Реферат:
Принципи права природокористування

ПЛАН
  Вступ.. 3
Принципи права природокористування.. 4
Висновок.. 21
Література.. 23

Вступ

Розглянувши основні ознаки права природокористування і структурувавши його за видами, згідно з класифікаційними ознаками, що визначаються законодавством України, можна виділити і принципи права природокористування. Адже право природокористування як система правових норм, об’єднаних у правовий інститут, базується на ряді принципових положень, постулатів, які визначають перспективний напрям розвитку права. Головними серед них є такі:
- цільовий характер використання природних ресурсів;
- додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі використання природних ресурсів;
- збалансованість економічних і екологічних чинників у процесі природокористування;
- екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, незаподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;
- непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;
- безоплатність загального і платність спеціального природокористування та деякі інші.
Усі ці принципи відображено в екологічному законодавстві України. Розглянемо деякі з них.

Принципи права природокористування

Принцип цільового характеру природокористування закріплений усіма базовими актами природоресурсного законодавства України. Особливістю вітчизняного законодавства є поширення цього принципу не лише на природокористувачів, а й на власників природних ресурсів. Зміст цільового характеру природокористування полягає в обумовленій законодавством можливості використовувати природний об’єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий у користування і недопустимість, за загальним правилом, його використання за іншим цільовим призначенням.
Деякі акти природоресурсного законодавства (передусім земельного) поділяють природні ресурси на категорії, визначаючи особливості режиму використання кожної з таких категорій. Цей поділ вирішально впливає і на цільовий характер природокористування конкретних суб’єктів, яким відповідні ресурси передаються у власність чи надаються в користування. Так, відповідно до ст. 19 ЗК землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
- землі сільськогосподарського призначення;
- землі житлової та громадської забудови;
- землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
- землі оздоровчого призначення;
- землі рекреаційного призначення;
- землі історико-культурного призначення;
- землі лісового фонду;
- землі водного фонду;
- землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Земельні ділянки кожної категорії земель, не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.
Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. А зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання в користування, вилучення (викуп) земель, і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Зміна ж цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Законодавство захищає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель. Порушення такого порядку є підставою для:
- визнання недійсними рішень органів державної влади та місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;
- визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;
- відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;
- притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
Використання землі виключно за цільовим призначенням є головним обов’язком як власників земельних ділянок (ст.91 ЗК України), так і землекористувачів (ст.96 ЗК України).
При наданні земельних ділянок у цільове користування (так само як і у власність) обов’язково враховується поділ земель на відповідні категорії. Крім того, надання у власність чи передача в користування земельних ділянок тієї чи іншої категорії також здійснюється для певних потреб. Законодавство при цьому встановлює ряд обов’язкових правил природокористування. Одним із найважливіших серед них є пріоритетність сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання (ст.23 ЗК України). Землі сільськогосподарського призначення можуть надаватись у власність чи користування фізичних чи юридичних осіб для однієї з таких потреб:
- для ведення фермерського господарства (ст.32 ЗК України);
- під особисте селянське господарство (ст.33);
- для сінокосіння та випасання худоби (ст.34);
- для індивідуального чи колективного садівництва (ст.35);
- для городництва (ст.36).
Лісове законодавство, реалізуючи відповідний універсальний принцип, передбачає такі види цільового використання лісових ресурсів:
- заготівля деревини під час рубок головного користування;
- заготівля живиці;
- заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо);
- побічні лісові користування.
При цьому відповідний перелік не є вичерпним. Законодавством України можуть передбачатися й інші види цільового використання лісових ресурсів (ст.50 Лісового кодексу України).
Хронологічно більш пізнє законодавство про рослинний світ певною мірою розвиває принцип цільового використання природних ресурсів, у тому числі лісових, стосовно дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань. Законом України "Про рослинний світ" (1999 р) передбачаються такі види цільового використання рослинних ресурсів (ст.10):
- збирання лікарських рослин;
- заготівля деревини під час рубок головного користування;
- заготівля живиці;
- заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків тощо;
- збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової підстилки, очерету тощо;
- заготівля сіна;
- випасання худоби.
Принцип цільового використання водних ресурсів закріплений Водним кодексом України та іншими актами водного законодавства. Основними видами водокористування за цим кодексом є:
- забір води з водних об’єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв (ст.48 та ін);
- скидання у водні об’єкти зворотних вод (статті 48, 70-75);
- користування водами для потреб гідроенергетики (ст.66) та водного транспорту (ст.67);
- користування водними об’єктами для потреб повітряного транспорту (ст.53);
- використання водних об’єктів (їх частин) для промислового добування риби, іншого водного промислу, для ведення мисливського господарства (ст.68);
- використання вод для протипожежних потреб (ст.69),
- інші види водокористування та користування водними об’єктами, передбачені водним законодавством України.
Звичайно, наведені види водокористування та користування водними об’єктами є основними. Вони мають і свій внутрішній поділ, який знаходить відображення в законодавстві. Так, перший із вищенаведених видів водокористування має суттєві особливості в сфері питного і господарсько-побутового водопостачання населення (глава 11 Водного кодексу), використання вод для потреб сільського, лісового господарства (ст.65), для потреб промисловості (ст.66), для інших державних і громадських потреб та інших галузей економіки. А скидання у водні об’єкти зворотних вод як вид цільового водокористування буде різнитися за особливостями режиму при скиданні у водні об’єкти промислових, комунально-побутових, шахтних, кар’єрних, рудникових чи дренажних вод.
Кодекс України про надра також чітко закріплює принцип цільового характеру використання надр. Згідно з його ст.14 надра можуть надаватись у користування для такого цільового призначення:
- геологічного вивчення, в тому числі дослідно-промислових розробок родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;
- видобування корисних копалин;
- будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;
- створення геологічних територій та об’єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам’ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін);
- задоволення інших потреб.
Цільовий характер використання об’єктів тваринного світу встановлений фауністичним законодавством. Так, Закон України "Про тваринний світ" виділяє такі види використання цих природних об’єктів:
- мисливство;
- рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин;
- використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності;
- добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі;
- використання корисних властивостей життєдіяльності тварин - природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо:
- використання об’єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях.
З певними обмеженнями принцип цільового характеру природокористування закріплюється і законодавством України про охорону атмосферного повітря. Безумовно, ніякі законодавчі заходи не можуть обмежити основного призначення атмосферного повітря як природного ресурсу - забезпечувати людину і всі біологічні ресурси планети сприятливим для життєдіяльності повітрям. Принцип цільового використання поширюється лише на використання атмосферного повітря для виробничих потреб, хоча регламентація використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення вилучена з останньої ред. Закону України "Про охорону атмосферного повітря" (2001 р) (в історичному плані можна звернутися до статей 30-32 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" в ред. від (1992 p).
Принцип цільового характеру природокористування червоною ниткою проходить крізь законодавство України про природно-заповідний фонд. Більшість територій та об’єктів природно-заповідного фонду повинні використовуватися виключно за тим призначенням, для якого вони були відведені. Деяким винятком з цього загального правила є заказники, режим яких дозволяє всі види господарського використання, за винятком діяльності, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про конкретний заказник (ст.26 Закону України "Про природно-заповідний фонд України"). На деяких категоріях природно-заповідного фонду, щодо яких законодавством передбачене функціональне зонування територій (біосферні заповідники, національні природні парки, ботанічні сади та деякі інші), цільове використання певних зон не перешкоджає їх використанню за іншим цільовим призначенням. Так, зона антропогенних ландшафтів біосферних заповідників включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності. Крім того, в межах територій біосферних заповідників можуть виділятися зони регульованого заповідного режиму, до складу яких включаються об’єкти природно-заповідного фонду інших категорій (зокрема, регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища) (ст.18 Закону України "Про природно-заповідний фонд України"). При цьому на відповідних територіях встановлюється ніби подвійний режим цільового використання.
Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів полягає в здійсненні системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об’єктів, а також здоров’я людини у процесі природокористування. Цей принцип досить повно відображений у ст.40 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Його суть полягає в тому, що використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов’язкових екологічних вимог, а саме:
- раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;
- здійснення заходів щодо запобігання псуванню (тобто спричиненню шкоди природним об’єктам), забрудненню (тобто несприятливим змінам складу і властивостей природних об’єктів та ресурсів у результаті надходження в них забруднюючих речовин), виснаженню (тобто кількісному вичерпанню) природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;
- здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;
- застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку населення;
- збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;
- здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб;
- виконання інших екологічних вимог, встановлених законодавством України.
Ці загальні правила щодо додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі природокористування розвиваються і конкретизуються в природоресурсному і санітарно-гігієнічному законодавстві України. Спеціальні розділи, присвячені природоохоронним заходам, додержанню екологічних вимог у процесі використання природних ресурсів, містяться в ЗК України (глава 26, статті 162-168), Лісовому кодексі України (розділ VI, статті 85-88), Водному кодексі України (розділ 4, статті 85-108), Кодексі України про надра (розділ VI, статті 56-59), Законі України "Про тваринний світ" (розділ IV, статті 36-54), Законі України "Про рослинний світ" (розділ VI, статті 25-32). Широкий комплекс заходів щодо охорони атмосферного повітря в процесі господарської діяльності передбачає Закон України "Про охорону атмосферного повітря" (це передусім норми розділів II-IV). А питання гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів фізичної, хімічної, біологічної природи, присутніх у середовищі життєдіяльності людини, критеріїв їх допустимого впливу на здоров’я людини, регламентації заходів щодо обмеження їх інтенсивності чи тривалості знаходять відображення в Законі України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (1994 р) з наступними змінами).
Земельним законодавством, зокрема, регламентується система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Ці заходи включають:
- обгрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;
- захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб;
- захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;
- збереження природних водно-болотних угідь;
- запобігання погіршенню естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;
- консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь (ст.164 ЗК України).
З метою забезпечення екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян законодавством визначаються вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо шляхом встановлення таких нормативів:

а) оптимального співвідношення земельних угідь;
б) якісного стану грунтів;
в) гранично допустимого забруднення грунтів;
г) показників деградації земель та грунтів (ст.165 ЗК України).
Додержання вимог законодавства про охорону довкілля, підвищення родючості ґрунтів та збереження інших корисних властивостей землі належить до обов’язків землекористувачів (ст.96 ЗК України).
Використання земельної ділянки способами, що суперечать екологічним вимогам, є однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою (пункт "г" ст.141 ЗК України).
А громадяни та юридичні особи, винні в: псуванні сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забрудненні хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засміченні промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об’єктів, що негативно впливають на стан земель; непроведенні рекультивації порушених земель; знищенні або пошкодженні протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень; невиконанні умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту, - несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства (ст.211 ЗК України, статті 52-54 Кодексу України про адміністративні правопорушення, статті 236, 237 та 239 Кримінального кодексу України).
Збалансованість економічних і екологічних чинників як принцип права природокористування набув послідовного втілення в законодавстві України лише в останнє десятиліття. Він є похідним від однієї з найпоширеніших у сучасному праві навколишнього середовища теорії взаємовідносин суспільства та природи - концепції сталого розвитку. Остання посідає дедалі вагоміше місце в правових системах багатьох країн світу.
Поштовх для її впровадження в правотворчу та правозастосовчу практику світове співтовариство отримало наприкінці 1980-х років, за активного сприяння Організації Об’єднаних Націй, під егідою якої в 1984 р. було створено Міжнародну комісію з навколишнього середовища й розвитку на чолі з прем’єр-міністром Норвегії Гру Харлем Брундтланд. У результаті діяльності цієї Комісії в 1987 р. Генеральній асамблеї ООН було подано історичну доповідь "Наше спільне майбутнє". Саме з моменту оприлюднення доповіді починається офіційний відлік часу виникнення концепції сталого розвитку.
Концепцією запропоновано досить чітку програму поєднання екологічних чинників з економічним і соціальним розвитком. Вона більш реалістична, а тому й більш перспективна, ніж концепція обмеження економічного розвитку і народонаселення задля збереження навколишнього природного середовища, що хронологічно передувала теорії сталого розвитку, але не знайшла послідовного втілення ні в міжнародному праві, ні в національних правових системах держав.
Концепція сталого розвитку наскільки проста як теорія, настільки ж складна в практичній реалізації. Вона базується на тому, що не можна ототожнювати розвиток з більш вузьким поняттям економічного зростання. Розвиток лише тоді може бути визнаний сталим, коли він спрямований на довгострокову перспективу, тобто не тільки задовольняє потреби сучасного покоління, а й не ставить під загрозу здатність прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби.
Ця концепція базується на двох ключових поняттях: потреби розвитку й обмеження розвитку, що в ідеалі мають бути взаємно врівноваженими. Конструктивним у концепції є те, що екологічний фактор не "винесений за дужки" розвитку, а безпосередньо включається в його процес. Екологічні цілі суспільства розглядаються не як протилежні його економічним цілям, а як узгоджені, однопорядкові. Розвиток не може здійснюватися на довгостроковій основі, коли природоресурсна база виснажується і погіршується. Водночас не можна забезпечити екологічні інтереси суспільства, якщо не враховуються фінансові та інші втрати, пов’язані з відтворенням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища.
Концепція вимагає збалансованості економічних і екологічних цілей у процесі природокористування. Цього не важко досягти, обраховуючи всі затрати-вигоди від здійснення екологічно коректного природокористування в довгостроковому контексті. Так, діяльність, спрямована на збереження і охорону земель чи лісових ресурсів, поліпшує довгострокові перспективи сільськогосподарського/лісогосподарського розвитку. А ресурсо - та енергозберігаюча діяльність, утилізація відходів з їх вторинним використанням слугують не лише економічним, а й екологічним цілям суспільства. "Все, що не є екологічно прийнятним, не повинно бути економічно вигідним" - таким є один з основних постулатів цієї концепції.
Принцип збалансованого врахування економічних і екологічних чинників у процесі природокористування починає набувати певного розвитку в екологічному законодавстві України, а також в організаційній діяльності держави і суспільства. Постулати сталого розвитку проголошуються в преамбулах і текстах більшості актів екологічного законодавства.
Практичній реалізації принципу збалансованого поєднання економічних і екологічних чинників у процесі природокористування сприяє запровадження відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" економічного механізму природокористування та охорони навколишнього середовища, що постійно вдосконалюється і поглиблюється. Велика увага приділяється інституційному й організаційно-методичному забезпеченню збалансованого, сталого розвитку України.
З метою забезпечення узгодженого розв’язання проблем соціально-економічного розвитку, охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні та виконання рішень Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р) постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1997 р. було утворено Національну комісію сталого розвитку України при Кабінеті Міністрів України.
24 грудня 1999 р. Постановою Верховної Ради України було схвалено Концепцію сталого розвитку населених пунктів як основу для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.
Багатоаспектним характером і спрямованістю на довгострокову перспективу в контексті забезпечення збалансованості економічних і екологічних чинників сталого розвитку України характеризується Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р.
Нарешті, виявом особливої уваги до проблеми з боку держави стало створення при Президентові України консультативно-дорадчого органу - Національної ради зі сталого розвитку України (Положення про Національну раду затверджено Указом Президента України від 3 травня 2003 р), до основних завдань якої належать:
- вироблення пропозицій щодо національної стратегії переходу України на принципи сталого розвитку;
- оцінка стану реалізації державної політики щодо створення еколого-економічних передумов для сталого розвитку України;
- експертиза проектів законів України, інших нормативно-правових актів з питань організації використання природоресурсного потенціалу, державної політики у сфері матеріального виробництва та здійснення заходів, спрямованих на забезпечення сталого розвитку України;
- розроблення пропозицій, спрямованих на виконання рішень та рекомендацій Комісії сталого розвитку Економічної та соціальної ради ООН та інше.
Очолює Національну раду зі сталого розвитку Президент України. Ним же затверджується персональний склад Ради. Наукове супроводження діяльності Національної ради забезпечує Національна академія наук України.
Принцип екосистемного підходу до природи як до цілісного організму, не заподіяння в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим має основоположне значення для права природокористування, як і для екологічного права в цілому. Поява цього принципу в праві пов’язана з усвідомленням взаємозв’язку природних процесів і явищ, їх впливу на загальний стан екосистем. Так, хімічне забруднення атмосфери внаслідок осідання забруднюючих речовин призводить до забруднення ґрунтів, надр, зміни стану водойм і всього різноманіття біологічних ресурсів, як рослинного, так і тваринного походження. Причому внаслідок залежності природних процесів від метеорологічних умов перенесення забруднень може здійснюватися на великі відстані й негативно впливати на природні ресурси далеко за межами їх виникнення. Невипадково в зв’язку з цим, що навіть атмосфера над Антарктидою не позбавлена негативних забруднень, джерелами виникнення яких є господарська діяльність у місцях, значно віддалених від цього материка.
Екологічне право України послідовно втілює принцип екосистемного підходу до природи в процесі природокористування. Базисні засади цього підходу було закладено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища". Навколишнє природне середовище розглядається законом як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів (ст.5). До цього в законодавстві домінував природоресурсний принцип диференційованого регулювання земельних, водних, лісових, гірничих, атмосфероохоронних та інших відносин. Останнє десятиліття у праві природокористування позначене поєднанням традиційного диференційованого підходу до регулювання природокористування з інтегрованим, комплексним підходом до нього.
Найбільш послідовне втілення це знаходить в розвитку інституту екологічної експертизи, в результаті якої комплексній оцінці й прогнозуванню піддається запланована господарська та інша діяльність з погляду її можливого впливу не на якийсь окремо взятий природний ресурс, а на навколишнє природне середовище в цілому. Вдосконалюються критерії якості навколишнього природного середовища, починається поступовий перехід від диференційованих критеріїв якості (ГДК забруднюючих речовин в елементах природного середовища / ГДР фізичних впливів на нього) до комплексних критеріїв, певних індексів якості середовища.
На принципі екосистемного підходу до природи як до цілісного організму базувалось і реформування органів управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища, пов’язане із зосередженням управлінських, у тому числі контрольних функцій, у сфері природокористування в руках єдиного органу. На сьогодні це Мінприроди України.
Непорушення в процесі природокористування прав і інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів є принципом не лише права природокористування, а й загальним принципом цивільно-правових відносин у правовій державі.
Цей принцип у правову систему України прийшов із західноєвропейського права. Його перші прояви ми знаходимо вже в Цивільному кодексі Франції 1804 р. (більш відомому як Кодекс Наполеона), що базується на абсолютистському підході до права власності. Єдині обмеження, які кодекс допускає до відносин власності, пов’язані з порушенням прав власника-сусіда. І хоча в першій редакції кодексу не було прямої вказівки на застосування Цього принципу в процесі природокористування, вважається, що саме цей кодекс заклав підвалини подальшого розвитку принципу не порушення прав та інтересів інших власників і користувачів у процесі природокористування.
Вже у другій половині XIX ст. принцип не створення в процесі природокористування перепон до здійснення права власності природокористувачем-сусідом знаходить безпосереднє втілення в західноєвропейському законодавстві. Так, Сільський кодекс Бельгії, чинний і сьогодні, закріпив норму про те, що жодне дерево будь-якого виду не може бути посаджене без дотримання дистанції від межі власності. Якщо спеціально не встановлено інше то це дистанція в 2 метри. Порушення цього правила, що спричиняє перепони в здійсненні права власності і природокористування сусідом, зумовлює санкцію у вигляді знищення відповідного дерева. Інша норма того ж кодексу вимагає саджати будь-які сільськогосподарські культури на відстані 6 метрів від межі власності. Питання неспричинення в процесі природокористування перепон у здійсненні прав та інтересів інших власників природних ресурсів і природокористувачів було об’єктом регулювання й ряду інших законодавчих актів західноєвропейських країн, зокрема з питань полювання.
У праві природокористування України відповідний принцип найбільш послідовно реалізується в земельному (статті 91, 96, 103-109 ЗК України), водному (п.5 ст.44 Водного кодексу України), лісовому (п.8 ст.18 і п.4 ст. 19 Лісового кодексу України) законодавстві й законодавстві про тваринний світ (ст.20 Закону України "Про тваринний світ"). Згідно зі ст.103 ЗК України власники та користувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
ЗК України забороняє власникам та землекористувачам земельних ділянок використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив). Землевласники та землекористувачі також зобов’язуються співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).
Кодекс надає власникам і користувачам земельних ділянок право вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше. У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та користувачі земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням (статті 104-105). В інтересах якнайповнішого задоволення прав власників та користувачів сусідніх (суміжних) земельних ділянок уперше в земельному законодавстві України було запроваджено інститут земельних сервітутів, тобто встановлено сукупність правомочностей власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (глава 16).

Висновок

Є й цілий ряд інших норм, які захищають права власників земельних ділянок від порушення їх землевласниками чи землекористувачами-сусідами.
Безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів як принцип права природокористування закріплений у п. "в" ст.3 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". За радянських часів усі види природокористування здійснювалися на засадах безоплатності, що сприяло виробленню ставлення до природних ресурсів як до нескінченно поновлюваних, невичерпних, таких, що не мають реальної вартості. Все це не сприяло дбайливому, раціональному ставленню до використання природних багатств. Підтвердивши безоплатність усіх форм загального природокористування, метою якого є задоволення життєво необхідних потреб людей, законодавство про охорону навколишнього природного середовища запровадило механізм платності практично всіх видів спеціального природокористування, що здійснюється в господарських цілях, як правило, для отримання прибутку. Законодавство України встановлює:
- плату за землю у вигляді земельного податку та орендної плати (Закон України "Про плату за землю");
- плату за воду - у вигляді плати за спеціальне водокористування, користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту (глава 7 Водного кодексу України, Порядок справляння плати за спеціальне використання водних ресурсів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 p., з наступними змінами);
- плату за використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт (глава 17 Закону України "Про тваринний світ");
- плату за користування надрами у вигляді платежів за користування надрами, відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій), акцизного збору (статті 28-29 Кодексу України про надра);
- збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів (статті 12-13 Закону України "Про рослинний світ").
Особливості встановлення видів плати (зборів) і здійснення платежів будуть розглянуті в особливій частині підручника, при розгляді специфіки права користування кожним природним ресурсом. Буде також проаналізовано зміст права земле-, водо-, лісо-, надрокористування, користування об’єктами тваринного та рослинного світу.

Література

1.                Баб’як О. С, Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.
2.                Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.
3.                Екологічне право. Особлива частина. Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001
4.                Екологічне право України За редакцією професорів В.К. Попова і А.П. Гетьмани. Харків, "Право". 2001
5.                Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка. - К.: ТОВ "Видавництво "Юридична думка", 2005. - 848 с
6.                Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. – К., 1991.
7.                Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - Львів: “Новий Світ-2000”, 2003. - 248 с.