Реферат на тему:

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО СТИМУЛЮВАННЯ ПРОДАЖУ ПРОДУКЦІЇ

Якщо проаналізувати увесь ланцюжок зв'язків від покупця то­вару до його виробника, то можна дійти висновку, що і покупця, і посередника стимулює підприємство — виробник товару, ство­рюючи максимально сприятливі умови для акції купівлі (покуп­цем) — продажу (виробником або посередником). Стимулювання може бути відкритим або прихованим. Воно повинно забезпечу­вати збільшення обсягів продажу та отримання додаткового при­бутку підприємством-виробником.

Проте мимоволі постають питання: хто стимулює підприємст­во, щоб воно організувало свій бізнес, дало роботу людям, забез­печило їх матеріально та ще й сплачувало податки? Як має вияв­лятися таке стимулювання?

Ці питання підводять, по суті, до необхідності з'ясувати, що таке державна служба, що роблять державні служби, що є проду­ктом та метою їхньої діяльності.

Міркуючи за аналогією зі стимулюванням продажу товарів, можна дійти висновку, що основною послугою (видом діяльнос­ті) державного та законодавчого апаратів має бути опрацювання законів та підзаконних актів, які б стимулювали ефективну пра­цю. Так само як від стимулювання продажу залежать обсяги про­дажу товарів, так і від ефективності послуг законодавчого та державного апаратів залежить ефективність економіки України.

Послуга — це якісь вигоди, котрі одна сторона може запропо­нувати іншій. Виробництво послуг може бути, а може і не бути пов'язаним із товаром у його матеріальному вигляді.

Державні послуги відповідають характеристикам тих послуг, які застосовуються за розробки маркетингових програм, але вони надаються на іншому рівні і діють на терені всієї держави.

Як показав досвід економічно розвинутих країн, достатньо розробити комплекс норм та правил поведінки виробників това­рів (причому дозвільного, а не заборонного характеру) та контро­лювати їхнє виконання, щоб економіка запрацювала. Це особли­во помітно у законодавстві Німеччини, Франції, Англії, США.

Після другої світової війни американці розробили для Японії інституцію та головні закони, що регулювали економіку і допомогли цій країні не тільки вийти з післявоєнної розрухи, а й Зігнати більшість економічно розвинутих на той час країн та осісти провідне місце у світовій економіці.

Стимулювання підприємництва провадиться в цих країнах як безпосередньо (сільське господарство, вугільна промисловість, літакобудування, електроніка), так і опосередковано — за допо­могою зменшення податків, надання пільгових умов кредитуван­ня тощо.

Великі податкові пільги 70-х pp., коли сталась енергетична криза, знизилася купівельна спроможність населення, спостеріга­лася інфляція, валютна нестабільність та криза державних фінан­сів (що є характерним для економіки України 90-х pp.), не тільки забезпечили збільшення темпів накопичення капіталу, а й приве­ли до загального пожвавлення економіки в усіх країнах. Англія та США виступили ініціаторами проведення податкових револю­цій, їх наслідували інші країни.

Розглянемо докладніше практику економічно розвинутих країн щодо стимулювання підприємництва у 70—80 pp.

Так, у Німеччині пряме стимулювання здійснювалось у вугі­льній промисловості та цивільному літакобудуванні. Усі інші га­лузі працювали на загальних підставах, коли будь-яке підприєм­ництво в межах законів забезпечувалось знижкою податків, піль­говими умовами кредитування тощо. Податковими пільгами ко­ристувалися в основному великі фірми, які здійснювали більш капіталомісткі проекти та задовольняли умові використання ус­таткування на 100%, а будов та споруд — на 2/3 для впроваджен­ня нововведень. З бюджету Міністерства досліджень та техноло­гії дрібні та середні фірми могли отримувати до 30—40% вартос­ті контракту на дослідження, що виконується зовнішніми органі­заціями. У немонополізованому секторі діяли дотації на оплату науково-дослідного персоналу. Дотації сягали 30—40% загальної суми витрат, але не більше ніж 120 тис. марок. Доплати на оплату персоналу, що наймається вперше, могли досягати 40% їхньої за­робітної плати. Діяли інвестиційні субсидії в розмірі 20% від первинної вартості устаткування до 500 тис. марок та 7,5% понад цю вартість.

У Франції персональні комп'ютери дозволялось списувати за один рік. Передбачалися податкові кредити в розмірі 50% щорічного приросту вкладень на наукові дослідження (тобто за виплати податків списувалось 50%, якщо підприємство вперше здійснювало за власні кошти різні нововведення). Пільги для акціо­нерних товариств, що вперше створювались, були дуже значни­ми: протягом перших двох років роботи нові підприємства повні­стю звільнялись від податків, на третій — обкладалось 25% їх­нього доходу, на четвертий — 50%, на п'ятий — 75%, на шостий рік і далі — 100% доходу. На всіх підприємствах від податків звільнялося 25% суми приросту витрат підприємства на профе­сійну підготовку. Діяли податкові пільги і для фірм, що створю­вали свої філії за кордоном. Вони мали право закладати протягом шести років витрати на ризик у витрати майбутніх періодів у розмірі капіталу, що його було вкладено за кордоном. Дрібні та середні підприємства мали право знижувати платежі на 50% сум зростання витрат на нововведення проти попереднього року.

В Японії субсидії держави на проведення досліджень станови­ли від 40% до 70% суми витрат. На дрібних та середніх підпри­ємствах обкладання податками пріоритетних та неприбуткових виробництв знижувалось на 20%. За перевищення максимального рівня витрат на дослідження та розробки в будь-який попередній рік зменшення податків на дохід становило 20% приросту витрат на нововведення, але не більше 10% загальної суми витрат. Ство­рення центрів ключових технологій (від прикладних досліджень до їхнього практичного втілення) давало змогу використовувати до 50% кредитів без виплати відсотків. Венчурні підприємства мали державні правові гарантії на 80% загальної суми займу. Де­монтаж виробничих потужностей забезпечувався частково з бю­джету, а установка нового енергозберігаючого обладнання умож­ливлювала зниження загальних податків на 7%, використання спеціальних норм амортизації у розмірі 30%, зниження решти податків на 3/4 протягом трьох років.

В Англії для малого бізнесу (фірми із зайнятістю до 500 осіб) провадилося відшкодування від 1/2 до 2/3 вартості державних консультацій у галузі конструювання, фінансових та інформацій­них проблем, 40% витрат на підготовку кадрів. Субсидії держави на проведення досліджень спільно з навчальними закладами та промисловими фірмами становили від 40% до 70% суми цих ви­трат (аналогічно в Японії, Швеції та Німеччині). За впровадження нововведень на приватних фірмах 50% витрат брала на себе дер­жава. Провадилось страхове покриття дослідницької діяльності держава відшкодовувала до 80% позички, якщо венчурна фірма зазнавала банкрутства. Венчурні фірми повністю звільнялися від податків протягом перших двох років, на третій — оподаткову­валося тільки 25% їхнього прибутку, на четвертий — 50%, на п’ятий — 75%, на шостий і дальші роки — 100%. Створення під-п ємницьких зон забезпечувалось спеціальним субсидуванням — звільненням підприємств від податку протягом 10 років із дня створення зони.

Для країн, які входили в ЄС, діяли субсидії в розмірі до 1/2 ка­пітальних витрат на використання енергозберігаючих технологій.

Отже, керівництво економічно розвинутих країн стимулює купівлю своїх послуг з керування національними економіками. Яке стимулювання — такі й результати цих послуг.

Україна тільки-но стала на шлях, який має привести до розкві­ту економіки за рахунок зростання ділової активності в усіх сфе­рах національного господарчого комплексу. Але для цього необ­хідні такі умови: створення інституту приватної власності, пере­вищення на ринку покупців пропонування над попитом, наяв­ність конкуренції та конкурентів, а також забезпечення з боку держави свободи вибору підприємницької діяльності, свободи переміщення капіталу та робочої сили.

Найпоширенішими формами стимулювання в У країні" напри­кінці XX ст. є кредитування, страхування та лізинг. Досвід засто­сування таких послуг в економічно розвинутих країнах довів їх­ню значну ефективність. Але в Україні ці послуги застосовують­ся у найпростішій формі, досить примітивно і не мають розвину­тих ринків споживачів.

Лізинг — це угода між власником майна (орендодавцем, лі-зингодавцем) і орендатором (лізингоотримувачем) про передачу майна в користування на обумовлений період за відповідну пла­ту, яка сплачується щорічно, щоквартально або щомісячно. За допомогою лізингу в коло споживачів залучаються ті підприємс­тва, які або не мають фінансових можливостей придбати облад­нання у власність, або згідно з особливостями виробничого циклу не мають потреби володіти ним.

Отже, лізинг — це один з найефективніших способів збіль­шення активності виробників та пожвавлення роботи як промис­лових підприємств, так і сільського господарства.

Фахівці поділяють лізинг на оперативний та фінансовий.

Оперативний лізинг — це передача в користування майна на строк, менший строку його можливої служби. Він характеризує­ться невеликою тривалістю контракту (до 3—5 років) і неповною амортизацією обладнання за період оренди. Після закінчення Цього строку обладнання може стати об'єктом нового лізингового контракту або його повертають лізингодавцю. Як правило, в оперативний лізинг здають будівельну техніку, транспорт, персональні комп'ютери тощо. Оперативний лізинг необхідно відрі­зняти від рейтингу — короткострокової оренди машин та облад­нання без права наступного придбання таких орендарем. Рейтин­гові фірми здебільшого мають увесь парк обладнання певного типу, але орендна плата там вища ніж, у лізингових фірмах.

Фінансовий лізинг характеризується тривалішим строком кон­тракту (5—10 років) та повною амортизацією всього або більшої частини обладнання. Фактично фінансовий лізинг — це різновид довгострокового кредитування покупки. Після закінчення строку дії фінансового лізингового контракту орендар може повернути об'єкт оренди, продовжити термін угоди або скласти нову угоду, а також придбати об'єкт лізингу за залишковою вартістю (в еко­номічно розвинутих країнах ця вартість має суто символічний характер).

Ясна річ, що об'єктом лізингу буває як рухоме, так і нерухоме майно. Якщо відбувається лізинг нерухомості, лізингодавець бу­дує або купує за свій рахунок чи в кредит нерухомість з доручен­ня лізингоотримувача і передає останньому право користування майном у комерційних або виробничих цілях. Як і угоди з рухо­мим майном, ці контракти укладаються на строк менший або та­кий, що дорівнює амортизаційному періоду об'єкта. Орендар не­се всі ризики, витрати й податки під час дії контракту.

У лізингу беруть участь такі об'єкти:

• власник майна, який надає його в користування на умовах лізингової угоди, тобто лізингодавець. Як такий можуть виступа­ти: а) установи банку, у статуті яких передбачено цей вид діяль­ності; б) фінансова лізингова фірма, яка створюється спеціально для проведення лізингових операцій, тобто спеціалізована фірма, головною, а здебільшого і єдиною функцією якої є оплата лізин­гового майна, тобто фінансування угоди; в) спеціалізована лі­зингова фірма, яка на додачу до фінансового забезпечення уго­ди бере на себе виконання комплексу послуг нефінансового ха­рактеру: технічний огляд та ремонт обладнання, консультації з його використання тощо; г) будь-яка фірма або організація, для якої лізинг не є основною діяльністю, але його не заборонено статутом, і фірма має джерела фінансування для проведення лі­зингових операцій;

• користувач майна — лізингоотримувач, яким може бути будь-яка юридична особа незалежно від форми власності;

• продавець майна, тобто постачальник, яким теж може бути будь-яка юридична особа: виробник майна, посередницька орга­нізація тощо.

Фахівці з питань лізингу вважають, що в класичній лізинговій взаємовідносини між суб'єктами будуються за такою схемою: майбутній лізингоотримувач, якому потрібні певні види майна самостійно вибирає постачальника, який має таке майно. Оскільки лізингоотримувачеві бракує коштів та він не може отримати кредит для придбання майна у власність, він звертається до майбутнього лізингодавця з проханням узяти участь в угоді. Участь лізингодавця полягає в тому, що він купує це майно у виробника або іншого власника і передає його лізингоотримувачеві в тимчасове користування на визначених лізинговою угодою умовах.

Коли й лізинговій фірмі бракує власних коштів для проведен­ня лізингових операцій, вона може залучати їх з інших організа­цій. Така операція має назву лізингу з додатковим залученням коштів. Орендодавець бере довгострокову позичку в одного чи кількох кредиторів на суму до 80% вартості активів, що здаються в оренду. При цьому орендні платежі та обладнання є забезпе­ченням позички.

Часто трапляється також так званий лізинг із поверненням. У підприємства є обладнання та споруди, але не вистачає коштів для виробничої діяльності. Тоді воно продає це обладнання та інше майно лізинговій фірмі, а та, у свою чергу, здає його в лі­зинг тому самому підприємству. У такий спосіб підприємство здобуває грошові кошти, якими воно може скористатися для ви­робничої діяльності.

В економічно розвинутих країнах до такого лізингу вдаються й тоді, коли підприємство має низький рівень прибутковості і не може скористатися пільгами щодо прискореної амортизації та податку на прибуток. Воно складає лізингову угоду, лізингова фірма отримує такі пільги, а натомість зменшує ставку орендних платежів.

За характером лізингових платежів лізинг поділяється на такі види: а) лізинг з грошовим платежем, якщо всі платежі відбуваю­ться в грошовій формі; б) лізинг з компенсаційним платежем, ко­ли платежі відбуваються у формі поставки товарів, які виробляю­ться на даному обладнанні, або у формі виконання зустрічних послуг; в) лізинг зі змішаним платежем, коли поєднуються обид­ва ці види лізингу.

Фахівці з питань лізингу відзначають такі переваги цієї діяль­ності на ринку майна, які роблять лізинговий маркетинг в Україні надзвичайно ефективним та перспективним:

• за умов лізингу відбувається 100-відсоткове кредитування, немає необхідності негайно платити гроші за покупку. За використання звичайного кредиту для купівлі обладнання підприємс­тво близько 15% вартості покупки сплатило б за рахунок власних коштів. За умов лізингу контракт укладається на повну вартість поставки майна, але виплата орендних платежів починається піз­ніше. Цей часовий лаг дає змогу підприємству мати в своєму роз­порядженні тимчасово вільні кошти, які використовуються на розширення виробництва;

• укласти лізинговий контракт значно простіше, ніж отримати банківську позичку. Особливо це стосується малих та середніх підприємств. Деякі лізингові компанії в економічно розвинутих країнах навіть не вимагають від орендаря додаткових гарантій, оскільки надійним забезпечення контракту є обладнання та інше майно, що здається в оренду;

• лізингова угода за своєю суттю є гнучкішою, ніж позичка, яку завжди видають на жорстких умовах щодо платежів та стро­ків погашення. У разі лізингу орендар завжди може домовитися з орендодавцем про таку схему повернення коштів, яка буде вигід­ною обом сторонам: платежі можуть бути щомісячними, щоквар­тальними тощо, а суми платежів — неоднаковими, погашення може відбуватися після отримання виручки від реалізації товарів, вироблених на лізинговому обладнанні і т. п.

• відповідальність за своєчасну модернізацію обладнання та іншого майна покладається на орендодавця. Відтак орендар має можливість постійно оновлювати свій парк обладнання відповід­но до технічного прогресу в галузі;

• Міжнародний валютний фонд не зараховує суму лізингових угод як національну заборгованість.

Проте лізинг має також і досить помітні недоліки:

• через інфляцію орендар може нічого не виграти на збіль­шенні фактичної залишкової вартості обладнання порівняно із розрахунковою;

• у разі фінансового лізингу науково-технічний прогрес може зробити обладнання та продукцію, яка на ньому виробляється, застарілими набагато раніше закінчення строку контракту, але орендні платежі не припинятимуться;

• можливі ускладнення організаційних засад лізингу, коли в ньому братиме участь значна кількість учасників, у тому числі фінансових, страхових тощо;

• лізингові платежі більші, ніж платежі за користування пози­чкою. Це пояснюється тим, що ризик передчасного старіння май­на покладається на орендодавця: намагаючись компенсувати таку можливість, він стягує більше комісійних.

Лізинговий бізнес набув значного поширення в економічно розвинутих країнах. Уже тривалий час лізинг є там дійовим засобом реалізації продукції та прискореного розвитку виробництва. Тому державна політика в Україні повинна бути спрямована на стимулювання та розвиток лізингових операцій. Дуже привабливим, зокрема, є так званий лізинг на податковій основі. Він пропонує орендареві додаткові вигоди через більш низьку відсоткову ставку, ніж за звичайної ,позички. Оскільки право власності залишається за лізингодавцем, то він має можли­вість частково компенсувати свої витрати на придбання майна за допомогою пільг з амортизації, інвестиційних пільг тощо, а потім поділити ці переваги з орендарем, встановлюючи нижчу орендну

плату.

Законодавче розширення сфери застосування лізингу сприя­тиме поліпшенню економічного становища в Україні, пожвав­ленню ділової активності як малого, так і середнього бізнесу.

Іще одним різновидом стимулювання активності у виробничій та посередницькій діяльності, який має великі перспективи в Україні, є страхування, що теж використовується нині досить примітивно.

Захист ризику комерційних операцій від можливих втрат у майбутньому полягає в укладанні угоди з учасником ринку, який за певну винагороду зобов'язується компенсувати втрати, пов'я­зані зі зміною ціни активу. Отже, ризик зміни ціни активу (майна, товарів, грошових операцій) переноситься на учасника, який отримав винагороду у вигляді страхової премії. Операція страху­вання базується на попередній виплаті премій за можливу ком­пенсацію майбутніх збитків, незалежно від того, чи стануться ці збитки чи ні. Це не виключає можливості отримання переваг від сприятливих змін ціни активу. Страхування, компенсуючи різні негативні обставини, є одним із дійових видів стимулювання під­приємницької діяльності. Але для цього необхідно мати належну законодавчу базу.