Реферат на тему:

ЯК ЛЮДИНА

ПІЗНАЄ ВСЕСВІТ

Науковий стиль мислення і науковий підхід до ви­вчення явищ природи. Кожна епоха в розвитку приро­дознавства характеризується певним підходом до ви­вчення й розуміння природних явищ, певним стилем наукового мислення.

Так, наприклад, в епоху панування класичної фізи­ки, яка досягла найбільшого розквіту на кінець XIX сто­річчя, цей підхід характеризувався прагненням звести всю різноманітність світових процесів і явищ до меха­нічного руху, до суто механічних закономірностей. Уче­ні тієї епохи були глибоко переконані в тому, що будь-яке явище в принципі може бути розраховане з абсолют­ною точністю, що можуть бути точно передобчислені і будь-які, скільки завгодно віддалені його наслідки. Це був так званий механістичний детермінізм — уявлення про те, що всі майбутні події однозначно визначені наперед умовами, що існують у даний момент. Вважало­ся також, що на будь-яке питання, поставлене природі, можна дістати певну однозначну відповідь типу «так» чи «ні». Можливість будь-яких випадкових подій пов­ністю відкидалась.

Однак подальший розвиток природознавства перекон­ливо показав неправомірність таких уявлень і сприяв утвердженню діалектико-матеріалістичних поглядів на світ.

Чим же характеризується сучасний науковий стиль мислення, сучасний підхід до вивчення і розуміння явищ природи, що відповідає вашій епосі науково-технічної революції?

Одним з основних принципів, які сформувалися в процесі розвитку природознавства у XX сторіччі і які становлять методологічний фундамент сучасної науки, є впевненість у тому, що результати дослідницької ді­яльності відображають реальні властивості об'єктивного І світу, а не є наслідком уяви вчених або їх суто суб'єктивних відчуттів. При цьому критерієм істинності науко­вих теорій є їх відповідність реальній дійсності, що перевіряється практикою.

Найважливіша риса наукового стилю мислення — чітке розуміння нескінченного розмаїття і якісної не­вичерпності навколишнього світу, розуміння того, що наші знання про світ мають характер відносних істин. Природа завжди складніша за наші уявлення про неї і її вивчення завжди підноситиме нам несподівані сюр­призи.

Сучасний учений-матеріаліст розуміє, що зміна нау­кових уявлень, їх уточнення і поглиблення в ході науко­вого пізнання є невід'ємною властивістю справжньої науки, що на зміну розв'язаним проблемам приходитимуть нові, ще складніші, і так буде завжди, тому що світ нескінченно різноманітний. Ідеал завершеного знання, що відображав дух класичної науки, поступився місцем ідеалу нескінченного пізнання.

«Для матеріаліста,— наголошував В. І. Ленін,— світ багатший, живіший, різноманітніший, ніж він здається, бо кожний крок розвитку науки відкриває в ньому нові сторони» '.

Ще одна надзвичайно важлива риса сучасного науко­вого діалектико-матеріалістичного підходу до пізнання

навколишнього світу — переконаність у тому, що всі без винятку явища природи і суспільства мають природні причини і підпорядковуються природним закономірно­стям. Ця переконаність грунтується на всьому колосаль­ному практичному досвіді вивчення навколишнього сві­ту і історії людського суспільства. А звідси випливає найважливіший висновок про принципову пізнаванність усіх явищ, що відбуваються в світі.

Науковий підхід до розуміння світу нерозривно пов'язаний також з умінням тверезо оцінювати обстановку. Наука не всесильна, вона не може негайно розв'язувати всі завдання і проблеми, що виникають, і не робить таємниці з того, що вона чогось ще не знає,— вона у по­стійному пошуку нових рішень. Учені розуміють, що можливе й здійсненне, а що у принципі неможливе і нездійсненне, оскільки суперечить надійно встановле­ним фундаментальним законам природи, наприклад, створення матеріальних об'єктів з нічого чи здійснення вічного двигуна. В той же час вчені вміють відрізняти від принципово нездійсненного те, що практично недо­ступне у даний момент, але може бути досягнуте в май­бутньому.

Ще одна істотна риса сучасного наукового підходу до пізнання світу — уявлення про те, що в природі немає абсолютної визначеності наперед. Існує об'єктивна ви­падковість. Однак випадкові події і явища також під­порядковуються об'єктивним закономірностям — стати­стичним.

До характерних особливостей сучасної науки (йдеть­ся у даному випадку про радянську науку) належить і її тісний зв'язок з філософією діалектичного матеріа­лізму.

Таким чином, для сучасного природознавства харак­терний динамічний підхід до вивчення природи, чітке розуміння справжнього характеру природних явищ, не­скінченного розмаїття навколишнього світу, відносності

будь-якого досягнутого рівня знань, необхідності безна­станного пошуку нового, глибоке усвідомлення діалек­тичного характеру процесу наукового пізнання.

Ці принципи е істотними не тільки для наукової, а й будь-якої практичної діяльності сучасної людини.

Методичні міркування. Важливо наголосити на тому, що стиль сучасного наукового мислення, наукового під­ходу до пізнання навколишнього світу і його явищ докорінно відрізняється від релігійного.

При цьому, оскільки основоположні фундаментальні уявлення релігії з часом практично не змінюються, не зазнав ніяких істотних змін і «релігійний комплекс», про який йшлося на початку книжки, а також відповідний йому релігійний стиль мислення.

Оволодіння науковим стилем мислення, науковим підходом до осмислення дійсності — необхідна умова формування послідовного, атеїстичного, діалектико-матеріалістичного світогляду. І на цей бік питання у робо­ті з атеїстичного виховання школярів слід звертати найсерйознішу увагу.

А для того щоб виробити справді науковий стиль мислення, навчитися сприймати навколишню дійсність з наукових позицій, потрібне активне освоєння досвіду наукового пізнання світу, його всебічне осмислення з по­зицій діалектико-матеріалістичної філософії.

Саме ця обставина вимагає детального розгляду в на­шій книжці питань, пов'язаних з методологією сучас­ного наукового дослідження.

Пізнаванність світу. Коли людина починала на нашій планеті свою творчу діяльність, у її розпорядженні не було нічого, крім землі, води, повітря і тих живих орга­нізмів, до появи яких призвів саморозвиток тваринного й рослинного світу. Багато сторіч потрібно було для того, щоб з цих вихідних продуктів створити те велике різноманіття предметів й об'єктів, яке становить мате­ріальний фундамент сучасної цивілізації. І в основі цього

творчого процесу лежав процес пізнання людиною нав­колишнього світу і його закономірностей.

Матеріальний світ нескінченно різноманітний, без­межний також процес його пізнання. Оскільки всі без винятку явища природи мають природні причини і під­порядковуються натуральним закономірностям, то ці причини в принципі можуть бути виявлені і пізнані людиною.

Однак історія знає багато випадків, коли деякі вчені висловлювали песимістичні погляди щодо перспектив і можливостей подальшого розвитку науки, її здатності розв'язувати ті чи інші завдання. Наприклад, давньо­грецький філософ-ідеаліст Платон, ілюструючи уявлення про непізнаванність навколишнього світу, навів образ печери, на стіни якої промені світла відкидають лише тіні різних предметів. Тіні — це все, що може спостері­гати людина, і їй ніколи не осягнути сутності тих пред­метів, які ці тіні відкидають.

Час від часу з'являлись судження про неможливість розв'язання тих чи інших конкретних проблем, які по­ставали перед ученими в процесі вивчення космічних явищ. Типовим прикладом такого роду е наведене в під­ручнику з астрономії твердження буржуазного філософа Огюста Конта, який заявив, що ніколи і ніяким спосо­бом людина не зможе довідатись про хімічний склад Сонця і зірок. Однак не минуло й двох десятиліть, як відкриття спектрального аналізу показало повну неспро­можність подібної точки зору.

І це — типовий приклад! За всяким разом розвиток науки долав межі, що здавалися нездоланними.

Коли можливості якогось методу дослідження вияв­ляються вичерпаними, то рано чи пізно розробляються нові, досконаліші й ефективніші методи, завдяки яким учені дістають інформацію про такі сфери природних явищ, які раніше були недоступні для дослідження.

Постійне вдосконалення способів пізнання особливо

добре можна простежити на прикладі астрономії. Про­тягом сторіч астрономія була оптичною наукою. З усієї багатющої сукупності електромагнітних випромінювань, що пронизують космічний простір, дослідники Всесвіту могли вивчати тільки видиме світло.

І хоч в атмосфері Землі, крім «оптичного вікна», існує ще й «радіовікно», аж до кінця першої половини XX сторіччя космічні радіохвилі не вивчалися, незва­жаючи на те, що радіо було винайдене на самому почат­ку нашого століття. Це пояснюється тим, що енергія космічного радіовипромінювання мізерно мала, а при­ймальні прилади, достатньо чутливі для його реєстра­ції, з'явилися тільки після закінчення другої світової війни.

Радіоастрономічні дослідження одразу набагато роз­ширили можливості вивчення космічних процесів і за порівняно короткий час дали безліч унікальних відомо­стей про Всесвіт. Радіохвилі добре проходять крізь між­зоряне середовище і тому містять інформацію про такі космічні об'єкти, від яких світлові промені до нас не доходять. Крім того, космічне радіовипромінювання дуже в багатьох випадках пов'язане з бурхливими фі­зичними процесами, що відбуваються в різних куточках Всесвіту. А саме такі процеси становлять найбільший інтерес для науки.

За останні роки завдяки розвитку космічної техніки астрономія перетворилася на всехвильову науку. Зо­крема, дуже цікаві дослідження в інфрачервоних, уль­трафіолетових і рентгенівських променях проводились на радянських пілотованих станціях «Салют», а та­кож на радянських і американських штучних супут­никах Землі. Особливо цінні відомості були здобуті в рентгенівському і гамма-діапазонах електромагнітних хвиль.

Якісно нові горизонти пізнання відкриває й поєд­нання нових методів з тими, які існували раніше. Наприклад, розв'язання багатьох проблем, пов'язаних з вивченням космічних явищ, значно полегшується в ре­зультаті паралельних оптичних, радіоастрономічних і космічних досліджень, порівняння даних, здобутих різними методами. Зокрема, тільки за цієї умови можна зрозуміти фізичну сутність ряду спостережень, викона­них з космічних орбіт.

Аналогічні приклади неухильного розширення можливостей наукового пізнання можна навести і з галузі фізики, де створення дедалі потужніших прискорювачів елементарних частинок дає змогу проникати у потаємні сфери мікросвіту.

Вся історія розвитку фізики, астрономії, а також інших природничих наук переконливо свідчить про без­межні можливості людського пізнання, про те, що в міру виникнення тих чи інших наукових завдань рано чи пізно людина знаходить і методи їх розв'язання.

Діалектика наукового пізнання. Сучасні захисники релігії прагнуть створити враження, що науці властива неповнота, що вона не може дати досить глибоких знань про світ.

«Міцна 1 надійна основа для науки недосяжна,— твер­дить католицький філософ І. Бохенський у своїй книжці «Шлях до філософських роздумів», виданій у Фрейбурзі в 1960 p.— Оскільки наукові знання уточнюються і по­глиблюються, науковий метод пізнання ненадійний»'.

О. О. Осипов, діяч руської православної церкви, .який порвав з релігією, розповідав, що в бесідах з ним деякі керівники руського православ'я не раз говорили про те, що науці довіряти не можна, оскільки наукові уявлення змінюються.

Такими є твердження сучасних богословів. А яка ж дійсність? Чи змінюються з часом наукові уявлення?

Так, у міру відкриття нових фактів змінюються. Особли­во часто це відбувається в наш час — епоху науково-технічної революції, надзвичайно бурхливого розвитку природознавства.

Проте, чи означає це, що захисники релігії мають рацію, чи, навпаки, змінюваність наднових уявлень го­ворить про силу науки, про її необмежену здатність дедалі глибше пізнавати навколишній світ?

Аналізуючи закономірності наукового пізнання, В. І. Ленін у своїх «Філософських зошитах» визначив головну, основоположну рису людської діяльності з ви­роблення нових знань дуже точною і місткою формулою: «Істина є процес» '.

Якби процес пізнання завершувався на стадії спо­стережень, то в людини могли б складатися неправиль­ні, хибні уявлення про довколишній світ. Проте, як ми бачили, спостереження — лише перший ступінь пізнан­ня. Дані, здобуті шляхом спостережень, узагальнюються й переробляються в результаті дії мислення, що витлу­мачує, інтерпретує ці дані й створює для їх пояснення різні ідеї, гіпотези і теорії.

Таким чином, процес розвитку науки — це рух люд­ського пізнання до абсолютної істини через нескінчен­ний ряд розширюваних і поглиблюваних відносних істин.

Щоб переконатися в тому, що змінюваність наукових уявлень не є свідченням немічності науки, її недостовірності, її нездатності проникнути в глибинну сутність явищ, як це твердять сучасні захисники релігії, спробує­мо з'ясувати, чому і як відбуваються найістотніші, кар­динальні зміни наукових уявлень, що спричинюють докорінну зміну бачення світу — наукові революції.

Розвиток науки, наших знань про світ — це діалек­тичний процес, це нескінченний ланцюг послідовних наближень, кожне з яких виправляв й доповнює попередні уявлення.

Не тільки матеріальний світ, а й будь-який реальний об'єкт, чи то зірка чи галактика, електрон чи атом, не­вичерпні.

Тому наукове пізнання не може охопити одразу об'єкт, що нас цікавить, у всій безлічі його зв'язків і від­ношень. Єдиний реальний шлях вивчення навколишнього світу — це метод послідовних наближень, неухильне й наполегливе розширення і поглиблення наших знань. Перефразовуючи ленінські слова, можна визначити наукове пізнання як рух до абсолютної істини через ряд істин відносних.

«Кожний ступінь у розвитку науки,— писав Кант,— додає нові зерна до цієї суми абсолютної істини, але межі істини кожного наукового положення відносні, будучи то розсовувані, то звужувані дальшим зростан­ням знання».

І в іншому місці:

«...Ми будемо наближатися до об'єктивної істини все більше й більше (ніколи не вичерпуючи її)...».

При цьому Кант особливо підкреслював, що «межі наближення наших знань до об'єктивної, абсолют­ної істини історично умовні, але безумовне існування цієї істини, безумовне те, що ми наближаємось до неї».

Аналіз і осмислення фактів приводять до побудови гіпотез — теоретичних конструкцій, покликаних зв'язати всі відомі факти в єдину систему, пояснити їх з єдиної точки зору.

Але гіпотеза — це тільки перше наближення до дійс­ності, оскільки вона звичайно будується на обмеженій

кількості фактів. Гіпотеза — це швидше робочий інстру­мент, що дає змогу впорядкувати вивчення проблеми, організувати дальший науковий пошук, зокрема визна­чити шляхи виявлення нових додаткових фактів, здатних поглибити наше знання в даній галузі.

У результаті подальших досліджень, а інколи прогре­су в суміжних областях природознавства відкриваються нові, невідомі раніше факти. Якась їх частина може добре вкладатися в існуючу гіпотезу, сприяючи її уточ­ненню й поглибленню. Але деяким фактам дати задо­вільне пояснення в межах діючої гіпотези не вдається. Можуть бути також виявлені факти, що вступають з нею у пряму суперечність.

Це приводить до перегляду існуючої гіпотези, її видозмінення і узагальнення для того, щоб вона охопила всі відомі факти — і старі, і нові. В якихось випадках від первинної гіпотези доводиться навіть повністю від­мовлятися.

Відзначаючи роль гіпотез у розвитку природознав­ства, Ф. Енгельс писав: «Формою розвитку природознав­ства, оскільки воно мислить, е гіпотеза. Спостереження відкриває який-небудь новий факт, що робить неможли­вим старий спосіб пояснення фактів, належних до тієї самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яка спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший дослідний матеріал приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє другі, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому вигляді закон. Коли б ми захотіли чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для закону, то це означало б припинити доти мисляще дослідження, і вже через одне це ми ніколи не дістали б закону».

Після ряду послідовних кроків, послідовних удоско­налень гіпотеза перетворюється в теорію, яка охоплює на основі надійно встановлених природних закономірно­стей велике число фактів і яка здатна передбачати нові факти, ще невідомі.

Таким чином, відповідність наукових уявлень ре­альній дійсності досягається поступово, і вона є завжди лише частковою й неповною, бо навіть найдосконаліша наукова теорія не може у всіх відношеннях відповідати явищам, що їх вона описує.

З іншого боку, жодна наукова теорія, яке б широке коло явищ вона охоплювала, не може бути «істиною в останній інстанції». В нескінченно різноманітному сві­ті завжди існуватимуть явища, «розташовані» за межа­ми цього кола.

Оскільки світ є нескінченно різноманітним, то ніякий фактично досягнутий рівень знань не гарантує від виникнення нових фактів і нових запитань. Швидше навпаки. І, мабуть, мав рацію один стародавній мудрець, який сказав, що, чим ширшим є коло наших знань, тим більша і лінія дотику з невідомим.

Тому, яким би не був великим обсяг існуючих знань, перед ученими завжди стоїть і стоятиме питання: «Чого ми ще не знаємо?»

Відкриття явищ, що лежать за межами застосовності тієї чи іншої наукової теорії, приводить до побудови більш загальної теорії, яка в змозі охопити як поперед­ні факти, так і нові. При цьому колишнє знання не відкидається цілком. Відкидаються тільки «помилки», підтверджені ж досвідом наукові теорії, що існували раніше, в межах своєї застосовності зберігаються. Але ці межі визначаються чіткіше. А попередні теорії вклю­чаються як часткові чи граничні випадки в нові, більш загальні теорії. Це положення, яке дістало назву прин­ципу відповідності, є одним з наріжних каменів мето­дології наукового пізнання.

В основі будь-якої наукової теорії лежить дослід, вивчення реальних властивостей навколишнього світу. Ніяка теорія, що претендує на правильне відображення реальних явищ, не може бути незалежною від дос­ліду.

Однак у деяких випадках логічні побудови і мате­матичні викладки настільки далеко відводять теорію від вихідних фактів, що виникає ілюзія виникнення й існу­вання теорії самої по собі, незалежно від реального світу.

Англійський мислитель Бертран Рассел якось ска­зав: математики звичайно говорять так — якщо правиль­но те, то правильно й це; таким чином, математики ніколи не знають, про що вони говорять, і чи правильно те, про що вони говорять. Зрозуміло, Бертран Рассел дещо згустив фарби. Проте беззаперечним є одне: біль­шість теоретичних побудов і не тільки в математиці, а й у фізиці, і в астрофізиці конструюються саме за тим самим формально-логічним принципом, про який згадав Рассел. Логічна машина має завидну здатність перероб­ляти будь-яку закладену в неї інформацію незалежно від того, чому саме вона відповідав у реальній дійс­ності.

Помилкове уявлення про незалежність теорії від об'єктивного світу посилюється тією обставиною, що в ряді випадків теоретичні конструкції, незважаючи на свою складність, багатоступінчастість і абстрактний ха­рактер, дають правильні результати, підтверджувані практикою.

З точки зору деяких буржуазних філософів, теорія, якщо тільки вона логічно несуперечлива, є непогріши­мою. І якщо висновки такої теорії при дослідній пере­вірці не збігаються з дійсністю, то причина таких незбі-гів може полягати тільки в погрішностях досліду, але ні в якому разі не у вадах теорії. Логічно несуперечлива теорія не може піддаватися сумніву.

Подібної ідеалістичної точки зору додержуються не тільки філософи-ідеалісти, але й деякі природодослідни­ки на Заході. Так, англійський астроном Е. Мілн заявив, що він вислуховуватиме тільки ті зауваження своїх критиків, що стосуються суто математичного боку його теорії. Така заява стала прямим наслідком філософської позиції Мілна, викладеної ним у книжці «Християнська ідея бога». Дослід повинен зайняти підпорядковане ста­новище, твердив він, і відповідати картині Всесвіту, яку ми можемо вивести чистим розумом.

Інший англійський учений — відомий фізик А. Бддінгтон вважав, що всі закони природи нібито можна вивести без допомоги досліду, виключно шляхом логіч­них міркувань, на основі чистого розуму.

Справді, в ході теоретичних досліджень учені вису­вають ті Чи інші передбачення і припущення. А потім теоретичним шляхом з них виводяться всілякі можливі наслідки. Але справа у тому, що в основі таких вихід­них припущень завжди лежать або вже існуючі, переві­рені на досліді теоретичні уявлення, або конкретні реальні факти. А здобуті висновки в свою чергу за до­помогою спостережень й експериментів зіставляються з існуючим у природі станом речей. Тому було б непра­вильним твердити, що фізики і астрономи «не знають, про що вони говорять».

Будь-які теоретичні побудови тільки тоді мають на­укову цінність, коли вони прямо або посередньо пов'я­зані з реальною дійсністю, відображають об'єктивні властивості навколишнього світу. І про цей зв'язок не можна забувати ніколи.

Все, про що тільки-но говорилося, переконливо пока­зує повну безпідставність звинувачення, яке сучасні релігійні теоретики кидають науці, звинувачення в недостовірності й неповноті наукових знань, що спираєть­ся на мінливість наукових уявлень. Ми переконалися, що ця мінливість насправді відбиває поступальний рух

науки, її дедалі глибше проникнення в сутність — рух од відносних істин до абсолютної.

Практика — критерій істини. З точки зору діалектич­ного матеріалізму вищим критерієм істинних наукових знань є практика, практична діяльність людей у найширшому значенні цього слова. Справедливість і дієвість цього критерію всебічно перевірена всією історією роз­витку науки й людського суспільства; Коли б наука давала нам неправильні, викривлені уявлення про при­роду і її закономірності, людина не могла б здійснити жодного технологічного процесу, не могла б створити жодної машини, не могла б розв'язати жодного завдан­ня, пов'язаного з необхідністю розуміння природних явищ. «Від живого споглядання,— зазначав В. І. Ле­нін,— до абстрактного мислення і від нього до практи­ки — такий є діалектичний шлях пізнання істини, пі­знання об'єктивної реальності» І.

Практика багатоманітна і в різних конкретних умо­вах може виступати в різних формах. Висновки науки можуть перевірятися спостереженнями, експеримента­ми, а також застосуванням цих висновків у виробничих і технологічних процесах, у конструкціях приладів, ме­ханізмів, машин, апаратів та інших технічних пристро­їв і виробів.

Які ж конкретні форми критерію практики є в науці про Всесвіт? Через дистанційний характер астрономіч­них досліджень безпосередня практична перевірка тих чи інших висновків астрономічної теорії дуже утрудне­на, а в більшості випадків і нездійсненна.

Як відомо, астрономічні дослідження охоплюють величезний простір радіусом близько 10—12 млрд. св. років. Між тим донедавна сфера практичного застосу­вання астрономічних знань була обмежена межами Землі. Та й застосування це по суті зводилося до розв'язан­ня ряду завдань навігації і геодезії, а також до вимірю­вання часу. У цій сфері земна практика добре підтвер­дила надійність астрономічних даних, їх використання приводило до бажаних результатів.

Ще однією сферою, де справедливість астрономічних теорій могла бути підтверджена і підтверджувалася спо­стереженнями, була небесна механіка, чи, як її зараз називають, теоретична астрономія. Передбачені небес­ною механікою астрономічні явища — появи періодич­них комет, затемнення Місяця і Сонця, збурення в русі планет і обчислені з урахуванням цих збурень їх май­бутні розміщення на небі — відбувалися саме так і тоді, як це було розраховано.

З розвитком астрофізики в сферу людської практики почали залучатися результати вивчення фізичних про­цесів, що проходять у Всесвіті. Результати ці впрова­джувались у фізичну практику і тим самим проходили ретельну перевірку, а те, що за їх допомогою діставала фізика, з часом виходило в життя і апробувалося вже загальнолюдською практикою.

Так, термоядерна теоретична модель джерела соняч­ної енергії, побудована на основі астрономічних спосте­режень Сонця, яка міцно увійшла в теоретичну фізику, реалізувалася потім у пристроях для здійснення термо­ядерних вибухів, а нині склала теоретичну основу конструювання керованих термоядерних реакторів, що обіцяють у недалекому майбутньому черговий технічний переворот в енергетиці.

Аналогічна історія мала місце з відкриттям четверто­го стану речовини — плазми, яке також пов'язане з до­слідженнями Сонця. Вивчивши цей стан, фізики не тільки розробили теорію плазми, а й дали їй вихід у практику. Газосвітні лампи, плазмові пальники для зварювання, плазмові двигуни для космічних апаратів, плазмові магнітогідродинамічні генератори — ось дале-

ко не повний перелік технічних пристроїв, у яких тео­рія плазмових явищ пройшла практичну перевірку. Плазма працює і в знаменитих «Токамаках» — прообра­зах майбутніх термоядерних реакторів.

Треба зазначити, що паралельно відбувається і зво­ротний процес: запозичені з науки про Всесвіт нові фізичні уявлення й ідеї, пройшовши через «горнило» фізики, знову повертаються в астрономію, допомагаючи глибше зрозуміти природу фізичних явищ, що відбува­ються у космосі.

Нарешті, поява космонавтики і космічної техніки відкрила новий етап у розвитку практичної діяльності людства — етап безпосереднього залучення космічних явищ у сферу людської практики. Вперше в історії зем­ної цивілізації сфера діяльності людей, у тому числі й практичного застосування наукових знань, переросла земні межі і охопила простір Сонячної системи. Тепер наукові уявлення про закономірності різних космічних процесів дістають застосування при конструюванні різ­них космічних апаратів, обчисленнях їх руху, при роз­робці програм наукових досліджень і експерименту на космічних орбітах, а значить, перевіряються критерієм практики безпосередньо у космосі.

Однак і в епоху космічних польотів величезна біль­шість космічних явищ досліджується дистанційними засобами. А якщо врахувати колосальні масштаби тієї сфери, вивченням якої займається астрономія, і реальні можливості проникнення в глибини Всесвіту навіть за допомогою найфантастичніших космічних апаратів май­бутнього — таке становище збережеться надовго.

Та все ж і при вивченні найвіддаленіших космічних об'єктів і регіонів Всесвіту перевірка практикою все одно потрібна. Але чи можлива вона?

Перевірку практикою не слід розуміти буквально в тому значенні, що кожний конкретний результат нау­кових досліджень можна вважати вірогідним тільки

тоді, коли він дістає безпосереднє пряме практичне під­твердження або застосування. Якби справа стояла таким чином, то розвиток знань був би утрудненим. Доводило­ся б перевіряти практично кожний проміжний результат, кожний теоретичний висновок. Такий підхід неминуче уповільнив би процес наукового пізнання світу.

На щастя, у такій постановці справи немає потреби. В науці часто-густо використовується не пряма, а по­середня, опосередкована перевірка тих чи інших резуль­татів чи висновків. Практикою контролюється не кож­ний окремий результат, а метод, за допомогою якого ці результати здобуваються.

Так, наприклад, метод спектрального аналізу (зокре­ма, визначення за його допомогою хімічного складу джерел електромагнітного випромінювання, їхньої тем­ператури, а також вимірювання швидкості їх руху від­носно спостерігача за ефектом Доплера) надійно пере­вірений у земних умовах. Тому з усіма підставами мож­на застосовувати цей метод і до вивчення космічних об'єктів.

Аналогічна ситуація виникає при поширенні на нові області явищ тієї чи іншої наукової теорії, яка досить добре виправдала себе на практиці. Здобутим при цьому результатам ми вправі довіряти, хоча вони й не пройшли ще безпосередньої практичної перевірки.

Прикладом можуть бути спеціальна й загальна теорія відносності, розроблені Ейнштейном. Фундамен­тальні положення цих теорій дістали блискуче практич­не підтвердження. Так, основою атомної енергетики є принцип еквівалентності маси і енергії, що випливав із спеціальної теорії відносності. Дуже багато експери­ментальних установок сучасної фізики, в тому числі прискорювачі елементарних частинок, розраховуються за формулами цієї теорії. Якби вони були неправильни­ми, то такі установки просто не працювали б. Дістала підтвердження в спостереженнях за частинками космічних променів і залежність темпу плину часу від швид­кості руху, передбачена спеціальною теорією віднос­ності.

«Ефект уповільнення часу» може бути перевірений і за допомогою штучних супутників Землі. Підрахунки показують, що для супутника, який рухається із швид­кістю 8 км/с, протягом року повинна назбиратися така різниця між земним часом і власним часом супутника, яку в принципі можна зафіксувати за допомогою атом­ного годинника, встановленого на його борту.

З великою точністю перевірені й деякі ефекти, що в наслідками загальної теорії відносності, напри­клад, відхилення світлових променів у полі тяжіння Сонця.

Усе це дав нам підстави для поширення спеціальної і загальної теорії відносності на космічні процеси. І не випадково останніми роками швидко розвивається нова галузь астрофізики — релятивістська астрофізика, яка при описі цілого ряду фізичних процесів у Всесвіті враховує ефекти теорії відносності.

Зрозуміло, при поширенні (екстраполяції) будь-якої наукової теорії на нові факти слід враховувати, що всяка теорія має певні межі застосовуваності. Явища, що ле­жать за цими межами, не можуть дістати в межах даної теорії задовільного пояснення. Для цього, як вже було зазначено вище, потрібна більш загальна теорія, яка включає в себе попередню як крайній випадок.

Так, скажімо, класичну механіку не можна застосу­вати до явищ, що відбуваються з близькосвітловими швидкостями чи в дуже потужних полях тяжіння. Для опису таких явищ потрібна теорія відносності. Неза­стосовною е класична механіка і до мікропроцесів. Цю сферу явищ описує квантова механіка, крайнім випад­ком якої є механіка звичайна.

У свою чергу і у теорії відносності є свої межі засто­совності. Вона не може описати фізичні процеси, що відбуваються у надщільних станах матерії. Відповідна, загальніша теорія ще повинна бути побудована.

На жаль, основна трудність полягає в тому, що дале­ко не завжди можна наперед сказати, де саме проходять межі застосовності даної теорії. В таких ситуаціях є не­безпека поширити існуючі теоретичні уявлення на такі явища, для описування яких вони непридатні, що не­минуче призведе до помилкових результатів. Подібну можливість завжди треба мати на увазі, коли оперуєш новими фактами. Тут ретельна перевірка здобутих ре­зультатів особливо необхідна.

Якщо в якій-небудь галузі науки є кілька протибор­ствуючих гіпотез, то в таких ситуаціях перевага зви­чайно віддається тій гіпотезі, яка пояснює більшу кіль­кість конкретних фактів. Проте подібний критерій практики аж ніяк не може вважатися безпомилковим. Справа в тому, що узгодженість із фактами нерідко досягається в сучасних фізико-математичних побудовах і моделях шляхом введення ряду припущень, різних параметрів і всіляких поправочних коефіцієнтів. Тому при оцінці наукових теорій, призначених для описання складних явищ, однієї лише узгодженості з відомими фактами ще недостатньо. Треба, щоб пропонована гіпо­теза чи теорія поряд з цим мала ще й здатність передба­чувати нові явища.

Цей критерій набирає особливо важливого значення в тих випадках, коли неможлива експериментальна пе­ревірка пропонованих теоретичних концепцій, що обго­ворюються.

Розглядаючи питання про критерії істинності наших уявлень про навколишній світ, необхідно протиставити позиції науки і релігії. Ре­лігія виходить з того, що в основі всього, що існує і від­бувається, лежить божественна воля, і тому в будь-яких подіях, об'єктах, процесах релігія вбачає прояв надпри­родних сил. Але цей основоположний принцип усякої релігії нічим не доведений, не підтверджений і тому приймається на віру.

На противагу цьому наука шукає справжні зв'язки між явищами, розкриває природні причини того, що відбувається, відкриває реально існуючі закономірності навколишнього світу, нічого не беручи на віру і пере­віряючи кожне своє відкриття практикою. І тому ні про який зв'язок між релігійною вірою і науковим знанням, ні про яке мирне співіснування науки і релігії не може бути й мови. Не може бути тому, що релігійне і наукове ставлення до світу, підхід до розуміння навколишньо­го грунтуються на діаметрально протилежних прин­ципах.

З огляду на принципову важливість обговорюваного питання треба спинитися на співвідношенні віри і знан­ня дещо детальніше.

Релігія і віра у надприродне невіддільні одне від одного.

При цьому релігійна віра — це сліпа віра, яка не потребує ніяких обгрунтувань і доведень. Сліпа віра зберігається навіть тоді, коли вона вступає в очевидну суперечність із здоровим глуздом, елементарною логікою і реальним станом речей. Саме з цієї причини релігійні люди легко миряться з численними внутрішніми супе­речностями релігійних учень, а також з повною відсут­ністю яких-небудь переконливих практичних підтвер­джень релігійних уявлень.

Сліпа віра — це специфічно релігійний атрибут, їй немає і не може бути місця в науці. Неправомірно, на­приклад, ставити питання: «вірить» чи «не вірить» уче­ний, скажімо, в існування позаземних цивілізацій? Нау­ка робить свої висновки тільки на основі фактичних даних, що є в її розпорядженні, і їх витлумачення з точки зору вже існуючих теоретичних уявлень чи спеціально для цієї мети розроблюваних. Ці висновки можуть мати різний ступінь достовірності, залежно від

надійності вихідних фактичних даних і результатів пе­ревірки практикою наукових теорій, що застосовуються для їх пояснення. Але все це не має абсолютно нічого спільного з сліпою вірою типу релігійної. А там, де починається сліпа віра, наука закінчується.

В той же час певний елемент віри в процесі науко­вого дослідження все ж присутній: учений вірить у спра­ведливість тих чи інших наукових уявлень, гіпотез чи теорій, у результати тих чи інших спостережень й ек­спериментів... Однак у такої «віри» немає нічого спіль­ного з сліпою релігійною вірою: вона має зовсім іншу природу — таку «віру» правильніше називати «впев­неністю», «переконаністю». Ця переконаність грунтуєть­ся на багаторазовій перевірці наукових висновків, на випробуванні практикою методів наукових досліджень, на всьому колосальному досвіді розвитку природознав­ства й суспільних наук.

Для релігійної людини критерієм істинності є сліпа віра, а для вченого-матеріаліста — практика в самому широкому значенні цього слова. Саме практика — спосте­реження, експерименти, зіставлення висновків науки з реальною дійсністю, застосування наукових даних у виробничій та іншій діяльності людей дає змогу вченим відкидати помилки і неухильно просуватися по шляху дедалі глибшого пізнання об'єктивного світу.

Таким чином, сліпа віра фактично протистоїть не знанню, як іноді не зовсім точно стверджують, а прак­тичній діяльності людей як критерію істинності наших уявлень про навколишню дійсність.

Людина пізнаюча. Ядром матеріалізму є філософська категорія матерії. Матерія — це об'єктивна реальність, що існує незалежно від людської свідомості й відобра­жується нею. Матерія нестворювана, незнищенна і не­розривно пов'язана з рухом, зміною.

Об'єктивна реальність — це матеріальний світ у ці­лому в усіх його формах і проявах. Об'єктивна реальність існує незалежно від нашої свідомості і е первин­ною щодо неї'.

Поняття матерії як об'єктивної реальності — це гра­нично широке, узагальнене філософське поняття. В ньо­му відображені найбільш універсальні характеристики явищ, процесів, відносин і речей навколишнього мате­ріального світу. Поняття матерії — результат, виробле­ний у процесі практично-пізнавальної діяльності люд­ства, підсумок практичного досвіду людського суспіль­ства.

Фундаментальне положення матеріалізму — уявлен­ня про єдність світу, яка полягає в його матеріальності. В світі немає нічого, крім матерії, що виступає в різних конкретних формах, наприклад у формі речовини чи різних полів: електричних, магнітних, гравітаційних і т. д. При цьому одні форми матерії можуть переходити в інші, наприклад речовина у випромінювання і навпаки.

Властивості реального світу і його закономірності існують незалежно від людини і людства; при цьому не має значення, чи відкриті вони наукою чи ні. Інакше кажучи, вони існують об'єктивно.

Однак не можна забувати про те, що пізнає навко­лишній світ саме людина. Пізнання — це, принаймні в умовах земної цивілізації, завжди людське пізнання, відображення об'єктивного світу людиною, суб'єктом. І характер цього відображення залежить як від власти­востей об'єктів, що вивчаються, так і від потреб, власти­востей і можливостей людини. Зокрема, саме остання багато в чому визначає вибір об'єктів для наукового дослідження. Наприклад, ми вже зазначали, що людина почала дослідження Всесвіту з вивчення небесних світил тому, що мала орган зору, здатний сприймати видиме світло. А якщо б цей орган був чутливим не до видимого

світла, а, скажімо, до радіохвиль, то Всесвіт здавався б людині іншим: вона «бачила» б його космічні об'єкти, які є джерелами радіовипромінення, і почала б вивчення Всесвіту «з іншого боку». В результаті побудова науко­вої картини світу відбувалася б іншим шляхом, і вона могла б на цей час помітно відрізнятися від тієї, яка фактично існує в нашу епоху.

Таким чином, наукове пізнання світу — це завжди процес суб'єкт-об'єктної взаємодії, в основі якого лежить практична діяльність людей. Діалектичний матеріалізм виходить з визнання існування об'єктивної реальності об'єкта незалежно від суб'єкта, від його свідомості. Вод­ночас об'єкт і суб'єкт розглядаються в єдності, у взаємо­дії. Суб'єкт — це суспільна людина, яка пізнає і змінює матеріальний світ, активний носій діяльності, що вини­кає на основі суспільної практики. Під суб'єктом у різ­них ситуаціях можна розуміти і окрему людину і люд­ські колективи, соціальні співтовариства і групи людей і навіть усе людське суспільство в цілому. Об'єкт — те, на що спрямована пізнавальна чи будь-яка інша діяль­ність суб'єкта. Суб'єкт у процесі своєї суспільно-історич­ної практичної діяльності перетворює об'єкт, «олюднює» його.

В той же час слід розрізняти об'єктивну реальність і предмет пізнання. Предмет пізнання — це зафіксовані в досліді і включені в процес практичної діяльності людини сторони, властивості і відношення об'єктів, що їх досліджують з певною метою в даних умовах та об­ставинах.

Було б зовсім неправильно ставити знак рівності між об'єктивною реальністю, що існує незалежно від нашої свідомості, і предметною дійсністю, яку виділяє пізнаючий суб'єкт у процесі наукового пізнання.

Іншими словами, не можна ототожнювати філософ­ську категорію матерії з тими чи іншими природничо-науковими уявленнями про неї. Будь-які природниче-

наукові уявлення мають обмежений характер і не мо­жуть охопити всієї нескінченної різноманітності ма­теріального світу.

Вище вже було зазначено, що діалектичний мате­ріалізм виходить з визнання існування об'єктивної реальності, об'єкта незалежно від суб'єкта, від його свідомості. В той же час об'єкт і суб'єкт розглядаються в єдності, у взаємодії.

Діалектичний матеріалізм визнає і вплив об'єкта на суб'єкт пізнання і активну роль останнього. Оскільки об'єкт пізнання виступає через призму пізнавальної активності суб'єкта, що здійснюється на основі практи­ки і заради практики і перевіряється практикою, він є предметом пізнання, який не може бути повністю зведений до об'єкта пізнання '.

В той же час будь-яка наукова абстракція є право­мірною лише в тому випадку, коли вона відбиває вла­стивості реального світу. Необхідність зв'язку теоретич­них побудов з реальною дійсністю відзначали багато дослідників. «Фізика,— говорив, наприклад, А. Ейн­штейн,— має справу з математичними поняттями, однак ці поняття набувають фізичного змісту лише тоді, коли їх зв'язок з об'єктами досліду чітко визначений».

Об'єкти науки — це насамперед фрагменти, аспекти матеріального світу, що їх виділяють у процесі пізнан­ня. Однак учені у своїй пізнавальній діяльності мають справу не тільки безпосередньо з об'єктивною реальніс­тю самою по собі, а й з її теоретичним образом. Ця обставина досить істотна: вона дає змогу зрозуміти, чому різні теорії, незважаючи на те, що вони стосуються одного й того самого матеріального світу, приписують йому різні властивості.

У цій ситуації немає нічого містичного. «Вона пояс­нюється тим, що різні теорії можуть висвітлювати різні аспекти об'єктивно-реального світу чи одні й ті ж самі його аспекти, проте з різним ступенем глибини й точності» '.

Матерія нескінченно різноманітна і невичерпна, і в процесі її пізнання людина виділяє, вичленовуе лише певні явища, об'єкти, зв'язки і відношення.

Отже, наукове знання відображає не тільки власти­вості об'єктивної реальності, а й властивості пізнаючого суб'єкта.

Тому наукова картина світу — це завжди кінцевий «зріз» нескінченно різноманітної матеріальної дійснос­ті, характер якого залежить не тільки від властивостей самої матерії, а й від суспільно-пізнавальної діяльності людей.

Теоретичні моделі. Одним з необхідних етапів науко­вого дослідження є побудова теоретичних моделей об'єк­тів і явищ, Що вивчаються. Будь-яка модель — це завжди певна ідеалізація. Ми не можемо досліджувати явище в усіх його незліченних і нескінченно різноманітних реальних зв'язках. Тому при теоретичному моделюван­ні якісь зв'язки враховуються, вичленовуються, щоб виділити у явищі головне, а якісь другорядні відкида­ються.

На жаль, іноді забувають, що теоретична модель — це лише наближене відображення реальної дійсності, своєрідний інструмент для вивчення об'єктивного світу, і ставлять знак рівності між моделлю і дійсністю. Інак­ше кажучи, реальному світу приписують усі властивості теоретичної моделі.

Зрозуміло, якщо в основі моделі лежать надійно встановлені дані і правильно підмічені закономірності

відповідних природних процесів, то вона дає більш-менш точний опис сутності явищ, які вивчаються. Коли б це було не так, то побудова моделей позбавилася б усякого смислу.

І все ж реальну дійсність і модель як відображення певних її аспектів ототожнювати не можна: природа завжди багатша і різноманітніша від будь-якої теоре­тичної схеми.

Автоматичне перенесення властивостей моделі на реальний світ особливо неправомірне і небезпечне тоді, коли йдеться про фізичні й астрофізичні моделі, в яких широко використовується математичний спосіб опису явищ. При цьому нерідко застосовується найвищою мірою абстрактний математичний апарат.

Наведемо приклад із сучасної теоретичної фізики. Як відомо, ми живемо у тривимірному просторі, якому властиві три виміри — довжина, ширина і висота. Водно­час теоретична фізика широко користується математич­ним апаратом багатовимірних просторів. Зокрема, в такій фундаментальній фізичній теорії, як теорія від­носності, для описання властивостей Всесвіту застосовує­ться чотиривимірне утворення — «простір — час».

У нас немає підстав сумніватися в тому, що теорія відносності правильно описує досить широке коло ре­альних фізичних явищ. Це підтверджене цілою низкою спостережень та експериментів. Чи випливає, однак, з цього, що простір нашого Всесвіту чотиривимірний?

Після появи теорії відносності деякі богослови ско­ристалися її математичною формою, зв'язавши з че­твертим виміром існування бога і надприродних сил. При цьому твердилося, нібито бог саме тому невидимий і неспостережуваяий, що знаходиться в «четвертому вимірі».

Насправді ж теорія відносності не дає для подібних спекуляцій ніяких підстав. Чотиривимірнцй «простір — час» цієї теорії — це лише математичний прийом, який

дає змогу описати певні сторони і властивості реальної дійсності. До того ж четвертою координатою є час.

Аналогічна справа і з різними багатовимірними про­сторами, які використовуються в теоретичній фізиці. Там роль додаткових координат можуть відігравати імпульс, маса, швидкість, інші фізичні параметри. По­дібні багатовимірні моделі інколи сприяють ефективному описанню складних фізичних процесів і здобуванню цін­них результатів. Але було б глибоко неправильно при­ймати подібні моделі за саму реальну дійсність. „.

Системний підхід. Характерною особливістю сучасної науки є так званий системний підхід до вивчення й ро­зуміння явищ навколишнього світу і процесів, які в ньому відбуваються.

Потреба такого підходу безпосередньо пов'язана з нагромадженням і поглибленням наукових знань, з ускладненням наукової картини світобудови, з'ясуван­ням різноманітних зв'язків між явищами, пізнанням різних рівнів існування матерії — від мікропроцесів до гігантських утворень космічного порядку.

У ході розвитку природознавства з'ясувалося, що всякий об'єкт має цілий ряд властивостей не зводжуваних до його власних індивідуальних якостей. Наявність цих властивостей визначається тією фундаментальною обставиною, що кожний окремо взятий об'єкт, з одного боку, є складною системою — єдністю складових його частин, а з другого — елементом певної сукупності предметів, відносин і взаємодій — певних реальних си­стем.

Отже, системний підхід до вивчення довколишньої дійсності відбиває системний характер предметів і про­цесів об'єктивного світу.

З точки зору системного підходу будь-який об'єкт розглядається водночас з кількох різних аспектів. По-перше, як самостійна система, якась якісна одиниця реального світу. При цьому особлива увага звертається

на співвідношення між частинами і цілим, що відобра­жає один з основних законів діалектики — закон пере­ходу кількісних змін у якісні. По-друге, об'єкт, який нас цікавить, розглядається як утворення, що підлягає пев­ним закономірностям мікросвіту, який і сам є складною системою. По-третє, як частина зовнішнього середовища, що підпорядковується її закономірностям і взаємодіє з нею. І, нарешті, по-четверте, як елемент певної сукуп­ності явищ.

Водночас треба зазначити, що системний підхід — це не єдиний засіб пізнання природи. Зокрема, він не може замінити методів дослідження різних об'єктів і явищ, застосовуваних конкретними науками.