Народна мудрість в легендах, оповідках, фольклорі

Серед народної мудрості, українського фольклору чільне місце посідають легенди, приказки, прислів’я, казки, оповідання, пісні, які вчать дітей любити й поважати своїх батьків та рідню. Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів’ях і приказках: “Як батька покинеш, то й сам загинеш”, “Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько”, “Шануй отця, матір, будеш доголітен на землі”. Нехтувати своїми батьками, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє “Куля мине, а материне слово не мине”, “Батькова та матчина молитва із моря викидає, а прокльони в калюжі топлять”.

Дуже багато прислів’їв та приказок про маму, які виховують у дітей повагу до рідних матусь та татусів.

- Нема того краму, щоб купити маму.

- Матері ні купити, ні заслужити.

- Материн гнів, як весняний сніг, рано впаде та скоро розтане.

- Добре й неньці, як дитина в славі.

- Мати одною рукою б’є, а другою гладить.

- Який кущ така й калина, яка мати, така й дитина.

- Нема цвіту білішого, як на калині

Нема в світі ріднішого, як мати дитині.

- На сонці добре сидіти, а коло мами добре жити.

- Яка хата – такий тин, який батько – такий син.

- Молодь багата мудрістю мами і тата.

- Чоловік у домі голова, а жінка – душа.

- Не навчив батько – не навчить і дядько.

Хто скривдить батька чи матір, того сумління гризтиме все його життя. Саме таку ідею проголошує українська народна дума “Олексій Попович”, у якій “козак майстровий писар військовий” О. Попович просить прив’язати йому до шиї камінь і в морі втопити, заявляючи.

Од вас я гріхів більше маю:

гей, що я ув охотне військо од’їжджав,

З отцем, з матушкою опрощенія не мав,

У груди отця й матінку стременем отпихав

Старшого брата за рідного брата не мав,

Що з города вибігав,

Триста душ малих дітей розбивав,

Кров безневинну християнську проливав

А молодії жони за ворота вибігали,

Маленькії діти на руки хапали,

Мене, Олексія Поповича

Гей, кляли – проклинали.[1]

Ідеал ставлення до батьків, братів і сестер виражений такими словами народної пісні “Повів Івасько коня до води”.

І мене батько – ясний місяченько,

І мене матінка – ясна зіронька.

І мене братенько – ясне сонечко,

І мене сестронька – ясна звіздонька[2]

У пісні “Рідна мамо”, яку співав відомий артист України Назарій Яремчук оспівується рідна матінка, її доброта та ніжність її колискової пісні.

Рідна мамо. добра ти моя ненько.

Мамо, мамо, вишенько біленька.

Чуєш мамо? Горлиця мені знову

Нагадала давню пісню колискову.

Мамо, мамо! Горлиця, як ти, сива,

Проліта крізь літа,

Давнім спомином щаслива

Чуєш, мамо? Більшого нема дива

За пісні, що ти дала, як папороть цвіла.

Ще є дуже багато пісень, в яких відображена любов дітей до батьків, бабусь, дідусів: “Пісня про рушник”, пісня “Два кольори”, пісня “Мати наша, мати” та пісня на слова В. Симоненка

“Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

За тобою завжди будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

Можна вибрать друга і по духу брата.

Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину.

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

У пісні “ У неділю рано-пораненько” висміюється син, який маючи дві хати, не хоче дати рідній матері притулок на старості. З першої хати він вигнав її, щоб не заважала гостям, які мають незабаром з’їхатися, бо “будуть гості та все в бархатині”, а неня “в подертій свитині”. Знайшла мати притулок у дочки. Так коли в невдячного сина сталася біда, він прибіг за допомогою до матері:

Забрехали вратії собаки, -

коли йде син матері прохати.

“Іди, нене, тепера до мене…

сталася причина у мене…

Сталася у мене причина:

Вмерла жінка – осталась дитина”.

“Бодай, брате, ще й хата згоріла,

Як матінці нашій сидіть не до діла.

А як буде та хата горіти.

Явлю людям, щоб не йшли гасити,

Як матінці нашій не до діла жити”.

Є багато казок, оповідань, в яких народ засуджує дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій синівський чи дочірний обов’язок перед ними. В українській народній казці “Невдячні сини” розповідається про невдячних синів, які не хотіли приймати до себе сивого, як голуба батька, а пустили його жебраком по світу. За цей вчинок вони були покарані.

Дуже гарно змальована любов до батьків в оповіданнях та казках. “Харитя”, “Помічниця”, “Названий батько” (українська народна казка) а також ставлення дітей до батьків “Немає в мене мами”, “Як Івась шукав синьої квітки”, “Образливе слово”, “Татова порада”, “Батько та донька”.

Поети у своїх віршах також відображували любов, повагу пошану до своїх батьків.

Є старовинна українська легенда.

У матері був єдиний син – дорогий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чула, по краплині збирала росу для вмивання, найтоншим шовком вишивала сорочки. Виріс син, ставний, гарний. Одружився з дівчиною предивної, небаченої краси. Привів молоду дружину в рідну хату. Не злюбила молода дружина свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа в сінях. А потім у сарай переселилась. Але й це не заспокоїло красуню. Каже вона чоловікові: “Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей її серце і спали на повільному вогні”.

Не здригнулося серце в грудях сина, зачарувала його небачена краса дружини. Каже він матері: “Наказала мені дружина вбити вас мамо, вийняти з грудей ваших серце і спалити на повільному вогні. А не послухаю, піде від мене дружина. Не можу я жити без неї не можу не послухатись.” Заплакала мати й відповідає синові “Ну що ж, сину, роби так, як велить серце”.

Пішов син з матір’ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, вийняв з грудей серце. Поклав на жар. Спалахнув сучок, тріснув, полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла скрикнув син, закрив долонею обпечене обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогні, прошепотіло. “Синочку мій рідний, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади серце материнське… Потім у вогонь покладеш”

Заридав син, схопив гаряче материнське серце в долоні, уклав його в розкраяні груди, облив гарячими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна мати. І таким всесильним було бажання материнського серця бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, закрилися розкраяні груди, підвелася мати і притисла кучеряву голову сина до грудей. ?????ружною стала йому дружина – красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася додому й мати. Пішли вони вдвох степами широкими, стали двома могилами високими.

Така легенда, створена народною мудрістю. Немає любові, сильнішої за материнську, немає ніжності, ніжнішої за ласку і турботу материнську, немає тривоги, тривожнішої за безсонні ночі й незімкнуті очі материнські. “Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від факела материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасним полум’ям” – говорить українська мудрість.

Синівська вдячність… немає вищої радості для людини, яка відчуває наближення присмерку свого життя, ніж вдячність дітей за добро і благо, створене батьками в ім’я їхніх сина й дочки, добра і блага. І немає гіркішого й сумнішого почуття для батьківського й материнського серця, ніж відчувати, що син або дочка байдужі, безсердечні, що вони забули про все добре, зроблене для них матір’ю і батьком.

У невичерпному джерелі народної моралі нам треба черпати духовну енергію справжньої людяності, дружби і товариськості, справжнього братства вільних людей. Народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові й відданості. Ось, наприклад у такій легенді “Завжди розум навчить”.

Колись старих людей, які вже нічого робити не могли, спускали на лубках у провалля, щоб дарма хліб не їли. а один чоловік дуже любив свого батька й не виконавши жорстокого закону, заховав його в хліві та годував таємно. Через деякий час трапився недорід. Нічим людям сіяти. Старий побачив, що син чогось зажурився, розпитав про все й порадив зняти зі стріхи снопи, ще раз обмолотити їх і засіяти. Так син і вчинив. Зійшов у нього хліб найкращий, найбільша нива була засіяна. Всі люди допитуються, як він до того додумався.

Чоловік спочатку мовчав. тоді розповів, що батько так навчив. З того часу люди перестали старих на лубках вивозити, а шанували до самої смерті, бо вони мудрі, життям биті, завжди розуму навчать.

Ми всі запам’ятаймо таку істину: до рідних потрібно ставитись зі щирою любов’ю, повагою, чуйністю. Піклуйтеся про них, не завдавайте їм прикрощів, бережіть рідних – це найдорожче, що у вас є. Нехай ваші бажання виходять із можливостей батьків.

Будь хорошою людиною – і ти забезпечиш щастя батькові й матері. Не допускай, щоб старість їхня була позначена горем. Нехай це буде метою усього твого життя.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.ukrlib.com.ua/

---