Відкриття збудника антраксу, вивчення його властивостей і характеристик, становлення вчення про сибірку істотно вплинуло на розвиток мікробіології, епідеміології та імунології, на відкриття багатьох збудників інфекційних хвороб, пошук і розробку ефективних специфічних засобів захисту людини і тварин від чуми, віспи, тифу, холери, дифтерії, поліомієліту тощо.
Аргументовано доведено тезу, що ідеї, гіпотези, твердження, активна експериментальна діяльність в області інфекційних хвороб і боротьба з епідеміями багатьох поколінь учених, включаючи Д. С. Самойловича, С.С. Андрієвського, Р. Коха, Л. Пастера, І. І. Мечникова, Л. С. Ценковського, В.К. Високовича, Д.К. Заболотного, Г. М. Мінха, М. Ф. Гамалії надали стимул і привели до створення сучасної мікробіології, епідеміології та імунології.
Розкрито зміст, суть і евристичну роль методології вакцинопрофілактики Л.С. Ценковського, її розвиток і можливості удосконалення в сучасних умовах.
Аналіз історико-архівних матеріалів дозволив більш глибоко і повно виявити і обґрунтувати дійсну роль і місце вітчизняних учених у світовій науці, дати гідну оцінку їх істотному внеску в дослідження ряду властивостей і характеристик антраксу. Охарактеризовано процес вироблення і формування стратегії ефективної боротьби з інфекційними хворобами, дана оцінка героїчним науковим експериментам по «звільненню» людства від підступних інфекційних хвороб.
Обґрунтовано положення про те, що історія становлення і розвитку української мікробіології багато в чому пов’язана з героїчними науковими та громадянськими подвигами дослідників і лікарів у боротьбі з інфекційними хворобами в ім’я охорони і збереження здоров’я людства.
Підкреслено, що подвиги вітчизняних учених в ім'я науки і захисту людей від інфекційних хвороб наповнені глибоким етичним і моральним потенціалом, є яскравим прикладом для молодих дослідників щодо збереження та розвитку духовної та наукової спадщини великих попередників.
Розроблено діагностичну систему для індикації збудника сибірки у людей, тварин і в навколишньому середовищі на основі полімеразно-ланцюгової реакції.
Практичне значення одержаних результатів. Основні висновки роботи мають істотне методологічне значення в області вакцинології, особливо при створенні і розробці нових імунобіологічних препаратів.
Запропоновано набори праймерів для видоспецифічного детектування бактерій B.anthracis, B.cereus, що дозволяє диференціювати штами B.anthracis з різним профілем плазмід, кодуючих патогенні властивості штамів.
З використанням результатів історико-соціальних досліджень та ініціативи автора увіковічено пам`ять уродженця Слобожанщини, одного з перших лауреатів Нобелівської премії в галузі фізіології, і медицини І. І. Мечникова – створено пам’ятники вченому на історичній Батьківщині – м. Дворічна Харківської області (2005) та в Харкові (2005); організовано та проведено міжнародну краєзнавчу експедицію по Мечниківських місцях Слобожанщини, в подальшому трансформовану в постійно діючу; обґрунтовано і створено технічну документацію для подання в Кабінет міністрів України щодо означення території «Історико-ландшафтний національний заповідник» з включенням колишніх володінь родини Мечникових; в Харкові в Інституті мікробіології та імунології імені І. І. Мечникова оформлено постійно діючу виставку «Життя і творчий шлях І. І. Мечникова» з використанням архівних матеріалів музеїв Харкова та Пастерівського інституту (Париж); вперше в Україні означено, оздоблено та наповнено матеріалами залу Нобелівських лауреатів у Інституті мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова; створено Міжнародний благодійний фонд охорони здоров`я ім. І. І. Мечникова, основною метою якого є збереження духовних цінностей українських учених та підтримка талановитої молоді.
Отримані результати використовуються в учбовому процесі в Харківському державному медичному університеті, Харківській медичній академії післядипломної освіти і Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, в навчальних курсах: «Історія медицини», «Історія мікробіології», «Історія науки і техніки», «Історія і філософія науки», «Історія світової і української культури» тощо.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є першим у незалежній Україні самостійним завершеним науковим дослідженням з історії медицини (мікробіології). Автор здійснила пошук, аналіз та логічну реконструкцію вітчизняної та іноземної літератури, архівних джерел з історії вчення про сибірку. Висновки обґрунтовано і сформульовано автором особисто. Мета і задача означені сумісно з науковим керівником. За консультацій та практичної допомоги О. П. Лиманського розроблено програму щодо створення діагностичної системи для індикації збудника сибірки у людей, тварин та в навколишньому середовищі на основі полімеразної ланцюгової реакції. Основні результати досліджень особисто статистично оброблено, викладено в наукових працях та оприлюднено на конференціях.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднені на засіданні Європейської школи урологів (Одеса, 2001), Міжнародній науково-практичній конференції «Рак мочевого пузыря» (Харків, 2003), Міжнародній науковій конференції «Спорные вопросы в онкоурологии» (Москва, 2004), міжвузівській конференції молодих вчених «Медицина третього тисячоліття» (Харків, 2004), Міжнародних конференціях «Актуальні питання боротьби з інфекційними захворюваннями» (Харків, 2003, 2005), VI Всеросійській конференції «Актуальные вопросы лечения онкоурологических заболеваний» (Москва, 2005), науково-практичній конференції «Инфекции в урологии» (Харків, 2005), науково-практичній конференції «Состояние и перспективы развития урологии» (Донецьк, 2005), симпозіумі, присвяченому Мечниковському ювілею (Дворічна, 2005), школах-семінарах (Донецьк, 2004, 2006), Міжнародній науковій конференції «Актуальные вопросы борьбы с инфекционными заболеваниями в гуманной и ветеринарной медицине», присвяченої 160-річчю з дня народження лауреата Нобелівської премії І. І. Мечникова (Харків, 2005), VI-ій Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції «Современные проблемы гуманизации и гармонизации управления» (Харків, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції «Ветеринарна медицина – 2005: сучасний стан та актуальні проблеми забезпечення ветеринарного благополуччя тваринництва» (Ялта, 2005), Всеукраїнській науковій конференції студентів, магістрантів та аспірантів «Майбутнє ветеринарної медицини, біології та біотехнології» (Луганськ, 2005), Національному з`їзді фармацевтів України «Досягнення та перспективи фармацевтичної галузі України» (Харків, 2005), Першому з’їзді онкоурологів «Проблеми і перспективи» (Москва, 2006), Всеукраїнській науковій конференції «Пластическая хирургия в современной урологии» (Донецьк, 2006), XXI конгресі Європейської асоціації урологів (Париж, 2006), Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання стратегії, тактики застосування та дослідження антибіотиків, антисептиків, дезінфектантів» (Вінниця, 2006), Міжнародній науково-практичній конференції «Поиск и разработка новых иммунологических препаратов, профилактических и лечебных противомикробных средств, антисептиков, дезинфектантов и пробиотиков» (Харків, 2006), Міжнародній конференції «Біотехнологія. Освіта. Практика» (Харків, 2006).
Публікації. За темою дисертаційної роботи опубліковано 11 наукових робіт (6 одноосібних), у тому числі 6 статей у фахових журналах, рекомендованих ВАК України, 1 патент, 2 брошури.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація викладена на 230 сторінках машинописного тексту, складається з вступу, шести розділів, аналізу та узагальнення одержаних результатів дослідження, висновків, списку використаних вітчизняних та іноземних джерел та архівних матеріалів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну роботи, теоретичну і практичну значущість, представлена апробація результатів і структура дисертації.
У першому розділі означено основні історичні етапи вивчення інфекційних хвороб взагалі від їх генезису до XX сторіччя.
Важливим етапом розвитку медицини і, особливо, становлення мікробіологічної науки стало створення принципово нової експериментальної техніки і приладів, які дозволили відкрити невидимий до цих пір таємничий світ мікроскопічних живих істот. Вдосконалення мікроскопічної техніки, вивчення численних властивостей, характеристик та закономірностей мікросвіту підтвердило виявлене розмаїття мікроорганізмів у природі.
Подальший інтенсивний розвиток мікробіології обумовлено необхідністю вирішення ряду фундаментальних проблем: 1) природи процесів бродіння і гниття; 2) причин виникнення інфекційних хвороб; 3) самозародження організмів.
У процесі логічної реконструкції означено місце та роль в історії мікробіології першого українського ученого-медика, мікробіолога М. М. Тереховського, який запропонував принципово нову, реалістичну концепцію зародження мікроорганізмів. Його теоретичні міркування і висновки характеризуються стрункістю та послідовністю, не потребують додаткових припущень і гіпотез; спостереження та досліди приведено в цілісну систему.
Звернено увагу на реальний процес дослідження сибірки і означено роль вітчизняних учених у боротьбі з нею. Вивчення антраксу українськими фахівцями є однією з чудових, але на жаль, мало висвітлених сторінок в історії медицини. У дослідженні здійснено спробу відродити заслуги вітчизняних учених та лікарів і висвітлено їх роль у вивченні цієї інфекційної хвороби.
Великий інтерес для історії медицини і епідеміології являють архівні медичні матеріали, які дозволили відтворити картину діяльності вітчизняних дослідників у пізнанні сибірки. Ціла низка історичних фактів свідчить за те, що Д. С. Самойлович першим у світі провів мікроскопічні дослідження «сибіркового» матеріалу, а вказане дозволяє висловити гіпотезу про вельми можливе відкриття іменно ним B.anthracis. Перший опис сибірки А.Єшке (1758) і М.Г.Ножевщиковим (1763) обґрунтував виділення антраксу клінічно в самостійну нозологічну одиницю (1758-1763).
З іноземних дослідників першу наукову роботу з вивчення сибірки провів Моран і доповів про неї в 1766 р. в Академії наук Франції. В 1769 р. Фурньє підтвердив сибірську виразку як окрему хворобу.
Міжнародна спільнота рахує, що перше експериментальне зараження тварин було здійснене в 1823 р. французом Бартелемі, але ж С. С. Андрієвський провів це дослідження на 35 років раніше. На власному організмі довів інфекційну природу сибірки і тим самим вніс істотний доробок до вивчення її епідеміології, а також означив новий розділ інфекційної патології – вчення про зооантропонози.
Наукове відкриття С. С. Андрієвського дозволило встановити важливу властивість сибірки, а саме, можливість її передачі від хворої тварини здоровій людині. Високу якість його піонерських результатів засвідчує такий факт: лише через 61 рік після експерименту С. С. Андрієвського Ф. А. Поллендер побачив бацили в крові хворих тварин і висловив припущення, що вони є збудниками антраксу. А К. Давен лише через 75 років підтвердив можливість зараження здорових тварин кров'ю хворих. Власне С. С. Андрієвський уперше і назвав цю хворобу «сибіркою», маючи на увазі територію, де вона була ним вивчена, а також враховуючи високе поширення антраксу в Сибіру. Ця назва прозвучала в доповіді «Про сибірку» (1788 р.), представленій у Санкт-Петербурзькій державній медичній колегії. У 1796 р. опубліковано книгу C.C. Андрієвського – «Короткий опис сибірки, який містить запобіжні та лікувальні засоби на користь простих людей». Оскільки вона була видана від імені Медичної колегії, без вказівки автора, подальші дослідники антраксу не вказували його імені. Так протягом довгих років героїчний науковий подвиг українського вченого залишався безвісним.
Що ж до розробки та формування стратегії боротьби з інфекційними хворобами, праці українців П. З. Кондоїді (1710-1760), І. А. Полетика (1722-1783), П. С. Симонтовського (1747-1815), Д. С. Самойловича – про чуму; Я. Т. Сандул-Стурдза (1756-1810) – про проказу та ін. – підтверджують: внесок українських учених у становлення і розвиток епідеміології, мікробіології та інфекційних хвороб несумірно вищий за той, про який йде мова у сучасних наукових працях, підручниках і навчальних посібниках.
Українські мікробіологи здійснили ряд оригінальних і цікавих спостережень, що стосуються етіології та епідеміології інфекційних хвороб. Г. М. Мінх торкається багатьох аспектів сибірки: відкриття спор і ниток антраксу, встановлення єдиного походження різних форм сибірки, розширення поняття вхідних воріт інфекційних хвороб, передбачення функціонування фагоцитозу, формування імунітету тощо. Звернено увагу на те, що відкриття Г.М.Мінхом спор сибірки було здійснено на 8 років раніше від класичних спостережень Р.Коха.
Мікробіологічні методи знаменитого українського мікробіолога М. Ф. Гамалеї широко використовувалися при вивченні питань локалізації збудників в організмі. Праці вченого представляють не тільки історичний інтерес, вони не втратили свого теоретичного і практичного значення в профілактиці сибірки за допомогою активної імунізації худоби живою вакциною. Перші спостереження над формами, що фільтруються, зробив М.Ф. Гамалея (1898). Він виявив просвітлення культури паличок сибірки в дистильованій воді, які були викликані руйнуванням бактерій, і здатність цієї рідини протягом 6-12 годин знищувати свіжі культури сибірки. Спостереження М. Ф. Гамалеї – перша важлива сторінка вчення про бактеріофагію. Його можна вважати одним із першовідкривачів складного природного феномена – бактеріофагії. Пізніше виявилось, що розмноження та вихід дочірніх популяцій вірусів із бактерії супроводжується її загибеллю та руйнуванням (лізисом).
М. Ф. Гамалея та І. І. Мечников створили в Одесі першу в Російській імперії бактеріологічну станцію, основною метою якої було вивчення сибірки.
Вивчення і осмислення автором архівних медичних матеріалів дозволило глибше і повніше виявити дійсну роль і оцінити істотний внесок вітчизняних учених і лікарів у дослідженні низки властивостей сибірки, а також у виробленні і формуванні стратегії ефективної боротьби з інфекційними хворобами.
У другому розділі розкрито складний процес формування і створення вчення про сибірку.
Звернено увагу на ряд фундаментальних фактів, що дали змогу встановити збудника сибіркової інфекції. Підкреслено, що французькі учені П. Райє та К. Давен мікроскопічними дослідженнями виявили циліндрові ниткоподібні палички у тварин, що загинули від антраксу (1850); А. Поллендер довів, що це патогенні бактерії (1855).
Російський професор Ф. Брауель (1856) експериментальним шляхом (незалежно від спостережень А. Поллендера, П. Райє і К. Давена) відкрив сибіркові бацили; першим спостерігав збудника сибірки (B.anthracis) в крові людини; означив процес передачі цих бацил від тварини до людини і навпаки. К. Давен звернув увагу на цікавий факт: висохла кров загиблих тварин здатна протягом декількох місяців зберігати свої інфекційні властивості (1863). Пізніше Л. Пастер і Р. Кох обґрунтують явище переходу вегетативної форми паличок сибірської виразки в спорову.
Відмічено, що Р.Кох займався питанням щодо з'ясування природи інфекційних захворювань і пошуком їх збудників. Його дослідження були ускладнені відсутністю ряду філософсько-методологічних вимог, які б орієнтували його на різних стадіях наукового пізнання: ще не існувало вчення про інфекційні захворювання, не означено зв'язку між хворобою і мікробами-збудниками; не було науково обґрунтованих методів вивчення причин заразливих захворювань і способів боротьби з епідеміями.
Суть теоретичного досягнення Р. Коха - встановлення етіології сибірки експериментальним шляхом. У процесі вирішення цієї проблеми висунуто сміливу кардинальну гіпотезу: «Крихітні палички є живими організмами, і саме вони є патогенними мікробами».
Р. Кох прийшов до геніального теоретичного узагальнення, згідно якому певний тип мікроба-збудника здатний викликати свою специфічну хворобу. На основі теоретичних принципів і методів Р. Коха в період з 1880 по 1910 рік було відкрито 25 збудників найнебезпечніших інфекційних захворювань, серед яких – туберкульоз, холера, чума, натуральна віспа, сап. Р. Кох дослідив повний цикл розвитку B.anthracis, розробив новий метод отримання чистої культури антраксу, відкрив його стійку форму – спори, встановив їх епідеміологічні особливості і властивості (1876). Таким чином, ім`я Р. Коха займає чільне місце у пантеоні вчених – першовідкривачів B.anthracis.
Виготовлення вакцини проти курячої холери надало можливість Л. Пастеру прийти до висновку, що метод вакцинації є вельми перспективним і може застосовуватися в боротьбі з іншими інфекційними захворюваннями. Створення вакцини проти антраксу пізніше підтвердило цю гіпотезу.
Виявилось, що мікроби сибірки в формі спор тривалий час зберігають свою вірулентність.
У результаті складних теоретичних і експериментальних пошуків Л. Пастером було остаточно розкрито етіологію антраксу, виявлено способи розмноження мікробів, розроблено принцип ослаблення (аттенуації) патогенності вірулентного штаму сибірки шляхом вирощування його культур при підвищеній температурі (42,5 – 43˚С). Таким чином, уперше в історії мікробіології Л. Пастер почав вивчати і експериментальним шляхом регулювати мінливість властивостей патогенних мікроорганізмів, розробив ефективну вакцину проти антраксу, сформулював методологічний імператив, відповідно до якого не тільки B.anthracis, але і збудники інших інфекційних захворювань можна застосовувати в якості основи для розробки вакцин.
Роботи Л. Пастера і Р. Коха в галузі вивчення інфекційних хвороб тварин і людини (шовковичних черв'яків, сибірки, холери, сказу, туберкульозу тощо) та їх збудників, особливо B.anthracis, дозволили виявити природу цих захворювань і знайти способи боротьби з ними. Їх класичні дослідження фактично започаткували розвиток медичної мікробіології.
Наукова творчість Р. Коха і Л. Пастера вельми благотворно вплинули на формування фундаментальної і прикладної мікробіології, визначили перспективу розвитку багатьох її наукових напрямів. Назвемо деякі імена всесвітньо відомих вітчизняних дослідників інфекційних хвороб, включаючи сибірку. Серед них І. І. Мечников, Л. С. Ценковський, В. К. Високович, І. Г. Савченко, Я. Ю. Бардах, В. А. Хавкін, М. Ф. Гамалея, О. М. Безредка, Л. О. Тарасевич, Д. К. Заболотний. Пізніше проблеми мікробіології успішно вирішував наш співвітчизник Зельман Ваксман (народився в с. Прилуки, 1888-1973), у 1952 р. удостоєний Нобелівської премії «за відкриття стрептоміцину, – першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу».
Третій розділ присвячено І.І.Мечникову - видатному вітчизняному вченому, мислителю, творцеві фагоцитарної клітинної теорії імунітету та порівняльної патології запалення, одному з основоположників сучасної теоретичної медицини, мікробіології та імунології. Удостоєний Нобелівської премії (1908) в галузі фізіології та медицини «за праці з імунітету». Можна стверджувати: за народженням він належить Слобожанщині і Харкову, як особа – Україні, а науковий доробок ученого є надбанням людства.
Фундаментальні його відкриття в сфері мікробіології та імунології, широкі філософсько-теоретичні узагальнення, пошук взаємозв'язку мікро- і макросвіту, встановлення природи інфекційних хвороб та їх збудників, обґрунтування і доказ вирішальної ролі фагоцитів у природному захисті організму тварин і людини – і на сьогодні є класичними, актуальними та безцінними.
У роботі здійснено логічну реконструкцію дослідницької діяльності І. І. Мечникова, торкаючись, перш за все, вчення про сибірку.
І. І. Мечниковим проведено оригінальні дослідження на Одеській бактеріологічній станції (1887) з метою накопичення емпіричного матеріалу для подальшого розвитку клітинної теорії імунітету. Досліди засвідчили: введення В.anthracis в організм тварини призводить до того, що лейкоцити поглинають і знищують їх. Висунуто догадку щодо здатності бактерій розмножуватися в крові несприйнятливих тварин та поза межами організму.
Пізніше (1892) вчений приділив увагу парадоксальному факту, що знайде свою адекватну оцінку в майбутньому: властивості паличок сибірки, що виросли в крові вакцинованих несприйнятливих баранів, втрачають специфічну активність і токсичність.
Впродовж подальших досліджень І. І. Мечников переосмислює і критично оцінює експериментальні результати, веде пошук нової трактовки фагоцитарної теорії імунітету. Дослідник покладає великі надії на евристичні можливості і прихований потенціал своєї теорії, яка, за його думкою, здатна на адекватну інтерпретацію певним парадоксальним фактам.
І.І. Мечниковим доведено, що вирощені в кров'яній сироватці алжирських імунізованих баранів В.anthracis зберігають свою вірулентність. Пояснення біологічної суті цього явища виявилось складним і тривалим процесом, означено його за допомогою прогнозуючої функції фагоцитарної клітинної теорії імунітету. Вона стала базою та орієнтиром у проведенні цілого комплексу експериментів, що дозволило розкрити структуру В.anthracis і форми прояву сибірки в живому організмі.
Розробка і вдосконалення фагоцитарної теорії супроводжувалася захистом її фундаментальних тверджень і принципів. У зв'язку з цим, І.І. Мечников проводить низку експериментів, які розкривають життєдіяльність фагоцитів.
Важливим кроком на шляху підтвердження і розвитку фагоцитарної клітинної теорії є спростування хибної думки опонентів про нездатність фагоцитів захоплювати живі мікроби. І. І. Мечников, аналізуючи результати дослідів своїх супротивників, знаходить неточності і помилки, спростовує їх своїми доказовими експериментальними фактами. Зокрема, Р. Кох недооцінював сам факт внутрішньоклітинного травлення, не надавав адекватної оцінки бактерійній природі загибелі фагоцитів, фактично не підтримав ідею пріоритету фагоцитів в боротьбі проти мікробів-агресорів. І. І. Мечников вступив в дискусію з Р. Кохом; вагомим аргументом у спорі служили досліди зі щепленням сибірки жабам в лабораторії Р. Коха.
Ученому довелося вирішити ще одне важливе питання: яких мікробів поглинають фагоцити – мертвих чи живих? Супротивники фагоцитарної теорії припускали, що до антраксу несприйнятливі голуби. І. І. Мечниковим проведено серію дотепних і виключно винахідливих дослідів. Учений звернув увагу, що в результаті введення мікробів сибірки в око птаха спори також проростали і утворювали бактеридії у вигляді паличок і довгих ниток.
Відзначаючи життєздатність і вірулентність збуднику антраксу, які викликали смерть голубів, І. І. Мечников висуває нову гіпотезу, що саме лейкоцити захоплюють живі бактеридії антраксу. Макрофаги вбивають бактеридії, поглинають їх живими. Вчений зацікавився новим питанням: чи здатні фагоцити захоплювати не тільки ослаблених, але й значно вірулентніших B.anthracis? Разом з В. А. Хавкіним вони ізолювали окремий фагоцит з B.anthracis усередині. Було доведено, що мікро- та макрофаги здатні поглинати вірулентних збудників інфекційних хвороб.
У праці «Про відношення фагоцитів до бацил сибірки» (1884) простежується процес боротьби і суперництва за життєвий простір між фагоцитами та B.anthracis. Боротьба ця носить вельми складний, динамічний і не завжди визначений характер. Результат взаємодії обумовлений цілим рядом чинників, серед яких суттєвим виявилась зміна температури. Якщо кури в нормальному стані (42 єС) не піддаються ураженню сибіркою, то штучне охолодження тіла робить їх чутливими до зараження B.anthracis. Це парадоксальне для свого часу явище Л. Пастер пояснив природно високою температурою курей, що створює несприятливі умови для розвитку бацил.
І. Г. Савченку, який з 1895 року працював в Пастерівському інституті під керівництвом І. І. Мечникова, вдалося заразити несприятливих до сибірки голубів в умовах виключення функції спинного мозку, що призводило до пониження температури птахів.
Враховуючи вказане, І.І. Мечников висунув гіпотезу про опосередкований вплив температури на процес взаємодії фагоцитів і B.anthracis, що надало можливість інтерпретувати складний феномен принципово по-новому. Пониження температури, яке підвищує сприйнятливість макроорганізму до антраксу, обумовлено не тільки впливом бацилярних токсинів (на це вказував Л. Пастер), а, перш за все, інгібуванням активної діяльності фагоцитів. Пониження температури тіла вело до їх ослаблення і дозволяло B.anthracis безперешкодно розмножуватися. Гіпотеза про температурну залежність між активною діяльністю фагоцитів і патогенів потребує свого подальшого теоретичного і експериментального обґрунтування.
Принцип історизму дозволив І. І. Мечникову розкрити процес генезису клітинної фагоцитарної теорії, її вдосконалення і розвитку. Геніальна, точна і ясна ідея про фагоцити стає методологічним орієнтиром у теоретичному осмисленні фундаментальних проблем запалення та імунітету.
І.І. Мечников створив потужну вітчизняну та інтернаціональну школу мікробіологів. Його учнями були: бельгійський мікробіолог Жюль Борде (1870-1961) – Нобелівський лауреат (1919); румунські мікробіологи Костянтин Левадиті (1874-1953) та Іон Кантакузіно (1861-1934); французький мікробіолог Альбер Ш. Кальмет (1863-1933); російський мікробіолог і епідеміолог Р. Н. Габрічевський (1860-1907); українські вчені Л. О. Тарасевич (1868-1927), Д. К. Заболотний (1866-1929), М.Ф.Гамалея (1859-1949), О. М. Безредка (1870-1940), Я. Ю. Бардах (1857-1929), П. М. Діатропов (1859-1934), С. І. Златогоров (1873-1931) В. І. Ісаєв (1854-1911), І. Г. Савченко (1862-1932), В. А. Хавкін (1860-1930), М. Я. Чистович (1860-1926), Ф. Я. Чистович (1870-1952), перша жінка – професор мікробіології П. В. Циклінська (1859-1923) - росіянка.
У четвертому розділі відтворено цілісну картину наукової та практичної діяльності Л.С.Ценковського - одного з визначних загальних патологів, професора Петербурзького, Новоросійського та Харківського університетів. Він є автором принципово нової методології створення живих спорових вакцинних штамів антраксу, що за своїми характеристиками і способами збереження «константності» (М.М. Гінзбург) довели свою перевагу в порівнянні з французькою вакциною (Л. Пастер, Ш. Е. Шамберлан, Е. Ру).
Проблема сибірки займала чільне місце у діяльності Л. С. Ценковського в харківський період. Вчений керувався як науковими міркуваннями, так і практичними інтересами, адже у той період епідемії антраксу призводили до масової загибелі домашніх тварин, завдаючи істотних збитків скотарству.
З метою вивчення технології отримання вакцинних штамів, Л. С. Ценковський особисто зустрічався з Л. Пастером. Але йому не вдалося отримати необхідну інформацію, оскільки метод виготовлення вакцин було продано акціонерному товариству і засекречено.
Л.С. Ценковський всебічно і глибоко вивчив властивості B.anthracis і методи його ослаблення. По суті, мова йшла про самостійний пошук шляхів та способів розробки оригінального методу виготовлення і вдосконалення бактеріальних вакцин взагалі.
Йому вперше вдалося створити чисту вакцину оригінальним методом її очищення – шляхом проведення через організм сприйнятливої тварини. Означений спосіб виявився надійнішим за пастерівський, оскільки ступінь вірулентності вакцин не змінювався навіть після численних проводок із організму в організм.
Ним же вирішено ще одне складне завдання – переведення бацилярних форм вакцин в стійкіші – спорові.
Мінливість характеристик вакцинних штамів вимагала розробки способу, що дозволяв би зберігати їх властивості протягом тривалого часу. Експериментальним шляхом Л. С. Ценковському вдалося знайти ефективний засіб тривалого збереження (протягом 2-х років) вакцин – гліцерин.
Вчений вбачав у вакцинації спосіб попередження антраксу шляхом створення імунітету, який має забезпечувати захист і несприйнятливість організму до B.anthracis.
Вакцини Л. Пастера і Л. С. Ценковського стали потужним імпульсом у розробці методів активної профілактики інфекційних хвороб як в гуманній, так і у ветеринарній медицині. Вакцинні штами Л. С. Ценковського використовувалися в якості основи для імунобіологічних протиантраксних препаратів понад ста років.
У 20-х роках ХХ ст. вітчизняний мікробіолог і імунолог, співробітник лабораторії І. І. Мечникова в Пастерівському інституті О. М. Безредка запропонував внутрішньошкірний метод вакцинації.
Разом з тим, вакцинам Л. Пастера і Л. С. Ценковського притаманні деякі недоліки. Наприклад, їх необхідно вводити двократно, іноді вони викликали сильні поствакцинальні ускладнення. До того ж, ці штами із культур послаблених спор сибірки все ще зберігали один із основних «чинників патогенності» – здатність продукувати капсулу в організмі тварини.
Означені факти послужили відправною точкою подальшої розробки нових вакцин. Тривалий процес привів до позитивних результатів, оскільки шляхом селекції вірулентних штамів B.anthracis були отримані авірулентні безкапсульні мутанти. Протягом 50 років спорова вакцина СТІ дозволила значно понизити кількість щорічних спалахів антраксу. Безкапсульні вакцинні штами B.anthracis відрізняються від своїх класичних попередників, використаних Л. Пастером і Л. С. Ценковським, – спадковою втратою здатності капсулоутворення.
В країнах СНД, зокрема в Україні, успішно використовують вакцини сибірки СТІ та із штаму №55. У результаті специфічної профілактики тварин проти антраксу епізоотії цієї хвороби в Україні значно обмежено.
У 1990-і рр. ХХ ст. в Російській Федерації розроблено комбіновану протисибіркову вакцину «УНІВАК». До її складу входять живі спори вакцинного штаму B.anthracis СТІ-1, очищений концентрований і адсорбований на гелі гідроокису алюмінію протективний антиген B.anthracis.
Вважаємо за перспективне використання методів генної інженерії для конструювання рекомбінантних штамів B.anthracis, що здатні продукувати протективний антиген. Ведеться пошук шляхів і способів виділення плазмід (P Х01 і P Х02), з яких формується генетичний апарат B.anthracis. Підкреслено, що названі плазміди відповідальні за вірулентність та імуногенність збудника.
Таким чином, розвиваючи ідеї Л. Пастера і Р. Коха, Л. С. Ценковський вніс істотний методологічний доробок до розвитку мікробіології, зокрема до вирішення проблем вакцинології. Він сформував і очолив першу в Україні мікробіологічну школу, яка в подальшому інтенсивно розвивалась за участю І.І. Мечникова, М. Гамалєї, Д.К. Заболотного, Я.Ю. Бардаха, М. П. Нещадименка, С.М. Мінервіна, С.В. Шуліки, М.М. Цехновіцера, В.М. Жданова, Є.І. Деміховського, К.Д. Пяткіна, В.В. Смірнова в ХХ столітті. І на сьогодні вона є однією з наймогутніших у світі: В.П. Широбоков, Н.К. Коваленко, Г.К. Палій, В.С. Підгорський, А.Я. Циганенко, М.Г. Проданчук, І.Л. Дикий, І.Й. Сидорчук, Ю.Л. Волянський тощо.
Накопичення знань про властивості і характеристики антраксу відкриває перспективу створення нового покоління сибіркової вакцини із завданими властивостями на основі досягнень генної інженерії. Вельми перспективним визнано конструювання ДНК-вакцини.
Ідеї Л. С. Ценковського і на сьогодні є ключовими в розвитку вакцинології як науки і як практичної спеціальності, що об'єднує вчених найрізноманітніших професій у боротьбі з інфекційними хворобами.
У п’ятому розділі представлена одна з яскравих сторінок вітчизняної та світової медицини у сфері вивчення механізму інфекційних захворювань і створення наукових основ імунітету; розкрито деякі сторони становлення вчення про інфекційні захворювання і створення теорії про ретикуло-ендотеліально-макрофагальну систему (Мечников, Високович).
Вперше сформульовано твердження про вирішальне значення отруйних речовин, що виділяються мікробами. Результати спостережень дослідників, проведених на тваринах, заражених сибіркою, стали новою підставою для з'ясування механізму придбаного імунітету. В. К. Високович вважав, що мікроорганізми, пов'язані з кровоносною системою, розмножуються, поступово проростають прямо в судини, утворюють місцеві запальні процеси впритул до загальної інфекції організму (сепсису). До таких патогенів вчений відносив збудників сибірської виразки, холери.
Як патолог, В. К. Високович звертає увагу на функцію нирок, підтверджуючи в експерименті, що перехід мікробів в сечу має місце лише тоді, коли в нирках пошкоджені судини і тканини (вказане вже спостерігалось вченими при ендокардитах, сапі).