. Його праця протягом багатьох років зумовлена була переконанням, “що найважливішим культурним чинником є особисті зв’язки людей, передусім через кордони, що в Європі такі затісні для націй”. “Культурні зв’язки народів я вважаю вагомішими за політичні...” - писав вчений.

Філософія Дмитра Чижевського

Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або раціоналістичним, або романтичним. Раціоналістичний підхід передбачає логічно аргументований аналіз, що грунтується на принципах розуму. Такий підхід виходить з того, що в житті має сенс лише те, що можна зрозуміти та обгрунтувати з допомогою розуму.

Раціоналістичний підхід, за Чижевським; передбачає визнання національних особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. Визнаючи обмеженість національних особливостей, раціоналісти вважають її необхідним етапом у розвитку людської історії. Проте, на думку Чижевського, справжньою цінністю є не національне особливе, а загальнолюдське, наднаціональне. Різноманітність типова не лише для тваринного і рослинного світу, вона властива також і людському роду. Чижевський ставить питання про те, чи мало б сенс людське життя, яке проходило б серед ідеальних, але цілком схожих один на одного людей? Відповідаючи на це питання, Чижевський пише:

«...Різноманітність органічних форм у природі зумовлює, робить можливою пишність і розкіш органічного життя, поскільки різноманітні типи, форми й породи — в боротьбі та співпраці між собою—жиють через постійний обмін між собою матерії та сили. Так само і людське суспільство можливе лише то­му, що є різноманітність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипних індивідуумів».

Подібних прикладів історія людського суспільства знає безліч. Класичний і романтичний стилі, готика і рококо можуть бути, підкреслює Чижевський, для нас одночасно прекрасними, незважаючи на відмінності їх, а також існування в різні історичні епохи. Вічні цінності не є одноманітними і однотиповими. Форми вічної краси втілюються в різних галузях дійсності. Це стосується не тільки мистецтва, а й інших форм культурного життя. Для прикладу Чижевський наводить релігію, філософію, науку. Загальнолюдське значення окремих культурних форм є так само правомірним, як і окремих шкіл і течій у мистецтві.

«Цінність їх і полягає у індивідуальності. Те, що в усіх них є індивідуальним, доповнює інші вияви, освітлює абсолютні цінності з іншого боку, ще не виявленого».

Далі Чижевський доходить висновку, який має важливе значення для розуміння національних особливостей філософії, що випливають з особливостей національного характеру. «Цілком ясно, як треба з цього пункту погляду розв'язати питання про відношення між нацією та людством, між національним та все­людським,— кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий».

Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригінальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обмеженності, нація, а також нації, об'єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.

Цю теоретичну тезу Чижевський застосовує, аналізуючи проблеми розвитку національної філософії. Він зупиняється на характеристиці гегелівської концепції розвитку філософії. За цією концепцією, абсолютна правда не може бути розкрита у певному завершеному вигляді. Окрема філософське твердження є фрагментом абсолютної правди, а тому не повним, не досконалим відбитком Абсолютного. Саме ця неповнота і є причиною зміни і боротьби ідей в історії філософської думки. В процесі розвитку філософської думки «неповні» правди синтезуються. Проте і у такому вигляді вони не є результатом пізнання Абсолютної істини, це лише етап на шляху до пізнання її, хоча й етап, більш поглиблений.

На думку Чижевського, кожна конкретна філософія є усвідомленням абсолютно-ціннісних елементів певної національної культури, наукового світогляду, певної релігійності, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди. «Як ми не можемо вважати лише один художній стиль носієм прекрасного, краси, а вважаємо, що в кожнім розкриваюФться різні і в різноманітності своїй однаково важливі сторони краси, так само і щодо окремих «філософій». І як моральний світ збіднів би, якби не було різних типів людей, що різними шляхами у різних формах стремлять до справедливості, як збідніло б мистецтво, коли б стратило різні національні та істо­рично зумовлені форми, так і з пункту зору філософії, якби не було .різних історично-змінних та національних стилів у ній» н. Чижевський підкреслює, що помилки у філософії трап­ляються тому, що абсолютним проголошується одностороннє і часткове.

Кожна філософська система, яка хоче бачити в собі реалізацію абсолютної істини, стає помилковою. Це ж стосується і національної філософії, яка претендує на пізнання абсолютної істини.

Чижевський підкреслює, що всяка національна філософія, яких би успіхів не досягла вона у своєму розвитку, страждає обмеженістю, тому що як національна вона розвивається, спираючись на соціально-економічні та історичні умови розвитку певної країни, відображає в собі особливості національного буття, традицій, культури. Проте національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському.

Виходячи з властивого йому розуміння взаємовідношення загальнолюдського і національного, Чижевський аналізує процес розвитку всесвітньої філософії. Він підкреслює, що розвиток філософської думки — це не що інше, як перехід від однієї часткової істини до іншої, від однієї «однобічності» до іншої. І може трапитися так, що філософська думка стане результатом безплідного хитання між цими односторонніми, обмежени­ми істинами, але може інколи піднятися над ними. Ці однобічності можуть і об'єднатися, синтезуватися. Проте синтез їх теж не свідчить про отримання повної істини. За своєю природою синтез обмежений. Однак незважаючи на це, синтез є якісно новим етапом розвитку філософської думки порівняно з окре­мими однобічними підходами.

На думку Чижевського, розвиток філософії і полягає в цих моментах синтезу. Ця закономірність властива не лише всесвітній філософії, а й кожній національній філософії. В кожній національності репрезентовані дві протилежні течії. Так само властиві протилежності кожній течії або напряму думки. Проте між протилежностями існує і спільне. Для прикладу Чижевський наводить західноєвропейську філософію, в якій поєднувались різні тенденції.

Після закінчення Київського університету (1918) працював доцентом Жіночої вищої школи, а з 1920 р. перейшов до Київського педінституту. В 1921 р. Чижевський емігрував до Німеччини, де в Гайдельберзькому університеті слухав лекції К. Ясперса, а трохи згодом, у Фрайбурзі, лекції Е. Гусселя та М. Хайдеггера. Отже, захопившись ще в Києві екзистенціальною «філософією серця», Чижевський здобув солідну підготовку, навчаючись у провідних представників євпопейського (німецького) екзистенціалізму.
Німці, є гегеліянці, навіть якби ніколи не було ніякого Геґеля, поспіль (в протилежність усім романцям» уділють інстинктивно ставанню розвитку глибший сенс і більшу вартість, ніж тому, що „є", — і ані трохи не вірять в поняття „буття"; так само, поскільки вони бажають визнати за їх людської логіки, що вона є логіка яко така, єдина форма логіки». — Досі ми не маємо таких філософів, значення яких для усіх було б таке безумовне, як; значіння, скажемо, Канта в історії німецької думки, яке визнає навіть Ніцше, що був запеклим ворогом Канта і кантіянства, або зі значінням Декарта, Мальбранша, Паскаля для французької думки. Розуміється, можна говорити про Сковороду, Гоголя або Юркевича, як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідні думки прищепні світовій думці, та щодо Сковороди і Гоголя, то вони більше над жали до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто дає їм остаточну формуловку

Особливості історії української філософії

До характеристики національного типу можна йти трьома шляхами. Перший із них це дослідження народної творчості, другий — характеристика найбільш «блискучих», яскравих, виразних історичних епох, які даний нарід пережив, третій — характеристика найбільш значних, «великих», видатних представників даного на роду

Поперше безумовною рисою психічного укладу українця — емоціоналізм і сентимонталізм , чутливість та ліризм; найяскравіше виявляються ці риси в естетизмі українського народного життя і обрядовості: з емоціоналізмом зв'язані безумовно і значні впливи протестантської течії Україні, бо однією із сторін протестантизму є висока оцінка в ньому «внутрішнього» в людині: одним з боків емоціоналізму в і своєрідний українськийі гумор, що є однією із найбільших глибоких виявів “артистизму” української вдачі. Поруч :і цими ритми стоять індивідуалізм та устремління до “свободи” в різних розуміннях цього слова. Третьою рисою є неспокій і рухливість.

У згаданих вище рисах ми бачимо в зародку тенденції історичного життя українського народу. Ці історичні тенденції накладали сніп відбиток; на ті психічні властивості українського народу, що вже існували у відпопідний час. Можемо навіть сказати, Що пародійний характер вибирав для себе те із історичних подій, Що якраз відповідало його єству. Найбільш важливими моментами історичного розвитку українського національного характеру треба вважати постійне тло української історії — природу України та Два періоди історичні — князівську добу та добу барокко.

Основним культурним з'явищем князівської доби було прийняття християнства та утворення на його ґрунті письменства. Треба визнати, що християнство, узяте з Візантії, не принесло з собою специфічних візантійських впливів. Основний вплив був всеж вплив старохристиянської літератури (щоправда, у візантійському виборі й освітленні). Отці церкви і| Святе Письмо — це були ті духовні сили, що впливали на стару Русь. Отже на Русь прийшли відгуки г е л і н і з м у. Геліністичні впливи безумовно відбилися і на усьому народному світогляді і знайшли — почасти — нове життя в новіші часи, — зокрема у Сковороди та Юркевича Найвиразніші і найзначніші є впливи б а- р о к к о. Впливи барокко дали на українському ґрунті розквіт пластичного мистецтва та літератури; до цього ж часу належить і максимально інтенсивна релігійна боротьба на українських земля і найширший розмах політичного життя. Риси духовності барокко залишилися в українському національному типі аж досі. Основі духовна риса барокко це «декоративність», що цінить більш широкий жест, ніж глибокий зміст, — більше розмах і кількіст ніж внутрішню якість, більше — вираз, форми вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом — цінить більше «здаватися» ніж «бути» Але в психічній сфері стремління до «декоративности», до широкого жесту, до «імпозантності» природно веде до певної ілюзорної пишноти та маєстатності, за якою може нема достатньої духовної підпори, веде до певного «психічного авантюризму», що відбивається і в життю і в культурній творчості. Залишили слід, розуміється і глибші та значніші риси бароккової духовності — стремління великого та до безмежності, відсутність страху перед сполученням протилежностей (синтеза християнства та античності в зах.-євр. барокко, що відбилося і в українському). Духовно споріднений а барокко романтизм теж знайшов на Україні в XIX віці глибокий широкий відгук, — і дивним чином впливи романтики тягну протягом цілого століття, навіть і через ті часи, що були максимально «антиромантичні».

'"Нарешті ми можемо піти і шляхом спостережень над видатнішими представниками української нації, — як над їх життям,людських рис і якостей, то все ж деякі риси висунуться перед нам як «типові». Із таких «типових» рис треба згадати декілька. Емоціоналізм виявляється у високій оцінці життя почуття. Це чуття, емоція оцінюється навіть, як шлях пізнання (Гоголь, Юркевич). «Філософія серця» (Юркевич) е характеристична для української думки. Але ця «філософія серця» має і інший сенс, -в людськім душевнім житті глибше ніж свідомі психічні переживання служить їх основа — «серце», найглибше в людині, «безодня« яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню нашої психіки (Сковорода, Гоголь, Юркевич, Куліш). З цим зв'язане і визнаяня, що людина є малий світ, «мікрокосмос» бо в «сердечній глибині», безодні криється усе, що є у цілому світ (К. Тр. Отавровецький, Сковорода, Гоголь). Безумовно характеристична риса психічної вдачі видатних українців це — на певний час в житті і в певних умовах — ухил до духовного у с а м о т д е н н я, що Гоголь звав «духовний манастир» (Сковорода, Гоголь Максимович, Куліш). Це усамотнення духовне є безумовно імпульсом до визнання величезної етичної цінності за індивідуумом, ви знання для кожної людини права на власний, індивідуальний етичний шлях, те, що ми могли б назвати «плюралістичною етикою» (Сковорода, Гоголь). Але між окремими різноманітними етичними типами повинна панувати не боротьба, а згода і гармонік — «мир» е основна етична і соціальна цінність, мир між лгодьмі та мир людини з Богом (Київська школа. Сковорода, Гоголь, Юркевич. Куліш). Виявом цього стремління до гармонії між людьми ( безумовно той факт, що українські мисленники завше стреміли зайняти позиції примирливі — віддати справедливу оцінку протилежним їм думкам, ворожим течіям (напр.. Юркевич, Лесевич). Крайні течії — в якому б то не було напрямі — не знаходили відгуку. До ідеалу гармонії зовнішньої приєднується ідеал гармонії внутрішньої. Ідеал внутрішньої гармонії є найвищим ідеалом етичної свідомості. Чи багато мисленників досягнули цього ідеалу, судити важко. Сковорода і Гоголь найбільше до цього наближувалися. Релігійне забарвлення яскраво виступає в історії української думки. — Дуже типові риси національного характеру відкривають симпатії представників даної нації До інших націй. У визначних українських мисленників знаходимо такі симпатії головним чином до німців (Прокопович, Сковорода , «Книги буття укр. народу», почасти Куліш, Б. Кістяковський) та Шпалійців (Гоголь). Ті симпатії, які висловлюють Гоголь або Куліш до росіян, мають політичний, а не психологічний характер

Для характеристики української філософічної думки робить великі труднощі ще те, що українське- культурне життя не завжди було різко та яскраво усамітнене і відокремлене. Мінявся і ступінь політичної залежності і ступінь рівня національної свідомості, зокрема національної свідомості інтелігенції, — отже, най важливіші з персдпосилок культурного розвитку. Українська історія знижується на певний час до рівня «обласної історії» (російської, почасти польської). Наслідком цього було те, що значна частина видатніших представників української думки працювала за межами України, а навпаки, на Україні брали живу участь в культурному життю чужинці.

Навіть мова. яка часто може служити критерієм, чи відносити дану особу до тієї чи іншої культури, і вона тут не може бути певним мірилом вже через те, що в українській мові майже не писав ніхто з українських мисленників. Проте, національні особливості виявлялись в їх думках, як це завжди буває, цілком спонтанно, «само собою». В XIX. віці на Україні — і ніяк не асимілюючись з укра­їнським життям — перебували представники інших націй. Вони мали певні «впливи», іноді досита широкі. Інші чужинці були тісніше зв'язані з Україною — походженням і вихованням, участю! в національнім русі. Вони свідомо стреміли зрозуміти психологію всього народу, перейняти його традиції. Розуміється. ї нації існують завше різні групи культурних діячів різних ступенях і формах виявляють дух даної дії, одначе, було багато таких, що занадто далеко культурних традицій. Проте, не може сумніву характеристику української психіки та особливостей української думки дістанемо не менше виразну, ніж, напр., характерне дають різні автори окремим німецьким «племенам» які хоч і ніколи не були національне відокремлені від цілої, але мали сильні місцеві державні, політичні, традиції. На Україні протягом одного віку ці традиції були у занепаді. Натомість протягом століть перед тим вони самостійні та повинні були відстоювати себе проти натиску тональних стихій з різних боків.

Для українського філософічного життя може ще занадто рано писати історію його. Але така спроба все ж є можлива.

Використана Література

1. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Мюнхен, 1983.

2. Історія філософії України / Хрестоматія. ¾ К., 1992

3. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. ¾ К., 1992