Економічний ліцей №1

Реферат на тему: Міжнародне становище Росії

ВИКОНАВ: учень 10-а класу

КУПРІЄВИЧ ДМИТРО

МИКОЛАЇВ 2001

ЧОРНА ДІРА

Розпад наприкінці 1991 р. територіально найбільшої у світі держави створив «чорну діру» в самому центрі Євразії. Країна, що перебувала в осередді геополітики, неначе раптово зникла з карти світу.

Для Америки ця нова і поки шо загадкова геополітична ситуація становить неабияку проблему. Зрозумію, що вона повинна передусім знизити до мінімуму ймовірність політичної анархії або виникнення нової ворожої диктатури в державі, що розвалюється, але все ще володіє потужним арсеналом ядерної зброї. Проте на довгий період Америці слід потурбуватися про те, яким чином стимулювати демократичні перетворення та економічне відродження в Росії, водночас уникаючи утворення нової євразійської імперії, яка могла б перешкодити США здійснити своє геостратегічне завдання — сформувати широку євроатлантичну систему, до якої Росія увійшла б як стабільний і безпечний партнер.
 

 НОВЕ ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ РОСІЇ

Крах Радянського Союзу став заключним етапом поступового розпаду широкого китайсько-радянського комуністичного блоку, який протягом короткого періоду часу контролював територію, що була не меншою, а то й більшою, ніж та, яку колись підкорив Чингісхан. Але цей сучасний трансконтинентальний євразійський блок проіснував дуже недовго — спочатку від нього відкололася Югославія під проводом Тіта, а потім збунтувався і маоїстський Китай, що вже на ранніх стадіях засвідчило неспроможність комуністичного табору дати раду націоналістичним устремлінням, які виявилися сильнішими, ніж ідеологічні узи. Отже, китайсько-радянський блок проіснував близько десяти років, а Радянський Союз — близько сімдесяти.

Проте ще важливішою подією в геополітичному плані став розпад багатовікової Російської імперії під орудою Москви. Дезінтеграцію цієї імперії прискорив загальний суспільно-економічний та політичний крах радянської системи, хоча більшість її болячок були мало кому відомі майже до самого кінця внаслідок притаманних їй секретності та самоізоляції. Тому світ був приголомшений, що Радянський Союз розвалився так ніби раптово і так швидко. На протязі двох коротких тижнів у грудні 1991 р. керівники Російської, Української та Білоруської республік заявили,що Радянський Союз розпущено, а потім формально замінили його більш розмитим утворенням під назвою Співдружність Незалежних Держав (СНД), куди увійшли всі радянські республіки, крім балтійських; потім радянський президент неохоче оголосив про свою відставку, а
радянський прапор востаннє було спущено з кремлівської вежі, і, нарешті. Російська Федерація — нині це переважно російська національна держава з населенням 150 млн. людей — де-факто стала наступником колишнього Радянського Союзу, а інші республіки, де проживає приблизно ще стільки населення, почали одна за одною проголошувати
свою незалежність — хто більш, а хто менш рішучіше.

Крах Радянського Союзу спричинив неймовірний геополітичний безлад. Не минуло й двох тижнів, як російський народ, який у цілому був ще менше, аніж навколишній світ, готовий до розпаду Радянського Союзу, раптом виявив, що він уже не хазяїн трансконтинентальної імперії і що кордони Росії відсунулися туди, де вони були на Кавказі ще на початку XIX ст., у Середній Азії — в середині XIX ст., а на заході, що сприймалося драматичніше і болючіше — приблизно в 1600 р. (невдовзі після правління Івана Грозного).
Втрата Кавказу відродила стратегічні побоювання про відновлення впливу Туреччини; відокремлення Середньої Азії породило відчуття втрати величезних енергетичних та мінеральних ресурсів цього регіону, а також стурбованість потенційною ісламською небезпекою; а незалежність України кинула виклик самій сутності претензій Росії на те, що
вона — богообраний прапороносець панслов'янської єдності.

Простір, яким кількасот років володіла царська імперія і понад сімдесят років — Радянський Союз, де домінувала Росія, тепер заповнився понад десятком держав, більшість із яких, за винятком Росії, була майже не готова до істинної незалежності і різнилася за своїми розмірами від відносно великої України з її 52 млн. населення до Вірменії, яка мала
лише три з половиною мільйони людей. Їхня життєспроможність викликала сумнів, як і те, чи захоче Москва назавжди пристосуватися до нової реальності. Історичний шок, якого зазнали росіяни, ще посилився внаслідок того, що близько 20 млн. російськомовного населення тепер стали жителями зарубіжних держав, де владу здебільшого контролюють місцеві націоналістичні еліти, сповнені рішучості утвердити свою власну тотожність після десятиліть більш або менш примусової русифікації.

Крах Російської імперії створив вакуум влади в самому серці Євразії. Слабкість і безлад виникли не тільки в нових незалежних державах, а й у самій Росії; сум'яття породило катастрофічну кризу системи, чому сприяв і той факт, що політичні заворушення супроводжувалися одночасними спробами з руйнування колишньої радянської суспільно-економічної моделі. Військове втручання Росії в Таджикистані, спричинене побоюванням, що в цій новій незалежній державі до влади прийдуть ісламісти, сприяло роз'ятренню національних травм, а особливо вони стали кровоточити після трагічних і брутальних подій у Чечні, що дуже дорого обійшлися Росії як у матеріальному плані, так і в плані її престижу. Найболючішим виявилося те, що дуже постраждала міжнародна репутація Росії, і тепер одна із двох світових наддержав розглядається багатьма лише як
регіональна держава третього світу, хоча вона й далі володіє значним ядерним арсеналом, який, щоправда, все більше старіє.

Геополітичний вакуум посилився масштабністю соціальної кризи в Росії. Сімдесят років комуністичного правління завдали російському народові безпрецедентної біологічної шкоди. Мільйони її найталановитіших та найпідприємливіших людей були або вбиті, або загинули в ГУЛАГу. Крім того, в цьому столітті країна дуже потерпіла від першої світової війни, тривалої громадянської війни та нечувано жорстокої і кривавої другої світової війни. Правлячий комуністичний режим накинув своєму народові задушливу доктринальну одноманітність, ізолювавши країну від решти світу. Її економічна політика була абсолютно байдужа до міркувань екологічної безпеки, внаслідок чого дуже погіршилися як навколишнє середовище, так і здоров'я народу. Згідно з офіційною російською статистикою, в середині 90-х років лише близько 40 відсотків новонароджених
приходили в цей світ здоровими, а приблизно одна п'ята російських першокласників у тій або іншій мірі відстають розумово. Тривалість життя чоловіків знизилася до 57,3 року, і нині більше росіян помирає, аніж народжується. Соціальні умови в Росії фактично були типові для середньої країни третього світу.

Годі уявити, скільки жахіть та випробувань випало на долю російського народу в цьо-

му столітті. Навряд чи знайдеться хоч одна російська родина, яка мала змогу жити нормальним цивілізованим життям. Подумаймо, до яких соціальних наслідків могла призвести ось така низка подій:

- російсько-японська війна 1905 р., що закінчилася ганебною поразкою Росії;
- перша «пролетарська» революція 1905 р., яка спричинила широкомасштабну бурю насильства в містах;
- перша світова війна (1914 — 1917 рр.), що обійшлася в мільйони жертв та призвела до загальної економічної розрухи:
- громадянська війна 1918 — 1921 рр. — і знову мільйони жертв і цілковита розруха;
- російсько-польська війна 1919 — 1920 рр., що закінчилася поразкою Росії;
- створення ГУЛАГу на початку 20-х років, винищення дореволюційної еліти та її масова втеча з Росії;
- кампанія індустріалізації та колективізації на початку та в середині 30-х років, що обернулася масовим голодом та мільйонами мерців в Україні та Казахстані;
- великі чистки та терор середини і кінця 30-х років, коли мільйони людей були ув'язнені в трудових таборах, а понад один мільйон розстріляно та декілька мільйонів померли від
знущань;
- друга світова війна 1941 — 1945 рр., в якій поклали голови мільйони не тільки військових, а й цивільних людей, нове економічне спустошення;
- поновлення сталінського терору наприкінці 40-х років, широкомасштабні арешти, які часто закінчувалися стратами;
- сорокарічна гонка озброєнь зі Сполученими Штатами, що тривала з кінця 40-х до кінця 80-х років, наслідком якої стало соціальне зубожіння населення;
-економічно виснажливі спроби поширити радянську владу в регіонах Карибського моря. Близького Сходу та Африки в 70-і та 80-і роки;
- війна в Афганістані, яка завдала країні тяжкої шкоди;
- раптовий розпад Радянського Союзу, за яким виникли громадянські заворушення, глибока економічна криза та кривава і принизлива війна проти Чечні.

Внутрішня криза та втрата міжнародного престижу не тільки спричинили глибоку зневіру, зокрема у колах російської політичної еліти, а й негативно відбилися на гео-політичному становищі Росії. Внаслідок дезінтеграції Радянського Союзу західні кордони Росії відсунулися далеко на схід, а сфера її геополітичного впливу помітно звузилася (див. карту). Держави Балтії контролювалися Росією з XVIII ст., і втрата Риги й Таллінна обмежили доступ Росії до Балтійського моря портами, які замерзають узимку. Хоча Москві вдалося утримати панівні політичні позиції в формально незалежній, проте дуже русифікованій Бєларусі, зовсім не очевидно, чи «націоналістична зараза» у кінцевому підсумку не переможе й там. А за межами колишнього Радянського Союзу відбувся крах Варшавського договору, і недавні держави-сателіти Центральної Європи, і передусім Польща, стали швидо дрейфувати в бік НАТО та Європейського союзу.

Найбільшою втратою для Росії стало відокремлення України. Поява незалежної Української держави не тільки примусила замислитися всіх росіян щодо своєї власної політичної та етнічної тотожності, а й значно погіршила геополітичні позиції Російської держави. Відкинути понад 300 років російської імперської історії означало втратити цілу країну — потенційно багату, промислове й аграрне розвинуту — та її 52 мільйони населення, досить близьких у етнічному та релігійному плані людей, без яких Росія не може бути справді великою та самовпевненою імперіалістичною державою. Незалежність України також позбавила Росію її панівних позицій на Чорному морі, де Одеса була для неї важливими торговельними воротами до країн Середземномор'я та інших країн світу.

Втрата України була ключовою з погляду геополітики, оскільки вона різко обмежила геостратегічний вибір Росії. Якби Москва утримала контроль над Україною, то вона могла б претендувати на лідера на євразійських просторах, заселених неслов'янськими народами, тобто на півдні та південному сході колишнього Радянського Союзу. Проте без
України та її 52 мільйонів побратимів-слов'ян будь-яка спроба Москви відновити євразійську імперію, ймовірно, втягне Росію в затяжні конфлікти з національне та релігійне пробудженими неслов'янами, одним з яких і стала війна в Чечні. Крім того, з огляду на зниження темпів народжуваності серед слов'ян та вибух цих темпів у країнах Центральної Азії, будь-яке нове євразійське об'єднання держав, що утвориться навколо Росії, але без України, з кожним роком неминуче ставатиме менш європейським та більш азіатським.

Втрата України була не тільки ключовою подією в аспекті геополітики, а й сама по собі стала геополітичним каталізатором. Саме дії України — проголошення незалежності в грудні 1991 р., її наполягання на проведенні критично важливих переговорів у Біло-везькій Пущі про заміну Радянського Союзу на більш розмиту Співдружність Незалежних Держав і особливо раптове, схоже на переворот встановлення українського контролю над підрозділами Радянської армії, розташованими на українській землі,— все це перешкодило СНД стати лише новою назвою для більш конфедеративного СРСР. Політичне самовизначення України застало Москву зненацька і показало приклад, за яким потім
пішли інші радянські республіки, хоча спочатку вони діяли менш рішуче.

Втративши свої панівні позиції на Балтійському морі, Росія тепер втратила їх і на Чорному — і то не тільки тому, що Україна стала самостійною, а й тому, що нові незалежні держави Закавказзя — Грузія, Вірменія та Азербайджан — створили нові можливості для Туреччини відновити колись утрачений нею вплив на цей регіон. До 1991 р. Чорне море було відправним пунктом для поширення військово-морської потуги Росії на все Середземномор'я. На середину 90-х років Росія залишилася з невеличким клаптиком Чорноморського узбережжя та нерозв'язаною суперечкою з Україною щодо права базування в Криму залишків радянського Чорноморського флоту і з очевидним роздратуванням спостерігала за розгортанням спільних військово-морських навчань України і НАТО з висадкою десанту. Не до вподоби їй і зростання ролі Туреччини в
Чорноморському регіоні. Росія також підозрює Туреччину в тому, що вона надала дієву допомогу чеченським повстанцям.

Далі на південний схід геополітичні зсуви викликали аналогічну важливу зміну в статусі басейну Каспійського моря та в більш широкому плані — в Середній Азії. Перед розпадом Радянського Союзу Каспійське море було фактично російським озером, і лише його невеликий південний сектор належав Іранові. З появою незалежного та досить націоналістичного Азербайджану (цей процес посилився з напливом західних інвесторів, які бажали вкладати кошти в нафтову промисловість) та незалежних Казахстану й Туркменістану Росія стала лише одним з п'яти претендентів на багатства Каспійського басейну. Вона більше не могла самовпевнено вважати, що може розпоряджатися ними, як їй заманеться.
 
Поява незалежних середньоазіатських держав означала, що в деяких місцях південно-східний кордон Росії відсунувся на північ більш як на тисячу миль. Тепер нові держави стали контролювати величезні мінеральні та енергетичні ресурси, які неодмінно приваблять іноземних інвесторів. Майже неминуче те, що не тільки еліти, а й народи цих держав ставатимуть усе більш націоналістичними, а може, й схиляться в бік ісламу. В Казахстані, великій за своєю територією країні, яка володіє величезними природними ресурсами,але чиї 20 мільйонів населення майже порівну поділені між казахами та слов'янами, мовні та міжнаціональні тертя можуть посилитися. Узбекистан, чиє 25-мільйонне населення набагато однорідніше в етнічному плані і чиї керівники наголошують на славних історичних традиціях країни, все активніше стверджує новий пост-колоніальний статус регіону.
Туркменістан, прикритий територією Казахстану від прямого контакту з Росією, активно розвиває нові зв'язки з Іраном, з метою поменшити свою колишню залежність від російських магістралей у плані доступу до світових ринків.

Дістаючи зовнішню підтримку від Туреччини, Ірану, Пакистану та Саудівської Аравії, середньоазіатські держави не схильні обмінювати свій новий політичний суверенітет навіть на вигідну економічну інтеграцію з Росією, як на це і досі сподіваються чимало росіян. Щонайменше, неможливо буде уникнути деякої напруженості та ворожості у їхніх відносинах із Росією, а болючі прецеденти Чечні й Таджикистану свідчать за те, що не можна зовсім виключати й гірших варіантів. Привид потенційного конфлікту з ісламськими державами на всьому південному фланзі Росії (де в Туреччині, Ірані та Пакистані живуть загалом понад 300 млн. людей) має бути джерелом серйозного занепокоєння для росіян.

І нарешті, на момент розпаду своєї імперії Росія зіткнулася також із загрозливою новою геополітичною ситуацією на Далекому Сході, хоча там не сталося якихось територіальних або політичних змін. Протягом кількох століть Китай був слабшим і відсталішим, ніж Росія, принаймні у військово-політичній сфері. Жоден росіянин, якого турбує майбутнє його країни і який збентежений драматичними змінами, що сталися протягом останнього десятиліття, не може ігнорувати той факт, що Китай прямує до того, щоб стати розвинутішою, динамічнішою та успішнішою державою, ніж Росія. Економічна могутність Китаю в поєднанні з динамічною енергією її понадмільярдного населення фундаментальне змінює у зворотному напрямі знак історичної нерівності у відносинах між двома країнами, а незаселені простори Сибіру майже плачуть за китайською колонізацією.

Ця приголомшлива нова реальність неминуче мала вплинути на почуття безпеки росіян у Далекосхідному регіоні, а також на інтереси Росії в Середній Азії. Вже найближчим часом такий розвиток подій може навіть затьмарити геополітичне значення втрати Росією України. Про його стратегічні наслідки досить точно висловився Володимир Лукін, перший посткомуністичний посол Росії до Сполучених Штатів, а пізніше — голова думського комітету в міжнародних справах: «У минулому Росія вважала, що вона йде попереду Азії, хоча відстає від Європи. Проте відтоді Азія розвивалася набагато швидше... Ми опинилися не так між «сучасною Європою» та «відсталою Азією», як у досить дивному становищі між двома «Європами».

Одне слово, Росія, яка донедавна була осереддям великої територіальної імперії та лідером ідеологічного блоку держав-сателітів, що сягав до самого серця Європи, а в один час і до Південно-китайського моря, перетворилася на державу, яка має безліч проблем — вона втратила легкий географічний доступ до зовнішнього світу і їй потенційно
загрожують небезпечні конфлікти із сусідами на західному, південному та східному флангах. Лише північні території, незаселені й недоступні, сховані під шаром вічної мерзлоти, видаються в геополітичному плані безпечними.

 ГЕОСТРАТЕГІЧНА ФАНТАСМАГОРІЯ

Таким чином, період історичного та стратегічного сум'яття в постімперській Росії був неминучим. Раптовий крах Радянського Союзу та ще несподіваніший для всіх розпад великої Російської імперії сприяли виникненню в Росії тенденцій до самопізнання душі, до широких дискусій про те, якою має бути історична роль Росії на сучасному етапі, підсилили громадські та приватні суперечки з приводу питань, що їх більшість великих націй навіть не ставлять: «Що таке Росія?», «Де вона — Росія?», «Що означає бути росіянином?»

Це не просто теоретичні питання: будь-яка відповідь на них має глибокий геопо-літичний зміст. Чи є Росія національною державою, побудованою на чисто російському етносі, чи Росія, за самим своїм визначенням,— це щось більше (як Великобританія більша за Англію), а отже, вона приречена бути імперією? Де пролягають — у історичному,
стратегічному та етнічному планах — кордони власне Росії? Чи розглядати незалежність України як тимчасове відхилення, оцінюючи його з такого історичного, стратегічного та етнічного погляду? (Багато росіян схильні так думати.) Чи «бути росіянином» ховає в собі етнічний зміст («быть русским»), чи можна бути росіянином у політичному, але не в
етнічному плані (тобто «быть россиянином» — еквівалентом британця, а не англійця)? Наприклад, Єльцин та деякі росіяни твердили (і це призвело до трагічних наслідків), що чеченці можуть — більше того, повинні — вважатися росіянами.

За рік до того, як Радянський Союз розпався, один російський націоналіст — один із небагатьох, хто бачив наближення кінця,— писав, опанований розпачем: «Якщо жахлива катастрофа, незбагненна для російських людей, таки станеться і державу розірвуть на шматки, а народ, пограбований і одурений своєю тисячолітньою історією, раптово залишиться сам-один і його недавні «брати» візьмуть свої речі та й попливуть у своїх «національних човнах» і якнайдалі від корабля, що тоне,— тоді нам не буде куди діватися...
Російська державність, яка уособлює російську ідею в політичному, економічному та духовному планах, буде збудована заново. Вона збереже все краще з тисячолітньої історії своєї держави та із сімдесяти років радянської історії, що промайнула, як одна мить».

Але як це зробити? Знайти відповідь, прийнятну для російського народу і водночас реалістичну, буде ще складніше через історичну кризу, яку переживає сама Російська  держава. Протягом майже всієї своєї історії вона була одночасно інструментом територіальної експансії та економічного розвитку. Це була також держава, яка свідомо не
розглядала себе як суто національний інструмент у західноєвропейських традиціях, а вважала себе носієм особливої наднаціональної місії, при цьому «російська ідея» визначалася в релігійних, геополітичних або ідеологічних термінах. Тепер раптово цю місію було відкинуто, а сама держава територіальне зменшилася, значною мірою увійшовши в етнічні кордони.

Більше того, пострадянська криза Російської держави (в самій, так би мовити, її сутності) була підсилена тим фактом, що Росія зіткнулася не лише з тією проблемою, що раптово зникла необхідність у її імперській місії. Оскільки вона значно відстала від роз-виненіших регіонів Євразії, їй тепер доведеться (і до цього закликають її вітчизняні реформатори та
їхні західні консультанти) відмовитися від своєї традиційної економічної ролі хазяїна, власника та розпорядника суспільного багатства. Це вимагає практично революційного в плані політики обмеження міжнародної та внутрішньої ролі держави, розхитує традиційні підвалини внутрішнього життя в Росії та сприяє виникненню фатального почуття геополітичної дезорієнтації у російської політичної еліти.

В цій бентежній обстановці, як і слід було сподіватися, на запитання: «Куди прямує Росія?» та «Що таке Росія?» виникає безліч різноманітних відповідей. Розташування Росії на широких просторах Євразії давно привчило її еліту мислити в геополітичних термінах. Андрій Козирєв, перший міністр закордонних справ посткомуністичної Росії, підтвердив
цей спосіб мислення в одній зі своїх ранніх спроб визначити, як повинна його країна поводитися на міжнародній арені. Не минуло й місяця по розпаді Радянського Союзу, як він заявив: «Ми відмовилися від месіанства й узяли курс на прагматизм... Ми швидко дійшли до розуміння того, що геополітика... приходить на зміну ідеології».

У загальному плані, можна говорити про появу — як реакцію на крах Радянського Союзу — трьох широких та взаємно проникних геостратегічних альтернатив, кожна з яких, у кінцевому рахунку, має стосунок до стурбованості Росії своїм статусом у відношенні до Америки і кожна з яких має деякі внутрішні варіанти. Ці декілька напрямів думки можна
сформулювати приблизно так:

1. Надання пріоритету «зрілому стратегічному партнерству» з Америкою, яке чимало його прихильників сприймають як закодовану назву для глобального співпанування.
2. Наголос на проблемі «близького зарубіжжя» як центральній для Росії, при цьому дехто висловлюється за певну форму економічної інтеграції при пануванні Росії, а інші також сподіваються, що рано чи пізно відновиться певною мірою її імперський контроль, таким чином створивши силу, більше здатну збалансувати потужність Америки та Європи.
3. Контральянс або таку собі євразійську антиамериканську коаліцію, що підірвала б провідну роль Америки в Євразії. Хоча спочатку в новій команді керівників, очолених Борисом Єльциним, переважала перша з названих концепцій, уже незабаром на передній план висунувся другий варіант — почасти як критика геополітичних пріоритетів Єльцина; про третій заговорили дещо пізніше, приблизно в середині 90-х років — це стало ніби своєрідною реакцією на відчуття, що пострадянська стратегія Росії — не чітка і не спрацьовує. Як то часто буває, всі три концепції виявилися в історичному плані  невиправданими, оскільки вони випливали з досить фантасмагоричних уявлень про сучасну потугу Росії, її міжнародний потенціал та закордонні інтереси.

В перші часи по розпаді Радянського Союзу погляди Єльцина певною мірою відбивали давню, проте ніколи успішно не реалізовану концепцію «вестернізації» в російській політичній думці: Росія належить до Заходу, має бути частиною Заходу і повинна, наскільки це можливо, копіювати Захід у своєму внутрішньому розвитку. Цей погляд поділяли як сам Єльцин, так і його міністр закордонних справ, і перший досить-таки недвозначно відмовився від російської імперіалістичної спадщини. Виступаючи в Києві 19 листопада 1990 року, він красномовно проголосив (і згодом ці його слова українці або чеченці могли б обернути проти нього самого): «Росія не прагне стати центром якоїсь нової імперії... Росія краще, ніж інші, розуміє згубність такої ролі, адже саме вона виконувала її протягом тривалого часу. І що вона від цього виграла? Чи в результаті цього росіяни стали вільнішими, багатшими, щасливішими?.. Історія навчила нас, що народ, який править над іншими, не може бути щасливим».

Дружнє ставлення Заходу і передусім Сполучених Штатів до нового російського керівництва було джерелом надії для пострадянських «вестернізаторів» у зовнішньополітичному істеблішменті Росії. Воно підсилювало загальні проамериканські настрої членів цього угруповання й спокушало кожного зокрема. Новим лідерам подобалося, що вони можуть звертатися на «ти» до найвищих керівників єдиної наддержави світу, і їм було  легко обманювати себе, що вони також є лідерами наддержави. Коли американці висунули гасло «зрілого стратегічного партнерства» між Вашингтоном і Москвою, росіянам
здалося, що цим самим освячено новий демократичний американо-російський альянс сили, що замінив колишнє суперництво.

Сподівалося, що цей альянс сили стане глобальним за своїми масштабами. Тобто Росія не тільки успадкує всі права колишнього Радянського Союзу, а й візьме участь у глобальному розподілі влади, заснованому на справжній рівності. Як знову й знову твердили нові російські керівники, це означало не тільки те, що решта світу має визнати рівність Росії й Америки, але й що жодна глобальна проблема не зможе розв'язуватися без участі та/або дозволу Росії. Хоча про це відкрито не говорилося, в цю ілюзію входило також припущення, що Центральна Європа силою обставин залишиться, або навіть захоче залишитися, регіоном, особливо близьким Росії в політичному плані. Тобто, хоч Варшавський договір та Рада економічної взаємодопомоги й розпалися, проте їхні колишні члени не тяжітимуть ані до НАТО, ані навіть до ЄС.

Тим часом західна допомога дозволить російському урядові здійснити внутрішні реформи, витіснивши державу з економіки та зміцнивши економічні інститути. Економічне відродження Росії, її особливий статус як рівного з Америкою партнера й сама її привабливість заохотить тоді держави СНД, які нещодавно здобули незалежність,— вдячні за те, що нова Росія їм не загрожує і все більше свідомі, що їм вигідні певні форми союзу з нею,— до все тіснішої економічної, а згодом і політичної інтеграції з Росією, і це значно посилить її могутність та масштабний вплив.

Проблемність такого підходу була в тому, що він опирався на хибну оцінку як зовнішньої, так і внутрішньої ситуації. Хоча концепція «зрілого стратегічного партнерства» лестила самолюбству керівників Росії, вона вводила їх у оману. Америка не хотіла ділити глобальну владу з Росією і не могла б цього зробити, навіть якби хотіла. Нова Росія була надто слабкою, надто спустошеною за три чверті століття комуністичного правління і надто відсталою в соціальному плані, щоб бути реальним глобальним партнером. На думку Вашингтона, Німеччина, Японія та Китай — країни принаймні не менш важливі та впливові. Крім того, в багатьох ключових геостратегічних питаннях, які входять у сферу національних інтересів Америки (в Європі, на Близькому Сході та на Далекому Сході), погляди Сполучених Штатів та Росії були далеко не однаковими. Як тільки ця різниця неминуче випливла на поверхню, диспропорції в політичній могутності, фінансових можливостях, технологічній розвиненості та культурній привабливості показали всю надуманість ідеї «зрілого стратегічного партнерства», і чимало росіян навіть дійшли висновку, що його вигадали умисне для обману Росії.

Розчарування, мабуть, можна було б уникнути, якби раніше (під час американо-ро-сійського «медового місяця») Америка висунула концепцію розширення НАТО і водночас запропонувала Росії «угоду, від якої та не змогла б відмовитися», а саме — особливі відносини співробітництва між Росією й НАТО. Якби Америка ясно й рішуче висунула ідею розширення альянсу, але тільки за умови, що Росія якимсь чином візьме участь у цьому процесі, тоді, можливо, в майбутньому пощастило б уникнути такої ситуації, коли Москва розчарувалася в «зрілому партнерстві», а політичні позиції західників у Кремлі поступово ослабли.

Слушний момент для цього був у другій половині 1993 р., відразу по тому, як у серпні Єльцин публічно висловився на підтримку зацікавленості Польщі у приєднанні до Трансатлантичного альянсу, яка, мовляв, не суперечить «інтересам Росії». Натомість адміністрація Клінтона, яка все ще проводила політику «Росія на першому місці», згаяла ще два роки, поки Кремль не змінив тон і не почав усе ворожіше настроюватися до перших нерішучих сигналів про те, що Америка має намір розширити НАТО. На той момент, коли в 1996 р. Вашингтон зробив розширення НАТО своєю ключовою метою в політиці формування безпечнішої євроатлантичної спільноти, росіяни зайняли лінію жорсткої опозиції. Таким чином, 1993 рік можна вважати роком втраченої історичної нагоди.

Слід зазначити, що не всі аргументи росіян проти розширення НАТО були безпідставними або мотивувалися недоброзичливістю. Деякі опоненти, особливо серед російських військових, сповідували ментальність «холодної війни», розглядаючи розширення НАТО не як невід'ємну складову розширення Європи, а як наступ на Росію все ще ворожого
альянсу, під проводом Америки. Деякі представники російської зовнішньополітичної еліти (більшість із яких були раніше радянськими чиновниками) і далі проповідували застарілі геостратегічні погляди про те, що Сполученим Штатам немає місця в Євразії, а розширення НАТО переважно мотивується бажанням Америки побільшити сферу свого впливу. Деякі з цих заперечень теж грунтувалися на надії, що ні до кого не прив'язана Центральна Європа колись повернеться у сферу геополітичного впливу Москви, як тільки Росія одужає.

Проте багато російських демократів також побоювалися, що розширення НАТО означатиме витіснення з Європи Росії, яка буде піддана політичному остракізмові та визнана недостойною членства в організаційних рамках європейської цивілізації. Культурна нестабільність підсилювала політичні побоювання, і розширення НАТО багатьом почало здаватися кульмінацією довготривалої політики Заходу, спрямованої на ізоляцію Росії, яка залишиться беззахисною і вразливою для багатьох своїх ворогів. Крім того, російські демократи просто не могли збагнути ані глибину роздратування централь-ноєвропейців півстолітнім пануванням Москви, ані їхнього бажання увійти до ширшої євроатлантичної системи.

Проте для рівноваги зазначмо, що, можливо, ані розчарування Москви, ані послаблення російських «західників» і не вдалося б уникнути. По-перше, нова російська еліта була розколота й з огляду на те, що ні президент, ні міністр закордонних справ не забезпечили своїй країні послідовного геостратегічного лідерства, не спромоглася чітко визначити,чого нова Росія хоче досягти в Європі, і не могла реалістично оцінити фактичну слабкість своєї країни, а отже, і її обмежені можливості. Вишикувані в бойовий порядок московські демократи не наважилися сміливо заявити, що демократична Росія не заперечує проти розширення трансатлантичної демократичної спільноти і що вона хоче вступити до спілки з нею. Ілюзія спільного глобального статусу нарівні з Америкою завадила московській політичній еліті відкинути ідею привілейованого геополітичного становища Росії — і то не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу, а навіть стосовно колишніх держав-сателітів Центральної Європи.

Такий розвиток подій зіграв на руку націоналістам, чиї голоси з 1994 р. лунали все частіше, а також мілітаристам, які на той час стали критично важливими союзниками Єльцина всередині країни. Їхні все галасливіші, а подеколи й загрозливі реакції на прагнення центральноєвропейців лише посилили рішучість колишніх держав-сателітів (які пам'ятають про те, що лише недавно позбулися російської опіки знайти безпечний притулок у НАТО.

Прірва між Вашингтоном і Москвою ще більше розширилася через небажання Кремля відмовитися від усіх сталінських загарбань. Західна громадськість, зокрема в Скандинавії, а також у Сполучених Штатах, була особливо стурбована двозначністю ставлення Росії до республік Балтії. Визнаючи їхню незалежність та не наполягаючи на їхньому членстві в
СНД, навіть демократичні російські лідери періодично вдаються до погроз, вимагаючи політичних привілеїв для великих громад російських колоністів, яких навмисне розселили в цих країнах у сталінський період. Атмосфера стала ше похмурішою через підкреслене небажання Кремля засудити таємну нацистсько-радянську угоду 1939 р., яка проклала шлях до примусового приєднання цих республік до Радянського Союзу. Навіть через п'ять років після падіння СРСР речники Кремля наполягали (в офіційній заяві, датованій 10 вересня 1996 р.), що в 1940 р. прибалтійські держави «приєдналися» до Радянського Союзу добровільно.

Російська пострадянська еліта, очевидно, також сподівалася, що Захід допоможе чи принаймні не перешкоджатиме відновленню ключової ролі Росії на пострадянському просторі. Тому вона обурилася у зв'язку з готовністю Заходу допомогти новим незалежним пострадянським державам зміцнити свої політичні позиції. Навіть при тому, що ключові російські аналітики, які вивчають зовнішню політику США, зазначали, що «варіанту конфронтації зі Сполученими Штатами слід уникати», вони також стверджували (і не зовсім безпідставно), що Сполучені Штати домагаються «реорганізації міждержавних відносин у всій Євразії... щоб на континенті не було єдиної провідної держави, а було багато середніх, відносно стабільних та помірковано сильних... проте неодмінно слабших від Сполучених Штатів за своїм індивідуальним або навіть колективним потенціалом».

З цього погляду критичне значення мала Україна. Дедалі більша схильність США, особливо з 1994 р., надавати високої пріоритетності американо-українським стосункам та допомогти Україні утримати свою відвойовану свободу багато хто в Москві — навіть «західники» — розглядав як курс, спрямований проти життєво важливих інтересів Росії, які
полягають, зрештою, у поверненні України до спільної обойми. В те, що Україна якимсь чином буде «реінтегрована», і далі вірять багато представників російської еліти.

В результаті геополітичні та історичні сумніви Росії щодо незалежного статусу України увійшли в пряму суперечність із переконаністю США, що імперська Росія не зможе бути Росією демократичною.

Крім того, були й суто внутрішні причини для того, щоб «зріле стратегічне партнерство» між двома «демократичними країнами» виявилося ілюзорним. Росія була надто відсталою та надто спустошеною комуністичним правлінням, щоб стати життєздатним демократичним партнером Сполучених Штатів. Критично важливі реалії не могли бути затьмарені пишномовною риторикою про партнерство. Більше того, пострадянська Росія лише почасти порвала зі своїм минулим. Майже всі її «демократичні» лідери (навіть ті, хто справді розчарувався в радянському минулому) не тільки були продуктами радянської системи, а й колишніми високими посадовими особами її правлячої еліти. Вони не були колишніми дисидентами, як у Польщі або в Чеській Республіці. Ключові інститути радянської влади — хоча послаблені, деморалізовані та підірвані — все ще існують. Символом цієї дійсності та «залізної хватки» комуністичного минулого є історичний центр Москви, де все ще стоїть мавзолей Леніна. Це те саме, якби постнацистською Німеччиною правили колишні нацистські «гауляйтери» середньої ланки, котрі проголошували б демократичні лозунги, а в центрі Берліна стояв би мавзолей Гітлера.

Політична слабкість нової демократичної еліти посилювалася масштабністю економічної кризи в Росії. Потреба в радикальних реформах (у відході Російської держави від керівництва господарством) породила надмірні сподівання на допомогу Заходу і особливо США. Та хоча ця допомога — передусім із Німеччини та Америки — з плином часу набула великих обсягів, навіть за найкращих умов вона не змогла б спричинити швидке економічне оздоровлення. Соціальне невдоволення, яке виникло внаслідок такого стану речей, стало ще одним аргументом для хору розчарованих критиків, які все гучніше твердили, що партнерство зі Сполученими Штатами — шахрайство, яке вигідне Америці, а Росії тільки завдає шкоди.

Одне слово, в перші роки після розпаду Радянського Союзу не існувало ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для справжнього глобального партнерства. Демократи-«західники» просто надто багато хотіли і дуже мало чого могли. Вони хотіли рівноправного партнерства — чи, радше, кондомініуму — з Америкою, відносної свободи дій у межах СНД та геополітичного карт-бланшу в Центральній Європі. Однак їхнє неоднозначне ставлення до радянської історії, дефіцит реалізму стосовно глобальної ролі своєї країни, глибина економічної кризи та відсутність широкої підтримки поглядів у суспільстві означали, що вони не спроможні створити стабільну та справді демократичну Росію, яка передбачалася концепцією рівноправного партнерства. Росія спершу мусила пройти через затяжний процес політичних реформ, не менш тривалий процес демократичної стабілізації і навіть ще довший процес соціально-економічної модернізації, а потім розв'язати ще глибшу проблему — поміняти свій імперський світогляд на національний і об'єктивно оцінити нову геополітичну дійсність не тільки в Центральній Європі, а й передусім на теренах колишньої Російської імперії, перш ніж справжнє
партнерство з Америкою змогло б стати життєздатним геополітичним варіантом.

За таких умов не випадає дивуватися, що пріоритетність «близького зарубіжжя» стала як основною тезою критики прозахідного вибору, так і готовою зовнішньополітичною альтернативою. Вона опиралася на той аргумент, що концепція «партнерства» нехтує те, що має бути для Росії найважливішим, а саме, її відносини з колишніми республіками.
«Близьке зарубіжжя» стало скороченим формулюванням політики, яка б робила першочерговий наголос на потребі у відновленні певного роду життєспроможної структури, в якій Москва була б центром, де ухвалюються рішення, на геополітичному терені колишнього Радянського Союзу. З цієї передумови виникла підтримувана багатьма думка про
те, що політика орієнтації на Захід, особливо на Америку, дає небагато, а коштує надто дорого. Вона, мовляв, тільки полегшує Заходові використання можливостей, створених крахом Радянського Союзу.

Однак політична концепція «близького зарубіжжя» виявилась дуже великою парасолькою, під якою змогли розміститися кілька різних геополітичних концепцій. До цієї школи увійшли не тільки економічні функціоналісти та детерміністи (зокрема й кілька «західників», які вважали, що СНД може перетворитися на варіант ЄС під проводом Москви, а й інші, які вбачали в економічній інтеграції лише один із засобів реставрації імперії, яка могла б функціонувати чи то під парасолькою СНД, чи то внаслідок укладення особливих домовленостей (сформульованих у 1996 р.) між Росією та Бєларуссю або між Росією, Бєларуссю, Казахстаном і Киргизстаном; сюди увійшли також романтики-слов'янофіли, що закликали створити Слов'янський союз Росії, України та Бєла-русі; і нарешті пропагандисти дещо містичної ідеї «євразійства» як сутнісного визначення довготривалої історичної місії Росії.

У своїх найвужчих рамках пріоритет «близького зарубіжжя» передбачав цілком слушну пропозицію, щоб Росія спершу зосередилася на відносинах із новими незалежними державами,— адже всі вони залишалися пов'язані з Москвою реаліями умисне насаджуваної за радянських часів політики сприяння їхній економічній взаємозалежності. Це мало сенс як з економічного, так і геополітичного поглядів. «Спільний економічний простір», про який досить часто говорили російські керівники, був реальністю, якою лідери нових незалежних держав не могли нехтувати. Співпраця і навіть певна інтеграція
були економічною необхідністю. Отже, було не тільки нормально, а й бажано пропагувати спільні інституції СНД для того, щоб налагодити розірвані після політичного розпаду Радянського Союзу економічні зв'язки.

Таким чином, для деяких росіян сприяння економічній інтеграції стало функціональною ефективною та політичне відповідальною реакцією на нову реальність. Часто наводилися аналогії з ЄС як такі, що підходять до пострадянської ситуації. Реставрація імперії відкрито відкидалася поміркованішими прихильниками економічної інтеграції. Наприклад, у впливовій доповіді під назвою «Стратегія для Росії», яка була підготовлена в серпні 1992 р. Радою із зовнішньої та оборонної політики: група визначних фахівців та урядовців прямо закликали до «пост-імперської освіченої інтеграції», що мала б стати підходящою програмою для пострадянського «спільного економічного простору».

Однак пріоритетне ставлення до «близького зарубіжжя» не було лише політичне безневинною доктриною регіональної економічної співпраці. В його геополітичній мелодії лунали виразні імперіалістичні обертони. Навіть у досить поміркованій доповіді 1992 р. говорилося про відроджену Росію, яка, в кінцевому підсумку, встановить стратегічне партнерство з Заходом, де Росія матиме за обов'язок «регулювати становище у Східній Європі, Середній Азії та на Далекому Сході». Інші прибічники цього пріоритету були більш безцеремонні, відкрито заявляючи про «виняткову роль» Росії на пострадянському просторі та звинувачуючи Захід в антиросійській політиці за те, що він надає допомогу Україні та іншим новим незалежним державам.

Типовим, але в жодному разі не екстремальним прикладом був аргумент, висунутий Є. Амбарцумовим, який у 1993 р. очолював парламентський комітет у закордонних справах, свого часу був прихильником пріоритету «партнерства» і який відверто проголосив,  що колишній Радянський Союз — це виключно російська сфера геополітичного впливу. В січні 1994 р. відлунням його поглядів прозвучала заява доти енергійного прихильника прозахідної орієнтації Андрія Козирєва, міністра закордонних справ, про те, що Росія «повинна зберегти свою військову присутність у регіонах, які перебували у сфері її
інтересів протягом століть». 8 квітня 1994 р. «Известия» повідомили, що Росії фактично вдалося утримати не менш як двадцять вісім військових баз на територіях нових незалежних держав, а проведена на карті лінія, яка з'єднує російські військові угруповання в Калінінграді, Молдові, Криму, Вірменії, Таджикистані та на Курильських островах,
приблизно окреслює зовнішні кордони колишнього Радянського Союзу .

У вересні 1995 року президент Єльцин випустив офіційний документ про політику Росії щодо СНД, де так було сказано про головні цілі Росії: «Основна мета політики Росії щодо СНД — це створення економічно та політичне інтегрованої асоціації держав, здатних зайняти своє належне місце в світовому співтоваристві... зміцнення Росії як провідної сили у формуванні нової системи міждержавних політичних та економічних відносин на території постсоюзного простору».

Слід звернути увагу на той наголос, який робиться на політичному аспекті цих зусиль, на слова про єдине утворення, що претендуватиме на «своє» місце в світовій системі, та на провідну роль Росії в рамках цього нового утворення. У відповідності до цієї лінії Москва наполягала також на зміцненні політичних та військових зв'язків між Росією і
новоствореним СНД; на організації спільного військового командування; на об'єднанні збройних сил держав СНД у рамках формальної угоди; на тому, щоб «зовнішні» кордони СНД підпадали під централізований (тобто московський) контроль;щоб російські сили відігравали вирішальну роль у будь-яких операціях із підтримання миру в межах СНД; щоб у СНД формувалася єдина зовнішня політика, а його головні установи розміщувалися в Москві (а не в Мінську, як спочатку було домовлено 1991 р.), і щоб президент Росії головував на зустрічах СНД на найвищому рівні.

І це ще було не все. У документі, датованому вереснем 1995 р., проголошувалося, що:«Слід гарантувати прийом російських теле- і радіопередач у «близькому зарубіжжі», всіляко сприяти розповсюдженню російської преси в регіоні, Росія повинна також готувати національні кадри для держав СНД.

Особливу увагу слід приділити відновленню становища Росії як головного освітнього центру на пострадянському просторі, враховуючи той факт, що треба буде виховувати мораль у державах СНД у дусі дружби з Росією».

Віддзеркалюючи ці настрої, російська Дума на початку 1996 р. зайшла так далеко, що оголосила розпуск Радянського союзу незаконним діянням. Крім того, навесні того ж таки року Росія підписала дві угоди, які передбачали тіснішу економічну та політичну інтеграцію між Росією та зговірливішими членами СНД. Одна угода, підписана з великими церемоніями та помпою, фактично передбачала створення союзу між Росією та Бєларуссю в рамках нового Співтовариства Суверенних Республік (російська абревіатура ССР красномовно нагадувала радянський СССР), а друга (підписана Росією, Казахстаном, Бєларуссю та Киргизстаном) — знаменувала створення в довгостроковому плані Співтовариства інтегрованих держав. Обидві ініціативи свідчили про роздратування Росії повільним поступом інтеграції в рамках СНД та її рішучість активно цього домагатися.

Таким чином, наголос у цій політиці щодо «близького зарубіжжя», спрямованій на створення централізованих механізмів СНД, поєднував певні елементи посилання на об'єктивний економічний детермінізм із певною дозою суб'єктивної імперіалістичної рішучості. Проте жоден із тих елементів не дав філософської та геополітичної відповіді на запитання, яке й досі терзає уми: «Що таке Росія, яка її справжня місія та справедливі масштаби?»

Саме цей вакуум спробувала заповнити доктрина «євразійства» (яка також зосереджувала увагу на «близькому зарубіжжі»), що набувала все більшої притягальної сили. Відправним пунктом для цієї орієнтації (визначеної радше в культурних чи навіть містичних термінах) був постулат про те, що в геополітичному та культурному аспектах Росія — ні цілком європейська, ні цілком азіатська країна, а отже, вона має власну відмінну євразійську тотожність. Цю тотожність забезпечує спадщина унікального контролю над величезними територіями між Центральною Європою та берегами Тихого океану, спадщина імперіалістичної державності, яку Москва формувала протягом чотирьох століть експансії на Схід. У ході цієї експансії з Росією асимілювалася значна кількість неросійського та неєвропейського населення, цим самим створивши єдину євразійську політичну та культурну спільноту.

Євразійство як доктрина не належало пострадянському періоду. Уперше воно виникло в XIX ст., але набуло поширення в XX як виразна альтернатива радянському комунізмові та як реакція на уявний занепад Заходу. Російські емігранти особливо активно пропагували цю доктрину як альтернативу радянським концепціям, усвідомлюючи,  шо національне пробудження неросіян у межах Радянського Союзу вимагає всеосяжної наднаціональної доктрини, аби кінцевий провал комунізму не привів ще й до розпаду колишньої великої Російської імперії.

Уже всередині 20-х років цей аргумент був переконливо висловлений князем Н. С. Трубецьким, провідним теоретиком євразійства, який писав: «Комунізм насправді був замаскованою версією у знищенні духовних підвалин та національної унікальності російського життя, у пропаганді матеріалістичної системи координат, в якій фактично живуть Європа й Америка...

Наше завдання — створити цілком нову культуру, нашу власну культуру, яка не буде схожою на європейську цивілізацію... Коли Росія перестане бути викривленим віддзеркаленням європейської цивілізації... коли вона знову стане сама собою: Росією-Євразією, свідомим спадкоємцем та носієм великої спадщини Чингісхана».

Ці погляди знайшли своїх палких прихильників в обстановці сум'яття пострадянського періоду. З одного боку, комунізм був  засуджений як зрада російського православ'я та особливої містичної «російської ідеї»; а з другого боку, був відкинутий вестернізм, оскільки Захід і передусім Америка вважалися розбещеними, в культурному плані антиросійськими і схильними заперечувати історично та географічне вкорінені претензії Росії на винятковий контроль над неозорими просторами євразійської землі.

Наукового блиску євразійству було надано в часто цитованих працях Льва Гумільова — історика, географа та етнографа, чиї книги «Середньовічна Росія та Великий Степ», «Ритми Євразії» та «Географія етносу в історичні часи» з великою переконливістю обґрунтовують припущення, що Євразія — це природне географічне середовище для особливого російського «етносу», який виник внаслідок історичного симбіозу між росіянами та неросійським населенням відкритих степів, утворивши в такий спосіб унікальну євразійську культурну та духовну тотожність. Л. Гумільов остерігав, що пристосування до Заходу для російського народу означатиме не менше аніж втрату свого власного «етносу та душі».

Ці погляди повторюються, хоча і в примітивніший спосіб, багатьма російськими націоналістичними політиками. Наприклад, колишній віце-президент Єльцина О. Руцькой твердив: «Якщо подивитися на геополітичні координати нашої країни, то стає очевидним, що Росія — єдиний міст між Азією та Європою. Хто стане хазяїном на цьому просторі, стане хазяїном світу». Суперник Б. Єльцина на виборах 1996 р. комуніст Ген-надій Зюганов, незважаючи на своє марксистсько-ленінське виховання, сприйняв містичний погляд євразійства на особливу духовну та місіонерську роль російського народу на величезних просторах Євразії, стверджуючи, що, таким чином, Росія наділена унікальним культурним покликанням та має особливо вигідну географічну основу для лідерства в світі.

Більш тверезий та прагматичний варіант євразійства був висунутий президентом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим. Зіткнувшись у себе в країні з демографічною рівновагою між корінним казахським населенням та російськими колоністами і шукаючи формулу, яка допомогла б дещо послабити тиск Росії щодо політичної інтеграції, Назарбаєв виступив пропагандистом концепції євразійського союзу як альтернативи до безликого та неефективного СНД. Хоча його версії бракувало містичного змісту традиційніших євразійських мислителів і в ній, безперечно, не йшлося про особливу місіонерську роль росіян як лідерів Євразії, вона виходила з тієї передумови, що Євразія (яка в географічному плані визначалась як аналог Радянського Союзу) становить єдине органічне ціле, яке мусить також мати певний політичний вимір.

Спроба надати «близькому зарубіжжю» найвищої пріоритетності в російській гео-політичній думці певною мірою була виправдана в тому розумінні, що певна міра порядку та домовленостей між постімперською Росією й новими незалежними державами з погляду безпеки й економіки була абсолютною необхідністю. Однак сюрреалістичного відтінку надало цій дискусії живуче поняття про те, що в якийсь спосіб (чи це станеться добровільно, внаслідок економічних причин, чи внаслідок відновлення Росією, в кінцевому підсумку, свого втраченого впливу — не кажучи вже про особливу євразійську або слов'янську місію Росії) політична «інтеграція» колишньої імперії є як бажаною, так і реально можливою.

З цього погляду часто згадуване порівняння з ЄС не враховує однієї ключової відмінності: в ЄС, хоч і дозволяється Німеччині мати особливий вплив, там не домінує якась одна держава, що затьмарює всіх інших членів разом за відносними показниками ВНП, населення або території. ЄС не є і правонаступником якоїсь наднаціональної імперії, де ті, хто щойно вирвався з-під її «опіки», мають глибоко вкорінену підозру, що «інтеграція» — це тільки евфемізм для понять «відновлення, підкорення». І навіть за таких обставин неважко собі уявити, якою була б реакція європейських держав, коли б Німеччина офіційно оголосила, що її мета — це зміцнення та поширення своєї провідної ролі в ЄС за аналогією з документом, опублікованим у Росії у вересні 1995 р., який ми цитували вище. Аналогія з ЄС невиправдана ще з одного погляду. Економіка відкритих і досить розвинутих західноєвропейських країн була готова до демократичної інтеграції, і більшість західноєвропейців передбачали від такої інтеграції відчутні економічні та політичні вигоди. Бідніші країни Західної Європи також мали змогу одержати вигоди від отримання значних субсидій. На відміну від цього нові незалежні держави вважають
Росію політичне нестабільною країною, яка все ще плекає імперські амбіції, а в економічному плані може стати перешкодою до їхньої участі в світовому господарстві та доступі до таких необхідних зарубіжних інвестицій.

Спротив московським концепціям «інтеграції» був особливо сильним в Україні. Її лідери швидко усвідомили, що така «інтеграція», а надто у світлі застережень Росії щодо законності української незалежності, в кінцевому підсумку привела б до втрати національного суверенітету. Крім того, жорстке ставлення Росії до нової Української держави (її небажання визнати кордони України, сумніви в правах України на Крим, її наполягання на виключному екстериторіальному контролі над портом Севастополь) надало відродженому українському націоналізмові відчутного антиросійського спрямування. Отже, самовизначення української нації на критичній стадії формування нової держави було відвернуте від її традиційної антипольської або антирумунської орієнтації, а замість цього зосередилося на спротиві намаганням Росії посилити інтеграцію в СНД, створити особливу слов'янську співдружність (з Росією та Бєларуссю) або утворити євразійський союз, намаганням, які Україна тлумачить як імперську тактику Росії.

Рішучість України зберегти свою незалежність дістала підтримку ззовні. Хоча спочатку Захід і передусім Сполучені Штати не одразу усвідомили геополітичну важливість незалежної Української держави, на середину 90-х років як Америка, так і Німеччина стали активними прихильниками її самостійності. В липні 1996 р. міністр оборони США заявив: «Я не можу переоцінити важливість України як незалежної держави для безпеки та стабільності всієї Європи», а у вересні канцлер Німеччини, незважаючи на свою активну підтримку президента Єльцина, пішов ще далі, заявивши, що тепер «Україна має стабільне місце в Європі, з якого її вже ніхто не витіснить... Ніхто вже не зможе поставити під сумнів незалежність та територіальну цілісність України». Американські політики стали визначати американо-українські відносини як «стратегічне партнерство», навмисне використовуючи ту саму формулу, яку застосовували до американо-російських відносин.

Як ми вже відзначали, без України відновлення імперії, поставленої на підвалини чи то СНД, чи то євразійської доктрини, ніколи не відбудеться. Імперія без України буде, зрештою, тільки Росією, але Росією ще більш азіатською та ще більш віддаленою від Європи. Крім того, євразійство не дуже приваблює і нові незалежні держави Середньої Азії,
мало хто з яких прагне нового союзу з Москвою. Узбекистан особливо активно підтримує заперечення України проти будь-якого піднесення СНД до ролі наднаціонального утворення та виступає проти ініціатив Росії, спрямованих на зміцнення СНД.

Інші держави СНД, які також остерігаються Москви, схильні гуртуватися навколо України та Узбекистану, чинячи спротив тискові Москви, що прагне тіснішої політичної та військової «інтеграції». Крім того, майже у всіх нових державах за останні роки поглибилося відчуття національної самосвідомості, і ця свідомість все більшою мірою ототожнювалася з розумінням, що колишня панівна роль Москви була колоніалізмом, і їм слід викорінити його спадщину в усіх її різновидах. Таким чином, навіть Казахстан зі своїм національне неоднорідним населенням приєднався до інших середньоазіатських держав у відмові від кирилиці й замінив її латинською абеткою в тому вигляді, в якому її ще раніше запровадила в себе Туреччина. Фактично на середину 90-х років виник неформальний блок держав, яким непомітно керує Україна і до якого входять Узбекистан,
Туркменістан, Азербайджан, а іноді й Казахстан, Грузія та Молдова, і саме ці держави не дають використовувати СНД як інструмент політичної «інтеграції».

Наполягання України на лише обмеженій та переважно економічній «інтеграції» вплинуло і на поняття «слов'янського союзу», позбавивши його будь-якого практичного значення. Ця ідея, яку пропагують деякі слов'янофіли і яка дістала  підтримку Олександра Солженіцина, автоматично втратила геополітичний сенс, коли її відкинула Україна. Тепер Бєларусь залишилася наодинці з Росією; правда, ця ідея також передбачає можливий розділ Казахстану, де російськомовне населення північних областей потенційно могло б увійти до такого союзу. Зрозумію, що такий варіант неприйнятний для нових лідерів Казахстану і тільки посилив антиросійське спрямування їхніх націоналістичних прагнень. Для Бєларусі слов'янський союз без України означав не що інше, як інкорпорацію до Росії, і таким чином теж розпалив певні почуття націоналістичної відрази.

Ці зовнішні перепони на шляху здійснення політики «близького зарубіжжя» значно посилилися через одну важливу внутрішню перепону: настрої російського народу. Незважаючи на риторику та політичну агітацію в середовищі еліти про високу місію Росії на просторах колишньої імперії російський народ (почасти від утоми, а почасти від здорового глузду) без ентузіазму сприйняв амбітні програми відновлення імперії. Він прагне відкритих кордонів, відкритої торгівлі, свободи пересування та особливого статусу для російської мови. Проте політична інтеграція, а надто якщо вона потягне за собою економічні видатки чи вимагатиме пролити кров, мало кого приваблює. Розпад «союзу» оплакується, і його відновлення вважається бажаним; однак реакція громадськості на війну в Чечні показала, що будь-який політичний курс, який виходить за рамки
застосування економічних важелів та/або політичного тиску, не дістане підтримки народу.

Одне слово, крайня геополітична недоречність пріоритетності політики «близького зарубіжжя» полягала в тому, що Росія була не досить сильна в політичному відношенні для нав'язування своєї волі і не досить приваблива в економічному плані, щоб спокусити нові держави. Тиск Росії лише спонукав їх шукати нових зв'язків із закордоном, насамперед із Заходом, а в деяких випадках — і з Китаєм та провідними країнами мусульманського світу, розташованими на півдні. Коли Росія виступила з погрозами сформувати свій власний військовий блок у відповідь на розширення НАТО, то перед нею постало питання: «З ким?» І відповідь не вселяла великого оптимізму: найімовірніше, що з Бєларуссю та ще, може, Таджикистаном.

Якщо вже на те пішло, нові держави все більшою мірою схильні не довіряти навіть цілком виправданим та необхідним формам економічної інтеграції з Росією, боячись їхніх потенційних політичних наслідків. Водночас ідеї надуманої євразійської місії Росії та слов'янської містики сприяли тільки подальшій її ізоляції від Європи, а в загальнішому плані — від Заходу, поглибивши такий чином пострадянську кризу та відклавши таку необхідну модернізацію і «вестернізацію» російського суспільства в той спосіб, як це зробив Кемаль Ататюрк у Туреччині після розпаду Оттоманської імперії. Таким чином, вибір на користь політики «близького зарубіжжя» запропонував Росії не геополітичне рішення, а геополітичну ілюзію.

Який іще геостратегічний варіант (якщо не спільне лідерство у світі разом з Америкою і не політика «близького зарубіжжя») відкривається перед Росією? Неспроможність прозахідної орієнтації забезпечити бажану глобальну рівність «демократичної Росії», яка була більше гаслом, аніж реальністю, з Америкою розчарувала демократів, а неохоче
визнання того факту, шо реінтеграція колишньої імперії в найкращому разі — справа далекого майбутнього, спонукало деяких російських геополітиків обсмоктувати ідею створення такого собі контральянсу, спрямованого проти позицій Америки в Євразії. На початку 1996 р. президент Єльцин замінив свого орієнтованого на Захід міністра закордонних справ Козирєва досвідченішим, а проте й ортодоксальнішим колишнім комуністичним фахівцем у міжнародних справах Євгеном Примаковим, сферою давніх інтересів якого є Іран та Китай. Деякі російські коментатори висунули припущення, що орієнтація При-макова може прискорити зусилля, спрямовані на створення нової «антигегемоністської» коаліції, яка сформується навколо трьох держав, у геополітичному плані найбільше зацікавлених в ослабленні панівних позицій Америки в Євразії. Кілька перших зарубіжних поїздок та висловлювань Примакова посилили це враження. Крім того, китайсько-іранська торгівля зброєю, а також схильність росіян розвивати співпрацю з Іраном у його зусиллях знайти більший доступ до ядерної енергії, як видавалося, становлять добру основу для тіснішого політичного діалогу, а в кінцевому підсумку, і створення альянсу. Результатом такого розвитку подій, принаймні в теорії, могло стати зближення провідної слов'янської держави світу, войовничішої ісламської держави та найнаселенішої і найпотужнішої азіатської держави і створення в такий спосіб могутньої коаліції.

Необхідним вихідним пунктом для виникнення контральянсу такого зразка мало би бути відновлення двосторонніх китайсько-російських зв'язків, що не здавалося неможливим, з огляду на роздратування політичних еліт обох країн тим фактом, що Америка перетворилася на єдину глобальну наддержаву. На початку 1996 р. Б. Єльцин поїхав до Пекіна, де
підписав декларацію, в якій було засуджено тенденції до глобальної гегемонії, а отже, містився натяк, що обидві держави ладні об'єднатися проти гегемонії Сполучених Штатів. У грудні прем'єр-міністр Китаю Лі Пен перебував у Росії з візитом у відповідь, і обидві держави не тільки знову повторили тезу про те, що не приймають міжнародної системи, «де домінує одна держава», а й схвалили ідею зміцнення альянсів, які на той час існували. Російські коментатори вітали такий розвиток подій, розглядаючи його як позитивне зрушення в глобальному співвідношенні сил та як гідну відповідь зусиллям Америки по розширенню НАТО. Деякі з них навіть зловтішалися, що китайсько-російський альянс дасть Америці достойну відсіч.

Однак коаліція, в якій Росія об'єдналася б як з Китаєм, так і з Іраном, може виникнути тільки тоді, коли Сполучені Штати будуть настільки короткозорі, що одночасно увійдуть у конфлікт і з Китаєм, і з Іраном. Звичайно ж, такого варіанту не можна виключати, а дії американського керівництва в 1995 — 96 рр. майже відповідали теорії про те, що Сполучені Штати нарощують антагонізм як із Тегераном, так і з Пекіном. Проте ані Іран, ані Китай не були готові зробити стратегічний вибір і пов'язати свою долю з Росією, державою і нестабільною і слабкою. Обидві ці країни розуміли, що така коаліція, якщо тільки вона вийде за рамки короткочасної тактики, наразить їх на ризик утратити доступ до розвинутішого світу з його потенційними великими інвестиціями та передовою технологією. Росія мало що могла запропонувати, аби стати справді гідним партнером у антигегемоністській коаліції.

Фактично така коаліція, об'єднана не спільною ідеологією, а тільки антигегемоніст-ськими емоціями, буде, по суті, альянсом третього світу, спрямованим проти найрозвиненіших країн першого світу. Жоден з його членів не досягне значних  результатів, а Китай навряд чи захоче наражатися на ризик утратити вкладені в його економіку величезні інвестиції. Та й для Росії «привид російсько-китайського альянсу значно підвищить імовірність, що вона знову буде відрізана від західних технологій і капіталу», як зауважив один із критично настроєних російських геополітиків. Такий альянс, у кінцевому підсумку, прирік би всіх його учасників (незалежно від того, буде їх двоє чи троє) на тривалу ізоляцію та спільну відсталість.

Крім того, якщо Росія справді захоче сформувати таку антигегемоністську коаліцію, їй доведеться визнати Китай за старшого партнера. Маючи більше населення, яке більше любить трудитися, спроможніше на нововведення і динамічніше, та потенційно плекаючи деякі територіальні претензії до Росії, Китай неминуче зведе Росію на роль молодшого партнера, при цьому не маючи засобів (а може, й бажання) допомогти їй подолати відсталість. Отже, Росія перетворилася б на буфер між Європою, яка розширюється, та схильним до експансії Китаєм.

Нарешті, деякі російські фахівці з міжнародних відносин досить довго плекали надію, що застій у європейській інтеграції, можливі суперечності серед країн Заходу щодо майбутнього НАТО зрештою створять принаймні тактичні можливості для загравання Росії з Німеччиною або Францією, і в обох випадках це завдасть помітної шкоди трансатлантичним зв'язкам Європи з Америкою. Такий погляд навряд чи можна назвати новим, оскільки під час «холодної війни» Москва періодично намагалася розіграти або німецьку, або французьку карту. І все ж деякі московські геополітики небезпідставно розраховували, що застій у європейських справах, імовірно, відкриє тактичні можливості, які можна буде використати на шкоду Америці.

Та це, мабуть, і все, чого можна було б досягти в такий спосіб,— суто тактичні варіанти. І Франція, і Німеччина навряд чи відмовляться від зв'язків з Америкою. Періодичне загравання (особливо з французами), зосереджене на якомусь вузькому питанні, виключити не можна, проте геополітичному розвороту альянсів мав би передувати радикальний переворот у європейській реальності руйнування європейської єдності та трансатлантичних зв'язків. І навіть тоді малоймовірно, щоб європейські держави захотіли розвивати надто всеосяжні геополітичні взаємини з дезорієнтованою Росією.

Таким чином, жоден з варіантів контральянсу, в кінцевому підсумку, не пропонує життєздатної альтернативи. Розв'язання нових геополітичних дилем Росії треба шукати не в контральянсі. Не буде воно також знайдене ані в ілюзії рівноправного стратегічного партнерства з Америкою, ані в спробах створити якусь політичне та економічно «інтегровану» структуру на теренах колишнього Радянського Союзу. Всі вони далекі від єдиного варіанту, який можливий для Росії.
 

 ДИЛЕМА ЄДИНОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ

Єдиний реальний геостратегічний варіант для Росії — варіант, який дозволить їй відігравати реалістичну міжнародну роль, а також побільшить можливості самоперетворення та суспільної модернізації — це шлях до Європи. І не просто до якоїсь Європи, а Європи трансатлантичної, де розширюються ЄС і НАТО. Як ми бачили в розділі третьому, така Європа нині формується і, ймовірно, вона збереже тісні зв'язки з Америкою. Це саме та Європа, до якої Росія муситиме увійти, якщо вона хоче уникнути небезпечної геополітичної ізоляції.

Росія надто слабка, щоб бути партнером Америки, але все ще наяго сильна, щоб просто бути її клієнтом. Якщо Америка не посприяє створенню ситуації, яка переконає   росіян, що найкращий варіант для їхньої країни — це зміцнення органічних зв'язків із трансатлантичною Європою, то це, ймовірно, перетвориться на проблему. І хоча утворення довгострокового російсько-китайського та російсько-іранського стратегічного альянсу малоймовірне, для Америки, очевидно, дуже важливо уникати політичних дій, які могли б відвернути Росію від оптимального геополітичного вибору. Таким чином, наскільки можливо, стосунки Америки з Китаєм та Іраном повинні будуватися з урахуванням їхнього впливу на геополітичні розрахунки Росії. Увічнення ілюзій стосовно великих геостратегічних варіантів може лише затримати історичний вибір, який Росія має зробити, аби покласти край своїй глибокій недузі.

Лише така Росія, яка охоче прийме нові європейські реальності (як економічні, так і геополітичні), зможе дістати внутрішню вигоду від зростання масштабів трансконтинентального європейського співробітництва в галузі торгівлі, зв'язку, інвестицій, освіти. Отже, участь Росії в Раді Європи — це крок у дуже правильному напрямку. Це перша ластівка подальших організаційних зв'язків між новою Росією та Європою, яка зростає. З цього також випливає, що коли Росія піде далі цим шляхом, у неї не залишиться іншого вибору, крім як повторити шлях, обраний постоттоманською Туреччиною, коли вона вирішила відмовитися від імперських амбіцій і свідомо стала на шлях модернізації, європеїзації та демократизації.

Жоден інший варіант не дасть Росії тих переваг, які вона одержить від сучасної багатої й демократичної Європи, пов'язаної з Америкою. Європа і Америка не загрожуватимуть Росії, якщо Росія буде неекспансіоністською національною і демократичною державою. Вони не мають до Росії територіальних претензій, які раніше або пізніше може висунути
Китай. Не мають вони і спільного з нею кордону, нестабільного та потенційно конфліктного, а саме таким є етнічно й територіальне нестабільний кордон Росії з мусульманськими країнами Півдня. Усе якраз навпаки: для Європи, як і для Америки національна й демократична Росія є бажаним у геополітичному плані утворенням, джерелом стабільності в нестійкому євразійському комплексі.

Отже, вибір на користь Європи та Америки (який дасть Росії відчутні переваги) ставить перед нею дилему: по-перше, їй доведеться зректися свого імперського минулого, а по-друге, погодитися на розширення Європою співпраці в галузі безпеки та політики з Америкою. Перша вимога означає пристосування до геополітичного плюралізму, який став переважати на просторах колишнього Радянського Союзу. Таке пристосування не виключає економічного співробітництва, яке, ймовірно, орієнтуватиметься на модель колишньої європейської зони вільної торгівлі, але в ньому не буде місця для обмеження політичного суверенітету нових держав — і то з тієї простої причини, що вони цього не бажають. Тут найважливіше, щоб Росія ясно й недвозначно прийняла факт незалежного існування України, її кордонів та її відмінної національної ідентичності.

З другим аспектом дилеми Росії буде, мабуть, ще важче змиритися. Відносини реальної співпраці з трансатлантичною спільнотою не можуть виходити з передумови, що ті демократичні держави Європи, які бажають бути її частиною, виключатимуться з цього процесу, якщо цього захочеться росіянам. Розширення цієї спільноти не слід штучно
прискорювати і, безперечно, його не слід пропагувати на антиросійській хвилі. Однак його не можна і не слід зупиняти на догоду політичним примхам, які віддзеркалюють застаріле уявлення про відносини безпеки в Європі. Демократична Європа має право вільно розширятися, це безконечний історичний процес, який не втиснеш у політичне визначені довільні географічні рамки.

Для багатьох росіян дилема цієї однієї альтернативи може спочатку і протягом ще деякого часу здаватися складною для розв'язання. Вона вимагатиме великої політичної волі, а також, можливо, видатного лідера, здатного зробити вибір та запропонувати концепцію демократичної, національної, справді сучасної та європейської Росії. Такого може ще довго не статися. Подолання посткомуністичної та постімперської кризи вимагатиме не тільки більше часу, ніж у випадку з посткомуністичними перетвореннями Центральної Європи, а й появи далекоглядного і стабільного політичного керівництва. Поки що російського Ататюрка не видно. І все ж, у кінцевому підсумку, росіянам доведеться погодитися, що національне визначення нової Росії — це акт не капітуляції, а визволення'. Вони повинні будуть визнати, що сказані Єльциним у Києві в 1990 р. слова про неімперське майбутнє для Росії були абсолютно доречними. Бо й справді, неімперська Росія і далі буде великою євразійською державою з найбільшою у світі територією.

За будь-якого розвитку подій нове усвідомлення того, «що таке Росія і де вона розташована, ймовірно, формуватиметься в кілька етапів, і протягом цього часу Захід має зберігати мудрість і твердість. Америка й Європа повинні допомогти в цьому Росії. Вони повинні запропонувати їй не тільки окрему угоду або хартію з НАТО; вони повинні також розпочати разом з Росією процес вивчення проблем формування трансконтинентальної системи безпеки та співпраці, яка піде значно далі розмитої структури Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). А якщо Росія зміцнить свої внутрішні демократичні інститути та досягне відчутного прогресу в економічному розвиткові, опертому на вільний ринок, не слід відкидати і її тіснішу взаємодію з НАТО та ЄС.

Водночас для Заходу (і передусім для Америки) не менш важливо здійснювати політику, яка підкреслюватиме значення дилеми єдиної альтернативи для Росії. Політична та економічна стабілізація нових пострадянських держав — це значний фактор, який підсилюватиме необхідність історичного переосмислення Росією своєї ролі та суті. Звідси випливає, що підтримка Заходом нових пострадянських держав (тобто гео-політичного плюралізму на теренах колишньої радянської імперії) має бути невід'ємною частиною його політики, спрямованої на те, щоб заохотити Росію недвозначно зробити вибір на користь європейського варіанту. Серед цих держав особливе геополітичне значення мають три: Азербайджан, Узбекистан та Україна.

Незалежний Азербайджан може послужити кордоном для доступу країн Заходу до багатого на енергоносії басейну Каспійського моря та Середньої Азії. І навпаки, підкорений Азербайджан означатиме, що Середня Азія може бути відрізана від зовнішнього світу і таким чином стане політичне вразлива до реінтеграційного тиску з боку Росії. Узбекистан, національне найжиттєздатніша та найгустіше населена країна Середньої Азії, становить головну перешкоду на шляху відновлення будь-якого контролю Росії над цим регіоном. Його незалежність — критично важлива для виживання інших середньоазіатських держав, і він найменш вразливий до російського тиску.
 
Проте Україна для нас найважливіша. В міру того як розширюватимуться ЄС і НАТО, Україна рано чи пізно стане перед вибором: вступати їй чи не вступати до цих організацій. Щоб зміцнити свій самостійний статус, Україна, ймовірно, захоче приєднатися до обох організацій, коли почне межувати з країнами, що є учасниками ЄС та НАТО, і коли внутрішні перетворення самої України дозволять їй претендувати на членство. Хоча на це знадобиться чимало часу, для Заходу вже не так і рано (далі зміцнюючи зв'язки з Києвом у галузі економіки та безпеки) визначити десятиліття з 2005-го по 2015 рік як реалістичні часові рамки для початку поступової інтеграції України і в такий спосіб послабити побоювання українців, що розширення Європи зупиниться на польсько-українському кордоні.

Росія, незважаючи на свій опір, імовірно, примириться з розширенням у 1999 р. НАТО на кілька центральноєвропейських держав, оскільки культурний та соціальний розрив між Росією й Центральною Європою після падіння комунізму дуже поглибився. Натомість Росії буде незрівнянно важче примиритися з приєднанням України до НАТО, адже зробити це буде рівнозначно визнанню, що доля України більше органічно не пов'язана з долею Росії. І все ж, якщо Україна виживе як незалежна держава, вона муситиме стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, а якщо вона стане частиною Центральної Європи, то їй доведеться повною мірою взяти участь у зв'язках Центральної Європи з НАТО та Європейським союзом. Якщо згодом і Росія погодиться на ці зв'язки, це означатиме, що й вона вирішила увійти до Європи. Незгода Росії буде рівнозначна тому, що вона відмовиться від Європи на користь своєї особливої «євразійської» ідентичності.

Ключовий момент, про який слід пам'ятати,— це те, що Росія не може увійти до Європи, якщо там не буде України, тоді як Україна може бути в Європі і без того, щоб Росія належала до Європи. За умови, що Росія таки захоче пов'язати свою долю з Європою, приєднання України до європейських структур, які розширяються, в кінцевому підсумку відповідає й інтересам Росії. Більше того, зв'язки України з Європою можуть стати поворотним пунктом для самої Росії. Проте це також означає, що вирішальний момент у стосунках Росії з Європою ще не настав — вирішальний у тому розумінні, що вибір України на користь Європи виведе на передній план необхідність для Росії вирішувати, якою буде наступна фаза її історії: чи й вона увійде до Європи, чи стане євразійським ізгоєм, не належачи фактично ані до Європи, ані до Азії і загрузнувши в конфліктах у своєму
близькому зарубіжжі.

Слід сподіватися на те, що відносини співробітництва між Європою, що розширюється, та Росією зрештою перетворяться із формальних двосторонніх стосунків на органічніші зв'язки в галузі економіки, політики й безпеки. У такий спосіб протягом перших двох десятиліть наступного сторіччя Росія, можливо, дедалі більшою мірою ставатиме невід'ємною частиною Європи, яка охоплюватиме вже не тільки Україну, а й сягатиме Уралу і навіть далі. Зв'язки чи навіть певна форма членства Росії в європейських  трансатлантичних структурах, у свою чергу, може відкрити туди двері для трьох кавказьких країн — Грузії, Вірменії та Азербайджану, які так палко прагнуть увійти в Європу.

Годі передбачити, як швидко зможе рухатися цей процес. Проте одне не викликає сумніву: він піде швидше, якщо буде сформована геополітична ситуація, яка заохотить Росію просуватися в цьому напрямі і водночас дозволить їй відкинути інші спокуси. І чим швидше Росія простуватиме до Європи, тим швидше «чорна діра» в Євразії заповниться суспільством, яке ставатиме все сучаснішим і демократичнішим. Прийняти дилему єдиної альтернативи — це для Росії вже не справа геополітичного вибору, а проблема усвідомлення імперативів виживання.