Назва реферату: Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря
Розділ: Екологія

Міжнародно-правові акти по запобіганню забруднення моря

Забруднення грунту, повітря, води, які утворюють біосферу нашої планети всього за декілька десятиріч досягнуто таких масштабів, що нерідко можна зустріти доволі песимістичні прогнози стосовно майбутнього людства у зв’язку з деградацією навколишнього середовища. Ще в 1969 р. в докладі Генерального секретаря ООН Економічній та соціальній раді було відзначено, що “в історії людства виникає криза всесвітнього масштабу, яка загрожує в однаковій мірі як розвинутим, так і нерозвинутим країнами, - криза середовища, що оточує людину”. Стає очевидним, що при розвитку існуючих тенденцій життя надалі буде поставлене під загрозу.

Практично всі країни світу в тій чи іншій мірі вже зіштовхнулися з проблемою навколишнього середовища і намагаються її вирішити на національному рівні. Проте жодна країна, яких би дієвих заходів в цьому напрямку вона не вживала, не може почувати себе в безпеці, доки не буде задовільним чином вирішене питання захисту середовища тих районів, які знаходяться в загальному користуванні всіх країн та народів. В першу чергу це стосується Світового океану – не лише транспортної артерії загальносвітового значення, не лише “скарбниці” живих та мінеральних ресурсів, але і основного компоненту біосфери Землі.

Не дивлячись на те, що в своїй основі проблема захисту і збереження Світового океану, як і навколишнього середовища в цілому, відноситься до області природничих наук, важливе значення в її вирішенні належить правовому регулюванню. Справа в тому, що Світовий океан має доволі складну, якщо можна так висловитися “правову структуру” – правовий режим окремих його частин далеко не однаковий. Тому лише погодження дії держав по запобіганню забрудненню морського середовища, яке прямо чи побічно спричинюється наростаючим інтенсивним використанням просторів та ресурсів Світового океану та іншою діяльністю людини, можуть призвести до задовільних результатів. А це вже сфера дії міжнародного права.*

Наша країна багато років послідовно і наполегливо виступає за об’єднання зусиль держав в справі захисту Світового океану від забруднення, в тому числі і шляхом створення та використання необхідних для цього міжнародних правових засобів. Цю лінію політики України легко можна простежити, починаючи з таких значних політичних кроків, як ініціатива у прийнятті ХХХVІ сесією Генеральної Асамблеї ООН резолюції “Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для нинішнього та майбутніх поколінь”, аж до постійної роботи українських представників в найрізноманітніших робочих органах Міжнародної морської організації (ІМО), програми ООН з питань захисту навколишнього середовища (ЮНЕП) та інших міжнародних організацій та кооперацій. Значна частина роботи була здійснена ще в часи перебування України у складі Союзу РСР, коли вона мала право окремого голосу в ООН паралельно із Радянським Союзом.

Вищесказане пояснює, чому дослідження сучасного міжнародно-правового режиму захисту морського середовища від забруднення, його генезис та перспектив розвитку, становить значний інтерес.

Розвиток міжнародно-правового режиму захисту морів та океанів від забруднення йшов двома шляхами.

В кінці 60-х і в 70-х роках в надзвичайно короткі терміни розробляєт ься і приймається, а згодом вступає в силу цілий ряд масштабних міжнародних угод в цій галузі. В їхньому числі такі важливі міжнародні договори універсального характеру, як Міжнародна конвенція про запобігання забрудненню із судень. 1973 р. із протоколом, який змінює її, від 1978 р. (МАРПОЛ 1973/1978/, Конвенція про запобігання забруднення моря в результаті захоронення відходів та інших матеріалів 1972 р., Конвенція про втручання у відкритому морі на випадок аварій, які загрожують забрудненням нафтою 1969 р. Конвенція про цивільну відповідальність за збитки, від забруднення нафтою та ін. В ці ж роки приймається ряд регіональних міжнародних угод про запобігання забрудненню окремих морських басейнів Балтійського моря (Конвенція по захисту морського середовища району Балтійського моря, прийнята в Хельсінкі в 1974 р.), Середземного моря (Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення, прийнята в Барселоні в 1976 р.), Перської затоки (Кувейтська регіональна конвенція про співробітництво в галузі захисту морського середовища від забруднення, прийнята в 1978 р.), а також деякі інші угоди.

Проте універсальні угоди стосуються лише забруднення морів із суден та внаслідок захоронення відходів. Вони не зачіпають одне з головних джерел забруднення морського середовища – забруднення його із суші, а також забруднення, яке є результатом робіт на континентальному шельфі, із атмосфери і т.д. Регіональні договори, хоча вони головним чином також регламентують забруднення моря із суден і в результаті захоронення відходів, містять окремі норми про запобігання його забрудненню з інших джерел. Проте в силу саме свого характеру регіональні договори поширюються лише на окремі морські регіони, які становлять незначну частину Світового океану.

Якщо поглянути на створену цими всіма договорами картину міжнародно-правового регулювання захисту Світового океану від забруднення в цілому, то одразу кидається у вічі її фрагментарний, мозаїчний характер, зусилля в ній окремих деталей та відсутність рис, які об’єднують ці всі деталі. Бурхливе – протягом якихось 8-9 років – становлення нової області міжнародного морського права, права захисту морського середовища, не призвело до створення системи міжнародно-правових норм, об’єднаних спільними принципами та спільними положеннями.

Проте поруч з цим майже в той самий період (1973-1982 рр.) проходить робота ІІІ Конференції ООН з морського права, яка завершується створенням системи кодифікованих універсальних норм міжнародного морського права, які утворюють як би “парасольку” над усіма іншими міжнародними договірними нормами в цій галузі. Прийнята конференцією Конвенція ООН з морського права в тій її частині, яка присвячена захисту і збереженню морського середовища, містить єдину систему норм, які повинні діяти в цій області. Ці норми, хоча і не співпадають за ступенем деталізації, дуже різні з точки зору їх досконалості та якості, разом з тим в своїй сукупності регламентують запобігання забруднення морського середовища із усіх можливих джерел, причому сфера їх дії не обмежена якими-небудь окремими географічними регіонами.

Якщо до цього додати, що норми Конвенції ООН з морського права розроблялися на основі консенсусу (що особливо характерно для її правил стосовно захисту та збереження морського середовища) і що як до її прийняття, так і після цього більшість з них імплементовані в національному законодавстві ряду країн, в тому числі України, то слід визнати, що зараз науковий аналіз міжнародно-правового режиму запобігання забрудненню Світового океану в цілому можливий лише при детальному врахуванні положень цієї конвенції.

Якщо намагатись охарактеризувати суть цих положень конвенції, то можна сказати, що вона полягає у визначенні співвідношення (чи розмежуванні) національних та міжнародно-правових засобів регулювання захисту морського середовища. Правила, які містяться в Частині ХІІ Конвенції ООН, - це перш за все правила, які розмежовують компетенцію в області такого регулювання між державами та міжнародною спільнотою в цілому, а також між окремими категоріями держав (прибережними державами, державами прапору судна і т.д.). Звичайно, як і будь-яка спроба охопити в короткій формулі обширне та значне явище, це твердження страждає неточністю. В конвенції є значне число норм про співробітництво держав у справі захисту морського середовища, і є положення про відповідальність за збитки, заподіяні забрудненням, є і деякі інші правила. Але головний зміст Частини ХІІ Конвенції ООН з морського права, те, що відрізняє її від чисельних угод по захисту морського середовища і разом з тим ставить як би над цими угодами у вигляді своєрідної “парасольки”, заключається перш за все в нормах, що визначають роль національних та міжнародно-правових засобів регулювання у справі попередження забруднення морів та боротьбі з ним.*

Роль, яка відводиться конвенцією, тим чи іншим засобам регулювання, визначається трьома факторами:

1) джерелом забруднення, т.б., характером тієї діяльності, яка може спричинити забруднення морського середовища. Слідом за іншими міжнародними угодами, які існують в цій галузі, Конвенція ООН проводить границю між забрудненням моря із суші, із суден, з атмосфери, в результаті захоронення відходів, розвідки та розробки мінеральних ресурсів морського дна на Континентальному шельфі і в районі за межами дії національної юрисдикції. Особливості цих джерел настільки суттєві, що часто саме вони визначають переважаючу роль національних чи міжнародно-правових засобів регулювання у справі боротьби із забрудненням з того чи іншого джерела, а також глобальний чи регіональний характер міжнародно-правового регулювання;

2) видом морських просторів, в яких здійснюється діяльність, яка вимагає дотримання певних правил для запобігання забрудненню морського середовища. І саме для Конвенції ООН з морського права характерне принципово видніше розв’язання питання про права держав в залежності від того чи здійснюється така діяльність в територіальному морі, в економічній зоні, у відкритому морі за її межами і т.д., яке отримало назву “зонального підходу до проблеми запобігання забруднення моря”. Такий підхід в значній мірі породжений виконанням нової категорії морських просторів – економічних зон – і намаганням прибережних держав всебічно захистити свої права на ресурси в цих зонах, в тому числі і шляхом закріплення за ними права на захист їхнього морського середовища;

3) тим, чи йде мова про нормативну регламентацію відповідної діяльності шляхи створення правил (“норм та стандартів”), дотримання яких повинно попередити чи зменшити забруднення морського середовища, чи про примусове забезпечення виконання цих правил, включаючи виявлення їх порушень та введення покарань. Такий розподіл в Конвенції ООН правового регулювання захисту та збереження морського середовища на дві частини був викликаний об’єктивними причинами, а саме протиріччями між державами – суб’єктами прав на певні морські простори та державами, зацікавленими у здійсненні на цих просторах різних видів діяльності.

Найгострішими ці протиріччя виявилися там, де намагання держав, прибережних до економічних зон та міжнародних проток, прийшли у зіткнення з інтересами свободи міжнародного судноплавства.

Стосовно економічних зон цей конфлікт був розв’язаний шляхом компромісу на основі принципу, згідно з яким “виконання міжнародних норм та стандартів забезпечується національними засобами”. Окремі елементи цього принципу можна виявити і в правилах про запобігання забрудненню інших морських просторів.

Із сказаного видно, що в Конвенції ООН з морського права правове регулювання захисту та збереження морського середовища побудоване як би в трьох “вимірах”.

Керування навколишнім середовищем являє собою нову сферу міжнародного середовища. Проблеми оточуючого середовища не є, звичайно, абсолютно “новими”, і не можна сказати, що раніше пов’язані з цим стосунки взагалі не регулювались; по тому, що стосується використання річок, охорони рибних ресурсів та захисту тваринного світу, вже були відповідні угоди. Проте до недавнього часу загроза навколишньому середовищу не розглядалась як єдина небезпека, що загрожує усьому живому, і частковий контроль вважався достатнім для вирішення цієї проблеми. Дійсно, сама концепція “міжнародного права оточуючого середовища” з’явилася, очевидно, лише після Конференції ООН з питань навколишнього середовища, яка не лише зібрала представників усіх континентів, щоб розглянути весь комплекс запитань навколишнього середовища, але також звернула увагу широкої громадськості на реальних стан прав на планеті.

На відміну від минулого в останні роки було дуже багато сказано та написано про екологічну кризу. Навіть так багато, що люди, здавалось, почали втрачати інтерес до “всесвітньої екології” ще до того, як зрозуміли саме значення цього слова.*

Проте, розвиток на міжнародному рівні навряд чи підтверджує цей висновок. Почата робота була потім успішно продовжена, зокрема, шляхом приведення рядку конвенцій ООН, які були присвячені різним аспектам проблеми навколишнього середовища: питання народонаселення обговорювались на Всесвітній Конференції з народонаселення (Бухарест, 1974), міжнародне положення з продовольствам – на Всесвітній конференції з продовольства (Рим, 1974), розвиток людських поселень – на Конференції із питань людських поселень (Ванкувер, 1986), використання світових ресурсів прісних вод – на Всесвітній конференції з питань водних ресурсів (Мар-дель-Плата, 1977) і т.д. Хоча на цих конференціях і не було прийнято якихось-небудь обов’язкових правових норм, вони, без сумніву, підготовлювали грунт для подальших зусиль по ефективному керуванню середовищем, що оточує людину. В той же час ще до Стокгольмської Конференції питання навколишнього середовища стали обговорюватися різними міжнародними організаціями, як урядовими, так і неурядовими. В результаті цієї діяльності, а також інших форм міжнародного співробітництва – двостороннього, регіонального та універсального стала з’являтись все більша кількість норм, покликаних регулювати діяльність, яка впливає чи може вплинути на екологічний баланс, який визначає життя на Землі. Для досягнення цієї мети здійснювались і інші заходи.

Абсолютно очевидно, що турбота про збереження навколишнього середовища не може бути відокремлена від економічних реалій. В цьому відношенні вельми показовим є проголошення “нового міжнародного економічного порядку” на 6-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН. Він стосується також і навколишнього середовища: мова йде про “новий курс” керування міжнародними ресурсами.

Співробітництво з питань охорони навколишнього середовища відкриває нові можливості і для послаблення політичної концентрації у стосунках між державами. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, прийнятий в Хельсінкі в 1975 р., містить розроблені на більш широкій основі положення, направлені на сприяння співробітництву в цій галузі.*

На перший погляд може здатися, що питання охорони навколишнього середовища легко піддаються міжнародному регулюванню. Здавалось би, важко собі уявити, аби в умовах задимленого повітря та забруднених нафтою вод хтось став заперечувати проти боротьби із забрудненням. Проте при ближчому розгляді стає очевидним, що такий підхід базується на загальних умовиводах, які не можуть бути в однаковій мірі застосовані до всіх частин земної кулі та до всіх рівнів економічного розвитку. В нас лише одна Земля, але тим не менше окремі члени міжнародної спільноти можуть бути абсолютно різним чином зачеплені регулюванням навколишнього середовища. Тому досягнення спільної мети збереження навколишнього середовища пов’язане з труднощами і вимагає постійного пошуку делікатного балансу між всіма інтересами, що зачіпаються.

Якщо більш детально розглядати співробітництво в головних сферах захисту навколишнього середовища – народонаселення, природні ресурси, забруднення, то можна виявити очевидні відмінності в ступені його розвитку. В окремих областях дійсно досягнуте широке та перспективне співробітництво. В інших же можливості встановлення міжнародного контролю менш перспективні.

Останнім часом найбільш обширні міжнародні правові акти були спрямовані в області регулювання забруднення. Це – природний результат зростаючого розуміння державами впливу індустріального прогресу на довкілля. Разом з тим це свідоцтво міжнародного характеру проблеми: забруднення не визнає політичних кордонів, а океанські хвилі та течії, вітри та стоки рік можуть переносити забруднюючі речовини на досить далекі від місця їх викиду відстані. Більше того, на відміну від росту населення чи розробки природних ресурсів, забруднення є феноменом, прояви якого небажані у всіх аспектах.

Вищевказане зовсім не значить, що не існує жодних перешкод для встановлення міжнародного контролю за забрудненням. Не треба забувати про те, що, по суті, забруднення – це побічний продукт різноманітних видів для сучасного життя. Зокрема, будь-яким спробам досягнути в цій сфері універсального регулювання можуть протистояти вимоги економічного прогресу в світі, що розвивається. Коли суровий контроль за забрудненням розглядається як занадто велика перешкода процесу розвитку, він навряд чи може бути втіленим в життя; таке забруднення, скоріше за все, буде вважитися неминучою платою за підвищення рівня життя. І навіть в індустріальному світі, який так страждає від своїх власних відходів, економічні інтереси часто закривають турботу про довкілля.

Таким чином, для встановлення міжнародних правил по боротьбі із забрудненням недостатньо просто доказати, що якась певна діяльність призводить до забруднення; вплив на навколишнє середовище повинен бути досить серйозним, аби засумніватися в економічній доцільності такої діяльності.

До недавнього часу норми міжнародного права по боротьбі із забрудненням в основному зводились до регулювання використання рік. Абсорбційна здатність як атмосфери, так і океанів (не кажучи вже про космічний простір), якщо взагалі цьому приділялась якась увага, вважалась фактично безмежною. Але стосовно більш обмежених міжнародних водостоків забруднення часто представляє конкретну (цілком очевидну загрозу інтересам прибережних держав, і, як наслідок, згадка про забруднення стала звичною в договорах про ріки, причому у відповідності з деякими такими договорами запроваджувались постійні органи для здійснення спільної діяльності прибережних держав, скерованої на боротьбу з цим злом.

І зараз значна частина міжнародного права навколишнього середовища відноситься до забруднення рік. Проте центр ваги у питаннях міжнародного контролю за забрудненням перемістився з прісних вод на морське середовище. За декілька десятиліть “безмежний” океан, який, здавалося би, може “проковтнути” будь-які відходи людської діяльності, перетворився на забруднене море, врятувати яке можна лише ефективними заходами міжнародного співробітництва.

Забруднення інших частин довкілля Землі – суші та атмосфери – ще не стало в такій же мірі предметом міжнародного регулювання. Оскільки проблеми забруднення суші, тобто, зараження грунтів, лісів і т.д. мають головним чином місцевий, внутрідержавний характер, зрозуміло, що в цій сфері застосовуються скоріше національні, чим міжнародні зусилля. Навпаки, небезпека транскордонного зараження атмосфери широко визнана. Але в даному випадку регулювання пов’язане зі значними труднощами, перш за все з труднощами ідентифікації первинних джерел шкідливих речовин, які переносяться повітрям. Питання ускладнюється також міркуваннями, пов’язаними з державним суверенітетом, оскільки такі джерела забруднення, як правило, розміщені в межах територіальних кордонів окремих держав. В результаті міжнародне право – у вигляді існуючих норм та стандартів – зачіпає питання забруднення атмосфери порівняно незначною мірою.

Поруч з цим ці питання розглядаються різними міжнародними організаціями як в рамках системи ООН, так і поза них. Особливо важливим кроком на шляху створення міжнародного режиму запобігання забрудненню атмосфери було нещодавнє прийняття під егідою Європейської економічної комісії ООН Конвенції про забруднення повітря на великі відстані. Не слід забувати також, що класичний приклад міжнародного арбітражного процесу з приводу забруднення навколишнього середовища – Zrail Smelter – був пов’язаний саме із забрудненням повітря, і що прийняті заходи по обмеженню ядерних випробувань сприяли не лише справі роззброєння, але також і боротьбі із забрудненням, більше того, вже прийняті одні та готуються інші постанови, які стосуються попередження забруднення морського середовища з атмосфери, що свідчить про зв’язок, існуючий між забрудненням моря та забрудненням атмосфери.

Нарешті, міжнародне регулювання забруднення вийшло за межі біосфери в космічний простір. Норми, які стосуються цього питання, можна знайти в Договорі про космос (1967), який в тому числі зобов’язує сторони, які домовляються, при проведенні досліджень небесних тіл “уникати їх шкідливого забруднення” і у необхідних випадках вживати “відповідних заходів з цією метою”. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. також містить положення про захист навколишнього середовища (ст. VII). Хоча необхідність більш детального регулювання діяльності людини в космічному просторі не є настільки нагальною, як в межах біосфери, очевидно, в цьому напрямку повинні нарощуватись зусилля, аби космос не опинився в такому ж плачевному стані, в якому знаходиться Земля. Вже зараз кількість відходів викликає тривогу – “мертві” супутники, кинуті ракети і т.д. Це все забруднює космос, і не виключено, що може настати день, коли з’являться серйозні наміри перетворити космічний простір в місце останнього звалища земних відходів.

Все вище сказане свідчить про те, що область міжнародного регулювання довкілля обширна за масштабами та неоднорідна за характером. Вимоги, яким воно повинно відповідати, багатоликі і часто носять міждисциплінарний характер. Міжнародне право навколишнього середовища, в свою чергу, не є однорідним, містить елементи різних правових концепцій та інститутів. Що стосується лише забруднення моря, то можна виділити наступні основні типи правил: 1) матеріальні норми і стандарти, які стосуються викидів, а також проектування, конструкції, обладнання та екіпажу суден, морських коридорів та схем розподілу руху суден і т.д., які мають важливе значення для захисту морського середовища; 2) норми про співробітництво стосовно моніторингу та оцінки стану навколишнього середовища, а також планування надзвичайних заходів та надання взаємної допомоги на випадок інцидентів, які мають наслідком забруднення; 3) норми щодо юрисдикції з метою визначення компетенції різних держав – держав прапора, прибережних держав, держав порту – встановлювати правила, які стосуються захисту навколишнього середовища, забезпечувати їх виконання; 4) норми про відповідальність за збитки від забруднення. Необхідно, далі, брати до уваги такі запитання, як суверенний імунітет, врегулювання суперечок, а також функції міжнародних організацій.

Таким чином, міжнародне право навколишнього середовища можна розуміти не лише як таке, що включає норми та стандарти, які безпосередньо стосуються навколишнього середовища, але як таке, що використовує загальне поняття юрисдикції держави, міжнародної відповідальності, врегулювання суперечок і т.д. Саме концепція міжнародного права навколишнього середовища представляє очевидні методологічні труднощі: з одного боку, вона може бути схарактеризована за допомогою загального визначення, яке охоплює всі норми та правила по захисту середовища, яке оточує людину, з іншого ж боку, значна кількість таких норм запозичена із інститутів, первинно мало пов’язаних чи навіть зовсім не пов’язаних з питанням навколишнього середовища. Найпростішим розв’язанням було виключення норм останнього типу із концепції міжнародного права навколишнього середовища. Можна, звичайно, стверджувати, що норми повинні бути систематизованими скоріше у відповідності з їхнім правовим змістом, між економічними, соціальними та іншими цілями, яким кожна норма служить. Проте для практичної мети така систематизація навряд чи доцільна.

Як вже повідомлялось, міжнародне регулювання запобігання забрудненню може призвести до утворення норм чотирьох головних областях: матеріальні зобов’язання; співробітництво; юрисдикція; відповідальність.

Що стосується питання про матеріальні зобов’язання по захисту середовища від забруднення, то дане дослідження охоплює поведінку та діяльність як самих держав, так і приватних осіб (фізичних чи юридичних), які знаходяться під їх юрисдикцією чи контролем. В той же час я не ставив перед собою задачі детального аналізу складних проблем відповідальності держав (які тісно пов’язані з питаннями матеріальної відповідальності).

Якщо не рахувати деяких договорів про ріки, які мають також непрямий стосунок до морського середовища, історії боротьби із забрудненням моря шляхом заключення з цією метою міжнародних договорів нараховує всього біля п’ятидесяти років. Перша серйозна спроба в цьому напрямку була здійснена в червні 1926 р., коли за запрошенням уряду США в Вашінгтоні зібрались експерти тринадцяти морських держав для запобігання забрудненню нафтою із суден, яке поступово переросло в проблему світового значення.*

На конференції США зайняли незвичайну позицію: вони висловились за повну заборону викидів нафти з морських суден. Оскільки більшість учасників конференції не були готовими до подібних заходів, то в кінці-кінців було прийнято рішення встановити систему прибережних зон, в яких не допускається викид нафтової суміші із вмістом нафти, який перевищує 0,05% чи “достатнім для утворення на поверхні води плівки, яку можна побачити неозброєним оком при денному освітленні”. Прибережним державам надавалась можливість визначати ширину таких заборонених зон, проте, за загальними правилами, вона не повинна була перевищувати 50 миль (морських). Учасники конференції також погодились з тим, що шляхом звільнення суден від зборів за тоннаж держави прапора повинні були заохочувати їх до встановлення апаратів, аби запобігти викидам із грузових танків, забруднених нафтою, баластних вод. Кожний уряд повинен був вимагати від суден, які плавали під його прапором, дотримання встановлених заборонених зон. Разом з тим не передбачалось ніякого просторового розширення традиційних прав прибережних держав по забезпеченню виконання вищезгаданих приписів, і у відкритому морі в цьому відношенні зберігалась виняткова юрисдикція держави прапора.

Результати конференції знайшли втілення в проекті Конвенції, який був потім наданий відповідним урядом для подальшого вивчення. Проте проект цей не був прийнятий, і ймовірна конвенція так і лишилася нереалізованою. Заслуговує, правда, уваги той факт, що на сесії неурядової Міжнародної судноплавної конференції, яка також проходила в 1926 р., судновласники семи основних морських держав погодились добровільно утримуватись від викидів забруднених нафтою вод в межах 50 морських миль від берега.

Наступний крок в боротьбі із забрудненням моря, яка розпочиналася, був зроблений урядом Великобританії в 1934 р., коли він поставив це запитання на розгляд ліги націй. Воно було обговорено Організацією Ліги націй по сполученню і транзиту, яка після двох сесій комітету експертів підготувала проект відповідної конвенції. В 1936 р. рада Ліги вирішила скликати міжнародну конференцію для обговорення даного проекту, який за змістом співпадав з Вашингтонським документом. Проте, в умовах політичної обстановки, яка передувала другій світовій війні, конференція так і не була скликана.

Зусилля по боротьбі із забрудненням нафтою з суден були відновлені після закінчення другої світової війни. Питання це детально вивчалося Організацією Об’єднаних Націй в 1949-1951 рр. Уряд Великобританії знову проявив ініціативу, і в 1954 р. в Лондоні була скликана міжнародна конференція з питань попередження забруднення нафтою. В результаті проведених обговорень конференція прийняла Міжнародну Конвенцію по запобіганню забрудненню моря нафтою – перша багатостороння угода, укладена з метою зменшення забруднення морського середовища.

Хоча Конвенція 1954 р., як кажуть, “зламала кригу”, знадобився ще деякий час для того, аби подальший рух в цьому напрямку прийняв певні форми. Очевидна байдужість, виявлена на політичному рівні до питань забруднення, знайшла відбиття при прийнятті женевських конвенцій 1958 р. Хоча в них і містились деякі положення, які мали стосунок до одного питання, вони не призвели до створення хоча б частково дієвого режиму боротьби із забрудненням.

Женевські конвенції свідчать також про те, що в той час, коли вони приймались, нафта і радіоактивні матеріали вважалися не лише основними, а й практично єдиними джерелами забруднення. В 60-і рр. такий вибірковий підхід був типовим для міжнародних правил по запобіганню забрудненню моря.

Що стосується радіоактивних матеріалів, то заходи регулювання в основному сконцентрувались на одному запитанні – на обов’язку компенсувати збитки, спричинені ядерними інцидентами. Деякі з відповідних угод мають досить віддалений стосунок до людського середовища, тоді як інші стосуються лише суден з ядерними установками та морських перевезень ядерних матеріалів. Оскільки питання цивільної відповідності не були закладені в тих угодах, то вони не містили матеріальних стандартів запобігання забрудненню.

Проте були прийняті деякі заходи, направлені безпосередньо на боротьбу з радіоактивним забрудненням. Різні положення про перевезення радіоактивних речовин та експлуатації суден з ядерними установками були включені в Конвенцію по охороні людського життя на морі (СОМСІ) 1960 р. (а пізніше і в Конвенцію СОЛАС 1974 р.). В зв’язку з цим можна також згадати Договір про часткову заборону випробувань ядерної зброї від 1963 р. Ще раніше в 1957 р. окремі положення, які стосуються видалення радіоактивних відходів, були включені в Римський договір, яким поміж іншим було засноване Європейське співтовариство з атомної енергії (ЄВРАТОМ).

Зважаючи на різкий зріст морських перевезень нафти, які значно збільшили небезпеку забруднення, основне завдання полягає тепер у запобіганні викидів та боротьбі з розливами нафти. З самого початку своєї діяльності ІМКО взяла на себе організацію широкого міжнародного співробітництва у справі запобігання забрудненню із суден. В 1969 р. вона стала депозитарієм конвенції 1954 р, а в 1964 р. була скликана конференція, в результаті чого до Конвенції були внесені зміни.

ІМКО відіграла також головну роль у прийнятті в 1969 р. Міжнародної конвенції про втручання у відкритому морі на випадок аварій, які призводять до забруднення нафтою, і Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за збитки від забруднення нафтою.

Окрім угод глобального характеру вживалися заходи по боротьбі із забрудненням нафтою на регіональному рівні. Перші конвенції такого роду не регулювали, проте, діяльність, яка викликала забруднення, а містили лише норми про співробітництво по здійсненню моніторингу, взаємної допомоги по усуненню забруднення та про обмін інформацією з приводу інцидентів, пов’язаних із забрудненням. До подібних актів відносяться Угода про співробітництво в боротьбі із забрудненням нафтою вод Північного моря 1969 р. (Бонн) та заключення в 1967 р. між Данією, Фінляндією, Норвегією та Швецією. Угода про співробітництво у виконанні правил по запобіганню забрудненню моря нафтою, яка через чотири роки була замінена Угодою про боротьбу із забрудненням моря нафтою між цими ж учасниками.

Сімдесяті роки були характерні переходом від прийняття часткових рішень до створення всеохоплюючих правових режимів. Це відноситься, особливо, до регіональних заходів, які застосовуються по відношенню до особливо вразливих морських регіонів. Для змін, які відбулися, зокрема, була характерна орієнтація на джерела забруднення: замість регулювання забруднення, яке викликається лише певними видами речовин, вжиті заходи зачіпали те чи інше джерело забруднення в цілому.

Захоронення відходів в морі (демпінг) стало першим об’єктом такого підходу. В лютому 1972 р. низкою західноєвропейських держав було підписана Конвенція по запобіганню забруднення моря шляхом захоронення відходів із суден та літальних апаратів (Осло), яке поширюється на Північне море, північно-східну частину Атлантичного океану та частини Північного Льодовитого океану, які межують з нею. Через дев’ять місяців з’явився її “двійник” , який носив вже глобальний характер – Конвенція по запобіганню забрудненню моря в результаті захоронення відходів та інших матеріалів, прийнята в Лондоні.

Що стосується забруднення із суден, то відповідний крок був зроблений в 1973 р., коли була прийнята Міжнародна Конвенція по запобіганню забрудненню з кораблів. Хоча, звичайно, Конвенція 1973 р. не забезпечувала повністю досягнення цієї мети, але вона була обнадійливим кроком в напрямку виконання зобов’язань, детально визначивши стандарти викидів для всіх типів суден, а також передбачивши відповідні положення, які стосувалися конструкції та обладнання морських суден. Подальший крок до досягнення вищеназваної мети було здійснено в 1978 р., коли було прийнято Проткол, який модифікував Конвенцію МАРПОЛ.*

На регіональному рівні подальша регламентація забруднення була результатом укладення в 1974 р. рядом західноєвропейських держав Паризької Конвенції по запобіганню забрудненню моря із джерел, розміщених на суші, дія якої поширюється на той же географічний регіон, що і дія Конвенції про захоронення відходів 1972 р., яка була укладена в Осло. Як буде показано нижче, Конвенція ця, торкаючись в основному забруднення із суші, застосовується також в певній мірі до забруднення в результаті діяльності на морському дні і до захоронення відходів. Можна, надалі, згадувати про директиву по запобіганню забрудненню, викликаному деякими небезпечними речовинами, які скидаються у водне середовище Співтовариства. Не будучи Конвенцією, ця директива, застосована до внутрішніх вод, внутрішніх морських вод та територіального моря відповідних держав, має, тим не менше, також значення, як і конвенція, оскільки у відповідності з правом Співтовариства вона юридично пов’язує членів ЄЕС.

Кінцевий крок до створення конвенційного режиму, який би охоплював будь-яке джерело забруднення моря, так само і будь-який інший вид шкідливих речовин, вперше було зроблено Балтійськими державами, які прийняли в 1974 р. в Хельсінкі Конвенція по захисту морського середовища району Балтійського моря. Швидке забруднення вод Балтійського моря привело в 1969 та 1970 рр. до встановлення контактів між прибережними державами. В 1971 р. уряд Фінляндії висловив готовність діяти в ролі держави, яка приймає під час конференції з питань захисту навколишнього середовища Балтії. Ця пропозиція, розроблена згодом більш детально, знайшла підтримку з боку інших прибережних держав, і в травні 1973 р. розпочалась підготовка до прийняття регіональної конвенції. Підготовча робота, яка пройшла ефективно, завершилась прийняттям Конвенції на Дипломатичній конференції по захисту морського середовища регіону Балтійського моря, яка відбулася в Хельсінкі в березні 1974 р. Хельсінська конвенція складається із преамбули, 29 статей та 6 додатків, які складають невід’ємну частину Конвенції; прийняття конвенції автоматично зобовязує виконувати також і її додатки (ст. 20).

Конвенція застосовується до “регіону Балтійського моря”, який включає власне Балтійське море, Фінську затоку і вхід до Балтійського моря.

У відповідності до Конвенції сторони, які домовляються, погодились: “Вживати усіх належних законодавчих, адміністративних та інших відповідних заходів з метою запобігання і ліквідації забруднення, а також з метою захисту і покращення стану морської води регіону Балтійського моря.

Конвенція передбачає спеціальні заходи по боротьбі з кожним джерелом забруднення, яке впливає на середовище Балтії. Окрім того, в ній містяться також деякі інші положення, такі, до прикладу, як положення про наукове та технічне співробітництво між сторонами, які домовилися.

Для досягнення передбаченої Конвенцією мети застовано постійний орган – Комісія по захисту морського середовища Балтійського моря (ст. 12). Комісія складається з представників усіх сторін, що домовляються. Кожна з них має один голос; як правило, її рішення приймаються одноголосно. Комісія повинна, зокрема, спостерігати за виконанням конвенції, надавати рекомендації із відповідних питань, встановлювати критерії та заходи по боротьбі із забрудненням, в тому числі із джерел, які знаходяться на суші (ст. 13).

Прикладу Балтійських держав скоро послідували держави Середземного моря. В лютому 1976 р. на конференції шістнядцяти середземноморських держав в Барселоні була прийнята Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення, яка за багатьма параметрами нагадує Хельсінську Конвенцію. І в цьому випадку переговори, хоча вони і були дещо ускладненими у порівянні з підготовкою Хельсінської конвенції, були проведені у порівняно короткий термін: підготовка угоди була розпочата фактично лише у 1974 р. Спочатку переговори проводились під егідою ФАО, проте згодом підготовча робота була доручена ЮНЕП, на яку були покладені також повноваження органу, відповідального за виконання функцій секретаріату по здійсненню встановленого конвенцією режиму (ст. 13).

Барселонська конвенція, яка представляє собою істотну частину Плану дій по Середземному моря, прийнятого в 1975 р. під егідою ЮНЕП, складається з преамбули, 29 статей та додатку щодо арбітражної процедури вирішення суперечок. Згідно основного зобов’язання, передбачного конвенцією, “сторони, що домоляються індивідуально чи спільно вживають всіх необхідних заходів у відповідності до вищевказаної конвенції і тих діючих протоколів, сторонами яких вони є, по попередженню, зменшенню і боротьби із забрудненням регіону Середземного моря, а також по захисту та покращенню морського середовища вказаного регіону”. (ст. 4, р.1).

Подібно до Хельсінської конвенції по Балтійському морю, Барселонська конвенція, хоча і в більш загальному вигляді, стосується різних джерел забруднення Середземного моря. Вона містить також положення, які мають відношення до моніторингу, співробітництва в надзвичайних ситуаціях, повязаних із забрудненням та співробітництва в галузі науки і техніки.

Для практичного здійснення конвенції Барселонська конференція прийнялав два протоколи. Протокол про запобігання забрудненню Середземного моря в результаті захоронення відходів із суден та літаків та Протокол про співробітництво в боротьбі із забрудненням Середземного моря нафтою та іншими шкідливими речовинами в надзвичайних ситуаціях.* Сторони, що домовляються, вирішили також “співробітничати в розробці та прийнятті” інших протоколів з тим, аби виробити “узгоджені заходи, процедури” для здійснення цілей конвенції (ст.4, п.2). Таке співробітництво вже мало місце; в травні 1980 р. в Афінах 15 Середземноморських держав та ЄЕС прийняли протокол про запобігання забрудненню Середземного моря з джерел, що знаходяться на суші. Крім того, було проведене попереднє обговорення питання про попередження забруднення в результаті розвідки і розробки ресурсів морського дна Середземного моря. У відповідності до конвенції кожен її учасник повинен прийняти по меншій мірі бодай один із її протоколів. Поруч з цим ніхто не може стати стороною протоколу, не будучи учасником конвенції (ст.23, п.1). Для спостереження для застосування конвенції передбачене скликання через кожні два роки нарад сторін, що домовляються; при дотриманні певних умов можуть проводитись також надзвичайні наради (ст.14). Іншим успішним прикладом регіонального співробітництва було проведено в квітні 1978 р. Кувейтської регіональної конференції повноважених представників по захисту і розвитку морського середовища та прибережних районів, яка прийняла ряд документів, стосовно захисту району Перської затоки, який підпадає під значну загрозу забруднення в результаті видобутку в цьому районі нафти та її перевезення на танкерах.

Конференція прийняла: План дій по захисту та розвитку морського середовища та берегових районів прибережних держав; Кувейтську регіональну конвенцію про співробітництво в справі захисту морського середовища від забруднення; протокол про регіональне співробітництво в боротьбі із забрудненням нафтою та іншими шкідливими речовинами в надзвичайних ситуаціях, а також ряд відповідних резолюцій.

Основний інтерес з точки зору даного дослідження представляє Кувейтська конференція, яка складається із преамбули та 30 статей і має багато спільного із Барселонською конвенцією. Подібно до останньої, Кувейтська конвенція перш за все проголошує загальний обов’язок сторін захищати район, на який поширюється її дія, а також в загальній формі передбачає боротьбу із забрудненням джерела кожного виду. В конвенції міститься також і ряд інших положень таких, до прикладу, як положення про наукове та технічне співробітництво, про оцінку стану довкілля, про технічну та іншу допомогу, про співробітництво в боротьбі із забрудненням за надзвичайних обставин.

По відношенню до свого подальшого вдосконалення конвенція передбачає, що, окрім подальшого протоколу (стороною якого автоматично стає кожна договірна держава), буде здійснюватись співробітництво в підготовці та прийнятті інших відповідних протоколів (ст. ІІІ, п.V).

У відповідності до Конвенції, заснована регіональна організація по захисту морського середовища (ст.XVI-XVIII).

Окрім вищезгаданих регіональних угод, розроблялись і продовжують розроблятись на даний час плани інших заходів на регіональному рівні, деякі з них здійснюються ЮНЕП у відповідності до його програми регіональних морів. Відповідні регіони включають Червоне море та Аденську затоку, Карибське море, Південно-східну та південно-західну частину Тихого океану, моря Західної та Центральної Африки, а також Східної Азії.

Сфери дій усіх конвенцій наведених вище в ролі прикладів всеохоплюючого підходу до питань боротьби із забрудненням моря, обмежена, оскільки вони відносяться лише до окремих морських регіонів. Робота ІІІ Конференції ООН з морського права, навпаки, створила дійсно глобальний еквівалент існуючим регіональним режимам. Хоча і очевидно, що найбільше, чого досягнула ІІІ Конференція ООН в цій області, заключається в встановленні нормоутворюючої та юрисдикційної основи (чи, як пишуть в літературі, свого роду “парасольки”) для наступних заходів, які містять більш детальні приписи. Такий режим надає розпочатому півстоліття тому процесу нового, хоча ще і не завершеному змісту: розпочавши з регулювання забруднення, яке викликається якимось одним специфічним чинником з одного джерела забруднення, міжнародне договірне право охопить всі сторони забруднення моря, де б, з якого б джерела і як би воно не відбувалося. Варто в той же час підкреслити, що дана обставина ніяким чином не применшує важливості регіональних заходів. Навпаки, може передбачити, що і в майбутніх зусиллях по запобіганню, скороченню, збереженню під контролем забруднення моря регіональне співробітництво займе в рамках глобального підходу центральне місце.*

Конвенція ООН по морському праву, подібно до того, як це роблять регіональні конвенції, ділить “матеріальні зобов’язання” по запобіганню забрудненню моря на дві категорії: загальні зобов’язання та зобов’язання, які стосуються окремих джерел забруднення. Що стосується загальних зобов’язань, які стосуються питання, що розглядається, то є стаття, яка гласить, що “держави зобов’язані захищати та охороняти морське середовище” (ст.192). Ця фундаментальна норма відбиває головну задачу – закласти основи режиму загальної боротьби із забрудненням: всі держави, незалежно від розміру їхньої території, географічного положення чи особливих національних інтересів повинні нести відповідальність за запобігання, скорочення та збереження під контролем забруднення середовища.

Незважаючи на деяку неясність, п.2, ст.194 Конвенції по морському праву містить, тим не менше, загальні принципи, достатні для розв’язання проблеми забруднення морського середовища в цілому. З неї, без сумніву, випливає, що держава несе відповідальність за транс територіальне забруднення, викликане приватною діяльністю, здійснюваною під її юрисдикцією чи контролем, незалежно від того, проявила чи ні вона “належну турботу” про запобігання таким наслідкам. Що стосується практичного застосування, то формулювання пропозицій, що розглядається, видається надто загальним для того, аби можна було зробити висновок стосовно конкретних заходів ефективного захисту морського середовища.

Як відомо, велика кількість забруднювачів потрапляє до моря з внутрішніх вод. За місцем свого походження такі води розділяються на чисельні річкові басейни, географічні кордони яких визначаються водорозділом між різними водними системами, кожна з яких складається з води, які течуть в спільний басейн.

Основним компонентом річкового басейну є річка. коли вона перед впадінням в озеро чи море пересікає території двох чи більше держав чи утворює між ними кордом, можна казати про “міжнародний річковий басейн”. Використання таких “міжнародних річок”, чи якщо застосовувати більш широкий термін, що охоплює різні види внутрішніх вод, з яких може складатись річкова система “міжнародних водостоків”, на протязі століть було об’єктом співробітництва прибережних держав. Чимале місце в такому співробітництві займав захист від викидів забруднюючих речовин.

Договори про водостоки, особливо спочатку, рідко заключались винятково з метою розв’язання питань, пов’язаних із забрудненням. Як правило такі положення складали лише один елемент загального режиму, який або стосувався найрізноманітніших видів діяльності на річці, або головним чином якогось одного виду використання вод, наприклад, рибальства.

За своїм змістом положення таких договорів, які відносилися до забруднення, відбивали різні підходи до цієї проблеми. В більшості випадків у них в загальній формі говорилось про те, що країни угоди повинні були утримуватись від діяльності, яка призводить до забруднення вод. Тільки порівняно не чисельні договори встановлювали точні критерії для визначення допустимого рівня забруднення водостоків. В цьому відношенні найвідомішими прикладами є договір 1960 р. між Бельгією та Нідерландами стосовно каналів Тернезен та Гент, угода 1972 р. між США та Канадою про якість вод Великих Озер і укладені в 1976 р. Конвенції з питань захисту Рейну від забруднення хімічними речовинами та хлоридами.*

В разі випадків договірна практика дотримувалась принципу справедливого використання водних ресурсів. Стосовно забруднення цей принцип замінює політику справедливої участі у використанні вод, що може означати певну заборону їх забруднення (чи повну свободу прибережних держав здійснювати забруднення).

Рядом угод передбачається заснування спільних органів для контролю за встановленим режимом. Проте, як правило, такі органи поділяються обмеженими правилами. Часто це стосується також і двосторонніх угод заснованих на довготерміновому співробітництві у відповідних районах.

Найскладніші проблеми міжнародного регулювання використання річок виникають тоді, коли справа стосується водостоків, які перетинають території двох чи більше держав чи утворюють кордон між двома чи більше державами.

Протиріччя між інтересами нижче розміщених та вище розміщених держав можуть породити іншу, абсолютно особливу проблему. Хоча нижче розміщена держава зацікавлена у заходах, які вживаються вище розміщеними державами стосовно зменшення забруднення, проте стосовно кінцевого потрапляння забруднювачів в море вона може дотримуватись іншої позиції. Схвалюючи зменшення забруднення із джерел, розташованих у верхній течії, нижче розміщена держава може вважати вигідним для себе скидання своїх власних відходів, що заборонено вище розміщеним державам. Такий тип дій може здатися досить спокусливим, оскільки боротьба із забрудненням у верхній течії як би створює “додаткові можливості” для викидів забруднюючих речовин з території нижчерозміщеної держави.

Можливість визнання такого роду “привілею” нижче розміщеної держави можна замінити, наприклад, в тексті Європейської конвенції по захисту прісних вод від забруднення. підготовленої в рамках Євросоюзу. Проектом, зокрема, передбачаються, що Сторони, які домовляються, вживають заходів стосовно усунення будь-якого існуючого забруднення вод, яке спричинює чи може спричинити суттєву шкоду чи збитки на території будь-якої іншої держави, яка домовляється (ст.2, п.1). За винятком випадків, коли забруднення може завдати шкоди територіальним водам (чи побережжю) іншої держави, це положення звільняє нижчерозміщену державу від будь-яких обов’язків вживати заходи по боротьбі із забрудненням з його території, якщо речовини-забруднювачі при цьому потрапляють безпосередньо до моря. Таким чином, це формування може призвести до крайньо нерівного положення нижчерозміщених та вищерозміщених держав, так як, по суть лише останні будуть нести тягар захисних заходів.

Термін “внутрішні води” в тому значенні, в якому він вживається тепер, означає частини моря. які розміщені в сторону берега від вихідної лінії, від якої відмірюється територіальне море. Це “морське” визначення відрізняється від загального поняття внутрішніх вод, які можуть складатися не лише із “внутрішніх” районів моря, але також із вод в межах сухопутної територіальної держави (річки, озера і т.д.).

Згідно Конвенції ООН, виняткова економічна зона представляє собою регіон, який прилягає до територіального моря. Хоча в Конвенції ООН за це прямо не сказано, економічна зона не існує без наміру прибережної держави. Була висказана точка зору, згідно якої, якщо навіть держава не оголошує виняткову економічну зону, їй треба дозволити здійснювати передбачену Конвенцію ООН юрисдикцію по боротьбі із забрудненням в районі, який міг би охоплюватись такою зоною.*

Основні положення про виняткову економічну зону, які містяться в ст.56, п.1 передбачають, що:

прибережна держава у винятковій економічній зоні має:

а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, в водах, які покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою керування цими ресурсами і по відношенню до інших видів діяльності по економічній розвідці;

б) створення та використання штучних островів, установок та споруд;

в) морських наукових досліджень;

г) захисту та збереження морського середовища.

При здійсненні своїх прав та обов’язків прибережна держава зобов’язана належним чином враховувати права та обов’язки інших держав і діяти належним чином. Перейдемо тепер до більш детального розгляду положень Конвенції ООН, які регулюють діяльність у винятковій економічній зоні. Три типи забруднень: забруднення із суден, захоронення та забруднення, пов’язане з будівництвом, експлуатацією чи використанням штучних островів, установок та споруд.

Згідно з Конвенцією ООН прибережна держава може застосовувати різні заходи по забезпеченню виконання закону іноземними суднами в своїй зоні. Основною умовою вжиття таких заходів є здійснення порушення відповідних норм. Положення Конвенції ООН по забезпеченню виконання по відношенню до іноземних суден, які здійснили порушення в економічній зоні, передбачаються три види заходів, які можуть бути послідовно вжиті прибережною державою. По-перше, вона може вимагати від іноземного судна надання відповідної інформації; по-друге, може бути здійснена фактична інспекція судна; і, по-третє: в окремих випадках може затримати судно до з’ясування обставин.

З приводу вимоги прибережні держави стосовно надання інформації в конвенції передбачено, що “є вагомі підстави” вважати, що здійснено порушення “застосованих міжнародних норм та стандартів чи законів держави, які запобігають забрудненню морського середовища”, така держава може зажадати від судна інформацію, що стосується його назви, порту, притоки, останнього та чергового портів заходу, а також іншу інформацію, яка необхідна для того, щоб вияснити, чи було правопорушення. При цьому усі держави повинні вжити заходів для забезпечення того, аби судна, які плавають під їхнім прапором, підчинялись вимогам стосовно надання такої інформації (ст.220, п.3,4).

Якщо іноземне судно відмовляється надати інформацію чи така інформація, свідомо суперечить очевидним фактам, а підозрюване порушення призвело до “великого викиду, який викликає значне забруднення чи загрозу значного забруднення морського середовища”, то прибережна держава може здійснити інспекцію на борту судна (ст.220, п.5). Подібна інспекція може бути здійснена лише при дотриманні двох основних умов: повинен бути направлений запит стосовно надання інформації, на який не дано належної відповіді, і повинен мати місце фактичний “великий викид”. Проте не вимагається, аби цей викид призвів до шкідливих наслідків ще до проведення інспекції, вона може бути проведеною навіть у випадку простої загрози “значного забруднення”. Нарешті, в певних випадках іноземне судно може бути зупиненим в економічній зоні, доставленим в порт прибережної держави і затриманим там для можливого порушення розслідування. Таке фізичне втручання по відношенню до іноземного судна може бути здійсненим при наявності “явних об’єктивних доказів” того, що судно здійснило порушення відповідних норм, стандартів, законів чи правил, що призвело до “суттєвих збитків чи загрози суттєвих збитків узбережжю чи будь-яким ресурсам його територіального моря, чи виняткової зони” (ст.220, п.6).

З самого початку роботи над підготовкою конвенції по морському праву була загальна згода в питанні про те, що прибережним державам слід надати ефективні можливості для боротьби із захороненнями. Ще в Комітеті по морському дну як прибережними, так і морськими державами були внесені пропозиції, які визнавали за прибережними державами право на здійснення контролю над захороненнями навіть за межами територіального моря. Була досягнута угода, яка гласила про те, що прибережна держава може здійснювати контроль над захороненням, яке проводиться в “межах територіальног моря, виняткової економічної зони чи на континентальному шельфі” (ст.210, п.5).

У відповідності до п.6, ст.210 Конвенції ООН захоронення “не відбувається без яскраво вираженої попередньої згоди прибережної держави”. Таким чином, в зазначених районах не повинна здійснюватись ніяка діяльність по захороненню без дозволу прибережної держави.

Це загальне правило не поширюється на надзвичайні ситуації, в яких захоронення є єдиним засобом усунення більш серйозної небезпеки, яка загрожує життю людини, судну, літальному апарату і т.д. і не може бути відтермінована у часі для отримання відповідного дозволу.*

Стосовно своїх регулятивних повноважень прибережна держава володіє повною компетенцією стосовно забезпечення виконання як своїх національних, так і міжнародних стандартів, норм, законів, правил, які мають стосунок до захоронення в територіальному морі, винятковій економічній зоні чи на континентальному шельфі. У випадку забороненого захоронення у винятковій економічній зоні власті прибережної держави можуть запинити судно і, якщо необхідно, затримати. Держава прапора теж може здійснювати втручання по відношенню до своїх суден у зв’язку із забороненим захороненням в іноземній зоні. В цілому Конвенція ООН наділяє прибережні держави дуже широкими, фактично необмеженими правами по контролю за захороненнями у винятковій економічній зоні. Передбачений нею режим докорінним чином відрізняється від режиму запобігання забрудненню із суден і в повній мірі відповідає широким формулюванням ряду національних законів про виключну економічну зону.

Як уже згадувалось, згідно ст.56*, прибережна держава володіє юрисдикцією по відношенню “створення та використання штучних островів, установок та споруд”.

Здійснення такої юрисдикції передбачено ст.60, яка містить два положення з цього питання. По-перше, стаття гласить, що прибережна держава у винятковій економічній зоні має виняткове право споруджувати, а також дозволяти та регулювати створення, експлуатацію та використання:

а) штучних островів;

б) установок та споруд для цілей, передбачених в ст.56, та для інших економічних цілей;

в) установок та споруд, які можуть заважати здійсненню прав прибережної держави в зоні.

По-друге, передбачається, що прибережна держава “має виняткову юрисдикцію над такими штучними островами, установками та спорудами, в тому числі юрисдикцію по відношенню до митних, фіскальних, санітарних, міграційних законів та правил, а також законів та правил, які стосуються безпеки (ст.60, п.2).

Ці положення надають прибережній державі дуже широкі права, більша частина споруд в зоні, якщо й не всі, можуть розглядатися як призначені для економічної мети чи як такі, що заважають здійсненню законної діяльності прибережної держави, і таким чином їх спорудження буде підпадати під дозвіл прибережної держави та “виняткову юрисдикцію”.

Що ж стосується спеціального змісту майбутнього режиму (враховуючи при цьому очевидне підкреслювання в даному контексті виняткової компетенції прибережної держави), то положення ст.60 можуть бути сумовані наступним чином: 1) спорудження штучних островів, установок та споруд не може здійснюватись без дозволу прибережної держави; 2) будь-яка діяльність у винятковій економічній зоні, яка або безпосередньо пов’язана з використанням та експлуатацією штучних островів, установок та споруд, або стосується поведінки персоналу, який знаходиться на них, повинна здійснюватись у відповідності до законодавства прибережної держави; і що можна вважати спірним – 3) лише прибережна держава може здійснювати фізичне втручання (чи дозволяти таке втручання) по відношенню до діяльності на островах, установках та спорудах (на відміну від втручання стосовно суден). Оскільки дана схема не виключає повністю застосування конкуруючого законодавства “держави прапора”, “держави національності”* слід особливо підкреслити, що прибережна держава має, до прикладу, право встановлювати будь-які, якими би вони не були суворими, умови по контролю над забрудненням для спорудження, експлуатації та використання штучних островів, установок та споруд в своїй винятковій економічній зоні.

Прибережна держава може встановити, як це вже було передбачено Конвенцією про континентальний шельф 1958 р., “розумні зони безпеки” довкола штучних островів, установок та споруд. Такі зони повинні “розумно співвідноситися” з характером та функцією островів, установок і споруд і не можуть, як правило, перевищувати 500 М. (ст.60, п.5). В зонах безпеки прибережна держава може вживати відповідних заходів для забезпечення безпеки як судноплавство, так і штучних островів, установок, споруд”. Як видається, зона безпеки може бути повністю закрита для міжнародного судноплавства.

Зрозуміло, що вразливість морського середовища в різних районах, морях може бути різною. Тому рівень встановлених для його захисту стандартів, придатний для більшості морських районів, для деяких районів може виявитися недостатнім. Для цих районів, в які входять моря, які мають обмежений зв’язок з океаном, і в яких судноплавство до того ж часто буває інтенсивним, повинні встановлюватися режими, які враховують їх особливі умови. На такі “особливі райони” повинні не лише поширюватись загальні норми охорони морського середовища, але діяльність в них, враховуючи виняткову створювану нею тут небезпеку, повинна регулюватися більш суворими правилами.

Хоча початкові елементи концепції “особливих регіонів” можна побачити вже в Конвенції по запобіганню забруднення моря нафтою 1954 р., яка встановила “заборонені зони”, своє оформлення вона отримала лише на Конференції ІМКО по запобіганню забруднення моря 1973 р. В прийнятій на цій конференції Конвенції МАРПОЛ передбачені п’ять “особливих районів” – Середземне море, Балтійське море, Чорне море, Червоне море та район “заток” (Персидська затока) – хоча не всі ці регіони підпадають під одні і ті ж положення конвенції.

В загальній структурі Світового океану місце особливих зон, передбачених п.6, ст.211 Конвенції ООН, обмежене винятковою економічною зоною. Конвенція не містить жодних положень про можливості встановлення особливих районів ні в територіальних водах, ні у відкритому морі.

Для того, щоб встановити особливий район, необхідно виконати ряд вимог. Перш за все мова мусить йти про “певний, чітко визначений район..., в якому за визначеними технічними причинами, пов’язаними з океанографічними та екологічними умовами, а також з використанням цього району чи захистом його природних ресурсів вимагається прийняття спеціальних обов’язкових заходів для запобігання забрудненню із суден. Іншими словами, межі особливого району повинні бути чітко позначеними, а його встановлення повинно бути викликане достатньою необхідністю вжиття спеціальних заходів.

Далі, якщо навіть не виникає ніяких сумнівів у необхідності встановлення особливого району, прибережна держава повинна звернутися до “компетентної міжнародної організації” для отримання її згоди. Такому зверненню повинні передувати “відповідні консультації через компетентну міжнародну організацію з будь-якими іншими зацікавленими державами”. Організація ж повинна прийняти рішення за отриманим зверненням прибережної держави протягом 12 місяців.

Передбачені Конвенцією ООН особливі райони можуть встановлюватись лише для контролю над забрудненням із суден. В таких районах, окремі загальних норм, застосованих по відношенню до виняткової економічної зони в цілому, на судна поширюється також дія деяких, хоча і обмежених, додаткових положень, які приймаються прибережною державою.

З цією метою в Конвенції ООН проводиться відмінність між двома видами норм. По відношенню першого з них в Конвенції передбачається, що прибережна держава “може прийняти... закони і правила для запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення із суден, здійснюючи такі міжнародні норми та стандарти чи практику мореплавання, які визначаються компетентною міжнародною організацією застосовними по відношенню до особливих районів” (ст.211, п.6 ”а”).

Якщо врахувати, що в процесі переговорів з даного питання був досягнутий делікатний баланс, то не доводиться дивитись певній неясності приведеного положення. Початково закладена в ньому ідея заключалась в тому, щоби прибережна держава, встановлюючи “новий особливий район, могла б автоматично поширити на нього дію норм щодо особливих районів, які містяться в конвенції МАРПОЛ.*

В цілому регулювання питання стосовно особливих районів було тісно пов’язане з питанням про арктичні води. Канадське законодавство 1970 р. акцентувало увагу міжнародного співтовариства до арктичних вод. Ці питання були згодом підняті на ІІІ Конференції ООН і скоро змінили важливе місце в переговорах з питань особливих районів. Згідно з визначенням, яке міститься в Конвенції ООН, “покриті льодом” райони означають райони в “межах виняткової екологічної зони, де особливо суворі кліматичні умови та наявність льоду, який покриває такі райони протягом більшої частини року, створюють перешкоди чи підвищену небезпеку для судноплавства, а забруднення морського середовища могло б завдати суттєвої шкоди екологічній рівновазі чи незворотньо порушити її” (ст.234).

У зв’язку з цим визначенням виникає ряд запитань. Вимога того, щоб відповідний район був покритий кригою більшу частину року. Це, очевидно означає, що води, які не покриті кригою протягом більше ніж 6 місяців на рік, не можуть вважатися “покритими льодом районами”. Разом з тим можна уявити, що мінімальний строк в 6 місяців не потребує щорічного підтвердження, а повинен визначатися на основі середніх даних про наявність льоду в таких районах протягом певного періоду часу. Дійсно, навряд чи можна визнати практично прийнятим, або в залежності від незначних змін льодової обстановки якогось моря в тому чи іншому разі мінявся також його юридичний статус.

В покритих кригою районах “прибережним державам” надано право “приймати та забезпечувати дотримання недискримінаційних законів та правил по запобіганню, скороченню та збереженню під контролем забруднень морського середовища із суден”. В той же час в законах та правилах прибережної держави “необхідним чином беруться до уваги судноплавства та захист і збереження наукових даних” (ст.234).

Згідно цих правил, прибережним державам надане право застосовувати до іноземних суден у всьому районі “покритих кригою” вод національні правила боротьби із забрудненням, які можуть бути більш суворими, ніж відповідні міжнародні стандарти. Такі повноваження значно перевищують звичайну компетенцію прибережної держави у винятковій економічній зоні. Обов’язок брати до уваги інтереси судноплавства має на увазі, що “покриті льодом райони” не можуть бути повністю і постійно закритими для плавання іноземних суден. Поруч з цим, очевидно, що до “покритих кригою районів” не може застосовуватися ані режим мирного проходу через територіальне море, ні свобода судноплавства у винятковій економічній зоні.*

Передбачається, що ст.234 Конвенції ООН допускає прийняття національного законодавства, подібного до канадського закону про запобігання забрудненню арктичних вод: іноземним суднам повністю не забороняється плавання в цих водах, але їхній заход в ці води і прохід через них відбувається під контролем прибережної держави, який стосується як стану суден, так і їхньої діяльності.

У зв’язку з критерієм розумності досить часто згадувалось, що прибережна держава повинна по меншій мірі мати право вживати захисних заходів за межами своїх територіальних кордонів у тих випадках, коли – як вказувалось у відомій заяві державного секретаря США Д.Вебстера, зробленій в 1841 р. з приводу інциденту із судном “Кароліна”, - необхідність в екстериторіальному використанні є “необхідною і такою, що не лишає ані вибору засобів, ні часу для роздумів”.

Стосовно проблеми охорони довкілля, дане Вебстером визначення можна віднести до інциденту, який відбувся в 1967 р. – посадці на мілину ліберійського танкера “Торрі Каньон” поблизу узбережжя Корнволля*.

Після безуспішних спроб порятунку судна, яке знаходилося поза межами територіального моря Великобританії, з якого вилилося в море значна кількість нафти, вона, нарешті, було піддане бомбардуванню, аби спалити нафту і запобігти подальшому забрудненню. Аварія танкера стала однією з причин скликання в травні 1967 р. надзвичайної сесії Ради ІМКО для обговорення заходів по боротьбі із загрозою забруднення. Основні умови здійснення втручання були відображені у конвенції і гласили: “Сторони Конвенції можуть “вживати у відкритому морі такі заходи, які можуть виявитися необхідними для запобігання, зменшення чи усунення серйозної та реально загрожуючої їхнім узбережжям чи пов’язаним з ними інтересам небезпеці забруднення нафтою моря внаслідок морських аварій, які, як розумно можна передбачити, потягнуть за собою шкідливі наслідки у великих розмірах”.

Це формулювання можна розділити на наступні складові частини: дія конвенції поширювалась лише на забруднення чи загрозу забруднення моря нафтою; заходи по втручанню могли бути вжитими лише у випадку морської аварії чи дій, пов’язаних з нею. Найбільш важливими поняттями були: “морська аварія”, “судно”; “нафта”; “небезпека”. “Морська аварія”, наявність якої була основною умовою здійснення прибережного державного права на втручання, означає “зіштовхнення суден, посадку та мілину, інший морський інцидент”. “Нафта” в розумінні Конвенції означає “сиру нафту, мазут, дизпаливо та мастила” (ст.ІІ, п.3). Як уявлялося, цим визначенням планувалось охопити як стійкі, так і нестійкі види нафти, а також суміші, які містять нафту*.

Застосовуючи втручання, прибережна держава зобов’язана з належною увагою відноситись до прав та інтересів інших держав, включаючи держави прапора, а також відповідних “фізичних та юридичних” осіб (ст.V, п.2). Конвенція не конкретизує заходів, які можуть бути вжиті прибережною державою при здійсненні права на втручання, але цілком очевидно, що такі заходи можуть включати проведення рятувальних операцій чи переміщення судна, а в незвичайних ситуаціях – навіть повне знищення судна чи його вантажу.*

За будь-яких обставин вжиті заходи повинні бути “...дійсно спричиненим чи потенційним збитком” прибережній державі (ст. V, п.1). Вони не повинні “виходити за розумні межі”, необхідні для запобігання, зменшення чи усунення небезпеки і повинні бути “припинені, як тільки ця мета буде досягнута” (ст. V, п.2).

Немає сумніву в тому, що буде потрібне подальше прийняття міжнародних норм для дійсно ефективного захисту морського середовища від забруднення. На це вказується також у Конвенції ООН, яка зобов’язує держави докладати зусиль як на національному, так і на міжнародному рівні для встановлення законів та правил, норм та стандартів по запобіганню забрудненню морського середовища з різних джерел. В той же час очевидно, що при цьому будуть братися до уваги і інші міркування, які не мають прямого стосунку до захисту довкілля. коли мова йде про забруднення, яке є типовим побічним продуктом економічної діяльності, то реалістичним видається його максимально можливе зменшення у порівнянні з повним усуненням. Особливо це стосується забруднення із суші, яке пов’язане безпосередньо із сучасним процесом індустріалізації та інтенсифікації сільського господарства, яке має життєво важливе значення для країни, що розвивається. Таке розуміння знайшло своє відбиття в обережних формулюваннях Конвенції ООН, яка зобов’язує держави лише намагатися встановлювати міжнародні норми та стандарти для запобігання забрудненню із суші і передбачає, що за умов вжиття відповідних заходів повинні братися до уваги “економічні можливості держав, які розвиваються та їхні потреби в економічному розвитку”. Подібним чином Конвенція передбачає, що держави, встановлюючи національні закони та правила по запобіганню забрудненню із суші, лише беруть до уваги відповідні міжнародні норми та стандарти, тоді як для більшої частини інших джерел забруднення національні вимоги повинні бути не менш ефективними, ніж міжнародні.

Враховуючи реальний стан справ, навряд чи можна вважати, що в найближчому майбутньому буде створена схема глобальних стандартів по запобіганню забруднення із суші. Основні міжнародні заходи по регулювання викидів із суші будуть, очевидно, і надалі вироблятися на регіональному рівні.

Що стосується забруднення із суден, то на відміну від забруднення із суші тут існують обширні договірні норми глобального характеру. Регулювання попередження забруднення із суден має давні традиції і вже протягом багатьох років питання, пов’язані з ним вирішуються в усталених міжнародних рамках.

Кульмінацією вжитих раніше на міжнародному рівні зусиль стала Конвенція МАРПОЛ 1973 року, включена згодом в протокол 1978 р. Проте навіть створені цими документами всеохоплюючі режими не влаштовують в повній мірі захисників довкілля. Слід визнати, що поки що ефективного виконання не досягнуто. Тому основна увага найближчим часом повинна бути звернута на ширшу участь держав в існуючих угодах, а не на встановлення строгіших правил. В ряді випадків певні стимули для подальшої ратифікації передбачені в самих угодах.

Розділ ІІ. Міжнародна космічна екологічна безпека

Діяльність людини по дослідженню та використанню космічного простору (включаючи природні небесні тіла позаземного походження) отримала назву космічної. Перша офіційна згадка про космічну діяльність (outer space activities) в міжнародному документі зустрічається в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1721 (XVII від 20 грудня 1961 р.). В міжнародному договорі вона вперше використана в преамбулі Конвенції про запровадження Європейської організації по проектуванню та створенню ракет-насіїв (ЕЛДО) від 29 березня 1962 р.)*.

Використання терміну “космічна діяльність” дає підстави вважати, що держави не обмежують його діяльністю винятково в космічному просторі, але відносять до нього і діяльність на Землі, якщо вона пов’язана з діяльністю в космічному просторі. З цього витікає і Договір 1967 р., який встановлює принципи діяльності держав і на Землі, якщо вона стосується дослідження та використання космічного простору (наприклад, ст. VII Угоди).

Звідси витікає необхідність визначення поняття космічного простору, так як тільки через нього можна перейти до точного визначення поняття космічної діяльності. Останнє є дуже важливим для отримання відповіді на запитання про те, на яку діяльність поширюються норми та принципи космічного права.

Наміри держав визначити поняття “космічний простір” та “використання космічного простору” зафіксовані в п.4 “в” резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2222 (ХХІІ від 19 грудня 1966 р.).

Зараз поняття космічної діяльності залежить від підходу до цього питання з боку тієї чи іншої держави. Тим не менше можна вважати, що під космічною діяльністю мається на увазі розміщення створених людиною предметів на довколоземних орбітах (в довколоземному просторі), в між планетарному просторі (за межами сфери земного тяжіння), на поверхні Місяця та інших небесних тіл. Іноді до поняття космічної діяльності відносять також вертикальний запуск предметів на великі висоти за допомогою ракетної техніки з їхнім наступним поверненням на Землю без виходу на довколоземну орбіту. Такі предмети отримали назву космічних об’єктів.

До поняття “космічна діяльність” відносять також дії людей (космонавтів) та робота автоматичних (автономних чи керованих по радіо із Землі) апаратів та приладів на борту космічних об’єктів, включаючи вихід людей на виніс приладів у відкритий космос чи на поверхню небесних тіл.

Таким чином, поняття “космічної діяльності” пов’язується з діяльністю в космічному середовищі, включаючи операції, які здійснюються на Землі у зв’язку із запуском космічного об’єкту, його керуванням та повернення на Землю. Тим самим до визначення поняття космічної діяльності застосований функціональний підхід. Але це не означає, що територіальний підхід відкидається: він необхідний при встановленні режиму космічного простору і при закріпленні його відмінності від режиму повітряного простору.

Існує ряд угод, характерних лише для космічного простору в силу його специфіки; такі, наприклад, демілітаризація космосу і т.д. Під демілітаризацією космічного простору та небесних тіл мається на увазі заборона діяльності, яка переслідує в мирний час військову мету. Демілітаризація може бути повною та частковою. У випадку часткової демілітаризації забороняються суворо визначені в міжнародній угоді види військової космічної діяльності держав, а у випадку повної демілітаризації забороняється будь-яка діяльність, яка переслідує в мирний час військові цілі. Принцип часткової демілітаризації космічного простору та повної демілітаризації небесних тіл формулюється в ст. IV Угоди про принципи діяльності держав по дослідженню та використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір накладає на його учасників обов’язок не виводити на орбіту навколо Землі будь-які об’єкти з ядерною зброєю чи будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати таку зброю на небесних тілах і не розміщувати таку зброю в космічному просторі якимось-небудь іншим способом.

Договір закріпляє в даному випадку аналогічне положення резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1884 (XVIII) про невивід на орбіту довкола землі будь-яких об’єктів ядерного враження, не встановлювати таку зброю на небесних тілах. Резолюція була схвалена 17 жовтня 1963 року. Таке договірне закріплення резолюції Генеральної Асамблеї ООН є виправданим у зв’язку з різними тлумаченнями її обов’язкової юридичної сили.

Так, до прикладу, англійський юрист В.Дженкс вважає, що резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1884 (XVIII) не може служити підтвердженням існування норми звичайного права, і не створює нового обов’язку. Ця резолюція, на його думку, може розглядатися в ролі простого звичаю, який з часом може обернутися в норму звичайного права.

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1884 (XVIII) заборонила розміщувати в космічному просторі та на небесних тілах будь-які об’єкти із зброєю масового пораження, перш за все з ядерною зброєю. Договір 1967 р. закріпив цю заборону у вигляді писаної норми міжнародного права, поширивши сферу її дії на всі держави. Таким чином, ця норм набула загальновизнаного характеру. Договором 1967 року встановлювався для Місяця та інших небесних тіл режим повної демілітаризації. Договір передбачає, що Місяць та інші небесні тіла використовуються всіма його учасниками виключно в мирних цілях. Відповідно на небесних тілах забороняється створення військових баз, споруд та укріплень, використання та випробування будь-яких типів озброєнь та проведення військових маневрів. Разом з тим допускається використання військового персоналу для наукових досліджень чи будь-яких інших мирних цілей, а також використання будь-якого обладнання, необхідного для мирного дослідження Місяця та інших небесних тіл.

В майбутньому, на випадок досягнення угоди стосовно повної демілітаризації цього космічного простору, а не лише Місяця та інших небесних тіл, в Угоду про принципи діяльності держав з дослідженням космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, буде включено принцип використання цього простору у винятково в мирних цілях. Цей принцип замінить собою принцип часткової демілітаризації космічного простору та повної демілітаризації небесних тіл*.

На даний час такої угоди ще немає, і тому в міжнародних документах говориться про винятково мирне дослідження та використання космічного простору як мети, до якої слід прямувати.

Для досягнення цієї мети необхідно ще домовитись відносно заборони:

вивозу на орбіту навколо Землі, Місяця та інших небесних тіл будь-яких об’єктів військового призначення;

використання космічного простору для (чи під час) військових маневрів, а також з метою випробування будь-яких видів озброєнь (бойових ракет, бойових аерокосмічних пристроїв та ін.).

В останні десятиліття з усією гостротою постала проблема попередження забруднення земного, водного та атмосферного середовища.

Зараз актуальності набули питання, пов’язані із запобіганням шкідливому забрудненню космосу, а також земного середовища внаслідок доставки наземної речовини. Принцип свободи дослідження та використання космічного простору та небесних тіл не дозволяє одним державам діяти на збитки іншим державам. Договір 1967 р. встановлює, що при “дослідженні та використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, держави-учасники Договору здійснюють вивчення та дослідження космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, з певним врахуванням відповідних інтересів всіх інших держав-учасників Угоди. Держави-учасники Угоди здійснюють вивчення та дослідження космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, таким чином, щоб уникати їх шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища, внаслідок доставки позаземної речовини, із цією метою, у випадку необхідності, вживають відповідних заходів” (ст. ІХ). Забруднення космосу можна розглядати як частину більш загальної проблеми експериментів в космосі, з потенційно шкідливими наслідками. Заходи міжнародно-правового характеру покликані запобігти можливості таких шкідливих наслідків. Поняття забруднення космосу охоплює як його засмічення, так і зараження.

На орбітах навколо Землі обертається біля 3 тисяч космічних об’єктів. Більшість з них вже виконали свої завдання і не представляють ніякої наукової цінності. З метою запобігання подібному забрудненню космосу слід визнати бажаним скорочення до мінімуму кількості космічних об’єктів, які втратили наукове та практичне значення, але продовжують рух по орбіті навколо Землі. Такого скорочення можна було б добитися шляхом домовленості стосовно видалення таких “мертвих” об’єктів із космосу. Сюди ж слід віднести і питання про припинення радіопередач з борту космічних об’єктів після виконання ними свого призначення.

Забруднення космосу загрожує не лише ризиком зіткнення (який ще довго буде, вірогідно, мінімальним), але і радіоперешкодами (які вже є нагальною проблемною). Спостереження за космічними об’єктами, які відслужили свою службу, може згодом стати непосильним тягарем для наземних станцій спостереження.

Проблема запобігання забрудненню космосу включає в себе проблему запобігання радіоактивному, біологічному та хімічному забрудненню космосу. Важливе значення в цьому плані має заборона розміщення ядерної зброї в космосі, яка була встановлена в 1967 р. Угодою*.

За умов суворого дотримання державами цієї Угоди небезпека зараження космосу радіоактивними продуктами буде значно зменшена.

Важливого значення набуває питання про розробку конкретних правил, покликаних запобігти чи зменшити шкідливі наслідки можливого зараження земними речовинами космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, а також виключити можливі небажані зміни земного середовища внаслідок доставки позаземної речовини. Перш за все мається на увазі розробка правових норм, які б передбачали стерилізацію міжпланетних літальних апаратів та інші профілактичні заходи по запобіганню зараженню.

Виникає також запитання стосовно міжнародної відповідальності держав за збитки, спричинені в результаті зараження чи забруднення космосу. Така відповідальність має свої специфічні особливості і тому вимагає особливої міжнародно-правової регламентації.

Як було зазначено вище, питання запобігання забрудненню та зараженню космосу охоплюються загальною проблемою запобігання потенційно шкідливим наслідкам експериментів в космосі, яка обговорюється ООН та цілим рядом інших міжнародних організацій. В рамках комітету з дослідження космічного простору (КОСАР) в 1962 році була утворена спеціальна Консультативна група для визначення можливих шкідливих наслідків експериментів в космосі. Ця група підготувала доповідь щодо потенційно шкідливих наслідків експериментів в космосі, який був представлений до розгляду Загальних зборів КОСАР, які відбулися в травні 1964 року у Флоренції. З цього питання Загальними зборами КОСАР була ухвалена спеціальна резолюція.

Велика увага проблемі запобігання потенційно шкідливим наслідкам експериментів в космосі приділяється Організацією Об’єднаних Націй. На необхідність запобігання таким шкідливим наслідкам звернув особливу увагу в 1964 р. Науково-технічний підкомітет Комітету ООН з питань космосу. Рекомендації Науково-технічного підкомітету увійшли в доповідь Комітету ООН по космосу, який був представлений ХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН.

В резолюції 2130 (ХV від 20 грудня 1965 р.) Генеральна Асамблея ООН схвалила рекомендації Науково-технічного підкомітету відносно запобігання потенційно шкідливим наслідкам експериментів у космосі. Слід також мати на увазі можливість проведення міжнародних консультацій, які передбачаються Угодою по космосу 1967 року. Обов’язок проведення таких консультацій покладається на державу, яка планує проведення експерименту з потенційно шкідливими наслідками. Угода гласить: “Якщо будь-яка держава – учасник Угоди має підстави вважати, що діяльність чи експеримент, заплановані цією державою-учасником чи громадянами цієї держави-учасника Договору в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, створять потенційно шкідливі перешкоди діяльності інших держав-учасників Угоди у справі мирного дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, то вона повинна провести відповідні міжнародні консультації, перш ніж приступити до такої діяльності чи експерименту” (ст. ІХ). Державам, які не беруть участь у проведенні експерименту, надано право вимагати, на випадок необхідності, проведення таких консультацій. У відповідності з договором “держава-учасник Договору, яка має підстави підозрювати, що діяльність чи експеримент, заплановані іншим учасником Договору в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, може запросити проведення консультації стосовно такої діяльності чи експерименту (ст. ІХ).

Таким чином, у відповідності з Договором міжнародне обговорення експерименту, який планується, з метою запобігання можливим потенційно шкідливим наслідкам може відбутися за вимогою будь-якої держави. Порядок проведення міжнародних консультацій, які передбачені Договором, потребує в подальшому конкретизації.

Космічні ракети розширили межі пізнання людиною Сонячної системи. Наука вже не обмежується вивченням лише навколоземного простору, міжпланетні кораблі вирвались за межі земного тяжіння і розпочали дослідження космосу в районах Місяця, Марса, Венери. Все це стало можливим завдяки розвитку найважливіших областей сучасної науки та техніки, в першу чергу ракетної техніки, радіоелектроніки, ядерної фізики.

Вивчення та дослідження космічного простору повинно відбуватися лише для добробуту людства, в інтересах дружніх стосунків між державами. Такі дії держав, як розміщення на орбітах в космічному просторі об’єктів з ядерною зброєю, яка може бути направленою на території іншої держави несумісні з Уставом ООН, який покладає на держави обов’язок “проявляти терпимість та жити поруч, в мирі один з одним, як добрі сусіди”.

5 серпня 1963 р. з ініціативи СРСР в Москві був підписаний Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою.

Московська угода полегшує освоєння космічного простору з мирною метою і сприяє забезпеченню безпеки польотів екіпажів космічних кораблів.

На ХVIII сесії Генеральної Асамблеї ООН міністр закордонних справ держав-членів угод заявили, що потрібно заборонити вихід на орбіту об’єктів з ядерною зброєю на борту*. Під “об’єктом” резолюція має на увазі будь-які апарати, придатні” для польотів у космічний простір, такі, як ракети, супутники, космічні кораблі, апарати, здатні нести на собі ядерну зброю чи інші види зброї масового знищення. Під останнім потрібно розуміти хімічну, бактеріологічну, радіоактивну зброю, а також будь-які інші види зброї масового знищення, які можуть бути винайдені в майбутньому.

Резолюція забороняє (п.2) не лише вивід на орбіту навколо Землі будь-яких вищезгаданих об’єктів, але і розміщення такої зброї на небесних тілах та розміщення такої зброї в космічному просторі якимось-небудь іншим чином. Державам відповідно, заборонено запускати об’єкти з ядерною зброєю на борту в напрямку інших небесних тіл чи на орбіту навколо цих тіл.

Резолюція забороняє спроби розміщення такої зброї в космічному просторі якимось-небудь іншим чином, що цілком є вірогідним в умовах бурхливого розвитку науково-технічної думки. Цей захід є дуже актуальним, так як розміщення ядерних зарядів на космічних об’єктах представляє особливу небезпеку для держав, не захищених якимось-небудь стійким та міцним бар’єром від навколоземного космічного простору. При цьому під загрозу була б поставлена безпека не одного, а багатьох суб’єктів. Важливе положення зафіксоване в пункті 2 “в”: “держави повинні утримуватись від пропозиції заохочення чи якої-небудь участі в проведенні вищевказаної діяльності”. Мова йде про непряму участь держав у розміщенні в космічному просторі ядерної зброї: 1) спільна діяльність по запуску космічних об’єктів; 2) передача у власність, у володіння чи розпорядження об’єктів з ядерною зброєю, призначених для розміщення в космічному просторі (чи хоча б засобів доставки в космос ядерної зброї); 3) надання будь-якої іншої допомоги у здійсненні подібних проектів; 4) провокування чи й навіть просте заохочення зазначеної діяльності.

Резолюція ХVIII з’їзду Генеральної Асамблеї ООН має на увазі відмову від виводу мирного часу. Їх метою забезпечення безпеки держав шляхом створення умов, за яких мілітаризація космосу була б відвернута та деякою мірою зменшилась би можливість ядерного нападу із космосу.

Проте дана резолюція не забороняє застосовувати ядерну зброю в умовах війни, нічого не говорить про заборону застосування міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками. Резолюція не містить заборони застосовувати ракетну зброю однією державою проти іншої через космос.

Нарешті, резолюція не містить заборони вильоту за межі своєї національної території військових літаків, здатних нести зброю масового знищення, а також не містить заборони виходу за межі територіальних вод військовим кораблям, здатним нести зброю масового знищення.

Згідно з угодою про невивід на космічну орбіту об’єктів з ядерною зброєю чи будь-якими іншими видами зброї масового пораження, закріпленою в резолюції Генеральної Асамблеї, ядерні держави повинні утримуватися від наступних дій:

виводити на орбіти в космос об’єкти (ракети, супутники, кораблі) з ядерною зброєю;

виводити на орбіти в космос об’єкти з хімічною, бактеріологічною, радіоактивною та іншою зброєю масового знищення;

розміщувати вищезгадані об’єкти на небесних тілах;

розміщувати вищезгадані об’єкти в космічному просторі;

примушувати інші держави чи інших осіб до здійснення таких дій;

брати участь у здійсненні таких дій.

До вказаної резолюції приєдналися всі держави-члени ООН, які взяли на себе тим самим всі права та обов’язки, за які йшла мова вище.

Новим важливим кроком на шляху до повної ядерної демілітаризації стала Угода про принципи діяльності держав по дослідженню та використанню космічного простору, включаючи Місяць, підписана 27 січня 1967 р. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1884 від 17 жовтня 1963 р. йде далі і забороняє розміщувати в космічному просторі будь-які об’єкти з ядерною зброєю на борту*.

Разом з тим резолюція 1884 та Угода по Космосу не забороняють і не повинні тлумачитися як такі, що забороняють вивід в космос мирних супутників чи ракет, які працюють на атомній енергії. Тому неправдою буде вважати, начебто проблема використання ядерної енергії при освоєнні космічного простору розв’язана.

Дослідження космосу, польоти міжпланетних кораблів за межі навколоземного простору потребують витрат величезної кількості енергії. Вона використовується і буде використовуватись у об’ємах, які все збільшуються на подолання сили земного тяжіння, маневрування в польоті та повернення на Землю, а також для забезпечення нормальних життєвих умов всередині космічного корабля, живлення наукових, навігаційних та інших приладів, радіоапаратури та засобів управління корабля.

Одним з основних питань вибору оптимальної енергетичної установки є питома вага генератора, тобто його вага на одиницю енергії, яка виробляється. Жоден із генераторів, які працюють на “класичному паливі” – вугіллі, мазуті, нафті, бензині і т.д., не може бути застосований для забезпечення енергією космічних кораблів, так як необхідний запас палива складе величезну вагу. Лише застосування ядерної енергії може дати великий виграш у порівнянні з органічним паливом. Лише атомна енергія може бути застосована для забезпечення успішних довготривалих польотів в космос. Крім того, лише за допомогою ядерних установок може бути вирішена задача забезпечення космічного корабля в польоті енергією. Проблема забезпечення енергією може вирішуватися за допомогою створення портативних атомних міні-електростанцій, а також за допомогою установок для перетворення енергії радіоактивних ізотопів в електричну.

За допомогою штучних супутників та атомної енергії людина не лише вперше “торкнулася” космосу, але і зробила відкриття фундаментального характеру наукового значення.

Сучасна науково-технічна революція дає можливість мирного використання атомної енергії в космічному просторі з великою користю для людства. Сюди відносять: запобігання лихам, пов’язаним з ураганами, смерчами, паводками, засухами; регулювання погоди; здійснення наддалекого зв’язку; міжпланетна навігація та багато чого іншого.

Заборона розміщувати ядерну зброю в космосі – гарний початок. Проте не можна зупинятися на цьому, потрібно добитися повної заборони використання космосу з військовою метою.

Передача на Землю систематичної інформації стосовно природного середовища за допомогою космічних засобів може принести значну вигоду сільському господарству, гідрології, географії і т.д. Космічні прилади можуть використовуватись для визначення температури і стану поверхні, передбачати чи вчасно виявляти землетруси, паводки, бурі і т.д. Експериментальні роботи по вивченню природного середовища з космосу проводяться в даний час в США та в ряді інших країн.

Ще в 1952 році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, в якій проголошувалось, що “право народів вільно використовувати та експлуатувати свої природні багатства та ресурси є невід’ємним елементом їхнього суверенітету та відповідає меті та принципам Уставу ООН. Та ж резолюція закликала “всі держави утримуватися від прямих чи непрямих, скерованих на перешкоду суверенітету держави над своїми природними ресурсами”.

І надалі Генеральна Асамблея ООН в своїх резолюціях неодноразово підтверджувала суверенні права держав на свої природні ресурси.

В резолюції 1803 (ХVIII, прийнятій у 1962 р. говориться: “Розвідка та експлуатація таких ресурсів, розпорядження ними... повинні відбуватися у відповідності з правилами та умовами, які народи та нації за своїм вільно прийнятим рішенням вважають необхідними та бажаними. Невід’ємний суверенітет держав над своїми природними ресурсами повинен включати їх суверенне право розпоряджатися інформацією стосовно цих ресурсів”.

Проблема охорони навколишнього середовища включає два питання. З одного боку, це задача консервації, т.б., збереження природних ресурсів в існуючому вигляді, а з іншої сторони, це раціональне природокористування. Очевидно, що такі чинники, як розвиток техніки, ріст населення, розвиток транспорту та ряд інших роблять консервацію природи в цілому практично нездійсненною. Відповідно, мова може йти про консервацію, стосовно окремих територій, районів, ландшафтів чи певних форм органічного життя. Що стосується раціонального природокористування, то воно тісно пов’язане з прогресом людського суспільства в широкому значенні.

Космічна діяльність потенційно може значно вплинути на обидва аспекти охорони природи, значно допомогти. Космічна техніка надає унікальні можливості не для фрагментарного, а для глобального збору об’єктивних даних про стан природних ресурсів. Крім того, вона вже зараз може суттєво збільшити можливості спрямованого впливу на навколишнє середовище з метою отримання оптимального результату.

Необхідно також відмітити, що багато технічних рішень біологічних та екологічних проблем, призначених для забезпечення тривалих космічних польотів, фактично цілком застосовані для розв’язання цілком земних проблем охорони навколишнього середовища.

Можливість використання з метою охорони природи Землі такого потужного засобу, як космічна техніка, давно привернула до себе увагу. Яка б не була великою цінність нових даних стосовно космосу для розвитку науки, питання використання космосу для розв’язування чисто земних проблем завжди отримували позитивний відгук у світовій громадськості.

Вже у 1958 році на ХІІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята резолюція 1348 (ХІІІ), в якій відзначалося, що “найновіші досягнення у космічному просторі додали новий вимір в існуванні людини і відкрили нові можливості для збільшення її пізнань та покращення її життя”*. Разом з тим, активне використання космічної техніки для потреб охорони природи, по суті, лише починається. У зв’язку із підготовкою до Конференції ООН по навколишньому середовищу Комітет ООН по використанню космічного простору в мирних цілях звернув увагу на два документи, підготовлених Секретаріатом ООН для розгляду в Комітеті. Один з цих документів розглядає питання використання супутників для обстеження Землі. В іншому документі розглядався пункт про роль супутників для обстеження Землі у вивченні середовища, яке оточує людину. Можна очікувати, що і в майбутньому головна роль в організації міжнародного співробітництва в області використання космічної техніки для розв’язання проблем охорони довкілля буде належати Комітету ООН з питань використання космічного простору в мирних цілях, оскільки у відповідності з резолюцією 1721 (ХVI) Генеральної Асамблеї ООН Комітет є “центром міжнародного співробітництва при дослідженні та використанні космічного простору з мирною метою”. Це, зрозуміло, не виключає можливості використання інших організаційних форм для вирішення завдань спеціального характеру. Вже зараз Комітет ООН з питань космосу підтримує зв’язок з відповідними спеціалізованими закладами ООН – з МЕС, ЮНЕСКО та ФАО, а також з ІКАО, ВОЗ, ІНКО, МАГАТЕ та рядом інших організацій. Не виключено, що по мірі розвитку технічних можливостей використання космічної техніки для охорони навколишнього середовища існуючі міждержавні рамки співробітництва виявляться затісними. Проте, не можна допустити, аби при організації співробітництва держав в новій області космічної діяльності ігнорувались інститути, які склалися.

Якою не є великою специфіка діяльності, пов’язаної з охороною навколишнього середовища на Землі, вона лишається приватною областю в загальному комплексі питань космічної діяльності, де специфічні проблеми та методи їх вирішення не заперечують, а пропонують збереження загальних принципів та норм співробітництва держав. Таким же чином і охорона навколишнього середовища з використанням засобів космічної техніки при всій її могутності та масштабності лишається одним із технічних засобів, використання якого не повинно наносити збитків загальній практиці.

І сама космічна діяльність, і міжнародна охорона довкілля є перш за все областями міжнародного співробітництва і регулюються як принципами та нормами загального міжнародного права, так і, відповідно, міжнародного космічного права та нової галузі міжнародного права, яка стосується регулювання співробітництва держав з охорони навколишнього середовища.

Стосунки між державами в процесі співробітництва в галузі використання космічної техніки з метою охорони навколишнього середовища повинні будуватися на засадах суверенної рівності та взаємної вигоди. Це положення знайшло своє відбиття в основному міжнародному правовому акті космічного права – Договорі про принципи державної діяльності з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, від 27 січня 1967 р. Договір встановлює основне правило, згідно з яким космічна діяльність повинна проводитись “з необхідним врахуванням відповідних інтересів всіх інших держав – учасників Договору”*.

Природні ресурси прийнято ділити на національні (т.б. ресурси, нерозривно пов’язані з державною територією) та міжнародні (ресурси відкритого моря, Антарктики, космосу, прикордонних рік та озер і т.д.).

Абсолютно очевидно, що наведена загальна норма, яка міститься в Договорі, застосована і до тих випадків, коли космічна техніка використовується для охорони навколишнього середовища по відношенню до міжнародних природних ресурсів, на перший план виходить вимога безумовної поваги суверенітету відповідних держав, як того вимагає загальновизнаний в міжнародному праві принцип суверенітету держави над своїми природними ресурсами.

Іноді доводиться зустрічатись із спрощеним розумінням суверенітету над природними ресурсами як правом розпоряджатися розробкою даного природного ресурсу. Слід відзначити, що в це поняття необхідно включати і право на використання інформації про який-небудь ресурс. Як відмічає юрист-міжнародник В.І.Сапожніков “насправді держава, як суверен, володіє юридично необмеженим колом прав стосовно природних багатств на своїй території”.

Слід визнати, що проведення чіткої межі між національними та міжнародними природними ресурсами при такому глобальному характері досліджень, який є типовим для використання космічної техніки, може представляти доволі складну технічну задачу. Проте, об’єктивні труднощі в цій галузі, які існують, не повинні служити гальмом для відповідного юридичного, перш за все міжнародно-правового, врегулювання проблем, які виникають у зв’язку з цим, бо інакше може виникнути ще більша кількість вже не технічних, а політичних ускладнень.

Найбільш бажаною формою врегулювання проблем, які виникають у зв’язку з охороною навколишнього середовища як стосовно національних природних ресурсів, так і міжнародних, безумовно, є міжнародна угода. Навряд чи потрібно казати про те, яке велике значення мала Угода про космос для закладання основ міжнародного правопорядку в області космічної діяльності. І все ж необхідно визнати, що така важлива сфера космічної діяльності, як охорона навколишнього середовища на Землі в цілому ще не отримала адекватного юридичного врегулювання. Початок спеціальному врегулюванню проблем використання засобів космічної техніки з метою охорони навколишнього середовища був покладений з прийняттям резолюції 2600 (ХХІV) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1969 р.

В цій резолюції Генеральною Асамблеєю була відзначена невідкладна “потреба в більш повному визнанні навколишнього середовища, яке оточує нас”, і визнавалось, що “космічна техніка може істотним чином сприяти такому пізнанню”. Одночасно Генеральна Асамблея ООН звернулась до Комітету з використання космічного простору в мирних цілях з проханням “продовжувати свої дослідження при вивченні земних ресурсів з метою забезпечення того, щоб при отриманні практичних вигод від цієї нової техніки вони надавалися в розпорядження як розвинутих, так і країн, які розвиваються”.

Сучасна розробка принципів та норм використання космічної техніки з метою охорони довкілля (в широкому значенні) на основі загальних та спеціальних принципів, норм міжнародного права, із залученням там, де справа стосується національних природних ресурсів, відповідного національного законодавства може посприяти значною мірою розвитку співробітництва держав в цій важливій галузі космічної діяльності і тим самим сприяти підвищенню ефективності застосування засобів космічної техніки для охорони навколишнього середовища. Для розуміння проблем правового регулювання охорони навколишнього середовища слід утворити триєдину сукупність цього поняття: людина, жива природа, нежива природа. В рамках загальної проблеми охорони навколишнього середовища ми можемо виділити три сфери діяльності.

До першої групи слід віднести проблеми, найбільш тісно пов’язані з діяльністю людини по освоєнню природи, а також ті проблеми покращення життя людини, які видається можливим вирішити з використанням знань, накоплених в процесі освоєння космосу. Сюди, наприклад, входять проблеми, пов’язані з урбанізацією, транспортними потоками, зв’язками, медициною і т.д.*

До другої групи можна віднести проблеми використання космічної техніки з метою розвитку лісоводства, сільського господарства, врахування популяцій тварин та птахів, оцінки рибних ресурсів, а в перспективі – оцінки поголів’я найбільш великих тварин, таких, як кити і т.д.

Використання космічної техніки в інтересах охорони навколишнього середовища може дати безпрецедентну за цільністю картину існуючого положення та динаміки природних процесів, які відбуваються. А чим ширшу картину ми бачимо перед очима, тим більша вірогідність прийняття оптимального рішення, т.б., зростає можливість свідомого впливу на процеси в навколишньому середовищі.

Розділ ІІІ. Міжнародне співробітництво в області

ядерної безпеки.

Застосування ядерної енергії в промислових умовах – новий феномен в міжнародних стосунках, народжених бурхливим розвитком науки і техніки. Застосування ядерної енергії може принести людям як великі блага, так і незчисленні лиха. Не кажучи про військове її застосування, смертоносну дію, якої вже випробувало на собі людство, ядерна енергія може стати джерелом забруднення навколишнього середовища, погіршення стану запасів живих ресурсів. До проблеми очищення людства від ядерного забруднення слід віднести і повну заборону випробувань ядерної зброї, і запобігання її подальшому поширенню і заборона розробки нових видів ядерних озброєнь. Стосовно ж діяльності держав у Світовому океані, повітряному просторі, на поверхні грунту та під землею, це – нерозміщення у цих сферах зброї масового знищення, обмеження створення нових ракетних систем та інших видів озброєнь.

Продовжуючи справу забезпечення ядерної безпеки людства, започатковану Московським договором 1963 р., Договором про непоширення ядерної зброї 1968 р., Договором про нерозміщення на дні морів та океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р., а також рядом інших договорів, необхідно розробити такі форми міжнародно-правового регулювання застосування ядерної енергії, які б в найбільш повній формі забезпечували інтереси всіх народів. Це – надзвичайно важлива задача, яка зараз стоїть перед юристами-міжнародниками всіх країн в першу чергу перед вченими великих світових наддержав.

Забезпечення ядерної безпеки може йти різними напрямками. Одним з них повна заборона випробувань ядерної зброї всіма державами у всіх середовищах. Де б не проводились ці випробування, найбільша частина небезпечного забруднення припадає, як правило, на повітряний та водний простори. Ще в 1975 р. Радянським Союзом був запропонований ХХХ сесії Генеральної Асамблеї ООН проект Договору про повну та загальну заборону випробувань ядерної зброї.* Опір його ратифікації вчинили деякі світові капіталістичні держави.

Іншим напрямком стосовно забезпечення ядерної безпеки у світі може бути заборона розміщення на морському дні ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення, а також повна заборона випробувань такої зброї у повітрі, втілити цей напрямок в життя покликані Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів та в його надрах зброї масового знищення 1971 р., Договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері 1962 р. і т.д. Зараз постало питання, аби зробити ці договори універсальними, а потім перейти по мірі можливості до вирішення питання повної ядерної демілітаризації всіх життєво важливих біосфер.

Задачі ядерної безпеки, безумовно, служить і створення безядерних зон, які будуть включати не лише атмосфери чи надра, а й все навколишнє середовище. Велике значення в справі запобігання радіоактивному забрудненню Світового океану відіграє суворе дотримання міжнародних норм та правил по захороненню відповідних відходів у Світовому океані відіграватиме точне дотримання правил експлуатації суден з ядерними установками. Схоже, в недалекому майбутньому значна частина цивільного флоту буде обладнання ядерними силовими установками. Технічний розвиток йде саме в цьому напрямку, і з цим не можна не рахуватись. При правильності експлуатації ядерних суден, суворому дотриманні всіх правил безпеки ядерні судна не представляють значної небезпеки. Проте, такі судна, в свою чергу повинні бути захищеними від застосування зброї, якихось-небудь насильницьких дій.

Атомна енергія, яка широко застосовується на атомних електростанціях, знайшла своє застосування і на морському транспорті. Найбільший ефект атомні установки дають на потужних арктичних криголамах. Швидке поширення ядерної енергетики на кораблях та судах пояснюється великими перевагами, якими характерні ядерні силові установки по відношенню до звичайних двигунів. Найважливіші з цих переваг:

можливість отримувати велику кількість теплової енергії при затраті мізерної кількості ядерного палива;

генерування теплової енергії без споживання кисню повітря чи будь-якого іншого окисника.

Будівництво ядерних суден ставить на повістку дня питання про забезпечення їхньої технічної безпеки та режим плавання.* Правовий режим цих суден та деякі питання експлуатації регламентуються Женевською (1958 р.), Лондонською (1960 та 1974 рр.) і частково Брюссельською (1962 р.) Конвенціями, а також двосторонніми угодами держав.

Поняття ядерного судна сформульовано в деяких міжнародно-правових актах. Пункт “і” Правила 2 глава 1 Конвенції по охороні людського життя на морі 1974 р. визначає ядерне судно як судно, обладнане ядерною силовою установкою. Таке ж визначення ядерного судна міститься в аналогічній конвенції 1960 р. в п.1, ст.І Брюссельської конвенції про відповідальність операторів ядерних суден від 25 травня 1962 р.

В національному законодавстві ряду країн дані схожі визначення. Югославське законодавство під атомним судном має на увазі таке судно, яке працює на атомній енергії. В законі про ядерну енергію Іспанії від 29 квітня 1964 р. ядерне судно визначається як судно, що працює на ядерному пальному.

В даний час безпеку ядерних суден регламентуються наступні документи: Міжнародні конвенції по охороні людського життя на морі 1960 та 1974 рр. Попередні правила класифікації ядерних суден, Англійський _______, 1965 р. Тимчасові правила проектування, класифікації та будівництва атомних суден, Норвезький Верітас, 1960 р.

Керівництво класифікації атомних суден. Американське бюро судноплавства, 1962 р.

Учасники Міжнародної конференції в Лондоні (представники понад 50 країн) обсудили та зафіксували деякі принципи та норми експлуатації ядерних суден.

В Заключному акті Конференції з питань охорони людського життя на морі 1960 р. записано, що Конференція детально вивчила нові проблеми, які з’явилися в зв’язку з впровадженням ядерних силових установок на торгових суднах, і, беручи до уваги небезпеку, властиву ядерним суднам визнала важливість досягнення міжнародної угоди з даного питання. З врахуванням технічного прогресу в цій галузі, який, імовірно, буде мати місце в цій галузі в майбутньому, Конференція включила в текст Конвенції лише незначну кількість правил, які трактують загальні положення та принципи, що стосуються ядерних суден.

Особливості, що відрізняють ядерні судна від звичайних, відбиті в гл. VII Конвенції. При цьому на ядерні судна (грузові та пасажирські) поширюються всі приписи обох Конвенцій 1960 та 1974 рр., а також ряд спеціальних правил, викликаних особливостями ядерного судна. Ці правила стосуються двох моментів:

порядку та характеру огляду. Огляд повинен проводитися не рідше, ніж раз на рік;

свідоцтва про безпеку. Свідоцтва можуть бути двох типів, а саме: “Свідоцтво про безпеку ядерного грузового судна” та “Свідоцтво про безпеку ядерного пасажирського судна”.

Основними джерелами підвищеної небезпеки на ядерному судні є ядерна силова установка та місця зберігання радіоактивних речовин (палива, відходів). Проте небезпечне, неконтрольоване виділення іонізуючого випромінювання може відбутися і у випадку аварії, викликаної виходом з ладу пристроїв, які не мають стосунку до ядерної силової установки (наприклад, рульового керування, навігаційних приладів і т.д.). Дуже небезпечні на ядерному судні пожежі та інші аварії.*

Здійснення проектів ядерних установок поставлено під контроль держави. Державний контроль поширюється не лише на державні, але і не приватні ядерні судна. Держава не повинна дозволяти експлуатацію неконтрольованих та технічно недосконалих ядерних установок; у випадку схвалення технічно недосконалих ядерних установок; у випадку схвалення технічно недосконалих проектів ядерних установок держава повинна нести міжнародно-правову відповідальність за завдання шкоди в результаті експлуатації цих установок. Реакторна установка повинна бути сконструйована так, аби вона запобігала неконтрольованій ланцюговій реакції при всіх експлуатаційних та аварійних умовах, в тому випадку і у випадку затоплення судна.

Поряд з іншими заходами Рекомендації Конвенції вказують на необхідність передбачити пристрої, які передбачають при пожежі всередині чи ззовні реакторної установки захист цілісності загороджень, систем чи пристроїв, передбачених для безпеки вимкнення реакторної установки та збереження її в безпечному стані, можливість у випадку аварії видалення реактора.

Небезпека можливого радіоактивного забруднення водних шляхів, харчових та водних ресурсів послужила для ряду держав підставою для заборони заходу атомних суден в їхні порти. В зв’язку з цим Конвенцією передбачається обов’язок адміністрації, яка відповідає за експлуатацію судна, вжити найсуворіших заходів проти радіаційної чи іншої небезпеки, яка загрожує екіпажу, пасажирам та населенню, водним шляхом, продовольчим чи водним ресурсам” (Правило в гл. VIII Конвенції 1974 р.).

Відходи, які утворюються в результаті роботи ядерної установки, можуть бути в твердому, рідкому чи газоподібному стані і містити радіоактивні речовини. Особи чи органи, які відповідають за експлуатація судна, зобов’язані вжити необхідних заходів для захисту навколишнього середовища від їхньої шкідливої дії.

Сучасне міжнародне право забороняє небезпечне забруднення моря радіоактивними відходами. Міжнародна конвенція з питань охорони людського життя на морі (1974 р.) вважає неодмінною умовою експлуатації ядерного судна “відсутність надмірної радіаційної чи іншої ядерної небезпеки, яка загрожує пасажирам екіпажу, населенню, водним шляхам, продовольчим чи водним ресурсам”.

12 листопада 1965 р. у Франції прийнятий закон №65-956 про цивільну відповідальність операторів ядерних суден.* Таким чином, мова йде перш за все про цивільно-правову відповідальність оператора ядерного судна. До ядерного судна застосовуються всі норми, які стосуються суден із звичайними двигунами. Крім того, використання ядерних суден регламентується також рядом міжнародних положень та норм, які стосуються лише цієї категорії суден. Іспанським законом про атомну енергію 1964 р. регулюються правові питання допуску іноземних ядерних суден в територіальні та внутрішні морські води Іспанії (гл. ХІ). В ст. 70 закону встановлено, що прохід ядерних суден через іспанські територіальні води повинен бути винятково “мирним проходом”. Для допуску ядерного судна в іспанські води необхідно виконати ряд умов. Уряд країни, під прапором якої плаває судно, повинен здійснити такі дії:

Направити іспанським властям повідомлення про безпеку ядерної енергетичної установки судна.

Здійснювати надійний захист від іонізуючої радіації осіб на борту чи поблизу судна під час його стоянки чи проходу через іспанські територіальні води.

Забезпечувати відповідне фінансове покриття відповідальної сторони на випадок можливого ядерного інциденту (ст.71).

Іспанські власті можуть відмовити в заході до гаваней ядерних суден, якщо заходи, вжиті власниками цих суден, є недостатніми.

В законі про прибережні води Югославії говориться, що іноземне атомне торгове судно, яке направляється в югославські порти, відкриті для заходу іноземних суден, зобов’язане надати державному секретарю у справах транспорту і зв’язку юридично заповнену копію документів для визначення того, чи не може це судно становити загрозу. Державний секретар у справах транспорту та зв’язку надає такому судні дозвіл на перебування в югославських портах, якщо встановлює, що воно не становить небезпеки.*

Завдяки потужним зусиллям прогресивних сил людства вдалося також просунутись в рамках обмеження гонки озброєнь: заборонено випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі та під водою, діє Договір про непоширення ядерної зброї, держави відмовились від розміщення зброї масового знищення на довколоземних орбітах та небесних тілах, заборонено і ліквідовано бактеріологічному (біологічну) та токсичну зброю.

Останнім часом, завдяки тому, що науково-технічний прогрес робить шостий континент (Антарктиду) все доступним для людства, знову посилився інтерес юристів-міжнародників до правових проблем Антарктики і, в першу чергу. до проблеми виключення цього континенту із сфери військової діяльності.

У зв’язку з посиленням інтересу держав до проблеми мінеральних ресурсів в Антарктиці знову робляться спроби перегляду договору 1959 р., підтвердження територіальних претензій на окремі частини Антарктики чи й навіть її поділу. Реалізація цих спроб може нанести серйозні збитки справі миру. безпеки держав, процесу ядерного роззброєння. Вказане свідчить про велику актуальність проблеми та необхідність суворого дотримання всіма державами статусу без’ядерної зони в Антарктиці.

Ідея створення зон, вільних від ядерної зброї, була висунута СРСР в ООН у березні 1956 р. і в 1959 р. знайшла практичне застосування в Антарктиці. 1 грудня 1959 р. у Вашингтоні був підписаний Договір, який оголосив “район на південь від 60 паралелі південної широти, включаючи всі шельфові льодовики”, без’ядерною зоною.

Питання про заборону в Антарктиці всіх ядерних вибухів поставила на конференції Аргентина, делегація якої пізніше змінила своє рішення і спільно з делегацією Австралії внесла нову пропозицію, яка допускала проведення ядерних вибухів невійськового характеру, а також викид в Антарктиці радіоактивних відходів після повідомлення про це учасників Договору та консультацій з ними. Ця спільна пропозиція, фактично, вже не містила в собі заборони, а лише передбачала процедуру, при дотриманні якої в Антарктиці могли бути проведені ядерні вибухи.

Радянська делегація піддала критиці цю пропозицію. У відповідності до ст.1 Договору 1959 р. “Антарктика використовується лише в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру”. Було очевидним, що дозвіл проводити в Антарктиці будь-які ядерні вибутих порушив би положення ст.1 оскільки важко визначити характер вибухів і під прикриттям “мирних” могли відбуватись будь-які ядерні вибухи. Викид радіоактивних відходів призвів би до забруднення довкілля. В результаті зусиль радянської делегації в Договорі була включена ст. V, яка гласила, що “будь-які ядерні вибухи в Антарктиді та видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються”.

Статті І та V передбачають перетворення Антарктиди в без’ядерну зону, т.б., в зону, де використання атомної енергії у військових цілях, а також інших цілей, які представляють загрозу життю людей забороняється.

Статус без’ядерної зони Антарктики визначається наступними юридичними ознаками. В Антарктиці заборонено виробництво, розміщення, використання та зберігання атомної, термоядерної зброї, а також установок, пов’язаних з обслуговуванням такої зброї. Забороняється також застосування подібної зброї на території Антарктики.

Держави, які не є сторонами Договору про Антарктику, також зобов’язані дотримуватись статусу без’ядерної зони в силу основних принципів сучасного міжнародного права.

Договір не містить заборони використання в Антарктиці ядерної техніки та обладнання. У зв’язку з цим перша Консультативна нарада представників держав-учасників Договору 1959 р. рекомендувала урядам цих держав обмінюватися інформацією стосовно застосування ядерного обладнання та техніки в районі дії Договору.*

У відповідності до ст. V Договору про Антарктику “видалення в цьому регіоні радіоактивних матеріалів заборонене”. Проте, визначаючи “ріст виробництва радіоактивних матеріалів та занепокоєння стосовно їх розміщення”, восьма Консультативна нарада рекомендувала урядам країн-учасниць Договору продовжувати докладати відповідних зусиль з тим, аби в зоні Договору про Антарктику не було жодного випадку розміщення радіоактивних відходів.

Заборона проведення ядерних вибухів та скидання радіоактивних матеріалів має величезне значення у справі охорони навколишнього середовища.* Пункт 2 ст. V Договору містить положення про те, що у випадку заключення міжнародних угод, сторонами яких будуть всі країни, в Антарктиці будуть застосовуватись правила, встановлені такими угодами. Подібними угодами є Московський договір 1963 р. про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі, під водою; Договір про непоширення ядерної зброї 1968 року та Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів, в їхніх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення від 11 лютого 1971 р.

Дотримання статусу без’ядерної зони в Антарктиці забезпечується встановленням широкого наземного та повітряного контролю, для здійснення якого держави-учасники Договору та Консультативної наради мають право призначати спостерігачів. Порядок призначення спостерігачів та проведення інспекції регламентований ст. VII Договору.

Для проведення інспекції спостерігачі користуються повною свободою доступу в будь-який час в будь-який регіон Антарктики, включаючи всі станції, установки, обладнання, всі морські та повітряні судна в пунктах розвантаження чи навантаження грузів чи персоналу. Широка наземна інспекція доповнюється вільним спостереженням з космосу, повітря “в будь-який час над будь-яким чи усіма районами Антарктики” (п.4 ст. VII).

Кількість спостерігачів законом не обмежене. Про результати контролю спостерігачі складають доповіді, які направляються державам, що мають право брати участь у консультативних нарадах.

Договір про Антарктику запропонував нову систему міжнародного контролю, для здійснення якого не створений який-небудь спеціальний орган. Контроль та інспекція можуть здійснюватись учасниками Договору індивідуально за посередництвом їхніх спостерігачів.

Зусилля миролюбних сил призвели кінець-кінцем до підписання 5 серпня 1963 р. в Москві Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космосі, під водою, який вступив в силу 10 жовтня того ж року. В короткій преамбулі з метою досягнення головного – загального та повного роззброєння – були сформульовані дві основі задачі: припинення назавжди і всіх випробувань ядерної зброї та припинення зараження навколишнього середовища радіоактивними речовинами. Московський договір 1963 р. є, без сумніву, великим кроком на шляху вирішення вказаних задач. Договір зобов’язав кожного з його учасників заборонити, запобігати і не робити будь-яких випробувальних вибухів ядерної зброї, а також будь-які ядерні вибухи в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією та контролем. Така заборона діє в трьох середовищах: в атмосфері, космічному просторі та під водою, включаючи територіальні води та відкрите море. Заборона відноситься до вибухів в будь-якому іншому середовищі, якщо ці вибухи викликають випадання радіоактивних опадів за межами границь держави, під юрисдикцією чи контролем якої здійснюється такий вибух. Таким чином, Московський договір не мав на увазі заборону підземних ядерних вибухів. Проте, він поставив такі вибухи в певні рамки, використовуючи за аналогією стверджений в міжнародному праві принцип, згідно якого держава своєю діяльністю в межах власної юрисдикції не повинна завдавати шкоди середовищу іншої держави чи інших держав.

Атомні вибухи під землею, хоча і ставлять меншу небезпеку в плані радіоактивного зараження середовища, все-таки забруднюють його оскільки радіоактивні продукти розпаду потрапляють в грунтові води, через грунт в атмосферу, воду і т.д.

Результатом зусиль став заключний 3 липня 1974 р. в Москві договір про обмеження випробувань ядерної зброї під землею.* Згідно цього договору, дві найпотужніші світові ядерні держави взяли на себе зобов’язання “заборонити, запобігти і не допускати будь-яких підземних випробувань ядерної зброї потужністю понад 150 кілотонн в будь-якому місці, яке знаходиться під їхньою юрисдикцією чи контролем.

Власне кажучи, станом на кінець ХХ століття діє мораторій на проведення підземних ядерних вибухів і на даний момент основними ядерними країнами вони не проводяться. Після розпаду СРСР володіння його ядерними запасами перейшло до Росії, України та Казахстану. Згідно з подальшими угодами України та Казахстан добровільно передали свої частини ядерних запасів Російській Федерації, яка стала правонаступницею СРСР з вимогою дотримуватись усіх підписаних ним угод. Фактично, заключений такий договір, який поставив поза законом всі випробування ядерної зброї у всіх середовищах і всіма державами. Контроль за дотриманням угод покладається на національні технічні засоби і з цією метою держави повинні співробітничати в міжнародному обміні сейсмічними даними. Якщо, на думку якоїсь держави, мало місце порушення зобов’язань по договору зі сторони того чи іншого учасника, така держава наділяється правом подачі аргументованої скарги до Ради Безпеки. Це є гарантією дотримання положень угод.

Очікується двократне збільшення у порівнянні з теперішнім станом використання вугілля та гідроенергії, в той же час як споживання нафти і газу у зв’язку із виснаженням запасів буде скорочуватись.* Таким чином, поки що лише ядерна енергетика в стані забезпечити потреби світового господарства, які зростають. В Японії, наприклад, більша частина енергії виробляється на АЕС.

Особливість ядерної енергетики складний та багатоступінчатий виробничий процес. Він включає добування уранової руди, збагачення урану та отримання ядерного палива, виробництво енергії на атомних електростанціях, переробку спрацьованого палива та видалення радіоактивних відходів. Практично ланки цього ланцюга знаходяться не лише в різних країнах, але і на різних континентах. Так, Франція ввозить до 50% необхідного їй урану із Африки, ФРН – із Канади. В той же час США є головним в західному світі постачальником збагаченого урану. Останнім часом західноєвропейські держави докладаються зусиль для зменшення своїх залежності від іноземного імпорту ядерного палива.

Не менш важливе значення має переробка ядерного палива, яке вже є відпрацьованим. З огляду на особливу технологічну складність цього процесу та його тісні зв’язки з військовими аспектами використання ядерної енергії лише обмежене число держав має відповідні можливості в цій області. В 1977 р. Франція заключила угоди з Японією про переробку 1600 т відпрацьованого палива на суму 3 млрд. франків, із ФРН про переробку 1750 т палива на суму 5,5 млрд. франків. *

В 1978 р. англійський парламент після гарячих дебатів затвердив рішення про будівництво у Віндскойлі нового заводу по переробці відпрацьованого ядерного палива.

Важливою проблемою лишається видалення відходів ядерної енергетики. Переробка відпрацьованого ядерного палива в спеціально створених для цього центрах в обмеженій кількості держав має на увазі, що частина цих відходів буде вертатися для захоронення в ті країни, звідки це паливо поступило. В минулому мали випадки захоронення радіоактивних відходів в морі. З огляду на велику небезпеку зараз це не практикується, а захоронюються відходи на суші – в скельних породах та на шахтах.

Враховуючи серйозність ризику, пов’язаного із здійсненням атомної діяльності, держави розробили та прийняли ряд міжнародних угод, які стосуються ядерних збитків та їх компенсації. Ці угоди поширюються на збитки, спричинені в процесі перевезення радіоактивних матеріалів. До них відноситься Паризька Конвенція про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р., Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерні збитки 1963 р., Конвенція про цивільну відповідальність в області перевезення ядерних матеріалів в 1971 р. Положення цих конвенцій детально досліджені у вітчизняній міжнародно-правовій літературі.* Проте питання в тому, чи застосовані і в якій ступені ці угоди до випадків забруднення середовища радіоактивними відходами в процесі транспортування та збитків по мірі збільшення масштабів таких перевезень постійно зростатиме ризик радіоактивного забруднення.

У відповідності до Паризької Конвенції відповідальність наступає за збитки чи смерть людини, втрату будь-якої власності, якщо доказано, що це викликано ядерним інцидентом. Відомо, що ядерні збитки тривалі. Радіоактивне забруднення може зберігатися протягом тривалого часу, а його наслідки можуть відчуватися іноді через багато років. До того ж, якщо розмір інших збитків може бути точно встановлений у швидкому часі після інциденту, то інакше полягає справа із шкодою для організму людини та природи, заподіяною радіоактивними випромінюваннями.

Доведення “ядерного” походження таких збитків становить особливу складність. Цей вид збитків фактично не підлягає компенсації. Враховуючи тривалий характер заподіяння шкоди Віденська та Паризька конвенції встановлюють значний, тривалий строк, протягом якого особа, яка потерпіла, має право вимагати в суді відшкодування збитків: 10 років з дня ядерного інциденту. За певних умов національне законодавство може передбачати і більш тривалий термін. Якщо ж ядерні збитки завдані ядерним інцидентом, пов’язаним з ядерним паливом чи іншими речовинами в процесі перевезення, і ці речовини були викрадені, втрачені, викинуті чи залишені без нагляду, то період для надання позову збільшується до 20 років з дня викрадення, втрати, викиду чи залишення без нагляду (п.2 ст. VI Віденської конвенції, п.10 ст.8 Паризької конвенції). Хоча у Віденській та Паризькій конвенціях беруть участь лише небагато країн, закладені в них принципи відбиті в законодавстві більшості держав, які активно займаються атомною діяльністю. І Конвенції, і національне законодавство будуються на системі абсолютної відповідальності оператора ядерної установки, т.б., відповідальність наступає незалежно від його вини. Звільнення від відповідальності наступає лише у суворо визначених випадках. Відповідальність виключається, як правило, коли ядерний інцидент відбувся через грубу вину потерпілого, збройний конфлікт, воєнні дії, громадську війну чи повстання, важке стихійне лихо виняткового характеру.

Провідну роль в розробці правил та норм перевезення радіоактивних речовин відіграє Міжнародне агентство по атомній енергетиці. Вже в 1960 р. головні органи МАГАТЕ схвалили “Правила безпечного транспортування радіоактивних матеріалів”. З тих пір правила неодноразово переглядались з врахуванням досвіду, накопиченого в цій галузі урядами та міжнародними організаціями*.

Правила представляють собою систему принципів і норм, скерованих на гармонізацію міжнародного та національного регулювання перевезень ядерних матеріалів з метою досягнення максимальної безпеки. За своєю юридичною природою вона є рекомендаціями і не є обов’язковими для держав. Їх виконання обов’язкове лише стосовно діяльності, здійснюваної самим агентством, чи у випадку укладення спеціальної угоди, між Агентством та країною, яка отримує технічну допомогу від МАГАТЕ чи через його посередництво. Не дивлячись на свій рекомендаційний характер, правила отримали практично загальне визнання як норми забезпечення безпеки перевезень радіоактивних матеріалів і знайшли відбиття в національному атомному законодавстві майже усіх держав, які беруть участь в атомній діяльності. Вони також були включені як складова частина в ряд важливих міжнародних угод, які регулюють перевезення небезпечних речовин та матеріалів. До прикладу, Міжнародні правила, які стосуються перевезень небезпечних грузів по залізниці (діють з 1967 р.) Європейська угода стосовно міжнародних перевезень небезпечних вантажів по автодорогах та ін.

Правила МАГАТЕ регулюють перевезення радіоактивних речовин незалежно від виду транспорту. Для морських перевезень, зокрема, особливе значення має Міжнародний кодекс морських перевезень небезпечних вантажів, підготовлений Міжнародною морською консультативною організацією та схвалений її асамблеєю в 1966 р. Глава VII регламентує загальні питання перевезень всіх видів небезпечних вантажів, включаючи радіоактивні (клас сім).

Правила перевезень радіоактивних матеріалів, які містяться в національних кодексах, повинні відповідати Правилам МАГАТЕ. Вони повинні регламентувати порядок зберігання таких матеріалів, маркування та нанесення ярликів небезпеки, оформлення транспортних документів та необхідних сертифікатів, а також стосуватися питань забруднення, упаковки, проти аварійних заходів і т.д. Повинні бути вказані заходи по попередженню іонізуючого випромінювання. Більшість держав, які навіть не трансформували Правила в національні норми, дотримується їх, що значно полегшує і спрощує міжнародні перевезення небезпечних вантажів.*

За минулі роки не було повідомлення про якісь-небудь значні інциденти при перевезенні ядерних матеріалів. Тим не менше, неодноразово мали місце незначні інциденти. Так, у США з 1949 р. зареєстровано декілька сотень дрібних інцидентів при внутрішніх перевезеннях різними видами транспорту. В ряді випадків вони тягнули за собою радіоактивне забруднення навколишнього середовища. Основна причина цих інцидентів заключалась, як правило, в недбалості обслуговуючого персоналу.

Не виключені, проте, серйозні пригоди, на випадок чого в багатьох державах передбачене проведення спеціально “Програми радіологічної допомоги”. Метою програми є ліквідація чи зменшення радіоактивного забруднення середовища на випадок інциденту.

Процеси уніфікації правових норм країн-членів Ради Європи, якщо мати на увазі всі форми створення двома чи декількома Європейськими державами єдиного правового режиму в тій чи іншій сфері взаємостосунків (а саме до цього зводиться, кінець-кінцем, уніфікація правових норм), розвиваються вже не один рік, охоплюючи все нові і нові області правового регулювання. Етапними віхами на шляху розгортання та поглиблення процесів уніфікації правових норм є саме створення Ради Європи, яке поставило ці процеси, які до того мали в основному двосторонній характер, на багатосторонню основу, прийняття Комплексної програми економічної інтеграції, яка прямо сформулювала задачу зближення правових норм країн-членів Ради Європи та їхню уніфікацію національними законодавствами.

Ще в 1930 р. була підписана Міжнародна Конвенція про вантажну марку (модифікована в 1966 р.), яка отримала загальне визнання та застосування. В 1961 р. була прийнята Бернська Конвенція про міжнародні залізничні перевезення, в результаті чого було відкоректовано законодавство країн Західної Європи про перевезення вантажів залізницею в прямому міжнародному сполученні, хоча Ради Європи на той час в її сучасному вигляді ще не існувало.

В підтвердження цього міцно вкоріненою в міжнародно-правовій практиці принципу – допустимості в угодах певної групи країн лише таких відступів від більш загальних та загальноприйнятих конвенцій та угод, які не зачіпають інтересів третіх країн, - можна зіслатися на відповідні документи: “Правила безпечного перевезення відпрацьованого ядерного палива від атомних електростанцій”, підписані ФРН, Великобританією та Францією, а також проект Конвенції про відповідальність за збитки, спричинені радіаційною аварією при перевезенні відпрацьованого ядерного палива. Значна частина змісту “Правил присвячена чисто технічним запитанням, пов’язаним з підготовкою до перевезення самих збірок тепловиділяючих елементів (збірок твелів) з країн місцезнаходження атомної електростанції в країну місцезнаходження заводу регенерації, з технікою безпеки і т.д. Це до прикладу, нормативи розділу 2 “Правил”, які визначають технічні вимоги, що ставляться до перевезення відпрацьованого ядерного палива, обов’язкові для сторін, що беруть участь в транспортуванні, характеристики пакувальних комплексів, в яких збірки твелів – в залежності від їхнього стану після роботи в реакторі – підлягають перевезенню в країну місцезнаходження заводу регенерації; вимоги, аби збірки твелів перед відправкою на завод регенерації витримувались в басейнах витримки АЕС не менше ніж три роки. Такою ж більшість статей розділу 3 “Умови перевезень” – про проходження перед кожним відправленням збірок твелів випробувань упаковочних комплектів, про перевірку за спеціальною програмою технічного стану вагонів, які призначені для перевози, про проведення перед віправленням спеціального поїзду його дозиметричного контролю по рівню випромінювання, про конкретні нормативи допустимого радіаційного забруднення вагонів-контейнерів (пп..3.10, 3.11, 3.16 і т.д.) про порядок документування вантажів та ін.

В цій частині правила, що розглядаються, особливо суворо орієнтовані на “Правила безпечного перевезення радіоактивних речовин” МАГАТЕ, а багато з положень сформульовані у вигляді прямих відсилок до відповідних статей правил МАГАТЕ.

В правила Євросоюзу детально розглянуті і власне правові питання перевезення: права та обов’язки сторін при підготовці та здійсненні перевезень – країни місцезнаходження АЕС, крани транзиту (якщо така є), країни місцезнаходження заводу регенерації, порядок надання рухомого складу, комплектування технічного персоналу для обслуговування відповідного обладнання спеціального поїзда, формування бригади і т.д.

“Правила встановлюють сувору процедуру повідомлення перевезення” Країна-вантажовідправлювач зобов’язана повідомити телеграфом про відправку вантажу країну-вантажоодержувача, а також країну транзиту не менш, ніж за 15 діб до відправлення спеціального поїзда із вказівкою прикордонних пунктів його слідування та часу прибуття на них. На випадок порушення графіка руху спеціального поїзду компетентні органи країни, на території якої мало місце порушення, негайно інформують про це зацікавлені сторони. Країна відправник може відправити завантажений спеціальний поїзд лише за наявності дозволу на це зі сторони транзиту та отримувача.

Встановлений порядок, при якому технічний персонал, який обслуговує спеціальне обладнання, комплектується країною, якій належать вагони спеціального поїзда і вагон-контейнери та вагони супроводження. Окрім того, в состав входять два вагони прикриття, які надаються будь-якою залізницею, що здійснює перевезення. Ці вагони супроводжують поїзд по всьому шляху слідування. За загальним правилом, вагони контейнери, вагони-супроводження і, відповідно, технічний персонал належать державі місцезнаходження заводу регенерації (перевозка “на себе”). Якщо ж, на відступ від цього правила, спеціалізовані вагони (а, значить, і технічний персонал, який їх обслуговує) належать країні, місцезнаходження АЕС, то персонал обслуговування супроводжує їх від АЕС до кордону країни місцезнаходження заводу регенерації і зворотньо від кордону. Оскільки вміст транспортних контейнерів не підлягає митному огляду, в цьому випаду передача спеціалізованих вагонів технічним персоналом країни місцезнаходження АЕС персоналу країни місцезнаходження заводу регенерації (і зворотно) проводиться на основі відповідної документації (цілості пломб і т.д.).*

Ряд важливих положень правового (чи ,точніше, техніко-правового) характеру міститься в розділі 7 “Правил”, який називається “Організаційно-технічні заходи по запобіганню можливим аваріям та ліквідації їхніх наслідків”. Ці та інші положення розділів, до речі, особливо тісно пов’язані за своїм змістом з Конвенцією про відповідальність за збитки, викликані радіаційною аварією при перевезенні відпрацьованого ядерного палива. Передбачено, що для ліквідації наслідків можливих радіаційних аварій країна місцезнаходження АЕС, країна транзиту та країна місцезнаходження заводу регенерації створюють аварійні бригади, обладнані відповідними засобами та приладами. Прийняте правило, згідно якого ліквідація наслідків аварії відбувається силами та засобами держави, на території якої сталася аварія. У випадку необхідності компетентний орган цієї країни (в додатку до “Правил” наведений список компетентних органів) зв’язується з компетентними органами країни-вантажоодержаувача або країни-вантажовідправника і викликає з цих країн необхідні сили та засоби.

Іншим документом є проект Європейської конвенції про відповідальність за збитки, спричинені радіаційною аварією при перевезенні спрацьованого ядерного палива від АЕС різних європейських держав. Необхідність прийняття такого документу, який би вирішував відповідні проблеми стосовно усіх держав-членів Ради Європи, між якими чи через територію яких здійснюється подібне перевезення, прямо витікає із вищезгаданих “Правил”. Одне з цих положень передбачає компенсацію збитків на випадок радіаційної аварії при здійсненні перевезень.

Встановлене саме поняття “збитків”. Воно трактується досить широко – як будь-яка втрата чи пошкодженні, спричинені радіаційною аварією фізичним чи юридичним особам Європейських держав чи третіх країн, включаючи сюди і видатки, необхідні для усунення наслідків аварії. Визначено також, що матеріальна відповідальність через постраждалими виникає при недотриманні правил техніки безпеки, так і в тих випадках, коли причина радіаційною аварії не може бути виявлена, чи аварія є наслідком нездоланної сили. У всіх таких випадках діє принцип швидкої та справедливої компенсації.

У випадку, коли аварія є результатом недотримання правил техніки безпеки декількома країнами, ці країни компенсують збитки пропорційно ступеню допущеного ними порушення, а при неможливості встановити пропорційність – збитки розподіляються між ними порівну. Узгоджені питання стосовно вчасної інформації зацікавлених сторін, створення необхідних умов для роботи комісій експертів і т.д. Їх будуть зобов’язані дотримуватись на випадок радіаційної аварії як держава, на території якої вони відбулася, так і держави, які брали участь в перевезенні відпрацьованого ядерного палива чи/або на території яких проявились наслідки аварії.

Важливим, безумовно, є питання про те, хто саме буде безпосередньо здійснювати “швидке та ефективне” усунення та компенсацію збитків, яким повинен бути рівень відповідальності сторін, чи буде такою стороною сама держава, чи конкретна сторона, яка безпосередньо покриває збитки постраждаючим?

Тут маємо два основних варіанти. По одному з них такою стороною повинна бути держава (“її організація”), на території якої відбулася аварія, з наданням їй права (на випадок її невинності) вимагати компенсації від іншої держави, яка фактично відповідальна за успіх. По іншому – безпосередньо компенсація потерпілим повинна бути покладена на державу місцезнаходження АЕС (чи на саму АЕС – відправника), якщо аварія відбулася чи її наслідки проявлися до перетину транспортним засобом з відпрацьованим ядерним паливом границі держави – отримувача; на державу місцезнаходження заводу регенерації (чи на сам завод – отримувач), якщо аварія відбулася чи її наслідки проявилися після того, як транспортний засіб пересік кордон держави – отримувача. З тим чи іншим вирішенням питання пов’язане розподілення відповідальності між усіма сторонами-учасниками перевезення відпрацьованого ядерного палива. Представляє зацікавлення питання про відповідальність за покриття збитків стороні в ситуаціях, коли радіаційна аварія відбулася за обставин, які не дають можливості встановити, яка з держав, що бере участь в перевезенні, не виконала свої обов’язки забезпечити дотримання “Правил”, чи при обставинах, які не дають можливості встановити, чи мало місце невиконання державою цього свого обов’язку. Зокрема, виникає запитання, чи повинна в таких випадках притягуватися до покриття збитків країна транзиту, якщо аварія відбулася на її території.

У вирішенні питання про розподіл обов’язків у покритті збитків, спричинених радіаційною аварією, яка відбулася в результаті дії нездоланної сили, також можливі декілька варіантів: обов’язки покриття збитків розподіляються між усіма учасниками Конвенції пропорційно дольовим внеском цих країн до бюджету Ради Європи; зобов’язання покладаються на державу місцезнаходження АЕС, якщо аварія відбулася до передачі відпрацьованого ядерного палива заводу регенерації, і на державу місцезнаходження заводу регенерації, якщо аварія відбулася після такої передачі, яка здійснюється на кордоні держави місцезнаходження заводу регенерації; покриття збитків здійснюється за рахунок спеціального страхового фонду, утвореного із сум, перерахованих державами-членами Конвенції пропорційно їх дольовим вкладам до бюджету Ради Європи на спеціальний рахунок в Міжнародному банку економічного співробітництва.

Заслуговує уваги також питання про обсяг “справедливої” компенсації за збитки, спричинені радіаційною аварією. Визначились два основних підходи до вирішення питання. За першим варіантом покриття збитків обмежується певною, наперед встановленою сумою, яка, проте, може бути підвищена (аж до повної компенсації), якщо виявиться, що збитки значно перевищуються цю суму. За другим – зобов’язана сторона (сторони) повинні компенсувати збитки, спричинені радіаційною аварією, в повному обсязі.*

Прийняття “Правил безаварійних перевезень відпрацьованого ядерного палива від атомних електростанцій – членів Ради Європи”, розробка та наступне прийняття документа про відповідальність за збитки, спричинені ядерною аварією при міжнародних перевезенням відпрацьованого ядерного палива від атомних електростанцій представляє собою важливий етап на шляху розвитку та реалізації важливої установки – створення комплексної програми, яка націлює на зближення та уніфікацію національних правових норм Європейських держав.

* Сперанская Л.В. Международно-правовая охрана окружающей среды. – М.: Наука, 1978; Международно-правовая ответственность государств за загрязнение Мирового океана. – М.: Наука, 1984.

* Молодців С.В. Правовой режим морских вод. – М.: Международные отношения, 1982, с.88-110.

* Zalk (Environmental Policy), p.162

* См: Ротрих и Вааринен. Структура защиты и экологической взаимосвязи. JLM, 1975, с.270.

* Ballenegger, p.75-77: Mann Lohn, p.777; M’Zonigle and Zacher (Pollution), p.81-83.

* Официальные отчеты, т.7, с.11, п.30.

* СМ.: UN Legislative Series, ST /LEG/JER.B/19, p.468; 1976, 15 ILM p.300.

* См: de Yturriaga (Regional Conventions), p.340-341.

* Текст Конвенции по защите Рейна от загрязнения химическими веществами см: 16 ILM 1977, р.265.

* См. также: Lammers (Couna’laf Europe), p.62; idem (Draft European Convention), p.168.

* См.: 2 aut samo (Preliminary rulings), p.30-32; Kamminga, p,69. п.27.

* Согласно ст.56. п.3, Конвенции ООН, права в отношении с Частью VI “Континентальный шельф”.

* Про ці концепції в контексті див.: Paradakis, p.124-144.

* См.: Zimagenis (Pollution), p.31, п.185.

* Подібну ж думку див.: Pharand (Buther), p.279.

* Див., наприклад: Zoldil (Zeneral Viqw), p.42-43; Utton (Protective Measures), p.623-625; Okidi, p.119-121.

* Див.: Brown (Hydrospace), p.150.

* Див.: ІСО Report, p.19.

* Верещати В.С. “Правовые нормы международного сотрудничества в мирном освоении космического пространства. – М.: «Государство и право», 1967 г. №1, стр.69-73.

* Бобров Р.Л. К вопросу о формировании космического права и актуальных его задачах. – М.: «Наука», 1959; стр.425-426.

* Высоцкий О.Ф. Правовая природа организации сотрудничества государств в мирном освоении космоса. – К.: «Вестник Академии наук», 1971 г. - №10, стр.56-65.

* Жуков Г.П. Демилитаризация и нейтрализация космического пространства. – М.: «Государство и право», 1972 г, №5, стр.62-72.

* Колосов Ю.М., Шилин В.И. Космонавт – посланец человечества. «Авиация и космонавтика», 1968 г. №4, стр.14-17.

* Жуков Г.П. Вселенная и право. – М.: «Смена», 1971 г. №24, стр.22-23.

* Задорожный Г.П. Искусственный спутник Земли и международное право. – М.: «Прогресс», 1957, стр.151-161.

* Див.: Ісраелян В.Л. Організація Об’єднаних Націй та роззброєння. – М., 1981, с.77.

* См.: Колесник Д.Н. Конференция по охране человеческой жизни на море, 1960 г. – «Информ. сборник ЦНИИМФ», 1961, вып. 63, стр.3-7.

* См.: Колесник Д.Н. Конференция по охране человеческой жизни на море, 1960 г. – «Информ. сборник ЦНИИМФ», 1961, вып.63, с.3-7.

* Gournal Officiel, 1965, 13 fevr.

* Правительственный вестник СФРЮ, 1965, 12 мая, №22.

* Rec. I-XIII. Приводиться по: Antarctic Zreaty Consulta tive Mutiny, Canberra, 1961.

* Сперанская Л.В. Международно-правовая охрана морской среды. – М., 1978.

* См.: Документы и материалы третьей советско-американской встречи на высшем уровне. – М., 1974, с.57-62.

* Zaleski C.P. Inter national Viens: Nuclear Issues – Procu-dins of the American Paver Conference v.40 Chicago, 1978, p.92-94.

* Breach I. Zrend Win Spent Nuclear Zuel Contract. – New Scientist, 1978, 20 Apr., p.131.

* См.: Йойрыш А.И. Правовые проблемы мирного использования атомной энергии. – М., 1979, с.139-194.

* См.: Regulationes for the Safe Zransport of Radioactive Materials. IAED Salety Vienna, 1977, 1983.

* См.: Правила морской перевозки опасных грузов (МОПОР), М., 1979.

* См.:Kolb W.A. Application of International Kegulations by Comtent National Authorities. – Maritime Carriage of Nuclear Materials, p.81-98.

* См.: Международное ядерное законодательство. – Л., 1979, с.24.