Реферат на тему Розвиток соціальної географії в СРС~
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2014-12-25Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна
Геолого-географічний факультет
Кафедра соціально-економічної географії та регіонознавства
Основи соціальної географії
Реферат
Розвиток соціальної географії в СРСР
Харків – 2008 р.
План.
1. Вступ……………………………………………………………………….3
2. Вчені, що працювали в області соціально-економічної географії протягом існування СРСР……………………………………………………….5
3. Висновки. Головні тенденції розвитку соціальної географії в СРСР.12
Список літератури……………………………………………………………….13
1. Вступ.
Радянська економічна географія в перших роках свого існування грала значну роль в розробці нової системи адміністративно-територільного устрою країн, її економічного районування, складанні перших регіональних економічних програм. В якості обов’язкової дисципліни учбового мінімума економічна географія викладалась студентам всіх вузів. Однак з часом все більше і більше ідеологізувалася, творчий потенціал її зменшувався, і економічна географія знову, як і в роки Російської імперії, перетворилася на описову дисципліну, яка повинна була показувати успіхи соціалістичного будівництва у просторовому аспекті. Тим не менш зусиллями вчених радянська соціалістична географія все ж в окремих галузях добилася певних успіхів.
Виконані у 20-ті роки методологічні розробки по економічному районуванню з часом збагатилися новим досвідом і теоретичними положеннями. В радянській економічній географії з’явилася нова самостійна гілка − економічне районування, невід’ємна частина управління розвитком і розміщенням виробничих сил країни. Великий вклад в науку внесли Н.Н. Баранський (1881-1963), Н.Н. Колосовський (1892-1954), мова про яких піде нижче.
На жаль, в радянські роки в науці йшла непримиренна боротьба, що не терпить іншої думки, внаслідок чого - галузево-статистичний напрям практично загинув, ас ним і роль економічної географії, в системі економічних наук. Виявившись відірваною від економічних наук, економічна географія до певної міри відійшла і від планових розробок, втративши своє попереднє народногосподарське значення. Разом з цим відбулося значне зближення економічної географії і фізичної. Економічна географія| міцно зайняла своє місце в системі географічних наук, а основним предметом її дослідження став географічний розподіл праці.
Починаючи з 60-х рр. радянської економічної географії торкнулися процеси, яке відбувалися і в зарубіжній географії (перш за все, в географії людини) - "гуманізація", математизація, екологізація. Виділилися і оформилися в самостійні розділи економічної географії − географія населення і географія міст. Отримали розвиток такі дослідницькі набавляння, як географія науки, рекреаційна географія, географія раціонального природокористування, оціночна географія природних ресурсів, географія сфери обслуговування. Процес соціологізування і екологізації економічної географії був обумовлений необхідністю вирішити нові проблеми, з якими зіткнулося суспільство, − загострення екологічної ситуації, необхідність раціональнішого використання природних ресурсів, поява нових соціальних процесів в місті і сільській місцевості. У теперішній час формуються нові напрями досліджень - географія образу і якості життя, соціальна географія міста і села, географія культури тощо.
Процес соціологізування економіко-географічної науки набув такі значні розміри, що це спричинило за собою структурні і наочні зміни в самій науці. Відповідно до цього вона почала називатися з кінця 80-х рр. "Економічна і соціальна географія". Активну участь в процесах соціологізування економічної географії брали і приймають В.В. Покшишевський, Г.М. Лаппо С.А. Ковалев, Б.С. Хорев і др. В окремі наукові відгалуження оформилися географія промисловості (А.Т. Хрущев), географія сельського господарства і агропромислового комплексу (А.Н. Ракітников, Н.Д. Пістун,, А.І. Ісаєв), економіко-екологічна географія (С.Б. Лавров), географія водного господарства (О.Л. Вендров, А.П. Голиков, С.С. Льовковській)*
Як і в зарубіжній географії, в радянській соціально-економічній географії наприкінці 60-х - початку 70-х рр. відбулася математизація її досліджуванного апарату («кількісна революція»), яка підвищила конструктивність і творчі можливості науки.
В цьому рефераті приведені лише деякі вчені, які були зайняті в економічній і соціальній географії СРСР протягом різних періодів існування цієї держави. Кожен з цих вчених вніс дуже великий вклад у розвиток соціально-економічної географії і науки взагалі.
2. Вчені, що працювали в області соціально-економічної географії протягом існування СРСР.
Степан Рудницький (1877-1937) - фундатор модерної української географії загалом і СГ зокрема. Академік ВУАН, дійсний член НТШ і багатьох Європейських наукових товариств, доцент Львівського і професор Українського Вільного Університету (Відень, Прага), один з організаторів Українського Вільного Університету (1921). Організатор і керівник Українського інституту географії і картографії (1927) у Харкові. Народився у Перемишлі, розстріляний у большевицькому ГУЛАГу 3 листопада 1937 р. (урочище Сандормох поблизу Медвеж'єгорська у Карелії).Учений створив теоретичні основи української географічної науки. Виклав їх у праці "Нинішня географія" (1905). Вважав "землю − об'єктом дослідження усієї географії земну поверхню і трактував нашу науку як просторову, що вивчає реальні об'єкти і процеси і визначає закони їхньої просторової взаємодії. Скласифікував ні наукові дисципліни: передусі загальні (номотетичні) й описові (регіональні, дескриптивні) їхні групи. В загальній географії, крім математичної (геодезія, картографія), фізичної, біологічної, виділив аптропогеографію. В її складі — географія населення, культури, економічна та політична. Великий його внесок у методику географічних досліджень, у якій він виділяв чотири етапи: морфологічний (дослідження просторового складу і структури явищ на земній поверхні), гістолологічний (змістовний - з'ясування сутнісних особливостей елементів цього складу), генетичний (дослідження походження явиш і процесів) та динамічний (вивчення функціонування об'єктів і явищ в часі). У СГ С. Рудницький дотримувався антропо-географічного напряму. З його антропогеографічних праць слід назвати такі: "Коротка географія України. Антропогеографія" (1914), "Україна. Край і народ" (1916), "Основи землезнання України. Антропогеографія" (1926). В цих та інших працях він визначив максимальну (1056 тис. км2) і мінімальну (905 тис. км2) українську національну територію.
С. Рудницький заклав наукові основи української політичної та військової географії загалом (праці у 1914—1923 рр.), зокрема у його фундаментальній монографії "Українська справа з погляду політичної географії" (1923), і особливо політичної географії України. У державотворенні головним вважав національний принцип (а не класовий чи большевицько-інтернаціональний). Розумів Україну як країну, що має об'єднати всі українські етнічні землі "від Сяну до Дону і по Кавказ" у єдину Соборну Самостійну Державу. Велику увагу звернув на причорноморське географічне положення нашої України, її вихід до країн Близького і Середнього Сходу, а також межування з Росією і Польщею.
Н.Н. Баранський (I881-I963). Він і його учні розробили теорію економічного районування, багато зробили для розвитку соціально-економічної картографії, популяризації географічного мислення і освіти
Н.Н. Колосовский (I892-I954). Н.Н. Колосовський створив вчення про енергозберігаючі цикли і територіально-промислових комплексах. Баранський і Колосовський і їх послідовники створили основоположні принципи соціально-економічної географії:
1. Єдність економічної і фізичної географії
2. Історизм
3. Просторовий аспект дослідження з використанням картографічного метода.
4. Конструктивність вирішуємих питань.
5. Комплексний підхід до досліджуваних об’єктів і процесів.
Володимир Кубійович (1900-1985) - найбільш яскравий представник української антропогсографії у міжвоєнний період. Почесний член НТШ, керівник його Географічної комісії (а після війни - один з відроджувачів НТШ в еміграції, довголітній Голова його Європейського відділу). Народився у м. Новий Санч (Польща), закінчив Краківський університет, де до війни працював доцентом. Наприкінці війни емігрував до Баварії (професор Українського Вільного Університету, перенесеного з Праги до Мюнхена), а у 1951 р. - до Франції (м. Сарсель поблизу Парижа). В 1952-1985 рр. - головний редактор 21 -томного видання "Енциклопедія Українознавства" (в тому числі сім томів англійською мовою; останні три було видано вже після смерті В. Кубійовича проф. Данилом Струком).
В. Кубійович - прямий спадкоємець наукової спадщини С. Рудницького і продовжувач його українознавчих ідей. Його творчістю закінчується перед Другою світовою війною короткотерміновий період становлення української географії. Найвідоміші праці (співавтор і редактор): "Атлас України й сумежних країв" (1937) та "Географія українських й сумежних земель" (1938, 1943). Це колективні праці багатьох західноукраїнських географів, природодослідників та інших учених, де роль В. Кубійовича була домінуючою. Як і у дослідженнях С. Рудницького, Україна тут показана в її етнічних межах, тоді коли вона перебувала під займанщиною чотирьох держав (Росія, Польща, Чехо-Славаччина, Румунія). "Атлас України й сумежних країв" - це перший національний атлас Соборної України. Внесок В. Кубійовича особливо великий у національну демогеографію. Він дослідив динаміку українців та етнічних меншин (поляків, росіян, євреїв) на наших землях, починаючи з другої половини
XIX до 80-х років XX ст. Показав етнічну структуру України в цілому і в окремих її історико-географічних регіонах (особливо на західних землях). Багато праці вчений доклав висвітленню географічних аспектів міграції українців, а також вивченню української діаспори. Одним з перших почав досліджувати проблеми географії міст (геоурбаністики).
У 20-х - першій половині 30-х років XX ст. В. Кубійович багато працював в українській реґіоналістиці. Головним об'єктом його наукових пошуків були Східні Карпати. В них він вивчав географічні аспекти розвитку пастушого життя, а також використання земельних угідь. Після війни для "Енциклопедії Українознавства" він підготував серію географічних статей про окремі регіони і міста України. Крім зазначеної картографічної праці ("Атласу України..."), в якій із близько 150 карт близько дві третини належать В. Кубійовичу, вчений підготував і видав ряд карт населення України в цілому (у тому числі німецькою мовою) й окремих її регіонів. Найцікавішою серед них є "Етнографічна карта Південно-Західної України (Галичини)" на 01.01.1939 у масштабі 1:250000 (1953), де показано кількість і національний склад населення в розрізі довоєнних ґмін і міських поселень. Досягненням української географії в діаспорі було також видання у 1977 р. українською й англійською мовами "Карти України" у масштабі 1:1000000 (у співавторстві з проф. Аркадієм Жуковським з Парижа).
Олена Степанів (1892-1963) - доктор географії, член НТШ. Вчилася у Львівському та Віденському університетах. До війни працювала у Львові, в 1949-1956 рр. репресована. Внесок О. Степанів у соціально-економічну географію полягає у дослідженні проблем геоурбаністики (праці про Київ та Львів).
Костянтин Воблий (1876—1947) —український економіст, географ, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету (тепер Національного університету ім. Тараса Шевченка), її перший завідувач. Досліджував проблеми економічної географії промисловості Польщі та України, міграції населення, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, розвитку продуктивних сил, зокрема цукрової промисловості, а також економічної географії України. Значну увагу приділяв вивченню великого Дніпра. Розробив наукову схему економічного районування України, визначивши Південно-Схід-ний, Південний, Північно-Східний, Центральний і Західний райони. При цьому враховувались економічні, природні та історичні фактори. Створив цінну книгу з організації, техніки й методики наукової роботи «Організація наукового працівника» (1943).
У 1919 р. опублікував підручник «Економічна географія України», який витримав 6 видань. У1928—1930 рр. перебував на посаді віце-президента Академії наук України. З його ініціативи в Інституті економіки в 1939 р. створено сектор економічної географії, основним завданням працівників якого було створення наукової економічної географії України.
Володимир Ґеринович (1883-1949) -професор, дійсний член НТШ у Львові. Народився на Львівщині. Вчився у Львівському та Віденському університетах. Працював у Кам'янці-Подільському, Харкові, Москві. Репресований у 1932-1944 рр. Зробив значний внесок у розвиток географії України (як фізичної, так і економічної - на початку 20-х років багаторазово видавалась його "Географія України"), в обгрунтування її західного кордону, у краєзнавство (відома його двотомна праця "Кам'янеччина", 1926, 1927 рр.) та ін.
Антін Синявський (1866-1951) - автор багатьох праць з економічної і фізичної географії України та її окремих регіонів (особливо Півдня), політичної географії зарубіжних країн, теорії економічної географії. Він народився на Київщині, вчився у Київському й Одеському університетах. Працював у Києві, Дніпропетровську, Одесі, Кам'янці-Подільському, Чернівцях, Сімферополі та ін.
Значний внесок А. Синявський зробив у теорію і методологію української економічної географії (економічну географію розглядав як науку економічну і географічну водночас), особливо у теорію економічного районування (стаття "Економічний район і економічний ландшафт", 1930). Досліджував географічні проблеми України в цілому (книга "Економіко-географічний нарис України", 1924) та Степової України. Буводнимз перших національних геополітиків-дослідників близькосхідних інтересів України (Єгипет, Сирія) і безпосередніх сусідів нашої держави (Польща, Румунія).
Особливу увагу звернув А. Синявський на географічне дослідження світового господарства, подібно як економісти В. Садовський та В. Тимошенко (розвідка "Методологія і схематичний план економгеографії", 1927). Працями цих учених вже у 20-30-х роках було закладено основи українського географічного свігознавства.
Федір Матвієнко-Гарнага (1884 − 1937). Він публікував статті з економічних і фінансово-бюджетних питань у харківських (столичних) часописах "Хозяйство Украиньї" та "Земельник". В 1929 р. вийшов його підручник для вищих навчальних шкіл "Нариси з економічної географії України" (Харків), у 1930 р. - "Краєзнавство і краєзнавча робота" (Харків).
На думку Ф. Т. Матвієнка-Гарнаги, економічна географія:
а) молода наука, що не належить ні до наук географічних, ні до соціальних;
б) вивчаючи факти природного і соціального порядку, вона підходить до них із специфічного погляду і розглядає їх властивості за особливим критерієм їх значення як "витворчих чинників" господарства. Вона є наукою про господарські чинники, а не події (підкреслення наше. - О. Ш);
в) визначає перелік витворчих чинників, визначає систему їхнього зв'язку, шляхи і наслідки їхнього впливу на господарство;
г) прагне зафіксувати усю сукупність чинників у певний час, їхній вплив на господарство, накреслюючи раціональні засоби господарської розбудови1.
Під поняттям "витворчі чинники" автор розуміє низку фактів, які впливають на господарство як окремо, так і спільно. "Впливаючи на господарство, - писав учений, - ці чинники немов би гублять свої інші властивості й набувають для нас рис цих так званих "витворчих чинників". До основних властивостей "витворчих чинників треба стосувати те, що, будучи призведені до руху силами природи або рукою людини, вони сприяють або перешкоджають створенню господарських речей. Матвієнко-Гарнага називає десять природних (у тому числі форма поверхні землі, властивості води, ґрунт, надра, властивості людини як господарського чинника тощо) і десять соціальних (форма політичного ладу, системи володіння капіталами, техніка виробництва, історія країни, традиції і побут населення та ін.) "витворних чинників".
Ф.Т. Матвієнко-Гарнага здійснив господарське (економічне) районування радянської України. Він виділив вісім районів: Лівобережне Полісся, Правобережне Полісся, Правобережний Лісостеп, Лівобережний Лісостеп, Північно-Східний, Промисловий (Донбас), Хліботорговельний (нижнє Подніпров'я) та Надчорноморський.
Олексій Діброва (1904-—1973) — видатний український економгеограф. Закінчив економічний і педагогічний факультети Київського кооперативного інституту, аспірантуру при Харківському науково-дослідному інституті географії та картографії. Підготував перший стабільний підручник для середньої школи «Географія Української РСР», що витримав 12 видань і перекладений російською, польською, китайською, угорською та румунською мовами. Його наукові праці присвячені економіко-географічному дослідженню Київської, Житомирської та Чернігівської областей. Він розробив схему економічних районів України, яка широко враховувала природно-історичні особливості.
3. Висновки. Головні тенденції розвитку соціальної географії в СРСР
1. Соціальна географія розвивається в межах соціально-економічної географії.
2. Для соціально-економічної географії СРСР характерна (як і для всієї науки взагалі) ідеологічна направленість.
3. Географія − міждисциплінарна область знання, в якій відбувається тісна взаємодія природних і суспільних наук. Економічна і соціальна географія входить в комплекс географічних наук, маючи з фізичною географією загальні завдання у вивченні і раціональному використанні території і її ресурсів, загальні підходи, близькі методи (картографічний, районування). Але соціально-економічна географія є, крім того, наукою суспільною і тому входить одночасно в інші системи наук, що вивчають суспільство, людину, суспільне виробництво. Тому вона використовує економічні і соціологічні методи, заломлює їх для вирішення своїх завдань.
4. Соціально-економічна географія носить суттєво практичний характер.
Список літератури:
1. Голиков А.П. Введение в экономическую и социальную географию. Учеб. пособие. Харьков: ХГУ, 1992. − 80с.
2. Голиков А.П. та ін. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник / А.П. Голиков, Я.Б. Олійник, А.В, Степаненко − К.: Либідь, 1996. − 320 с.
3. Сергій Шевчук. Федір Матвієнко-Гарнага - видатний український економіко-географ і економіст // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. - Випуск 1 (13). - С.30-33. (http://ukr-tur.narod.ru.htm)
4. Соціально-економічна географія України. Навч. посібник / за ред.. проф.. Шаблія О.І. − Львів: Світ, 1994. − 608 с., іл.
5. Шаблій О.І. Основи загальної суспільної географії. Підручник, Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003, 444с.
6. Экономическая и социальная география СССР. В 2-х т. Т.1. Общая часть курса. Учеб. Пособие для студентов пед. Институтов по геогр. Спец./ В.Я, Ром, Л.А, Валесян, Э.Г. Григорьева и др.; Пед. Ред. В.Я. Рома − М.: Просвещение, 1986.− 351 с.: ил. карт.
Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна
Геолого-географічний факультет
Кафедра соціально-економічної географії та регіонознавства
Основи соціальної географії
Реферат
Розвиток соціальної географії в СРСР
Харків – 2008 р.
План.
1. Вступ……………………………………………………………………….3
2. Вчені, що працювали в області соціально-економічної географії протягом існування СРСР……………………………………………………….5
3. Висновки. Головні тенденції розвитку соціальної географії в СРСР.12
Список літератури……………………………………………………………….13
1. Вступ.
Радянська економічна географія в перших роках свого існування грала значну роль в розробці нової системи адміністративно-територільного устрою країн, її економічного районування, складанні перших регіональних економічних програм. В якості обов’язкової дисципліни учбового мінімума економічна географія викладалась студентам всіх вузів. Однак з часом все більше і більше ідеологізувалася, творчий потенціал її зменшувався, і економічна географія знову, як і в роки Російської імперії, перетворилася на описову дисципліну, яка повинна була показувати успіхи соціалістичного будівництва у просторовому аспекті. Тим не менш зусиллями вчених радянська соціалістична географія все ж в окремих галузях добилася певних успіхів.
Виконані у 20-ті роки методологічні розробки по економічному районуванню з часом збагатилися новим досвідом і теоретичними положеннями. В радянській економічній географії з’явилася нова самостійна гілка − економічне районування, невід’ємна частина управління розвитком і розміщенням виробничих сил країни. Великий вклад в науку внесли Н.Н. Баранський (1881-1963), Н.Н. Колосовський (1892-1954), мова про яких піде нижче.
На жаль, в радянські роки в науці йшла непримиренна боротьба, що не терпить іншої думки, внаслідок чого - галузево-статистичний напрям практично загинув, ас ним і роль економічної географії, в системі економічних наук. Виявившись відірваною від економічних наук, економічна географія до певної міри відійшла і від планових розробок, втративши своє попереднє народногосподарське значення. Разом з цим відбулося значне зближення економічної географії і фізичної. Економічна географія| міцно зайняла своє місце в системі географічних наук, а основним предметом її дослідження став географічний розподіл праці.
Починаючи з 60-х рр. радянської економічної географії торкнулися процеси, яке відбувалися і в зарубіжній географії (перш за все, в географії людини) - "гуманізація", математизація, екологізація. Виділилися і оформилися в самостійні розділи економічної географії − географія населення і географія міст. Отримали розвиток такі дослідницькі набавляння, як географія науки, рекреаційна географія, географія раціонального природокористування, оціночна географія природних ресурсів, географія сфери обслуговування. Процес соціологізування і екологізації економічної географії був обумовлений необхідністю вирішити нові проблеми, з якими зіткнулося суспільство, − загострення екологічної ситуації, необхідність раціональнішого використання природних ресурсів, поява нових соціальних процесів в місті і сільській місцевості. У теперішній час формуються нові напрями досліджень - географія образу і якості життя, соціальна географія міста і села, географія культури тощо.
Процес соціологізування економіко-географічної науки набув такі значні розміри, що це спричинило за собою структурні і наочні зміни в самій науці. Відповідно до цього вона почала називатися з кінця 80-х рр. "Економічна і соціальна географія". Активну участь в процесах соціологізування економічної географії брали і приймають В.В. Покшишевський, Г.М. Лаппо С.А. Ковалев, Б.С. Хорев і др. В окремі наукові відгалуження оформилися географія промисловості (А.Т. Хрущев), географія сельського господарства і агропромислового комплексу (А.Н. Ракітников, Н.Д. Пістун,, А.І. Ісаєв), економіко-екологічна географія (С.Б. Лавров), географія водного господарства (О.Л. Вендров, А.П. Голиков, С.С. Льовковській)*
Як і в зарубіжній географії, в радянській соціально-економічній географії наприкінці 60-х - початку 70-х рр. відбулася математизація її досліджуванного апарату («кількісна революція»), яка підвищила конструктивність і творчі можливості науки.
В цьому рефераті приведені лише деякі вчені, які були зайняті в економічній і соціальній географії СРСР протягом різних періодів існування цієї держави. Кожен з цих вчених вніс дуже великий вклад у розвиток соціально-економічної географії і науки взагалі.
2. Вчені, що працювали в області соціально-економічної географії протягом існування СРСР.
Степан Рудницький (1877-1937) - фундатор модерної української географії загалом і СГ зокрема. Академік ВУАН, дійсний член НТШ і багатьох Європейських наукових товариств, доцент Львівського і професор Українського Вільного Університету (Відень, Прага), один з організаторів Українського Вільного Університету (1921). Організатор і керівник Українського інституту географії і картографії (1927) у Харкові. Народився у Перемишлі, розстріляний у большевицькому ГУЛАГу 3 листопада 1937 р. (урочище Сандормох поблизу Медвеж'єгорська у Карелії).Учений створив теоретичні основи української географічної науки. Виклав їх у праці "Нинішня географія" (1905). Вважав "землю − об'єктом дослідження усієї географії земну поверхню і трактував нашу науку як просторову, що вивчає реальні об'єкти і процеси і визначає закони їхньої просторової взаємодії. Скласифікував ні наукові дисципліни: передусі загальні (номотетичні) й описові (регіональні, дескриптивні) їхні групи. В загальній географії, крім математичної (геодезія, картографія), фізичної, біологічної, виділив аптропогеографію. В її складі — географія населення, культури, економічна та політична. Великий його внесок у методику географічних досліджень, у якій він виділяв чотири етапи: морфологічний (дослідження просторового складу і структури явищ на земній поверхні), гістолологічний (змістовний - з'ясування сутнісних особливостей елементів цього складу), генетичний (дослідження походження явиш і процесів) та динамічний (вивчення функціонування об'єктів і явищ в часі). У СГ С. Рудницький дотримувався антропо-географічного напряму. З його антропогеографічних праць слід назвати такі: "Коротка географія України. Антропогеографія" (1914), "Україна. Край і народ" (1916), "Основи землезнання України. Антропогеографія" (1926). В цих та інших працях він визначив максимальну (1056 тис. км2) і мінімальну (905 тис. км2) українську національну територію.
С. Рудницький заклав наукові основи української політичної та військової географії загалом (праці у 1914—1923 рр.), зокрема у його фундаментальній монографії "Українська справа з погляду політичної географії" (1923), і особливо політичної географії України. У державотворенні головним вважав національний принцип (а не класовий чи большевицько-інтернаціональний). Розумів Україну як країну, що має об'єднати всі українські етнічні землі "від Сяну до Дону і по Кавказ" у єдину Соборну Самостійну Державу. Велику увагу звернув на причорноморське географічне положення нашої України, її вихід до країн Близького і Середнього Сходу, а також межування з Росією і Польщею.
Н.Н. Баранський (I881-I963). Він і його учні розробили теорію економічного районування, багато зробили для розвитку соціально-економічної картографії, популяризації географічного мислення і освіти
Н.Н. Колосовский (I892-I954). Н.Н. Колосовський створив вчення про енергозберігаючі цикли і територіально-промислових комплексах. Баранський і Колосовський і їх послідовники створили основоположні принципи соціально-економічної географії:
1. Єдність економічної і фізичної географії
2. Історизм
3. Просторовий аспект дослідження з використанням картографічного метода.
4. Конструктивність вирішуємих питань.
5. Комплексний підхід до досліджуваних об’єктів і процесів.
Володимир Кубійович (1900-1985) - найбільш яскравий представник української антропогсографії у міжвоєнний період. Почесний член НТШ, керівник його Географічної комісії (а після війни - один з відроджувачів НТШ в еміграції, довголітній Голова його Європейського відділу). Народився у м. Новий Санч (Польща), закінчив Краківський університет, де до війни працював доцентом. Наприкінці війни емігрував до Баварії (професор Українського Вільного Університету, перенесеного з Праги до Мюнхена), а у 1951 р. - до Франції (м. Сарсель поблизу Парижа). В 1952-1985 рр. - головний редактор 21 -томного видання "Енциклопедія Українознавства" (в тому числі сім томів англійською мовою; останні три було видано вже після смерті В. Кубійовича проф. Данилом Струком).
В. Кубійович - прямий спадкоємець наукової спадщини С. Рудницького і продовжувач його українознавчих ідей. Його творчістю закінчується перед Другою світовою війною короткотерміновий період становлення української географії. Найвідоміші праці (співавтор і редактор): "Атлас України й сумежних країв" (1937) та "Географія українських й сумежних земель" (1938, 1943). Це колективні праці багатьох західноукраїнських географів, природодослідників та інших учених, де роль В. Кубійовича була домінуючою. Як і у дослідженнях С. Рудницького, Україна тут показана в її етнічних межах, тоді коли вона перебувала під займанщиною чотирьох держав (Росія, Польща, Чехо-Славаччина, Румунія). "Атлас України й сумежних країв" - це перший національний атлас Соборної України. Внесок В. Кубійовича особливо великий у національну демогеографію. Він дослідив динаміку українців та етнічних меншин (поляків, росіян, євреїв) на наших землях, починаючи з другої половини
XIX до 80-х років XX ст. Показав етнічну структуру України в цілому і в окремих її історико-географічних регіонах (особливо на західних землях). Багато праці вчений доклав висвітленню географічних аспектів міграції українців, а також вивченню української діаспори. Одним з перших почав досліджувати проблеми географії міст (геоурбаністики).
У 20-х - першій половині 30-х років XX ст. В. Кубійович багато працював в українській реґіоналістиці. Головним об'єктом його наукових пошуків були Східні Карпати. В них він вивчав географічні аспекти розвитку пастушого життя, а також використання земельних угідь. Після війни для "Енциклопедії Українознавства" він підготував серію географічних статей про окремі регіони і міста України. Крім зазначеної картографічної праці ("Атласу України..."), в якій із близько 150 карт близько дві третини належать В. Кубійовичу, вчений підготував і видав ряд карт населення України в цілому (у тому числі німецькою мовою) й окремих її регіонів. Найцікавішою серед них є "Етнографічна карта Південно-Західної України (Галичини)" на 01.01.1939 у масштабі 1:250000 (1953), де показано кількість і національний склад населення в розрізі довоєнних ґмін і міських поселень. Досягненням української географії в діаспорі було також видання у 1977 р. українською й англійською мовами "Карти України" у масштабі 1:1000000 (у співавторстві з проф. Аркадієм Жуковським з Парижа).
Олена Степанів (1892-1963) - доктор географії, член НТШ. Вчилася у Львівському та Віденському університетах. До війни працювала у Львові, в 1949-1956 рр. репресована. Внесок О. Степанів у соціально-економічну географію полягає у дослідженні проблем геоурбаністики (праці про Київ та Львів).
Костянтин Воблий (1876—1947) —український економіст, географ, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету (тепер Національного університету ім. Тараса Шевченка), її перший завідувач. Досліджував проблеми економічної географії промисловості Польщі та України, міграції населення, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, розвитку продуктивних сил, зокрема цукрової промисловості, а також економічної географії України. Значну увагу приділяв вивченню великого Дніпра. Розробив наукову схему економічного районування України, визначивши Південно-Схід-ний, Південний, Північно-Східний, Центральний і Західний райони. При цьому враховувались економічні, природні та історичні фактори. Створив цінну книгу з організації, техніки й методики наукової роботи «Організація наукового працівника» (1943).
У 1919 р. опублікував підручник «Економічна географія України», який витримав 6 видань. У1928—1930 рр. перебував на посаді віце-президента Академії наук України. З його ініціативи в Інституті економіки в 1939 р. створено сектор економічної географії, основним завданням працівників якого було створення наукової економічної географії України.
Володимир Ґеринович (1883-1949) -професор, дійсний член НТШ у Львові. Народився на Львівщині. Вчився у Львівському та Віденському університетах. Працював у Кам'янці-Подільському, Харкові, Москві. Репресований у 1932-1944 рр. Зробив значний внесок у розвиток географії України (як фізичної, так і економічної - на початку 20-х років багаторазово видавалась його "Географія України"), в обгрунтування її західного кордону, у краєзнавство (відома його двотомна праця "Кам'янеччина", 1926, 1927 рр.) та ін.
Антін Синявський (1866-1951) - автор багатьох праць з економічної і фізичної географії України та її окремих регіонів (особливо Півдня), політичної географії зарубіжних країн, теорії економічної географії. Він народився на Київщині, вчився у Київському й Одеському університетах. Працював у Києві, Дніпропетровську, Одесі, Кам'янці-Подільському, Чернівцях, Сімферополі та ін.
Значний внесок А. Синявський зробив у теорію і методологію української економічної географії (економічну географію розглядав як науку економічну і географічну водночас), особливо у теорію економічного районування (стаття "Економічний район і економічний ландшафт", 1930). Досліджував географічні проблеми України в цілому (книга "Економіко-географічний нарис України", 1924) та Степової України. Буводнимз перших національних геополітиків-дослідників близькосхідних інтересів України (Єгипет, Сирія) і безпосередніх сусідів нашої держави (Польща, Румунія).
Особливу увагу звернув А. Синявський на географічне дослідження світового господарства, подібно як економісти В. Садовський та В. Тимошенко (розвідка "Методологія і схематичний план економгеографії", 1927). Працями цих учених вже у 20-30-х роках було закладено основи українського географічного свігознавства.
Федір Матвієнко-Гарнага (1884 − 1937). Він публікував статті з економічних і фінансово-бюджетних питань у харківських (столичних) часописах "Хозяйство Украиньї" та "Земельник". В 1929 р. вийшов його підручник для вищих навчальних шкіл "Нариси з економічної географії України" (Харків), у 1930 р. - "Краєзнавство і краєзнавча робота" (Харків).
На думку Ф. Т. Матвієнка-Гарнаги, економічна географія:
а) молода наука, що не належить ні до наук географічних, ні до соціальних;
б) вивчаючи факти природного і соціального порядку, вона підходить до них із специфічного погляду і розглядає їх властивості за особливим критерієм їх значення як "витворчих чинників" господарства. Вона є наукою про господарські чинники, а не події (підкреслення наше. - О. Ш);
в) визначає перелік витворчих чинників, визначає систему їхнього зв'язку, шляхи і наслідки їхнього впливу на господарство;
г) прагне зафіксувати усю сукупність чинників у певний час, їхній вплив на господарство, накреслюючи раціональні засоби господарської розбудови1.
Під поняттям "витворчі чинники" автор розуміє низку фактів, які впливають на господарство як окремо, так і спільно. "Впливаючи на господарство, - писав учений, - ці чинники немов би гублять свої інші властивості й набувають для нас рис цих так званих "витворчих чинників". До основних властивостей "витворчих чинників треба стосувати те, що, будучи призведені до руху силами природи або рукою людини, вони сприяють або перешкоджають створенню господарських речей. Матвієнко-Гарнага називає десять природних (у тому числі форма поверхні землі, властивості води, ґрунт, надра, властивості людини як господарського чинника тощо) і десять соціальних (форма політичного ладу, системи володіння капіталами, техніка виробництва, історія країни, традиції і побут населення та ін.) "витворних чинників".
Ф.Т. Матвієнко-Гарнага здійснив господарське (економічне) районування радянської України. Він виділив вісім районів: Лівобережне Полісся, Правобережне Полісся, Правобережний Лісостеп, Лівобережний Лісостеп, Північно-Східний, Промисловий (Донбас), Хліботорговельний (нижнє Подніпров'я) та Надчорноморський.
Олексій Діброва (1904-—1973) — видатний український економгеограф. Закінчив економічний і педагогічний факультети Київського кооперативного інституту, аспірантуру при Харківському науково-дослідному інституті географії та картографії. Підготував перший стабільний підручник для середньої школи «Географія Української РСР», що витримав 12 видань і перекладений російською, польською, китайською, угорською та румунською мовами. Його наукові праці присвячені економіко-географічному дослідженню Київської, Житомирської та Чернігівської областей. Він розробив схему економічних районів України, яка широко враховувала природно-історичні особливості.
3. Висновки. Головні тенденції розвитку соціальної географії в СРСР
1. Соціальна географія розвивається в межах соціально-економічної географії.
2. Для соціально-економічної географії СРСР характерна (як і для всієї науки взагалі) ідеологічна направленість.
3. Географія − міждисциплінарна область знання, в якій відбувається тісна взаємодія природних і суспільних наук. Економічна і соціальна географія входить в комплекс географічних наук, маючи з фізичною географією загальні завдання у вивченні і раціональному використанні території і її ресурсів, загальні підходи, близькі методи (картографічний, районування). Але соціально-економічна географія є, крім того, наукою суспільною і тому входить одночасно в інші системи наук, що вивчають суспільство, людину, суспільне виробництво. Тому вона використовує економічні і соціологічні методи, заломлює їх для вирішення своїх завдань.
4. Соціально-економічна географія носить суттєво практичний характер.
Список літератури:
1. Голиков А.П. Введение в экономическую и социальную географию. Учеб. пособие. Харьков: ХГУ, 1992. − 80с.
2. Голиков А.П. та ін. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник / А.П. Голиков, Я.Б. Олійник, А.В, Степаненко − К.: Либідь, 1996. − 320 с.
3. Сергій Шевчук. Федір Матвієнко-Гарнага - видатний український економіко-географ і економіст // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. - Випуск 1 (13). - С.30-33. (http://ukr-tur.narod.ru.htm)
4. Соціально-економічна географія України. Навч. посібник / за ред.. проф.. Шаблія О.І. − Львів: Світ, 1994. − 608 с., іл.
5. Шаблій О.І. Основи загальної суспільної географії. Підручник, Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003, 444с.
6. Экономическая и социальная география СССР. В 2-х т. Т.1. Общая часть курса. Учеб. Пособие для студентов пед. Институтов по геогр. Спец./ В.Я, Ром, Л.А, Валесян, Э.Г. Григорьева и др.; Пед. Ред. В.Я. Рома − М.: Просвещение, 1986.− 351 с.: ил. карт.
