Вчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що одержали широке розповсюдження в античній Греції з її розвитим політичним життям і боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати людей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплювати їх фактами, впливати не тільки на розум, але й на почуття й емоції слухачів, здобувало винятково важливе значення. От чому в античній Греції розробка проблем риторики починалася задовго до того, коли були створені надійні логіко-методологічні, психологічні і моральні основи й принципи, на які повинні спиратися суперечка, діалог, диспут або полеміка. Точніше кажучи, ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення і систематизації тих прийомів, доводів і способів ведення полеміки або диспуту, що практикувалися в публічних промовах.

Аналізуючи ці промови, давні греки одними з перших задалися метою пояснити, в чому полягає переконлива сила промови: чому з одною промовою ми погоджуємося, а з іншою – ні, чому одна з них переконує нас і змушує визнати доводи оратора, а в іншій ми виявляємо вади як у доводах, так і в самій побудові промови?

Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький поет, філософ і лікар Емпедокл (біля 490–430 р. до н. е.). Вихідці з грецьких поселень у Сицилії ритори Коракс і Тисій склали перші систематичні посібники з красномовства. Пізніше, слідом за красномовством судовим, у якому головну роль грало знання законів і звичаїв, у Давній Греції розробляються прийоми політичного і художнього красномовства. А саме: вміння переконливо викладати свою мову, дотепно відповідати на питання, говорити без підготовки (використовуючи пункти виступу попереднього опонента), сперечатися проти очевидності, збивати і плутати супротивника в суперечці і т. п. Ускладнення соціально-політичної обстановки в містах-державах (полісах) Еллади – збройні конфлікти між грецькими полісами, нападу зовнішніх ворогів, запекла боротьба аристократів і демократів, протиріччя між етнічними групами, інтриги в конкурентній боротьбі торгівельних кланів – призвело до наростання напруженості в суспільних відносинах. В аудиторіях і на площах закипіли жаркі дискусії по всіляких питаннях. Емоції переповняли тих, хто сперечався, навіть якщо предметом обговорення були проблеми природознавства або філософії.

Бути шанованим серед громадян Давньої Греції, особливо в Афінах – культурному, економічному і політичному центрі Еллади, не маючи гарних навичок публічних виступів, стало неможливо. Тому виник гострий попит на розумних викладачів ораторського мистецтва і риторики. І одна за іншою почали виникати школи красномовства.

Першими почали досліджувати ці проблеми софісти, багато з яких були також учителями риторики як особливого мистецтва красномовства, хоча це мистецтво виникло задовго до появи софістів. Привабливою рисою софістичної риторики був демократичний дух, прагнення допомогти кожному, хто бажає навчитися мистецтва красномовства, вмінню переконливо й аргументовано сперечатися зі своїми супротивниками. Софісти звертали також увагу на виховання у своїх учнів прагнення до волі висловлення своїх думок та вміння їх захищати, незважаючи на будь-які авторитети. Багато займалися вони й спеціальними питаннями проголошення та побудови промов.

Однак згодом софістична риторика виродилася в свого роду словесне фехтування, ціллю її став не пошук й обґрунтування істини, а досягнення перемоги в словесному змаганні за будь-яку ціну. Для цієї мети використовувалися будь-які прийоми й засоби, починаючи від навмисного порушення законів і правил логіки, що одержали згодом назву логічних софізмів, і закінчуючи різними психологічними вивертами і неприпустимими з моральної точки зору методами ведення полеміки. Приваблива мета – вийти переможцем у кожній суперечці – залучала в численні школи риторики велику кількість учнів, що давало змогу організаторам і вчителям школи заробляти великі гроші. Таким чином, незважаючи на відомі заслуги в поширенні і пропаганді знань про прийоми ведення полеміки і мистецтво красномовства, софістична риторика до кінця V ст. до н. е. занепала і зійшла з історичної сцени. Це і не дивно, тому що вона не стала аналізувати і розробляти ті прийоми, методи і традиції, що сформувалися в реальній практиці ведення полеміки в публічних виступах кращих ораторів свого часу. У той час як ці оратори, виступаючи в народних зборах, суспільних форумах і судах, прагнули знайти істину і тим самим переконати своїх слухачів, у школах риторичної софістики намагалися навчити знаходити такі прийоми і виверти у веденні полеміки, за допомогою яких можна було перемогти в суперечці ціною різних логічних хитрувань, підтасування фактів, психологічного впливу на опонента й подібних некоректних і неприпустимих способів. Тому така риторика навряд чи має що-небудь спільне із справжнім мистецтвом красномовства, що ставить своєю головною метою за допомогою добре аргументованої, емоційно забарвленої і стилістично бездоганної промови насамперед переконати слухачів у істинності висунутих у ній положень.

На відміну від цього софістична риторика, особливо в роки її занепаду, цілком орієнтувалася не на пошук істини і знання («епістеми»), а захист думок («докси»), затверджуючи, що такі думки постійно змінюються згодом у тієї ж самої особи, а тим більше різні вони в різних людей. Така орієнтація спиралася на принципи філософського релятивізму, що висувалися такими видними софістами, як Кратил, Горгій, Протагор. Релятивісти вважають, що оскільки наші знання постійно змінюються, то в них немає нічого достовірного й абсолютного. Такий висновок вони намагаються виправдати посиланнями на діалектику. Так, наприклад, один із засновників софістичної риторики Протагор, невірно інтерпретуючи діалектику Геракліта, настільки роздмухує момент відносного і минущого в людському знанні, що останнє начисто позбавляється об'єктивного змісту і перетворюється в чисто суб'єктивне вираження людини. «Людина є міра всіх речей існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують». В історію риторики Протагор увійшов як виверткий софіст, здатний «більш слабкий аргумент виставити більш сильним».

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова».

Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», – стверджував він.

Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних ораторів, досконало володіючих мистецтвом усного слова і логікою переконання, що вміли зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати її до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перикла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда й інших майстрів красномовства.

Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої):

– Ти упевнений, що не рогатий?

– Цілком!

– А як щодо того, чого ти не втрачав?

– Те, що я не втрачав, залишається при мені.

– Рогів не втрачав?

– Ні!

– Виходить, вони в тебе і залишилися…

Що стосується Платона, то його відношення до софістики і навіть до колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що ця риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і тому являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій», що безпосередньо спрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського, який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагор він вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного, тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного. Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насамперед домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних і розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку, «мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, тому що воно робить усіх своїми рабами по добрій волі, а не по примусі». Платон у першій частині діалогу «Горгій» переконливо показує, що такі домагання софістичної риторики ні на чому не засновані, а ті визначення риторики, що дають софісти, не витримують критики. По-перше, риторика, або мистецтво красномовства, не зводиться до складання промов, сила яких виявляється в слові. Вустами Сократа Платон говорить, що існують інші види мистецтва або діяльності взагалі, які також користуються словом. Адже не можна, наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тим більше лікування або гімнастику. По-друге, не можна розглядати красномовство як «здатність переконувати словом і суддів у суді і радників у Раді, і народ у Народних зборах, та й на всяких інших зборах громадян». На думку Горгія, володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, а що до нашого ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого – для тебе, що володіє словом і умінням переконувати юрбу». У відповідь на це Сократ, що виражає в діалозі точку зору Платона, говорить, що переконання створюється не одним красномовством, тому що всякий, хто учить чому-небудь, переконує в тім, чому учить. «Але якщо красномовство не єдиний засіб переконання, то на що воно спрямовано?» – запитує Сократ. Горгій відповідає, що він говорить про таке переконання, що «діє в судах та інших збіговиськах, а його предмет – справедливе і несправедливе». На це Сократ зауважує, що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бути різними, так до того ж майстерність переконання в красномовстві складається у вселенні віри, а не знання в справедливе. Це розходження між вірою і знанням, правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема»), а не думка («докса»).

Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі».

Після прочитання цього діалогу може створитися враження, що Платон своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не зауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу чіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно, позиція Платона стосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав її теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід і зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обґрунтування нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайно посилаються дослідники.

На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде розбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесі переконання, а з іншого боку – у властивостях душі й індивідуальних особливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, – пише він, – потрібно вміти розрізняти природу – тіла в лікарському мистецтві, душі – у риторичному, якщо хочеш – не за допомогою рутини тільки і натасканості, але за всіма правилами мистецтва – тілу пропонувати ліки і їжу… душі – мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебе переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку, коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу, пояснити собі, що природні властивості його… саме такі, що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для переконання в тому й тому, – коли він усе це засвоїв, а поверх того зміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися; розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно, перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, – тоді, і тільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується тільки на щирих доводах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, що був відомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим виграти процес.

Нецікаво також порівняти погляди Ісократа, риторична школа якого користувалася в той час великою славою, з ідеями і принципами, на яких Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика була чисто практичним мистецтвом, що повинне спиратися не стільки на знання й істину, скільки на думку, користь і доцільність. Не випадково тому в його школі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною і справедливістю, а домагатися вигоди і догоджати слухачам. Для Платона такий підхід був у принципі неприйнятним. Більше того, він не допускає в риториці ймовірних доводів і критикує Горгія і Тісія, «які доглянули, що ймовірне повинно переважати щире, і які, завдяки силі слова, змушують здаватися мале великим, велике малим, нове старим, старе новим». Що стосується логічних засобів і риторичної техніки, то у творах Платона можна знайти лише рекомендації досить загального характеру. Так, у «Федрі» він перелічує основні частини мови оратора, а саме вступ, виклад, де повинні бути наведені припущення, що підкріплюються відповідними свідченнями, фактами й іншими видами підтвердження. Крім того, в обвинувачувальній і захисній мові необхідно наводити докладні спростування, а також побічні пояснення.

Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні ораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети. Його головні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципи аргументації, що могли додати мови не тільки добірність і ясність, але насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні характеру і щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор. Про це він ясно говорить у діалозі «Федр», але не розкриває докладно, якими прийомами і методами досягається збагнення характеру слухачів. Що стосується діалектичного підходу до риторики, то в тім же діалозі він має на увазі під ним уміння розчленовувати і поєднувати ідеї або, говорячи сучасною мовою, з аналізом і синтезом. Вустами Сократа він оголошує себе «шанувальником такого поділу на частини і зведення (їх) в одне ціле: і те й інше допомагає говорити і мислити». Таким чином, із усього сказаного вище стає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закласти міцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, у якій замість думок і ймовірних припущень цілком панувала б істина і вірогідність. Хоча із сучасної точки зору, здається зовсім нереалістичним не враховувати ролі припущень, правдоподібних або можливістних суджень у процесі переконання і збагнення істини взагалі, проте, не слід забувати, що такий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятивістської філософії софістів, абсолютизувавших значення думки, відносного і суб'єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістичної риторики Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появі цілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед яких варто назвати найбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем Платона.

Однак головна заслуга Платона полягає в розробці й удосконаленні того методу ведення бесіди, полеміки і диспуту, що широко практикував його вчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають сократичним, або діалогічним. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій початок і діалектика, якщо, звичайно, керуватися етимологічним походженням давньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку, суперечку. Але вже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті, а Аристотель, як ми покажемо нижче, під ним має на увазі теорію несилогістичних умовиводів.

Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні, дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, а іншої відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в остаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимально зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої постановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою, або «мистецтвом сповитухи», тому що маєвтика допомагає народженню істини. При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі і перемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину. Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не стільки на традиційну риторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, з яким ми зустрічаємося і в даний час, наприклад, у судових діалогах обвинувача й адвоката, при активізації навчання в школі, коли учні не просто пасивно сприймають знання, а вступають у живий діалог із учителем. Плідним діалог виявляється і при проведенні різних дискусій і диспутів. Докладніше цього питання ми торкнемося надалі. Тут же важливо було звернути увагу на діалог як специфічну форму аргументації, найбільш наближену до реальної практики спілкування, полеміки, суперечки між людьми.

Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові й пропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірі відповідав шукаючому, творчому духові античної думки. По суті справи, йому ми і зобов'язані знайомством з цим методом аргументації, яким широко користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «Апології Сократа», написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий обмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за і проти, виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень, детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини – от що скоряє і спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що протягом майже двох з половиною тисячоріч вважаються блискучими зразками інтелектуальної художньої прози.

Саме відношення до риторики, як ми бачили, не залишалося в Платона незмінним. Якщо в «Горгії» він ототожнює її з вправністю і навичкою на зразок повареної справи, то в «Федрі» вона вже розглядається як визначене мистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських і психологічних принципів. Варто також звернути увагу на те, що Платон вважає прийнятними в риториці тільки щирі доводи, хоча в діалогах можна зустріти в нього й аналогії і правдоподібні узагальнення. Логічної сторони аргументації він майже не стосується у своїх творах.

Проблеми риторики з логічної точки зору особливо ретельно досліджував учень Платона Аристотель, що присвятив їм ряд творів, серед яких варто виділити його знамениту «Риторику». У ній риторика визначається як навчання, що сприяє «знаходженню можливих способів переконання щодо кожного даного предмета». Це, на думку Аристотеля, «не складає задачі якого-небудь іншого мистецтва, тому що кожна інша наука може повчати і переконувати тільки щодо того, що належить до її області. Загальний характер риторики, як мистецтва переконання, по своїй природі подібний із діалектикою, що, на думку Стагірита, також «має справу з усіма науками, а не з яким-небудь одним визначеним родом». І в риториці, і в діалектиці приходиться переконувати людей як розбирати, так і підтримувати яку-небудь думку, як виправдатися, так і обвинувачувати.

Для правильного розуміння поглядів Аристотеля необхідно враховувати те розходження, що він проводить між аналітикою і діалектикою. Аналітика для нього тотожна формальній логіці, точніше, теорії силогістичних умовиводів. У ній аналізуються способи побудови правильних силогізмів і розкриваються помилки, що зустрічаються в такого роду умовиводах. У діалектиці ж розглядаються загальні запитання, пов'язані з використанням несилогістичних умовиводів, а саме міркувань за аналогією й індуктивними узагальненнями. Оскільки висновки таких міркувань мають лише можливісний, або правдоподібний характер, то вони являють собою думки, а не докази. Риторика відрізняється від аналітики і діалектики насамперед своїм прикладним характером, тому що вона призначена для того, щоб переконувати людей у ході полеміки, у публічній мові або судовій суперечці. Але оскільки найкращою силою переконання володіє доказ, що вивчається в аналітиці, то Аристотель вважає останній теоретичною основою риторики. Правда, в усному мовленні було важко користуватися розгорнутими силогізмами, тому замість них там звертаються до скорочених силогізмів або ентимем. Діалектика також виступає як теоретична основа риторики, оскільки в ній вивчаються такі несилогістичні форми міркувань, як індукція й аналогія. Знов-таки для стислості промови замість повного перерахування випадків, на яких будується індуктивне узагальнення, оратори найчастіше прибігають до прикладів. Таким чином, ентимеми і приклади є головними способами, на яких оратор будує свою логіку переконання.

Що стосується самого процесу переконання, то автор «Риторики» розрізняє, з одного боку, способи або прийоми переконання, що «не нами винайдені» і називає їхній «нетехнічними», а з іншого боку – «технічні» методи, що «можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних засобів». До першого роду відносяться усілякі факти, дані, свідчення й подібні посилки, на які спираються в доказових і правдоподібних міркуваннях. Сам Аристотель зараховує до них свідчення очевидців, письмові договори, клятви і навіть показання, дані під катуванням. У сучасній логіці вони найчастіше називаються посилками, підставами доказу, нерідко також аргументами або доводами. Щоб уникнути непорозумінь помітимо, що надалі під аргументацією ми будемо розуміти не тільки аналіз доводів або аргументів, але весь процес переконання, що включає також обговорення способів висновку висновків з цих аргументів.

Аристотель відносить до технічних засобів переконання саме ці способи висновку, за допомогою яких аргументи, тобто нетехнічні способи переконання по його термінології, зв'язуються з виведеними з них висновками. Найбільш розповсюдженими формами логічного висновку є дедуктивні умовиводи, у яких висновок з логічною необхідністю випливає з посилок як аргументів. Сам Аристотель досліджував найчастіше зустрічаються силогістичні умовиводи або коротше, силогізми. Вони докладно досліджуються в «Аналітиках». Але крім них він звертається також до правдоподібних, або можливісних, міркувань, які він називає діалектичними, і протиставляє їх доказовим. «Доказ, – читаємо ми в «Топіці», – мається тоді, коли умовивід будується з істинних і перших (положень), тобто з таких, знання про які бере свій початок від тих або інших перших і істинних (положень). Діалектичний же умовивід – це те, що будується з правдоподібних (положень)». Цікаво відзначити, що він визначає ймовірне як «те, що трапляється по більшій частині, і не просто те, що трапляється, як визначають деякі, але те, що може трапитися й інакше». У цьому визначенні ми можемо помітити подібність із сучасною частотною інтерпретацією ймовірності. Таким чином, переконливість будь-якої промови, позиція в суперечці, публічному виступі ґрунтується, відповідно до Аристотеля, по-перше, на істинності або принаймні правдоподібності аргументів, що наводяться, доводів, посилок, що він називає нетехнічними, не нами створеними засобами переконання. По-друге, вона залежить також від тих методів або логічних правил, за допомогою яких з наявних аргументів виводяться або, точніше, виходять висновки. Про висновок говорять лише в дедуктивних, доказових умовиводах. У недедуктивних міркуваннях, зокрема індуктивних, приходиться обмежуватися терміном «наведення».

Оскільки, однак, явне і розгорнуте використання дедуктивних і індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотель рекомендує використовувати більш гнучкі й ослаблені їхні варіанти, а саме замість силогізмів – ентимеми, а в індукції – приклади. Під ентимемою, як уже відзначалося вище, мають на увазі скорочений силогізм, у якому пропущена та або інша посилка, хоча вона мається на увазі, а в разі потреби її неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди і роблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити й до риторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовий приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково тому індукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттями та методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого, Аристотель проводить у своїй головній праці по риториці. «Що ж стосується способів доводити дійсним або удаваним образом, – пише він там, – то як у діалектиці є наведення, силогізм і удаваний силогізм, точно так само є й тут, тому що приклад є не що інше, як наведення, ентимема – силогізм, ентимема, що здається – удаваний силогізм. Я називаю ентимемою риторичний силогізм, а прикладом – риторичне наведення: адже і всі оратори викладають свої доводи, або наводячи приклади, або будуючи ентимеми, і крім цього не користуються ніякими способами доказу».

Ентимеми, на думку Стагірита, повинні відігравати вирішальну роль у риториці, оскільки вони переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, – пише він, – варто користуватися в тому випадку, коли не маєш доказу, тому що для того, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж є ентимеми, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їх слідом за ентимемами у виді епілогу. Якщо їх поставити на початку, то вони схожі на наведення, а риторичним промовам наведення не властиве, за винятком деяких випадків; коли ж вони поміщені наприкінці, вони походять на свідчення, а свідчення завжди збуджують довіру».

Особливу увагу автор «Риторики» звертає на розходження між ентимемами двох видів: діалектичними та риторичними, у яких посилки мають загальний, універсальний характер, з одного боку, і з іншого, ентимемами частки характеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа, або загального місця. «У них, – пише він, – ми говоримо загальними місцями – топами». У ентимемах частки характеру посилками служать судження, що відносяться до окремих видів явищ і конкретних подій. Хоча знання останніх сприяє кращому розумінню конкретних, спеціальних наук, проте знання топів і заснованих на них силогізмів дозволяє, по-перше, виявити зв'язок між загальним і частковим, по-друге, уміло їх використовувати як загальновизнані засоби переконання. Така загалом аристотелівська концепція риторики, що спирається, як ми бачили, скоріше на логіку, ніж на філософію і діалектичний метод у сократівско-платонівскому розумінні цього терміну. На відміну від Платона діалектика для Аристотеля означає аналіз усіх несилогістичних форм міркування, зокрема аналогії й індукції. Його заслуга полягає в тому, що він значно розширив ті прийоми і методи аргументації, що ґрунтуються на правдоподібних умовиводах і які широко використовувалися в публічних промовах, суперечках по судових та інших питаннях, хоча раніше вони часто ігнорувалися філософами як прості думки.

Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тільки аналізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв, почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто хоча б швидко ознайомиться з його «Риторикою», переконається, що він на відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а у властивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ці питання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в тому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичною сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в ряді випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці. Саме тому Аристотель і виступив проти софістичної риторики, глибоко розкривши логічні, психологічні і моральні підстави переконливості промов. Про це свідчать не тільки такі його твори, як «Риторика», «Топіка», «Софістичні міркування», але і численні свідчення сучасників. «Ганебно мовчати, коли говорять Ісократи» – така легендарна репліка, не без підстави приписувана йому. Але він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачів і переконати їх не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов. «Є три причини, що збуджують довіру до промовця, – вказує Стагірит, – тому що є саме стільки речей, у силу яких ми віримо без доказу, – це розум, чеснота і прихильність». Якщо така довіра не виправдовується, то це відбувається тому, що промовець або невірно міркує завдяки своїй неразумності, або, хоча і міркує правильно, проте говорить не те, що думає, або ж хоча він і розумний і чесний, але не прихильний до людей і тому не дає їм найкращих порад .

Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної природи людей або, як говорить Аристотель, від їхніх пристрастей. Під впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язана зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення, що виражається в гніві, жалі, страху і т. п. Оскільки саме пристрасті часто впливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї «Риторики» присвячує скрупульозному дослідженню різного роду пристрастей, а найголовніше – тому, як оратор повинен скористатися ними для досягнення своєї мети.

З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промова зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають презирство й обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовою гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей диктує відповідний стиль промови.

Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо, що в його творах знайшли відображення всі найважливіші принципи, на яких ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна і стилістична адекватність публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика» Аристотеля являє собою найбільш глибоке і систематичне дослідження найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, котрі зв'язані з аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформувалася аристотелівська традиція, що, на відміну від платонівської, переносить центр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народних зборах, у судовому засіданні і т. п. У зв'язку з цим значно розширилися і збагатилися прийоми і методи аргументації, а разом з ними і можливості самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад двох із половиною тисячоліть приймалася як зразок для навчання мистецтву публічної мови. Більш того, ідеї Аристотеля послужили основою для виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його родоначальник – бельгійський філософ Х. Перельман назвав «Новою риторикою». Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на логічні принципи переконання, що додавало їй міцні, надійні підстави і забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.