Говорячи про долю (і недолю) української мови, аж ніяк не можна оминути місця її народження і дальшого поширення — України і її положення на карті світу, насамперед у Європі й Азії, де вона розташована або з чим межує. Адже з'ясувати місце поширення мови — це вже великою мірою й розкрити причини і передумови, які визначали особливості її розвитку. Як відомо, переважна більшість мов світу не є самотніми, а мають більш чи менш близьких мовних родичів. Якщо деякі з мов, наприклад мова бурушаскі в Індії або баскійська мова в Іспанії і Франції, виступають ізольовано, то причиною цього здебільшого є те, що інші мови, споріднені нині ізольованій, свого часу вимерли (цілком можливо, що саме так сталося і з зазначеними мовами), або (у цьому разі йтиметься про брак близькоспоріднених мов) це пояснюється тим, що обставини історії не дали мові змоги поширитися, у тому числі й серед інших народів, чи ці ж обставини призвели до зникнення готових до постання близькоспоріднених мов. Так, якщо серед індоєвропейських мов існує албанська група, що складається з самої лише албанської мови, то причина цього в тому, що албанська мова (на відміну, зокрема, від слов'янських) не спромоглася поширитися поза етнічно-мовні межі Албанії і витіснити інші мови. Як правило, подібне поширення мови і засвоєння її носіями (первісне) інших мов веде до виникнення різних субстратів (залишків рис попередньої мови в новозасвоєній), які врешті-решт, впливаючи на новозасвоєну мову, ведуть до її перетворення. Тим самим замість однієї з'являється кілька близькоспоріднених мов. Оскільки албанська мова залишилася поширеною серед самих албанців, вона так і залишилася єдиною. Інший випадок становить грецька мова. З того, що еллінізації, тобто переходові носіїв кількох різних інших мов на грецьку, було піддано значну частину народів Східного Середземномор'я, мало б випливати, що на цій підставі тут мусили б ні І никнути різні відмінні один від одного грецькі діалекти, які з плином часу 1.1 умов їхньої ізоляції могли б розвинутися в окремі грецькі мови. Проте так не сталося тому, що внаслідок пізнішої арабізації еллінізованого населення всі ці грецькі діалекти зникли (замість них виникли арабські діалекти, на які, цілком можливо, далі чекає доля стати зародком окремих близькоспоріднених арабських мов). Таким чином, історичні обставини не дали грецькій мові «породити» своїх нових «дочок» — кілька нових близькоспоріднених грецьких мов. Залишилася сама грецька літературна мова і, щоправда, нерідко дуже віддалені діалекти (наприклад, тавро-румейський на півдні України і в Криму). Однак через те, що кількість носіїв цих ідіомів незначна, до того ж жоден з них не спромігся набути статусу державної мови (це могло б відбутися, якби відповідне грецькомовне населення було достатньо численним, щоб опанувати певну територію), ці діалекти так і залишилися стосовно грецької мови Греції лише менш або більш віддаленими наріччями, а щонайбільше — культивованими в певних обмежених функціях мікромовами із власною писемною традицією. На останню роль, як видається, міг би, зокрема, претендувати вже згаданий тавро-румейський діалект, бо ним свого часу творилася, а частково й тепер твориться власна оригінальна література. Проте через звуження простору поширення грецької мови і в тім числі випадіння з нього початкове еллінізованих народів зникли підстави для виникнення кількох близькоспоріднених самостійних грецьких мов (макромов). Тим самим у родині індоєвропейських мов грецька група (підродина) репрезентована лише однією мовою.
На відміну від згаданих мов, що тепер не мають жодної близькоспорідненої і навіть далекоспорідненої щодо себе мови, українська мова належить до широко розгалуженої мовної сім'ї. Як одна зі слов'янських мов вона через проміжні ланки найближчої і чимраз дальшої спорідненості пов'язана з іншими мовами індоєвропейської мовної сім'ї, а можливо, навіть із ширшим колом мов, оскільки існує припущення про входження самої індоєвропейської сім'ї у ще ширшу суперсім'ю мов — ностратичну (або бореальну), куди мають увіходити також сім'ї — уральська (із фінно-угорським та самодійським відгалуженнями, а можливо, як окреме відгалуження, також юкагирська мова), алтайська (з тюркським, монгольським, тунгусо-манжурським відгалуженнями, сюди ж, можливо, входять мови корейська і — менш певно -японська, що має алтайські і малайсько-полінезійські риси), картвельська, дравідійська, афразійська (до основних відгалужень останньої належать семітські і хамітські мови) . У межах цілком доведеної і прийнятої в науці системи спорідненості мов світу українська мова становить собою насамперед одну з мов підгрупи східнослов'янських мов, куди крім неї входять також російська й білоруська. Є підстави твердити, що в східнослов'янській підгрупі українська мова за низкою своїх рис протистоїть російській та білоруській. Отже, східнослов'янське угруповання в свою чергу поділяється на відгалуження: північне, куди входять російська і білоруська мови, та південне, репрезентоване самою українською мовою. Особливо переконливо відмінність мов, належних до обох груп, виявляється у фонетиці:
1)твердість приголосного перед е в українській мові (небо, мене) - м'якість відповідно у російській і білоруській (небо, меня; неба, мяне);
2)зникнення в українській мові протиставності голосних фонем і (й) — ы, що злилися в один звук (тихий, ми), — збереження його в російській та білоруській (тихий, мы; ціхі, мы);
3)перехід 'Ь в усіх позиціях, а о, е в новому закритому складі в і в українській мові, (хліб, ніч, піч) — перехід 'Ь в е і збереження о, е в новомузакритому складі в російській і білоруській (хлеб, ночь, печь; хлеб, ноч, печ);
3)збереження д, т перед голосними переднього ряду е, і в українській (день, тінь) — перехід д, т перед е, і в дз, ц у білоруській і тяжіння до цьогов російській мові (дзень, цень; день, тень, фон. д³ень, т^сень);
4)брак акання в українській мові (вода, вона) - - наявність його у російській і білоруській [вода (фон. вада), она (фон. ана); вада, яна],
5)наявність м'якого первісного ц в українській мові (місяць, отець) - його ствердіння в російській та білоруській (месяц, отец; месяц, айцец);
6)наявність м'яких ш, ж в українській (наші, ножі) — повсюдне їх ствердіння у російській і білоруській мовах [наши (фон. наши), ножи (фон. на-жы); нашы(я), нажы].Є розбіжності між україн ською, з одного боку, і російською та білоруською мовами, — з другого, і в галузі граматики. Так, вукраїнській мові давальному відмінку однини чоловічого роду властиве закінчення -ові, -еві (батькові, співцеві) — російській та білоруській мовам воно не властиве, тут скрізь виступає закінчення у. В українській мові відбулося стягнення в закінченнях членних форм прикметників (біла, біле, білі) — у російській та білоруській мовах воно не відбулося (белая, белое, белые; белая, белае, белыя). В українській мові виникла особлива синтетична форма майбутнього часу недоконаного виду (ходитиму, робитиму) - - російській та білоруській мовам вона не властива, тут існує тільки аналітична форма типу рос. буду ходить (делать), білорус, буду хадзіць (рабіць). Ці розбіжності,серед яких чимало дуже давніх, що можуть сягати ще діалектних розбіжностей праслов'янської доби, виразно, незважаючи на інтеграційні процеси,протиставляють українську мову російській та білоруській і не дозволяють говорити про існування східнослов'янського періоду як часу якоїсь монолітної єдності з єдиною для всіх східних слов'ян давньоруською (загальносхіднослов'янською) мовою. Радше це був період лише певного частковогозближення східнослов'янської частини праслов'янсь ких говірок, вироблення серед яких кількох спільних ізоглос не стало разом з тим перешкодоюй для збереження розбіжностей між ними або навіть появи диференційних (підмінних) рис у межах цих говірок, які ще за відносної близькості східної групи праслов'янських говірок сприяли появі трьох угруповань - протоукраїиського, протобілоруського і проторосійського. У свою чергу східнослов’янська підгрупа, до якої належить українська мова, входить до слов’янської групи індоєвропейських мов, у складі якої є також західнослов’янські (польська, чеська, словацька, всрхньолужицька, нижньолужицька і мертва з XVIII ст. полабська) та південнослов'янські (словенська, хорватська, сербська, македонська, болгарська) мови. У межах індоєвропейської мовної сімї, крім слов’янської групи мов, існують також мови балтійські (литовська, латиська і вимерла, але нині відроджувана прусська), індоарійські (гінді, урду, бенгальська, циганська тощо) та іранські (перська, пушту, таджицька, осетинська тощо), що колись, очевидно, становили спільну індоіранську групу, вірменська група (репрезентована вірменською мовою з двома літературними варіантами - - східновірменським і західновірменським), грецька (представлена лише грецькою мовою), також албанська (група з однієї албанської мови з двома літературними різновидами -- південно-албанським - тоскським і північно албанським - - гегським), романська (французька, італійська, іспанська, каталанська, португальська, румунська, ретороманська та деякі інші менші мови, що всі пов'язані походженням з латинською мовою), германська [північні (скандинавські): шведська, норвезька, данська, фарерська, ісландська; західні: англійська, німецька, нідерландська, фризька, африкаанс, їдиш; східні: нині мертва готська], кельтська [острівні: ірландська, шотландська (ерська), кімрська (уельська), бретонська, менська (вимерла), корнська (нині відроджувана); континентальні (нині мертві): галльська, кельтіберська, лепонтійська] мовні групи. До індоєвропейської мовної сім'ї належать і нині вимерлі групи індоєвропейських мов: палеобалканські на Балканах (фракійська, іллірійська), анатолійська у Малій Азії (хетська, лідійська, лікійська), тохарські (дві мови, що існували в нинішній північно-західній частині Китаю). Особливістю розташування української мови на карті світу є те, що її генетична належність до певного спорідненого угруповання мов в основному збігається з географічним розміщенням; як мова слов'янська, українська мова перебуває радше не на периферії, а в центрі слов'янського світу. На північ від неї розташована білоруська мова, на схід і північний схід - - російська східнослов'янські мови, на захід - - польська мова і південніше - - словацька західнослов'янські мови. З основним масивом південнослов'янських мов українська мова безпосередньо, щоправда, нині не контактує. Але в південно-західній частині Одеської області на території України розташовані говірки болгарської мови, які від основного терену болгарської мови відокремлює лише відносно невеликий проміжок румунської території. У такий спосіб зона поширення української мови з усіх східно- і західнослов'янських мовних теренів, либонь, розташована чи не найближче до території поширення південнослов'янських мов. Лише на порівняно меншому просторовому відтинку нона межує з територією поширення неслов'янських мов. Це південно-західна частина кордону України, де з українською мовою межує (на кордоні І Угорщиною) неіндоєвропейська (фінно-угорська) угорська мова і де (на кордоні з Румунією і Молдовою) з українською мовою межує індоєвропейська (романська) румунська мова. На півдні Криму українська мова частково безпосередньо, а частково через посередництво російської мови стикається з неіндоєвропейською тюркською кримськотатарською мовою.
Потенційно розташування України мало не в центрі слов'янського світу крило її собі як позитивні, так і негативні обставини У разі раннього виникнення па сході Європи, - чого, а жаль, не було, - незалежних національних держав таке розташування у зв'язку з мовною, а отже й культурною близькістю відкривало б широкі можливості для обопільних контактів і широкого рівноправного, а тим самим і взаємно корисного обміну набутками між культурами споріднених народів. Перспективи для такої плідної співпраці і взаємовпливів утворюються тільки тепер із здобуттям Україною незалежності. Протягом же попередніх століть своєї історії через пізнє утворення національних держав у Східній і Центральній Європі і виникнення тут багатонаціональних держав типу імперій - - спочатку Київської Русі, а пізніше — Російської імперії, Речі Посполитої, Оттоманської імперії, Австро-Угорщини — для української мови були можливі тільки два нерівноправних стани. У разі здобуття українським народом становища панівного народу держави-імперії, країна якого ставала метрополією, у залежності від нього мали б опинитися споріднені народи. Тим самим українська мова, посівши панівне становище серед близькоспоріднених мов, могла б створювати для їхніх носіїв, тобто інших слов'янських народів, загрозу мовної асиміляції, реальність якої могла б посилюватись мовною спорідненістю (за якої близькоспоріднені мови легко оголосити «діалектами» власної мови). У тому разі, коли Україна потрапила б у залежність від іншого сусіднього слов'янського народу (народів), виникла б загроза для існування самої української мови, оскільки вістря мовної нівеляції (під приводом близької спорідненості) спрямувалося б проти неї.
На своїх західних кордонах (наприклад, у Закарпатті) Україна межує з центром Європи, однак уже на сході її кордони розташовуються неподалік від межі між Європою і Азією, пов'язаної з Кавказом і Чорним морем, де на Кубані (поза державними межами України, але на її етнічній території) проживають українські кубанські козаки, нащадки запорожців, чиє розселення тут почалося з Тамані, тобто території колишнього Тмутараканського князівства Київської Русі. Із зазначеного випливає, що землі України, розташовані на межі між Центральною і Східною Європою, водночас безпосередньо або дуже близько на сході і південному сході прилягають до азійських територій. Якщо взяти до уваги те, що південь України — це степи, а її середня частина — лісостепи, де порівняно легко можуть пересуватися групи кочових м;Іродів і їхня кіннота, якщо ці групи озброєні, то стає зрозумілим, що південь України утворював легкопрохідний природний коридор, який кочовики, рухаючись зі сходу на захід із степів Середньої Азії до останньої степової рівнини в Центральній Європі, Середньоєвропейської низовини в межах Угорщини, конче мусили обирати для свого руху. І справді, саме через південноукраїнські степи рухалися всі народи, що пересувалися в цьому напрямі -- гуни, авари, печеніги, угорці, половці і -- пізніше, — монголо-татари.
Говорячи про географічний простір України, характерними його ознаками слід визначити те, що на півночі він обмежується болотяною низовиною Полісся з двома найбільшими притоками Дніпра -- Прип'яттю на заході, Десною на сході, а на півдні-- Чорним і Азовським морями. Що ж до східної межі, то її становлять Західний Буг, Карпати і Дністер, а на сході південна частина Ссрсдньоросійської височини, Сіверський Донець і Донбас. Цю територію, досить чітко відокремлену від суміжних цими природними межами, майже навпіл перетинає в своїй середній і нижній течії Дніпро. Як країна, розташована в безпосередній близькості від найрозвиненішої в початковий період середньовіччя спадкоємиці Римсь кої імперії Візантії і пов’язаних з нею торговель них шляхів, Україна-Русь спочатку мала блискучі можливості для свого розвитку. Нею бо йшов найближчий до Візантії і до арабського світу відтинок відомого шляху „з варяг у греки”. Це сприяло піднесенню Києва, а разом з ним і осередка держави Київської Русі, сучасних земель України. Проте перебування на безпосередній межі кочовими народами Азії таїло в собі величезну потенційну загрозу. Адже тиск цих народів стримувала на півдні лише Візантія, а північніше від неї Хозарська держава зі столицею Ітіль (поблизу сучасної Астрахані в гирлі Волги). Зруйнування київськими князями Хозарської держави було руйнуванням греблі, що стримувала потік кочових народів. Тим самим Київська Русь була відтята від Чорного моря, що погіршило зв'язок із Візантією. Наступні удари, що їх зазнала сама Візантія спочатку від арабів і турків-сельджуків, потім хрестоносців, і нарешті, повне завоювання її земель турками-османами разом з падінням Константинополя (у 1453 р.) надовго позбавили Україну того вигідного становища, яке вона (ще під своєю старою назвою Русь) посіла в IX—XII ст.
З огляду на те, що в Середземномор'ї і на Балканах надовго запанувала Туреччина, основними торговельними шляхами Європи стали ті, що тяжіли до Балтійського моря, Атлантики і вели до Африки і Америки. Внаслідок цього швидше й інтенсивніше порівняно із раннім середньовіччям почали розвиватися країни Західної і Північної Європи, що сприяло ранішому формуванню там однонаціональних (або близьких до них) держав. Натомість багато з початкове незалежних країн Центральної, Східної і Південної Європи надовго втратили свою незалежність. Якщо на заході Європи переважним типом країн стали невеликі, в основному однонаціональні держави, як правило, зі значними заморськими володіннями (Іспанія, Португалія, Англія, Франція, Нідерланди), то в решті регіонів Європи домінували великі континентальні імперії, у яких колонізовані, по суті, країни (або провінції) розташовувалися не за океаном, а становили єдиний територіальний масив з країною-метрополією. Безпосередня близькість сусідів-імперій стимулювала появу їх і на решті цієї території, оскільки мала країна за цих обставин не могла б захиститися від зазіхань сусідніх могутніх держав і мусила «нарощувати мускули», приєднуючи до себе інші, слабші народи та їхні землі (якщо це була сильна країна) або мала приєднуватись до якоїсь держави (якщо ця країна була слабкою або такою ставала). Так виникнення однієї імперії потягло за собою ланцюгову реакцію постання їх серед суміжних країн. Однак, крім суто мілітаристсько-політичних обставин, поява імперій у східній (у широкому розумінні) частині Європи зумовлювалась і слабшим розвитком продуктивних сил. За умов, коли на величезних просторах ледь-ледь починали розвиватись ремесла, а набір товарів, сировини і виробів, що їх могла запропонувати кожна країна (провінція), був дуже обмежений, неминуче виникала потреба в організації обміну на цих просторах. Країна, розташована на зручних шляхах, яка могла організувати обмін (торгівлю) і отже сприяти розвиткові продуктивних сил, мала можливість стати метрополією і посісти панівне становище. А відтак панівне становище поступово завойовувала і мова цієї країни. Однак з поступовим розвитком продуктивних сил у кожній провінції (і тим самим її мимовільним економічним усамостійненням), з одного боку, ставало дедалі важче керувати чимраз складнішим господарствам з одного центру, і тому частину своїх керівних і контрольних функцій (причому усе більшою мірою) загальний центр мусив передовіряти провінційним центрам, а з другого боку, усе обтяжливішою і, по суті, зайвою для провінцій ставала опіка метрополії.
Так дуже схематично і загально можна зобразити ті обставини, які поступово вели до розпаду колись великих і могутніх імперій і виникнення на їхньому місці багатьох незалежних, в їм повному однонаціональних країн. Зрозуміло, що поява цих країн була пов'язана зі зростанням національного руху в них і піднесенням ролі Національних мов.
Період XIV—XVII ст. у Центральній, Південній і Східній Європі був пов'язаний з утратою незалежності цілою низкою країн: 1341 р. — захоплення Львова Польщею і падіння останньої незалежної української (руської) держави Галицько-Волинської Русі; кінець XIV ст. — завоювання території Болгарії Оттоманською імперією; 1389 р. — падіння Сербії після поразки на І Косовому полі, завданої Туреччиною; 1453 р. — падіння Константинополя; 1461р. — падіння Трапезунда і тим самим повне завоювання Греції Туреччиною; XVI ст. -- поневолення Туреччиною Валахії і Молдавії (майбутньої Румунії); 1526 р. — після поразки, завданої угорцям під Могачем, поневолення Оттоманською імперією Угорщини; 1615 р. (після Білогірської битви) втрата незалежності Чехією. На місці цих країн утворилися переважно багатонаціональні держави -- Річ Посполита, Оттоманська імперія, Російська Імперія, Австро-Угорщина. XIX—XX ст., навпаки, стали часом здобуття незалежності цілою низкою цих країн: 1829 р. — Грецією; 1878 р. — Сербією; 1X78 р. - - проголошення повної незалежності Болгарії; 1881 р. -- завоювання повної незалежності Румунією, що перетворилася на королівство; І'М8 р. -- утворення незалежної Угорщини; 1918 р. -- утворення Чехословаччини.
Пов'язане з економічним розвитком Європи (і світу) унезалежнення окремих національних країн і здобуття ними державної самостійності, що веде до виникнення в основному однонаціональних держав, якщо не брати до уваги наявних усюди національних меншин, охоплює дедалі ширше коло країн Європи, ідучи в основному в напрямі від економічно розвиненішого Заходу до економічно відсталішого Сходу. Новим підтвердженням цієї закономірності, що буквально на очах змінює політичну карту Європи, є й події останнього десятиріччя, які зумовили розпад багатонаціональної Югославії на окремі держави, спричинилися до розпаду Чехословаччини на дві держави, Чехію і Словаччину. Вони ж стали закономірною причиною розпаду останньої імперії Європи — Радянського Союзу, що був фактичним спадкоємцем і продовженням Російської Імперії. Наслідком цього стала й поява на карті світу нової незалежної держави — України.
Розпад імперій і виникнення на їхньому місці окремих однонаціональних держав, звичайно, аж ніяк не означає їхнього ізоляціонізму. Діставши змогу самостійно вести власне господарство, кожна з держав не тільки максимально використовує свої власні можливості, а й прагне якнайбільше розвинути економічні зв'язки з іншими країнами світу, особливо ж із тими, з якими вони здавна склалися. Імперії, котрі на початковому етапі могли відігравати певну позитивну, роль у налагодженні цих зв'язків, потім дедалі менше можуть задовольняти підлеглі їхнім метрополіям країни, оскільки вони заважають усебічним зв'язкам своїх провінцій, не дають змоги розвивати зв'язки з іншими країнами світу, сконцентровуючи їх виключно до свого центру і тільки через нього пов'язуючи з рештою світу. Таке насильницьке регламентування природних економічних зв'язків призводить врешті-решт до руйнування як господарства провінцій, так і метрополії, що видно й на прикладі колишнього Радянського Союзу. Як свідчить історія України ще з часів Київської Русі, Україна найбільш природними зв'язками поєднана зі шляхом Північ — Південь, який пов'язує Чорне море з Балтикою системою річок і який раніше доповнювався системою так званих «волоків», а пізніше зручних каналів, що з'єднували їхні верхів'я. За часів Київської Русі це був відомий шлях «із варяг у греки». Саме на цьому шляху й утворилась Київська Русь як держава. Пізніше природною спадкоємицею її стало Велике князівство Литовське, що об'єднало в своєму складі литовців, білорусів і українців. Обидва періоди в історії України були часом найбільшого розквіту і спокою. Очевидно, й тепер, коли Україна, Білорусь і країни Балтії — Литва, Латвія й Естонія — здобули незалежність, їхні економічні і політичні інтереси мають стимулювати потребу поновлення цих традиційних зв'язків між ними, звичайно, не для того, щоб хтось із них мав домінувати над іншими (це неминуче призвело б до розпаду зв'язків), а навпаки, для того, щоб це корисне співробітництво допомогло кожній із зазначених країн досягти справжньої економічної і політичної незалежності.
Розгляд особливостей України в загальному географічному аспекті на тлі інших європейських країн дозволив намітити певні альтернативи її розвитку, що було зроблено, абстрагуючись від конкретних історичних обставин. Якщо додати до цього ще такі важливі для економічної географії деталі, як багатство України на людські ресурси, наявність надзвичайно родючих земель, відносно сприятливий для ведення сільського господарства клімат, а до того ж великі поклади корисних копалин (вугілля, залізна руда, марганець, сірка тощо), то з цього так само випливає дві альтернативи: перша (у разі здобуття і усталення державної незалежності) — надійні основи для зміцнення цієї незалежності, а отже для розвитку українського народу, його культури, а відтак і мови; друга (у разі втрати державної незалежності) — особливо несприятливі-обставини її здобуття, оскільки країну з такими величезними багатствами навряд чи охоче й легко «відпустить на волю» будь-який поневолювач і колонізатор. Оскільки приводом до боротьби українців мала бути їхня національна і мовна осібність, а оточували Україну здебільшого споріднені за мовою слов'янські країни, звідси виникала загроза, що вони для увічнення приєднання до себе України докладуть усіх зусиль, щоб на віки вічні «закрити» український народ і українську мову. Така спокуса була тим більш сильною і легко здійсненною, що йшлося про близькоспоріднені мови і близькі народи, де легко було б оголосити українську мову діалектом або різновидом відповідної слов'янської мови, а український народ лише — частиною іншого слов'янського народу. Цьому могло сприяти й те , що між Україною і суміжними слов'янськими країнами нема надто складних до подолання природних рубежів, високих і непрохідних гір, широких річок, морів, великих озер тощо. У разі якби експансія йшла з боку України, це  створювало б для неї догідні умови для приєднання до себе і асиміляції сусідніх слов'янських країн. У протилежному випадку, коли б експансія йшла не з боку України, а із сусідніх слов'янських країн, у загрозливому становищі щодо збереження своєї національної ідентичності опинилася б Україна. Якщо в перші століття своєї історії Україна (Київська Русь, Галицько-Волинська. Русь) понад 500 років (800-1341 рр.) перебувала в становищі експандуючої сторони, то наступні століття (з 1341 до 1991 р., тобто близько 650 років) поставили її в протилежне становище, тобто експандованої сторони, причому підданої експансії з боку двох наймогутніших за своєю міццю і розвитком культури слов'янських держав — Росії і Польщі. Зрозуміло що обидві ці держави, самі бідні в своїх корінних землях на всі ті багатства, які мала Україна, докладали всіх зусиль, щоб зберегти її в своєму складі, причому, щоб це було якомога надійніше, робили все можливе для асиміляції українського народу, передусім в особі його провідної освіченої верстви, а далі й в усьому її складі.
Значною мірою втрата Україною своєї незалежності спричинилася тим, що географічний простір України в різні періоди її існування зазнавав змін, оскільки внаслідок згаданих історичних подій (занепаду зв'язків зі Східним Середземномор'ям і Грецією, а потім відтиснення українців від узбережжя Чорного і Азовського морів) ці зміни до ХVII-ХVIII ст. розвивалися не на користь України, і вона поступово втрачала значення самостійного і самодо статнього осередку та ставала здебільшого лише сировинним придатком для країн, що мали більш сприятливі для розвитку торговельні умови. Такими країнами стала Польща з її виходом до Балтики та Росія, річкові шляхи якої, а пізніше і вихід до морів забезпечували їй роль важливого торговельногопосередника і організатора.
Входження, до складу Великого князівства Литовського, зберігаючи за Україною автономію і значну самостійність у вирішенні власних економічних, політичних і культурних питань, не зачіпаючи й прав мови (офіційною мовою держави була західноруська мова, яку можна було розглядати і як тогочасну книжну українську), було важливим для України ще й тому, що ця держава, маючи вихід до Балтики, водночас володіла й узбережжям Чорного мор_я. А це давало змогу Україні й надалі не залежати від інших країн в економічній політиці. По суті, це закладало надійну основу для розвитку України як самостійної держави. На перешкоді цьому постали, однак, дві обставини: експансія Туреччини, передовсім її васала Кримського ханства, яка укрила Україні вихід до Чорного моря і спричинила потребу обороняти від нападів свої рубежі; агресія Польщі, що відірвала від Литви майже всі українські землі, окрім малопривабливих Берестейщини й Пінщини. За цих обставин землі України почали скидатися на мішок з одним виходом, який належав Польщі. Україна, позбавлена зв'язків із Чорномор'ям, за які мусила боротися упродовж трьох століть (XVI—XVIII), тепер мимохіть була зацікавлена у зв'язках з Польщею, з її балтійськими портами. Оскільки вихід до Чорного моря було відтято від неї Оттоманською імперією і Кримським ханством, Україна тепер мимоволі ставала сировинним придатком Польщі, а відтак єдиним виходом у світ для її товарів лишалася знову ж таки Польща. Очевидно, значною мірою невдалий фінал боротьби Богдана Хмельницького за державне унезалежнення України визначався насамперед тим, що за нього треба було боротися, маючи, крім Польської й Московської держав, ще й такого противника цієї незалежності, як Туреччина. До того ж, Україна, позбавлена на той час виходу до моря, а отже, у широкий світ, мусила користуватись для транзиту своїх товарів територією сусідніх держав — або Польщі, або Росії. Це також ставило її в нерівноправне становищу щодо цих обох країн. Якщо раніш їй накидала свої умови Польща, то Тепер почала диктувати Московська держава (Росія). Оскільки Росія в особі своїх царів не була зацікавлена в незалежності України, що могло б їй Дати самостійне завоювання виходу до Чорного й Азовського морів, протятім XVII—XVIII ст. вона усіма силами усуває Україну і її головну військову силу - - козацьке військо Гетьманщини й Запоріжжя від самостійної боротьби за Чорномор'я. Петро І використовує українське козацтво де Завгодно — на земляних роботах у Петербурзі (де козаки масово гинуть: що більше вимре, то краще), у каспійських походах на Кавказ (звідки багато не повернулося --це теж у його інтересах), аби українське козацтво саме не вийшло до моря. З цією метою українців використовувано лише як допоміжну силу. На завоювання Чорноморського узбережжя Росія кидала свої військові сили, йдучи на їхні втрати, для того щоб завойована нею територія надійно відрізала Україну від моря. З цією ж метою Росія намагалася захоплювати нові землі, — завоювання яких почало і значною мірою здійснило Запоріжжя: його паланки (укріплені пункти), сягали Чорного й Азовського морів. Заселюючи їх переважно росіянами й іноземними колоністами — німцями, румунами (молдованами), італійцями, французами, болгарами, албанцями, греками, вона прагнула одного — аби тут не було або зовсім мало було українців. Те, що ці землі все-таки заселені переважно українцями, сталося не завдяки Росії, а всупереч їй. Цю політику російських царів, по суті, продовжили Ленін і Сталін, коли відірвали Крим від України і, вивізши звідти татар, почали заселяти його росіянами та русифікувати місцевих українців. Ось чому географія України нерозривно пов'язана з її історією. Якщо Україна дістає вихід до Чорного й Азовського морів, вона здобуває реальний шанс стати незалежною державою, а налагодивши зв'язок з країнами, що мають вихід до Балтики, вона ще більше зміцнює свої позиції. Ось чому можна сказати, що Дніпро і вихід до моря, а точніше, у пов'язанні з Іншими річковими шляхами, — до морів — Балтійського й Середземного, євіссю, навколо якої обертається вся історія України. Ця історія має, так би мовити, меридіональне спрямування: «Південь — Північ», однак її раз у раз перекреслювала «паралельна» політика з боку західних і східних сусідів, надаючи іншого спрямування: «Схід — Захід» (чи й «Захід — Схід»). Прагнучи вдовольнити свої національні (а тим самим — державні) інтереси, Україна раз у раз мусить відстоювати цю кардинальну лінію їхнього спрямування, Яка, зміцнюючи її, як державу, нічим не зачіпає й широко сприйнятих національних і державних інтересів Росії і Польщі (звичайно, коли йдеться про суто національний обсяг цих інтересів, а не про імперські зазіхання на українські землі). Як буде з'ясовано далі, по суті, і Польща, і Росія, й інші країни Європи та світу об'єктивно зацікавлені в існуванні міцної і незалежної української держави, яка є запорукою політичної рівноваги в Європі, а відтак і в світі. Становище України зумовлено її місцем на карті світу. Для того, щоб цілком зрозуміти її нинішнє становище, а отже й нерозривно пов'язане з ним становище української мови, і передумови цього становища, слід з’ясувати найголовніші особливості історії України й української мови.

Використана література
1.                        „Українська мова і мовне життя світу” Київ 2004 ст. 9-18