Реферат Наслідок психічних травм. Синдроми шизофренії
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Наслідок психічних травм. Синдроми шизофренії
В етіології психосоматичних захворювань - інфаркту міокарда, виразкової хвороби, гіпертонії, якщо називати тільки найважливіші, психічні травми грають не останню роль. Результатом психічної травми може виявитися навіть більша шкода організму, у порівнянні з фізичної.
Між тими й іншими, існує подоба. Як фізичні, так і психічні травми викликають страждання. Характер страждання, щоправда, різний. У випадку фізичної травми страждання викликається подразненням болючих рецепторів і буває звичайно локалізованим, у випадку ж травми психічної страждання буває обумовлено, насамперед, накопиченням викликаних травмою негативних почуттів. Тому й іншому виду страждання, однак, супроводжує аналогічне погане самопочуття, що коливається від подразнення до крайнього страждання, що уже неможливо витримати й звільненням від якого є смерть. Сутністю фізичної травми, як і психічної, є порушення структури живого організму, морфологічної - у випадку фізичної травми, функціональної (інформаційної) - у випадку травми психічної. Насамперед мова йде про структуру емоційної. Якщо для когось є психічною травмою зауваження, що цю роботу він виконав погано, або що цю річ він погано сприйняв і зрозумів, то, головним чином, тому, що виявилася ображена його амбіція, тобто його емоційно-почуттєве відношення до самого себе.
Порушення емоційної структури можна схематично представити в трьох секторах порушення почуттєвого відношення: до оточення, до самого себе й до власної творчості. Типовим прикладом першого типу психічних травм була б образа на адресу членів родини даного індивіда, або його світоглядних поглядів, патріотичних або політичних почуттів і т.п. Найчастішим типом психічних травм, однак, є образа самолюбства. Чутливість стосовно критики з боку оточення свідчила б про те, що любов до самого себе, по видимості настільки сильна, тому що її занадто легко травмувати. З почуттям до власної особи зв'язується почуттєве відношення до власної справи, до того, що в тій або іншій формі людина створює у своєму оточенні. Найчастішим типом подібної травми є критика або знищення виконаної роботи, або обмеження поля активності, що знищують спроби її реалізації.
Визначення травми як руйнування істотної структури, морфологічної або функціональної, викликає два питання: як об'єктивно визначити травми й чи можна жити без травм. Уже у випадку фізичної травми об'єктивно визначити її вага важко. Та сама фізична травма в однієї людини може викликати мінімальне порушення структури організму, а в іншого привести до серйозних змін. Справа надзвичайно ускладнюється у випадку психічних травм, тому що структура почуттєвого життя в кожної людини інша. Те, що для одного може бути важкою травмою, що веде іноді до повного психічного зламування, для іншого може бути справою зовсім несуттєвим. Для одною найтяжкою психічною травмою буде втрата улюбленого собаки, для іншого критика його роботи, ще для когось - зневага до його особи.
Однієї з характерних рис життя є діалектика життя й смерті - побудови й знищення. Старі морфологічні й функціональні структури повинні відмирати, щоб на їхньому місці створювалися нові. Фізичні й психічні травми допомагають знищенню старих структур і в цьому змісті біологічно необхідні. Важко представити існування живого організму, ізольованого від будь-яких травм. Уже сама поява на світло є важкою травмою (родова травма в ссавців).
Лікар-психіатр склав список психологічних травм, які він наніс своєму оточенню. «Забув сказати «добрий день» вахтерові, що могло негативно вплинути на його виразкову хворобу, під час ранкового обходу був у поганому настрої, що пацієнти відразу ж відчули й що деякі з них могли витлумачити як ворожість до них, під час іспиту прагнув показати студентові, що він не тільки мало знає, але й не занадто високого інтелекту, що могло викликати в нього психічний зрив, якщо він уже страждав комплексом власної неповноцінності - якщо називати тільки легкі провини. Якби існував кодекс про покарання за заподіяння психічних травм, то, імовірно, навіть при поблажливій оцінці суддів я одержав би за одну тільки травму кілька днів арешту. З іншого боку, однак, повсякденно зіштовхуючись зі стражданнями хворих, які у великому ступені є наслідком отриманих у житті психічних травм і знаючи, що по виходу із клініки ці хворі повернуться в те ж саме середовище, що травмує, і незабаром всі результати лікування зійдуть нанівець, я не міг протистояти фантазії про те, щоб тих, які занадто щедро марнують травми у своєму середовищі, осягла заслужена кара».
Представляється, що більшість психічних травм наноситься не стільки зі злої волі, скільки по дурості й нервозності. Дурість пов'язана з недоліком уяви, що не дозволяє відчути стан іншої людини, зрозуміти, яким образом він сприймає наше поводження. До травм, які наносять по дурості, варто прилічити й ті, які обумовлені загальною системою нашого часу, що ґрунтується на технічному погляді на іншу людину. Його цінність визначається його ефективністю в процесі виробництва. У його відношенні використовуються ті ж самі вираження, що й уживані стосовно частин машин - висунути, пересунути, установити, поставити, ліквідувати й т.п. Технічна система в застосуванні до людини обмежує волю його активності, що також є, як згадувалося, одним з факторів, що травмують.
Для невротичної людини контакт із оточенням - сіль на рану. Він хворобливий і викликає нерозмірну реакцію, що діє, у свою чергу, що травмує образом на оточення. У цьому легко переконатися, спостерігаючи пасажирів у переповненому трамваї або автобусі. У такий спосіб виникає порочне невротичне коло - індивід надчуттєвий до впливів, внаслідок чого його реакції надмірні й діють на оточення, що, у свою чергу, підсилює дії, що травмують, оточення.
Не тільки в людських суспільствах, але й у співтовариствах тварин існує певний захист перед психічними травмами, однак, у загальному вона стосується тих, хто перебуває вище в соціальній ієрархії. Кури покірно зносять удари по голові з боку півня, але рідко трапляється зворотна ситуація. Як представляється, ліки від наростаючої хвилі психічних травм у сучасному суспільстві варто шукати не в правових приписаннях, але в прагненні до посилення почуття відповідальності за своє відношення до іншої людини.
У своїх дивних пригодах Гебриел Гейл, герой Г. К. Честертона, один раз перейшов границю дозволеного, і його приятелі вирішили, що або він стане перед судом обвинуваченим у замаху на вбивство, або його прийде помістити в «божевільний будинок». Гейл - поет і художник, а також психіатр-аматор - накинувся на ні в чому не винного молодого студента теології, тяг його на мотузці по землі, а потім прибив його вилами до дерева по обох сторони шиї. Цей студент був молодим кандидатом у вікарії, високим, неспритним, червоніючим у суспільстві. Запрошений на недільну вечерю за участю місцевої аристократії, почував себе там не у своїй тарілці, не знав, що сказати, куди діти свої занадто довгі руки. Перші слова, які він почув від господарки будинку, сказані, імовірно, для того, щоб побадьорити його, звучали: «Ви принесли погану погоду!» Дійсно, у цей день ішов дощ. Під час наступних візитів ситуація повторювалася: щораз ішов дощ. Один раз, як усім здавалося, традиція була порушена: погода була винятково прекрасною; на небі ні хмарини. Однак через кілька хвилин після приходу студента вибухнула бурячи зі зливою. Студент стояв у вікна, але, як помітив Гейл, він дивився не на бурхливий за вікном злива, а на дві стікаючі по склу краплі дощу. Гейл догадався, що в цей момент розігрується вирішальне парі: якщо крапля, на яку студент «поставив», упаде першої, це буде для нього знаком, що він Бог. Так і вийшло. Студент, вибігши із приміщення, стрибав по саду, як божевільний; як він розповідав потім, він почував у собі божественна всемогутність.
Честертон у цій розповіді (Злочин Гебриела Гейла) дав точну картину спалаху гострого психозу шизофренічного типу. У кожному психіатричному відділенні зустрічаються хворі, які в стані гострого психозу перетворюються у своєму суб'єктивному відчутті в Бога або диявола. Звичайно це коротко триваючі моменти величезної психічної напруги, коли хворий відчуває свою всемогутність; мир, що всьому життю був для нього скоріше заважає, ніж що допомагає, лежить тепер у його ніг; люди, перед якими він завжди випробовував боязкість, тепер як автомати виконують його накази. Його власне тіло, що доти заподіювало йому стільки турбот, стало божественним, не потребуючої ні їжі, ні питва, здатне до найбільших зусиль; думки, прив'язані до сірої повсякденної дійсності, нарешті звільнилися, злітають угору, захоплюють своїм багатством і оригінальністю. На жаль, захоплюватися ними може звичайно тільки сам хворий; навколишні зауважують тільки його дивне поводження. Тоді ми говоримо: «хворий збуджений», «у ступорі», «відмовляється їсти», «не відповідає на питання» і т.п. Іноді нам вдається вхопитися за обривки якихось висловлень, з яких ми намагаємося реконструювати мир переживань хворого. Коли проходить гострий період, хворий сам може допомогти нам у цьому реконструюванні, розповідаючи - якщо пам'ятає - про свої недавні переживання. Ця реконструкція звичайно буває фрагментарної, деформованої, тому що сама людська мова не пристосована для опису почуттів, мріянь, незвичайних психічних переживань, того, отже, що ми називаємо найбільш особистим. Тому що мова, як засіб комунікації між людьми, завдяки якому ми входимо в готову систему понять, цінностей і культурне багатство, створене попередніми поколіннями, опирається насамперед на те, що є загальним для всіх людей даного культурного кола й ґрунтується на колективному досвіді. Цей мир загальних цінностей визначається як «дійсність». Те, що в цьому «загальному світі» не міститься, не одержує і язикового корелята. На думку Шехтеля, факт, що ми не пам'ятаємо першого років свого життя - основних, як відомо, для формування особистості - і що звичайно, прокинувшись, негайно забуваємо зміст сновидіння, пояснюється тим, що людська пам'ять не пристосована до «мови» раннього дитинства й сновидінь.
З метою ілюстрації тих психічних явищ, що названо «комплексом Добродії Бога», приведемо в скороченні дві історії хвороб двох хворих, що лікувалися в психіатричній клініці Краківського університету.
Дев'ятнадцятирічний студент права занедужав за кілька днів до надходження в клініку. Почав «дивно» поводитися, говорив незрозуміло: затверджував, наприклад, що собака - це планер; одного з колег називав своїм «братом Юзефом», хоча він був єдиною дитиною у родині; розмовляв сам із собою; уважав, що йде війна й бачив танки, що йдуть. Не спав уночі й часто застигав в одній позі. У клініці поводився спокійно, виражав ідею своєї переваги, іноді застигав як би в екстазі. Заявляв, що він Ісус Христос і рішуче вимагав, щоб його так трактували. Спочатку говорив, що його мати перебуває «серед ангелів», пізніше був переконаний, що санітарка - це Божа Матерь або його мати. Одного з вахтерів уважав своїм батьком, святим Юзефом, і саме так до нього звертався завжди, коли його бачив. Хвилинами хворої висловлювався зовсім незрозуміло, незв'язно, іноді замовкав на середині фрази й тільки таємниче посміхався.
У результаті лікування стан хворого покращилося. Він перестав уважати себе Ісусом, пояснив, що це, «видимо, були порушення розуму»; будучи сиротою з дитинства, завжди почував відсутність сімейного тепла й «може бути, тому так говорив»; «завжди мав такий комплекс, що я сирота». Тепер хворий поглинений «проблемами телепатії»; уважає, що такі явища існують. Переконано, що може на відстані «передавати різним людям свої думки»; неодноразово «передавав» різні думки лікуючим його лікарям. Запитував: «ви це почували?», а одержавши негативну відповідь, виражав недовіру. Тепер у нього немає відчуття того, що він був психічно хворим; уважає, що був хворий «так, небагато серцем». Сам себе визначав як занадто компанійського, спокійного, витриманого, релігійного, але не занадто сміливого стосовно дівчат.
А от інший приклад. Інженер 26 років. У дитинстві розвивався нормально. У родині був старшим із двох дітей. Учився добре. Спокійної вдачі, компанійський, хоча потайливий, соромливий, досить пізно почав цікавитися жінками. Домашня атмосфера: у родині домінує мати, до неї він дуже прив'язаний. Хвороба почалася за тиждень до надходження в клініку. Уночі не спав, ходив по кімнаті, скаржився на головні болі. Почав затверджувати, що люди бліднуть, коли дивляться па його. Одному з лікарів сказав, що він схожий на диявола, батька повідомив, що він його породив. Увесь час у нього був підвищений настрій. Почав «філософствувати», висувати різні нереальні гіпотези, наприклад, затверджував, що люди є відбиттям тіні. Після прийняття в клініку неспокійний, збуджений, неадекватно сміється. Порушення асоціацій, відповіді «мимо». Говорить: «... я інженер... знав Ганну, мав з нею відносини, але вона дівчина... може, мала один раз відносини з кимсь, але яке мені до цього справа... можу з нею спілкуватися на відстані...» Пророчим тоном говорить: «спочатку була порожнеча, із цієї порожнечі виділилася матерія, а ця матерія була говно, тому що в раї це говно хотіло бути відкрито... зло перемагати злом... я є зло зла, найвище добро, або Бог». У наступні дні хворий продовжував поводитися дивно, розбивав віконні стекла, знімав білизну, тер підлогу халатом.
Після семи днів лікування препаратами хворий заспокоївся: затверджує, що в нього були психічні порушення - «марення величі й порушення асоціацій».
Як згадувалося, почуття божественної всемогутності - нерідке явище в психопатології гострих психозів, особливо шизофренічного тину. Хворих з подібним синдромом можна зустріти в кожній психіатричній лікарні, вони описані у всіх класичних підручниках психіатрії. Відповідно до поглядів психоаналітичної школи, почуття всемогутності є вираженням регресії до самого раннього періоду розвитку, у якому ще не існує границі між ««я» і навколишнім світом, і все зливається в єдиний мікрокосмос, всемогутнім володарем якого є дитина. Можна було б легко піддатися спокусі прийняття цієї концепції, якщо хоча б у мінімальному ступені існували можливості входження в суб'єктивний світ маленької дитини.
У гострому періоді шизофренії розум хворого працює як би на підвищених оборотах. Виявляються зруйнованими бар'єри, звичайно захищаючий розум перед напором хаотичних стимулів з оточення й власного підсвідомого. Це вторгнення в психіку недиференційованого й неінтегрованого зовнішнього миру, а також хаотичного внутрішнього несвідомого миру може суб'єктивно переживатися як почуття божественної всемогутності, особливо якщо при цьому відбувається різке випадання з нормальних шляхів розвитку психічного життя. Такими шляхами є: почуття реальності й власної відмінності. У цих двох границях замикається нормальне психічне життя. Уже в раннім дитинстві окреслюються обидві границі й у міру розвитку стають усе глибше: границя між миром внутрішнім і миром зовнішнім, суб'єктом і об'єктом, і границя між миром фантазії, мріянь, потягів, снів і всім тим, що клубиться в підсвідомості - і миром реальності, загальним для всіх людей. Із самого раннього періоду життя внутрішній мир - нерідко шляхом хворобливих зіткнень - пристосовується до зовнішнього миру; між ними створюється своєрідна рівновага, а всі тенденції, що порушують, витісняються в підсвідомість. У такий спосіб зовнішній мир стає синонімом миру реального.
З моменту спалаху шизофренічного психозу границі виявляються зруйнованими. «Індивід стає відкритим»; зовнішній мир проникає в нього, оточення прочитує його самі сховані думки, управляє його думками й діями, а він проникає в зовнішній мир, свої подавлені страсті проектує в оточення, що стає виразником його власних почуттів, тільки спрямованих проти нього (манія переслідування). Стирається границя між миром фантазії й сновидіння й миром дійсним; із з'єднання цих двох світів виникає «темний простір», у якому фрагменти дійсності переплітаються з ілюзіями, галюцинаціями, маренням.
У соматичній сфері вираженням виниклого хаосу стає більший розкид (більше відхилення від усередненого) у всіх біологічних дослідженнях.
Зрозуміло, як будь-яка спроба пояснення механізмів гострого шизофренічного процесу, так само й ця лише незначно наближає нас до пізнання шизофренічного миру. Неодноразово цей мир захоплює своєю динамікою, багатством і навіть аутизмом, особливо молодого психіатра, у якого ще не притупилися в результаті багаторічної рутини здатності сприйняття й відчування. Напрошується метафора про вогонь, у якому згоряє психіка хворого; вогонь залишає попелище; при цьому говорять про шизофренічний розпад особистості. Не завжди зміна особистості приводить до її деградації; на думку Бжезицького, іноді особистість психічно хворого змінюється в соціально позитивному напрямку.
Це руйнування бар'єра між внутрішнім миром і миром зовнішнім, між реальністю й нереальністю приводить як би до «експлозії» попередньої особистості; вона змінюється в хаотичний космос, у якому змішуються суб'єкт із об'єктом і реальне з нереальним.
Можливо, що саме «експлозія» особистості може суб'єктивно переживатися як перетворення в Бога. У багатьох релігіях, як представляється, у понятті Бога не вміщаються чисто людські, різкі границі між суб'єктивним і об'єктивним і між дійсним і недійсним. Оскільки релігії є в деякому змісті вираженням прагнень людини, те можливо, що в людині ховається глибоко схована тяга (потяг) до руйнування бар'єра, що відокремлює його від зовнішнього миру, до «розчинення у вселеної» і до перетворення фантазії в дійсність. Можливо, що це прагнення в меншому або більшому ступені реалізується у творчому акті художника, у переживаннях містика й т.п., а саме почуття всемогутності, що у деякому змісті цим станам супроводжує, у карикатурній формі може виступати в диктаторів і навіть у досить амбіційних бюрократів.
Ми звикли дивитися на шизофренію як на дивну, таємничу хворобу, що спустошує психічне життя мільйонів молодих людей. Величезні зусилля психіатрів різних країн, затрачувані на пошуки етіології захворювання, дотепер не дали ніяких результатів. Замість того, щоб шукати причини шизофренії - тобто розщеплення психічної дезорганізації, а в певному змісті також і біологічної, у різних зовнішніх і внутрішніх факторах, спробуємо інвертувати проблему й задуматися над тим, як це так відбувається, що людина зберігає внутрішню й зовнішню інтеграцію (із зовнішнім миром); як ця інтеграція можлива при всіх внутрішніх протиріччях, як біологічних, так і психологічній, властивій людині. Можна було б сказати, що людина є живим і, мабуть, кращим прикладом третього закону діалектики: процеси життя й смерті, системи, симпатичної й парасимпатичної систем, процеси збудження й гальмування, амбівалентність почуттів, протиріччя між прагненнями й можливостями їхньої реалізації й т.д. Плюс до цього збереження рівноваги з оточенням, насамперед соціальним, тому що воно є основою людини, середовищем, яке стає усе більше складним й сам усе більше дезінтегрується. При такому обігу проблеми варто було б скоріше дивуватися, чому життя людини не дезорганізується, чому всі ми раніше або пізніше не стаємо шизофрениками, якими механізмами ми захищаємося проти розщеплення нашої організованої й інтегрованої особистості. Зрозуміло, такий підхід був би парадоксальним і, можливо, для деяких комічним, але, може бути, обговорення проблеми в такому аспекті полегшить нам наближення до розуміння деяких шизофренічних механізмів.
Багатство й незвичайність переживань, вражень і думок шизофреників, з одного боку, а з іншого боку - таємничість цього миру й безплідність дослідницьких зусиль, спрямованих на збагнення сутності цієї хвороби, безсумнівно, виправдують спроби нових теоретичних підходів до цієї проблематики. Все це й з'явилося приводом для викладу представлених тут міркувань.
Спілкуючись із шизофрениками, важко уникнути враження, що вони «профілософствують» своє життя. Справи повсякденного життя відходять у них на далекий план; вони не важливі в порівнянні з величезністю їхніх переживань і загальних проблем, які цілком заволодівають ними. Це створює іноді - з погляду зовнішніх спостерігачів - помилкову картину почуттєвого притуплення. Тому що цих хворих не хвилює доля їх близьких, як і їхня власна доля; вони поглинені проблемами сутності буття, змісту світобудови й своєї місії в ньому, боротьби добра й зла, щирого обличчя речей, які ховаються за видимістю, катаклізму кінця світу й т.д.
Через розмаїтість і багатство шизофренічних переживань важко представити їхню повну картину. Індивідуальний і неповторний характер історії життя кожного з пацієнтів, вплив середовища й культури, конфлікти, травми, деформації лінії розвитку й т.д.
Незважаючи на ці індивідуальні й соціальні розходження, у шизофренічному світі існують загальні риси, що дозволяють ставити діагноз незалежно від історичної епохи, культурного кола, соціального шару, освіти, а також індивідуальних факторів, які в сумі впливають на диференціацію картини хвороби.
Одну з основних рис можна визначити назвою «філософічність». Таке визначення людям, що присвятили свою працю філософії, може здатися образливим, однак, по суті, якщо ми згадаємо, що шизофренічний мир є миром страждань, а смерть іноді рятуванням, і що цей мир відкривається в осяянні, жахливість і красу якого передати неможливо, порівняння з ним для так званої «нормальної людини» було б у певному змісті почесним.
Психіатр повинен був би мати у своєму розпорядженні достатню дисципліну філософського мислення й знанням філософських систем, щоб зуміти правильно представити філософію шизофреника (шизофренічну філософію). Однак, може бути, і постановка проблеми неспеціалістом залучить філософів до дискусії й зацікавить переживаннями шизофреника з філософської точки зору, якщо це в їхньому уявленні виявиться можливо.
Із двох таблиць, на яких були представлені десять заповідей Мойсея, таблиця друга, стосовна до звичайних, повсякденних людських справ і конфліктів, займає в житті звичайної людини значно більше місця, ніж перших, дотичних справ божественних і остаточних. Людині так званої «нормальної» важко відірватися від конкретності життя. Філософія вимагає, однак, такого відриву, тому що тільки в абстракції може діятися загальна картина дійсності.
Людина має здатність відриватися від конкретності життя, вільно переміщатися в просторі й часі, створювати абстрактні структури й нав'язувати їх своєму оточенню. За відносну волю від натиску дійсності індивід платить ціною віддачі себе в неволю структурам, власним або чужим, які можуть визначати його іноді неявну й неусвідомлювану філософію життя. Він втрачає також гармонійний зв'язок з оточенням, настільки типовий для світу тварин, що є, властиво, зовнішнім вираженням конкретної установки - зрощення із власним середовищем.
У шизофренії ієрархія цінностей піддається інверсії. Шизофреник міг би сказати собі: «Царство моє не із цього миру». Завдяки цьому, може бути, суспільство шизофреників значно краще суспільства так званих нормальних людей, або невротиків; у ньому відсутня боротьба за владу, інтриги, заздрість.
Здатність відриватися від конкретної ситуації, яку можна вважати специфічно людської й найбільш повним вираженням якої, очевидно, є мислення типу математичного й філософського, у шизофренії перетворюється в рису патологічну, котру Е. Блейлер, а за ним і багато інших психіатрів уважають одним з її осьових симптомів. Аутизм полягає у відділенні від конкретності життя. Процес взаємодії з оточенням, у якому під впливом сигналів зовнішнього миру власні структури підлягають безперервному перетворенню, змінюється в автономний розвиток власних структур, незалежне як від оточення, так і від самого хворого.
У повсякденному житті прикладом такого автономного розвитку є сновидіння. Під час сну контакт із оточенням також переривається. Образи сновидіння, всупереч своїй почуттєвій конкретності, стають абстрактними, будучи не пов'язаними з навколишньою дійсністю. А якщо навіть із нею зв'язуються, то сигнали з оточення піддаються повному перетворенню й переробляються в більш-менш фантастичний зміст сновидіння.
Певний ступінь аутизму - необхідна умова абстрактного мислення. Абстрактна установка - специфічно людська. У світі тварин домінує установка конкретна.
Поводження тварин можна б визначити за допомогою двох основних напрямків руху - «до» і «від» джерела стимулів. У першому випадку зближення з навколишнім світом приносить задоволення від задоволення основних потреб і почуття безпеки. У другому - загрожує стражданням і навіть повним знищенням. Залежно від основного напрямку руху навколишній світ буває «дружній» і «материнський» або ворожий, зухвалий страх і агресію. У кожному разі, однак, він конкретний, наочний, дружній (приємний) або неприємний при зіткненні з ним. Лише в людини розвивається у всій повноті третій напрямок руху, що визначається через вектор «над». Багатство й розмаїтість рухових форм тут значно більше. Це форми найвищої точності, насамперед - мануальні рухи й мова. Завдяки їм людина може перетворювати своє середовище, нав'язуючи їй власну структуру, ставати її володарем. Перш ніж, однак, приступитися до діяльності, він повинен цю структуру створити, що вимагає відриву від конкретної ситуації, хоча б хвилини міркування, упорядкування своїх переживань так, щоб з них виник план активності.
Цей план тим більше в часі й просторі, чим більше відрив від конкретної ситуації. Загалом, рідко дивляться на зірки й поміщають себе в перспективі космосу. Щодня змушує до активності; у її конкретності перевіряються створювані структури. Звідси випливає, що вони не можуть занадто віддалятися від дійсності, обмежуються в просторі й часі актуальною ситуацією, ті ж, які занадто віддаляються від її, нереальні. Правда, людина має практично необмежені можливості проектування себе в часі й просторі, і створювані їм структури можуть простиратися в нескінченність, однак у ході життя в нього створюється своєрідна ієрархія цінностей, відповідно до якої структури більше близькі й, тим самим, що мають більша ймовірність реалізації, стають важливіше більше віддалених.
У шизофреників у результаті відриву від дійсності ієрархія цінностей втрачається, а разом з нею й сформована протягом життя просторово-тимчасова структура, інакше кажучи, у шизофреника «своя сорочка не ближче до тіла». Для нього справи, віддалені в часі й просторі, що стосуються доль миру, усього людства, народів, релігії, неодноразово бувають незрівнянно важливіше його особистих справ.
Список літератури
1. Єникєєва Д.Д. Основи популярної психіатрії. - К., 1997
2. Селецький А.И. Психопатологія дитячого віку. - К., 1987
3. Бухановський А.О., Кутявин Ю.О., Литвак М.Е. Загальна психопатологія. - К., 2003
4. Коркина М. В., Лакосина Н.Д., Личко О.Є. Психіатрія: Підручник. - К., 1995
5. Руководство по психиатрии. //Под ред. Г.В. Морозова. В 2-х томах. — М., 1988.
