Реферат Екологічні аспекти економічного розвитку
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
ЗМІСТ
Вступ
Екологічні аспекти економічного розвитку
Висновок
Література
Вступ
Тема реферату «Екологічні аспекти економічного розвитку».
В роботі будуть розглянуті екологічні аспекти економічного розвитку України в період 1991 – 2005 років.
Нераціональна система природокористування, яка склалася в Україні, значною мірою є наслідком, з одного боку, структурних деформацій господарства, домінування природоємних галузей промисловості, ресурсо- та енергоємних технологій, сировинної орієнтації експорту, а з іншого - недосконалості ринкового механізму формування безпечного довкілля.
Тому ця тема є актуальною.
Екологічні аспекти економічного розвитку
Нераціональна система природокористування, яка склалася в Україні, значною мірою є наслідком, з одного боку, структурних деформацій господарства, домінування природоємних галузей промисловості, ресурсо- та енергоємних технологій, сировинної орієнтації експорту, а з іншого - недосконалості ринкового механізму формування безпечного довкілля.
Порівняльний аналіз даних, наведених у таблиці 1, свідчить про нераціональну структуру ВВП України. Так, частка української промислової продукції в загальному виробництві товарів та послуг у 2,3 рази перевищує відповідний американський показник, а частки добувної промисловості та сільського господарства навіть у 4,99 та 6,9 рази.
Таблиця 1 - Структура ВВП України та США, %
| | Україна | США | ||
| | 1990 р. | 2003 р. | 1990 р. | 2003 р. |
| Всього | 100 | 100 | 100 | 100 |
| Промисловість, | 50,8 | 44,8 | 20,3 | 15,4 |
| в т.ч. добувна | … | 4,0 | 1,5 | 1,2 |
| Сільське господарство | 18,6 | 11,0 | 1,7 | 1,0 |
| Будівництво | 6,8 | 4,1 | 4,3 | 4,6 |
| інші галузі | 23,9 | 36,1 | 72,2 | 77,5 |
... - немає даних
Не в останню чергу цим пояснюється те, що Україна посідає одне з перших місць за рівнем споживання енергії, води на одиницю ВВП, а також за обсягами виробництва промислових відходів на душу населення. Кількість накопичених відходів нині наближається до 30 млрд. т. Величезний негативний вплив на екологічний стан навколишнього середовища, чистоту земельних і водних ресурсів, якість життєвого природного середовища здійснюють нагромаджені шкідливі та токсичні відходи господарської діяльності у сховищах організованого складування. Разом в Україні в подібних сховищах у розрахунку на 1 км2 її території накопичено майже 5 тис. т токсичних відходів, а на душу населення - близько 100 т. Обсяг накопичених побутових відходів становить майже 3 % від промислових.
У більшості галузей поширене прогресуюче накопичення відходів. У результаті цього при зменшенні обсягів промислового виробництва за 1994—1999 pp. на 14,5 % кількість накопичених токсичних відходів збільшилася на 7,9 %. Витрати на вилучення і складування відходів досягають 22 % собівартості виробленої продукції, на ці цілі витрачається до 15 % інвестицій, спрямованих на розвиток виробництва. Розрахунки показують, наприклад, що для компенсації екологічних збитків у Криворізькому гірничо-металургійному регіоні ціна на продукцію гірничо-збагачувальних комбінатів має бути збільшена на 32,2 %, на продукцію підземних рудників - на 16,5 %. При розрахунках враховані витрати на компенсацію збитків від шкідливих викидів в атмосферу, опріснення кар'єрних (шахтних) вод, компенсацію збитків у результаті відчуження земель.
Складування промислових і побутових відходів призводить до відчуження сільгоспугідь, забруднення навколишнього природного середовища та погіршення екологічного стану в індустріально розвинутих регіонах.
Всі викиди можна поділити на тверді відходи, які в основному розміщені на значних площах земної поверхні, пило- та газоподібні викиди в атмосферне повітря та шкідливі викиди в підземні та поверхневі природні водойми. Відповідно галузі промислового виробництва за типами техногенного впливу на територію об'єднуються в такі групи.
До першої групи входять ті галузі, які впливають на весь природний комплекс: хімічна, вугільна, цукрова промисловості, чорна металургія, атомні електростанції, виробництво пластмас, синтетичних волокон. Ці виробництва погіршують якість повітря, води, ґрунтів. Для підприємств цих галузей характерні не тільки великі обсяги викидів шкідливих речовин, а й велика різноманітність і токсичність їх компонентів.
Друга група об'єднує галузі, які здійснюють найбільший вплив на повітря даної території. Основними забруднювачами атмосфери є підприємства енергетики, металургійної, вугільної, хімічної та нафтової промисловостей, на які припадає 81 % загального обсягу викидів шкідливих речовин.
Загальна кількість викидів від стаціонарних джерел забруднення в 2000 р. порівняно з 1991 р. зменшилася в 2,4 рази. Однак цьому сприяло не удосконалення технологічних процесів, а скорочення обсягів ВВП приблизно в таких же масштабах (рисунок 1). Взагалі кількість організованих джерел забруднення збільшилася.
У таблицях 2 і 3 наведено рівень викидів шкідливих речовин різних галузей та видів промислової діяльності в атмосферне повітря.
Як видно з таблиці 2, для добувної, металургійної промисловостей, виробництва та розподілу електроенергії, газу, води характерне перевищення частки шкідливих викидів порівняно з часткою у загальному обсязі промислового виробництва у 1,35-2,37 рази, в той час як для легкої, харчової промисловостей, машинобудування та деяких інших виробників товарів народного споживання характерне перевищення частки у загальному обсязі виробництва над обсягами шкідливих викидів в 4—22 рази.
Таблиця 2 - Структура викидів шкідливих речовин стаціонарними джерелами забруднення в атмосферне повітря та видів промислової діяльності в Україні в 2003 р.
| Галузі промисловості (види діяльності) | Структура викидів*, % | Частка в загальному виробництві, % |
| Вся промисловість | 100 | 100 |
| Добувна | 24,7/26,5 | 9,0 |
| Харчова та переробка сільгосппродукції | 1,56/1,6 | 18,9 |
| Легка, обробка деревини та вироби з неї, целюлозно-паперова, поліграфічна, видавнича справа | 0,98/1,01 | 3,9 |
| Хімічне виробництво та виробництво коксу | 5,7/6,0 | 15,5 |
| Виробництво неметалевих виробів | 1,58/1,08 | 3,3 |
| Металургія та обробка металу | 30,4/31,8 | 22,1 |
| Машинобудування | 0,67/0,67 | 13,4 |
| Виробництво та розподіл електроенергії, газу і води | 34,5/31,1 | 11,2 |
*у чисельнику - разом викидів, у знаменнику - в т. ч. газуватих і рідких
Слід відзначити, що в 2003 р. порівняно з 1990 р. частка екологічно найбільш „брудних" галузей в загальному промисловому виробництві зросла в 2,1-2,8 рази, а відносно „чистих" галузей - зменшилася в 2,2-7,2 рази.
Таблиця 3 - Викиди шкідливих речовин в атмосферу стаціонарними джерелами в 2003 p., %
| Всі види економічної діяльності, в т. ч. | 100 |
| промисловість | 91,3 |
| сільське господарство | 0,3 |
| будівництво | 0,78 |
| інші галузі та види діяльності | 7,62 |
Як видно з таблиці 3, за забруднення атмосферного повітря відповідальною є промисловість, яка здійснює більше 91 % всіх шкідливих викидів. Дані таблиці 1 дають підстави стверджувати, що з точки зору охорони довкілля з 1990 по 2000 рр. позитивний вплив мало зменшення частки продукції промисловості у ВВП з 50,8 до 47,5 %, негативний - деформація структури промисловості на користь базових галузей. Крім того, є очевидним, що якби не було структурних зрушень за межами промисловості, то екологічна ситуація була б значно гіршою. При забезпеченні руху в напрямі прогресивної „американської" структури народного господарства не забрудненість довкілля можна було б значно підвищити.
Третя група галузей - це ті, які здійснюють техногенний вплив на водні ресурси. Вона включає гірничодобувну, деревообробну, целюлозно-паперову, молочну, м'ясну промисловості, добування нафти, гідроенергетику.
У зв'язку з економічним спадом в Україні обсяги використання прісної води на виробничі потреби в 2001 р. зменшилися більше ніж удвічі. Разом з тим потрапляння забруднених стоків у поверхневі водні об'єкти зросло на третину. Частина забруднених стічних вод у загальному водовідводі підвищилась майже в 2,4 рази. Це при тому, що централізоване водозабезпечення було і залишилося на рівні 21 %. Для порівняння: у країнах Прибалтики цей показник становить 80-90 %, ФРН - 90 %, в європейській частині Росії - 45 %, Білорусії -40 %. До того ж, водозабезпечення в Україні на 80 % здійснюється за рахунок поверхневих (забруднених) вод (у цивілізованому світі -навпаки). Ситуація ускладнюється внаслідок того, що Україна - одна з найменш водозабезпечених країн. У розрахунку на одного жителя в середньому припадає 1,0 тис. м3 поверхневих і 0,4 тис. м3 підземних водних ресурсів. Україна посідає останнє місце в Європі за запасами питної води і 70-те місце у світі за її якістю.
45 % населення України споживає питну воду, яка не відповідає стандартам якості, прийнятим ще в 1982 p., які включають 28 показників і є далекими за вимогами від європейських. Фактично на станціях водопідготовки внаслідок відсутності засобів на дорогі реактиви контроль обмежується 12-14 показниками. Разом з тим, за даними ВОЗ, питна вода контролюється у світі за 100-150 параметрами.
Незважаючи на зменшення ВВП у 1999 р. порівняно з 1990 р. в 2,45 рази, обсяги скидання забруднених вод у природні поверхневі водні об'єкти збільшилися в 1,23 рази (рисунок 1).
У таблиці 4 наведено дані щодо «внеску» промислових галузей у загальний обсяг скидання стічних вод у природні поверхневі водні об'єкти.
Як видно, основна частина забруднених стічних вод припадає на металургійну (51,35%) та вугільну (18,5%) галузі промисловості. Багаторічна експлуатація залізорудних покладів Криворізького басейну, який утворює сировинну базу чорної металургії, зумовила скидання в Чорне море промисловими підприємствами тільки одного цього міста щорічно сотень мільйонів кубометрів брудної води. Так, у 2000 р. транзитом через річки Інгулець-Дніпро було спущено 200 млн. м3 стічних вод, у тому числі 94 млн. кубометрів неочищених. Внаслідок закриття шахт із подальшою їх консервацією виникли супутні проблеми швидкого і непередбаченого розвитку в басейні екзогенних процесів: підтоплення житлових масивів, зсувів та просідання землі, розповсюдження уже за межі України забруднених вод. Із регіональної проблема перетворилася в глобальну. Розміщені по меридіану Кривого Рогу закриті і працюючі шахти утворюють єдиний гідрогеологічний комплекс і діють як з'єднані посудини. Рівень води в них і ступінь її мінералізації різний, але недопустимо високий. Тут можна виявити вміст солі від 98 до 130 г/л, у різних концентраціях бром, свинець, ртуть, барій - разом близько 130 хімічних елементів. І, звичайно, перш ніж потрапити в Чорне море, ця „агресія" розбавляється мільйонами кубічних метрів питної води із Карачунівського та інших водосховищ, що також дорого коштує для держави.
Таблиця 4 - Структура скидання забруднених стічних вод у природні поверхневі водні об'єкти промисловістю України, %
| Галузі | % |
| Вся промисловість | 100 |
| Електроенергетика | 2,31 |
| Вугільна промисловість | 18,5 |
| Нафтодобувна, нафтопереробна, хімічна, нафтохімічна промисловості | 14,31 |
| Чорна та кольорова металургія | 51,35 |
| Машинобудування та металообробка | 5,0 |
| Лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість | 0,81 |
| Промисловість будівельних матеріалів | 0,58 |
| Харчова промисловість | 1,62 |
«Внесок» національного АПК у загальне забруднення поверхневих водойм нині коливається від 45 до 55 %. Великої шкоди завдають також різноманітні забруднення навколишнього середовища агрохімікатами та відходами тваринницьких галузей, підприємств харчової і переробної промисловості. Зазначений негативний вплив національного АПК нині посилюється, оскільки практично відсутні ефективний контроль за дотриманням чинного екологічного законодавства та дієві механізми регулювання природокористування і природоохоронної діяльності на селі [1].
Четверта група - це галузі, підприємства яких змінюють земну поверхню. Наслідком діяльності підприємств цієї групи галузей є великі площі порушених територій.
Гірничодобувні роботи впливають на природне середовище на дуже великій площі. Значні площі займають гірничі відвали (терикони), підземні розробки зумовлюють осідання та порушення земної поверхні. Видобуток залізної руди, сірки, калійних солей, кам'яного і бурого вугілля, сланців та інших копалин впливає на поширення карстових процесів, пов'язаних з водозменшенням.
У результаті цього утворюються антропогенні форми рельєфу, порушується водний баланс території, можливе велике пилоподібне забруднення.
Зниження споживчих якостей навколишнього середовища закономірно призводить до підвищення техногенного ризику, екологічних конфліктів, особливо в зонах радіоактивного забруднення внаслідок катастрофи на ЧАЕС.
При високій насиченості території країни потенційно небезпечними підприємствами зони забруднення й ураження отруйними хімічними речовинами при підвищеному радіоактивному зараженні утворюють єдине техногенне поле діяння.
Особливістю екологічної політики в Україні є те, що прийняті нормативи якості води, повітря, ґрунтів не відображають процесів, які відбуваються в навколишньому природному середовищі під впливом антропогенної діяльності. Використання показників граничнодопустимих концентрацій (ГДК) для оцінки рівня забруднення позбавлене будь-якого екологічного змісту, оскільки вони розроблені без врахування умов кожного конкретного регіону. Тому актуальною проблемою є перегляд діючої економічної концепції розвитку промисловості, співвідношення між базовими сировинними галузями та галузями, які виробляють кінцеву продукцію, розміщення потенційно небезпечного виробництва, а також впровадження новітніх технологій.
Система зборів за забруднення досить складна, діє однаковий підхід як до бюджетних організацій та невеликих приватних підприємств, так і до великих хімічних та металургійних заводі в. Радіоактивне, акустичне та електромагнітне забруднення не підлягають оподаткуванню. Не враховуються інфляційні процеси, що призводить до реального зменшення платежів.
Внаслідок непродуманої державної політики порушена екологічна рівновага Дніпра, затоплені рукотворними морями чорноземи на території, яка дорівнює площі Чернігівської області, знищені ерозією та дефляцією родючі ґрунти, зникло близько 3000 невеликих річок.
Екологічна криза в Україні порушує традиційну систему життєзабезпечення нації, що є однією з найголовніших причин неухильної деградації українського суспільства. За розрахунками, показники забруднення навколишнього середовища найбільш шкідливими інгредієнтами в Україні в кілька разів перевищують середньосвітові, що негативно відбивається, перш за все, як на відтворенні, так і на здоров'ї її населення.
За рівнем життя, його тривалістю та рівнем освіти (індекс розвитку ООН) Україна серед інших держав світу посідає місце у другій сотні: у 1994 р. займала 45-те, в 1999 р. - 94-те. Найменш здорове населення в Україні - сільське (у світі - навпаки), 80 % сільських дітей мають проблеми зі здоров'ям. Рівень онкозахворювань в Україні ще до чорнобильської аварії був найвищим у колишньому СРСР.
Середня тривалість життя в Україні зменшилася з 65,9 років для чоловіків і 75 років для жінок в 1990 р. до 62,6 і 74,1 років відповідно для чоловіків і жінок у 2003 р. Водночас у США цей показник зріс з 71,7 років для чоловіків і 78 років для жінок в 1990 р. до 79,6 і 84,3 років відповідно для чоловіків і жінок у 2001 р.
У зв'язку з цим дуже актуальною національною проблемою є підпорядкування цілей підвищення обсягів промислового виробництва стратегії техногенно-екологічної безпеки в інтересах узгодження економіки та екології. Для вирішення цієї проблеми необхідна структурна перебудова економіки та інтеграція екологічної політики в стратегію економічних реформ. Основною метою такої діяльності є зниження рівня техногенного навантаження на довкілля через впровадження новітніх екологічно безпечних технологій, створення економічних передумов для випуску конкурентоспроможної продукції, розробка, вдосконалення та впровадження ринкових механізмів регулювання економічних наслідків господарювання тощо.
Важливим у цьому контексті є розвиток екологічного бізнесу, формування ринку екологічних технологій та послуг, які в наших умовах ще недостатньо розвинені. Тому доцільним є вивчення світового досвіду економічного регулювання екологічних проблем.
США, наприклад, досягли значних успіхів у поліпшенні якості довкілля (середовища проживання) за останні 30 років: значно зменшилися викиди токсичних речовин, подвоїлися запаси водних ресурсів, безпечних для риболовлі та плавання, значно поліпшилась якість повітря. Тенденція до створення більш чистого, здорового середовища проживання підтверджується такими індикаторами його якості, як обсяги викидів двоокису сірки, свинцю і окису вуглецю. Закон США про чистоту повітря (1970 р.) визначив шість забруднювачів повітря, на які були встановлені ліміти викидів. Результати дії цього закону проілюстровані динамікою викидів основних забруднювачів на рисунку 2. Як видно з рисунка 2, найбільше знизились викиди свинцю. Рівень викидів цієї шкідливої речовини в 1998 р. становив лише 2 % від рівня 1970 р. Винятком виявилась лише динаміка викидів окисів азоту.
На рисунку 3 показано зменшення середньої для США концентрації основних забруднювачів атмосферного повітря в 2000 р. порівняно з 1980 р.
Середньонаціональні викиди 188 токсичних забруднювачів повітря за період 1987-1996 pp. були зменшені на 23%. Концентрація цих токсичних компонентів у повітрі США суттєво зменшилась.
На рисунку 4 показана динаміка ВВП та викидів двоокису сірки у США, Великобританії та Канаді за 1980-2000 pp. Тенденція до зменшення викидів S02 особливо вражаюча, якщо врахувати значне зростання ВВП у кожній з країн за розглянутий період часу.
Очевидно, що подальше поліпшення якості повітря дасть змогу значно поліпшити здоров'я населення та зменшити показник смертності. Але таке поліпшення може виявитися занадто дорогим.
Поточні зусилля щодо захисту населення, підтримання біологічної різноманітності та збереження екосистем можуть вплинути на рішення про довготривале використання Землі і короткотермінову економічну активність, а також зумовити суперечності між інтересами добробуту теперішнього і майбутнього поколінь.
Виникає суперечність між захистом довкілля і економічним зростанням, які, до того ж, не виключають один одного. Чим багатшим стає суспільство, тим чистішого і безпечнішого довкілля воно потребує. Процвітання також дає змогу витрачати постійно зростаючі ресурси на захист довкілля, а також на розвиток науки і технології, спрямовані на забезпечення як майбутнього економічного зростання, так і кращого навколишнього середовища.
Формування державою відповідних інститутів має важливе значення в підвищенні якості середовища проживання. Під інститутами розуміють не тільки формальні правила, інструкції, ринок, моніторинг, адміністративні положення, розроблені з метою захисту довкілля, але також інформаційні знання, досвід та норми, необхідні для досягнення ефективних результатів.
Щоб оцінити роль держави та її інститутів для захисту довкілля, розглянемо деякі загальні принципи обґрунтування екологічних рішень. Як відомо, більшість таких природних ресурсів, як атмосфера, океани і підземні водоносні горизонти, розподіляється, не стаючи винятковою власністю кожного. Однак, з іншого боку, спосіб, який індивіди або бізнес обирають для використання повітря, води або земельних ресурсів, впливає на вартість цих ресурсів для багатьох інших. Наприклад, горіння вугілля забезпечує недороге і надійне джерело енергії, але в результаті викидів двоокису сірки (SO2) збільшується кислотність озер та лісових ґрунтів. Свинець у бензині є каталізатором для поліпшення експлуатаційних характеристик автомобіля, але його шкідлива дія на людей проявляється в результаті автомобільних викидів.
Економісти розглядають основні природні ресурси - озера, ліси, а також чисте повітря - як суспільні блага, а шкідливі ефекти в результаті використання цих ресурсів - як зовнішні впливи (externalities). У широкому розумінні зовнішні ефекти являють собою некомпенсовані впливи діяльності індивідів або їх груп на інших: оскільки ці ефекти не мають фінансових наслідків для індивідів або груп, зайнятих відповідною діяльністю, вони є зовнішніми для ринку. Наприклад, до тих пір, доки не втрутиться уряд, теплова електростанція, яка викидає S02, не має фінансових стимулів зменшити ці викиди, а нафтопереробні підприємства та споживачі бензину не зустрічають обмежень у використанні свинцю як каталізатора.
Всі ці наслідки є зовнішніми до ринкових трансакцій, які ними спричинені. Навіть коли вони ідентифіковані й усвідомлені, такі externalities самі не означають необхідності втручання уряду. Як тільки externality ідентифіковано, постраждалі індивіди можуть, за теорією, вести переговори про рішення. В наших прикладах користувачі окислених водойм і лісів могли б платити електростанціям, щоб вони зменшили викиди S02, а групи людей могли б вести переговори з очисними заводами про зниження вмісту свинцю в бензині.
Неправдоподібність таких рішень у реальному житті підтверджує факт існування відповідних проблем. Складність полягає в тому, що дуже важко відлучити від користування суспільними благами тих, які не хочуть платити за вирішення цих проблем. За таких обставин жодний окремий індивід не має особистого стимулу вести переговори про соціальне вигідне рішення, оскільки основну вигоду отримують інші. Те ж стосується і груп людей. Тому уряд може відігравати важливу роль в представленні інтересів великих груп людей і в залученні всіх зацікавлених брати участь у витратах.
Оптимальний рівень захисту довкілля є таким, при якому вигоди, пов'язані з додатковою одиницею ресурсу, дорівнюють витратам на його забезпечення, при цьому як вигоди, так і витрати відповідно збільшуються з часом для всіх індивідів.
Вигоди від охорони довкілля часто поділяють на дві категорії: споживчу і неспоживчу вартості. Споживча вартість (use value) включає вигоди, які мають місце, коли індивіди безпосередньо контактують з навколишнім середовищем. Ці вигоди можуть асоціюватися з такими ринковими товарами і послугами, як вступні або транспортні внески (платежі) або з неринковою діяльністю (подорожі, плавання, відпочинок у кемпінгу або звичайне задоволення від ландшафту). Вони також включають наслідки для здоров'я від дихання свіжим повітрям або споживання чистої води. Неспоживча вартість (nonuse value) часто включає неринкові товари та послуги, а саме вартість, пов'язану із знанням про те, що ресурс зберігається і буде в наявності для майбутніх поколінь або для майбутнього використання конкретної особи (коли вона вирішить скористатися цим ресурсом).
Споживчі вартості, асоційовані з ринковими товарами та послугами, можуть бути оцінені шляхом спостереження за поведінкою людей. Наприклад, бажанням людей платити за користування національним парком, яке вимірюється вартістю вхідного квитка або транспортними витратами за поїздку по парках тощо.
Вивчення заробітної плати, яка відображає різницю в оплаті низько- і високоризикових робіт, може бути використане для оцінки вартості, пов'язаної з більшою тривалістю життя, для оцінки пропозицій, які належать до боротьби із забрудненням навколишнього середовища і можуть вплинути на поліпшення здоров'я. Витрати на водяні фільтри або бутильовану воду можуть бути використані для оцінки зменшення забруднення води. Як споживчі, так і неспоживчі вартості, неасоційовані з ринковою діяльністю, складно оцінити точно, що потребує додаткових досліджень.
Всі способи регулювання довкілля включають як традиційні (переважно адміністративні), так і ринкові, гнучкі методи регулювання.
Традиційні правила для захисту довкілля спрямовані на розробку певних технологічних і експлуатаційних стандартів для джерел забруднення. На кожне джерело встановлюється допустимий ліміт викидів. Оскільки технологічні стандарти типово потребують однієї і тієї ж технології для всіх джерел, робочі характеристики потребують однакового рівня зниження викидів або інтенсивності викидів для всіх джерел. Вони не змогли забезпечити більше зменшення викидів там, де витрати на таке зменшення низькі, і менше зниження викидів там, де витрати високі.
Розглянемо pro і contra таких альтернативних ринкових гнучких механізмів, як продаж дозволів на викиди, продаж нормативів викидів і плата за викиди шкідливих речовин.
Електростанції, нафтопереробні заводи тощо вимушені утримувати певну кількість дозволів або квот, яка дорівнює відповідно обсягам шкідливих викидів або свинцю в бензині. Ці дозволи розподіляються на базі минулого або поточного виробництва. На відміну від підходу на основі команд та контролю, такими дозволами можна вільно торгувати, створюючи високоефективні ринки, на яких фірми, що утримують більше дозволів, ніж необхідно, можуть продати їх іншим або, в окремих випадках, залишити їх у себе для майбутнього використання.
Такі ринкові дозволи мають багато переваг. Вони гарантують, що більшість уражених ресурсів буде залучена,до корисного використання, вони оптимізують економічну активність і зростання відповідно до даного рівня зниження забруднення, а також вони заохочують інновації, спрямовані на вирішення завдання охорони навколишнього середовища. Крім того, ринкова ціна дозволів подає чіткі сигнали про економічну цінність ресурсів навколишнього середовища, які потім можуть бути використаними як при бізнес-плануванні, так і при формуванні політики ціноутворення. Нарешті, хоча дозволи за цими програмами переважно розподіляються довільно попередньо встановленим акціонерам, уряд може обирати в майбутньому програми продажу дозволів з метою генерування прибутку, який міг би бути використаний для зменшення податків на капітал і працю, таким чином, підвищуючи ефективність податкової системи.
Платежі за викиди, коли підприємства платять за кожну одиницю викидів, а не купують або продають дозволи, поділяють більшість переваг торгівлі дозволами. Вони забезпечують стимул до використання найбільш економічно привабливого ресурсу навколишнього середовища, посилюють чіткі сигнали про його цінність і генерують прибуток, який може бути використаний для зменшення інших податків. Платежі за викиди, однак, забезпечують більшу певність для підприємств, оскільки ціна, асоційована з викидами (ставка плати), фіксована. Навпаки, якщо ринкові дозволи пропонуються постійно, їх ціна може коливатися, відображаючи зміни в попиті - іноді в значних межах. Так, наприклад, ринок дозволів на викиди окисів азоту був встановлений в 1994 р. в районі навколо Лос-Анджелеса. В кінці 1999 р. дозволи для використання в 2000 р. торгувалися в середньому по 2 дол. за фунт, але в серпні 2000 p., під час несподіваної каліфорнійської кризи електростанцій, вони продавалися по 50 дол. за фунт. Певна річ, більша ціна, асоційована з платежем за викиди, наближається до собівартості: при певному платежі за викиди фактичний рівень цих викидів може змінюватися. Таким чином, платежі за викиди є складнішим методом для тих, хто займається регулюванням цільового рівня викидів. Tradable permits (дозволи, які можна купувати і продавати на фондовій біржі) також дозволяють адміністративно простіший перерозподіл коштів, асоційований зі шкідливими викидами. Прибуток від зборів за видачу дозволів на викиди може бути повернений і перерозподілений, але уряд має це здійснити відповідно до зібраних платежів, а це пов'язано з втручанням уряду в міріади фінансових трансакцій. В умовах системи tradable permits вони можуть бути розподілені заздалегідь (згідно з діючою програмою), і необхідні фінансові трансакції мають місці лише серед приватних фірм або фізичних осіб. Можливо, з цієї причини платежі за викиди менш поширені в США, незважаючи на їх значну популярність в інших країнах.
Наприклад, в 1995 р. приблизно 90 % прибутків від контролю за шкідливими речовинами на базі платежів за викиди в 20 індустріальних країнах надходили від податкових зборів на бензин, дизельне паливо, автомобілі. Впродовж останніх 10 років, однак, деякі європейські країни впровадили платежі, спеціально передбачені для зменшення рівня конкретних промислових забруднювачів.
У 1992 р. Швеція впровадила плату за викид окисів азоту великими теплоелектростанціями в розмірі 40 шведських крон (4 дол.) за 1 кг N02, яка поширювалася в 1996 р. і на невеликі електростанції. Доходи від цих платежів були повернуті підприємствам, які їх сплачували, пропорційно частці кожної електростанції в загальному виробництві енергії. Таке повернення коштів зменшило загальний фінансовий тягар електростанцій від платежів. Але платежі все ж забезпечували стимули до зменшення викидів N02 кожного разу, коли витрати підприємства зменшувалися в розмірі, меншому за платежі. В результаті введення таких платежів у 1995 р. в Швеції викиди N02 великими електростанціями зменшилися на 20 %.
У 1992 р. Данія ввела плату за викид двоокису вуглецю (С02) домогосподарствами, яка в 1993 р. була поширена на промисловість. У 1995 р. платежі за викиди С02 були зменшені таким чином, що більш енергоємні галузі здійснювали менші платежі за викиди С02, ніж менш енергоємні. Хоча ці зміни, з одного боку, мали бажаний ефект зменшення податкового тягаря для більш енергоємних галузей, але, з другого - вони зменшили економічну ефективність загальної схеми зменшення викидів.
Фірми, зіштовхнувшись з платежами за викиди С02, зменшували викиди до тих пір, поки витрати на додаткову одиницю викидів (граничні витрати) дорівнювали платежу. При більших питомих витратах дешевше просто здійснювати платежі, ніж зменшувати викиди. Оскільки в Данії різні фірми зіштовхуються з різними платежами, вони мають справу з різними граничними витратами. Це означає, що нинішнє становище неефективне, оскільки загальні витрати переважно діючого рівня зменшення викидів могли б бути зменшені. Зміщення відповідальності за зниження викидів фірм із високими граничними витратами до фірм із низькими граничними витратами знизило б загальний тягар.
Досвід Данії не унікальний: серед розвинених країн платежі, пов'язані із захистом навколишнього середовища, часто супроводжуються пільгами щодо окремих товарів або галузей промисловості. Мета окремих із цих пільг, яка полягає в зменшенні фінансового тягаря у вигляді таких платежів для окремих видів діяльності або галузей, може бути досягнута іншими шляхами, які не зменшують загальну економічну ефективність програм платежів за викиди: доходи можуть бути перерозподілені серед учасників програми. Адміністративні і практичні труднощі, пов'язані з таким перерозподілом коштів, свідчать про переваги, які забезпечує метод tradable permits: їх первісне розміщення може бути здійснене таким чином, щоб забезпечити бажане полегшення податкового тягаря.
Інтригуючи можливості полягають в об'єднанні принципів систем, tradable permits і платежів за викиди. В цій гібридній схемі агенції, які займаються регулюванням навколишнього середовища, працюють за програмою tradable permits, могли створити і продати додаткову кількість дозволів відповідно до попиту на фіксовані платежі за викиди. Якщо плата за викид встановлена вище ринкової ціни (наприклад, вище 2 дол. на фунт окисів азоту), яка переважала до 2000 р. в Лос-Анджелесі на ринку дозволів N02, це, звичайно, не суперечить ринку дозволів. Однак у випадку незвичайного піку попиту, подібного до того, який мав місце під час енергетичної кризи в Каліфорнії, платежі за викиди забезпечили б додаткову гнучкість та стабільність цін, захищаючи як промисловість, так і економіку в цілому. При подібному регулюванні резерв tradable permits на викиди N02 міг би бути у розмірі по 7,5 дол. за фунт після тривалої нестачі tradable permits. Подібна методика була використана в програмі торгівлі дозволами на викиди S02 і системі регулювання для потужних двигунів.
У практиці економічного регулювання стану довкілля використовуються й інші гнучкі підходи: informal market (неорганізований ринок) і tradable performance standards (стандарти (норми) інтенсивності викидів). Це пояснюється тим, що в деяких випадках може виявитися непрактичним впровадження програм плати за викиди або tradable permits. Наприклад, моніторинг викидів може виявитися занадто дорогим, щоб бути життєздатним.
Регулювання викидів окисів азоту, пилу та гідрокарбонату різними типами двигунів внутрішнього згорання ілюструє численні приклади функціонування ринкової системи стандартів викидів. З 1991 р. фірми-виробники потужних двигунів для автобусів та вантажних автомобілів були вимушені погодитися з деякими стандартами викидів шкідливих речовин для нових двигунів через комбінацію середніх значень (averaging), банківські операції (banking) і торгівлю (trading) або АВТ. Цей підхід поширюється на стандарти викидів для багатьох типів двигунів, включаючи підвісні човнові двигуни, автомобілі і легкі двигуни вантажівок, локомотиви, а також невеликі двигуни, наприклад газонокосарок.
Типова програма АВТ починається зі встановлення графіка нормативів викидів. Наприклад, норматив викидів окисів азоту для двигунів великої потужності, дизельних двигунів з 6 г на одиницю ефективної потужності (кінська сила) в 1990 р. зменшився до 5 і 4 г в 1991 і 2000 pp. відповідно. Після 2004 р. будуть встановлені навіть жорсткіші стандарти (нормативи). Виробники двигунів, які зменшують викиди шкідливих речовин двигунами нижче встановлених нормативів, отримують і генерують кредити. Обсяги кредитів залежать від того, наскільки меншими є викиди впродовж терміну функціонування двигуна порівняно зі встановленими стандартами. З деякими обмеженнями виробники, які отримали кредити, можуть використовувати їх для компенсації надмірних викидів двигунами виробництва поточного року, які не досягай нормативу викидів (averaging), резервування їх для подібного використання в наступних роках (banking) або для продажу їх іншим виробникам (trading).
Порівняно з програмою, яка потребує, щоб всі двигуни забезпечили однаковий норматив викидів, програми АВТ дають можливість досягти таких або менших викидів при менших затратах.
Банківський елемент заохочує виробників перевиконати програму, щоб створити запас кредитів, які забезпечать гнучкість у майбутньому. Таке перевиконання зменшує викиди нижче нормативу в поточному році. Разом з тим здатність до переналагодження виробництва деяких двигунів, які не досягають або значно перевищують нормативи, в той час як досягається норматив у середньому, дає змогу виробникам зменшити викиди шкідливих речовин серед тих двигунів, для яких витрати нижчі.
Програма для потужних шляхових двигунів вміщує додатковий гнучкий механізм штрафів. Виробники, яким не вдається досягти нормативів чи отримати кредити з інших джерел, можуть обрати спосіб платити штрафи залежно від ступеня перевищення нормативу. Так, наприклад, в 1991 р. виробник, який виробляв потужні дизельні двигуни, що досягали 6 г викидів на одиницю ефективної потужності (при стандарті 5 г), повинен був платити штраф приблизно 1600 дол. на кожний двигун.
Як довів досвід США, для успішного використання гнучких ринкових підходів необхідні такі умови:
1) ринок tradable permits потребує для успішного функціонування великої кількості учасників;
2) необхідно, щоб торгівля дозволами не стримувалася надмірно складними обмеженнями.
Використання викладеного вище економічного механізму природокористування передбачене так званим Кіотським протоколом (1997 р.). Згідно з цим протоколом 39 країн, які включені в додаток В, мають впродовж 2008-2012 pp. скоротити загальні викиди на 5,2 % порівняно з 1990 р. Зобов'язання сторін поширюються на 6 парникових газів: двоокис вуглецю (С02), метан (СН4) окис азоту (N02), гексафторид сірки (SF6), перфторвуглець та гідрофторвуглець [4]. Кіотським протоколом, який був відкритий для підписання в березні 1998 p., передбачена торгівля правами (квотами) на викиди. При такій торгівлі трансферти між країнами будуть мати у своїй основі "купівлю" прав на викиди у тих країн, де викиди нижчі відповідних національних квот.
Відповідно до механізмів, передбачених Кіотським протоколом, промислові країни, а також приватні корпорації можуть купувати права на викиди або робити інвестиції в країнах із перехідною економікою чи в країнах, що розвиваються, якщо ці інвестиції призведуть до ефективного скорочення викидів парникових газів.
За оцінками спеціалістів, ринок прав на викиди парникових газів може бути надзвичайно великим. Так, за різними оцінками, щорічний обсяг продажів скорочень викидів вуглецю до 2020 р. досягне від 150 до 750 млрд. дол. Ціна скорочень викидів тонни вуглецю може коливатися від 3,5 до 50 дол. і вище.
Україна займає 8-ме місце у світі щодо викидів парникових газів в атмосферу: на неї припадає приблизно 2 % світових викидів цього типу. Викиди С02, які становлять приблизно 76 % від усіх викидів парникових газів, значно скоротилися після 1990 р. і, як вважають експерти, через економічну кризу, яка затяглася, впродовж найближчих 10-15 років будуть залишатися на нижчому рівні, ніж у 1990 р. Крім того, як країна з перехідною економікою, Україна має більший потенціал для ефективного скорочення викидів парникових газів у результаті модернізації її промисловості і широкого впровадження енергоефективних технологій.
За розрахунками, приблизно 93 % скорочень викидів США планує придбати за кордоном (в тому числі і в Україні) за ціною від 14 до 23 дол. за тонну вуглецевого еквівалента. Тому, якщо взяти середню ціну 18,5 дол. і зважаючи на те, що викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря в 2000 р. порівняно з 1990 р. зменшилися на 9,64 млн. т, то виявиться, що продаж прав на викиди нам щорічно дасть приблизно 178 млн. дол.
Якщо Україна планує продавати права на викиди впродовж тривалого періоду, то необхідно формувати прогресивні структурні зміни в економіці, перш за все, зменшувати частку гірничо-металургійної, паливно-енергетичної та хімічної промисловостей, які роблять основний внесок у збільшення енергоємності ВВП.
Те, що промисловість України стає все більш екологічно забрудненою, значною мірою зумовлено тим, що в країнах ЄС в останні роки введено податки на викиди вуглецю або використання органічного палива і його похідних. Як відомо, існуюча податкова система має ряд недоліків. Основна причина недоліків полягає в тому, що податками обкладається, звичайно, «добре» - праця, інвестиції в основний капітал, збереження або прийняття ризику, що відбиває стимули до цих видів діяльності. Альтернатива полягає в оподаткуванні "поганого". Традиційні податки на "погане" включають податки на спиртні напої, цигарки та інші шкідливі для здоров'я товари. Новий підхід полягає у формуванні податків на забруднення навколишнього середовища та інші небажані побічні ефекти. Такі податки називають "зеленими податками", оскільки вони вводяться для того, щоб допомогти боротьбі із забрудненням довкілля, а також для того, щоб збільшити виручку. Припустимо, що уряд вирішив ввести податок на викиди сірчаного двоокису, який виробляється промисловими підприємствами та іншими джерелами. За законами економіки, введення такого податку призведе до того, що підприємства знизять рівень викидів сірчаного двоокису, а це піде на користь навколишньому середовищу і знизить шкоду людям, підприємствам і власності. Крім того, цей „зелений податок" збільшить податкові надходження, які уряд зможе використати або на фінансування своїх програм, або на зниження ставок податків на „добрі" види діяльності - працю чи збереження коштів. Таким чином, „зелені податки" мають подвійну ефективність: і держава отримує виручку, і користь довкіллю за рахунок зменшення шкідливих зовнішніх ефектів. Такі „зелені податки" спрямовані на скорочення викидів С02. Введення „зелених податків" для країн ЄС призвело до погіршення конкурентоспроможності їх з тими підприємствами, які зайняті виробництвом енергоємної (а отже, і пов'язаної з викидами вуглецю) продукції, такої як збагачення залізної руди, плавка сталі, виробництво цементу, нафтопродуктів, міндобрив та електроенергії. Це призвело не тільки до скорочення виробництва відповідних товарів та послуг, але і до скорочення їх експорту. Фінансові ресурси, які вивільнилися в результаті такої структурної перебудови, пішли в „декарбонізовані" сектори економіки. Результатом таких податків стало не тільки скорочення викидів парникових газів, але й поліпшення стану навколишнього природного середовища в цілому.
Україна не тільки не ввела таких податків, але й послідовно нарощує обсяги вуглецеінтенсивних виробництв з метою збільшення експорту екологічно забруднених товарів та послуг, які стали досить прибутковими. Наслідком такої політики став виплив ресурсів (включаючи закордонні інвестиції") з високотехнологічних і, як правило, «декарбонізованих» секторів національної економіки у вуглецеінтенсивні, але більш прибуткові.
Висновок
Таким чином, можна стверджувати, що основними причинами несприятливої екологічної ситуації в Україні є:
- недостатній розвиток найменш екологічно шкідливих галузей, який визначається нераціональною структурою народного господарства та деформованою структурою промисловості;
- переважання адміністративних і недостатній розвиток ринкових методів регулювання екологічних проблем.
У зв'язку з цим слід максимально задіяти структурний ефект екологічних змін, для чого необхідно:
- вдосконалити економічний механізм регулювання шкідливих викидів на базі досвіду США та країн ЄС, що передбачає торгівлю дозволами на шкідливі викиди, впровадження технології так званих "зелених податків" тощо;
- відрегулювати, таким чином, податково-адміністративну, цінову і бюджетну політику, щоб створити сприятливі умови для інтенсивнішого розвитку екологічно безпечних виробництв і галузей.
Література
1. Гармаш С. Операция «ширма» или, как Ахметов в Донбасе элите менует pravda.com.ua
2. Economic Report of the President, Transmitted to the congress, United States Government Printing Office, USA, Washington, 2003.
3. Ніколаєв С. Розв'язати пекельний вузол // Дзеркало тижня. -2005.-№51.
