Реферат Зародження та розвиток політичної економії
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Содержание
Вступ
Виникнення класичної політичної економії
Фізіократи та характеристика їхнього вчення
Економічні погляди А.Ж. Тюрго
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Сучасні економічні теорії в своєму виникненні та розвитку багато в чому завдячують школі класичної політичної економії як одній з найбільш визначних та серйозних економічних вчень. Своїм існуванням їй завдячують такий вагомий теоретичний напрям як маржиналізм. Можна сміливо казати що класична політична економія зробила великий внесок у сучасну економічну теорію, наробками її засновників досі користуються сучасні економісти, її принципи можна легко віднайти в нинішній організації народного господарства. Отже, вивчення класичної політичної економії є досі актуальною темою, в працях класиків багато цікавих та гідних уваги ідей, які продовжують розвивати й надалі.
Розвиток класичної політичної економії можна розділити на 4 етапи, що також мають свою періодизацію. Перша половина першого етапу (середина 17 - початок 18 століття) характеризується розширенням ринкових відносин, зменшенням впливу меркантилізму. Головними представниками класичної політичної економії цього періоду вважаються Вільям Петті та П`єр Буагільбер. Друга половина першого етапу припадає на середину - початок другої половини 18 сторіччя. В цей період з`являється школа фізіократів, її головні представники - Кене та Тюрго. Вони надавали великого значення вивченню сільського господарства, проблемам виробництва сільськогосподарських продуктів, але не приділяли великої уваги сфері обігу. Другий етап пов`язаний з ім`ям Адама Сміта та його головною працею "причини багатства народів". Третій етап охоплює першу половину 19 сторіччя, що характеризується завершенням промислового перевороту у розвинутих країнах. У цей період ідеї Адама Сміта доповнювались ідеями Д. Рікардо, Т. Мальтуса, Н. Сеннора, Ж.Б. Сея, Ф. Бастіа та ін. Четвертий етап - друга половина 19 сторіччя - період узагальнення кращих досягнень школи класичної політичної економії. Яскравими представниками цього етапу є Дж.С. Мілль та К. Маркс.
В своїй роботі я зупинилася на дослідженні першої половини першого етапу, тобто початку зародження політичної економії, а також ідеях фізіократів, зокрема Анн Тюрго.
Метою дослідження стало визначення причин виникнення класичної школи політичної економії, а також ідей її послідовників - фізіократів.
Основними завданнями дослідження стали:
o Аналіз причин зародження школи класичної політичної економії
o Визначення головних положень школи фізіократів
o Аналіз праці французького фізіократа Анн Тюрго "Роздуми про створення і розподіл багатств".
Об`єкта дослідження в роботі можна виділити два - класична школа політичної економії та школа фізіократів, предмет - їхнє становлення на початкових етапах та головні ідеї економістів цих шкіл.
Особливу увагу приділено французькому вченому та громадському діячу Анн Тюрго, що був представником школи фізіократів у Франції. Його твір "Роздуми про створення і розподіл багатств" є прогресивним для свого часу, бо в ньому було вперше визначено причини розподілу суспільства на класи, було піддано критиці негативне ставлення до позичкового відсотка як до нечесного, глибоко проаналізовано зв`язок багатства і землі як основного його чинника. Отже, ця праця заслуговує окремої уваги.
При написанні роботи було проаналізовано низку наукових праць - навчальних посібників та першоджерел.
Виникнення класичної політичної економії
Як наука, тобто систематизоване знання про сутність, цілі і завдання економічної системи, економічна теорія виникла у ХVI - XVII століттях. Це період становлення капіталізму, зародження мануфактури, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення зовнішніх і внутрішніх ринків, інтенсифікації грошового обороту. На ці процеси економічна наука відкликається появою меркантилізму - першої в світі школи політичної економії.
На першому етапі свого розвитку (ХV - початок ст.) меркантилізм набрав форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.
Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладення іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення активного торговельного балансу шляхом розвитку національного виробництва й вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави.
Найбільш відомими представниками меркантилізму були Томас Ман, Гаспар Скаруфі, Дедлі Норе, Девід Юм, Антуан Монкретьєн.
У 1615 році французький економіст Антуан де Монкретьєн публікує "Трактат політичної економії", в якому пропонує проводити економічну політику всемірного заохочування торгівлі, доводячи, що остання є головною метою виробництва. Він розглядав гроші як товар, проте не зміг з’ясувати, чому товар стає грошима. Робота вченого дала назву науці, яка в той час тільки народжувалася і яка існує і по сей час.
В цілому західноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку називали нееквівалентний обмін. В основному меркантилізм був прогресивною економічною теорією, уперше висвітлив основну мету розвитку капіталістичного способу виробництва.
Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму передовсім в Англії - найбільш економічно розвинутій країні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал.
Недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартості грошей (вони вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла): по-третє, рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі; по-четверте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.
За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обгрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини ХVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. Так і виникла класична політична економія.
Отже, класична політична економія (термін "політична економія" увів у 1615 р. французький економіст Антуан Монкретьєн) - один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII - першої половини XIX ст., який зародився в Англії в кінці ХVII ст. та у Франції на початку ХVIIІ ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.
Класики проголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.
Класична школа, на відміну від меркантилістів - прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.
Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.
На зміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить, за Марксом, "вульгарна", тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв’язував із загостренням класової боротьби.
Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував "вульгарних економістів" за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.
Теза про вульгарний характер післярікардіанської політичної економії набула широкого розвитку в усій так званій марксистській літературі.
Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів. У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначення її хронологічних меж.
Еволюція ідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів:
o зародження ідей, пов'язане з іменами В. Петті (Англія) та П. Буагільбера, а також представниками фізіократичної школи Франції;
o розквіт класичної школи - економічна система А. Сміта, яку він виклав у праці "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776);
o розвиток ідейної спадщини А. Сміта вченими Т.Р. Мальтусом і Д. Рікардо (Англія), Ж.Б. Сеєм і С. Сісмонді (Франція) та ін.;
o завершальний етап, представником якого є Дж.С. Мілль ("Основи політичної економії", 1848).
Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був Вільям Петті (1623-1687), погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку в країні капіталістичних відносин, розширення торгівлі та грошового обігу. В. Петті обстоював державне втручання в економіку, додаючи, що це втручання повинно сприяти розвитку виробництва.
В. Петті не володів цілісною системою економічних знань, проте зробив глибокі теоретичні узагальнення з багатьох питань політекономії. Основою будь-якого господарства В. Петті вважав виробництво, де створюється багатство; сфера обігу, на його думку, забезпечує розподіл благ. В. Петті є засновником трудової теорії вартості, він перший у Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця. Обґрунтуванню цього положення присвячене його вчення про "природну ціну": якщо один товар обмінюється на інший, то останній є природною ціною першого. Товари рівні один одному, якщо в них уречевлена однакова кількість праці. Вартість товарів вимірюється робочим часом, що витрачений на їх виробництво, і залежить від продуктивності праці. Учений зробив висновок, що вартість створюється не будь-якою працею, а тією, що витрачена на виробництво золота й срібла.
Відома формула В. Петті "Труд - батько й активний принцип багатства, а земля - його мати" висловлює суть його вчення про джерело вартості. Земля поряд з працею є джерелом вартості, а сама вартість зводиться до середньодобового набору продуктів харчування, тобто визначається заробітною платою. Остання становить ціну праці й залежить від об'єктивних чинників, а не суб'єктивних рішень підприємця чи влади. Заробітну плату В. Петті визначав мінімумом засобів існування, але підкреслював, що вона є лише частиною вартості, яка створюється робітником.
Прибутком у розумінні В. Петті є та частина продукту, яка залишається після відрахування заробітної плати й витрат на насіння, тобто прибуток зводився до ренти. Саме В. Петті вперше запровадив поняття диференціальної ренти й описав його навіть краще, ніж А. Сміт. Рента, згідно з В. Петті, утворюється в сільському господарстві у зв'язку з різною родючістю земельних ділянок і різним розташуванням їх стосовно ринку. Він виводить ренту не з самої землі, а з праці, тому що праця на різних ділянках має різну продуктивність. Визначивши ренту як чистий прибуток із землі, В. Петті поставив питання про ціну землі. На його думку, вартість, або ціна, землі - це сума певної кількості річних рент, тобто капіталізована рента. Таким чином, В. Петті заклав підвалини класичної школи економічної науки. Незважаючи на деякі протиріччя його економічного вчення, наукові ідеї В. Петті були оцінені й розвинені нащадками.
Розвиток класичної школи політекономії у Франції відбувався в інших історичних умовах, ніж в Англії. До кінця XVIII ст. Франція залишалася феодальною державою з кризовим станом сільського господарства та слабким розвитком промисловості. Політика Ж.Б. Кольбера зазнала краху, Англія здобула перемогу над Францією в боротьбі за зовнішні ринки збуту, меркантилізм не дістав подальшого розвитку. Особливості становлення французького капіталізму суттєво вплинули на формування економічних поглядів П'єра Буагільбера (1646-1714) і спричинили його ворожість до ідей меркантилізму. П’єр де Буагільбер - засновник класичної політичної економії у Франції - народився в Руані в дворянській сім’ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією.
Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.
Буагільбер розуміє об’єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.
На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації - це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця. Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи. Проте не можна казати про тотожність ідей Буальгібера ідеям фізіократів. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійська школа - промислової буржуазії.
У вченні П. Буагільбера є поняття природних законів економіки, які не можна порушувати. Учений заперечував недоцільне втручання держави в економічне життя й вимагав свободи торгівлі, яка забезпечить гармонію інтересів:"... тільки Природі під силу... підтримувати мир, втручання будь-якого іншого авторитету все псує, з якими б добрими намірами воно не здійснювалося". Економічні закономірності П. Буагільбер шукав у сфері матеріального виробництва, а основою останнього вважав сільське господарство. Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, метою товарного виробництва вважав споживання. Французький економіст фанатично боровся проти грошей, які, на його думку, своїм вторгненням порушують природну рівновагу й гармонію товарного виробництва. Єдина функція грошей, яку визнавав П. Буагільбер, - це засіб обміну, причому її можуть виконувати не лише металеві, а й паперові гроші.
П. Буагільбер, як і В. Петті, був прихильником трудової теорії вартості, "істинну вартість" товару визначав працею, а мірою вартості вважав робочий час. Учений стверджував, що всі предмети й товари мають постійно перебувати в рівновазі та зберігати ціну пропорційно до відносин між ними та згідно з витратами, які слід здійснити для їх виробництва. За теорією П. Буагільбера, розподіл праці між галузями має здійснюватися шляхом вільної конкуренції.
Різний рівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив певні відмінності в розвитку класичної політичної економії в цих країнах.
Звернемо увагу га те, що французька і англійська школа мають відмінності, зокрема:
o французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму, наприклад:.
o француз П. Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами; а англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.
o французька класична школа вважала, що мета виробництва - споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу мінову вартість.
o П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості.
Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст. Відомий американський економіст Дж.К. Гелбрейт писав з цього приводу: "…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті ХІХ ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна "класична економічна теорія" терміном "неокласична економічна теорія".*
Отже, класичній політичній економії належить ряд важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, включивши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою трудова діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення.
Фізіократи та характеристика їхнього вчення
Фізіократи - французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів "фізіс" - природа і "кратос" - влада.
Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У ХVІІ ст. у Франції ще панує феодалізм, хоч починається вже становлення і зміцнення абсолютистської держави. У державі переважало сільське населення, переобтяжене численними феодальними податками. Спустошливі війни і непомірна розкіш королівського двору призвели до зубожіння селянства. До цього спричинялася й економічна політика міністра фінансів Людовіка ХІV - Кольбера. Він розглядав сільське господарство тільки як джерело покриття витрат держави. Було встановлено низькі ціни на хліб, заборонено його експорт. Промисловість була слабо розвиненою. В економічній теорії та економічній політиці панував меркантилізм.
У першій половині ХVІІІ ст. зі втратою військової могутності Франція втрачає і свої позиції у зовнішній торгівлі. У другій половині ХVІІІ ст. країна наближалась до революції. Відтак ідеї меркантилізму також втрачають своє значення. Чітко визначаються дві проблеми, що гальмують економічний розвиток: панування меркантилізму і збереження феодального режиму на селі. У Франції формується класична політична економія як альтернатива меркантилізму, зокрема школа фізіократів як один з напрямів класичної буржуазної політичної економії. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. Вони стали представниками інтересів крупних землевласників. Джерело багатства і процвітання нації фізіократи бачили винятково в розвитку сільського господарства. Тут просліджується вплив давньогрецьких мислителів, зокрема Ксенофонта, що писав, що землеробство - мати і годувальниця всіх професій. Ксенофонт вихваляє сільське господарство яке дає плоди, придатні навіть для жертвоприносин, що тренує фізично громадян, що робить їх відмінними воїнами, що штовхає людей на шлях взаємодопомоги, що забезпечує і всім необхідним.
На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками економічного лібералізму. Фізіократи розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.
Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема П’єром де Буагільбером.
В окрему школу фізіократи об`єднались наприкінці 50-х років ХVІІІ ст. Головним представником і засновником цього напрямку був Франсуа Кене (1694-1774), придворний медик Людовика XV. Його головний твір - "Економічна таблиця". Ця праця - геніальна спроба вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сумарного продукту нації. Однак ця схема не охоплювала процесу відтворення усього національного продукту, оскільки вилучала працю, застосовану у промисловості. Прихильники Ф. Кене трактували його таблицю як вершину всієї фізіократичної школи, вважали її одним з трьох найбільших відкриттів людської історії (поряд з письмом і грішми).
Кене не тільки сформулював основні теоретичні положення, але також економічну і політичну програму фізіократизму. Фізіократи оголосили сільське господарство єдиною галуззю, що створює багатство країни. Вони наполягали на тому, що саме постійно відтворені багатства сільського господарства є основою для всіх інших форм багатства, забезпечують заняття усім видам професій, сприяють добробуту населення, надають руху промисловості і підтримують процвітання нації. Тільки в землеробстві, за твердженням Кене, створюється нове багатство, а велика продуктивність землеробської праці обумовлена самою природою. Обґрунтовуючи цю тезу, фізіократи докладно розробили навчання про "чистий продукт". Під чистим продуктом вони розуміли надлишок продукції, отриманої в землеробстві, над витратами виробництва. "Чистий продукт, - писав Кене, - це щорічно створювані багатства, що утворюють доходи нації, і представляють продукт, що витягається з земельних володінь після вилучення усіх витрат". Таким чином, фізіократи вважали, що чистий продукт виникає тільки в землеробстві. І на їхній стороні була сама очевидність, тому що ніде приріст продукції не демонструється настільки наочно, як у сфері тваринництва і рослинництва. Фізіократи затверджували, що в промисловості існує лише споживання, промисловість з'являлася "марною галуззю" через те, що там лише перетворювалася форма продукту, даного природою. Оскільки, на думку фізіократів, чистий (чи прибавочний продукт) створюється винятково в землеробстві, земельна рента виявляється в них єдиною формою чистого продукту. У промисловості ж, через її "безплідність", прибавочний продукт не створюється, а доход підприємця і заробітна плата робітника являють собою витрати виробництва. З вченням про чистий продукт у фізіократів тісно пов'язана концепція про продуктивну і непродуктивну працю.
Вперше в історії економічної думки вони віднесли до продуктивної праці тільки працю, що створює чистий продукт. Отже, відповідно до їхніх поглядів, тільки праця, зайнята в сфері сільського господарства є продуктивною, а праця в інших сферах народного господарства є непродуктивною чи "марною".
Істотною заслугою фізіократів було те, що вони в межах буржуазного кругозору дали аналіз капіталу. Фізіократи проаналізували речові складові частини капіталу, розрізняючи "щорічні аванси", річні витрати і "первинні аванси", що є фондом організації землеробського господарства і що витрачалися відразу на багато років вперед. Таке ділення капіталу, правильно обумовлене способами, якими "аванси" входили у вартість річного продукту, відповідає діленню на основний і оборотний капітал, хоча узагальнювальні поняття останніх відсутні у фізіократів. Ділення на аванси фізіократи. допускали лише для продуктивного капіталу, яким вважали лише капітал, вкладений в землеробство. Капітал, вкладений в промисловість, фізіократи помилково вважали "безплідними", не створюючими "чистий продукт". Гроші Ф. не зараховували ні до одного з видів авансів. Для них не існувало поняття грошового капіталу. Фізіократи стверджували, що гроші самі по собі "безплідні", і визнавали лише одну функцію грошей - як засоби звернення. Накопичення грошей вважали шкідливим, оскільки воно вилучає гроші із звернення і позбавляє їх єдиній корисній функції - служити обміну товарів. Головна заслуга фізіократів, зокрема Кене, полягає в тому, що вони вперше зробили спробу провести аналіз суспільного відтворення (див. детальніше в ст. "Економічна таблиця" Кене).
Іншими визначними її представниками були: Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів’єр, Тюрго та ін. Центром, де регулярно збирались фізіократи, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх. Її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.
Фізіократична система А. Тюрго - не проста пропаганда поглядів Ф. Кене, а більш глибокий аналіз капіталістичних відносин. Свою економічну доктрину А. Тюрго виклав у праці "Роздуми про створення і розподіл багатств" (1776), яка складається зі 100 тез. Відмовившись від трудової теорії вартості, А. Тюрго заклав основи теорії корисності. Він розрізняв суб'єктивну та об'єктивну цінність товару: перша є оцінкою речі її власником, друга встановлюється на ринку залежно від попиту й пропозиції. Основою вартості товару в А. Тюрго стає споживна вартість, або корисність речі, яка суб'єктивно оцінюється продавцями та покупцями. Ця концепція значно вплинула на подальше формування суб'єктивістської теорії корисності, яка посідає провідне місце в сучасній економічній науці, зокрема мікроекономіці. Досліджуючи категорію прибутку, А. Тюрго визначив три його складові: підприємницький доход, оплату праці, ризику й здібностей підприємця та земельну ренту. Досягненням ученого було розкриття ним сутності генезису найманої праці, появу якої він пояснював відчуженням робітника від засобів виробництва. А. Тюрго підтримав трирівневу класову структуру суспільства, запропоновану Ф. Кене, але виокремив у класах фермерів і промисловців, з одного боку, робітників, з іншого - капіталістів.
Не дивлячись на класову і історичну обмеженість своїх поглядів, фізіократи зробили важливі виводи про особливості капіталістичного способу виробництва. Критикою сучасних ним порядків фізіократи доводили економічну неспроможність такою, що зжила себе феодальної системи господарства і тим самим об'єктивно брали участь разом з передовими мислителями тієї епохи в ідеологічній підготовці буржуазної революції у Франції, що здійснила велику частину їх програми.
Економічні погляди А.Ж. Тюрго
Жак Тюрго (Baron de l'Aulne) (1727-1781) може претендувати на звання ведучого економіста Франції 18 сторіччя. Жак Тюрго був до того ж відомим політичним діячем - головним управляючим Limoges при Людовіці XV и потім, за час правління Людовика XVI, був переведений на посаду генерального контролера фінансів, рівнозначну посаді міністра фінансів - найважливішому у той час посту у внутрішніх справах королівства.
За 18 місяців перебування на посаді генерального контролера фінансів А. Тюрго хоч і не добився скорочення державних витрат, але зміг провести ряд указів і законопроектів (едиктів), що відкривали можливість для всесвітньої лібералізації економіки країни. Проте кожне його реформаторське нововведення натрапляло на запеклий опір парламенту, що знаходився під явним впливом придворного оточення, дворянства, духівництва і деякої частини підприємців, що прагнули зберегти своє монопольне положення. Тому реалізація положень едиктів була короткочасною перемогою А. Тюрго і його однодумців. У травні 1776 р. королівським посланцем йому був вручений наказ про здачу справ у зв'язку з відставкою, а через три місяці король відмінив всі едикти міністра-реформатора.
Головними досягненнями Тюрго-міністра в період реформ з'явилися: введення вільної торгівлі зерном і мукою усередині країни; вільне ввезення і безмитний вивіз зерна з королівства; заміна натуральної дорожньої повинності грошовою поземельною податтю; скасування ремісничих цехів і гільдій, що гальмували зростання підприємництва в промисловій сфері, і ін.
А. Тюрго не вважав себе ні учнем, ні послідовником Ф. Кенэ, заперечуючи яку-небудь свою причетність до "секти", як він виразився, фізіократів. Проте творча спадщина і практичні справи свідчать про його прихильність основам фізіократичного вчення і принципам економічного лібералізму. Головний його твір "Роздум про створення і розподіл багатств" (1776) містить ряд нових для того часу положень. Так, в його роботі міститься положення про те, що чистий продукт проводиться не тільки в сільському господарстві, але і в промисловості; класова структура суспільства по Тюрго складніша, ніж по Кене, за рахунок того, що усередині кожного класу існує диференціація.
Наприклад, подібно фізіократам, А. Тюрго затверджував: "Землероб є першою рушійною силою в ході всіх робіт; це він проводить на своїй землі заробіток всіх ремісників... Праця землероба - єдина праця, що проводить більш того, що складає оплату праці. Тому він - єдине джерело всякого багатства" До того ж, за Тюрго саме земля завжди є першим і єдиним джерелом всякого багатства, це вона, піддаючись обробці, робить увесь дохід. Взагалі, Тюрго уділяв велику увагу землі як джерелу багатства, питанням земельного розподілу, а також питанням отримання доходу від землі. Перший етап розподілу суспільства на класи він бачить якраз у вмінні та можливості людини користуватися землею: "Якби земля була розподілена між усіма жителями країни так, що кожен мав її лише в кількості, потрібній для свого харчування, і нічого більшого, то, очевидно, усі, будучи рівними, не побажали б працювати один для одного. Ніхто також не мав би коштів для оплати праці іншого, бо кожен, маючи лише стільки землі, скільки вимагається для виробництва засобів свого існування, споживав усе зібране, і у нього не залишалося б нічого для обміну на працю інших.". В різниці між грунтами Тюрго бачить першопричину розподілу праці у суспільстві. Адже не кожна земля придатна для вирощування і хліба, і льону для одежі тощо. До того ж, є землі більш пригідні для одної культури, менші для іншої. Також вміння людини обмежене, і було б нераціонально намагатись забезпечити себе всіма необхідними продуктами з великими затратами часу та місця. Це спонукало землеробів до обміну продуктами. Та ж причина, яка викликала обмін продукту між обробниками різних за своїм характером грунтів, породила також і обмін продукту на працю між землеробами і іншою частиною суспільства, яка вважала за краще займатися переробкою і обробкою продуктів землі замість їх виробництва.
Такий порядок вигідний усім, бо кожен, зосереджуючись на одному виді праці, значно більше б здобував. Землероб став би витягати із землі більшу кількість продуктів і задовольняти усі інші свої потреби за допомогою обміну свого надлишку з більшою легкістю, ніж роблячи усі необхідні йому продукти власною працею. Швець, роблячи черевики для землероба, купує собі частину жнив. Кожен працівник працює для задоволення потреб усіх інших працівників, а ті, зі свого боку, працюють для нього.
Але чому одні землевласники більш багаті та щасливі, а інші - менш? Тюрго розкриває п’ять основних причин нерівності:
По-перше, чим людина сильніша, працелюбніша і більше піклується про майбутнє, тим більше землі в її розпорядженні порівняно з людиною протилежного характеру. Той, що має більшу сім'ю, більше потреб і більше рук міже ще більше розширити свої володіння;
По-друге, усі грунти не однаково родючі; дві людини, що мають рівні по площі землі, однаково працюючи, зможуть отримати дуже різну кількість продукту;
Власність, переходячи від батьків до дітей, роздрібнюється на великі або менші частки залежно від того, багато - чи малочисельні сім'ї; земельний спадок із зміною поколінь ще більше роздрібнюється, то знову з'єднується завдяки вимиранню окремих ліній. Це третє джерело Як вже було сказано, перші власники зайняли спочатку таку кількість землі, яку могли обробляти силами своєї сім'ї;
Протилежність розумності, дієвості і особливо ощадливості одних і безпечності, неробству і марнотратству інших є четвертою причиною нерівності і наймогутнішою з усіх причин.
Недбалий і непередбачливий власник, що погано оброблює землю, в роки достатку безрозсудно споживаючий увесь свій надлишок, вимушений при щонайменшій пригоді просити допомоги у свого розсудливішого сусіда і жити у борг. Якщо завдяки новим невдачам або внаслідок тривалої його недбалості у веденні справ він виявиться не в змозі віддати зайнятого, якщо йому доведеться робити нові борги, то він, врешті-решт, не матиме інших засобів, крім того, як віддати частину або навіть увесь свій земельний фонд позикодавцеві як рівноцінне відшкодування узятого або ж віддати землю іншому в обмін на інші цінності, щоб розплатитися ними зі своїм позикодавцем.
Землероб, отримуючи лише одну винагороду за працю, зберігає, проте, свої природні і фізичні переваги, які роблять його першою рушійною силою в громадському механізмі, завдяки чому тільки від його праці залежить і існування його самого, і багатство власника, і заробітна плата за усі інші роботи.
Ремісник, навпаки, отримує свою заробітну плату то від власника, то від землероба і дає їм, обмінюючи свою працю, лише еквівалент своєї заробітної плати і нічого більше.
Таким чином, хоча землероб і ремісник заробляють, той і інший мають лише відшкодування своєї праці, проте землероб створює понад це відшкодування дохід земельного власника, а ремісник не створює ніякого доходу ні для себе, ні для інших. Отже, можна виділити в суспільстві три класи: продуктивний (люди, зайняті в сільськогосподарському виробництві) та безплідний. Ці класи обидва зайняті працею. Тобто перший працює з тими ресурсами, які йому надає земля, а частина продукту його праці є сировиною для другого. Результатом праці ремісників є товар придатний до споживання людьми. Третім класом є власники землі.
Клас ремісників, зайнятий виробництвом товару, необхідного для задоволення різноманітних потреб суспільства, розділився згодом на два розряди. Перший: підприємці-мануфактуристи, господарі-фабриканти, що володіють великими капіталами і що мають можливість вкладати засоби в створення виробництва і робочих місць. Даний розряд отримує прибуток за рахунок авансів, вкладень у виробництво. Другою: прості ремісники і робочі, які працюють на перший розряд, своєю працею приносячи їм прибуток і отримуючи за нього заробітну плату. Ця більшість - наймані робочі. "Увесь клас, зайнятий виготовленням нескінченно різноманітних творів промисловості для задоволення різних потреб суспільства, розпадається, так би мовити, на два розряди: на підприємців-мануфактуристів чи хазяїв-фабрикантів; усі вони є володарями великих капіталів, яких вони вживають для отримання прибутку, даючи роботу за рахунок своїх авансів. Другий розряд складається з простих ремісників, які не мають нічого окрім своїх рук, які авансують підприємцям тільки свою щоденну працю і прибуток яких зводиться до отримання заробітної плати." Власники крупних капіталів так само вкладають засоби в оренду землі, щоб, наймаючи простих землеробів, отримати прибуток яку зазвичай отримує власник цієї землі. Власник землі в цьому випадку отримує тільки плату за оренду, але знімає з себе ризик опинитися в збитку при яких-небудь непередбачених обставинах.
Клас землеробів так само, як і клас ремісників розпадається на капіталістів, що вкладають гроші у виробництво або землю (що дають аванси) і простих найманих робочих, прибутком для яких є їх заробітна плата.
Існує п'ять різних способів, за допомогою яких власники, звільняючи себе від праці по обробці, можуть витягати руками інших дохід із земель. Перший - обробка за допомогою працівників, одержуючих певну плату; другий - застосування рабів; третій - здача землі з умовою платежу ренти; четвертий - коли за обробку землероб отримує певну частину, звичайно половину плодів землі, причому попередні витрати лежать на власнику; п'ятий - здача земель орендарям, які зобов'язуються робити усі витрати і платити власникові впродовж обумовленого ряду років завжди рівний дохід.
З усіх цих п'яти способів перший занадто дорогий і рідко застосовується; другий може мати місце тільки в країнах ще неосвічених і варварських; третій є не стільки способом отримання доходу від власності, скільки передачею своєї власності на умові боргового зобов'язання за землю, так що колишній власник являється, по суті кажучи, тільки кредитором нового.
В творі "Похвальне слово Венсану де Гурне" Тюрго розкриває негативне значення протекціоністської політики в економіці і виразив переконання в тому, що "загальна свобода покупки і продажу є єдиним засобом забезпечити, з одного боку, продавцеві - ціну, здатну заохотити виробництво, з іншої - покупцеві - якнайкращий товар по найменшій ціні".
Ще в 1749 р. будучи в 22-річному віці, опублікувавши "Лист абатові де Сисе про паперові гроші", А. Тюрго передбачив ідеї кількісної теорії грошей, "класично" викладені через майже 30 років самим А. Смітом. Крім того, він з розумінням суті проблеми аргументував і положення про незручність паперових грошей, коли їх кількість не відповідає кількості вироблюваних товарів і послуг.
Гроші з дорогоцінних металів розглядаються А. Тюрго по суті як один з товарів в товарному світі, підкреслюючи, що "особливе золото і срібло більш, ніж всякий інший матеріал, придатні служити монетою", бо вони "по самій природі речей зробилися монетою і притому загальною монетою незалежно від всякої угоди і всякого закона". На його переконання, гроші, тобто "золото і срібло, змінюються в ціні не тільки в порівнянні з усіма іншими товарами, але і по відношенню один до одного, дивлячись по більшому або меншому їх надлишку". як вони можуть підлягати будь-якому уявному дробленню, то в торговому обігу немає жодного предмета, цінність якого, мала або велика, не могла б бути точно сплачена певною кількістю металу. Окрім цієї переваги - здібності до будь-якого роздроблення, вони мають ще і інше - незмінністю, а ті з них, які рідкісні, наприклад золото і срібло, мають дуже велику цінність при дуже незначній вазі і об'ємі.
З усіх товарів ці два метали можуть найлегше перевірятися по їх якості, підрозділятися на певні кількості, зберігатися вічно без зміни, перевозитися з найменшими витратами в будь-яке місце. Всяка людина, що має надлишок будь-якого товару і що не має зараз потреби в іншому товарі, постарається обміняти його на срібло, яке дає більшу, ніж всяка інша річ, упевненість отримати бажаний товар, як тільки в нім з'явиться
Чим більше гроші входили в загальне вживання, тим більше міг кожен, віддаючись тільки землеробству або обраному ним промислу, звільнити себе від усіх турбот про задоволення інших своїх потреб і думати лише про те, щоб придбати якомога більше грошей від продажу своїх продуктів або своєю працею в повній упевненості, що на ці гроші можна отримати усе інше: таким чином, вживання грошей надзвичайно прискорило громадський прогрес.
Нарешті, критикуючи меркантилістів, до "багатства нації" А. Тюрго відносить перш за все землі і отримуваний з них "чистий дохід", оскільки, на його думку, "хоча гроші складають безпосередній предмет заощаджень і є, так би мовити, головним матеріалом капіталів при освіті їх, але гроші, як такі, складають майже непомітну частину сукупної суми капіталів", а"...розкіш безперервно веде до їх знищення".
А. Тюрго, як і Ф. Кене, дотримувався витратної концепції походження вартості, зводячи її суть до витрат живої і упредметненої (минулої) праці. В той же час, обгрунтовувавши механізм формування цін на ринку, А. Тюрго виділяє ціни поточні і основні. Перші, як він вважає, встановлюються співвідношенням попиту і пропозиції, другі "в застосуванні до товару є те, чого дана річ коштує працівникові... це той мінімум, нижче за яке вона (ціна) не може опуститься". При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість є "одним з елементів оцінки" при придбанні товарів.
У визначенні суті і величини заробітної плати робочих А. Тюрго не розходиться ні з У. Петті, ні з Ф. Кене, як і вони, вважаючи її результатом "від продажу своєї праці іншим" і вважаючи, що вона "обмежена необхідним мінімумом для його існування... тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя". Але на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі висунутого ним поняття про "загальну економічну рівновагу". Останнє, за його словами, встановлюється "між цінністю всіх творів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, числом зайнятих (їх виробництвом) людей і ціною їх заробітної плати".;
Серйозним внеском Ж. Тюрго у розвиток економічної науки було формулювання "закону зменшення земельного продукту", згідно якому збільшення додатку праці до землі призводить до того, що кожна подальша витрата праці виявляється менш продуктивною тобто діє закон убуваючої родючості грунтів, який в сучасній економічній теорії трактується у вигляді закону убуваючої продуктивності.
Серйозну увагу приділив А. Тюрго дослідженню природи походження і такого доходу, як позичковий (грошовий) відсоток, засуджуючи при цьому забобони моралістів, що розглядають "віддачу в зростання як злочин" і що вдаються до слів з Євангелія: "У позику давайте, не чекаючи нічого". Він стверджує, що протягом часу позики кредитор втрачає дохід, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а позичальник може використовувати гроші для вигідних придбань, які можуть принести йому великий прибуток. Тому, укладає А. Тюрго, кредитор"...не наносить ніякого збитку позичальникові, бо цей останній погоджується на його умови і не має ніяких прав на зайняту суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є, поза сумнівом, однією з найбільш частих спонук, що схиляють позичальників брати в позику під відсотки; це одне з джерел, яке дає можливість виплачувати цей процент. Отже, можна віддавати свої гроші в користування на такій же законній підставі, як і продавати їх; власник грошей може робити і те, і інше не лише тому, що гроші складають еквівалент доходу і засіб придбання доходу, не лише тому, що впродовж часу позики позикодавець втрачає дохід, який він міг би отримати, не лише тому, що він ризикує своїм капіталом, не лише тому, що позичальник може використовувати їх для вигідних придбань або для підприємств, які принесуть йому більше прибутку: власник грошей може законно отримати відсоток загальних підставах. Якщо навіть усе це і не мало б місця, він мав би не менше право вимагати відсоток на позику по тій єдиній основі, що гроші його належать йому. Оскільки вони належать йому, він вільний зберігати їх, ніщо не зобов'язує його віддавати їх в позику. Якщо ж він дає у позику, він може віддавати в позику на умовах, які визнає бажаним.". Що стосується поточного відсотка, то він, на думку А. Тюрго, служить на ринку термометром, по якому можна судити про надлишок або недолік капіталів, уточнюючи, зокрема, що низький грошовий відсоток - це і наслідок і показник надлишку капіталів.
Також Тюрго визначає, як встановлюється відсоток на позичковий капітал: "Ціна грошей, що позичаються, так само як і ціна усіх інших товарів, регулюється рівнянням попиту і пропозиції. Тому коли багато позичальників, що потребують грошей, грошовий відсоток підвищується, коли багато власників грошей, що пропонують у позику, відсоток знижується. І тому було б помилкою думати, що грошовий відсоток в торговому обігу повинен встановлюватися законами государів: це поточна ціна, що встановлюється як і ціна усіх інших товарів. Ця ціна трохи різниться залежно від більшої або меншої упевненості позикодавця в тому, що він не втратить свій капітал; при рівній упевненості відсоток повинен підвищуватися або знижуватися залежно від надлишку і потреби в капіталах, і закон не повинен встановлювати грошового відсотка, так само як не повинен визначати ціни на усі інші товари, що знаходяться в обігу."
Тюрго визначає п'ять способів вживання, або прибуткового приміщення, капіталу:
Перший - придбання земельного фонду, що приносить деякий дохід.
Другий - приміщення своїх грошей в підприємства по обробці землі; орендуючи землі, твори яких повинні окрім відшкодування ціни оренди принести відсоток на аванси і сплатити ціну праці тих, хто присвячує обробці землі свої багатства і свої старання.
Третій - приміщення свого капіталу в промислові підприємства або фабрики.
Четвертий - приміщення капіталу в торгові підприємства.
І п'ятий - віддача капіталу у позику тим, хто його потребує, під щорічні відсотки.
Також зауважується, що гроші, вкладені в користування землею, мають приносити менший дохід, так як власник знаходиться в найсприятливішому положенні, бо власність на землю і маєток в цілому найбільш забезпечена від усіляких випадковостей.
Дохід на капітал має бути більшим, від земельного, бо існує ризик банкрутства боржника, і дохід має покривати можливість втрати позикодавцем своїх грошей.
Через те що торгівля та підприємництво потребують неабияких знань, вмінь, та мають вищу ступінь ризику, їх дохід має бути вищим за інші. В іншому випадку підприємці вкладали б свій капітал в менш ризикове та працемістке земельне володіння.
Цікавим є аналіз поняття "цінності", яке Тюрго пов'язував з придатністю блага до наших потреб. Він виділяв суб'єктивну цінність і об'єктивну. Під суб'єктивною цінністю він розумів оцінку речі її власником. Об'єктивна ж цінність встановлюється на ринку залежно від попиту і пропозиції, ряду інших причин. Проте цінність кожною з обмінюваних речей не має іншого вимірника, окрім потреб, бажань і засобів договірних. Суб'єктивні оцінки під впливом конкуренції "перетворювалися" на ціни на ринку, які приймали і покупці, і продавці. По цьому шляху надалі підуть засновники теорії граничної корисності. Нарешті, відзначимо, що Тюрго висунув поняття про "загальну економічну рівновагу", яка встановлюється "між цінністю всіх творів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, числом зайнятих (їх виробництвом) людей і ціною їх заробітної плати".
Тюрго розглядає причини багатства нації та спосіб його обліку. Тюрго пише: "Дух економії в нації безперервно збільшує суму капіталів; розкіш безперервно веде до їх знищення. Дух економії в нації прагне безперервно збільшити суму її капіталів, помножити число позикодавців і зменшити число позичальників. Звичка до розкоші діє абсолютно у зворотному напрямі, і з того, що вже було сказане відносно вживання капіталів в усіх підприємствах по обробці землі, в промисловості і в торгівлі, можна судити, чи збагачує розкіш націю або обідняє її."
Щоб обчислити багатство нації в цілому, Тюрго пропонує спочатку обчислити суму багатства нації в земельних фондах, і додати вартість рухомих багатств та інвестицій ("усі вкладення в підприємства всякого роду"). Земельні фонди рівноцінні капіталу, рівному річному доходу з них, помноженому на кратність ціни земель. Тобто якщо скласти річний дохід з усіх земель, тобто чистий дохід, що доставляється землею її власникам і користувачам і помножити їх на кратність ціни, по якій продаються землі, тоді вийшла б сума багатств нації в земельних фондах.
Зауважується, що "…було б дуже грубою помилкою змішувати величезну масу цих рухомих багатств з масою грошей, існуючих в державі; гроші складають порівняно дуже малу величину. Щоб переконатися в цьому, досить уявити собі величезну масу худоби, знарядь, насіння, що становить аванси в землеробстві; матеріали, інструменти, всякого роду начиння, які складають фонд мануфактуристів, магазини усіх купців і великих торговців. Тоді стане ясно, що в усій масі багатств нації, нерухомих і рухомих, гроші, як такі, складають дуже малу частину"
Великим промахом фізіократів було повне нерозуміння цінності, чому вони зобов'язані своїй грубоматеріалістичній і аграрній концепції виробництва. Вони рідко говорять про неї, і те, що вони говорять, погано і неясно. Саме звідси витікають всі їх помилки щодо непродуктивності торгівлі і промисловості.
Сам Тюрго, що був лише наполовину фізіократом, висловив на рахунок цінності більш наукові погляди. Він визначив цінність як "вираз ступеня оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань". Це визначення добре виражає суб'єктивну сторону цінності і містить в собі два поняття: "ступінь оцінки" і "бажання", які ще точніше визначають її. Але Тюрго відрізняється від школи фізіократів не тільки своїми поглядами на цінність; є між ними багато інших точок розбіжності, і притому таких, що було б правильнішим і справедливішим присвятити цьому особливий розділ. Взагалі його погляди сучасніші, ближчі до поглядів Адама Сміта. Деякі основні положення учення Тюрго, які відокремлюють його від фізіократів:
1. Основна протилежність між продуктивністю землеробства і безплідністю промисловості, якщо не зовсім залишена, то вельми умалена в своєму значенні.
2. Земельна власність видалена з інститутів божественного походження. Вона відмовляється навіть посилатися на так звані земельні витрати: вона покоїться лише на факті, на заволодінні і на суспільній корисності.
3. Навпаки, рухома власність, тобто продукт праці, займає обширне місце; вельми ретельно аналізується роль капіталу і вичерпно доводиться законність відсотка.
Висновки
Класична школа політичної економії виникла в Англії в кінці 17 сторіччя, а Франції - на початку 18 сторіччя. В цей період починають формуватися ринкові відносини в провідних країнах світу, і ідеї меркантилістів - попередників класичної політичної економії - перестали відповідати актуальній ситуації та відповідати на головні питання, що ставив перед ними розвиток економіки. Такими питаннями були розробка нових економічних ідей та концепцій, обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, аналіз нових форм господарювання та звільнення економіки від жорсткого регулювання. Меркантилісти не змогли впоратися з цим завданням, і їм на зміну приходять класики.
На початкових етапах над класичною політичною економією працювали такі вчені як У. Петті та П. Буагільбер, а також школа фізіократів у Франції. В. Петті заклав підвалини класичної політичної економії, а саме став засновником трудової теорії вартості, визначив джерело формування вартості товару - працю, а також джерела формування ціни землі.
В Франції працював П. Буагільбер, що вдався в своїх працях до критики меркантилізму. Він вважав недоцільним втручання держави в економіку, був прихильником вільної торгівлі. Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, водночас визначаючи єдину функцію грошей - бути засобом обігу. Згодом ідеї П. Буагільбера були розвинуті фізіократами.
Фізіократи - французькі економісти другої половини 18 сторіччя, що діяли в рамках класичної політичної економії та прийшли на зміну меркантилізму. Вони акцентували свої погляди на питаннях аграрного характеру. Джерело багатства і процвітання нації вони бачили у розвитку сільського господарства. Засновником цієї школи вважається Ф. Кене, який вважав, що нове багатство створюється тільки в землеробстві.
Погляди Ф. Кене були розвинуті А. Тюрго, який виклав свої погляди у праці "Роздуми про створення і розподіл багатств". Вона складається зі 100 тез, в яких А. Тюрго розглядає такі категорії як вартість, цінність. Корисність речі, прибуток. А. Тюрго виділив 5 причин становлення класової системи суспільства, визначив причини введення саме золота та срібла за засіб обігу. Заробітна плата за Тюрго - це результат продажу своєї праці іншим.
Значну увагу приділено дослідженню природи доходу від позичкового відсотка. На думку Тюрго позичковий відсоток - це не грабіж, бо дебітор бере гроші в кредит з наміром отримати прибуток від користування капіталами, і відсоток - це відшкодування кредитору за ризик і втрачену можливість самостійно розпоряджатися капіталами. Також визначається п’ять прибуткових способів розміщення капіталу.
Зрештою, найбільшу увагу Тюрго приділяв аграрним питанням. Зокрема, саме в шляхах розподілу земельної власності він бачить причини нерівномірного збагачення народу, праця в аграрній сфері - є єдиною продуктивною працею, бо саме земля створює надлишок продукту. Промисловість є "безплідною". Причиною зростання багатства нації французький економіст бачив у економії, розкіш за його словами знищує багатство.
Хоча Тюрго вважається фізіократом, є ряд положень за якими він не відповідає цій школі. Він досліджував окрім землі ще й рухому власність, було зменшено "безплідність промисловості" порівняно з землеробством.
Отже, в роботі було розкрито основні питання та завдання, що були визначені до її написання, і досягнуто мети роботи.
Список використаної літератури
1. Історія економічних учень: Підручник / За ред. Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко. - К.: КНЕУ, 1999. - 564 с.
2. Дроздов В.В. Ф. Кенэ. М., 1988.
3. Історія економіки та економічної думки: навч. пос. Ж за ред. . проф.. С.В. Степаненка. - К.: КНЕУ, 2010
4. Избранные экономические произведения, Тюрго А.Р. - М., 1961
5. Маркс К., Енгельс Ф. Твори.
6. История эконом. учений: Учеб. пособие: под общ. ред. Т.А. Шмарловской. - МН.: ООО "Новое знание", 2000. - 340с.
7. Історія економічних учень: навч. пос. - Юхименко П. И.
8. История экономческих учений: В.А. Жамин, Е.Г. Василевский; М., 1989
