ЗМІСТ
Вступ

Монетарна концепція

Висновок

Література






Вступ
У XVIII ст. шотландський філософ Девід Юм (1711 — 1776), дослідивши зв'язки між масою грошей, торговими балансами та рівнем цін, здійснив "прорив" в економічній теорії, відомий нині як монетарний (фінансовий, грошовий) підхід до платіжного балансу. Вивчення грошей у XVIII—XIX ст. зумовило створення кількісної теорії грошей, на якій ґрунтується сучасний аналіз грошової системи. Саме ця теорія спричинила появу монетарних уявлень.

Однак власне монетарна концепція започаткована працею американського професора М. Фрідмана "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей" (1956), у якій сформульовано основні положення "новітньої кількісної теорії грошей". Учений визначав її як теорію попиту на гроші, а не теорію випуску, номінальних доходів чи цін.

Тема реферату – "Монетарна концепція".






Монетарна концепція
Фрідман (Friedman) Мілтон (нар. 1912) — американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1976). Народився в м. Брукліні (штат Нью-Йорк, США). Навчався в Університеті Ратгерса. Паралельно відвідував університетський курс з економіки. Істотний вплив на нього мали його викладачі — С.-С. Кузнець і Дж.-Дж. Стіглер. Вступивши до Чиказького університету, він зблизився із Г.-А. Саймоном, Ф. Найтом, Дж. Вінером, прихильниками неокласичних поглядів про вирішальну роль ринкових відносин у економіці Заходу. В 1933 р. здобув ступінь магістра. Через фінансові труднощі М. Фрідман залишив Чиказький університет і перейшов до Колумбійського, де йому надали стипендію. Одним з його наставників був В. Мітчелл. У 1946 р. М. Фрідман захистив докторську дисертацію з економіки. У 1937 р. він взяв участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень США під керівництвом С.-С. Кузнеця. Свої міркування щодо цього виклав у праці "Доходи від незалежної професійної практики" (1945). У період Другої світової війни М. Фрідман працював у Міністерстві фінансів СІНА і у відділі військових досліджень Колумбійського університету. Після війни працював в університеті штату Міннесота. А із 1948 р. — у Чиказькому університеті, де досліджував проблеми грошей і ціноутворення, а також методологічні проблеми суспільних наук. У 1950 p. М. Фрідмана було затверджено консультантом Комітету з реалізації "плану Маршалла", розробленого для відновлення економіки повоєнної Західної Європи. У цей час він працював у Парижі, був активним прихильником ідеї плаваючих валютних курсів. Це дало змогу йому передбачити, що фіксовані валютні курси, впроваджені Вреттон-Вудською угодою 1944 p., зазнають краху (що й сталося на початку 70-х років).

У 1968 р. він став доктором права. Працював у Національному бюро економічних досліджень СІНА, співробітничав у різних наукових організаціях, комісіях, радах. Був обраний президентом Американської економічної асоціації, неодноразово брав участь у розробці економічної програми Республіканської партії США, виступаючи в ролі її економічного консультанта. У 1971—1974 pp. — впливовий радник президента Р. Ніксона з економічних питань.

З 1977 р. наукова діяльність М. Фрідмана пов'язана з Гуверівським інститутом Стенфордського університету. Він — член редколегій багатьох спеціальних видань з економіки, автор понад 350 економічних праць. Серед них: "Нариси з позитивної теорії" (1953), "Капіталізм, свобода і демократія" (1962), "Теорія ціни" (1968), "Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи" (1970), "Нариси з позитивної економіки" (1975), "Монетарна історія США. 1867—1960" (у співавторстві з А. Шварц), "Вільні вибирати. Особиста точка зору" (1980) та "Тиранія статус-кво" (у співавторстві з Р. Фрідман).

М. Фрідман — член Національної академії наук СІНА, почесний професор Чиказького університету; удостоєний почесних вчених ступенів багатьох американських та іноземних університетів. Американською економічною асоціацією нагороджений медаллю імені Дж.-Б. Кларка (1951).

У другій половині XX ст. при Чиказькому університеті утворилася школа економістів-ринковиків, які відстоювали неокласичні погляди, хоча незаперечними на той час вважалися ідеї кейнсіанського напряму. Але вже наприкінці 60-х — на початку 70-х років під впливом кризових процесів у світовому господарстві кейнсіанці почали уступати свої позиції. Світова економічна криза середини 70-х років супроводжувалася некерованою, "галопуючою" інфляцією. Необхідна була програма виходу із цієї ситуації. Так, М. Фрідман, спираючись на свою теорію грошей, запропонував жорстку програму подолання інфляції. Його концепція увійшла в історію економічної науки під назвою "монетаризм".

Монетаризм (англ. monetary — грошовий) — економічна школа, яка акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальній функції цін, доходів і зайнятості.

У своєму розвитку монетарна концепція М. Фрідмана пройшла кілька етапів.

І етап (50-ті роки). На цьому етапі було розроблено теорію перманентного (постійного, безперервного) доходу. Учений виходить з того, що вимірюваний дохід і вимірюване споживання складаються з перманентного і тимчасового (випадкового) компонентів. Перманентний дохід — дохід, який споживач сподівається отримати впродовж життя. Його величина залежить від горизонту споживання (мінімального часового інтервалу), впродовж якого дохід залишається на незмінному рівні; величини нагромадженого капіталу; місця проживання, віку, професії, освіти, раси та національності.

Тимчасовий, або випадковий дохід, на його думку, відображає вплив усіх факторів, які людина відносить до випадкових, хоча вони можуть бути передбаченими результатами дії таких сил, як циклічні зміни в діловій активності. Джерела тимчасового доходу найрізноманітніші: від неочікуваної спадщини до виграшу в карти. При цьому М. Фрідман наголошує на непередбачуваності, несподіваності при отриманні тимчасового доходу: тільки у такому разі цей тип доходу не зможе серйозно вплинути на довгострокову споживчу поведінку. Важливим у теорії перманентного доходу є твердження, що тимчасовий компонент доходу не впливає на споживання. Вчений вважає, що увесь отриманий тимчасовий дохід йде на заощадження, а рівень довгострокового споживання визначається перманентним доходом. Оскільки споживання ґрунтується на очікуваному на тривалу перспективу рівні доходу, то на нього впливають і такі фактори, як рівень довгострокової відсоткової ставки, величина нагромадженого капіталу, смаки споживача. Величина перманентного споживання виражається формулою:


C_p
=
k
(
i
,
w
, и)
Y_p
, (а)




де      С_р — перманентне споживання;

і — рівень довгострокової відсоткової ставки;

w
— величина нагромадженого капіталу;

и — смаки і переваги споживача;

Y_p
— рівень перманентного доходу;

k
— коефіцієнт кореляції.

Використовуючи інструментарій кривих байдужості та бюджетної лінії для аналізу споживання, М. Фрідман дійшов висновку, що існує три моделі споживання: переоцінка значення свого майбутнього споживання, занижена його оцінка і нейтральність стосовно свого майбутнього споживання. Кожній моделі споживання відповідає певне поєднання кривих байдужості і бюджетної лінії. Так, якщо споживач надто високо оцінює майбутнє споживання, то його поточне споживання буде меншим (тобто він готовий відмовитися від якоїсь частини в поточному споживанні, щоб додати її до майбутнього).

М. Фрідман дійшов певних висновків про особливості споживчої поведінки:

— піввікова постійність зв'язку між перманентним споживанням і перманентним доходом свідчить про постійність значень факторів, що впливають на коефіцієнт кореляції;

— заощадження є не зростаючою функцією від доходу, а постійною.

Отже, М. Фрідман трактує можливе зростання питомої ваги заощаджень як явище, що залежить не від зростання доходу, а від невизначеності в оцінках майбутніх доходів, тобто від невизначеності в отриманні тимчасового доходу. Звідси й висновок про стійкість капіталістичного господарства, яке, на його думку, має великі потенційні можливості до ефективного саморегулювання.

Теорія перманентного доходу стала фундаментом для розроблення положень монетарної політики та аналізу циклу.

II етап (кінець 50-х — 60-ті роки). Це етап створення монетарної теорії господарського циклу. На основі аналізу емпіричних даних М. Фрідман робить висновок про "циклічний феномен", який полягає в тому, що зміни обсягу грошової маси випереджають аналогічні зміни господарської кон'юнктури в середньому на 12—18 місяців. Це свідчить про те, що максимальні значення темпу зростання грошової маси в часі передують основному циклічному піднесенню, а мінімальні — циклічному спаду. Виходячи з цього, М. Фрідман і А. Шварц у праці "Гроші і ділові цикли" (1958) акцентують увагу на провідній функції грошей у межах циклу.

М. Фрідман вважає, що з допомогою грамотної грошової політики можна запобігти затяжній депресії чи надмірному "розігріву" в економіці. Оскільки господарський цикл існує об'єктивно, то "грошові авторитети" в особі Федеральної резервної системи США при здійсненні грошової політики повинні передбачати його розвиток. Щоб гроші не перешкоджали циклічному розвитку економіки, їх не можна підлаштовувати під цикл, як це відбувається з часовим лагом (запізненням) і не приносить бажаних результатів, а частіше дає зворотний ефект. Тому вчений пропонує відмовитися від політики "підлаштовування під цикл". Якщо це не допоможе боротися з циклом, то принаймні грошова політика не буде причиною затяжної депресії.

Глибоко досліджено М. Фрідманом механізм виникнення інфляції та проблеми зв'язку її з безробіттям. Причиною інфляції він вважає вищі темпи зростання номінальної грошової маси порівняно із темпами зростання реального ВНП. Зміна обсягу грошової маси здатна вплинути на динаміку реальних показників (темпи зростання виробництва, рівень зайнятості тощо), але тільки короткотерміново. Цей ефект триває приблизно 6—8 місяців, після чого значення зазначених показників повертається до свого вихідного рівноважного рівня. У механізмі інфляції вчений відводить важливу роль очікуванням господарських суб'єктів, які формуються з урахуванням минулого інфляційного досвіду.

У довготерміновому періоді, на думку Фрідмана, прямої залежності між рівнем безробіття та рівнем інфляції не існує. Причина криється в тому, що з часом господарські суб'єкти оцінюють свої доходи не в номінальних, а в реальних одиницях. їх цікавить купівельна спроможність зарплати, а не кількість отриманих грошових знаків. Якщо інфляцію правильно передбачити, то її дестабілізуюча дія практично зводиться до нуля.

Для доведення цього положення вчений впроваджує поняття "природний рівень безробіття". Цей рівень безробіття відповідає реальному стану ринків товарів і праці, включаючи їх недосконалість, витрати на збір інформації про вакансії, витрати мобільності. І знизити його можна, усунувши перешкоди на ринку праці, а підвищити — введенням додаткових "непорозумінь" (бар'єрів чи перешкод).

III етап (70-ті роки). Це етап формування теорії номінального доходу і пояснення впливу грошей на основні економічні параметри ("передавальний механізм"). М. Фрідман досліджує природу швидкості обігу грошової маси і механізм впливу грошової маси на рівень цін та номінального доходу. Методологічною базою є теорія перманентного доходу і висновки, зроблені на її основі. Вчений вважає попит на гроші (як і попит на інші блага) залежним від величини сукупного капіталу, дохідності кожного виду вкладення капіталу, смаків і переваг споживачів. М. Фрідман розглядає гроші як капітальний актив, на підміну від І. Фішера, який вважав гроші засобом обігу і платежу. Капітал же може набувати різних форм, наприклад вкладення в акції, облігації, людський капітал тощо. Вчений виходить з того, що кожний споживач, який має певну кількість готівки, формує "портфель активів", тобто інвестує свої засоби в різні види активів. На відміну від Дж.-М. Кейнса, за яким портфель складається лише з двох активів — готівки та облігацій, М. Фрідман включає до нього також акції, фізичний і людський капітали. Отже, попит на реальні грошові залишки залежить від Реальної дохідності кожного з цих активів, тобто:




М/Р =
f
(
r
_b
,
r_e
(1/
P
) х (dP
/
dt
),
w
,
Y
/
P
, и), (б)
де      М — обсяг грошової маси;

Р — рівень цін;

r
_b
— дохід від облігацій;

r
_е
— дохід від акцій;

(1/Р) х (dP
/
dt
) — рівень інфляції;

w
— інвестиції в людський капітал;

Y
/
P
— дохід від грошей (де Y
— рівень доходу);

и — смаки і переваги споживачів.

Учений стверджує, що функціональний зв'язок між попитом на гроші і змінними, які його визначають, є "вищою мірою стабільним". Рівень номінального (грошового) доходу У можна визначити за формулою:


Y
=
V
(
r_b
,
r
_е
(1/Р) х (dP
/
dt
),
w
,
Y

/
P
, и)хМ, (в)
де      V — швидкість обігу;

М — обсяг грошової маси;

Р — рівень цін;

r
_b
— дохід від облігацій;

r
_е
— дохід від акцій;

(1/Р) х (dP
/
dt
) — рівень інфляції;

w
— інвестиції в людський капітал;

Y
/
P
— дохід від грошей;

Y
— рівень доходу;

и — смаки і переваги споживачів.

Оскільки вчений виходить з гіпотези перманентного доходу і постійності або малої змінності факторів, що визначають попит на гроші, то при відношенні номінального доходу Y
до обсягу грошової маси М, яке є постійним, швидкість обігу грошей V також буде постійною.

Досліджуючи вплив зміни обсягу грошової маси на рівень цін і доходу, М. Фрідман запропонував свій варіант теорії номінального доходу, виражений формулами:


М^Д = Pf(y,w;R_m*,R_b*,R_e*,u);
(1)

М
=
h (R, Y...);
(2)

М^Д =
M
^S
; (3)

r=k₀ + y*. (4)
Перша формула (1) — це функція попиту на гроші М, тобто добуток рівня цін Р на значення сукупної очікуваної дохідності від набору різних активів. Друга формула (2) — це пропозиція грошей М, яка є функцією від сукупності відсоткових ставок R
, рівня сукупного номінального доходу Y
(ВНП у поточних цінах). Три крапки означають рівень економічної невизначеності, зміни політичного характеру, тобто те, що формалізувати складно. Формула (3) — умова рівноваги на грошовому ринку (рівність попиту і пропозиції грошей). Формула (4) — рівняння норми відсотка. Отже,
r
— ринкова відсоткова ставка; k
₀
— різниця між очікуваною реальною відсотковою ставкою і очікуваним (перманентним) темпом зростання реального доходу; у* — "постійний" або очікуваний темп зростання номінального доходу.

Хоча М. Фрідман вводить у свою модель формули норми відсотка, її зміни він вважає побічними і тимчасовими, оскільки відсоткова ставка швидко повертається на свій первісний рівноважний рівень. Він переконаний, що зміна норми відсотка не впливає на динаміку грошової маси, а тому саме грошова політика в довгостроковому періоді має безумовний пріоритет порівняно з іншими формами державного регулювання.

Отже, в основі нового вчення — саморегулююча система. Приватне підприємництво, на думку М. Фрідмана, здатне вивести з кризового стану економіку, забезпечити її піднесення і відповідну зайнятість населення. Крім цього, грошам відводиться роль головної і вирішальної пружини всієї ринкової економіки. Учений пропонує підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3—5% на рік, незалежно від стану кон'юнктури. В іншому разі, на його думку, порушується механізм приватного підприємництва, наступає криза, розгортаються інфляційні процеси. Тому він зводить вплив держави на економіку лише до підтримання постійних темпів зростання грошової маси.

М. Фрідман є послідовним прихильником максимальної економічної свободи. Між свободою підприємництва і свободою суспільства, на його думку, існує внутрішній зв'язок. Вчений переконаний, що тільки за умов вільного підприємництва можна досягти політичної свободи, економічної ефективності та рівності. Економічна свобода, наголошує він, невіддільна від ринкової системи. Але вона не обмежується рамками суто економічних явищ, а являє собою основоположну і водночас гнучку систему, що розвивається та пронизує практично всі сфери суспільних відносин.

Вчений не поділяє ідеї державного регулювання, а ставить на чільне місце чисту конкуренцію. Він за вільну конкуренцію, навіть в освіті та інших галузях соціальної сфери. Зокрема, його "план ваучерів" передбачає замість коштів, що виділяються громадянам з державного бюджету на освіту, видавати ваучер (купон). За його допомогою особа може обрати державний чи приватний навчальний заклад, але приватний як оплату за навчання прийме цей ваучер (що буде повною або частковою компенсацією здобуття освіти за державний кошт у недержавному навчальному закладі).

Задовільної альтернативи нормальному ринковому механізму, на думку Фрідмана, не існує. Це, однак, не означає, що нема і не може бути відхилень у цьому механізмі. Ефективність виробництва — не єдина ціль, яку ставлять перед собою люди. З багатьма завданнями (наприклад, забезпечення обороноздатності) ринок не може упоратися, а в деяких випадках дія ринкових сил здатна заподіяти шкоди третім особам. У такому разі втручання держави є принципово виправданим.

М. Фрідман — прихильник кількісної теорії грошей. Запропонована ним функція попиту на гроші є ключовим моментом його грошової теорії: знаючи параметри цієї функції, можна визначити ступінь впливу змін грошової маси на динаміку цін чи відсотка. Аналізуючи залежність між масою грошей в обігу і деякими макроекономічними характеристиками на прикладі грошового обігу США за столітній період, він дійшов таких висновків:

1) для стабільності цін особливе значення має неінфляційне зростання грошової маси;

2) якщо зміни цін передбачувані і не значні, економічне зростання може здійснюватися як за їх підвищення, так і за їх зниження;

3) взаємозв'язки між змінами маси грошей і тими змінними, на які маса грошей впливає, залишалися незмінними, незважаючи на різні причини зростання маси грошей;

4) основний напрям впливу грошей на економіку — від зміни маси грошей до зміни доходу, а не навпаки.

Складовою частиною антиінфляційної політики та політики регулювання економічного зростання М. Фрідман назвав індексацію — збільшення грошових доходів і заощаджень громадян у зв'язку з підвищенням цін. Він переконаний, що інфляції не уникнути. Значить, потрібно ввести в дію систему, яка б відгородила від інфляції тих, хто через неї страждає, особливо знедолених. Одна з переваг індексації, на його думку, — це зменшення прибутків, які приносить інфляція всім, хто знає, як із неї мати зиск, насамперед урядам.

Розробка М. Фрідманом проблем кредитно-грошової політики — це не абстрактні теоретичні судження економіста: багато його рекомендацій втілено в практику. На його теорію спирався чилійський правитель А. Піночет, і "чилійське економічне диво" створене за допомогою підготовлених Фрідманом радників, яких називали "хлопчики Фрідмана".

Скористалася його вченням і М. Тетчер щодо оздоровлення економіки Англії. Ще влітку 1980 p. М. Фрідман у доповідній записці парламентському комітету Великобританії виклав суть своєї моделі регулювання економіки, де теоретично обґрунтував методи її реалізації та вказав на напрями і послідовність реформування економічних відносин. І те, що М. Тетчер перебувала на посту лідера держави 11 років (найдовше від усіх своїх попередників у XX ст.), зміцнивши її економічне становище, без сумніву, також результат реалізації "моделі Фрідмана".

Однак не всюди і не завжди програми, розроблені вченим, мали підтримку і досягали успіху. Монетарні поради М. Фрідмана вперше були випробувані урядом Р. Ніксона в 1969—1970 pp., але через різке погіршення економічного становища їх подальшу реалізацію відклали. Вчений пояснив невдачі своєї програми недостатньою тривалістю її реалізації, непослідовністю адміністрації. Було також відхилено Конгресом СІЛА проект реформи "План допомоги сім'ї".

Після кризи 1974—1975 pp. остаточне розчарування в кейнсіанських концепціях "глобального регулювання" сприяло відродженню інтересу до монетарних теорій західних урядовців. Всебічне врахування запропонованих М. Фрідманом рекомендацій дало ефект. У скарбниці монетаризму — подолання депресії та структурні перетворення у багатьох країнах, що розвиваються, грошове оздоровлення Ізраїлю, ринкова модернізація країн Південно-Східної Азії, Східної Європи. В Угорщині, Чехії, Польщі було створено стартові умови для економічного зростання.

Тріумфом теоретичних доробків М. Фрідмана стали концепція стабілізації американської економіки, а також знаменита "рейганоміка", які дали змогу США подолати серйозні труднощі, зупинити інфляцію, зміцнити долар. Цікаво, що уряд Р. Рейгана, на відміну від багатьох урядів Західної Європи, оголосив не безробіття, а інфляцію "ворогом № 1". Він керувався концепцією "монетарної контрреволюції" протиставленої "кейнсіанській революції".

Спираючись на концепцію, фінансові керівники центральних банків переглянули операційний інструментарій. У 70-ті роки Федеральна резервна система США вибрала в якості проміжної цілі агрегат МІ (грошовий параметр, в який включені готівкові гроші та трансакційні депозити), а в якості тактичної — відсоткову ставку по федеральних фондах. За США пішли і країни Європи. Німеччина, Франція, Італія, Іспанія та Великобританія спершу неофіційно, а відтак і публічно оголошували кількісні орієнтири приросту грошової маси.






Висновок
Внесок М. Фрідмана в економічну теорію, і передусім у теорію грошей, полягає в ретельному дослідженні механізму зворотного впливу грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів та монетарної політики на розвиток економіки. Монетарна концепція стала основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим важелем державного регулювання. Вчений відстоював ідею про виняткове значення стійкості грошей для нормального функціонування економіки. Відхилення від цього правила означає розпад усіх механізмів, з допомогою яких частини ринкової економіки утворюють єдине ціле.






Література
1.                 Абрамова, М. А. Экономическая теория / М.А. Абрамова, Л. С. Александрова. – М. : Юриспруденция, 2001. – 400 с.

2.                 Архипов, И. И. Экономика : учебник для вузов / И. И.Архипов, А. К. Большаков. – М. : Проспект, 2006. – 840 с.

3.                 Корниенко, О. В. Экономическая теория : практикум / О. В. Корниенко. – Ростов н/Д : Феникс, 2008. – 320 с.

4.                 Макконнел, К. Р. Экономикс: принципы, проблемы и политика / К. Р. Макконне, С. Л. Брю. – М. : Республика, 2003. – 486 с.

5.                 Микроэкономика : учебное пособие для вузов / под ред. М. И. Плотницкого.- Минск : Новое знание, 2005.

6.                 Мицкевич, А. А. Сборник заданий по экономике с решениями / А. А, Мицкевич. – М. : Вита-Пресс, 2001. – 592 с.

7.                 Экономическая теория для студентов вузов. Серия "Шпаргалки". - Ростов н/Д, Феникс, 2005 – 192с.