Античність у поетичних творах Яра Славутича

Рецепція античних образів та мотивів у літературі XX століття сприяє збагаченню арсеналу образів української літератури, набуває концептуальної авторської насиченості, проектується на національний ґрунт. Крім того, різноманітні проблеми загальнонародного й особистісного спрямування, переосмислюючись, вводяться в античний контекст. У широкому розумінні сучасні українські автори використовують античні мотиви у двох аспектах: або як історичне першоджерело, яке повинне ознайомити читача з історичними проблемами світу та людства, або як матеріал для алегоричного тлумачення – із вкладанням у давній традиційний матеріал нового змісту.

У функціонуванні античних елементів у сучасній літературі можна виділити два рівні. З боку образного вживання – це загальнолюдські символи, які в тексті твору наповнюються авторськими інтерпретаціями. А з боку структури художнього тексту – це своєрідні мовні трафарети, які автор використовує у готовому вигляді заради яскравості та виразності мови (так зване фразеологічне вживання).

У поезіях Яра Славутича ремінісценції є органічною часткою авторсткої художньої палітри. Слід при тому зазначити, що в сучасному українському літературному процесі античні мотиви та образи функціонують доволі плідно. Поезії Яра Славутича у цьому плані позбавлені необхідності приховувати авторські думки аж надто безпосередньо. Творець відвертий з читачем, а його алегорії є суто художніми .Умовно всі античні образи, використані Славутичем, поділяємо на кілька груп:

1. Інтимна і пейзажна лірика із вкрапленнями античних міфологічних імен (Антей, Аполлон, Дюнісій, Одіссей, Мойра, Муза, Пан, Пандора, Пенелопа тощо) і географічних назв (Делос, Парнас).

2. Громадська лірика (зокрема поезії автобіографічного характеру) з використанням імен давньогрецької міфології (Антей, Аріадна, Орфей, Паріс, Прометей, Протей тощо). До того ж це поезії високої напруги, де збільшити відповідний емоційний вплив допомагають алюзії.

3. Вірші про чужину, які досить близькі до перших двох груп, але мають і свої відмінності: автор уводить у тло поезій саме найтрагічніші образи античної міфології (Кассандра, Електра).

4. Поезії, наснажені античними образами та мотивами, глибоко пов'язаними із сучасними авторові подіями (амазонки, Персей).

5. Літературні портрети-посвяти, де присутня подвійна рецепція античних імен і реалій (спочатку поетами-неокласиками, а потім Яром Славутичем).

Найбільш кількісно виявленою є перша група, де автор наскрізно використовує взяті з античної міфології образи, які були й раніше органічно сприйняті українською літературою та традиційно використовуються в контексті аналогій з національною культурою та історією. Але при тому визначаємо авторську тенденцію Славутича-лірика до яскравого забарвлення поезій античними вкрапленнями, до урізноманітнення й пожвавлення їх емоційного впливу. Так, на означення почуття кохання Яр Славутич використовує у канві поетичних рядків “мовні трафарети” античного походження:

Задля відваги глянув я назад

І там побачив: сяєвом палали

Високих сосон мідні стовбури -

Немов із мармуру ставні колони

Побіля входу у Венерин храм [1,35]

Або інший епізод:

Дужим коханням Амурові стріли

Били в серця інуггів однині... [1,220]

Венера у римській міфології ототожнена з давньогрецькою Афродитою – як богиня вроди й кохання. Амур – божество кохання у римській міфології (за грецькою – Ерос) – один із найдавніших богів космогонічного характеру, головна зв'язуюча сила Всесвіту. Використовуючи ці імена, Славутич увиразнює тексти творів, які набувають у свою чергу емоційного навантаження.

Лірика митця наснажена класичними для рецепції образами давньогрецької міфології, які символізують натхнення та творчість. У цьому плані найвдалішим видається залучення теонімів Аполлон, Муза, Діонісій та міфологічних географічних назв Парнас, Кастальське джерело тощо. Так, у середині 50-х років перо Яра Славутича закарбовує:

Раюю на горі – як на Парнасі.

Внизу бринить Великий океан [1,145].

Коли ж тумани, з сонцем повсякчас,

Надходять валом на гірське узлісся,

Милуйсь і думай - ти відкрив Парнас! [1,147]

Парнас – традиційне позначення святилища поезії, місце перебування муз і Аполлона (у переносному значенні – світ поезії), і тому в наведених рядках присутній величний настрій, оптимізм, за термінологією художників – переважає білий колір.

За міфами, на Парнасі додає свіжості та святості Кастальське джерело. У 1968 році під час відвідання Дельфів Яр Славутич творить під враженням від нього однойменного вірша. У цій поезії античні ремінісценції виконують порівняно з традиційними дещо іншу функцію: автор використовує назви Парнас і Кастальське джерело для створення контрасту з урбанізованим, цивілізованим життям нашого сучасника:

Хай новоатомні рапсоди часу

Пильнують путь космічної плавби,

Серед ракет шукаючи окрасу,

А я люблю Кастальське джерело,

Молюсь до схилів і лісів Парнасу... [1,233]

Варто при цьому зауважити, що зрештою лише майбутнє розсудить, чого більше дала нам цивілізація, зокрема індустріалізація та урбанізація, - хорошого чи поганого, позитивного чи негативного, органічного чи неорганічного.

У полотно поетичних творів Яр Славутич уводить і традиційний образ Музи:

Муза до мене прийшла на світанні – В час, коли гаснули зорі останні [1,277]

Певно, саме муза ліричної поезії Евтерпа згадується у таких рядках:

Прийшов Шекспір до нашого Тараса

Збирала Муза славних віршників

На тому світі, де з усіх віків

Яким захоплено плескала маса [1,365].

Смислове тло віршованих рядків розширює згадка про Аполлона та Діоніса. Уже в сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд із Аполлоном. Крім того, залучається й загальний для цих богів епітет Мусагет, що є саме по собі цікавим моментом, оскільки поєднує в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві Аполлона та Діоніса, який уособлює екстаз, натхнення й страждання.

Поет саме й зазначає, що творча праця тоді ефективна, коли поєднуються в ній лірика та екстаз:

Рахманний, мудрий Аполлон

І полум'яний Діонісій

Мій труд відвідують, як трон,

В обладі вимріяних візій [1,146]

Можемо засвідчити, що Яр Славутич у разі потреби та відповідно до авторського задуму вміє не тільки синтезувати, зближувати й об'єднувати часові уявлення, а й навпаки – розмежовувати, розділяти їх, надмірно перебільшувати їх часову дистанційність, щоб таким чином підкреслити вагомість змін, які відбулися в їх проміжку, щоб довести нетлінність розвитку мистецтва. Саме цій меті підпорядковане використання й міфічних образів Пітії та Пана.

Пітія – віщунка та жриця Аполлона в Дельфах. Перед віщуванням вона здійснювала ритуальну купіль у водах Кастальського джерела. Розширює семантичний діапазон рецепції античних символічних образів на означення світу мистецтва, натхнення та веселощів і образ Пана – одного із супутників Діоніса, – який мав веселу вдачу.

У силовому полі античних міфів провідну роль відіграє віра в Долю, передбачення, віщування. Цей фактор становить основу глибокого трагізму античних героїв, доля і вчинки яких підпорядковані волі богів. При тому ми водночас засвідчуємо і свою віру в фатум, невідворотність, яка з одного боку може надати гнітючого настрою, але з іншого – певною мірою полегшує життя (своєрідне заспокоєння: ти зробив усе можливе...).

Митець не обмежується рецепцією лише інонаціональних міфологічних образів, поряд з якими використовує й образну систему слов'янської міфології (Ярило, Берегиня). До речі, до такого прийому автор вдається досить часто, що свідчить про Славутичеву можливість активізувати в сучасному контексті літератури широкий спектр історико-культурологічних асоціацій.

Давньогрецький образ Мойри репрезентує як пряму, так і езотеричну інформацію. Пряма передбачає традиційне вживання митцями в художніх творах образу Мойри (за римською міфологією – Парки) як Долі. Езотерична (прихована) інформація наявна у синтезі поглибленого семантичного значення відповідного образу та конденсованого емоційного вираження почуттів, що складає інтелектуальне й духовне підґрунтя. Рядки з поезій Славутича свідчать про це:

Яке прийдешнє – з дива чи відчаю? – Мені зготує Мойра навздогонь [1,142]

У сучасній мовній системі мойра (парка) вживається як синонім до слова доля. За греко-римською міфологією, мойри – богині людської долі, з якими було пов'язане все життя людини: Клото пряла нитку людського життя, Лахесіс вела людину крізь мінливості долі, Антропа перетинала цю нитку у мить смерті. Відповідно римляни поклонялися трьом паркам на ймення Нона, Деціма та Морта (смерть).

У філософській та автобіографічній поезії «Підкрадається тихо старість...» Яр Славутич поєднує два образи: з римської міфології - Фортуну (богиню щастя, долі, успіху й добробуту) та Пандору, яка стала причиною всіх негараздів на землі (відкрила подаровану богами скриньку, і звідти світом розлетілися численні лиха, що завдають і досі людям багато горя та страждань. На денці залишилася лише надія).Поєднання цих двох образів є символічним узагальненням складного життя людини, яка змогла пережити багато страждань і горя, але вийшла з цього випробування переможцем:

Вічно звабо! Стара Шандора

І навис невідклично мітом

Не провчила тебе довкола.

Незбагненний Фортуни вирок:

Повна доль вікова комора.

Переповнено перецвітем

Та пустіють без лаврів чола...

Перемоги бутних мандрівок [1,418]

Показово, що в авторській концепції образ Пандори переноситься на міфологему долі, яка у поезії Славутича постає глибшою та змістовнішою за класичну семантику цього поняття. В інтерпретації митця функціональний тип долі детермінується в ідею талану чи безталання, а точніше – у складну, лиху долю. Мотив страждання ледь прослідковується у змісті вірша. Для поета страждання – це невизнання, а тому образ старої Пандори (тут – гіркої долі) проектується на більш світлий образ Фортуни.

Міфологема долі, виявляється, ще більш увиразнює та підсилює оптимістичний висновок вірша. Ось чому в контексті твору міфологема долі отримує, зрештою, позитивну оцінку, бо усвідомлення цього виводить митця зі стану пасивного підкорення долі, спонукаючи до активного вибору та формування власного життєвого шляху:

Всі наруги навал здолавши, Світ стоїть, як стояв, здоровий [1,418]

Використання античних образів дає можливість Яру Славутичу активізувати в сучасному контексті поезії широкий спектр історико-культурних асоціацій. Тема “мистецтво - митець – народ” більш рельєфно розкривається через уведення в тканину поетичного тексту античних образів, що дає можливість автору об'єднати в єдине ціле національні, морально-етичні та філософсько-гносеологічні проблеми, які хвилюють людство впродовж усього його існування. Показовим у цьому плані є використання у світовій літературі образу Кассандри, інтерпретація якого набула глибоко трагічного забарвлення.

У 1970 році в Едмонтоні, коли Яр Славутич пише про своє бажання побувати в Києві, образ Кассандри, зберігаючи первинну художню мотивованість, набуває у митця нетрафаретного трактування. Автор вдається до прозорої алюзії, оскільки у переносному значенні Кассандра – це особа, яка передбачає майбутнє лихо, але не може його відвернути. Крім того, цей образ набирає ще й виразної? символічності. “Слово моєї Кассандри” - це поезія самого Яра Славутича.

В античній міфології провісницю, яка зневажала любов бога, було покарано так, що її пророкуванням ніхто не вірив. Знати про грядуще нещастя і не мати можливості відвернути його – це було найбільшим стражданням для Кассандри. Подібної кари зазнав і наш поет, який за довгий час перебування поза межами України залишився патріотом, який не лише знав про події на Батьківщині, а й намагався брати активну участь в історичних змінах. Ось чому образ античної провісниці актуально накладається на життєву долю самого поета-емігранта:

У теплій долоні крізь Київ

За труд і невтомливі мандри,

Я гордо нестиму її –

За серця натхненний борвій,

Признання відземного вияв

За слово моєї Касандри –

За всі поривання мої.

Про тебе, о Києве мій! [1, 274]

Образ ліричного героя опосередкований мотивом вигнання творчої особистості в нівелюючих умовах народного забуття. У поезіях Яра Славутича не знаходимо мотиву духовної кризи особистості, навпаки – автор шукає сили в собі, щоб відмовитися від добровільної деградації мистецького потенціалу. Тому поезії, розділені кількома десятиліттями, несуть життєстверджуюче начало.. У 40-ві роки поет пише:

Моє палання - невідкличні мандри. І вже його, як боговиту даль, Не пригасити провістю Касандри, Ні Паркою перейдених проваль [1,112]

Як уже зазначалося, використання античних образів значною мірою впливає на емоційно-естетичне забарвлення поетичного твору. Тому образ міфологічної провісниці виявився найбільш придатним для умовної художньої символізації. Поряд із цим автор використовує образи Електри, Одіссея, Пенелопи, які також можна розглядати на рівні мікроструктури поетичного тексту. Зокрема згадки про Одіссея та Пенелопу зустрічаємо в автобіографічних поезіях. Ці образи не набувають самостійного значення, виконуючи службову роль. Наділені значною емоційною силою та сталими рисами образів-символів, вони підсилюють громадську патетику віршів, викликаючи відповідні асоціації:

Я по світах блукав, як Одисей,

Була далеко золота Европа,

А ти чекала, вірна Пенелопа.

Ще дальше - дім, і не було вістей [1,269]

Прочитуючи античні образи, якими насичена структура поезій митця, не важко уявити складне й витончене мереживо його художнього стилю. Запозичене та своє – вистраждане, пережите – синкретизувалось в єдине ціле, що стало нідмурівком Славутичевої талановитої поезії.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.referaty.com.ua/