За первіснообщинного ладу характерними рисами життя людей були колективна власність і спільна праця членів громади, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Громада діяла на основі повного самоврядування. Таке суспільство не потребувало держави як спеціального інституту управління й регулювання людських відносин.
З часом примітивні знаряддя праці були замінені більш досконалими, які давали можливість окремим сім'ям набувати економічної самостійності. На основі нового ступеня розвитку матеріального виробництва відбувся поділ праці у формі відокремлення землеробства від скотарства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батьківського права власності, успадкування дітьми батьківського майна і поява приватної власності. Первісна громада перетворилася на селянську, засновану вже не на колективній, а на приватній сімейній власності на засоби виробництва.
Приватна власність зумовила економічну нерівність сімей і посилення влади вождів та воєначальників. З’явилися зародки спадкової влади. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи — класи імущих і неімуших, і постала потреба в організації, яка б придушувала опір неімуших і малоімущих і закріпила право влади. Такою організацією і стала держава.
Використовуючи органи родового ладу, клас власників засобів виробництва створив спеціальний апарат для управління всім суспільством у власних інтересах. Завдяки державі економічно пануючий клас стає політичне пануючим класом. І хоч би як у подальшому змінювалася держава, головною її функцією залишається захист інтересів пануючого класу. Ф. Енгельс наголошував, що держава «за загальним правилом, є державою наймогутнішого, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також політичне пануючим класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу». В. І. Ленін писав: «Держава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи». Вказуючи на класовий характер держави, К. Маркс і Ф. Енгельс водночас зазначали, що вона є і формою організації всього суспільства, виконує в ньому низку необхідних функцій щодо управління суспільними   справами, узгодження соціальних інтересів.
Навіть за негативного ставлення до марксизму доведеться визнати в силу його очевидності класовий характер, наприклад рабовласницької чи феодальної, держави. Так само не можна не бачити, що основний обсяг діяльності сучасної демократичної держави складає виконання саме загальносуспільних, а не суто класових завдань (що, однак, не означає її надкласового характеру). Вираження державою тих чи інших соціальних інтересів вирішальною мірою залежить від співвідношення в суспільстві класових сил. Зосередження в руках меншості основних засобів виробництва само по собі не робить її політичне пануючою, оскільки в сучасному суспільстві існують масові і впливові політичні партії та громадсько-політичні організації найманих працівників і демократичні механізми, які дозволяють цим організаціям справляти відчутний, іноді й вирішальний вплив на здійснення державної влади.
Головний зміст різновидів психологічної концепції походження держави складає обґрунтування її виникнення та існування психологічними причинами. Йдеться, зокрема, про те, що за своїм психічним складом люди поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспільним життям.
Очевидно, що кожна з охарактеризованих концепцій походження держави має право на існування як така, що розкриває якусь особливість, сторону виникнення та функціонування цього суспільного інституту. Навіть далека від науки теологічна концепція має певний сенс хоча б тому, що обґрунтовує необхідність сильної державної влади.
У сучасній науці вирізняють здебільшого такі основні причини виникнення держави.
По-перше, розвиток виробництва й суспільного поділу праці, ускладнення суспільної організації і як наслідок — виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці, поява особливої групи людей, що здійснює управлінські функції. Держава виникає в період розкладу родоплемінного ладу, державна влада формується з додержавних форм — влади старійшин родів, жерців, вождів племен чи союзів племен тощо, які виконували управлінські функції в первісних спільнотах.
По-друге, майнова диференціація населення, виникнення приватної власності, утворення класів і становлення способу виробництва, заснованого на позаекономічному примусі до праці та експлуатації. Це вимагало створення держави як знаряддя примусу і придушення опору класу поневолених. Так виникла, наприклад, рабовласницька держава.
По-третє, воєнно-територіальна експансія, завоювання одних народів іншими, що створювало умови для соціальної нерівності різних народів, реальні можливості для відкритого присвоєння продуктів чужої праці й потребувало створення і зміцнення інститутів насильства та управління для підтримання такого способу існування.
По-четверте, демографічні причини, які полягали в переході від кочового до осілого способу життя і збільшенні щільності населення, що вимагало створення механізмів регулювання та вирішення територіальних проблем.

1.4 Функції держави
Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне призначення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Є різні підходи до розрізнення функцій держави. Найпоширеніший у науковій літературі поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розрізняються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова. Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. Реалізується вона через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання законодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення і проведення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій і стимулів тощо. Розпоряджаючись загальнонаціональною власністю, держава виступає і як підприємець. У різних суспільствах економічна функція держави здійснюється в неоднаковому обсязі, та вона є значною у будь-якому разі.
Соціальна функція держави полягає передусім в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства. Держава вирішує також низку важливих завдань щодо задоволення різноманітних потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку та ін.
Оскільки держава є політичним інститутом, то кожна з її функцій тією чи іншою мірою має політичний характер. Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов'язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення  програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.
Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Реалізується вона через державне фінансування культурно-освітніх закладів, законодавче встановлення вимог до освітньої підготовки, підтримку розвитку мистецтва тощо.
Головним засобом здійснення державою її функцій є право. За допомогою права держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Дотримання правових норм контролюється і забезпечується спеціальною системою державних правоохоронних органів, до якої входять суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, податкової поліції, митного контролю, юстиції, безпеки тощо. Правова, а точніше, правотворча і правоохоронна функція є однією з найважливіших функцій держави.
Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені. Їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов'язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер. Залежно від цілей, засобів, характеру виконуваних класових завдань можливі й інші підходи до виокремлення функцій держави.
Аналіз ознак і функцій держави засвідчує, що в держави є такі властивості, які виокремлюють її з-поміж інших політичних організацій та об'єднань у суспільстві і роблять основою всієї політичної системи, головним політичним інститутом. Держава, по-перше, виступає як універсальна, всеохоплююча організація, що поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, які на ній перебувають. Держава «офіційно» представляє суспільство. По-друге, держава є верховним носієм публічної влади й підпорядковує собі всі прояви інших суспільних влад. Держава застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. Лише вона має матеріальні атрибути примусу — військово-поліцейський чиновницько-бюрократичний і судовий апарат. По-третє держава за допомогою права регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов'язкового характеру. По-четверте, завдяки наявності спеціального професіонального апарату держава виконує основний обсяг управління справами суспільства й розпоряджається його людськими, матеріальними та природними ресурсами. Нарешті, по-п’яте, держава представляє суспільство у зовнішніх зносинах, проводить зовнішню політику від імені всієї політичної системи. Основні функції політичної системи виконуються за допомогою держави.

2 ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ І ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
2.1 Вищі органи сучасної держави
У кожній країні функції держави здійснює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб’єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної виконавчої влади, органи виконавчої влади суб’єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має політичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конституційний контроль.
Дослідивши функціонування вищих органів законодавчої і виконавчої влади, можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється державна влада, на яких засадах організований і діє державний механізм.
Глава держави — це конституційний орган і одночасно вища посадова особа держави, яка посідає формально найвище місце в системі органів державної влади, здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті та у відносинах з іншими державами.
Майже в усіх країнах світу глава держави одноособовий, і лише в декількох функції його здійснюються колегіальними органами — президіями вищих представницьких органів у країнах соціалізму. Федеральною Радою у Швейцарії, колективним монархом в Об’єднаних Арабських Еміратах, спільно духовним керівником держави і президентом в Ірані.
У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правовий статус якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридичне вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Монарх владарює (абсолютно чи обмежено) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. По-друге, влада монарха є спадковою, вона переходить від одного представника правлячої династії до іншого в установленому законом порядку. Спадковий принцип є переважним для всіх монархій, хоча історії відомі випадки, коли монархи обирались (Польське королівство, Германська імперія до 1806 р- та ін.). У наш час існує «виборна монархія» в Малайзії.
У країнах з республіканською формою правління главою держави є президент, який завжди обирається (за винятком випадків, коли ця посада займається в результаті державного перевороту). Порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. Можна виокремити три основних системи обрання президента: 1) прямі вибори, за яких главу держави обирають усі виборці країни без участі парламенту; 2) непрямі вибори, за яких волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (США) і за певних умов — парламентом; 3) багатоступеневі вибори президента, коли виборці обирають спочатку парламент, а той — президента.
Особливості правового статусу глав держав, обсяг їх компетенції вирішальною мірою залежать від форми державного правління, впровадженої в тій чи іншій країні. Однак за будь-якої форми правління статус глави держави характеризується такими властивостями, як невідповідальність незмінюваність і нейтральність. Невідповідальність проявляється в тому, що глава держави не несе ні політичної, ні юридичної відповідальності за свою діяльність. Притягнення президента до юридичної відповідальності в порядку імпічменту може бути лише у разі скоєння ним тяжкого кримінального злочину, а не за результати діяльності як глави держави.
Незмінюваність означає, що глава держави законним шляхом не може бути усунутий з посади до його смерті (монарх) або до закінчення терміну повноважень (президент, за винятком процедури імпічменту). Нейтральність глави держави полягає в тому, що він є (повинен бути) виразником загальнонаціональних інтересів і стоїть поза політичною боротьбою.
Глави держав формально наділяються широкими повноваженнями у сфері законодавчої, виконавчої і судової влади. Основними з таких повноважень можуть бути:
а) у сфері законодавчої влади: скликання, відкриття й закриття чергових і позачергових сесій парламенту; достроковий розпуск парламенту або однієї з його палат і призначення позачергових виборів; підписання та обнародування законів; вето на закони, прийняті парламентом; повернення законів до парламенту для повторного розгляду; законодавча ініціатива; видання власних нормативних актів; призначення членів верхньої палати парламенту;
б) у сфері виконавчої влади: участь у формуванні уряду;
відправлення уряду у відставку; керівництво адміністративним апаратом і збройними силами;
в) у сфері судової влади: призначення на судові або вищі судові посади; помилування, пом'якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом; проголошення амністії.
Значними можуть бути зовнішньополітичні повноваження глави держави. Формальна і особливо реальна наявність повноважень залежить передусім від форми державного управління. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди має широкі й реальні владні повноваження. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. У парламентарних республіках глава держави отримує мандат від парламенту і зазвичай не має істотних владних повноважень. Загалом президент може посідати різне становище в системі влади: бути главою лише держави (наприклад, у ФНР); бути главою одночасно держави й виконавчої влади (США); бути главою держави і фактичним керівником уряду за наявності прем’єр-міністра (Франція); бути складовою частиною парламенту (Індія). Аналогічним може бути й становище монарха.


3 ФОРМИ ДЕРЖАВИ
Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада, апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних конкретних формах.
Форма держави — це сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади.
У політології є три основних категорії, які розкривають форму держави: «форма державного правління» (інституціональні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики організації влади). Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.
3.1 Форми державного правління
Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.
Йдеться про систему формування і взаємовідносин інституту глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління — монархія і республіка.
Монархія (грец. monarchia — єдиновладдя, від monos — один, єдиний і arche — влада) — це така форма правління, за якої верховна державна влада юридичне належить одній особі — монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.
Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. У республіці глава держави — президент — є виборним і змінюваним, а його влада виступає похідною від представницького органу (парламенту) або виборців.
У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії — абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія характеризується зосередженням усієї повноти державної влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській Аравії, Катарі, Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін.
Конституційна монархія називається ще обмеженою, оскільки у ній влада монарха обмежується конституцією. Конституційна монархія існує у двох видах — дуалістичної і парламентарної, які відрізняються ступенем обмеження влади монарха. Дуалістична монархія характеризується наявністю одночасно двох політичних установ — монархії і парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей поділ проявляється у тому, що монарх юридичне і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним. Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має. Дуалістична монархія не знає інституту парламентської відповідальності уряду, парламент не може відправити уряд у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежуються на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту та призначення до його верхньої палати. Нині дуалістична монархія зберігається в Йорданії, Кувейті, Марокко та ін.
У парламентарній монархії влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він, як кажуть, «царює, але не править». Юридичне за монархом можуть зберігатися значні повноваження, але фактично далеко не всіма ними він може користуватися. Так, формально за ним зберігається право призначення глави уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської більшості, бо сформований іншим чином уряд не отримає вотуму довіри у парламенті й не утвердиться.
Формально уряд вважається урядом монарха, проте ніякої відповідальності перед монархом він не несе. Уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є основною відмінною ознакою парламентарної монархії. Звичайно це повноваження парламенту врівноважується правом уряду запропонувати монархові розпустити парламент і призначити нові вибори. Глава держави вимушений прийняти й виконати цю пропозицію, тому що в противному разі парламентська більшість, на основі якої сформовано уряд, заблокує роботу парламенту. У випадку висловлення парламентом вотуму недовіри урядові останній або йде у відставку, або через главу держави розпускає парламент і призначає позачергові вибори.
Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контрасигнування (від лат. contrasignature — міністерський підпис), тобто скріплення його актів підписом глави уряду та (або) окремого міністра, без якого вони не набувають юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть на себе відповідальність за даний акт монарха, оскільки сам монарх відповідальності за свої дії не несе.
На відміну від дуалістичної монархії у парламентарній монархії центральне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, а уряд, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через парламентську більшість) всю діяльність парламенту. Парламентарна монархія нині існує у ряді розвинених країн — Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії та ін.
Специфічні риси має монархічна форма правління в тих країнах, які в минулому були домініонами Великобританії, а пізніше увійшли до британської співдружності націй — Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін. Власних монархів вони не мають. Главою держави в кожній з цих країн формально вважається монарх Великобританії, а фактично його функції здійснює генерал-губернатор, котрий призначається британським монархом за поданням уряду країни з числа її жителів.
Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слабкою політичною установою, яка не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади, загалом на сьогодні вона існує в 44 країнах світу, в тому числі 11 європейських. У 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії. На референдумі, проведеному 1999 р. в Австралії, виборці висловилися на користь збереження монархічної форми правління.
Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду. Монархи забезпечують наступництво в політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.
Республіка (лат. respublica, від res — справа, publica — суспільний) — це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються   загальнонаціональною   представницькою установою (парламентом).
Республіка — найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу — членів 00Н більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом.
У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту.
За змішаної форми державного правління — парламентарно-президентській чи президентсько-парламентарній — уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду.
Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління докладніше.
Основними ознаками президентської республіки є: 1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра; 4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність6.
Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки та деяких інших. Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою. У президентській республіці виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади.
Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.
Парламентарно-республіканська форма правління досить поширена в розвинених країнах. На європейському континенті парламентарна республіка існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії, ФРН та Югославії. На відміну від президентської республіки за парламентарно-республіканської форми правління президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.
У парламентарних республіках, як і в парламентарних монархіях, фактичним центром здійснення державної влади виступає не президент і не парламент, а уряд, глава якого фактично стає першою особою в державі. Усі важелі реальної влади тут знаходяться в руках керівників тих політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті і які формують уряд. Тому в політологічній літературі парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партій».
Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана — парламентарно-президентська, або президентсько-парламентарна — форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридичне та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду — основна ознака змішаної республіканської форми правління.
Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем’єр-міністр. За змішаної республіканської форми правління президент має більше повноважень, ніж глава держави у президентській республіці. Він наділяється, зокрема, ще й правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентській республіці.
Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Окремі країни, наприклад Австрія, Ірландія, Ісландія, Словенія, мало чим відрізняються від парламентарних, інші — Польща, Румунія — від президентських республік.
Кожній із трьох основних форм республіканського правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська республіка є досить гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу парламенту й не залежить від розкладу у ньому політичних сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у парламентарних країнах, оскільки не залежить ні від глави держави, ні від уряду.
Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-парламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване указне право, підвищує ризик одноосібного прийняття не виважених політичних рішень, які мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади. Недоліки президентської форми республіканського правління особливо наочно проявляються у так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки й монократичних республіках Африки, де майже вся державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що стали незалежними державами.
Тут постає питання про те, чому ж тоді США вдається уникати більшості іманентне притаманних президентсько-республіканській формі правління недоліків, зокрема авторитаризму глави держави? Відбувається це завдяки дії в країні низки демократичних чинників політичного життя. По-перше, досконала система стримувань і противаг, яка урівноважує різні гілки влади. По-друге, жорсткий правовий нагляд за діяльністю всіх ланок законодавчої і виконавчої влади з боку судової влади. По-третє, розвинена двопартійна система, яка забезпечує потужну опозицію президентові з боку однієї з партій. По-четверте, демократична політична культура американського суспільства. Це суспільство не знало станового поділу і сформувалося з вільних і рівних громадян, які не терплять найменших зазіхань на їхні права і свободи й не сприймають будь-якої диктатури. Опозиція розглядає діяльність президента, осіб з його оточення і навіть їхнє особисте життя, образно кажучи, крізь збільшувальне скло. Навіть найменші прорахунки президента, відхилення від правових чи моральних норм, не кажучи вже про його відверті зловживання владою, негайно стають не лише надбанням громадськості, а й предметом судового розгляду.